Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Доводи розсудку

ModernLib.Net / Классическая проза / Джейн Остен / Доводи розсудку - Чтение (Ознакомительный отрывок) (стр. 2)
Автор: Джейн Остен
Жанр: Классическая проза

 

 


– Ах, сер Волтер, – вигукнула місіс Клей, – ви надто суворі! Пожалійте бідолах. Не всім же бути вродливими. Звичайно, море нікого не робить гарним; моряки справді передчасно старіють, я й сама помічала: вони рано прощаються з юністю. Але ж чи не трапляється те ж саме з іншими людьми, і навіть майже з усіма? Солдатам на військовій службі аж ніяк не легше; і навіть люди більш спокійніших занять, що вимагають зусиль не від тіла, а від розуму, виглядають старшими, ніж вони є насправді. Судовик гне спину над паперами до знесиленості; лікар завжди на ногах, і його можуть викликати в будь-яку погоду; і навіть священик… – вона зупинилася на хвилинку, щоб поміркувати над долею священика, – і навіть священику, як ви знаєте, доводиться відвідувати небезпечно хворих та ризикувати своїм здоров'ям, заходячи до кімнат із зараженим повітрям. Насправді, і я в цьому впевнена, хоч кожне заняття необхідне й почесне по-своєму, лише той, хто не має потреби віддавати себе будь-якому із них, хто має можливість жити собі на втіху, на вільному сільському повітрі, самому розпоряджатися власним часом, робити, що заманеться, жити на свій кошт і не намагатися збільшити свої прибутки, – лише той, я кажу, зберігає своє здоров'я та квітучий вигляд до останку; а ось усі інші втрачають свою привабливість, як тільки минає їхня юність.

Містер Шеперд, який так наполегливо схиляв сера Волтера на користь флотського офіцера в якості наймача, був нібито наділений даром передбачення, бо першим, хто схотів оселитися в домі, був якийсь адмірал Крофт, що з ним він невдовзі зустрівся на квартальному засіданні в Тонтоні, а потім довідався про нього через свого лондонського знайомого. Згідно з цими відомостями, які містер Шеперд одразу ж поспішив надати до Келлінч-холла, адмірал Крофт був уродженцем Сомерсет-ського графства, який, надбавши великих грошей, бажав оселитися в рідних місцях і приїхав до Тонтона, щоб наглядіти собі якесь місце з тих, що пропонують внайми в найближчому сусідстві, але жодне з них йому не сподобалося. Проте, випадково почувши (тут містер Шеперд зазначив, що, точнісінько як він і передбачав, наміри сера Волтера не могли довго триматися в таємниці), що Келлінч-холл можуть здати внайми, і дізнавшись про взаємини його (містера Шеперда) та господаря, познайомився з ним, аби про все розпитати, і під час довгої бесіди висловив таке жваве зацікавлення будинком, на яке тільки була здатна людина, що була знайома з ним лише за описом; а докладно розповівши про себе, справив на містера Шеперда враження людини відповідальної та з усіх поглядів гідної того, щоб стати наймачем Келлінч-холла.

– І хто такий цей адмірал Крофт? – недовірливо запитав сер Волтер.

Містер Шеперд відповів, що адмірал із шляхетної родини, і назвав маєток. Запала тиша, а потім Енн додала:

– Він контр-адмірал у військовому флоті. Брав участь у Трафальгарській битві, а потім вирушив до Ост-Індії, де, здається, прослужив декілька років.

– Тоді я не маю сумніву, – зазначив сер Волтер, – що обличчя в нього жовтогаряче, як плащі й вилоги моїх слуг.

Містер Шеперд поспішив запевнити його, що адмірал Крофт – бадьорий і привітний чоловік із приємною зовнішністю; звичайно, загартований бурями, але не більше того; з манерами та поняттями справжнього джентльмена. Домовитися з ним буде анітрохи не важко: він бажав лише оселитися в затишному домі і якомога швидше; він знає, що за свої вигоди треба платити, уявляє собі приблизну ціну за наймання такого будинку, але не здивується, якщо сер Волтер попросить більше; розпитував про маєток. Адмірал буде задоволений, якщо до нього надішлють депутацію, але це не обов'язково; сказав, що іноді він ставав до зброї, однак ніколи не вбивав, – справжній джентльмен.

Містер Шеперд був дуже красномовним; він підкреслив усі обставини сімейного життя адмірала, які додавали йому як наймачеві особливих переваг. Він був одружений, дітей не мав, а саме такий наймач і є найкращим. Ніхто не дбає про дім так добре, – зазначив містер Шеперд, – як робить це жінка; невідомо, де меблі більше псуються – там, де немає жінки, чи там, де багато дітей. Ніхто у світі не збереже меблі краще, ніж бездітна жінка. Він знайомий і з місіс Крофт – вона в Тонтоні з адміралом, і майже весь час, коли вони обговорювали цю справу, вона була поруч.

– Вона, здається, дама тонка, чемна й ґречна, – продовжував він, – вона ставила мені більше запитань про дім, умови та податки, ніж сам адмірал. Наскільки я зрозумів, вона більш обізнана в таких речах. Більше того, сер Волтер, я дізнався, що вона певною мірою пов'язана з нашими краями, більш ніж її чоловік; тобто вона сестра джентльмена, що колись тут жив, як сама мені розповіла; сестра джентльмена, який жив у Манкфорді п'ять років тому. Господи! Як же його звуть? Ніяк не можу згадати його імені, хоч почув його зовсім недавно. Пенелопо, донечко, чи не нагадаєш мені ім'я того джентльмена, що жив у Манкфорді – брата місіс Крофт?

Але місіс Клей була так захоплена розмовою з міс Елліот, що не почула запитання.

– Уявлення не маю, про кого ви говорите, Шеперде. Я не пам'ятаю жодного джентльмена в Манкфорді ще відтоді, коли губернатором був старий Трент.

– Господи! Як дивно! Скоро, мабуть, я забуду, як мене самого звуть. Я так добре знаю це ім'я, та й самого джентльмена – сто разів його бачив. Колись він прийшов порадитися зі мною, пригадую, зі скаргою на сусіда. Слуга цього сусіда забрався до його саду й викрадав яблука. Огорожа обвалилася. Злодій був спійманий на гарячому, але пізніше, всупереч моєму вироку, прийшли до сердечної згоди. Оце так чудасія!

Усі замовкли.

– Мабуть, ви маєте на увазі містера Вентворта? – раптом запитала Енн.

Містер Шеперд був сповнений вдячності:

– Так, саме Вентворт! Саме так його звуть. У нього була парафія в Манкфорді, як ви знаєте, сер Волтер, два чи три роки тому. Здається, він туди приїхав приблизно в п'ятому році. Я впевнений, що ви його пам'ятаєте.

– Вентворт? О, так! Містер Вентворт, манкфордський вікарій. Ви ввели мене в оману, сказавши «джентльмен». Я гадав, що ви говорите про заможну людину; містер Вентворт був ніким, без роду і племені, і не мав нічого спільного зі Стреффордами. Дуже дивно, як це наші найшляхетніші імена переходять хтозна до кого.

Зрозумівши, що споріднення Крофтів з містером Вентвортом не підіймає їх у очах сера Волтера, містер Шеперд більше про нього не згадував, знову заходившись підкреслювати більш сприятливі обставини: їхній вік, склад сім'ї, багатство, високу думку, яка склалася в них про Келлінч-холл, та прагнення там оселитись; усе це свідчило про те, що нічого вони не ставлять вище за щастя бути наймачами сера Волтера Елліота, з надзвичайною тонкістю здогадуючись, які саме якості сер Волтер цінує в наймачах.

Проте старання містера Шеперда мали успіх; і, хоч сер Волтер відчував неприязнь до всякого, хто збирався оселитися в його домі, і дивився на нього, як на неймовірного багача, якому можна призначити найвищу ціну; містер Шеперд добився нарешті від сера Волтера згоди почати переговори й був відряджений до Тонтона, щоб домовитися з адміралом Крофтом про день, коли він приїде оглядати дім.

Сер Волтер не вирізнявся глибокою мудрістю, але він мав достатньо життєвого досвіду, щоб зрозуміти, що наймача, більш підхожого в усіх відношеннях, ніж адмірал Крофт, йому не знайти. Такою була його думка; крім того, його самолюбство тішило те, що адмірал посідав високе місце в суспільстві, але не занадто. «Я здав будинок в оренду адміралові Крофту» – звучить прекрасно, набагато краще, ніж просто якомусь містерові; містер (окрім, мабуть, з півдюжини осіб у всій країні) завжди потребує пояснень. Адмірал сам за себе говорить, та й баронет поряд з ним нічого не втрачає. У всіх справах і переговорах усі переваги залишаться за сером Волтером Елліотом.

Жодне рішення не приймалося без Елізабет, але їй самій дедалі більше кортіло залишити село, і вона була дуже рада, що все вже вирішено і знайшли хорошого наймача, тому вона не обмовилася жодним словом про відстрочення.

Улагодити цю справу було цілком довірено містерові Шеперду, і, як тільки вона дійшла щасливого кінця, Енн, яка прислухалася до розмови уважніше від усіх, вийшла з кімнати, щоб підставити прохолодному повітрю зашарілі щоки; і, гуляючи своєю улюбленою алеєю, вона сказала, тихо зітхнувши: «За кілька місяців, мабуть, він буде тут гуляти».

Розділ IV

Він – але не містер Вентворт, колишній манкфордський вікарій, як це могло здатись, а його брат – капітан Фредерік Вентворт, який брав участь у битві при Сан-Домінго; тоді він і одержав звання капітана, але не відразу був прийнятий на службу, приїхав до Сомерсетського графства влітку 1806 року і, не маючи батьків, на півроку оселився в Манкфорді. Він був тоді дуже привабливим юнаком, з неабияким розумом і шляхетною душею, а Енн – надзвичайно гарненькою дівчиною, наділеною добротою, скромністю, гарним смаком і щирістю. Мабуть, і половини всіх цих чеснот було б достатньо, бо йому тоді було нічого робити, а їй – нікого кохати, а при такій кількості достойностей їхня доля не могла скластись інакше. Вони поступово знайомились, а познайомившись, одразу ж закохались до нестями одне в одного. Важко сказати, хто з них більше обожнював іншого та хто був більше щасливим: вона, коли він їй запропонував руку і серце, чи він, коли вона дала свою згоду.

Настала пора щастя, нічим не отьмареного, але дуже недовга. Незабаром постали перешкоди. Сер Волтер, коли до нього звернулися, не те щоб насправді не дав своєї згоди або сказав, що цього ніколи не буде, проте відповів із таким здивуванням, такою холодністю й таким мовчанням, що Енн одразу зрозуміла, як він до цього ставиться. Він вважав цей союз дуже принизливим для своєї родини; і леді Рассел, хоч її гордість була більш помірною та вибачливою, поділяла його думку.

Енн Елліот, з її походженням, красою й розумом – і в дев'ятнадцять років погубити своє життя, у дев'ятнадцять років зв'язати себе з людиною, яка нічого не має, окрім своїх особистих чеснот, якій ніколи не набути багатства, заняття якої вкрай непевне і яка до того ж не має знайомств, аби просунутися. Ні, – зі смутком думала леді Рассел, – це дійсно означає погубити себе. Енн Елліот, така юна, її ще майже ніхто не знає, і дістатися першому стрічному, без достатків і знайомств; із ним вона змарнує свою молодість у стомливих турботах і принизливій залежності! Ні, цього ніколи не буде, якщо тільки справедливе втручання та представництво тієї, хто любить Енн майже як мати й наділена майже материнськими правами, зможуть завадити.

Капітан Вентворт не був багачем. Йому щастило на службі, але, легко витрачаючи те, що йому легко діставалося, він так нічого й не зберіг. Хоча він був упевнений, що незабаром стане багатим: сповнений запалу й завзяття, він знав, що невдовзі в нього буде свій корабель, а його новий стан забезпечить йому все, про що він мріє. Йому завжди щастило; він знав, що так буде й далі. Запальності цього переконання та жвавості, з якою він його висловлював, було достатньо для Енн, але леді Рассел бачила це зовсім у іншому світлі. Його безстрашність і весела вдача були їй зовсім не до вподоби. На її погляд, вони тільки збільшували зло; він через це здавався їй небезпечнішим. Він був розумним, гострим на язик та завзятим. Леді Рассел не дуже високо цінувала дотепність; набагато гіршої думки була вона про необачність. Вона була рішуче проти цього шлюбу.

Це вже було занадто. Юна та лагідна, Енн ще могла витримати неприязнь батька до свого обранця, хоч сестра її не підбадьорювала жодним словом чи поглядом, а ось леді Рассел, яку вона так любила та якій так довіряла, переконувала її з такою наполегливістю й ніжністю, що її поради не могли не подіяти. Її переконали, що ці змовини є помилкою, викликаною її нерозсудливістю; він її не вартий і не зможе зробити її щасливою. Але не себелюбна обережність змусила Енн розірвати змовини. Якби вона не думала, що для нього так буде краще, навряд би вона це зробила. Думка про те, що вона йде на самопожертву перш за все заради його блага, була її розрадою під час гіркого прощання, останнього прощання; а вона потребувала розради, бо, до того ж, він їй не повірив, не згодився з нею і був конче скривджений такою рішучою відмовою. Він одразу ж покинув село.

Вони були знайомі кілька місяців; але Енн страждала довше. Сум і туга надовго захмарили їй усі втіхи юності, вона занепала духом і передчасно зів'яла.

Понад сім років минуло після того, як ця маленька сумна історія дійшла кінця; і час багато що змінив: прихильність Енн, що завдала їй стільки болю, майже зовсім згасла, але лише час міг тут подіяти; не допомогла ні зміна місця (за винятком поїздки до Бата невдовзі після розриву), ні нові знайомства. Жоден із тих, хто приїжджав до Келлінча, не витримував порівняння з Фредеріком Вентвортом, яким він залишався в її пам'яті. Друга прихильність, що стала б зараз для неї єдиним природним, щасливим і надійним вилікуванням, була неможливою при її вишуканому розумі, вимогливому смаку й вузькому колі знайомств. Коли їй було близько двадцяти двох років, один молодик запропонував їй змінити ім'я, але він незабаром зустрів більшу готовність у її молодшої сестри, і леді Рассел тоді нарікала на її відмову, бо Чарлз Мазгроув був старшим сином людини, яка в усьому селі поступалася своїм багатством і суспільним станом лише серові Волтеру, і до того ж мав приємну вдачу й був гарним на вроду; коли Енн було дев'ятнадцять років, леді Рассел ще б могла бажати для неї чогось більшого, але нині їй уже було двадцять два, і леді Рассел хотіла, щоб вона залишила батьківський дім, з гідністю віддалившись од пристрасті й несправедливості, та назавжди оселилася десь неподалік від неї. Але на цей раз Енн не прислухалася до її поради; і, хоч леді Рассел, яка завжди пишалася своєю розсудливістю, ніколи не жалкувала за минулим, вона, проте, уже почала непокоїтись і майже втратила надію, що коли-небудь з'явиться якийсь гідний чоловік з достатками і Енн заживе тим життям, для якого вона й створена з її ніжністю та хазяйновитістю.

Жодна з них не знала, що думає інша з цього приводу і чи змінилася ця думка; і леді Рассел не знала головного, чим керувалась у своїй поведінці Енн, цієї теми ніколи не торкались, але у двадцять сім років Енн думала вже зовсім не так, як її змусили думати в дев'ятнадцять. Вона ні в чому не звинувачувала леді Рассел, не докоряла й собі за те, що дозволила їй вирішити свою долю; але тепер, якби якась юна особа за схожих обставин звернулася до неї за порадою, Енн ніколи не порадила б їй неминучого горя в найближчому майбутньому заради можливого далекого щастя. Вона була впевнена, що, незважаючи на всі неприємності, до яких би призвело несхвалення рідними її вибору, на його неспокійне заняття, сповнене страхів, затримок і розчарувань, вона була б щасливішою, якби не розірвала змовини; навіть тоді, була цілком впевнена, якщо б їм судилися звичайні турботи та клопоти, або важчі за звичайні; але ж доля дарувала йому набагато більше, ніж могли б собі уявити розсудливі порадники. Усі його найсміливіші прагнення збулися, всі його найпалкіші надії виправдалися. Його розум і завзятість нібито проклали йому шлях до успіху. Незабаром після розриву змовин він знову почав служити; і тоді все відбулося так, як він їй розповідав. Він відзначився, його швидко підвищили по службі, й нині, при такій удачливості, він, мабуть, зробився дуже багатим. У її розпорядженні були флотські відомості й газети, але вона не мала сумніву щодо його заможності і, довіряючи його постійності, не мала підстав думати, що він одружений.

Якою красномовною могла б стати Енн Елліот! З яким красномовством принаймні могла б вона захищати ніжну прихильність своєї юності та радісну віру в майбутнє від жахливої обережності, яка нібито сумнівається в тому, що призначено Провидінням. У юності її змусили бути передбачливою, у більш зрілі роки вона стала мрійницею, що було природним продовженням неприродного начала.

За всіх цих обставин, при всіх цих спогадах і почуттях вона не могла чути про те, що сестра капітана Вентворта, мабуть, оселиться в Келлінчі, без хвилювання й смутку; і їй треба було довго блукати й зітхати, щоб розігнати сумні думки. Вона часто казала до себе, що це божевілля, доки нарешті не заспокоїлась і не зрозуміла, що постійні розмови про Крофтів і їхній намір жити в Келлінчі не зроблять їй ніякої шкоди. Їй допомогла, однак, цілковита байдужість трьох її власних друзів, які були єдиними, хто знав таємницю минулого; вони, здавалося, про все забули. Вона добре розуміла, що леді Рассел спонукають на це шляхетніші мотиви, ніж батька та Елізабет, і була їй дуже вдячна за цю доброту; але це загальне забуття, хоч би чим воно було викликане, мало для неї велике значення; і, на той випадок, якщо адмірал Крофт дійсно приїде до Келлінч-холла, вона знову втішалася радісною думкою, що про її минуле знають лише ці троє, які, вона була впевнена, не обмовляться жодним словом; від нього ж, вона сподівалася, про їхні недовгі змовини дізнався лише брат, із яким він тоді жив. Цей брат давно залишив село й, бувши чоловіком серйозним і до того ж неодруженим, навряд щоб виказав цю таємницю хоч одній живій душі.

Його сестри, місіс Крофт, тоді не було в Англії, бо вона вирушила з чоловіком до місця його призначення, а її сестра Мері була в школі, коли це все сталось, а потім через чиюсь гордість, а чиюсь делікатність вона ні про що не дізналася.

Утішаючись цими думками, вона сподівалася, що знайомство з Крофтами, до якого, при тому, що леді Рассел усе ще живе в Келлінчі, а Мері всього лише за три милі від нього, треба бути готовою, не спричиниться до якихось великих незручностей.

Розділ V

Того ранку, коли адмірал Крофт і його дружина приїхали, як і було вирішено, оглядати Келлінч-холл, Енн визнала найбільш для себе природним відвідати леді Рассел, як вона це робила майже щодня, і переждати в неї, поки переговори не закінчаться; але потім вона визнала не менш природним для себе засмутитися, що не скористалася можливістю на них подивитись.

Зустріч двох сторін пройшла надзвичайно добре, і всі питання одразу ж були вирішені. Дами були заздалегідь прихильні до згоди, і тому жодна з них нібито нічого не бачила, окрім гарних манер інших; що ж до джентльменів, то адмірал поводився з такою люб'язністю, довірою та щирістю, що це не могло не вплинути на сера Волтера, який також виявив бездоганну ввічливість, дізнавшись від містера Шеперда, нібито адмірал багато чув про його взірцеве вміння поводитись.

Дім, парк і меблі були до вподоби; Крофти були до вподоби; умови, строки – усе було надзвичайно підхожим; і клерки містера Шеперда одразу ж узялися до роботи, хоча їм не довелося зробити жодної зміни в заздалегідь підготовленому «Цим засвідчується…»

Сер Волтер без вагань заявив, що адмірал – найгарніший з усіх моряків, яких він коли-небудь бачив, і навіть сказав, що якби його власний куафер зайнявся адміраловою зачіскою, було б не соромно з'явитися з ним на людях; адмірал же з усією щиросердністю повідав дружині, коли вони їхали парком назад: «Я знав, що ми легко порозуміємося, моя люба, що б нам не казали в Тонтоні. Баронет зірок з неба не хапає, проте, здається, він ніколи нас не образить»; відгуки однаково схвальні.

Домовилися, що Крофти оселяться в Келлінчі під Михайлів день; і, оскільки сер Волтер запропонував переїхати до Бата не пізніше, як за місяць до того, часу для необхідних приготувань залишалося небагато.

Леді Рассел, упевнена в тому, що при виборі нового житла ніхто не зважить на думку Енн, прагнула, щоб Енн не від'їжджала так скоро й залишалася в Келлінчі, поки вона сама після Різдва не відвезе її до Бата; але їй треба було на декілька тижнів покинути Келлінч, аби владнати власні справи, і тому вона не могла запросити Енн на весь цей час, і Енн, хоча її лякала вереснева спека в блискучому білому Баті і їй було дуже прикро, що вона не зустріне в рідному селі печальну й солодку осінь, подумала і вирішила не затримуватися. Найвірніше й наймудріше буде поїхати разом з усіма, бо це спричинить їй щонайменше засмучення.

Однак доля розпорядилася по-своєму. Мері, яка часто нездужала, завжди була занепокоєна своїм здоров'ям і мала звичку кликати Енн, що б із нею не сталося, раптом захворіла й, передбачаючи, що не одужає до кінця літа, попросила, або скоріше наказала, тому що навряд чи це було проханням, щоб Енн приїхала до Апперкросса й там наглядала за нею, доки це буде потрібно, замість того, щоб вирушити до Бата.

– Я не зможу обійтися без Енн, – такими були докази Мері.

– Тоді, звичайно, їй краще залишитися, бо в Баті вона нікому не потрібна, – відповіла Елізабет.

Коли просять твоєї допомоги, це хоч і нечемно, проте приємніше, ніж коли тебе женуть; і Енн, задоволена тим, що стане в пригоді своїй сестрі, що в неї з'являться нові обов'язки, і, звичайно, не дуже засмучена від того, що виконувати їх доведеться не в милому селі, залюбки згодилась залишитися.

Це запрошення Мері звільняло леді Рассел від клопоту, і невдовзі було вирішено, що Енн не поїде до Бата, доки леді Рассел не покличе її туди, а до того буде жити в Апперкроссі та в Келлінч-лоджі.

Досі все йшло як слід, але леді Рассел була майже в нестямі, коли дізналася про план, за яким місіс Клей вирушала до Бата з сером Волтером і Елізабет як необхідна та неоцінна помічниця в усіх її справах. Леді Рассел була вкрай засмучена, здивована й перелякана; образливість цього плану для Енн, яку визнали непотрібною там, де місіс Клей була вкрай необхідна, посилювала її роздратування.

Звикнувши до таких кривд, Енн стала до них невразливою, але вона відчувала необережність цього наміру майже так само гостро, як і леді Рассел. Спостерігаючи та знаючи вдачу свого батька, на жаль, дуже добре, вона розуміла, до чого може призвести ця дружба. На її погляд, нині батько ні про що подібне не думав. Місіс Клей мала ластовиння, зуб, який занадто випинався вперед, та великі руки, про які Енн чула від нього не один несхвальний відгук за її відсутності; але вона була молодою й, звичайно, загалом гарною, а її проникливий розум і послужливі манери надавали їй привабливості значно небезпечнішої, ніж зовнішня. Енн була настільки вражена цією небезпекою, що ніколи б собі не пробачила, якби не зробила спробу пояснити це сестрі. Вона майже зовсім не мала надії на успіх, але не хотіла, щоб у разі справдження побоювань Елізабет, яка опиниться в далеко жалюгіднішому становищі, ніж зараз, мала б підстави докоряти їй за те, що вона її не попередила.

Вона поговорила з сестрою, але, здається, лише образила її. Елізабет не могла й уявити собі, як така безглузда підозра могла спасти Енн на думку, і гнівно запевняла, що кожна з обох сторін добре усвідомлює своє становище.

– Місіс Клей, – сказала вона з теплотою, – ніколи не забуває, хто вона; і, оскільки я краще за тебе знайома з напрямом її думок, можу запевнити, вона дивиться на шлюб надзвичайно шляхетно й засуджує нерівність суспільного становища та достатків більше, ніж хтось інший. Що ж до батька, я не розумію, як його, хто заради нас так довго залишався вдівцем, можна тепер підозрювати. Якби місіс Клей була красунею, тоді я справді зробила б помилку, наблизивши її до себе; ніщо в цілому світі, я впевнена, не змусить його взяти такий принизливий шлюб, адже вона могла б тоді спричинити його страждання. Але бідолашна місіс Клей, яку при всіх її чеснотах не можна назвати навіть гарненькою, я впевнена, не завдасть ніякої шкоди. Ти нібито ніколи не чула, як батько ремствує на її непривабливість, але ж ти чула це, я не маю сумніву, безліч разів. Зуб та ластовиння. Ластовиння не викликає в мене такої огиди, як у нього. Колись я знала одну людину, чиє обличчя трошки ластовиння зовсім не псувало, а от батько ластовиння терпіти не може. Невже ти ніколи не чула, що він каже про ластовиння місіс Клей?

– Навряд чи є якась вада зовнішності, – відповіла Енн, – з якою гарні манери поступово б не примирили.

– Я з тобою не згодна, – рішуче відповіла Елізабет. – Гарні манери можуть відтінити вроду, але не примирити з її відсутністю. Однак, у всякому разі, це більше стосується мене, ніж будь-кого іншого, а тому, на мій погляд, твої поради тут зайві.

Енн зробила все, на що була спроможна; вона була рада, що розмова скінчилася, і сподівалася, що її зусилля не були марними. Хоча її підозра й образила Елізабет, тепер вона, мабуть, буде більш спостережливою.

Четверня коней сера Волтера служила своєму господареві останню службу, відвозячи його, міс Елліот та місіс Клей до Бата. Компанія рушила в дорогу в дуже гарному настрої; сер Волтер готував пишні поклони для всіх засмучених селян та орендарів, які захочуть з ним попрощатися, а Енн у спокої самотності йшла до Келлінч-лоджа, де вона мала провести перший тиждень.

Її подруга журилася не менше. Вона взяла розлуку з сімейством близько до серця. Їхнє добре ім'я мало для неї не менше значення, ніж своє власне, а щоденні теплі зустрічі з ними вже стали для неї звичкою. З болем вона дивилася на покинуті сади, які, що завдавало їй ще більшої прикрості, незабаром мали перейти до чужих рук. Щоб розвіяти свій смуток та уникнути зустрічі з адміралом Крофтом та його дружиною, коли вони приїдуть, вона вирішила їхати до Бата одразу після того, як доведеться покинути Енн. Тому вони вирушили разом, і Енн залишилася в Апперкроссі на самому початку дороги, якою їхала леді Рассел.

Апперкросс був селом середньої величини, що небагато років тому було втіленням старих англійських звичаїв, за якими лише дві споруди в цьому селі відрізнялися від будинків селян та орендарів: оточений старими деревами поміщицький дім із садом, огородженим високим тином з великими воротами, який усім своїм солідним виглядом нагадував про давно минулі роки; та маленький чепурний будиночок священика, оточений охайним садом, де виноградні лози й грушеві дерева підходили до самих вікон; але після одруження молодого поміщика йому приділили орендарський дім, який удостоїли звання вілли та зробили всі відповідні зміни. Відтоді Вілла Апперкросс зі своїми верандами, скляними дверима й іншими принадами могла привертати до себе увагу приїжджих не меншою мірою, ніж поважніший і ґрунтовніший Великий Дім, що був віддалений від неї на чверть милі.

Тут Енн дуже часто гостювала. Вона знала звичаї Апперкросса не гірше, ніж звичаї Келлінча. Обидва сімейства так часто зустрічалися, так часто навідувалися одне до одного в будь-яку годину дня, що Енн вкрай здивувалася, заставши Мері на самоті; вона, звичайно, занедужала й занепала духом. Мері не була такою нудною, як старша сестра, проте розумінням і вдачею Енн вона також не була наділена. Вона могла веселитися й радіти лише тоді, коли була здоровою, щасливою й оточеною увагою; але будь-яка недуга вибивала її з колії. У неї не було ніякого заняття для годин самоти; а, успадкувавши значну частину фамільної чутливості до себе, при кожному засмученні почувалася зневаженою та обійденою. Зовнішністю вона поступалась обом сестрам і навіть за найкращої своєї пори була не більш ніж «гарненькою». Тепер вона лежала на вицвілій софі в маленькій вітальні, колись елегантні меблі якої трохи постраждали від часу – чотири рокі! – і двох дітей. Побачивши Енн, вона зустріла її словами:

– Нарешті приїхала! Я вже гадала, що ніколи тебе не побачу. Мені так зле, що ледве можу говорити. Я цілий ранок жодної живої душі не бачила!

– Мені дуже шкода, що ти хвора, – відповіла Енн. – Ще в четвер ти повідомила мене, що почуваєшся прекрасно.

– Я взяла себе в руки; я завжди так роблю; але я й тоді була дуже хвора; не пам'ятаю, щоб колись мені було так погано, як сьогодні вранці; зараз мене не можна залишати на самоті, я в цьому впевнена. А що як мені стане зовсім погано і я не зможу дотягтися до дзвіночка? Отже, леді Рассел не приїде. За все літо вона, здається, і тричі нас не відвідала. Енн відповіла належним чином, а потім довідалась у Мері про її чоловіка.

– Ах, Чарлз ще о сьомій годині пішов на полювання. Пішов, хоч я йому й пояснила, як мені погано. Сказав, що не затримається, але вже майже перша, а його й досі немає. Можу тебе запевнити, що я жодної живої душі не бачила протягом цього довгого ранку.

– Але ж твої діти були з тобою?

– Так, були, але я не могла довго терпіти їхнього галасу; вони ж такі неслухняні, що мені від них більше шкоди, ніж користі. Маленький Чарлз не зважає на жодне моє слово, а Волтер дедалі стає таким же.

– Що ж, незабаром тобі стане краще, – весело відповіла Енн. – Ти ж знаєш, що я вмію тебе лікувати. Як твої сусіди з Великого Дому?

– Не можу тобі сказати. Сьогодні я нікого з них не бачила, окрім містера Мазгроува. Він поговорив зі мною через вікно, сидячи верхи на коні; і хоч я сказала йому, як мені зле, ніхто з них не прийшов до мене. Мабуть, його дочкам не хотілося гуляти, а хіба ж вони стануть утруднюватися задля інших?

– Мабуть, ти їх ще побачиш. Ранок не скінчився.

– Повір, я не хочу їх бачити. Як на мене, вони нестерпні балакухи та реготухи. Ах! Енн, мені так погано! І як ти могла не приїхати в четвер?

– Моя люба Мері, пригадай, яку записку ти мені надіслала! Таку веселу записку про те, що тобі надзвичайно добре, і мені немає потреби поспішати; отже, ти зрозумієш, як мені хотілося залишитися з леді Рассел до останнього; і до того ж я тоді була дуже зайнятою, у мене було так багато справ, що я ніяк не могла покинути Келлінч раніше.

– Боже мій! Які в тебе могли бути справи?

– Дуже багато справ, можу тебе запевнити. Усі відразу не зможу пригадати, назву лише деякі з них. Я робила дублікат списку книг і картин батька. Я декілька разів ходила з Маккензі до саду, намагаючись збагнути і пояснити йому, які з рослин Елізабет треба доручити леді Рассел. І до того ж у мене були свої дрібні клопоти – упорядкувати книги й ноти, наново вкласти валізи, бо я вчасно не здогадалася, що саме вирішать навантажити на вози. І ще, Мері, мені довелося виконати один важкий обов'язок: я відвідала майже всіх у нашій парафії й з усіма попрощалася. Мені сказали, що вони цього хочуть; а це забирає так багато часу.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4