Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка – він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».

У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, – до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви – Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.

– Та хоч самому нечистому. Задихнемося ж без віри, Господи Ісусє.

Тоді Леопольд відкрив одне око, подивився на зачумлених без віри громадян, закурив і гучно, на всю церкву, промовив: – Да?

– Да, панотче, да! Без віри, Господи Ісусє, хоч самому нечистому, Господи Ісусє.

– Так нечистому чи Господу Ісусє?

Люди стривожено мовчали.

– Добре, щось придумаю, – важко зітхнув Лємкус.

«Хоч самому нечистому, – думав Леопольд, – а-а, ти диви, суча кров! нє-є, таких, мать їх, треба наставлять… до Бога, до Бога! З руками і ногами! Кров'ю і потом! Наставлять!»

І Лємкус наставляв. Хто сам приходив, а кого і по хребту бив. Часом, навіть ногами. Батько казав, що це він з похмелюги, Леопольд наш.

Потім дух горілчаний з тіла його вивітрився, і з того часу в нашому місті сповідували таку протестантську течію, як лютеранство. Лємкусу подобалася така релігія. Передусім, йому подобалася назва. Не знати для чого, але у його так званій келії, себто почивальні, над ліжком висіла фотографія Мартіна Лютера Кінга, якого, вважав Леопольд, уже давно треба зачислити до святих. Меланхтона та безпосередньо Мартіна Лютера, засновників лютеранства, він не визнавав. У церкві співали госпел, водили хороводи навколо багать, поклонялися язичницьким ідолам, приносили в жертву щурів, відзначали суботу, дотримувалися постів, носили довгі бороди та крислаті капелюхи, отримували гуманітарку з Фінляндії, читали Біблію справа наліво, при цьому нічого не розуміючи, пекли паски, не дотримувалися тайни сповіді, хрестилися лівою рукою і все це називали «лютеранством».

При всьому цьому сам Леопольд Лємкус читав учення святих, визнавав єдність Господа, дотримувався деяких православних обрядів, яких його навчив київський піп, і безперестанку палив, немов герої фільмів Джармуша. Іноді Лємкуса розбивав параліч. Це траплялося з ним через якусь недосліджену хворобу. У нього віднімався язик, сліпнули очі, глухли вуха. На ці довгі години атрофувалися всі його рецептори та нервові клітини. Лємкус умирав, але свідомість його працювала більш ніж блискуче. У ці моменти він вирішував складні рівняння, розгадував метафізичні проблеми буття, подумки писав фантастичні поеми. Годин через двадцять його відпускало, він геть-чисто забував свої розумові досягнення і брався за роботу. Церква приносила досить багато грошей, однак Лємкус їх майже не витрачав. Він їх збирав у чимале дерев'яне цебро, що було за іконостасом. Усі знали, що там гроші, але ніхто не наважувався навіть подумати про те, щоб привласнити їх. Навіщо Лємкус їх збирає – це була одна з найбільших загадок нашого міста…

До церкви ходили переважно люди малограмотні й грішні. Професура дотримувалася більш матеріальних форм спокутування своїх гріхів та отримання блаженства. Вона, тобто професура, пила. У принципі, як і все місто.

Пили тут навіть діти. Починаючи з п'яти років. Щоправда, переважно пиво. У десять – біле, червоне вино. У п'ятнадцять, крім горілки, одеколон та самогон. У сорок вони помирали. Це я, звичайно, перебільшую. Насправді, пили, але не до білих чортиків, а так, аби життя не здавалося таким паскудним. Чи навпаки…

У ту неділю, як і завжди, йшла служба. Лємкус весь час викрикував незрозумілі слова, які перетворювались у незрозумілі фрази. Усе це складало недосяжний для звичайного міщанського розуму монолог. Леопольд умовно виокремлював абзаци, закінчуючи кожний викриками «Алілуя» та «Ін гад ві траст».

Лємкус передрікав. Він передрікав, майстерно вказуючи на подорожчання товарів широкого вжитку, деякі продукти харчування та пришестя диких левів, себто семи янголів з сімома сурмами, які затрублять в одній тональності, і на місто впаде кара.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.