Современная электронная библиотека ModernLib.Net

'Сомнус моментарiум' (на украинском языке)

ModernLib.Net / Бережной Василий / 'Сомнус моментарiум' (на украинском языке) - Чтение (Весь текст)
Автор: Бережной Василий
Жанр:

 

 


Бережной Василий Павлович
'Сомнус моментарiум' (на украинском языке)

      БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
      "Сомнус моментарiум"
      На старому диванi лежить горiлиць огрядний чоловiк у полотняному костюмi i парусових черевиках. У руцi затиснута книжка. Думаєте, читає? Нiчого подiбного. Очi заплющенi, живiт рiвномiрно то пiдiймається, то опускається в такт подихiв, рука з книжкою поволi хилиться, хилиться, а потiм ривком повертається в попереднє положення. I з часом знову починає хилитися...
      Це смiшить Мар'янку. Вона раз по раз вiдриває очi вiд пiдручника, зиркає на дiдуся i беззвучно смiється. От уже любить поспати її дiдуньо! I як йому не набридне? Бабуся щодень йому дорiкає: "Диван пролежав, пiшов би хоч у парк посидiв". Не допомагає. Пiсля снiданку - на диван, пiсля обiду знову на диван. Увечерi, правда, виходить зi своїм улюбленим Мурзиком, та й то ненадовго. Посвистить якусь хвилину бiля ганку, i як тiльки Мурзик прибiжить - знову простує до пролежаного дивана. Але лягає обов'язково з книжкою. На зауваження добродушно вiдповiдає: "Не заважайте пенсiонеровi читати!"
      Мар'янка скiнчила готувати уроки. Склала зошити, сховала ручку й олiвець.
      - Дiдусю! - гукнула, не встаючи з-за столу. - Ходiмо до Днiпра!
      Книжка зупиняється, розплющуються очi.
      - Поведiть мене до Днiпра!
      Не повертаючи голови, дiдусь невдоволено бурмоче:
      - От не дасть почитати... Бач, веди її до Днiпра, наче менi бiльше й робити нiчого.
      - Так ви ж спите!
      - Спите, спите... Я чи-и-таю... - I знову склепилися повiки. - Не той... не заважай...
      А Мар'янцi страх як хочеться до Днiпра. Вона вiдриває клаптик газети, крадеться до дiдуся i легенько проводить йому бiля вуха. Ритмiчне хропiння порушується, дiдусь крутить головою.
      - От капосна муха! - каже вiн.- Ушнипилась.
      Побачив бiля себе смiхотливу внуку, здогадується:
      - А, це ти, пустунко! Ну, чого заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Днiпра.
      - Ви вже давно кажете "встигнемо", а повiнь не жде, починав спадати.
      - Спаде, так ще буде...
      - То що, ждати до наступного року?.. Та такої повенi скоро й не буде. Я читала, що Днiпро не розливався так уже двадцять рокiв.
      - Краще принеси менi щось спрагу вгамувати.
      Випивши склянку води, дiдусь позiхнув, зручнiше вмостився i знову пiдвiв руку з книжкою. Але сьогоднi, видно, всi змовилися проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвiнок. З-пiд лiжка, оглушливо гавкаючи, вискочив кудлатий песик, пiдбiг до дивана i кинувся дряпати старого переднiми лапами по холошi.
      Мар'янка кинулася вiдчиняти. Незабаром повернулася весела, нiби осяяна:
      - А до нас гостi!
      Старий насилу пiдвiвся, спустив ноги на пiдлогу.
      - Угадайте хто? - нетерпляче Мар'янка.
      Та поки дiдусь чухав потилицю, збираючись iз думками, гiсть - високий молодий чоловiк у синьому костюмi - вирiс на порозi вiтальнi.
      - Добрий день, Iване Йосиповичу!
      - А, здрастуйте, Ломоносов!
      Господар привiтався з гостем за руку. Це вiн робив дуже рiдко, i вже по цьому колишнiй студент-кварти-рант побачив, що Iван Йосипович задоволений з його вiзиту. Потиски рук старий вважав негiгiєнiчним звичаєм i робив винятки лише у виключних випадках. Пiсля того мив руки з милом. Це повторилося й зараз. "Ломоносов" (так господар прозвав Вiктора Вiкторовича за настирнiсть у навчаннi) з усмiхом спостерiгав, як Iван Йосипович подався до вмивальника. "Майже не змiнився старий... Волосся тiльки наче побiлiшало i очi вицвiли".
      - Ну, як поживає наука? - питав Iван Йосипович, витираючи руки бiлим рушником. - Надовго в Київ?
      - Та от привiз дещо в Iнститут тонкої бiохiмiї... Захищатиму докторську дисертацiю.
      Вони посiдали за стiл. Мар'янка притулилася до дiдуся.
      - Докторську?.. Оце так так! Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже... Та ви скоро й до академiка доскочите, га? - Iван Йосипович з захопленням поглядав на молодого вченого. - Може, щось проти старостi вигадали? Он у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А менi не вiриться...
      Мар'янку дуже здивувало, що дядя Вiктор вiдмовився вiдпочивати з дороги. їхав цiлу нiч i ранок, до того ж каже, що не спав, а тепер на запрошення дiдуся вiдповiв:
      - Дякую, я не стомився.
      От коли б дiдусь отак! Вiн би її скрiзь поводив - i до Днiпра, i в зоопарк, i в панорамне кiно...
      - А як ваше життя-буття? - почав розпитувати майбутнiй доктор. - Де це Катерина Митрофанiвна?
      - Та пiшла на базар. А живемо помаленьку. Я оце пiшов на пенсiю, то бiльше читаю та мiжнародними проблемами цiкавлюся... А ви, як станете доктором, не забудете про наш дiм?
      - Постараюсь, - сказав з усмiшкою докторант. - Студентськi лiта не забуваються.
      - Ну, дивiться. Iдiть уже розташовуйтесь, ваша кiмната вiльна, а то я заговорив вас.
      "Ломоносов" узяв свого чемодана, що стояв у передпокої, i в супроводi цiкавої Мар'янки зайшов до невеличкої кiмнати, обклеєної шпалерами, в якiй вiн колись жив стiльки рокiв.
      Дiвчинка щебетала, наче пташка. Розповiла, як вчиться гарно, якi новини в дворi, а найбiльше - про дiдуся. Так тяжко, так важко з ним, наче з дитиною: все на диванi - якщо не лежить, то сидячи дрiмає!
      Вручивши школярочцi гостинцi, Вiктор Вiкторович вийняв iз чемодана невеличку пляшечку, наповнену золотистою рiдиною.
      - Оце бачиш, Мар'яночко?
      - А що воно?
      - Це... як би тобi простiше пояснити... Бiологiчний екстракт "Сомнус моментарiум". Виготовлений вiн з кiлькох ферментiв i вiтамiнiв. Бачиш, сон людини пов'язаний з роботою кори головного мозку...
      - А я думала, кора тiльки на деревах буває, - щиро здивувалася Мар'яночка.
      Вчений розсмiявся.
      - Усе це зрозумiєш, коли станеш студенткою iнституту...
      - А я в iнститут не хочу, я буду двiрничкою!
      - Так?.. Ну, що ж... Хтозна, як тобi пояснити... Можу сказати тiльки: двi-три крапельки цiєї рiдини зроблять людину всесильною! Вона не спатиме цiлу добу i буде бадьорою. Ось принеси менi пiвсклянки води.
      Мар'янка швидко повернулася iз склянкою в руках. Не вiдриваючи погляду, стежила, як гiсть набрав пiпеткою рiдини i капнув у воду. Крапельки тi вiдразу ж розчинилися, вода лишилася, якою була. Вiн випив її, витер хусточкою губи.
      - От i все, Мар'яночко, тепер менi до завтрашнього ранку спати не захочеться.
      Дiвчинка подивилась на нього недовiрливо:
      - Нiскiлечки?
      - I на макове зерно. Оце пiду в своїх справах, а вночi читатиму, писатиму...
      - Дурите.
      - Ось побачиш.
      - А менi можна?
      - От чи можна дiтям - цього не знаю. Це ще медики мусять перевiрити. Та воно й не смачне.
      - А... пенсiонерам?
      - Дорослим усiм корисно. Ну, гаразд, Мар'яночко, поговоримо потiм, бо менi треба до мiста.
      Дiвчинка вийшла з кiмнати якась замислена, подивилася на годинника, що висить у кухнi на стiнi. В цей час дверцята в ньому вiдчинилися, виглянула дерев'яна зозулька i почала: ку-ку, ку-ку, ку-ку... "Скоро обiд!" - радiсно i разом з тим тривожно подумало дiвча.
      Пiсля обiду Iван Йосипович за звичкою почвалав до дивана, Катерина Митрофанiвна сiла на кухнi церувати панчохи, а Мар'янка все товклася бiля неї, чомусь не поспiшаючи у двiр до подруг. Часто прохиляла дверi i крадькома заглядала до дiдуся. А з Iваном Йосиповичем робилося щось незрозумiле. Нiяк не мiг заснути! I лiг, як завжди - голова на однiй качалцi, ноги - на другiй, i книжку взяв - не спиться, та й годi. Заплющив очi i навмисне почав хилити руку з книжкою, а сон не з'являвся. Лiг боком, уткнувшись носом у клейончасту спинку дивана, почав сопiти. Не бере! Повернувся на другий бiк - марно! "Що це зi мною? - подумав тривожно. Невже захворiв?"
      Зайшла Мар'янка. Ледве стримуючи смiх, сказала:
      - Так що, пiдемо, дiдусю, до Днiпра?
      - Вiдчепися зi своїм Днiпром! Бачиш, я лiг вiдпочити.
      - Так ви ж не спите!
      - Коли б же не так заважали, а то... Бiжи надвiр, я годинку подрiмаю, а тодi вже пiдемо, хай йому всячина.
      Мар'янка з кiмнати пiдстрибом. Тепер вона добре знала, що дiдусь не спатиме. Адже коли вiн попросив води, вона заскочила до кiмнати дядi Вiктора i капнула в склянку золотистої рiдини.
      Через годину вона таки умовила дiдуся пiти на Володимирську гiрку звiдти ж так далеко видно. Iван Йосипович погодився, сподiваючись, що прогулянка допоможе йому позбавитися безсоння. В полотняному костюмi, в солом'яному брилi, вiн скидався на дачника. Почував себе добре, навiть бадьоро. Тривожився тiльки, що не вдалося поспати. "Ну, нiчого, заспокоював себе в думцi, - вночi надолужу".
      Настала нiч.
      Iван Йосипович лежить горiлиць. Вiкно вiдчинене, стиха шелестить листям на причiлку горiх, наче сiє дощем. Нiч мiсячна, сповнена таємничого шерхоту. Вже давно не ходять трамваї, принишкли, наче до чогось прислухаючись, сади i парки мiста - все спить, один тiльки Iван Йосипович не може заснути. Уже й рахував про себе (дiйшло щось до двадцяти тисяч!), а сон як рукою зняло. Десь читав: для того, щоб заснути, є й iншi способи. Наприклад, уявити слона чи верблюда, спочатку маленького, а потiм нехай збiльшується i збiльшується до грандiозних розмiрiв, аж поки його контури не розпливуться,- саме тодi людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вiрнiше, слоненя. Роздував його в уявi до, того, що в зоопарку стояли тiльки переднi ноги, заднi - десь аж у Святошинi, тулуб затуляв усе небо, а хобот тягся до червоних вогнiв телевiзiйної вишки бiля Хрещатика. Не допомогло! Тодi таку ж операцiю проробив iз верблюдом, бегемотом... Спати не хотiлося.
      "Треба вийти з Мурзиком на ганок, - вирiшив у вiдчаї старий. - Може, свiже повiтря..."
      Песик зрадiв цiй оказiї. Стиха повискуючи, метався помiж ногами, наче пiдштовхуючи господаря. Iван Йосипович чалапав, щоб нiкого не розбудити: глупа ж нiч, усi солодко сплять.
      Та виявилося, спали не всi. З прочинених дверей кiмнатки Вiктора Вiкторовича било свiтло. "Заснув i забув вимкнути", - подумав старий i прохилив дверi. Учений сидiв за столиком перед розкритими книгами, щось занотовував на окремих аркушиках паперу. Iван Йосипович злегка кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вчений обернувся i пильно подивився на господаря, нiби вивчаючи його обличчя. Потiм усмiхнувся i запросив заходити.
      - Чого це ви не спите, молодий чоловiче? - спитав господар, сiдаючи бiля вiдчиненого вiкна. Здавалося, йому було приємно, що не лише вiн загубив сон.
      - А ви? - замiсть вiдповiдi весело спитав гiсть.
      - Та що ж я... Старим людям часто не спиться.
      - Ну, а я тепер зовсiм не сплю!
      - Що?..
      - Кажу, я ось уже з пiвроку не спав i п'яти хвилин.
      - Ну, це вже ви той... - Старий з усмiшкою глянув на вченого. - Не жартуйте! Без сну людина й тижня не проживе.
      - Це вiрно. Але в мене є засiб для миттєвого сну. Я його так i назвав "Сомнус моментарiум". Ось подивiться. - Вiктор Вiкторович вказав на пляшечку золотистої рiдини, що стояла тут же, на столику. - Оце вiн i є! Треба лише кiлька краплин екстракту, щоб органiзм людини вiдновив енергiю, i вiдновив ще краще, нiж вiн це робить за семи-восьмигодинний сон.
      - Так-так... - заговорив Iван Йосипович, стрiпуючи пляшечку перед очима. - Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке... Але цього не сподiвався. Значить, геть сон?
      - Геть!
      - А... а що ж тодi вночi робити?
      - Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом... Усе, що й удень. - Вiктор Вiкторович помовчав, а тодi заговорив швидко, наче аж сердито: - Людина спить третину свого життя! От, скажiмо, ви. Скiльки вам шiстдесят п'ять?
      - Шостий уже...
      - Значить, двадцять два роки ви проспали. Не жили, а спали!
      - Та воно-то гак...
      - А уявляєте, скiльки б ви могли зробити корисного за тi двадцять два роки?
      - Але ж i поспати приємно... - Старий, згадавши про сон, розкрив рота, щоб позiхнути, та навiть i позiхати не хотiлося!
      - А тим, що працюють на нiчних змiнах, що водять кораблi, електровози, лiтаки, автомашини? Знаєте, як їм важко боротися зi сном? А то прийняв кiлька крапель цього екстракту - i вже ти бадьорий, виспаний!
      - I довго так можна протягнути?
      - Хоч i сто рокiв. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому змiцненню. Я ось почуваю себе набагато здоровшим, нiж ранiше, коли валявся в постелi.
      - Що ж ви з ним далi робитимете... з оцим екстрактом?
      - Потрiбнi ще дослiдження, перевiрки. Якщо медики пiдтримають мене, то, гадаю, вiн знайде широке застосування.
      - I що, приймати цi краплi треба буде обов'язково?
      Вчений засмiявся:
      - Зовсiм нi! Якщо ви хочете й надалi губити третину свого життя - спiть на здоров'я. Але я впевнений: ви самi попросите в мене цих крапель.
      - Довго доведеться чекати! - усмiхнувся Iван Йосипович.
      - А як ви зараз себе почуваєте?
      - Та почуваю непогано, от тiльки безсоння...
      - Це подiяв "Сомнус моментарiум". Вас почастувала Мар'янка.
      - Та ви що? - злякано пiдвiвся старий. - Значить... А довго вiн не даватиме спати?
      - Не бiйтеся, це не пошкодить вашому здоров'ю. А дiє один прийом лише на добу, незалежно вiд дози.
      - Ну, слава богу, значить, завтра я все ж посплю. - Iван Йосипович заспокоївся i знову сiв. - Бачите, Вiтю, вiдкриття ваше генiальне, але... Я так люблю поспати! От пустунка... Ви заховайте, щоб вона не того...
      - Завтра несу в iнститут.
      - Вiрно, хай йому грець, цьому екстрактовi. А взагалi, поздоровляю, чого ж... - Iван Йосипович хитро примружив очi. - I все-таки ви не розумiєте, що то значить добре поспати!