Воно приїздить, ходить по келіях, розпитує черниць, править звіт за матеріальне й духовне врядування і, залежно від розуміння своїх обов'язків, усуває або побільшує безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й співчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному стані я колись з'явилася перед ними. Очі їхні зволожились, і на обличчі в них я побачила зворушення й радість. Ебер сів і мені сказав сісти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стільцем, не зводячи з мене очей.

Він спитав:

– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?

– Про мене забули, панотче, – відповіла я.

– Тим краще.

– Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки – покликати сюди матір-настоятельку.

– Навіщо?

– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.

– Розумію. Але скажіть мені все-таки те, що ви знаєте.

– Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.

– Кажіть усе-таки.

– Ви погубите мене, панотче.

– Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.

– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.

– Ваш адвокат.

– Пан Манурі?

– Саме він.

– Не думала, що він ще згадує про мене.

– Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати мені без страху, і я святою покорою наказую вам зробити це.

– Не відаю нічого.

– Як! Хіба вас помилувано після того, як ви програли позов?

– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила гріх, зрікаючись обітниці, і звеліли мені просити прощення в Бога.

– Але якого саме прощення, хотілося б мені знати…

І на цих словах він похитав головою, нахмурився. Я зрозуміла, що лише від мене залежить повернути настоятельці частину канчуків, що я з її наказу дістала, але не було в мене такого наміру. Архідиякон побачив, що нічого не дізнається від мене, і вийшов, порадивши тримати в секреті його повідомлення про мій перехід до монастиря св. Євтропії. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зі мною дуже палко й ніжно. Не знаю, хто вони такі, але хай збереже їм Бог ніжну й милосердну вдачу, що так рідко трапляється в їхньому стані й так пасує до охоронців людської немощі й заступників Божого милосердя.

Я гадала, що отець Ебер розраджує, допитує або догану дає якійсь іншій черниці, аж він знову зайшов до мене в келію. Спитав мене:

– Звідки ви знаєте пана Манурі?

– З мого позову.

– Хто вам його порадив?

– Пані головиха.

– Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?

– Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.

– Як же ви дали йому всі відомості?

– Писала власною рукою всі заяви.

– У вас є копії тих заяв?

– Ні, панотче.

– Хто ж передавав йому заяви?

– Пані головиха.

– А її ви звідки знаєте?

– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.

– А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?

– Один раз.

– Дуже мало. Він не писав вам?

– Ні, панотче.

– А ви йому?

– Теж ні, панотче.

– Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком – прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте – нерозпечатаним!

– Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.

Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.

Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу – із цього, мабуть, і пішла приказка, що «щастя щастя водить».

Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись – це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: «Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.

Дві невідомі постаті з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили мені, чого саме приїхали. Я без ладу схопила ту мізерію, що належала мені, кинула її воротарці у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотіла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нічого. Виходжу, мені відчиняють браму, оглянувши попереду моє майно, сідаю в карету і їду.

Архідиякона з його двома молодими церковниками, пані головиху та пана Манурі повідомили про мій приїзд, і вони зібралися в нової настоятельки. Дорогою черниця розповідала мені про монастир, а воротарка додавала, мов приспів, щоразу, як черниця вихваляла його:

– Це суща правда…

Вона пишалася з того, що саме її послали по мене, й хотіла бути мені за приятельку, тому звірила мені деякі секрети й дала мені деякі поради щодо поводження. Ці поради, мабуть, до неї пасували, але до мене аж ніяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будівля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вікна на першому фасаді виглядало дві-три черниці. З одного цього я довідалася про лад у монастирі більше, ніж з усього того, що розказала мені черниця та її товаришка. Мабуть, відомо було, якою каретою ми їхатимемо, бо всі ті запнуті голови вмить позникали, і я прибула до брами своєї нової в'язниці. Настоятелька вийшла до мене з обіймами, поцілувала мене, взяла за руку й повела до монастирської зали, де вже було кілька черниць, а решта позбігалися.

Настоятельку цю звали пані ***. Не можу побороти в собі бажання змалювати її, перш ніж писати далі. Це – маленька, кругленька жінка, проте моторна й жвава. Голова в неї ніколи не тримається рівно на плечах, у вбранні завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очі в неї (одне з них, праве, вище й більше від другого) повні вогню й неуважності. Коли ходить, махає руками. Коли починає говорити, відкриває рота, перше ніж зібралася з думками, тому трохи заникається. Сівши, йорзає на кріслі, немов їй щось муляє, забуває всяку добропристойність, піднімає нагрудника, щоб почесати тіло, кладе ногу на ногу, питає вас, ви їй відповідаєте, а вона вас не слухає, говорить, збивається, спиняється, не знає, про що казала, гнівається, взиває вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете її на мову; іноді за панібрата з вами, навіть на ти звертається, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гідності короткі в неї: вона то вибачлива, то сувора, і в змінах її обличчя позначається вся химерність її розуму та нерівність вдачі. Тому в монастирі лад і безлад чергуються – бували дні, коли все переплутувалось: пансіонерки з послушницями, послушниці з черницями, коли починалася біганина з кімнати в кімнату, коли всі гуртом пили чай, каву, шоколад, лікери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – і ось раптом серед цього розгардіяшу настоятелька міняється в обличчі, дзвонить дзвін, усі замикаються, розходяться, після галасу, криків і гармидеру западає найглибша тиша, так ніби все зненацька тут вимерло. Отоді хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе її до себе в келію, суворо вимовляє їй, велить роздягтися й дати собі двадцять канчуків; черниця скоряється, роздягається, бере канчука, починає мордувати себе, та тільки вдарить себе разів кілька, настоятелька, розчулившись, вириває в неї спокутне знаряддя, починає плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цілує черницю в чоло, очі, уста, плечі, голубить її, вихваляє:

– А яка в неї шкіра біла та ніжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Авґустино, та чи ти при розумі – соромитись! Спусти білизну, я ж жінка і твоя настоятелька. О, груди чудові! Які тверді! І щоб ото я дозволила шматувати їх наконечниками? Ні, ні, не буде цього…

Вона знову її цілує, підводить, сама одягає, говорить їй ніжні слова, звільняє від відправи й відсилає до келії. Лихо з такими жінками – ніколи не знаєш, чим їм догодиш, а чим прогніваєш, що треба робити, а чого уникати; правила немає ніякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирі заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсім не зважають. З настоятельками її вдачі або надто близький, або надто далекий буваєш, ні відстані, ні міри правдивої немає. З неласки потрапляєш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрібниці покажу вам загальний приклад її врядування? Двічі на рік вона бігала з келії до келії і веліла викидати за вікно всі пляшки з лікером, які знаходила, а днів за чотири сама присилала їх більшості своїх черниць. Оце такій жінці дала я врочисту обітницю покори, бо ж ми свої обітниці переносимо з монастиря в монастир.

Я ввійшла разом з нею. Вона вела мене, обійнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архідиякон почав про мене мову, але вона перебила:

– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…

Шановний архідиякон хотів далі казати, але настоятелька знову перебила:

– Як могли вони відпустити її? Адже вона – сама скромність та ніжність і сповнена, кажуть, талантів…

Шановний архідиякон хотів-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши мені на вухо:

– Ви мені страшенно подобаєтесь, і коли ці педанти підуть, я скличу наших сестер, і ви заспіваєте нам якоїсь пісеньки, правда?

Мені кортіло засміятися. Шановний панотець трохи збентежився, і його молоді супутники посміхалися з моєї та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своєї вдачі й звичайного свого поводження – він різко сказав їй сісти й помовчати. Вона сіла, але нелегко то їй було – вона крутилася на своєму місці, чесала голову, поправляла на собі одіж, хоч і не треба було, позіхала, а тим часом архідиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикрості, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язаність перед особами, що допомогли мені. На цьому слові я глянула на пана Манурі, він опустив очі. Після того пішла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я підійшла до пана Манурі, подякувала за зроблені мені послуги. Я тремтіла, затиналася, не знала, що пообіцяти йому в подяку. Моє збентеження, замішання, розчулення – бо я справді зворушилася, – мішанина сліз і радості, увесь учинок мій сказав йому більше, ніж я могла висловити. Його відповідь теж не була доладніша від моєї мови. Він так само був збентежений. Не знаю, що саме він казав мені, розуміла тільки, що за велику винагороду йому вже те буде, що він пом'якшив мою сувору долю і що спогад про зроблене для мене буде йому ще миліший, ніж мені самій, і що дуже прикро йому, що через судові справи, які пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навідуватися до Арпажона, але він сподівається, що панотець архідиякон і паніматка настоятелька дозволять йому довідуватись про моє здоров'я і становище. Архідиякон цього не чув, але настоятелька відповіла:

– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що їй бажатиметься. Ми вже подбаємо тут загладити неприємності, яких завдали їй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало сміливості збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансіонерками в Пор-Роялі[30] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш мені…

І на цьому слові взяла мене за руку й злегка поляскала своєю рукою. Молоді церковники теж мене привітали. Було пізно. Пан Манурі поїхав, архідиякон із своїми супутниками рушили до арпажонського пана, куди їх запрошено, і я лишилась наодинці з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збіглися всі черниці, послушниці й пансіонерки, і за мить мене обступило душ сто. Я не знала ні кого слухати, ні кому відповідати. Навколо себе бачила різні обличчя і чула найрізноманітніші запитання. Проте завважила, що ні мої відповіді, ні моя особа ні в кого не викликала невдоволення.

Якийсь час проминув у цій докучній розмові, і, коли першу цікавість було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моєї келії. За звичаєм похвалила її, показала мені налой і мовила:

– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб її колінця не натрудилися. А в кропильниці свяченої води й немає, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крісло, спробуйте, чи зручно в ньому сидіти?

І, говорячи так, посадовила мене, відхилила мені голову на спинку й поцілувала в чоло. Тоді підійшла до вікна, пересвідчилась, чи легко воно відчиняється й зачиняється; потім до ліжка – тут відіпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закривається. Оглянула ковдри – вони нові. Взяла подушку, перебила її, сказала:

– Любій голівоньці дуже добре буде на ній спати; простирадла не тонкі, та такі вже у всьому монастирі; матраци хороші…

По тому підійшла до мене, обняла й вийшла. Під час цієї сцени я гадала сама собі: «От безумне створіння». І сподівалася для себе гарних і лихих днів.

Я влаштувалася в келії, ходила ввечері до церкви, була на вечері, а потім відпочивала. Деякі черниці підійшли до мене, а деякі відсторонилися; одні сподівалися від мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильність, яку вона до мене виявляла. Перші хвилини минули у взаємних похвалах, розпитуванні про монастир, що я покинула, вивідуванні моєї вдачі, нахилів, смаків, розуму – вас звідусюди мацають та все мережі на вас ставлять і з усього висновки роблять якнайвірніші. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповідь і чекають, чи спитаєте ви, що далі сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнісіньке скажете, а вони його чарівним називають, хоч і знають добре, що то абищиця; силкуються довідатись ваших найпотаємніших думок, розпитують, що ви читаєте, пропонують вам книги священні й світські, помічають, які ж ви вибрали; підохочують вас порушувати в дрібницях статут, звіряються вам, закидають про настоятельчині дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивідують ваші думки про звичаї, благочестя, світ, релігію, монастирське життя, про все.

Примечания

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.