Почуття роздратованості, що заволоділо тоді мною, посилювалося з кожним випадком, котрий виявляв фізичну чи моральну подібність між мною і моїм суперником. Тоді залишався невідомим факт нашого одночасного народження, та я бачив, що ми були однакові на зріст, нагадували один одного зовні й навіть характерами. Душила мене злість через плітки про нашу спорідненість, що ходили у старших класах. Одним словом, ніщо не дошкуляло мені більше (хоча я щосили дбайливо приховував небайдужість до факту) за будь-який натяк на розумову, зовнішню чи класову подібність між нами. Втім, я не мав жодної підстави вважати, що ця схожість коли-небудь ставала предметом зауважень або коментарів чи бодай помічалася нашими товаришами – за винятком чуток про покревність. Напевне, він помітив усі її прояви і спостерігав за нею так само пильно, як і я; здатність же виявити в цій обставині вдячне поле для мого роздратування свідчить на користь його вже згаданої надзвичайної проникливості.

Натяки крилися у словах і вчинках – ідеальній імітації моїх; роль свою він грав пречудово. Вдягатись, як я, було нескладно, мою ходу і манеру поведінки скопіював він бездоганно, причому без особливих зусиль, навіть голос мій він присвоїв попри свій природний недолік. Голосно балакати він не міг, але тональність була тотожною, а шепіт нагадував точне відлуння мого.

Я не ризикну змальовувати, наскільки таке абсолютне відтворення (не можу назвати це кривлянням) мене пригнічувало. Я мав одну втіху – в тому, що копіювання, вочевидь, помічав тільки я, тож мені доводилося терпіти промовисті й уїдливі посмішки лише мого тезки. Задоволений з бажаного результату, він таємно хихотів із завданого моєму серцеві болючого удару, виявляючи при цьому повну байдужість до публічних аплодисментів, котрі легко могли б забезпечити успіх його хитромудрих зусиль. Те, що в школі не зрозуміли його намірів, не відчули їхнього втілення у життя й не взяли участі в його насмішках, стало загадкою, котру я намагався розгадати протягом багатьох неспокійних місяців. Можливо, поступовість перетворення зробила його менш помітним, а може, я завдячував відносним спокоєм самому імітаторові, котрий, не шукаючи легких шляхів (портретну схожість помітить і дурень), на мою досаду, повністю зосередився на відтворенні духу оригіналу.

Я вже згадував про огидний покровительський вигляд, котрий він напускав на себе, і часту нав’язливу протидію моїй волі. Втручання нерідко набувало прикрого характеру поради, не висловленої чітко і прямо, а потихеньку і з натяком. Я вислуховував їх з відразою. Але сьогодні дозвольте віддати йому належне, визнавши, що я не можу пригадати жодного випадку, коли пропозиції мого суперника базувалися б на звичних для юного віку і позірної недосвідченості помилках чи дурницях, що його внутрішні відчуття, якщо не таланти чи мудрість у цілому, були набагато глибшими за мої власні, й що тепер я був би кращою і відповідно щасливішою людиною, якби частіше дослухався до наданих багатозначним шепотом порад, які я тоді занадто щиросердо ненавидів і зневажав.

З часом під його осоружним наглядом я ставав дедалі нестриманішим до крайнощів і день у день дедалі відвертіше обурювався через те, що вважав нестерпною самовпевненістю. Я казав, що в перші роки після нашої зустрічі в школі почуття мої до тезки легко могли б перерости у дружбу; та в останні місяці проживання в академії, хоча звичні для нього раніше втручання до певної міри зменшилися, мої відчуття у майже аналогічній пропорції набули форми безперечної ненависті. Одного разу, гадаю, він побачив це, і відтоді уникав мене – або вдавав, що уникає.

Це сталося, якщо пам’ять не підводить мене, в розпалі запеклої сварки між нами, коли він утратив над собою контроль і говорив та поводився з доволі нехарактерною відвертістю. Я зауважив (чи уявив, що зауважив) у його вимові, вигляді, зовнішності таке, що спершу мене здивувало, а потім глибоко зацікавило, розбудивши в глибині свідомості нечіткі спогади про раннє дитинство – неконтрольовані, заплутані й бентежні спогади з часів, коли я не мав пам’яті як такої. Навряд чи я зможу краще описати відчуття, що пригнітило мене тоді, ніж сказавши, що мені коштувало неймовірних зусиль відкинути думку, що я вже бачив того, хто стоїть наразі переді мною, колись дуже-дуже давно, у далекому минулому. Одначе ілюзія розтанула так само швидко, як і з’явилася; я пригадав її лише для того, щоб визначити день останньої розмови з тезкою.

Величезний старий будинок із незліченними переходами мав кілька з’єднаних між собою великих дортуарів, де спала більшість учнів. Було там, одначе (як обов’язково мало бути у такому недоладно спланованому будинку), і чимало маленьких куточків і комірок, котрі господарський талант доктора Бренсбі прилаштував під спальні, хоча вони могли прихистити хіба одного учня. В такій крихітній кімнаті мешкав і Вільсон.

Якось уночі наприкінці п’ятого року навчання після згаданої вище сварки, переконавшись, що всі сплять мертвим сном, я підвівся з ліжка і з ліхтарем у руці крадькома помандрував безліччю вузьких проходів до спальні ворога. Я давно планував з нього позбиткуватися, але цей розіграш досі ніяк не вдавалося втілити в життя. Наразі я чітко намірився реалізувати задум і твердо вирішив змусити тезку повністю відчути силу тієї люті, яка оволоділа мною. Діставшись його кімнатки, я прокрався досередини, а ліхтар запнув покривалом і залишив у коридорі. Я зробив крок уперед і прислухався до спокійного подиху. Переконавшись, що тезка спить, я повернувся, взяв ліхтар і знову наблизився до ліжка. Навколо нього звисала щільна габа, котру для виконання свого плану я тихо і повільно відгорнув. Яскраве світло чітко впало на сплячого Вільсона, а мої очі в ту ж таки мить прикипіли до його обличчя. Я дивився; і раптом від несподіваного відчуття тіло моє заціпеніло і завмерло. Серце страшенно закалатало, коліна затремтіли, душа наповнилася безпредметним і водночас невимовним жахом. Задихаючись, я опустив ліхтар іще ближче до його обличчя. Хіба це не риси Вільяма Вільсона? Я бачив, що вони належали йому, та затрусивсь як у лихоманці від думки, що вони не його. Що в них так вразило мене? Я пильно дивився на тезку, а в голові крутилася безліч думок. Не таким він здавався – зовсім не таким – під час жвавих денних годин. Одне ім’я! Схоже тіло! Той самий день прибуття до академії! Настирливе й незрозуміле копіювання моєї ходи, голосу, звичок, поведінки! Невже це можливо, невже те, що я зараз бачу, лише результат постійної звички саркастично мене імітувати? Охоплений жахом, я погасив ліхтар, мовчки вийшов із кімнати і відразу покинув стіни академії, щоб ніколи туди не повернутися.

Після кількох змарнованих місяців, пробайдикованих удома, я став студентом Ітону. Короткий проміжок часу виявився достатнім, щоб ослабити спогади про події в академії доктора Бренсбі чи принаймні спричинити фізичну зміну у природі почуттів, з якими я їх пригадував. Від трагедії не лишилося нічого. Тепер я знаходив у собі силу, щоб сумніватися у побаченому. Ту історію пригадував я лише з подивом. Характер мого життя в Ітоні навряд чи міг зменшити скептицизм. Вихор шалених дурощів, у котрий я відразу необдумано там поринув, перетворив події минулого на пусту піну, злизав усі сумні й серйозні враження, помилувавши тільки найлегковажніші спогади з колишнього життя.

Я не маю охоти детально описувати огидні походеньки та розпусту, що кидала виклик законам. Три роки дурості, які минули без жодного зиску, призвичаїли мене до різних пороків, до того ж я змужнів фізично. Якось після тижня негідних легковажних розваг я запросив до себе в гості на таємну пиятику невеличку компанію найрозбещеніших студентів. Ми зустрілися пізно вночі, оскільки наші оргії, як правило, затягувалися до ранку. Вино ллялося рікою, не бракувало й інших, не таких невинних спокус; на сході вже починало сіріти, а наші божевільні розваги були в самому розпалі. Підігрітий до краю картами й вином, я саме наполягав на виголошенні якнайгіршого блюзнірського тосту, аж раптом помітив, як хтось різко відчинив двері. Звідти долинув стривожений голос слуги. Він сказав, що якийсь пан, котрий, очевидячки, дуже поспішає, бажає поговорити зі мною у вітальні.

Страшенно збуджений від вина, я швидше зрадів, ніж здивувався неочікуваному візитові. Я відразу поплентався вниз, кілька східців – і я у передпокої будинку. У маленькій і низькій кімнатці ліхтаря не було; єдиним світлом було слабка передсвітанкова сірість, що просочувалася крізь напівкругле вікно. Тільки-но ступивши на поріг, я помітив молодика приблизно мого зросту, вдягненого у білу кашемірову візитку,[2] пошиту згідно з останньою модою, – точнісінько така візитка була і в мене. Це я зміг роздивитися у нечіткому світлі, та риси обличчя залишилися для мене загадкою. Коли я ввійшов, він хутко рушив мені на зустріч широким кроком і, безцеремонно й нетерпляче схопивши мене за руку, прошепотів на вухо слова «Вільям Вільсон».

Я миттєво витверезився. У поведінці незнайомця, у нерівному тремтінні піднятого пальця, який він тримав між моїми очима та світлом, було таке, що невимовно мене здивувало, проте вразило мене інше: похмуре попередження, що забриніло у двох вимовлених пошепки словах, і характер, тон, звучання простої пари знайомих складів принесли з собою тисячі заплутаних спогадів про дні давно минулі й наче вдарили мою душу електричним розрядом. Поки я опанував себе, незнайомець зник.

Хоча цей випадок і вразив мою розбурхану уяву, та швидкоплинність його не поступалася яскравості. Кілька тижнів я присвятив серйозному дослідженню, наді мною висіла темна хмара хворобливих роздумів. Я не став прикидатися перед собою, що не впізнав, не визначив особу людини, котра так нахабно втрутилась у мої справи і збентежила неви-словленою порадою. Але хто чи що був цей Вільсон? Звідки він з’явився? Чого прагнув? На жодне з цих питань не знайшов я відповіді; дізнавсь я тільки про те, що через раптовий нещасний випадок удома він залишив академію доктора Бренсбі у другій половині дня моєї звідти втечі. Та незабаром я викинув його з голови; мою увагу поглинули думки про можливий від’їзд до Оксфорда. Туди я і попрямував; непомірне марнославство батьків підштовхнуло їх забезпечити мене гардеробом і річним утриманням, котре дозволяло вільно купатися в такій дорогій серцю розкоші та змагатися в щедрості витрат із найбагатшими спадкоємцями у Великій Британії.

Захоплений такими можливостями для розгульного існування, мій природний темперамент вирвався назовні з подвійним запалом; я нехтував усіма законами порядності у божевільній круговерті дикого розгулу. Нерозсудливо було б застановлятися на його подробицях – досить сказати, що в марнотратстві я перевершив Ірода і вписав себе до переліку найрозпусніших студентів.

Дійшло до того, що я втратив залишки шляхетності й почав шукати знайомства з майстрами найбільш ницого з мистецтв – із шулерами, а потім став експертом у цій мерзенній науці й почав практикувати її як один із засобів примноження свого і так величезного статку за рахунок легковажних однокурсників. Мерзенність злочину свідчила про те, що головною, якщо не єдиною, причиною такої поведінки була безкарність моїх дій. Адже найрозпусніші мої приятелі радше засумнівалися б у тому, щo бачать їхні очі, ніж запідозрили б веселого, відвертого і щедрого Вільяма Вільсона – найшляхетнішого і найпопулярнішого студента в Оксфорді. Його пустощі (як казали його нахлібники) – лише забави молодості й невтримної уяви, помилки – неперевершені витівки, а найгірші пороки – безтурботні й сміливі розваги…

Я два роки успішно тішився життям в Оксфорді, аж до університету прибув молодий вискочка – дворянин Глендинінг, багатий мов Ірод, причому багатства ті дісталися йому на дурничку. Я одразу побачив, що він не відзначався розумом, і вирішив зробити його об’єктом для випробування своїх вмінь. Я часто затягував його до гри й зі звичайною майстерністю шулера дозволяв вигравати значні суми, щоб він дужче заплутався у моїх тенетах. Зрештою, коли моя схема підходила до фіналу, я зустрівся з ним (поклавши собі, що ця зустріч буде останньою і вирішальною) у домі нашого близького спільного друга містера Престона, котрий, віддам йому належне, ні на мить не підозрював про мій план. Щоб усе було природніше, я організував невелику вечірку для десятка своїх приятелів і потурбувався, щоб згадка про карти з’явилася цілком випадково, та ще й злетіла з вуст потенційної жертви. Щоб не говорити багато на огидну тему, скажу, що я не забув про жоден зі своїх специфічних фокусів, таких звичних у схожих обставинах, що залишається тільки дивуватися, як знаходяться люди настільки наївні, щоб на них купитися.

Посиденьки затягнулися до пізньої ночі, аж урешті маневр із метою отримати Глендинінга як єдиного візаві завершився успіхом. Грали в мою улюблену екарте! Зацікавлені розмахом гри, приятелі покинули свої карти і стояли навколо нас як глядачі. Вискочка, якого я хитрістю змусив добре нализатися на початку вечора, наразі тасував, роздавав і грав із незрозумілою нервовістю, котру лише частково можна було приписати сп’янінню. Дуже швидко він заборгував великі суми, потім хильнув портвейну і зробив те, що я й передбачав, – запропонував подвоїти ставки. Вдавши страшенну нехіть, я відмовився, тож він почав гостро висловлюватися на мою адресу, і я погодився. Результат довів, що жертва була у моїх тенетах; менш ніж за півгодини борг зріс учетверо. За якийсь час з його обличчя зник рум’янець від вина, потім, на превеликий мій подив, я помітив, що згодом він зблід як смерть. Я здивувався, бо завбачливо довідався про те, що він страшенно багатий, – програв він чимало, та ті суми не могли так уплинути на його настрій. Мені подумалося, що його розвезло від випитого вина, тож я вже збирався наполягати на припиненні гри, аж фрази, що пролунали у мене за спиною, і відчайдушний зойк Глендинінга, дали мені зрозуміти, що він збанкрутів – за обставин, які, зробивши його об’єктом загального співчуття, захистили б навіть від диявольських підступів.

Важко сказати, що міг я вчинити далі. В кімнаті запала похмура гнітюча тиша, і я відчув, як на мене зневажливо й докірливо зиркають приятелі, що були не такі зіпсовані, як я. Не побоюсь сказати, що раптове й не очікуване вторгнення, яке мало місце потім, на коротку мить навіть зняло з грудей нестерпну вагу тривожного очікування. Широкі важкі стулчасті двері квартири зі стрімкою та поспішною рвучкістю розчахнулися навстіж, і вмить погасли усі свічки в кімнаті. До кімнати увійшов незнайомець, приблизно мого зросту, він був у довгому плащі, який огортав його від голови до п’ят. Перш ніж хтось устиг здивуватися з його появи, незнайомець заговорив.

– Панове, – сказав він тихим чітким шепотом, якого я ніколи не забуду, бо він страшенно мене схвилював, – я уклінно прошу пробачення за свою поведінку, оскільки, поводячись так, я тільки виконую свій обов’язок. Вам, понад усякий сумнів, не відома справжня сутність людини, що сьогодні вночі виграла велику суму в лорда Глендинінга. Тому запропоную вам швидкий і рішучий спосіб збагатитися цією необхідною інформацією. Якщо матимете час і бажання, огляньте, будь ласка, внутрішню підкладку манжета його лівого рукава, а також кишені, де знайдете кілька маленьких пакуночків.

Коли він говорив, тиша була такою глибокою, що можна було б почути, як впаде на підлогу шпилька. Закінчивши, незнайомець відразу зник так само хутко, як і з’явився в кімнаті. Чи можу я змалювати свої почуття? Чи повинен я сказати, який жах мене охопив? Часу на роздуми вже не було. Мене грубо схопили за руки і знову запалили світло. Провели обшук. У підкладці манжета знайшли всі фігурні карти для екарте, а в кишенях сюртука – декілька колод із міченими картами: вища масть була випукла з країв, а нижча – по боках. Жертва, котра, як правило, знімає карти вздовж, віддає шахраєві вищу масть, а шулер, знімаючи по ширині, не віддає жертві нічого, що могло б суттєво вплинути на перебіг гри.

Ніякий вибух обурення не вразив би мене дужче, ніж мовчазна зневага та самовладання, з якими сприйняли в кімнаті те, що сталося.

– Пане Вільсон, – сказав господар, нахиляючись, щоб прибрати з-під ніг надзвичайно розкішний плащ із рідкісного хутра, – пане Вільсон, гадаю, це ваше… – (Погода була холодна, тож, виходячи з дому, я накинув плащ, а коли дійшло до гри, жбурнув його на підлогу). – Напевне, буде зайвим шукати тут, – він бридливо зиркнув на складки плаща, – подальші докази вашого таланту. Ми побачили достатньо. Сподіваюся, ви розумієте, що вам доведеться покинути мій дім і взагалі виїхати з Оксфорда.

Почуваючись приниженим, я накинувся б на господаря з кулаками, та мою увагу прикувало дещо приголомшливе. Плащ, який я носив, був пошитий із рідкісного хутра – настільки рідкісного й настільки дорогого, що не варто й казати. Скроєний він був за моєю власною примхою, оскільки я був до смішного вибагливим у марнотратстві, особливо у дріб’язкових питаннях. Коли містер Престон простягнув те, що підібрав з підлоги біля стулчастих дверей, то я з жахом збагнув, що мій плащ висить у мене на руці, а той, що його мені подають, є точною копією мого. Незнайомець, котрий викрив мене, був у плащі, а крім мене, ніхто з присутніх не був одягнений у плащ. Намагаючись не збожеволіти, я взяв того плаща, непомітно поклав його зверху на свій і рішуче вийшов із кімнати. Наступного ранку я поспіхом вирушив у подорож континентом, згоряючи від невимовних мук жаху і сорому.

Втеча не врятувала мене. Жорстока доля йшла за мною назирці й довела, що лише починає демонструвати свою похмуру владу. Не встиг я ступити на землю Парижа, як отримав нове свідчення того мерзенного інтересу, який спровокував до моєї особи цей Вільсон. Роки минали, але життя моє не ставало легшим. Негідник! Як невчасно, з якою потойбічною примарною наполегливістю став він у Римі поміж мною та моїми бажаннями! А у Відні, в Берліні, в Москві! Де, скажіть мені, не мав я гіркої причини проклинати його всім серцем? Від його незбагненної тиранії тікав я, наче від чуми, але все було марно.

Знову і знову потайці запитував я себе: «Хто він? Звідки прийшов? Чого прагне?» – але не знаходив відповідей. Потім якнайдетальніше розглянув його метод. Навіть тут було мало на чому будувати припущення; хоча помітно було, що в кожному з численних випадків, коли перетиналися наші життєві стежинки, він з’являвся для того, щоб зіпсувати плани чи завадити діям, котрі, якби я виконав їх до кінця, могли б закінчитися ще більшим лихом. Правду кажучи, слабке виправдання для безсоромного втручання в чуже життя! Слабке відшкодування за природне право діяти на свій розсуд, котре так уперто, так образливо у мене відбирали!

Також я зауважив, що мучитель тривалий час (дбайливо і з надприродною вправністю вдягаючись, як і я) улаштовував так, що, виконуючи різноманітні плани перешкоджання моїй волі, не давав і на мить побачити його обличчя. Ким би не був Вільсон, він принаймні був королем гри чи безумства.

Невже він бодай на мить міг припустити, що у моєму пораднику в Ітоні, в руйнівникові моєї честі в Оксфорді, в тому, хто став на заваді моїм амбіціям у Римі, перешкодив помститися в Парижі, завадив пристрасному коханню в Неаполі, тому, хто викрив мою захланність у Єгипті, – що в тому антихристові й злому генієві не впізнаю я Вільяма Вільсона шкільних днів, тезку, товариша й ненависного суперника, якого я боявся в академії доктора Бренсбі? Але дозвольте мені поспішити до останньої багатої на події сцени цієї драми.

На той час я цілком підкорився його владному пануванню. Побожний страх, що його викликав у мене сильний характер, прониклива мудрість, очевидна всюдисущість та всемогутність Вільсона вкупі з почуттям чистого жаху, який навіювали інші його певні риси та вчинки, досі переконували мене у власній надзвичайній слабкості та безпомічності й передбачали повну, хоч і болючу відсутність бажання не підкорятися деспотичній волі. Та останнім часом я геть поринув у пияцтво, а воно має тенденцію зводити з глузду; коли додати спадковий характер, то зрозуміло, що я дедалі дужче втрачав контроль над собою. Може, я уявив собі, що в міру зростання моєї твердості непохитність мучителя зазнала пропорційних утрат? Хай там як, а я починав відчувати натхнення від надії, що палала у серці, аж поклав собі потайці, що я більше не дозволю перетворювати себе на раба.

Це було в Римі, на Карнавалі 18** року, коли я відвідав маскарад у палаццо неаполітанського герцога Ді Броджіо. Я добряче набрався, і тяжке повітря переповнених людьми кімнат нестерпно мене дратувало. Складність, з якою доводилося проштовхуватися крізь лабіринт гостей, тільки під’юджувала мене, адже я шукав (дозвольте не казати, з якої негідної причини), юну, веселу й чарівну дружину старого і трохи слабкого на розум Ді Броджіо. З доволі нерозбірливою довірливістю вона відкрила мені раніше таємницю свого маскарадного вбрання, тож, помітивши краєм ока її маску, я квапивсь опинитися в її товаристві. Цієї миті я відчув долоню на своєму плечі й почув біля вуха тихий мерзенний шепіт, якого я ніколи не забуду.

У нападі страхітливого гніву я обернувся до того, хто втрутився у мої плани, і схопив його за комір. Як я й очікував, він був одягнений у повністю тотожний із моїм костюм, а саме іспанський плащ із блакитного оксамиту, перехоплений на поясі темно-червоним поясом із рапірою на ньому. Маска з чорного шовку повністю затуляла обличчя.

– Негідник! – сказав я хрипким від люті голосом; здавалося, кожний вимовлений звук додавав дров у вогонь оскаженіння. – Негідник! Самозванець! Проклятий злодій! Ти не заженеш мене в могилу своїм переслідуванням! Іди за мною, або я заколю тебе просто тут! – і я потяг його з бальної зали у маленьку суміжну кімнатку. Він не опирався.

Зайшовши туди, я з усією люттю відштовхнув його від себе. Він похитуючись поплентався до стіни, поки я з прокляттями зачинив двері й наказав йому захищатися. На мить він завагався, потім, зітхнувши, мовчки витягнув рапіру.

Поєдинок виявився швидким. Я буквально оскаженів від дикого збудження і відчував приплив страшенної енергії. За кілька секунд я притиснув його до стіни і, загнавши таким чином у безвихідь, оскаженіло штрикав і штрикав його рапірою.

Раптом хтось спробував відчинити замкнені на клямку двері. Я поспішив завадити втручанню і негайно повернувся до помираючого суперника. Чи є на світі слова, що здатні були б змалювати подив і жах, які охопили мене, коли я побачив те, що відкрилося моїм очам? Поки я ходив до дверей, у кімнаті сталися зміни: у кутку десь узялося величезне дзеркало, якого там і близько не було. Коли, нажаханий до краю, я зробив крок до нього, моє бліде і закривавлене відображення рушило мені назустріч.

Це просто ввижається, подумав я собі, та помилився. У дзеркалі був мій ворог. Плащ і маска валялися на підлозі. Всі риси його обличчя, всі деталі його вбрання цілковито збігалися з моїми рисами та моїм убранням!

Так, то був Вільсон. Він заговорив до мене, і голос його був такий гучний, що я подумав був, ніби сам балакаю до себе:

– Ти переміг, я програв. Та відтепер судилося бути тобі мертвим – мертвим для світу, для неба і для надії! Ти існував у мені – і в загибелі моїй помреш, бо знищив ти себе самого!

Факти у справі пана Вольдемара

Звісно, я не намагатимусь видавати за диво, що незвичайна справа пана Вольдемара стала предметом численних дискусій. Було б радше дивним, якби сталося навпаки, особливо беручи до уваги супутні обставини. Хоча всі учасники й хотіли зберегти історію в таємниці, та попри наші намагання вплинути на стан речей, спотворена й перебільшена версія подій збурунила суспільство і стала причиною хибних уявлень і, природно, великої недовіри.

Зараз я вважаю за необхідне викласти факти так, як розумію їх сам. Якщо говорити стисло, вони такі: упродовж трьох останніх років мою увагу неодноразово привертало питання гіпнотизму. Приблизно дев’ять місяців тому в мене виникла думка про те, що в різноманітних експериментах, котрі проводилися донині, мав місце важливий і незрозумілий недолік – досі жодну людину не гіпнотизували в момент смерті. Залишалося невідомим, по-перше, чи існує в пацієнта в такому стані чутливість до магнетичного впливу; по-друге, якщо існує, то послаблює чи посилює її згаданий стан, по-третє, до якої міри чи на який проміжок часу можна призупинити вторгнення смерті. Були й інші моменти, на які варто було б знайти відповіді, та саме три оті питання викликали у мене найбільше зацікавлення; особливо останнє, з огляду на винятково важливий характер наслідків.

Міркуючи над тим, як перевірити ці особливості, я пригадав свого друга, пана Ернеста Вольдемара, широко відомого упорядника «Bibliotheca Forensica»[3] і автора (під псевдонімом «Іссахар Маркс») польських перекладів «Валленштайна» та «Гаргантюа». Пан Вольдемар, котрий проживав з 1839 року переважно в Гарлемі, в Нью-Йорку, є (чи був) людиною особливо примітною завдяки худорлявості – ноги його дуже нагадували нижні кінцівки Джона Рендольфа, – а також відзначався геть сивими бакенбардами, які становили разючий контраст із темною чуприною, яку через те дуже часто вважали перукою. Темпераменту він був нервового, тож являв собою гарний об’єкт для гіпнотичного експерименту. Два чи три рази при нагоді я без особливих труднощів змусив його заснути, проте інші результати, яких я природно очікував, враховуючи його фізичну конституцію, мене розчарували. Жодної миті його воля не перебувала під моїм контролем безсумнівно і повністю; стосовно clairvoyance^**, я теж не міг домогтися від нього ніякої надійної інформації. Тоді я приписував свою поразку поганому стану його здоров’я.

За кілька місяців до нашого знайомства лікарі підтвердили у нього сухоти. Пан Вольдемар мав звичку спокійно говорити про неминучу смерть як про річ, не варту ні замовчування, ні жалю.

Коли згадані думки вперше з’явилися в моїй голові, було цілком природно, що я подумав про пана Вольдемара. Я добре знав урівноважену життєву філософію цієї людини, щоб очікувати з її боку якихось вагань; крім того, у нього в Америці не було родичів, котрі могли б завадити справі. Я відкрито пояснив йому суть експерименту, й він щиро ним зацікавився. Це трохи мене здивувало: хоч він завжди погоджувався виступати піддослідним у моїх експериментах, та ніколи не виказував зацікавлення тим, чим я займався. Характер його хвороби допускав точне вирахування дати смерті; ми домовилися, що він погукає мене за добу до своєї смерті.

Через сім місяців я отримав від пана Вольдемара наведену нижче записку:

Мій дорогий П***!

Ви можете приїздити зараз. Д*** і Ф*** погодилися, що я не проживу довше завтрашньої півночі; мені здається, вони назвали дуже вірогідний час.

Вольдемар.

Я отримав записку за півгодини після її написання, ще за п’ятнадцять хвилин я був у кімнаті помираючого. Я не бачив його десять днів, і мене глибоко вразили зміни, що трапилися за такий короткий проміжок часу. Обличчя набуло свинцевого відтінку, очі були страшенно тьмяні, виснаження настільки сильне, що виличні кістки ледве не розривали шкіру. Виділення мокротиння було надмірним. Пульс – ледве відчутним. Проте Вольдемара дивовижним чином не полишила здатність мислити і певні залишки фізичної сили. Він чітко говорив, сам приймав ліки, що тамували біль. Коли я зайшов до кімнати, він олівцем писав замітку у нотатнику, сидячи на ліжку, обкладений подушками. У кімнаті були лікарі Д*** і Ф***.

Потиснувши Вольдемарові руку, я відвів джентльменів убік і отримав від них детальний звіт про стан пацієнта. Ліва легеня вісімнадцять місяців була в напівзакостенілому або кальційованому стані й не підтримувала життєдіяльності. Права у верхній частині теж частково закостеніла, а нижня її половина була суцільною гнійною масою рухливих туберкул. Там було кілька отворів, в одному місці відбулося навіть зрощення з ребром. Процеси у правій легені почалися порівняно нещодавно. Закостеніння прогресувало з незвичайною швидкістю, минулого місяця не було жодних ознак його наявності, зрощення помітили тільки три дні тому. Незалежно від сухот у пацієнта підозрювали аневризму аорти, та на той момент симптоми закостеніння унеможливлювали точний діагноз. Обидва лікарі вважали, що пацієнт помре наступного дня (в неділю). Тоді була субота, сьома година вечора.

Після розмови зі мною лікарі Д*** і Ф*** попрощалися з недужим. Вони не збиралися повертатися, та на моє прохання погодилися ще раз навідати пацієнта о десятій годині наступного вечора.

Коли вони пішли, я поговорив із паном Вольдемаром про його швидку смерть і про запропонований мною експеримент. Він знову підтвердив бажання взяти у ньому участь і навіть спонукав, щоб я зараз-таки його й починав. У кімнаті було двоє доглядачів, чоловік і жінка, та я не вважав за доцільне починати важливий експеримент за відсутності надійніших свідків – адже могло статися щось особливе, а воно потребувало б підтвердження. Тому я відклав процедуру до восьмої години недільного вечора, коли прибуття мого знайомого студента-медика, пана Теодора Л-ла, звільнило мене від останньої перепони. Спочатку я планував дочекатися лікарів, та змушений був почати, по-перше, підкоряючись наполегливому проханню пана Вольдемара, а по-друге, через власне переконання, що не варто втрачати й хвилини, оскільки він, як бачилося, швидко згасав.

Пан Л-л люб’язно пристав на мою пропозиції занотовувати все, що відбувається; його детальні записи я зараз і переказую.

Було п’ять хвилин на дев’яту, коли, взявши руку пацієнта, я попросив його сказати якомога розбірливіше пану Л-л, що він (пан Вольдемар) з власної волі погоджується на те, щоб я загіпнотизував його в цьому стані.

Він відповів тихо, але все-таки чутно:

– Так. Я цього хочу. Боюся, що ваш гіпноз… – він затнувся і відразу додав, – що задовго його відкладали.

Поки він говорив, я почав робити паси, які, як я знав із досвіду, були найефективнішими для підкорення його волі. Перший легенький удар долонею по чолу справив свій вплив, та хоч як я старався, але далі не досяг відчутного результату. Годині о десятій згідно з домовленістю прийшли лікарі Ф*** і Д***. Я стисло пояснив їм свої наміри, й оскільки вони не висловили заперечень, сказавши, що у пацієнта вже почалася передсмертна агонія, я без зайвих вагань продовжив експеримент, замінивши, одначе, горизонтальні паси на вертикальні й пильно дивлячись просто у праве око піддослідного.