Підіймаючись у кліті разом з чотирма іншими шахтарями, Етьєн казав собі, що не залишиться тут ні за що в світі й піде знову поневірятися битими шляхами. Краще відразу пропасти з голоду, аніж знову спускатися в це пекло, де не можна було навіть на хліб собі заробити. Катріни, що так зігрівала його живим теплом свого тіла, не було тепер біля нього: вона сіла в горішню кліть. Етьєн відганяв від себе ці всі дурні думки і волів податися швидше геть звідси. Як людина більш-менш розвинена, він відчував, що нездатний до німої покори цієї юрби; кінець кінцем він ще задушить когось з начальства.

Раптом йому засліпило очі; вони виринули так швидко нагору, що денне світло приголомшило його, і він стояв, безпорадно кліпаючи повіками, мов сам не свій. Проте йому все-таки відлягло від серця, коли кліть нарешті зупинилася.

Робітник відчинив двері, і шахтарі посунули гуртом з вагонеток.

– Чуєш, Муке, підемо сьогодні ввечері до «Вулкана»? – прошепотів Захарі на вухо одному робітникові.

«Вулканом» звався кафешантан у Монсу. Муке підморгнув лівим оком і безгучно засміявся, вищиряючи ясна. Як і батько, він був гладкий, малий на зріст, з задьористим носом і здавався гультяєм, що все проп’є-промарнує, не турбуючись про завтра. Саме в цю хвилину з кліті вийшла Мукетта, і з братерською ніжністю він добре ляснув її по стегну.

Етьєн ледве пізнав високу залу приймальної, що здалася була йому такою таємничою, страшною вночі, коли її тьмяно освітлювали ліхтарі.

Тепер це було просто голе й брудне приміщення. Крізь запорошені шибки дивився сірий день. Тільки машина гордо виблискувала своїми мідними частинами; сталеві, намащені маслом линви маячіли, мов смужки шовку, намочені в чорнилі; шківи, величезна бантина, блоки, кліті, вагонетки – від усього цього старого сірого заліза похмура кімната була ще сумніша. Від гуркоту коліщат стугонів чавунний поміст, а з навантажених вагонеток, що невпинно котилися туди й сюди, здіймався чорний дрібний вугляний порох і присипав підлогу, стіни та навіть сволок у башті.

Шаваль, глянувши на табель, що висів у невеличкій заскленій приймальній конторі, розлютувався. Він побачив, що їм забракували дві вагонетки; одна була не зовсім повна, а в другій вугілля було з ґанджем.

– Ну, та й клятий день! – кричав він. – Ще на двадцять су менше!.. Оце наука не брати на роботу різних пройдисвітів, що працюють руками, як свиня хвостом.

Він глянув скоса на Етьєна, і цей погляд доповнив його думку. Етьєнові хотілося відповісти на образу кулаком, але він стримав себе, розміркувавши, що не варто: адже ж він все одно піде звідси. Він це вирішив тепер остаточно.

– Зразу навчитися не можна, – мовив згодливо Мае. – Завтра він працюватиме краще.

Але ці слова нікого не заспокоїли, всі були сердиті й шукали тільки приводу, щоб зчинити бучу. Віддаючи свою лампочку, Левак присікався до лампівника, докоряючи йому, що той погано почистив її напередодні. Шахтарі втихомирилися трохи тоді лише, як прийшли до барака, де завжди палав вогонь. Груба пашіла, як жар, в неї наклали надто вже багато вугілля; від кривавих відблисків на голих, без вікон, стінах, здавалося, вся величезна кімната горить полум’ям. Піднявся радісний гамір; шахтарі кинулися гріти задубілі спини, а з них стовпом бухала пара, мов від казанів з юшкою. Коли спини нагрівалися, шахтарі починали підпікати собі животи. Мукетта спокійнісінько розстебнула штани, щоб висушити сорочку. Хлопці почали глузувати з неї і аж зайшлися реготом, коли вона раптом показала їм зад, – у неї це була ознака найглибшого презирства.

– Я йду, – сказав Шаваль, замкнувши інструменти в своїй шафці. Ніхто не ворухнувся. Тільки Мукетта похапцем проскочила за ним, – мовляв, їм обом до Монсу по дорозі. Але регіт не припинявся, бо всі знали, що вона вже йому надокучила.

Катріна тим часом щось прошепотіла батькові на вухо. Той спершу здивувався, а потім схвально хитнув головою й покликав Етьєна, щоб віддати йому його клунок.

– Слухайте-но, – озвався він стиха, – коли ви не маєте грошей, то пропадете з голоду, не дочекавшись платні, бо платять що два тижні. Хочете, я попитаю – може, хто згодиться вам позичити?

Етьєн не знав, що відповісти. Він саме лагодився забрати свої тридцять су й податися геть. Але відразу засоромився: Катріна дивилася на нього якось пильно-проникливо, – може, вона подумає, що він боїться тяжкої роботи?

– Обіцяти наперед я вам нічого не можу, – казав далі Мае. – Хто його зна, може, й не поталанить.

Етьєн не заперечував, йому напевно відмовлять. А кінець кінцем це йому однаково: адже ж він зможе завжди піти. Але через хвилинку він уже пожалкував, що згодився. Катріна відразу повеселішала, засміялася своїм милим сміхом і ласкаво глянула на нього, тішачися з того, що стала йому в пригоді. Нащо це все? Навіщо ці дурниці?

Всі Мае повзувалися, замкнули свої шафки і подалися додому слідом за товаришами, що почали тим часом розходитись, нагрівшися трохи біля вогню. Етьєн пішов за ними. Левак із своїм хлопцем приєдналися до гурту; але біля сортувальної, де пересівали вугілля, Мае зупинилися, почувши страшенну лайку.

Це був великий сарай з почорнілими від вугляного пороху кроквами, з високими заґратованими вікнами, крізь які дув немилосердний протяг. Сюди привозили просто з приймальної навантажені вагонетки і вивалювали вугілля в довгі похилі жолоби, оббиті листовим залізом. З обох боків уздовж жолобів стояли на східцях сортувальниці й відкидали лопатками та граблями камінці, а добірне вугілля котилося по жолобах і падало зрештою крізь воронки в залізничні вагони, що їх було підведено по рейках просто під сарай.

У сортувальні саме працювала Філомена Левак – худа й бліда дівчина з покірними очима; вона харкала кров’ю. Голова їй була зав’язана якоюсь синьою вовняною ганчіркою, руки були чорні від вугілля аж по лікті. На кілька східців вище від неї стояла стара відьма, мати П’єрронихи. Її прозвали Проноза; це була стара, злюща баба, з страшними котячими очима і міцно стуленими, мов калитка скнари, губами. Обидві жінки лаялися, як навіжені; Філомена ремствувала, що Проноза підкрадає в неї шматки вугілля, так що вона й за десять хвилин не може набрати повного кошика, їм платили від кошика, і тому вони завжди сварилися так, що аж пір’я летіло, а на червоних щоках залишалися сліди п’ятьох чорних пучок.

– Дай їй добре в зуби! – крикнув згори Захарі своїй коханці.

Всі сортувальниці задоволено загеготіли, а несамовита Проноза напустилася тепер на хлопця:

– Мовчи, мерзотнику! Краще б ти признав тих двох байстрят, якими ти її ушанував!.. Вісімнадцять літ довгулі, пробачте на слові, а на ногах встояти не може!

Мае довелося вгамувати сина, що нахвалявся зійти вниз і показати цій кощавій відьмі, якого кольору в неї шкура. Але на ґвалт прибіг наглядач; граблі знову заворушилися, сортуючи вугілля, і робітниці похилили над жолобами свої круглі зігнуті спини, завзято видираючи одна в одної шматки.

Вітер раптово вщух, з сірого неба почало сіятися холодним дрібним дощем-мрякою. Зігнувши плечі й поскладавши руки на грудях, шахтарі розходилися малими групами перехильцем, і гострі їхні лопатки аж випиналися з-під тонких полотняних курток. Удень вони здавалися справжніми неграми. Дехто з шахтарів не доїв свого сніданку; і скибки хліба, застромлені між сорочкою й курткою, стирчали їм на спинах.

– Диви! А ось і Бутлу! – глузливо скрикнув Захарі.

Левак, не зупиняючись, перемовився кількома словами з своїм пожильцем, високим на зріст, чорнявим чоловіком років на тридцять п’ять, з чесним спокійним обличчям.

– Чи є вдома юшка, Луї?

– Здається, є.

– То жінка сьогодні не свариться?

– Еге, здається, не свариться.

Шахтарі другої зміни – ремонтні робітники – вже сунули новими партіями на роботу й поринали один по одному в темній прірві шахтового колодязя. О третій годині шахта поглинала нових людей, що розходилися групами по тих же самих штольнях, де до них працювали вибійники. Шахта ніколи не знала спочинку: вдень і вночі люди-комахи довбали їй груди на шістсот метрів під бурячниками.

Хлопчаки йшли попереду. Жанлен оповідав Беберові, як він хитро надумав дістати набір тютюну на чотири су, а Лідія з пошани до них ішла трохи осторонь. Катріна, Етьєн та Захарі мовчки йшли за ними. Мае з Леваком наздогнали їх лише біля пивниці «Авантаж».

– Ось ми й прийшли, – промовив Мае до Етьєна. – Зайдете?

Катріна постояла ще якусь хвилинку, пильно дивлячись своїми великими зеленкуватими, мов вода у струмку, очима, що здавалися ще глибшими та яснішими на її чорному обличчі. Вона всміхнулася Етьєнові востаннє і зникла разом з товаришами за поворотом згористої дороги, що вела до селища.

Пивниця стояла на роздоріжжі між селом і шахтою. Це була добре побілена кам’яниця на два поверхи з обведеними блакитною фарбою вікнами, що надавали їй привітного вигляду. На чотирикутній вивісці над дверима було написано великими жовтими літерами «Авантаж, пивниця Расснера». За кам’яницею лежав майданчик для гри в кеглі, обгороджений живоплотом. Компанія даремно вживала всіх можливих заходів, щоб відкупити цей клапоть, що врізався клинком у її величезні землі: ця пивниця серед голого поля при самому «Воре» була їй як сіль в оці, але доводилося терпіти.

– Заходьте, – закликав Мае Етьєна ще раз.

У невеличкій залі з білими голими стінами було дуже ясно. Меблів було небагато: три столики, дванадцять стільців та соснова стойка, завбільшки з кухонний буфет. На ній стояло з десяток кухлів, три пляшки лікеру, карафа та маленьке оцинковане барильце з олов’яним краном для пива, – і більше нічого, ані малюнка, ані полички, ані столу для якоїсь гри. У блискучому чавунному каміні

спокійно жевріло вугілля. Кам’яна підлога була присипана білим піском; він убирав у себе вогкість, що нею було насичене тутешнє повітря.

– Кухоль пива, – замовив Мае гладкій білявій дівчині, дочці однієї сусідки, що іноді порядкувала в пивниці. – Расснер удома?

Дівчина відкрутила кран у барильці й відповіла, що господар має незабаром вернутися. Мае спорожнив нахильцем півкухля, щоб прочистити горло від вугляного пороху. Він не запросив Етьєна випити з ним разом. Окрім них, у кімнаті сидів ще якийсь шахтар і мовчки в глибокій задумі смоктав поволі своє пиво. Завітав ще й третій, умить випив кухоль, заплатив і подався геть, не мовивши й слова.

За кілька хвилин увійшов якийсь чоловік років на тридцять вісім, з добродушною усмішкою на чисто виголеному круглому обличчі. Це був сам Расснер, колишній вибійник; Компанія звільнила його три роки тому після якогось страйку. Він був добрий робітник, говорив красномовно, перший завжди палко обстоював усі вимоги шахтарів і став кінець кінцем на чолі незадоволених. Його дружина, як це часто буває серед шахтарських жінок, мала вже на той час маленьку крамничку, і коли його вигнали, він пристав до неї, здобув десь грошей, збудував свою пивницю саме навпроти «Воре», ніби на злість Компанії, і почав шинкарювати. Йому пощастило; його пивниця стала улюбленим осередком незадоволених, і Расснер потроху багатів з того обурення, що його він так вдало навчився розпалювати в серцях колишніх своїх товаришів.

– Я найняв нині вранці цього парубка, – приступив відразу до справи Мае. – Чи немає в тебе часом вільної кімнати, може б, ти йому повірив набір до платні?

На широкому обличчі Расснера відразу промайнуло незадоволення. Він глянув на Етьєна й відповів, навіть не намагаючись показати, що йому неприємно відмовляти:

– Мої обидві кімнати не вільні. Неможливо.

Етьєн чекав відмови, а проте вона його неприємно вразила, і він навіть сам здивувався, що йому так раптом стало жаль покидати цю місцевість. А проте дарма, – він візьме свої тридцять су й піде геть. Шахтар, що сидів за столом, тим часом пішов. Інші шахтарі один по одному заходили до пивниці випити кухоль пива і знову йшли далі непевною ходою. Вони пили без насолоди, пили не тому, що любили пиячити, – просто задовольняли фізичну потребу обмити горло.

– Новенького нічого немає? – з якимсь особливим притиском спитав Расснер у Мае, що помалу допивав своє пиво.

Мае озирнувся й, побачивши, що в кімнаті лишився тільки Етьєн, відповів:

– Сьогодні знову сікалися… Кепсько, бач, кріпимо.

І він оповів усе, як було.

Щоки шинкареві почервоніли, обурення охопило його, очі спалахнули гнівом і налилися кров’ю.

– Якщо зменшать ціну за вагонетку, то тоді вони справжні падлюки! – скрикнув він.

Етьєн йому заважав; проте він провадив далі, скидаючи на того скоса оком. Расснер обмежувався натяками. Він говорив про директора пана Енбо, про його дружину і про його небожа, малюка Негреля; говорив дуже багато, але прізвищ їхніх не називав і тільки повторював, що довго так бути не може, що незабаром це все скінчиться. Злидні посіли всіх, далі вже нікуди йти; Расснер почав перераховувати, скільки фабрик ліквідувалося, скільки робітників опинилося без роботи. Ось уже більш як місяць він дає задурно нужденним по шість фунтів хліба щоденно. Йому переказували вчора, що пан Денелен, власник сусідньої шахти, не знає, як переживе нову кризу. Окрім того, він дістав з Лілля[5] листа з дуже тривожними новинами.

– Ти знаєш, від кого, – прошепотів він. – Це від тієї особи, що ти її бачив тут колись у мене.

Але він не докінчив – на порозі з’явилася його дружина, висока худа жінка поривчастої вдачі, з довгим носом та фіолетовими плямами на щоках. Щодо політики вона була багато радикальніша за свого чоловіка.

– Ага, Плюшарів лист, – промовила вона. – Е, якби то він був у нас за хазяїна, – жили б люди не так, як тепер!

Етьєн, що почав уважно прислухатися до розмови, все зрозумів; потроху замислився він про тяжку недолю, про помсту. Почувши ім’я «Плюшар», він аж здригнувся і майже машинально промовив:

– Я знаю Плюшара.

На нього глянули, і він мусив пояснити:

– Бачте, я механік, а він був моїм найближчим начальником у Ліллі… Здібна людина, ми з ним часто розмовляли.

Расснер скинув на нього знову оком не так уже непривітно, на обличчі його розлилася раптова симпатія.

– Цього добродія привів до мене Мае: це його новий відкатник, – пояснив він своїй жінці. – Мае питає, чи не знайдеться в нас нагорі вільної кімнати та чи не могли б ми відкрити йому кредит до першої платні.

Справу було негайно полагоджено; виявилося, що кімната вільна: пожилець виїхав ще вранці.

Обурений шинкар заговорив тепер ще вільніше й жвавіше, запевняючи, що неможливого від господарів він нічого не вимагає, як багато інших, а хоче тільки, щоб по-людськи вони поводилися. Жінка його тільки обурено знизувала плечима й казала, що будь-що треба домагатися свого права.

– Бувайте, – промовив Мае. – Та що й казати… працювати під землею доведеться все одно, а доки люди там будуть працювати, нічого не зміниться, – так само конатимуть на роботі… Подивись на себе – як ти змінився, відколи покинув шахту. Три роки, а який став молодчага!

– Еге, я дуже відживів, – ласкаво згодився Расснер.

Етьєн провів Мае аж до дверей, щиро дякуючи йому за послугу; але той тільки мовчки хитнув головою і поплентався, важко ступаючи, під гору.

До пивниці завітало ще кілька відвідувачів, і пані Расснер попрохала Етьєна почекати трошки, обіцяючи, як тільки урве хвилинку, повести його до кімнати, де він зможе обмитися. Етьєн вагався знов: що робити – йти чи ні? Якийсь жаль узяв його за дозвіллям широких шляхів, де можна було дихати на повні груди і бачити сонце… Краще голодувати, зате там він сам собі пан. Йому здавалося, що пройшло вже багато років з тієї хвилини, коли він зійшов чорної ночі під завивання вітру на відвал, а потім почав плазувати на животі під землею по якихось темних переходах. Ця робота викликала в нього огиду; вона була занадто тяжка й несправедлива; вся його людська гідність обурювалася проти неї; він не хотів бути бидлом, якому зав’язують ганчіркою очі, а тоді запрягають і б’ють.

Такі думки снувалися в його голові, а очі дивилися тим часом неуважно крізь вікно на безмежну рівнину. Але потроху він став уважніше вдивлятися в неї. Він здивувався – ні, не таким уявляв він собі цей краєвид, коли старий Безсмертний показав йому на нього рукою в темряві ночі. Просто перед ним у балці лежали купою дерев’яні та муровані будівлі «Воре»: просмолена сортувальня, надшахтна башта з аспідним дахом, машинний відділ та високий блідо-червоний димар. Усе це збилося докупи й виглядало так непривітно. За важким громаддям будівель лежав, мов якесь чорнильне озеро, безмежний простір. Етьєн ніколи не думав, що він такий величезний: то тяглися ген-ген у далечінь хвилясті пасма вугляних бурт, перерізаних подекуди високими помостами з рейками залізниці. Збоку здіймалося горою навалене колоддя, ніби сюди звезли цілий вирубаний ліс. Праворуч затуляв небозвід велетенський, височезний відвал. Дальший його кінець уже заріс травою, а з другого бухав густий чорний дим від вогню, що палав у ньому всередині ось уже цілий рік, залишаючи на поверхні землі в сірих шарах шиферу та пісковика довгі криваво-іржаві смуги. За відвалом простяглися безмежні, голі на цю пору поля, що їх засівали пашнею та буряками; болота з цупкою рослинністю, на яких де-не-де росли миршаві верби; вдалині – луки з ріденькими рядками тополь. Ще далі біліли плямками міста – на півночі Марш’єнн, на півдні – Монсу, а на сході довгою блідо-фіолетовою смугою простягся голий Вандамський ліс. Під темно-сірим небом у ранніх сутінках зимового короткого дня здавалося, що «Воре» затягло все навколо своїм чорним серпанком, що летюча вугляна курява притрусила безмежні простори, поля, дерева, шляхи.

Етьєн усе дивився; у темряві він уявляв це собі зовсім інакше, але найбільше дивував його канал річки Скарпи, що його він не помітив уночі. Канал цей простягся від «Воре» до Марш’єнна рівною сріблястою стрічкою, обсадженою високими деревами, і матово-бліда поверхня його хвиль з силуетами червоних барж, зелені його береги зникали десь далеко в безкраїй рівнині. Близько шахти була пристань з кількома суднами; сюди по помостах підвозили вагонетки і вантажили вугілля на судна. Звідси канал круто завертав і навскоси прорізав болото. Здавалося, що вся душа цього голого простору скупчилася в цій геометрично рівній водяній смузі, якою, мов битим шляхом, возили вугілля й залізо.

Етьєнів погляд перебіг з каналу на селище, що розкинулося за пагорком так, що видно було лише його червоні черепичні дахи. Потім він знову глянув на «Воре», де під глинястим схилом підносилися дві величезні гори цегли, – цеглу виробляли й випалювали тут, на місці. За барканом простяглася вітка залізниці, яку провела Компанія, щоб обслуговувати шахту. Мабуть, тепер спустили в шахту останню партію ремонтних робітників, бо навкруги не було видно нікого, лише за барканом кілька робітників підпихали вагон, що з рипом котився по колії. Тепер навкруги не було нічого надзвичайного – ні таємничої пітьми, ні незрозумілого гуркоту, ані вогнів від незнаних зір. Червоне полум’я домен та коксових печей наче поблідло на далекому обрії. Тільки повітряний насос невпинно дихав важко й засапано, мов неситий людожер, а над ним сірою хмаркою вилася пара.

Нараз Етьєн вирішив – він лишиться тут. Може, він згадав зеленкуваті очі Катріни, що глянула на нього, повертаючись до селища. А може, – і то певніше за все, – його захопив подих вітру обурення, що линув з «Воре». Він не знав добре. Тільки непереможно захотілося йому спуститися в шахту, щоб разом з іншими страждати й боротись, і він думав про тих людей, що про них розповідав йому Безсмертний, і про те гладке ненажерливе божество, якому десятки тисяч голодних віддавали своє тіло на поталу, але зроду не бачили його й не знали.

Частина друга