Передмова

«Грозовий перевал» Емілі Бронте в культурному просторі вікторіанської Англії

Видатна англійська письменниця XIX століття Шарлотта Бронте першою дала високу оцінку роману своєї молодшої сестри Емілі і показала його значущість. Вона також добре зрозуміла, чому твір, в якому, за її словами, «вчувається «жах великого Мороку», а «його грозову, наелектризовану атмосферу освітлюють лише спалахи блискавки», неоднозначно, щоб не сказати негативно, сприймається критикою. Багатьох читачів цей твір відлякував. Проте, варто пам'ятати, що сучасники не завжди є найкращими суддями. ПІ. Бронте теж не змогла до кінця ані осягнути несамовитої сили духу, вкладеної у цей твір, ані прийняти його моральну концепцію. «Емілі не усвідомлювала, що зробила», – написала вона. Потрібні були десятиліття, а з ними зміна загальнокультурного клімату, естетичних цінностей, щоб ставлення до одного-єдиного роману Емілі Бронте докорінно змінилося.

Разючу відмінність «Грозового Перевалу» від канонів вікторіанської прози першими помітили прерафаеліти і назвали Емілі Бронте «зоряним романтиком». «Ніколи ще роман не здіймав такої грози», – захоплювався А. Сіменс. «Його дія відбувається в Пеклі, тільки… люди і місцевість там мають англійські прізвища і назви», – писав Д.-Г. Россетті. В есе 1916 року «Джейн Ейр» і «Грозовий Перевал» Вірджинія Вулф пояснила цю відмінність: «Емілі Бронте ніби відкидає все, що ми знаємо про людей, а потім порожні до прозорості контури наповнює таким могутнім подихом життя, що її персонажі стають правдоподібнішими за життя… вона має рідкісний дар. Вона вивільняє життя з-під влади фактів, двома-трьома штрихами надає персонажеві душу, натхненність, – і вже немає потреби в тілі…».[1] Прикметно, що у творі своєї попередниці письменниця знаходить риси, які у подальшому визначатимуть особливості модерністського письма.

Беззаперечно, упродовж XX століття мала місце позитивна динаміка сприйняття «Грозового Перевалу». «Маніфестом англійського генія», «страшним, несамовитим криком людського страждання, яке ще ніколи не виходило з людського єства» назвав роман Р. Фокс. Ф. Р. Лівіс вказував на неповторність обдарування письменниці і залічував її до великої традиції англійського роману. С. Моем називав твір Е. Бронте серед десяти найкращих романів світової літератури, а У. Аллен визнав його найвидатнішим романом, написаним англійською мовою.

І все ж літературно-критична рецепція твору була не завжди схвальною і однозначною. Згадаймо хоча б те, що в академічних курсах Кембриджського університету 20–30 pp. XX століття до першого ряду англійської літератури не відносили більшість романістів вікторіанської доби. Террі Іглтон, один із провідних сучасних літературознавців Британії, вказує, що в той період англійська література включала «дві з половиною жінки, розглядаючи Емілі Бронте як маргінальний випадок».[2] Це означає, що вагома частина британської словесності – творчість Мері Шеллі, Джейн Остен, Елізабет Гаскел, Шарлотти, Емілі, Анни Бронте та Джордж Еліот була віднесена на узбіччя літературного процесу XIX століття.

Абсолютно очевидно, що така ситуація не відповідала ані всьому літературно-критичному дискурсу тих десятиліть, ані літературним реаліям XIX століття. Адже розвиток літературознавчих напрямів і шкіл не в останню чергу залежить від того, як вони розуміють традицію і як інтерпретують літературну спадщину минулого. Без перебільшення можна визнати, що у XX столітті «Грозовий Перевал» правив за свого роду «критичне дзеркало» для представників «нової критики», психоаналізу, структуралізму, деконструктивізму тощо. Унікальність цієї книжки, що виявилась і в драматичних колізіях сюжету, і в особливостях оповідної побудови, і в інтерпретації теми кохання, а також у неусвідомленому виклику умовностям романного канону, зробила її цікавою практично для всіх критичних шкіл минулого століття.

Але найбільш активно механізми замовчування жіночого письма намагалися пояснити вчені, що належать до феміністичного літературознавства. Аналізуючи відмінність творів, написаних жінками, від канонізованого чоловічого письма, обстоюючи ідею плюральності, феміністична критика зробила спробу обґрунтувати іншу, відмінну від узвичаєної, перспективу історії літератури. З погляду Елейн Шовалтер, «концепція періодизації літератури базується на чоловічому письмі, жіноче письмо насильно асимілювали; ми обговорюємо добу Відродження, яка не була відродженням для жінок, чи говоримо про романтичний період, в якому жінки відігравали незначну роль, або модернізм, з яким жінки конфліктують…».[3] Зважаючи на ревізіоністський за духом і тому полемічний у своїй основі характер такого погляду на літературу, треба визнати, що і він має право на існування і визнання. Тим більше, що фемінний ракурс дає змогу пояснити розходження творів письменниць-жінок із мейнстрімом художньої літератури. В англійській літературі достатньо таких прикладів, і, передусім, роман «Грозовий Перевал», що суттєво відрізняється від усіх інших вікторіанських романів.

Емілі Бронте з її космологічною уявою навряд чи могла уявити навіть один відсоток того критичного урагану, що здійняв її твір. Кількість досліджень та перекладів її єдиного прозового твору не зменшується, і цей інтерес усе нових і нових генерацій читачів та науковців свідчить: як і будь-який інший класичний твір, для кожного покоління роман стає животворним джерелом пізнання глибин людської душі, вічного, що проглядає крізь оболонку скороминущого. Як повторював X. Л. Борхес, «класичною є не та книжка, якій неодмінно властиві ті або інші позитивні якості; ні, це книжка, яку покоління людей з різних причин читають однаково завзято і незбагненно віддано».[4]

Життя кожної людини, кожна подія, епоха відкриті для безлічі можливих інтерпретацій. У кожній з біографій, чи то документальній, чи то художній, закладено елемент припущення. Тим більше, якщо замкненість власного простору, відстороненість від світського життя – це обрана людиною життєва позиція. Відсутність зовнішніх подій у житті Емілі Бронте, цієї водночас виняткової і звичайної жінки, спричинила безліч версій. Усі вони справедливо зводяться до загальної тези про інтенсивність її внутрішнього буття. Як особистість і митець, письменниця стала легендою ще за життя.

У певному сенсі Емілі разом з її сестрами Шарлоттою і Анною, а також з братом Патріком Бренуеллом мали спільну біографію, як життєву, так і творчу. Вони народились у графстві Йоркшир, більшу частину життя провели у містечку Хеворт, де на околиці стояв їх похмурий будинок. Бідність завжди супроводжувала цю сім'ю і примушувала сестер шукати роботу гувернантки, боротися за власне існування. Самотність, зокрема жіноча, стала долею кожної з них, лише Шарлотта незадовго до смерті вийшла заміж. Смерть кожного з дітей Бронте була надто ранньою, тому ще більш несправедливою. Відчуваючи приреченість, вони принципово не бажали з нею боротися. Звичайно, вони були різними. Шарлотта – активною, діяльною, більш адаптованою до життя, Анна – найбільш побожною, Емілі – пристрасною і волелюбною.

Авторка «Грозового Перевалу» прожила коротке життя: народилась 30 липня 1818 року, померла 19 грудня 1848 року. З перших кроків її супроводжували втрати близьких людей. 1821 року, не витримавши вагітності, що була шостою за вісім років, померла мати. Після її смерті дітей виховував доволі ексцентричний батько – пастор Патрік Бронте і тітка по материнській лінії. Старші сестри, Марія і Елізабет, померли навесні 1825 року, захворівши на туберкульоз у напівблагодійній школі Кован Бриджу, куди їх віддали разом із Шарлоттою та Емілі. Майбутня письменниця росла соромливою і замкненою, на відміну від сестер, у неї ніколи не було друзів. Справжнім випробуванням були розставання з рідною домівкою. Щоразу, опинившись за її межами, вона прагнула туди повернутись. їй довелося ще тричі покидати Хеворт. 1835 року Емілі недовго відвідувала школу Роу Хед, де Шарлотта працювала помічницею вчительки. Через три роки вона упродовж нетривалого часу викладала в школі Лоу Хіл. Останній від'їзд припав на 1842 рік, коли вона разом зі старшою сестрою менше року провела у Бельгії в пансіоні мадам Егер, вивчаючи французьку та німецьку мови, займаючись музикою. Але і його вона була змушена перервати у зв'язку зі смертю тітки. Без жалю письменниця залишила Брюссель і наступні шість років до самої смерті жила вдома: вела домашнє господарство, випікала хліб, сумлінно доглядала смертельно хворого брата. Доля Бренуелла склалася невдало, він подавав великі надії в дитинстві та юності, але сподівання близьких не справдилися. Він помер у вересні 1848 року. На похороні Емілі застудилася. Будучи важко хворою, долаючи біль, вона не дозволяла себе жаліти, не приймала ліків, відмовлялася від лікаря. Останній ранок свого життя провела, як завжди: виконувала домашні обов'язки, навіть шила. Опівдні їй стало зле, о другій пополудні її не стало. Усього на п'ять місяців пережила її молодша сестра Анна, яка померла у травні 1849 року. Шарлотта прожила ще шість років. їхній батько, преподобний Патрік Бронте, пішов із життя через дванадцять років.

Окреслена в контурі історія Емілі та її сім'ї лише побічно, і водночас достатньо промовисто, пояснює той світ, ті характери і мотиви, які читачі знаходять і в «Грозовому перевалі», і в ранніх поезіях Емілі. Добровільне й аскетичне самітництво цієї жінки розцінюють як результат конфлікту непримиренного, сильного, творчого духу з життєвими обставинами, які не залежали від неї і яких вона подолати не могла.

Усі три сестри Бронте посіли чільне місце в англійській словесності, – роль Анни вважають набагато скромнішою, тоді як Шарлотта та Емілі Бронте визнані класиками літератури XIX століття. Народившись в одній сім'ї, де панувала невимушена гармонія сердець, де радощі і біль були спільними, однаково сприймаючи смерть, якої було так багато в їхньому скромному домі, милуючись одним пейзажем і дихаючи одним повітрям, сестри Бронте з дитинства творили єдиний художній світ.

Про початок художньої творчості Емілі Бронте відомо досить багато. Цьому дослідники завдячують сімейному літописцю – Шарлотті. У 1829 році вона написала: «Наші п'єси були створені: «Молоді люди» – червень 1826 p., «Наші товариші» – липень 1827 p., «Остров'яни» – грудень 1827 р. Ось наші три великі п'єси, які ми тримаємо в таємниці. Кращі п'єси Емілі і мої було створено 1 грудня 1828 р. Кращі п'єси – означає таємні, вони дуже добрі. Всі вони дуже дивні».

З дитячої розповіді Шарлотта ми дізнаємося про роль Патріка Бронте в духовному та інтелектуальному становленні його талановитих дітей. У його домі панував культ літератури. Тільки книжки, роздуми і спілкування з природою можуть розвинути особистість, сформувати розум і скерувати на істинний шлях – так він, очевидно, вважав. У Патріка Бронте була велика на той час бібліотека, він виписував багато газет і журналів, читав дітям про парламентські дебати, перебіги політичних і військових подій в Європі. Його улюбленим поетом був Байрон, завдяки йому всі діти любили кельтські легенди, Шекспіра, Вальтера Скотта. А коли батько в 1826 році подарував сину Бренуеллу дерев'яних солдатиків, діти, граючись, почали витворювати власний фантастичний світ.

Спочатку в дитячій уяві виникає Гондал – острівна країна на півночі Тихого океану, а пізніше Енгрія, яка виглядає менш фантастичною і більш соціально адаптованою. Це був яскравий казковий світ, де панував романтичний дух старовинних народних балад, де велися війни, скоювалися страшні злочини, де здобувалися перемоги і здійснювалися великі подвиги. Цікаво, що на підручнику географії Емілі склала список географічних назв вигаданого королівства: Олександрія, королівство на Гаалдайні; Алмедор, королівство на Гаалдайні; Гаалдайн, острів, нещодавно відкритий у південному Тихому океані; Гондал, великий острів у північному Тихому океані; Регіна, столиця Гондала. Можна уявити, що підручник не так правив маленькій письменниці за джерело знань, як живив її творчу фантазію. Емілі, як відомо, здобувала переважно домашню освіту, якій властива була певна хаотичність та інстинктивність, але як на XIX століття її в цілому не можна вважати поганою.

За казковими історіями, що складалися в цикли і записувалися в невеличкі саморобні журнали, важко відтворити становлення творчої особистості Емілі, адже вона була не єдиною авторкою вигаданих королівств. Можна лише зазначити, що дівчинка зростала у двох світах, і в цьому розшаруванні реального і фантастичного перевагу було віддано твореному власною уявою світу.

Однією з основних рис творчої індивідуальності письменниці є поетичність її світовідчуття. І тому не дивно, що розробляючи тему Гондала, вона виступила і сформувалась як поетеса. Спочатку у її віршах переважали гондальські мотиви. Правда, в поетичному фокусі опинилася не боротьба між королівськими домами Енгрії та Алмедора, а любов та ненависть королеви Августи Джеральдіни Алмеди. Можна уявити, що для юної Емілі, яку пізніше охрестять «затворницею Хеворта», ця своєрідна міфопоетична втеча могла бути реакцією на відсутність зовнішніх подій, друзів і кола спілкування. Заради об'єктивності, правда, потрібно наголосити, це був свідомий вибір, який вона наполегливо втілювала в життя. Тоді як Шарлотта, Анна і Бренуелл заробляли на життя, писали і намагалися досягнути визнання своїх творів, зовні апатична Емілі залишалася вдома, жодним чином не намагаючись досягти публічного успіху. Тільки тут вона була щасливою, і близькі розуміли, що сестра не здатна жити поза Хевортом через свій волелюбний, незалежний характер і вибачали їй це «дивацтво». Відтак Емілі була у той час єдиною хранителькою художнього світу, вигаданого їхньою спільною уявою. Це було її покликанням, її справжньою втіхою. Вважають, що випадок Емілі Бронте є унікальним у світовій літературі, жоден з письменників не зробив дитячий міф основою власної творчості.

Перші вірші Емілі датують1836 роком. Вірогідно, вона й раніше писала, але власноруч знищила написане, не вважаючи ранні твори повноцінними. До виходу у світ поетичної збірки сестер Бронте, виданої під псевдонімом братів Беллів у 1846 році, в якій Емілі виступила під іменем Елліса, нею було написано близько двухсот поезій (називають цифру 193). Усі твори були чітко поділені на два цикли: перший, як згадувалося, входив до гондальського циклу, другий становлять ліричні поезії.

Відшукати літературні джерела поезій Бронте нелегко. Певна спорідненість простежується з поетами метафізичної школи. Однак нічого не відомо про те, чи була знайома з їхньою творчістю письменниця. Так само серед найближчих її попередників називають В. Блейка, але наголошують, що творам Бронте бракує грандіозної космічності блейкових «Шлюбу Неба та Пекла» або «Пророчих книг». Зате творчість англійських поетів-романтиків була їй добре відома, особливо творчість В. Вордсворта. Твори В. Шекспіра вона не тільки добре знала, а й часто їх цитувала.

Глибоко метафізичні за своєю природою поетичні образи живилися видіннями, які вона майстерно відтворювала у віршах. В поемі про молоду полонену, яка чекає на свого рятівника, все відбувається у площині духовного, уявного життя людини. Саме там можна пізнати «внутрішню суть», пережити «п'янкий політ», «звільнитися від спраги». Але настає «болюча мить», людина мусить повертатися до реального життя. Поезії Е. Бронте засвідчують, як гостро вона переживала дуальність буття, це «благословення двох безодень»:

Абсолютизація духовного зв'язку людей не означала втечі, територія духу Бронте вкладається в ширшу перспективу, охоплює земне буття людини. Поетеса намагається прояснити природу земного кохання чоловіка і жінки. Своєрідність розуміння нею кохання, цієї універсали культури, відчутна як у поезіях, так і в «Грозовому Перевалі».

Кохання, якщо воно є, набуває максимальної цінності для того, хто його переживає, скеровує життєву поведінку і коригує життєві мотивації, офарблює людину радістю світовідчуття, і вона постає перед нами в особиливому ореолі емоційного піднесення. Але кохання не може бути абстрактним, воно векторно спрямоване на обрану людину. Доля поетеси склалася таким чином, що упродовж усього свого життя вона залишалася самотньою. Біографи не знайшли поруч з нею жодного близького їй чоловіка. Вони пояснювали, що в йоркширській провінції Емілі і не могла б знайти собі рівного за духом та інтелектом. Можливо, ось таке зіштовхнення відкритості молодої душі назустріч почуттю з порожнечею водило її рукою, коли вона писала «Затятого стоїка» («The Old Stoic»):

Бронте – поетеса філософського складу, символізм і метафізичність її поезій відкриті для різних інтерпретацій. Звичайно, мають рацію ті критики, що в цьому вірші відчувають поклик свободи, яка для неї була передумовою життя.

Категорії духовного, свободи, кохання часто пояснюються і доповнюються концептом смерті. Ставлення письменниці до смерті слід шукати в надзвичайно специфічному сприйнятті світу та життєвому досвіді. Втрата рідних людей, раннє усвідомлення власної смертності стали часткою її буття, а також темою ліричних роздумів:

Шарлотта Бронте якось влучно зауважила, що уява Емілі була радше похмурою, аніж сонячною. Дійсно, в багатьох творах Бронте відчутні трагедійні мотиви – смутку, тривоги, обмеженості людського буття. Але, в цілому, концепція смерті поетеси перегукується з давньою філософською традицією, що бере початок в платонівських діалогах, згідно з якими смерть є можливістю (і необхідністю) для душі відділитися від тіла і в такий спосіб надати повнішого сенсу своєму існуванню. В такому контексті смерть – це віднайдення себе, можливість кращого буття. Віра в це віталізує смерть, позбавляє її статусу кінця. Видається, що письменниця знайшла духовний вимір, в якому життя і смерть, реальне і уявне, виражене і невимовне не сприймаються як поняття суперечні. І, звичайно, смерть безсила подолати кохання, розірвати духовні узи споріднених людей. Нездоланність духу, що стала світоглядним кредо письменниці, можна вважати її поетичним посланням нащадкам:

Саме ця універсалізація взаємовідносин чоловіка і жінки, зустріч з Абсолютом не в житті, але в художній творчості примусить Кеті вигукнути: «Я – Хіткліф!» і стане найсильнішою сторінкою «Грозового Перевалу». Саме ця позиція розведе Емілі Бронте із шляхами розвитку вікторіанської літератури, а інтенсивність і сконцентрованість почуттів, устремління до сфери позамежного, нездійсненність мрії примусять побачити в ній поета-романтика, митця драматичного обдарування.

«…я не знаю жодної жінки, котра написала б подібні вірші: стисла енергія, ясність, вивершеність, особливий могутній пафос – ось такі їхні особливості…», – знову з сімейного літопису. Так оцінила поезію Емілі її перший критик, рідна сестра. Поезія такого рівня вимагає повного занурення і розчинення у твореному художньому світі. Після 1836 року в житті Емілі Бронте не було періодів, коли б вона не займалась літературною творчістю. А це означає, що, хоч би на які теми вона писала, як митець вона була щасливою.

Одне з проблематичних питань, що постають перед критикою, – це еволюція і періодизація творчості Емілі Бронте. Може видатися, що поетичні твори письменниці-початківця були пробою пера, формуванням мотивів та образів у підготовці до написання роману, який стане літературним шедевром. Однак порівняльний аналіз показує, що поезія і роман становлять таку єдність, що мова може йти не стільки про еволюцію, скільки про різні можливості вираження певної світоглядної і естетичної позиції авторки. Адже лірика – це найбільш концентрована, а роман – найменш концентрована форми літературної творчості. Проте зміни, які прагне побачити дослідник, все ж відбулись. І стосувалися вони радше ставлення Емілі до власних творів.

Коли намагаються реконструювати портрет письменниці в останні три роки її життя, стає очевидною разюча відмінність між образом Емілі до і після написання «Грозового Перевалу». Дівчинка з «важким» характером, часом похмура і замкнена, часом задоволена і весела, стала жінкою таємничої сили та надприродних якостей. Існує спокуса пояснити таке перетворення змінами у сприйнятті її як особистості з боку рідних, знайомих, читачів після виходу у світ її роману. Але ж цього аж ніяк недостатньо. Більш переконливо виглядає припущення, що певна система ідей, здобувши оформлення у творчості, скеровувала її поведінку, перетворилась на маніакальне бажання втілити теоретичні побудови в життя. Мюріел Спарк дуже влучно зауважує: «Саме тут Емілі Бронте найбільше виступає дитям романтизму. Поети-романтики були украй схильні втілювати в особистій поведінці гіпотези, що лежали в основі їхньої творчості. Ніби принципи, втілені у творчості, являли пристрасні вірування, істинність котрих необхідно було демонструвати світові, піддаючи їх перевірці дією».[6]

Текст «Грозового Перевалу» дає достатньо матеріалу для реконструкції життя та творчої уяви письменниці. Він також підтверджує одну з головних тенденцій літературознавства XX століття до переосмислення опозиції «автор творить текст». Інший погляд також вірогідний – «текст творить автора». Як писав К. Юнг, «не Гете створив Фауста, а душевний компонент Фауста створив Гете».

Стосовно самого твору можна сказати, що його побудовано таким чином, що враження від нього постійно міняється не тільки від одного читача до іншого, а й від одного прочитання до наступного. Тому цей твір залишається відкритим для критичної інтерпретації, не допускає якогось остаточного або очевидного розв'язання.

Роман Емілі Бронте називають найпрекраснішою і водночас найжорстокішою історією кохання. Його задум артикульований письменницею у третьому розділі, коли оповідач і персонаж роману містер Локвуд читає на підвіконні в кімнаті, де йому дозволили переночувати, ім'я, «видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу, яке деінде чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон». Героїня роману ніби приміряє дві долі, двох чоловіків, між якими «разючий контраст на зразок того, що відрізняє похмуру гірську місцевість від квітучої рівнини». Ім'я Хіткліфа стоїть першим, але дівчина уже погодилася стати дружиною іншого – Лінтона. Е. Бронте ставить свою героїню перед жорстокою дилемою, і «правильний» вибір Кеті спричиняє центральний конфлікт роману – між природним, інстинктивним почуттям і раціонально тверезим розрахунком. Про незбагнену єдність долі і духу, про нерозривність двох споріднених душ Е. Бронте вже писала у своїх поезіях. За визнанням, зробленим Кеті в розмові з Неллі Дін, почуття до Хіткліфа – більше ніж кохання:

Едгар Лінтон – інший, причому в найширшому розумінні: він належить іншому світові, чужому для Кеті. Гарний і лагідний, вихований, багатий, він пропонує їй спокійне і захищене життя, він ніби заблукав до «Грозового Перевалу» з інших англійських романів XIX століття, наприклад написаних Джейн Остен. Одружившись з ним, Кеті переїжджає до Трашкрос-Грейндж і відчуває себе там, як у в'язниці, з якої для героїні XIX століття немає виходу.

У відтворенні історії кохання Кеті Ерншоу відчутні дві англійські літературні традиції – готичного роману і роману сімейно-побутового. Пристрасть Кеті і Хіткліфа належить до першої, тоді як її шлюб з Лінтоном до другої традиції. Якщо б Е. Бронте у «Грозовому Перевалі» обмежилась історією кохання Кеті до Хіткліфа і Лінтона, її роман можна було б вписати у традицію літератури класичного реалізму. Письменниця змогла відтворити культурні стереотипи століття та залежність людини від соціальних обставин. Вона і тоді б перевершила своїх сучасників дослідженням філософії кохання, аналізом структури пристрасті та глибинних рівнів психічного життя людини, невідомих літературі того часу. Невипадково Ральф Фокс назвав Кетрін і Хіткліфа помстою любові XIX століттю.

Принадність цього твору полягає в тому, що любовна історія Хіткліфа і Кеті є лише варіантом універсальної історії кохання. Бронте, оновлюючи, переказує її ще раз. Своєрідним структурним центром роману виступає смерть Кетрін і народження її доньки, Кетрін Лінтон. Написи на підвіконні в третьому розділі, читані у зворотному порядку: Кетрін Лінтон – Кетрін Хіткліф – Кетрін Ерншоу, намічають цю другу лінію кохання, яка у дзеркально протилежному порядку повторює основні етапи попередньої історії. Молодша Кетрін Лінтон, вихована у Трашкрос-Грейндж батьком, насильно виходить заміж за сина Хіткліфа Едгара і стає Кетрін Хіткліф і лише після його смерті знаходить справжнє кохання з племінником своєї матері Хейртоном Ерншоу, збираючись стати Кетрін Ерншоу. Так, початок збігається з кінцем, і структура роману утворює замкнене коло, яке, за К. Юнгом, є символом тотальності.

Лише на перший погляд може видатися, що фінал роману відповідає традиційним вікторіанським романам «з розподілом наприкінці твору призів, пенсій, чоловіків, дружин, дітей, мільйонів», як саркастично написав Генрі Джеймс. Натомість авторка не використовує закінчення твору, щоб попрощатися з читачем, безпосередньо до нього звертаючись, відмовляється від остаточних морально-етичних оцінок. Буквально на останній сторінці твору з'являються привиди Кетрін і Хіткліфа, що гуляють у вересових полях, визирають у вікна маєтку, наближаються і туди, де височіють могильні камені з їхніми іменами. Динамічність уяви Бронте, що у творі виявляється в безперервній послідовності переходів від світу реального до світу уявного, перекреслює завершеність і дає змогу говорити про відкритість фіналу «Грозового Перевалу». Це відкритість у майбутнє, у життя: закінчення символізує початок нескінченної і незбагненої історії чоловіка і жінки, людських устремлінь та сили людського духу. Початок замість кінця, відкритість романного світу стануть на початку XX століття однією з важливих ознак модерністського письма. Традиційно відкритими є закінчення романів В. Вулф, Дж. Джойса, Д. Г. Лоуренса. Чи не нагадують персонажі Е. Бронте Кеті Лінтон і Хейртон Ерншоу героїв Лоуренса Конні Чаттерлей і Меллорза, перед якими так само, як і перед їхніми літературними попередниками, наприкінці твору відкривається життєвий потік, що не знає зупинок?

Відповідно до загального задуму авторка розставляє і смислові кульмінації: пунктами найвищого напруження правлять епізоди, в яких пристрасті сягають межі. Здавалося, такими епізодами можуть бути смерть персонажа або народження. Однак сцени смерті, якої дуже багато в романі, авторка описує дуже коротко і буденно. Наприклад, смерть Хіндлі Ерншоу подано одним реченням: «Кінець Хіндлі Ерншоу виявився таким, якого й слід було чекати: він помер невдовзі після своєї сестри, менше ніж за півроку по тому». Можна вважати, що Емілі Бронте розуміє смерть як звільнення. Такою вона стала для Хіткліфа, який помер з «посмішкою на розтулених вустах, гострим і лютим, живим, жагучим поглядом». Помер, адже психологічна напруга – «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!», – в якій він знаходився після смерті Кетрін, досягла кричущих розмірів.

У передмові до «Грозового Перевалу» Кетрін Франк зауважує, що це «глибоко розколений твір».[7] Його побудовано на цілому комплексі дуалізмів: дві любовні історії, два маєтки і дві сім'ї, два оповідачі і дві героїні, два героя (Хіткліф і Лінтон) і два негідники (Хінді і Хіткліф). Емілі Бронте не розв'язує жоден з цих дуалізмів, залишаючи інтерпретацію твору і кінцеві висновки читачеві. Вона, будучи, в першу чергу, романісткою, за допомогою художніх символів розказує те, що інтуїтивно знає про природу людини. «Нам, безсумнівно, показано всесвіт як картину і вираження двох протилежних принципів, що прагнуть поглинути один одного, але зрештою утворюють гармонію», – пише Уолтер Аллен.[8]

Грозовий Перевал і Трашкрос-Грейндж символізують у романі ці своєрідні полюси, два світи, що розташовані на короткій відстані один від одного. З одного боку, енергія і буря, з іншого – спокій і захищеність. Старша Кеті і Хіткліф, так само як і Едгар та Ізабелла Лінтон, задихаються, коли перетинають кордон чужого до ворожості іншого світу. Універсальну несумісність цих двох елементів єдиної гармонії авторка пояснює психологічною несумісністю персонажів, яка лежить поза раціональним поясненням, поза різницею у вихованні або звичках. У XXIV розділі цю проблему артикулює молодша Кеті, яка пояснює місіс Дін, наскільки вона і Едгар Лінтон різні:

Можна уявити, що Ерншоу і Лінтони могли б мирно співіснувати, якби не втручання Хіткліфа, роль якого в романі полягає в перевірці існуючої гармонії і згодом її руйнуванні.

Демонічна фігура наділеного неабиякою внутрішньою силою героя належить до літератури романтизму. Однак необхідно пам'ятати, що «Грозовий Перевал» написаний в період розквіту реалізму в Англії, і Е. Бронте, працюючи над характером свого героя, враховує нове розуміння дійсності і відшукує закономірності, що скеровують поведінку людини. Відтак Хіткліф – романтичний персонаж, включений у сувору систему соціальної обумовленості. Він – знайда, безбатченко, який не знав, ким йому довелося прийти у світ. Містер Ерншоу, хазяїн Грозового Перевалу, дуже полюбив хлопця і виховував його разом з дітьми. Але ненависть сина Хінді, який зробив з хлопця звичайного батрака, привела спочатку до розладу пристрасних стосунків Хіткліфа з Кетрін, а невдовзі до грандіозного проекту помсти. Хіткліф з патологічною ненавистю мстить тим, хто гнобив його. В певному сенсі роман перегукується ще з однією традицією англійської літератури – драмою помсти XVII століття, а Хіткліф нагадує героїв-месників Мілтона або Тернера, які здійснюють помсту, але цілковито втрачають почуття міри і моральну дистанцію зі злочинним світом.

Сила страждань героя врівноважується силою його ненависті. Е. Бронте виводить ці сили за межі звичайного життєвого досвіду, доводить до абсолюту страждання. Так, що слово, яке їх виражає, унаочнює межі людськості, межі власних меж і можливостей. Сильна деструктивна пристрасть руйнує тих, ким прагне володіти Хіткліф, і він, одержимий, насолоджується власною руйнацією. В образі Хіткліфа неусвідомлено закладена відсутність функції адаптації. Це як запам'ятовування, яке в дитини є абсолютним на початку сприйняття життя і яке потім компенсується і врівноважується забуванням. У Хіткліфа такої функції немає, її блокує чуттєвий досвід. «Немислима особистість, – пише Вірджинія Вулф, – тим не менш, в літературі немає більш живого образу юнака, ніж він». Жіночі образи Емілі Бронте також належать до найвищих художніх досягнень письменниці. Персонажі роману демонструють неосяжну глибину пристрасті, а там, де глибина, там і трагедія. Розуміння цієї вражаючої трагедії людини, змодульованої, здається, іншою культурною добою, аж ніяк не вікторіанською, наближає авторку до літератури XX століття.

Таким чином, в образі Хіткліфа, як і, в цілому, у творі, поєднані різні традиції англійської літератури. Письменниця акумулює досвід Мільтона, представників драми помсти, передромантиків, зокрема В. Блейка, романтиків В. Вордсворта, Т. Де Квінсі, Дж. Г. Байрона і одночасно відкриває перспективи для розвитку психологізму XX століття.

«Грозовий Перевал» – це не лише роман про кохання і помсту, це також твір про владу чоловіків і безпорадність жінок, про вражаючу зраду і заздрість, притулком яких може стати «фортеця англійця». Е. Бронте реалістично відтворює життя англійської фермерської родини, її побут і звичаї. Часто в романі дія відбувається на кухні, де служанка Неллі Дін співає колядки, готуючи різдвяну вечерю, де звучить відома сповідь Кетрін Ерншоу, після якої Хіткліф щезає з Грозового Перевалу, де за книгою зароджується кохання молодшої Кетрін і Хейртона Ерншоу. Так само майстерно авторка відтворює йоркширський колорит – болотні пустки, вкриті вересом схили пагорбів, пориви пронизливого вітру, важке дощове повітря.

Неординарність письменниці виявляється також у тому, що у своєму творі вона достатньо відверто піднімає теми, табуйовані у XIX столітті. Сміливим для доньки англіканського священика є гротескний образ слуги Джозефа, або образ церкви, що за сім місяців перетворилася на руїну.

Ще більш вражаючою є сміливість Бронте у зверненні до теми незаконного народження та інцесту. Слід зауважити, що говорити мовою XIX століття про кохання означало замовчувати сексуальне життя людини. Зрештою, сам термін «сексуальність» з'явився досить пізно, на початку XIX століття. Відтак цей аспект стосунків чоловіка і жінки ніби не існував і в англійській літературі до XX століття не висвітлювався. Отож кохання героїв Е. Бронте Кеті і Хіткліфа – безтілесне, позбавлене фізичного виміру. Проте нестача тілесності спонукає домальовувати їхні стосунки, спираючись на натяки, розсипані по всьому тексту роману. Загадкою овіяний також факт народження Хіткліфа. Містер Ерншоу, повернувшись з Ліверпуля з маленьким хлопчиком, пояснює, що він не міг залишити дитину помирати на вулиці. Однак можна припустити й інше. Три факти свідчать про те, що герой міг бути незаконнонародженою дитиною містера Ерншоу: хлопчику дали ім'я померлого сина, Ерншоу любив його і довіряв більше, ніж своїм законним дітям, місіс Ерншоу дуже не любила хлопця. За цією потенційно ймовірною версією Хіткліф – єдинокровний брат Кетрін. З такої точки зору, здаються невинними шлюби молодшої Кетрін з двома двоюрідними братами – Едгаром і Хейртоном.

Моральна неоднозначність твору, відсутність етичного стандарту підтверджуються в романі обраною системою оповіді. Е. Бронте відмовляється від позиції всезнання, типової для класичного реалізму, і вводить у твір двох оповідачів – містера Локвуда, нудьгуючого чужинця, що шукає усамітнення у провінції, і учасницю більшості подій на Грозовому Перевалі та у Трашкрос-Грейндж розсудливу служницю Неллі Дін. Кожен з них залучений до романної дії, хоча й з різною мірою участі. Представлені ними дві точки зору, жодна з яких не може слугувати фіксованим центром орієнтації, активізують критичну свідомість читача, провокуючи пошук власної інтерпретації твору. Отже, наративна картина «Грозового Перевалу» також вирізняє його з-поміж інших романів XIX століття.

«Значення митця, його оцінка, – писав T. C. Еліот, – встановлюються, якщо з'ясувати, як створене ним співвідноситься з творіннями митців і поетів минулого. Про нього не можна судити ізольовано, потрібно – для контрасту і для порівняння – судити про нього, порівнюючи з попередниками… коли створено новий художній твір, ця подія одночасно торкається усіх творінь, які йому передували. Існуючі пам'ятники утворюють ідеальну відповідність, яка видозмінюється з появою нового (істинно нового) твору мистецтва…»[9]

Відтворення внутрішньої суперечності життя, незбагнених глибин людської свідомості, поєднання реального та уявного світів, соціального та індивідуального досвіду, множинність перспектив у відчитуванні роману Емілі Бронте свідчать: «Грозовий Перевал» не тільки належить до сукупного літературного дискурсу англійської літератури, а й значно видозмінює ту перспективу, з якої окреслювали її стадіальний розвиток у XIX столітті.

За відомою філософською формулою, текст, у який ми закохуємося, – це такий текст, з якого не перестаємо дізнаватись те, що вже знаємо. «Грозовий Перевал» спростовує це твердження. Нескороминуще захоплення і подив його читачів засвідчують: твір притягує не відповідями, а питаннями про людське буття, які кожна людина розв'язує впродовж цілого життя.

«Кожна творча людина є подвійністю чи синтезом парадоксальних властивостей. З одного боку, вона є по-людськи особистий, а з іншого – позбавлений особистого, творчий процес… творча людина є загадкою, розв'язок якої хоч і шукатимуть найрізноманітнішими способами, але кожного разу даремно…» Ці слова К. Г. Юнга можна віднести і до Емілі Бронте, жінки, чий «Грозовий Перевал», одна з найпрекрасніших книг часів королеви Вікторії, став перлиною англійської літератури.

Ольга БАНДРОВСЬКА

Розділ перший

1801. Я щойно повернувся від свого орендодавця – єдиного сусіда, з яким мені доведеться мати справу. Оце люба місцинка! Не думаю, що будь-де в Англії я міг би почуватися більш відірваним од життєвої товкотнечі. Це справжня благодать для мізантропа; і ми з містером Хіткліфом, здається, успішно поділимо на двох царину нашої самоти. Серйозний чолов'яга! Він ледве зважив на щиросерду приязність, із якою я, під'їхавши, дивився в його підозріливо примружені з-під брів темні очі; а його руки, у той час як називав своє ім'я, все глибше ховалися за пройми жилета, ніби ревно боронячись од чужого вторгнення.

– Містер Хіткліф? – промовив я.

Він кивнув у відповідь.

– Містер Локвуд, ваш новий орендар, сер. Маю честь одразу ж після приїзду засвідчити вам свою повагу та висловити щире сподівання, що вам не завдасть клопоту мій намір оселитись у Трашкрос-Грейндж; вчора я почув, що ви нібито мали на думці…

– Трашкрос-Грейндж – моя власність, сер, – обірвав він мене, скривившись. – І, як на те моя воля, я нікому не дозволяю завдавати мені клопоту. Прошу!

Це «прошу» було виціджене крізь зціплені зуби і прозвучало, ніби побажання йти під три чорти; та й хвіртка, на яку він спирався, не поспішала гостинно розчинитись. Maбуть, саме тому я вирішив прийняти запрошення: мене зацікавив цей чоловік, іще відлюдькуватіший од мене самого.

Аж побачивши, що мій кінь тупцяє біля воріт, він нарешті простяг руку, щоб їх відімкнути; і, з похмурим виглядом пройшовши поперед мене бруківкою, гукнув, коли ми ступили на подвір'я:

– Джозефе, візьми коня містера Локвуда! І принеси нам вина.

«Оце й уся челядь, – подумав я, почувши цей подвійний наказ. – Немає дива, що подвір'я геть заросло травою, а живопліт підстригає лише худоба».

Джозеф виявився підстаркуватим – ба ні, справді-таки старим чоловіком: древній стариган, хоч іще в силі. Допомагаючи мені спішитися, він вельми бундючно пробуркотів собі під ніс: «Хай Бог милує!» – та я, дивлячись на його кисле обличчя, великодушно припустив, що бідолаха сподівається з Божої ласки впоратись із шлунковим розладом, а ця святоблива скарга не має ніякого стосунку до моєї несподіваної появи.

Грозовий Перевал – так називається маєток містера Хіткліфа. «Грозовий» – саме це слово якнайкраще відображає сваволю стихій, у владі яких опиняється тутешня місцевість негожої днини. Насправді тут завжди дме холодний свіжий вітер. Про силу північного буревію свідчать похилені стовбури кволих ялиночок поза будинком та ріденькі кущики глоду, що немічно простягають свої висохлі кінцівки в один бік, ніби благаючи сонце зглянутися над ними. На щастя, архітекторові вистачило обачливості, щоб укріпити будинок: вузькі віконця глибоко втоплені у стіни, кути захищені широкими кам'яними підвалинами.

Перед тим як переступити поріг, я хвилю зволікав, милуючись химерно порізьбленою брамою парадного ґанку; над дверима, поміж обшарпаних грифонів та пустотливих дитинчат, я угледів дату «1500» та ім'я «Хейртон Ерншоу». Я хотів зауважити про це господареві, сподіваючись почути від нього історію будинку, але він застиг біля дверей, промовисто даючи зрозуміти, що мені слід або скоренько ввійти, або забиратися геть; а я не мав ніякого бажання дратувати його – принаймні до того, як роздивлюся будинок.

Ступивши ще крок, ми опинилися просто в родинній вітальні – їй не пепелував хол чи передпокій: тут її називають «домом». «Дім» здебільшого виконує роль і скромненького салону, й кухні; але я вирішив, що у Грозовому Перевалі кухню витіснили до іншого крила будинку: звідкілясь долинав людський гомін та брязкіт посуду. Та й величезна груба не мала ніяких ознак, що в ній хоч інколи щось смажиться, вариться або печеться; на стіні поруч із нею не вилискували, як то заведено, мідні каструлі та бляшані черпаки. Один бік стіни, щоправда, аж горів від блиску олов'яних тарелів, срібних глеків та кухлів: вони вишикувалися ряд у ряд на полицях грубезної дубової шафи, що височіла до самого даху. Анатомія останнього була відкрита для сторонніх очей, окрім тих місць, де шкарубкі балки ховалися за жмутами вівса та свинячими окостами. Біля димаря лиховісно маячили всілякі рушниці та пара пістолетів; це своєрідне оздоблення завершували три сяк-так обквецяні бляшанки для набоїв. Підлога була вкрита плитами з гладкого білого каменю; грубі стільці з високими спинками пофарбовані зеленим; осторонь, у затінку, стояли дві важкі чорні лави. Під кухонною шафою розляглася здоровенна темно-руда сука пойнтера, а біля неї скавулів цілий виводок цюцьків; в інших закутках також тулилися мисливські собаки.

І в будинку, і в його умеблюванні не вбачалося б нічого дивного, якби вони належали одному з хазяйновитих фермерів Півночі, твердолобому селюкові, вбраному у штани до колін та гетри. Завітавши післяобідньої години до будь-якої оселі за п'ять-шість миль звідси, ви побачите у кріслі за столом такого здорованя – а перед ним кухоль доброго елю. Та суперечність між містером Хіткліфом і його домівкою просто впадає в око. З виду він схожий на смаглявого цигана, а одягом і манерами нагадує джентльмена – тобто джентльмена в подобі провінційного сквайра; йому властива певна недбалість, але неохайним його не назвеш: від його стрункої, міцної постаті ніби віє холодом. Можливо, комусь він здався б пихатим нечемою, – але щось підказує мені, що справа тут не в надмірній гордині: я підсвідомо здогадуюся, що ця відчуженість коріниться у відразі до показних виявів почуття, до всього, що робиться про людське око. Він і любить, і ненавидить потайки – і вважає вияви любові або ненависті за недоречне глупство. Та чи не поспішаю я з висновками, приписуючи йому свої власні риси? Причини, що спонукають містера Хіткліфа замикатися в собі при нагоді нового знайомства, можуть бути зовсім іншими, аніж у мене. Я дивна людина: моя люба матуся завжди казала, що мені не судилося зазнати сімейного щастя, і минулого літа я переконався, що таки на нього не заслуговую.

Відпочиваючи на морському узбережжі, я зустрів одне чарівне створіннячко; вона здавалася мені справжньою богинею – до тих пір, поки не звертала на мене анінайменшої уваги. Я не освідчився їй уголос, та з моїх промовистих поглядів і дурневі було ясно, що я закохався в неї до нестями. Нарешті вона все зрозуміла і подарувала мені стрічний погляд – найніжніший погляд, який лишень можна собі уявити. І що ж я вдіяв? Соромно зізнатись, але я знов відчужено замкнувся у своїй мушлі. На кожний погляд я відповідав усе суворіше; врешті-решт бідна крихітка засумнівалась у власному почутті і, гірко картаючи себе за уявну помилку, вмовила матір поїхати звідти. Таке дивацтво принесло мені славу безсердечного негідника; і лише я один знав, наскільки це несправедливо.

Я сів біля вогню, напроти місця, обраного господарем, і, щоб заповнити вимушену мовчанку, спробував побавитись із сукою: вона полишила свої материнські обов'язки й по-вовчому підкралася ззаду до моїх ніг. Роззявивши пащеку, кровожерно вишкірила на мене свої білі ікла й відповіла на мою увагу протяжним гарчанням.

– Ви б краще дали суці спокій, – в тон з нею гарикнув містер Хіткліф, вгамовуючи бестію стусаном ноги. – Вона в мене не розпаскуджена, не для того її тримаю.

Потім, повернувшись до бічних дверей, він заволав знову:

– Джозефе!

Джозеф щось промимрив із недосяжних глибин льоху, та вочевидь не квапився виринути перед хазяйські очі. Довелося господареві самому спуститись до нього, залишивши мене vis-e-vis[10] із паскудною сукою та двома кошлатими вівчарками, що разом із нею взялися чигати на кожен мій порух. Я аж ніяк не горів бажанням поспілкуватися з ними ближче, тому сидів собі тихесенько; та, на жаль, вважаючи їх неспроможними зрозуміти мовчазне глузування, я почав підморгувати і строїти міни цій славній трійці – і так дошкулив волохатій леді, що вона, оскаженівши з люті, зненацька шарпнулася до моїх колін. Я відштурхнув її геть і хутко присунув до себе стіл. Наша сутичка наполохала всю зграю, і з півдесятка чотириногих демонів повискакувало зі своїх потаємних сховищ на середину кімнати. Я відчув, що мої ноги та поли одягу зазнають відчутних утисків, і, не дуже вдало відмагаючись кочергою від найгрізніших супротивників, нарешті був змушений покликати на допомогу.

Містер Хіткліф і його слуга підіймалися з льоху страх як повільно; не думаю, що вони хоч трохи прискорили кроки, почувши відчайдушний ґвалт у кімнаті. На щастя, одна з куховарок виявилася більш спритною: дебела молодиця у фартусі, з закасаними рукавами та розпашілим лицем, озброєна сковорідкою, відважно кинулася мені на поміч. Вона воювала своєю зброєю, а до того ж іще й язиком, із таким завзяттям, що буря вщухла за якусь мить. Груди моєї рятівниці ще бурхливо надимались, як море після шторму, коли на сцені з'явився господар.

– Що за чортівня! – гримнув він, так позирнувши на мене, що я ледь стримався від обурення.

– Чортівня якась, справді! – кинув я. – Ті євангельські свині, одержимі дияволом, не мали такого бісівського духу,[11] як оці ваші тварюки, сер! Ви б могли так само вкидати своїх гостей у тигряче лігво!

– Вони нікого не займають, якщо їх не чіпати, – відповів господар і, поставивши на стіл пляшку вина, посунув його на місце. – Собаки мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?

– Ні, дякую.

– Не покусали, ні?

– Якби так, це б їм далося взнаки.

Обличчя Хіткліфа скривилося в посмішці.

– Та хай йому, – мовив він. – Не гнівайтеся, містере Локвуд. Ось скуштуйте-но мого вина. Гості в цьому домі – така рідкість, що ні я, ні собаки, мушу зізнатися, не вміємо їх прийняти як належить. Ваше здоров'я, сер!

Я вклонився і вимовив тост у відповідь, збагнувши, що було б справді смішно ображатися на негостинний прийом собачої зграї. До того ж мені не хотілось, аби хазяїн здійняв мене на глум. А він, мабуть, поміркувавши, що не слід сваритись із вигідним орендарем, облишив свою лаконічну манеру та перейшов до розмови про те, що – на його думку – мало мене цікавити, тобто пустився в довгу розповідь про переваги та вади моєї нової оселі. Я визнав, що він напрочуд гарно обізнаний щодо предмета нашої бесіди; і, перед тим як попрощатись, насмілився попередити його, що наступного дня завітаю сюди знову. Було видно, що він цьому не дуже зрадів. Але я все одно прийду. Порівняно з ним я здаюся собі на диво товариською людиною!

Розділ другий

Учора опівдні повіяло туманною вогкістю, і я вже схилявся до того, щоб посидіти біля вогню у своєму кабінеті, а не плентатися по грязюці до Грозового Перевалу. Проте, пообідавши (до речі, я обідаю о пів на першу: покоївка, огрядна пані, що наче становить невід'ємну частину цього будинку, не спромоглася – чи радше не схотіла – зрозуміти мого прохання подавати обід о п'ятій) і піднявшись нагору з цим лінькуватим наміром, я переступив поріг своєї кімнати і побачив служницю, що, стоячи навколішки посеред щіток та вугільних кошиків, здіймала хмари пекельної кіптяви у сумлінному намаганні загасити жевріючий вогник під купою попелу. Це дійство спонукало мене до втечі; я схопив капелюха – і після чотиримильної прогулянки опинився біля маєтку Хіткліфа. З неба повільно пливли легкі пір'їнки першого снігу.

Земля на оголеній вершині пагорба скам'яніла, скута раннім морозом, і холод пробирав мене аж до кісток. Після марної спроби зрушити важкий засув хвіртки я переліз через паркан і, пробігши брукованою стежкою поміж кущів аґрусу, почав шалено калатати у двері, поки в мене не затерпли пальці. У домі лементували собаки.

«От капосні людці, – шпетив я подумки мешканців будинку, – поховати б вас тут на віки вічні за таку гостинність! Хай там що, а я б удень не замикав отак клятих дверей! Та стривайте, я ж усе одно ввійду!» Украй розлютившись, я схопився за клямку і почав чимдуж гамселити у двері. Джозеф визирнув у кругле віконце омшаника, скривившись, мов середа на п'ятницю.

– Шо ви хочете? – обізвався він. – Хазяїн отам-о в кошарі, як вам тре' з ним балакати, то йдіть тудою!

– А вдома що, нікого немає? – закричав я у відповідь.

– Нікого, тіки сама господиня. Та вона вам не відчинить, хоч ви до ночі грюкайте.

– Чому? Чи ви не можете їй сказати, хто я, Джозефе?

– Нє-є, нащо воно мені здалося, – промимрив він, одступаючи від вікна.

Падав густий лапатий сніг. Я взявся за клямку, щоб удатися до наступної спроби, та раптом побачив хлопця, який без кожуха, з вилами на плечі, виходив із заднього двору. Він загукав мені, щоб я йшов за ним; і, обминувши пральню та бруковане подвір'я, на якому містилися комора для вугілля, смок та голуб'ятня, ми нарешті дісталися просторої, теплої, затишної кімнати, вже знайомої мені. Вона була осяяна відблисками вогнища, складеного з вугілля, торфу та хмизу; а біля столу, щедро накритого для вечері, я мав щасливу нагоду побачити господиню, про чиє існування раніше й не підозрював. Я вклонився і чекав, поки вона запросить мене сісти. Вона дивилася на мене, відкинувшись назад на своєму стільці, і продовжувала незворушно мовчати.

– Кепська погода! – мовив я. – Боюся, місіс Хіткліф, вам колись рознесуть двері через лінощі вашої прислуги: мені довелося довгенько гамселити, поки мене почули.

Вона мовчала – ні пари з уст. Я дивився на неї, вона – на мене; і її заціпенілий погляд, сповнений непримиренної крижаної ворожості, змусив мене здригнутись.

– Сідайте, – наказав хлопець майже грубо. – Він зараз прийде.

Я послухався; кахикнувши, озвався до паскудниці Юнони, і вона люб'язно ворухнула кінчиком хвоста, показуючи, що пам'ятає про наше знайомство.

– Гарна яка звірина, – заговорив я знову. – А цуценят будете, мабуть, роздавати?

– Вони не мої, – мовила чарівна господиня так непривітно, як навряд чи зміг би відповісти сам Хіткліф.

– Ну, то, напевне, ото вже ваші улюбленці! – підтакнув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де маячило щось схоже на кицьок.

– Це виглядало б трохи дивно, – насмішкувато відрізала вона.

То була купа битих кролів. Я знов кахикнув і посунувся ближче до вогню, знічев'я повторивши своє зауваження про негоду.

– Не треба було виходити надвір, – відказала вона й підвелася, щоб зняти з полиці над комином два яскраво помальовані чайні слоїки.

Досі вона залишалася в тіні; та зараз я зміг роздивитись її фігуру й обличчя. Вона була тендітна і зовсім юна. Я ще ніколи не бачив такої дивовижної вроди. Тонкі шляхетні риси обличчя; льняні, майже золоті кучері неприбраного волосся вільно спадають на ніжну шию; а очі – якби тільки вони дивилися хоч трохи ласкавіше! – просто чарували своєю красою. На щастя для мого вразливого серця, я не помітив у її погляді нічого, крім презирства та ще дивної, безнадійної туги.

Бляшанки з чаєм стояли досить високо, і вона ледве могла до них дотягтись; я підвівся з місця, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, ніби скупий лихвар, якому раптом запропонували допомогти підрахувати бариші.

– Не потрібна мені ваша допомога, – пирхнула вона. – Я й сама впораюсь.

– Перепрошую, – квапливо промовив я.

– Вас запросили на чаювання? – вимогливо спитала вона, одягаючи фартуха поверх своєї акуратної чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай. Я відповів:

– Із задоволенням вип'ю чашечку.

– Вас запросили? – наполягала вона.

– Ні, – зізнався я, злегка всміхнувшись. – Мабуть, тепер вам слід мене запросити.

Вона жбурнула ложечку з чаєм у слоїк і всілася на своє старе місце. її чоло було нахмарене, нижня губка відкопилилася, немов у дитини, що ледве тамує сльози.

Хлопець тим часом, нап'явши порепаного, латаного-перелатаного кожуха та виструнчившись на повен зріст біля вогню, дивився на мене так, ніби я завдав йому кревної образи. Тепер я сумнівався, що це простий слуга. Його одежа та говірка, однаково грубі, не свідчили про належність до верхів суспільства; руде волосся звисало нечесаними пасмами; на щоках куйовдилися неохайні бакенбарди, а руки були засмаглі, як у селянина. Та його манера поводитися була вільною, навіть дещо зверхньою, і нічим не нагадувала запопадливого крутійства прислуги перед хазяями. Так і не второпавши, що це за один, я вирішив не зважати на його дивну поведінку; а кількома хвилинами пізніше мене звільнила від цієї неприємної гри поява Хіткліфа.

– Бачите, сер, я прийшов, як обіцяв, – вигукнув я з удаваною жвавістю. – І. боюся, мені доведеться з півгодинки у вас посидіти, якщо ви будете такі ласкаві надати мені притулок від негоди.

– Півгодини? – мовив він, обтрушуючи одяг від снігу. – Дивно, що вам забаглося розгулювати в таку заметіль. Знаєте, як легко заблукати в тутешніх болотах? Навіть той, хто знає ці місця, може такого вечора втрапити у твань. До вашого відома, погода найближчим часом навряд чи зміниться.

– То, може, хтось із ваших хлопців мене проведе, а потім переночує у Грейнджі? Ви можете когось відпустити зі мною?

– Ні, не можу.

– Невже? Ну, тоді покладатимуся на власні сили.

– Хм!.. Ми колись діждемося чаю? – накинувся він на юного обідранця, що раз у раз шугав злостивим поглядом то на мене, то на молоду леді.

– А йому теж наливати? – спитала вона, звертаючись до Хіткліфа.

– Ти почнеш колись ворушитися? – процідив він з такою люттю, що мене аж підкинуло. Тон, яким це було вимовлено, свідчив про природжену жорстокість вдачі. Тепер містер Хіткліф уже не здавався мені просто «серйозним чолов'ягою».

Коли всі приготування було скінчено, він скомандував:

– Ну, сер, беріть собі стільця.

Всі ми – і неотесаний парубійко також – повсідалися за стіл і в суворій мовчанці заходилися чаювати.

Я вирішив, що мушу хоч трохи розвіяти нагнані мною хмари. Адже не можуть вони завжди бути такими мовчазними й похмурими; я не йняв віри, що люди, бодай найгіршої вдачі, можуть щодня мати такі сердиті обличчя.

– Дивно, – почав я, випивши одну чашку чаю і радо чекаючи наступної, – дивно, наскільки змінюються наші смаки та уподобання під владою звички: багато хто не уявляє собі щасливого життя в такій самотині, у якій живете ви, містере Хіткліф; та я насмілюся стверджувати, що ви, в оточенні родини та чарівної пані, яка владарює у вашому домі й вашому серці…

– Моя чарівна пані! – обірвав він мене з диявольським усміхом. – Де ж ви її бачите, мою чарівну пані?

– Я мав на увазі, місіс Хіткліф, ваша дружина…

– Он що! Ви натякаєте, що її дух, мов янгол-заступник, оберігає спокій Грозового Перевалу, в той час як тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?

Бачачи, що схибив, я спробував виправити свою помилку. Звісно ж, різниця в роках між цими двома надто велика для подружжя. Йому десь під сорок; о цій порі душевної зрілості чоловік не тішить себе надією, що його покохає юне дівчатко. Така омана загрожує нам лише під старість. А їй років сімнадцять, не більше.

Раптом мене осяяла здогадка: «Певно, оцей лобуряка поруч зі мною, що сьорбає чай із блюдечка та кришить хліб брудними руками, – її чоловік! Авжеж, Хіткліф-молодший! Вони скніють у своєму закапелку, і от вам сумні наслідки: дівча кинулося в обійми цього хлопа, і гадки не маючи, що могло б віднайти більш гідного обранця! Ясна річ, що, побачивши мене, воно шкодує про такий невдалий вибір».

Остання думка може здатися дещо зухвалою; та це була правда. Мій сусід виглядав надто незугарним, а я давно переконався на власному досвіді, що маю досить привабливу зовнішність.

– Місіс Хіткліф – моя невістка, – промовив містер Хіткліф, підтверджуючи мій здогад. Кажучи це, він дивно позирнув на неї: у його погляді жевріла ненависть. Чи то м'язи його обличчя були збудовані таким чином, що створювали хибне враження про його душевні почуття?

– Так, звичайно ж. То вам пощастило заволодіти серцем цього світлого янгола, – звернувся я до свого сусіда.

Помилка виявилася ще гіршою від попередньої: парубійко густо зашарівся і стис кулаки, ніби збираючись провчити мене за кривду. Та, вчасно схаменувшись, він обмежився лише брутальною лайкою, яку я визнав за краще пропустити повз вуха.

– Ви знову помиляєтесь, любий друже. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним янголятком: її чоловік помер. Я сказав, що вона моя невістка, отже, вона була дружиною мого сина.

– І цей хлопець…

– Не син мені, я вас запевняю!

Хіткліф знову вишкірився в посмішці, ніби з мого боку було нечуваною зухвалістю приписати йому таке батьківство.

– Моє ім'я – Хейртон Ерншоу, – гарикнув хлопець, – і я раджу вам його поважати!

– Я, здається, нічим вас не образив, – відповів я, потай втішаючись із гордовитого тону, яким він говорив про свою особу.

Він уп'яв у мене довгий погляд, який я ледь витримав, змагаючись зі спокусою зацідити йому у вухо чи голосно розреготатися з його недоречної бундючності. Я почувався дедалі більш незатишно в цьому теплому родинному колі. Тоскна атмосфера будинку остаточно затьмарила затишок домашнього вогнища, і я вирішив надалі бути обачнішим, аби не завітати утретє до цих відлюдьків.

Вечеря скінчилася; ніхто не зронив до мене ані слова, тому я підійшов до вікна, щоб подивитись, чи надворі не розвиднюється. Видовище було невтішне: настала темна ніч, і небо та навколишні пагорби змішалися докупи в дикому танку оскаженілої заметілі.

– Не думаю, що зможу дістатися додому без проводиря, – мимохіть вирвалося в мене. – Шлях, мабуть, уже замело; та в будь-якому разі я не знайду дорогу в такій хуртовині.

– Хейртоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – гримнув Хіткліф. – А двері припни дошкою.

– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.

Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, що приніс собакам цебро вівсянки, та місіс Хіткліф, схилену над вогнищем у немудрящій забавці: та підпалювала сірники, які повипадали з коробки, коли вона діставала з полиці чайного слоїка. Джозеф, звільнившись від свого тягаря, обвів кімнату несхвальним поглядом і проскреготів:

– Це ж з якого дива ви тут розсілися? Чи у вас стиду немає отако байдикувати, як надворі повно роботи? Та ж на вас хоч гавкай – пуття не буде: могила вас виправить! Чорти б вас узяли слідом за вашою любою матінкою!

Я спершу вирішив, що ця пишна промова звернена до мене, і, палаючи обуренням, ступив до старого негідника з наміром виштурхати його за двері; та місіс Хіткліф зупинила мене.

– Ах ти, старий занудо! – вигукнула вона. – А ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, остерігайся мене розсердити, а то я й справді буду молитися дияволові, щоб він забрав тебе живцем у пекло! Ось подивися, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці велику книгу в темній обкладинці, – зараз ти побачиш, як гарно я розуміюся на чаклунстві. Чого, як ти гадаєш, здохла ота руда корова? А твої напади ревматизму – думаєш, це не потойбічна кара?

– Ох, відьма! – прошипів старий. – Господи, врятуй нас од нечистого!

– Ні, гріховоднику! Немає тобі порятунку! Забирайся звідси, або я прокляну тебе! Я зробила твій зліпок із воску та глею, і якщо ти випробовуватимеш моє терпіння, то… ні, я не скажу, що на нього чекає! Ви побачите це на власні очі! Іди, якщо не хочеш, щоб я тебе зурочила!

Очі малої чаклунки зблиснули недобрим усміхом. Джозеф, затрусившись од непідробного жаху, притьмом почвалав геть, на ходу осіняючи себе хресним знаменням та буркочучи: «Відьма! Відьма!» Я подумав, що вона просто жартує в такий моторошний спосіб; і, коли ми зосталися наодинці, спробував закликати її до співчуття.

– Місіс Хіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що я насмілився вас потурбувати. Та смію думати, що ваша зовнішня краса свідчить і про душевні чесноти. Скажіть, як мені дістатися додому, бо я уявляю це не краще, аніж ви, – як дійти до Лондона!

– Ідіть тією дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, згорнувшись у кріслі зі свічкою та великою книгою на колінах. – Це єдина порада, яку ви можете від мене почути.

– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайдено мертвим десь у твані чи у сніговому заметі, ваше сумління не підкаже вам, що в цьому є й ваша провина?

– Чого б то? Я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені пройти навіть до садової брами.

– Ви! Та я б не смів попросити вас навіть вийти за поріг такої ночі! – вигукнув я. – Я тільки прошу, щоб ви сказали мені, як знайти дорогу, а не вказували її; чи вмовили містера Хіткліфа дати мені когось у проводирі.

– Кого? Тут лише він сам, Ерншоу, Зіла, Джозеф та я. Кого ви оберете?

– А немає на фермі ще якогось хлопчини?

– Ні; це всі.

– Тоді мені доведеться залишитися тут на нічліг.

– Це ви можете владнати з господарем. Мені до цього немає діла.

– Сподіваюся, це вам стане в науку, щоб ви дурно не пускалися в гірські мандрівки, – суворо оголосив Хіткліф із дверей кухні. – Якщо ви тут ночуватимете, майте на увазі, що в мене особливих розкошів немає. Розділите ліжко з Хейртоном або Джозефом.

– Я можу спати в кріслі у цій кімнаті, – відповів я.

– Ні, ні! Чужинець – то чужинець, бідний чи багатий – однаково: мені ні до чого, аби тут хтось нишпорив без мого відома! – грубо мовив він.

Такої образи я не міг стерпіти. Кинувши якісь гнівні слова у відповідь, я метнувся надвір – і в пітьмі наскочив на Ерншоу. Було темно, хоч в око стрель, і я ніяк не міг збагнути, в який бік мені йти; блукаючи подвір'ям, я чув, як вони продовжують змагатись у ґречності одне з одним. Спочатку хлопець нібито зважився мені допомогти.

– Я проведу його до парку, – сказав він.

– До пекла ти його проведеш! – заволав хазяїн. – А коней хто глядітиме, га?!

– Життя людини, мабуть, важить більше, ніж нагляд за кіньми; хтось має його провести, – втрутилася місіс Хіткліф, виявивши більше співчуття, ніж я від неї очікував.

– Та не з твоєї забаганки! – відрубав Хейртон. – Якщо він тобі так запав у душу, краще помовч.

– Ну, тоді я бажаю, щоб тобі колись з'явився його привид! І ще сподіваюся, що містер Хіткліф не матиме іншого орендаря, доки Трашкрос-Грейндж не перетвориться на руїни! – люто огризнулася вона.

– Ти ба, як проклинає! – бурмотів Джозеф, якого я ледь не збив з ніг. Він сидів і доїв корову; я, не вагаючись, схопив ліхтаря, що стояв біля нього, і, крикнувши, що поверну ліхтаря завтра, побіг до найближчої хвіртки.

– Хазяїне, хазяїне, він поцупив ліхтаря! – залементував старий, кидаючись наздогін. – Гей, Вовче, хапай його! Ну-бо, песику мій, взяти його! Взяти!

Я ще не встиг відчинити вузьку хвіртку, як на мене налетіли два кошлатих чудовиська. Вони повалили мене долу, ліхтар погас; я задихався від безсилого гніву й приниження, слухаючи дружний регіт Хіткліфа та Ерншоу. На щастя, собаки лише грізно гарчали, спершись на мене лапами і вимахуючи хвостами, та вочевидь не мали бажання роздирати на шматки свою жертву. Однак підвестися вони мені також не дозволили, і я мусив лежати, очікуючи, поки жорстокосерді хазяї зглянуться на мене. Нарешті звільнений, без капелюха, тремтячи від гніву, я наказав негідникам тієї ж миті відпустити мене – інакше вони страшенно пошкодують про своє нахабство. У розпалі я додав кілька відчайдушних погроз, що прозвучали, мов прокльони короля Ліра.[12] Я так розходився, що в мене пішла носом кров. Поки я лаявся, Хіткліф продовжував реготати. Не знаю, якою була б розв'язка цієї сцени, якби не втручання однієї особи, що виявилася розважливішою від мене та більш доброзичливою, ніж мої мучителі. Це була Зіла, огрядна покоївка; вона вибігла на ґвалт. Вирішивши, що на мене вчинено розбійний напад, і не насмілюючись виступити проти хазяїна, вона спрямувала свою зброю на молодшого з мерзотників.

– Отакої, містере Ерншоу! – закричала вона. – Що це ви таке вигадали, хотіла б я знати! Та що ж це в нас, злодійський вертеп? Бачу, не приживусь я в вашому домі! Гляньте лишень на цього бідаку, він же як з хреста знятий! Ну, годі-бо, годі! Нікуди ви отако не підете. Заходьте в дім, я вам пособлю трохи. Стійте тихенько.

Примовляючи ці слова, вона потягла мене до кухні. Містер Хіткліф пішов слідом. Його раптовий вибух веселощів так само несподівано вщух, поступившись місцем звичній для нього суворості.

Мені було зле, голова паморочилася, і я хоч-не-хоч мав згодитися провести ніч у його страхолюдній оселі. Він наказав Зілі дати мені склянку бренді і пройшов до кімнати; а покоївка, побідкавшись із мого жалюгідного вигляду та виконавши хазяйський наказ, після чого я трохи ожив, повела мене спати.

Розділ третій

Супроводжуючи мене сходами, вона звеліла мені заховати свічку і не шуміти: хазяїн із якоїсь примхи не полюбляє тієї кімнати, до якої вона мене проводить, і, якби на те його воля, нізащо б не дозволив мені там ночувати. Я спитав, чому. Вона відповіла, що не знає; оце тільки другий рік пішов, як вона тут оселилась; а в цім домі все якось не до ладу ведеться.

Надто приголомшений, аби виявляти подальшу цікавість, я замкнув за собою двері й озирнувся довкола, шукаючи ліжко. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, стінки якої попід самим віком були помережані заскленими віконцями. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув усередину і побачив, що це своєрідне старовинне ліжко, покликане замінити окрему спальню для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину; виступ під віконцями міг слугувати столом. Я відсунув бічну панель і зі свічкою ввійшов усередину; зачинивши за собою дверцята, я відчув себе надійно захищеним од лихого ока Хіткліфа та його ближніх.

У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька поїдених пліснявою книжок; і все воно було пошкрябане якимись написами. Це красне письменство, однак, являло собою лише одне й те саме ім'я, видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу. Деінде воно чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон».

З тупою байдужістю я прихилився чолом до вікна і мляво ковзав поглядом по цих словах: Кетрін Ерншоу – Хіткліф – Лінтон, – доки очі в мене не заплющилися самі по собі. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: перед ними спалахували й тріпотіли, мов живі, сліпучі літери, і саме повітря аж кишіло міріадами Кетрін. Присилувавши себе розплющити очі, аби відцуратися від настирливого імені, я побачив, що полум'я свічки загрозливо тягнеться до однієї з тих спорохнявілих книжок, і почув сморід паленої шкіри. Я поправив Гніт і, відчуваючи млість від холоду та невідступної нудоти, всівся прямо та відкрив на колінах пошкоджений том. Це було Святе письмо старовинного друку, що тхнуло пліснявою. Титульна сторінка містила напис: «Із книг Кетрін Ерншоу» і дату двадцятип'ятирічної давнини. Я закрив книгу і взявся до іншої, потім ще до іншої – поки не продивився всі до останку. Бібліотека Кетрін була добре підібрана, і заяложений вигляд книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоч і не за прямим призначенням: жодному з розділів не пощастило вберегтися від приміток, зроблених олівцем та чорнилом усюди, де тільки вбачалося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші набули форми щоденника, написаного непевною дитячою рукою. Вгорі якийсь із порожніх сторінок (що, побачена вперше, мала здатися справжнісіньким скарбом) я з превеликою радістю побачив чудову карикатуру на друзяку Джозефа, витворену трохи недбало, але з нишівною дошкульністю. В мені раптом прокинулася цікавість до невідомої Кетрін, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.

Треба думати, що Кетрін виконала свій намір, оскільки наступний запис свідчив, що вона гірко ридала над книгою:

Я почав куняти над сторінкою; мій погляд перескакував із рукописних рядків на друковані. Я бачив червоні закарлючки назви – «Сімдесятьма Сім, та Перше з Сімдесяти Перших. Божа проповідь, виголошена превелебним Джейбсом Брендерхемом у церкві Гімерден-Слу».[14] І, в сонному напівмаренні намагаючись вгадати, що ж повідав парафіянам Джейбс Брендерхем, я впав на ліжко і провалився в сон.

Та яка це жорстока кара – поганенький чай і кепський настрій! Ясна річ, що саме вони були винуватцями моїх тортур тієї ночі. Не можу згадати бодай ще одну ніч у своєму житті, що принесла б мені такі муки – хоч я завжди був вразливим до страждань.

Я почав марити іще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здалося, що вже світає, і я прямую додому, а Джозеф мене супроводжує. Дорога ховалась у глибокому снігу; і, поки ми пробиралися вперед, мій проводир без угаву дорікав мені, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без ціпка мені не вдасться потрапити додому, і хвалькувато вимахував палицею з важким набалдашником, яка, певно, і називалася ціпком паломника. Якоїсь миті я збагнув усю недоречність потреби в такій зброї для того, щоб утрапити до власної оселі. Тоді мої думки повернули в інший бік. Я йшов уже не додому: ми вирушили в далеку путь, аби послухати проповідь превелебного Джейбса Брендерхема під назвою «Сімдесятьма Сім», і хтось із нас – чи Джозеф, чи проповідник, чи то я сам – вчинив «Перше з Сімдесяти Перших» і засуджений до привселюдного каяття й покути.

Ми прийшли до церкви. Я й справді десь двічі або тричі проходив повз неї під час прогулянки: вона стоїть у долині між двома пагорбами. Ця долина піднімається вгору від торф'яного болота, – кажуть, ніби його вогка твань діє як бальзамуючий засіб на тіла, що знайшли в ній свій останній притулок. Покрівля церкви ще сяк-так тримається; проте, враховуючи, що в цій місцині пастора чекають лише двадцять фунтів платні per annum[15] та благенький будиночок із двох кімнат, жоден служитель церкви не спішить прийняти на себе обов'язки тутешнього пастиря, тим паче, що парафіяни – на загальну думку – скоріш дозволять йому вмерти від голоду, аніж збільшать його статки хоч на одне пенні з власного капшука. Однак у моєму сні Джейбсова проповідь привернула увагу численної пастви, що шанобливо дослухалася до його слів. А він знай собі просторікував, – Господи, яке то було словоблудство! Поділене на чотириста дев'яносто частин, кожна з яких сама по собі була не коротшою за звичайну проповідь і розповідала про окремий гріх! Де він їх стільки надибав – не уявляю. Він тлумачив поняття гріха на свій особливий кшталт, і здавалося, що в нього існує повний набір гріхів на будь-який життєвий випадок. Вони просто вражали своєю різноманітністю: такі чудернацькі провини, яких я б ніколи не вигадав.

О, як я втомився! Як я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знов приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, щоб не заснути, і тер очі, і вставав з місця, і сідав знову, і термосив Джозефа, присікуючись до нього, чи скінчиться це хоч коли-небудь. Я був приречений вислухати все до кінця; нарешті проповідник доплентався до «Першого з Сімдесяти Перших». У цю вирішальну мить мене раптом охопило натхнення: я схопився з місця і оголосив, що Джейбс Брендерхем вчинив такий гріх, якого не мусить прощати жоден з рабів Божих.

– Сер, – вигукнув я, – сидячи в цих чотирьох стінах, я стерпів і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят сім разів я надягав капелюха і поривався піти геть – і сімдесят сім разів ви якимсь дивом змушували мене сісти. Та чотириста дев'яносто перший раз – це вже занадто! Друзі-мученики, помстимося ж йому! Стягніть його з кафедри та рознесіть на друзки, щоб по ньому й згадки не лишилось!

– То це ти, нещасний! – прорік Джейбс, спершись на кафедру, після зловісної паузи. – Сімдесят сім разів насмілився ти осквернити позіханням лице своє, і сімдесят сім разів нашіптував мені голос сумління: «Зачекай! Такою є людська слабкість; прости ж його і на цей раз!» І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, праведний вирок! Таку честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!

Почувши цей бойовий заклик, прочани, здіймаючи свої паломницькі ключки, обліпили мене з усіх боків; а я, не маючи ніякої зброї для свого захисту, вчепився у Джозефа – найближчого та найлютішого з моїх ворогів – і намагався видерти у нього палицю. У розпалі запеклої боротьби кілька ціпків сплуталися між собою; удари, що цілили в мене, влучали в інші голови. Церква аж здригалася від шуму бойовиська: брат пішов на брата. Брендерхем також не зволив залишатись осторонь – і виливав свій праведний гнів, щосили тарабанячи по церковній кафедрі. Цей оглушливий стукіт, на моє невимовне полегшення, і розбудив мене. І чому ж завдячувало це примарне бойовище? Хто зіграв роль Джейбса в моєму сні? Не що інше, як ялинова гілка, що торкалася вікна і, гойдаючись під поривами вітру, шаруділа своїми сухими голками. Я мить нашорошено прислухався; та, пересвідчившись, що безпомилково викрив джерело загрози, повернувся на інший бік і знову задрімав. І знов мені наснився сон – незрівнянно гірший від попереднього, якщо тільки це взагалі можливо.

Цього разу я бачив, нібито лежу в дубовому ліжку; я чув стогін вітру та завивання хуртовини; чув також докучливе шарудіння ялинової гілки – і приписав його дійсній причині; та клята гілляка настільки роздратувала мене, що я вирішив утихомирити її, якщо вдасться. І далі мені наснилося, ніби я встав і спробував зачинити вікно. Гачок, здавалося, прикипів до віконниці; насправді ж я виявив це ще тоді, коли прокинувся. «Все одно потрібно це припинити!» – пробурчав я і, виламавши скло, висунув руку назовні, щоб схопити вперту гілку; та замість неї стиснув чиїсь холодні, як лід, тонкі пальці! Мене охопив несамовитий жах. Я пручався, силячись вивільнити руку, та крижані пальці вп'ялися в неї, і чийсь тужливий голос квилив: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» – видихнув я, відчайдушно намагаючись звільнитися. «Кетрін Лінтон», – пролунало тремтливе зітхання. (Чому мені ввижалося саме «Лінтон»? Я прочитав разів у двадцять більше «Кетрін Ерншоу!»)

«Я хочу додому! Я заблукала в болотах!» Я розгледів у темряві за вікном її дитяче личко. Страх зробив мене безжальним; і, бачачи, що не можу відштовхнути цю моторошну істоту, я притис її руку до розбитого вікна з такою силою, що кров зацебеніла з неї, заливаючи ліжко; та вона все ще благала: «Впустіть мене!» – і не послаблювала своїх чіпких обіймів, і я млів від жаху. «Як я маю вас впустити? – крикнув я зрештою. – Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Пальці розтислись, я висмикнув руку і хутко почав зводити перед вікном захисну перепону з книжок; потім я затулив вуха, щоб не чути жалібного квиління своєї гості, і тримав їх затисненими, мабуть, із чверть години. Та коли я став прислухатися, до мене знов долинув ридаючий стогін! «Геть! – скрикнув я. – Я не впущу вас, просіться хоч двадцять років!» «Вже двадцять років! – простогнав голос. – Двадцять років я блукаю в пітьмі!» Потім почулося легке шкрябання, і книжкова піраміда посунулася, ніби її штовхали ззовні. Я схопився тікати, та не міг поворухнути й пальцем. І тоді, шаленіючи від жаху, голосно закричав. На свій сором, я збагнув, що кричав насправді: до дверей наближалися чиїсь швидкі кроки; хтось сильним поштовхом розчинив двері, і у віконцях над узголів'ям заблимало світло. Я все ще тремтів, витираючи спітніле чоло. Той, хто ввійшов, вочевидь вагаючись, щось бурмотів сам до себе. Потім він стиха промовив, наче не чекаючи відповіді:

– Є тут хто живий?

Я визнав за краще не ховатися; знаючи вдачу Хіткліфа, побоювався, що він почне обшукувати кімнату. Тому я відсунув панель убік. Не скоро забуду, що після цього сталося.

Хіткліф стояв на порозі, у сорочці й штанях, тримаючи каганця, що скапував воском йому на пальці; його лице було біле, мов стіна позаду нього. Рипіння дубової панелі змусило його здригнутися, мов удар електричного струму; свічка, вислизнувши з його пальців, відкотилася на декілька кроків, але він так розхвилювався, що насилу зміг її підняти.

– Це я, ваш гість, сер, – голосно озвався я, воліючи вберегти його від принизливих виявів боягузтва. – Я мав таку необережність застогнати уві сні, бо мені примарилося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

– О, трясця вашій матері, містере Локвуде! А щоб вам… – бурмотів мій хазяїн, ставлячи свічку на стілець, бо не міг її втримати рівно. – А хто провів вас сюди? – провадив він далі, стиснувши кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, і зціплюючи зуби, щоб вони не цокотіли, мов у гарячці. – Хто? Я їх до дідька вижену звідси!

– Це ваша покоївка, Зіла, – відказав я, звівшись на ноги та поспіхом напинаючи на себе одяг. – Не заперечую, якщо ви так і зробите, містере Хіткліф; вона на це заслуговує. Мабуть, хотіла зайвий раз переконатися, що це прокляте місце. Та й справді, усілякої погані тут вистачає! Ви добре вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи вам хтось подякує за нічліг у відьомському кодлі.

– Про що це ви? – спитав Хіткліф. – І куди це ви збираєтесь? Лягайте й спіть до ранку, коли ви вже тут; тільки, на Бога, не галасуйте так, ніби вам горлянку ріжуть!

– А що, я мав чекати, поки мала відьмачка влізе у вікно і висотає з мене кров? – огризнувся я. – Щось мені не хочеться стати жертвою ваших гостинних пращурів. Превелебний Джейбс Брендерхем часом не родич вам у перших? А ця мила бешкетниця, Кетрін Лінтон, чи Ерншоу, чи як там її, – то, певно, рідня мавкам, теж непогане зіллячко! Вона сказала мені, що вже двадцять років блукає безпритульна. Напевне, то їй справедлива кара за якесь душогубство!

Ледве встигши договорити, я подумав про зв'язок імен Хіткліфа та Кетрін у книзі, – ця обставина дивним чином випала мені з пам'яті. Я зашарівся, соромлячись своєї безтактності; та, вдаючи, що не усвідомлюю завданої мною образи, квапливо додав:

– Відверто кажучи, сер, півночі я провів…

Тут я, схаменувшись, прикусив язика: хотів сказати – «роздивляючись старі книжки», а це свідчило б, що я обізнаний із їхнім рукописним змістом так само, як і з друкованим. Тому, подумки пильнуючи свої слова, я продовжив:

– …перечитуючи імена, видряпані на підвіконні. Нудна забавка, – та чудово присипляє, на зразок лічби, чи то…

– Як ви можете говорити все це мені? – ревнув Хіткліф у нападі дикого гніву. – Як… як ви смієте, тут, у моєму домі?… Господи! Та він, мабуть, божевільний! – і він у розпачі вдарив себе по лобі.

Я вагався, чи сприйняти мені ці слова як кривду, чи то продовжити свою розповідь; але він здавався так глибоко враженим, що я відчув жаль до нього і почав далі розповідати про свої сни. Я запевняв його, що ніколи до цього часу не чув імення «Кетрін Лінтон», та, прочитане багато разів, воно викарбувалося в моїй пам'яті, а потім втілилось у живий образ. Поки я говорив, Хіткліф відступав усе далі від мене, так що зрештою його майже зовсім не стало видно; та з його важкого, поривчастого дихання я зрозумів, що він намагається приборкати свої розбурхані почуття. Не бажаючи показати, що здогадуюсь про його протиборство із самим собою, я почав досить метушливо вдягатися – і, поглядаючи на годинника, розмірковувати уголос про те, як довго тягнеться ніч.

– Ще немає й третьої! А я ладен був присягнути, що вже на шосту. Час наче зупинився: ми ж розійшлися спати десь о восьмій?

– Взимку завжди о дев'ятій; о четвертій встаємо, – сказав хазяїн, тяжко зітхнувши і, як мені здалося, витираючи з очей сльози. – Містер Локвуд, – додав він, – ви можете перейти до моєї спальні; ви тільки станете на заваді, якщо вдосвіта зійдете униз, а мені тепер все одно не заснути.

– Мені також, – відповів я. – Краще я до світанку погуляю надворі, а потім піду; і ви можете не боятися мого нового вторгнення. Я, здається, довіку зцілився від бажання шукати розради в чиємусь товаристві. Розумна людина мусить вдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.

– Мила компанія! – пробурчав Хіткліф. – Візьміть свічку і йдіть, куди хочете. Я невдовзі до вас приєднаюся. Тільки не лізьте на подвір'я, бо я спустив собак із ланцюга; а вдома вартує Юнона, отже… ви можете лише тинятися сходами. Та йдіть-бо скоріше! Я вас наздожену.

Я виконав наказ лише частково – тобто пішов із кімнати; але, не знаючи, куди веде вузький передпокій, я зупинився за дверима і мимохіть підгледів своєрідний вияв марновірства, що дивним чином суперечив розважливій вдачі господаря. Він ступив до ліжка, розчинив дверцята і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди! Прийди! – ридання душили його. – Кеті, прийди до мене. Прийди – хоч на мить! Люба моя, серденько! Зглянься на мене, Кетрін, хоч цього разу!» Привид виказав звичну для потойбічних мешканців упертість і нічим не давав про себе знати: лише порив снігового вихору, влетівши у вікно, долинув до мене і загасив свічку.

Такий смуток бринів у його розпачливому тужінні, що я у пориві жалю не став засуджувати його за слабкодухість. Я пішов звідти, неприємно вражений почутим, дорікаючи собі за надмірну балакучість – адже такі страждання спричинила моя розповідь про нічний кошмар, хоч я й не розумів, чому. Я тихенько спустився сходами і, вийшовши на кухню, знов запалив свою свічку від тліючого жару у комині. Довкола все ніби завмерло, і лише смугастий сірий кіт, вилізши з попелу, привітав мене голосним нявчанням.

Біля самого каміна стояли дві напівкруглі лави; я розлігся на одній з них, кіт зайняв іншу, і ми обоє мирно дрімали, поки до нашої сонної царини не принесло Джозефа: він спустився по дерев'яній драбині, що вела крізь душник на його рідне горише. Він похмуро глипнув на розпалений мною малий вогник у каміні, викишкав з лави кота і, зайнявши звільнене місце, заходився напихати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке бридко й зважати. Він мовчки затис губами люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запихкав. Я не псував йому втіхи. Випустивши останнє кільце диму, він глибоко зітхнув і, підвівшись, покинув кімнату так само урочисто, як увійшов до неї.

Незабаром почулися інші, жвавіші кроки; я вже розтулив рота, щоб сказати:»Доброго ранку!» – та натомість закрив його знову, мовчки проковтнувши своє вітання: Хейртон Ерншоу воздавав вранішню хвалу Творцеві, проклинаючи sottovoce[16] кожну річ, на яку натикався, розшукуючи по кутках лопату чи заступ, аби розчистити стежки від снігу. Зазирнувши за спинку лави, він роздув ніздрі і, здавалося, мав не більше бажання виявляти ґречність до мене, аніж до мого компаньйона-кота. Побачивши його приготування, я зрозумів, що вже можна вийти з будинку, і, покинувши своє жорстке ложе, рушив за ним слідом. Але він, вказуючи кінцем лопати на інші двері, нерозбірливим бубонінням дав зрозуміти, куди я мушу йти, коли мені вже так закортіло перебратися на інше місце.

Я відчинив двері у «дім». Жінки уже повставали; Зіла з усією силою своїх могутніх легень роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Хіткліф, стоячи навколішки біля вогню, при світлі полум'я читала книгу. Вона прикрила очі долонею, щоб захистити їх від жару, і з головою поринула в читання, лише деколи відволікаючись, аби насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що настирливо тицяла їй в обличчя свій слинявий писок. Я з подивом побачив тут Хіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но скінчив вергати громи на голову бідолашної Зіли, що раз у раз полишала свою роботу, із скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.

– А ти, ти, нікчемна… – вибухнув він, повернувшись до невістки, і вжив слівце, так само безневинне, мов «качка» або «вівця», та зазвичай позначуване багатьма крапками. – Знов ти за своє? Всі в домі працюють, лише ти задурно хліб їси, ледацюго! Покинь оту свою бридню та берися до діла! Я тобі віддячу за кожен раз, що ти трапиш мені на очі, чуєш, мерзотнице?

– Я покину своє заняття, бо ви все одно присилуєте мене це зробити, якщо я відмовлюся, – відповіла молода леді, закривши книгу та кидаючи її на стілець. – Та я не буду нічого робити, хоч як ви тут розпинайтеся, – анічогісінько, окрім того, що мені до вподоби!

Хіткліф замахнувся на неї, і вона прудко відскочила на безпечну відстань, вочевидь добре знаючи про силу його караючої долоні. Я не хотів прямо втручатися до чужої гризні і тому спроквола підійшов до вогнища, нібито й гадки не маючи про перервану сутичку. Обоє виявили неабияку ґречність, припинивши подальші чвари: Хіткліф – аби від гріха подалі – застромив руки до кишень, а місіс Хіткліф, закусивши губу, відійшла в дальній куток кімнати і, дотримуючи свого слова, сиділа в кам'яній незворушності впродовж усієї решти часу, який мені судилося провести під цією покрівлею. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і, ледве розвиднилось, поспішив вийти надвір. Повітря було чисте, прозоре й холодне, мов невидимий лід.

Я ще не дійшов до садової брами, коли хазяїн загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через болото. Ця пропозиція була вельми доречною – весь схил пагорба був укритий білими бурунами, мов неспокійне море. Та ця картина виявилася досить оманливою: під сніговими заметами ховалися засипані до країв рівчаки, а справжні пагорби – скупчення шлаку з вугільних кар'єрів – зникли з карти, накресленої в моїй уяві під час учорашньої подорожі. Я ще тоді помітив обабіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, низку кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені крейдою, вони мали позначати шлях у темряві чи під час снігопаду, який приховує під єдиним покровом стежку й глибоку твань по обидва її боки. Та зараз від них не було й сліду, окрім брудних цяток, що траплялися деінде; і мій супутник не один раз застерігав мене, щоб я звернув праворуч або ліворуч, хоча мені здавалося, що я достеменно дотримуюсь вигинів стежки. Ми обмінялися лише кількома словами, і він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджа, сказавши, що тут я вже не зіб'юся з дороги. Недбало кивнувши один одному, ми розійшлись, і я рушив уперед, покладаючись на власні сили, бо в повітці сторожа досі ще нікого не було. До маєтку Грейндж лишалося ще дві милі, проте я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись по шию у сніг, – втіха, яку можна поцінувати сповна, лише зазнавши її на власному досвіді. Та скільки б не тривали мої поневіряння, зрештою вони дійшли кінця: рівно о дванадцятій я ввійшов до будинку, згаявши годину на кожну милю відстані від Грозового Перевалу.

Мій домашній почет – у особі покоївки та її підлеглих – гаряче привітав мене, галасуючи, що вони вже й не сподівалися побачити мене знову; всі як один вирішили, що я згинув у вчорашній хуртовині, і радилися, як краще вести пошуки мого тіла. Я попросив їх заспокоїтись – адже вони бачать, що я повернувся живий-здоровий; і, змерзлий аж до кісток, поплентався нагору. Там, перевдягтись у сухе та з півгодини побігавши підтюпцем із кутка в куток, щоб хоч трохи зігрітись, я пішов до свого кабінету. Я почувався кволим, мов кошеня, і мені навіть не стало сили зрадіти чашці гарячої кави, звареної для мене служницею.

Розділ четвертий

Що то за хитке й непевне створіння – людська істота! Я, що прагнув триматись осторонь від будь-якого товариства і дякував долі за свою цілковиту самотність у цьому Богом забутому місці, – я, слабкодухий тюхтій, провоювавши із власною нудьгою аж до сутінків, зрештою визнав себе переможеним. Вдавши, ніби хочу обговорити деякі господарські питання, я попрохав місіс Дін посидіти зі мною, поки я вечерятиму; я щиро сподівався, що вона почне про щось гомоніти й розважить мене – або навіє на мене сон.

– Ви ж віддавна тут живете, – закинув я, – здається, ви якось казали – шістнадцять років?

– Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щоб прислуговувати молодій леді, як вона вийшла заміж; а після її смерті хазяїн залишив мене тут покоївкою.

– Зрозуміло.

Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й схильна до балачок – хіба що про свої особисті справи, а вони навряд чи могли мене зацікавити. Проте вона якусь мить розмірковувала, склавши руки на колінах, із затьмареним роздумами обличчям; а потім промовила:

– Ет, багато води спливло з того часу!

– Так, – підхопив я, – і вам, мабуть, довелося багато побачити на своєму віку?

– Та звісно ж. І чимало горя зазнати, – відповіла вона. «Дай-но я розпитаю її про сім'ю мого орендодавця! – сказав я собі. – От і чудовий привід для розмови. І та гарненька дівчинка-удова, – хотів би я почути її історію: чи вона тутешня, чи то – що здається більш імовірним – екзотична гостя, яку похмурі indigena[17] не бажають визнати ріднею?» І тому я спитав місіс Дін, чого Хіткліф здає в оренду Трашкрос-Грейндж, прирікши себе на проживання у незрівнянно гіршій оселі.

– Хіба він недосить багатий, щоб утримувати такий маєток? – спитав я.

– Небагатий? – повторила вона. – Та в нього тих грошей вже не знаю скільки, і щороку більшає. Так, так, він міг би жити ще й у ліпшім домі, аніж оцей; та надто вже… заощадливий. Може, він і хотів би оселитись у Трашкрос-Грейнджі; та ледве вчує про гарного орендаря, вже ж боїться проґавити ті свої кілька сотень. Просто диво дивне – чого людині бути такою пожадливою, як вона сама на світі!

– Він начебто мав сина?

– Так, одного сина. Він помер.

– А та молода леді, місіс Хіткліф, – то синова удова?

– Так.

– А звідки вона родом?

– О, сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я – Кетрін Лінтон. Я її виростила, сердешну! Дуже мені б хотілось, аби містер Хіткліф перебрався сюди; тоді ми знов були б разом.

– Як? Кетрін Лінтон? – вигукнув я, збентежений. Але, трохи поміркувавши, переконав себе, що то не моя примарна Кетрін.

– Отже, – повів я далі, – раніше тут мешкав хтось на ім'я Лінтон?

– Так.

– А хто цей Ерншоу, – Хейртон Ерншоу, що живе з містером Хіткліфом? Вони родичі?

– Ні; він небіж покійної місіс Лінтон.

– Тобто племінник молодої леді?

– Так; і її чоловік також доводився їй племінником; один – із материного боку, другий – із батькового. Хіткліф був одружений із сестрою містера Лінтона.

– Я бачив, над брамою у Грозовому Перевалі вирізане ім'я Ерншоу. Це давній рід?

– Дуже давній, сер; і Хейртон із них останній лишився, як ото місіс Кеті – в нас, цебто в Лінтонів. То ви були у Грозовому Перевалі? Ви вже вибачте, що я отако допитуюся; та мені дуже хочеться бодай слівце про неї почути!

– Про місіс Хіткліф? Вона має дуже добрий вигляд; напрочуд гарна жінка, але, думаю, не вельми щаслива.

– Та певно ж, ой Божечку! А господар, як він – до душі вам прийшовся?

– Як на мене, надто тверду він має вдачу, місіс Дін. Чи, може, я помиляюся?

– Тверду, мов млинове жорно, і гострішу від ножа! Що менше ви з ним спіткаєтеся, то й добре.

– Мабуть, життя його неабияк пошарпало, поки він став таким страхолюдом. Ви щось знаєте про нього?

– Аякже, сер, ще б мені того не знати! От лишень не відаю, де він народився, і хто були його батьки, і як він спершу здобув своє багатство. А Хейртона взяв і викинув геть, мов цуценя! Бідолашний хлопчина, мабуть, єдиний і гадки не має, як його надурили!

– Ну, місіс Дін, буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте про моїх сусідів; я відчуваю, що не зможу заснути, тому, будьте такі ласкаві, посидьте ще трохи та побалакайте зі мною.

– О, сер, із радістю! Оце тільки візьму собі якесь шиття – і сидітиму, скільки забажаєте. Та ви, бачу, закоцюбли; треба вам дати випити чогось тепленького.

Добросерда жіночка вийшла з кімнати, а я посунувся ближче до вогню; голова в мене палала, а тіло обсипав холод. До того ж мої перевиснажені нерви й мозок були збуджені майже до нестями. Тому мені було навіть не зле, а скоріше трохи лячно (це не минуло ще й досі), що події цих двох днів ще дадуться мені взнаки.

Вона невдовзі повернулася, несучи чашку, з якої йшла пара, та кошика із начинням для шиття; і, поставивши чашку на полиці біля каміна, всілася поруч. Вона явно раділа, що я раптом виявився такою товариською людиною.

– До того як переїхати сюди, – почала вона, не очікуючи подальших заохочень до розповіді, – я майже весь час жила у Грозовому Перевалі. Моя матуся випестила змалечку містера Хіндлі Ерншоу, батька Хейртона; а я та хазяйські діти бавилися разом. Я була в хазяїв напохваті, у косовицю помагала збирати сіно, а в домі робила все, що мені загадають. І от якось літнього ранку – пам'ятаю, жнива якраз почалися – містер Ерншоу, старий хазяїн, зійшов униз, по-дорожньому вбраний; і, наказавши Джозефові, що треба зробити за день, звернувся до Хіндлі, до Кеті й до мене – бо я сиділа за столом разом із ними – та й каже синові: «Ну, хлопче, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля; що тобі принести? Вибирай, що захочеш, – тільки щось невеличке, бо я і туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль – то не блигомий світ!» Хіндлі зажадав скрипку, і тоді батько спитав про те ж саме міс Кеті; їй ледве виповнилося шість років, та вона вправно їздила верхи на будь-якому з наших коней і тому попрохала батіжка. Він і мене не забув; мав добре серце, хоч і поводився часом надто суворо. Пообіцяв мені принести мішечок яблук та груш, потім поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.

Ті три дні, що його не було, тяглися поволі, і мала Кеті весь час питала, чи скоро татко прийде додому. Місіс Ерншоу чекала його на третій день до вечері; та вечерю довелося відкладати аж допізна, бо він усе не приходив, і діти зрештою втомилися виглядати його біля воріт. Уже стемніло, місіс Ерншоу хотіла вкласти їх спати, та вони слізно благали, аби їм дозволили почекати ще хвильку. І от десь об одинадцятій двері тихесенько рипнули і увійшов хазяїн. Він так і впав у крісло, посміюючись та крекчучи, і застеріг, аби до нього й не приступали, бо він ледь живий – і більш не згодиться на таку подорож, хоч би й за всі три королівства.

– Наче мене забили до смерті! – мовив він, розгортаючи свого бахматого кожуха, який тримав згорнутим у сувій. – Дивися, жінко! Скільки живу, досі ще не мав такої мороки. Та ти мусиш його прийняти, як дар Божий, – дарма що він чорнющий, мов із пекла!

Ми стовпилися біля хазяїна, і, зазирнувши через голову міс Кеті, я побачила брудне та обірване чорняве хлоп'я. Малий уже вмів і говорити, й ходити, а з виду був навіть старший від Кетрін; та коли його поставили на ніжки, він лише витріщався довкола та щось лопотів, що годі було й розібрати. Я перелякалась, а місіс Ерншоу ладна була схопити хлопця та викинути за двері; вона накинулася на чоловіка, питаючи, з якого це дива він приволік із собою циганське поріддя, адже вони мають піклуватися про свої діти; чи він із глузду з'їхав, – нащо йому здався цей покидьок! Хазяїн хотів усе пояснити; та він справді знемагав від утоми, і я ледве вчула крізь хазяйчине голосіння його оповідь про те, як він знайшов безпритульне маля, зголодніле та змерзле, на ліверпульській вулиці; він підібрав його і став допитуватися, чия це дитина. Жодна душа того не знала, і, маючи обмаль часу та грошей, він вирішив, що краще відразу взяти дитя з собою, аніж марно поневірятись у чужому місті; бо як він уже надибав цього пуцьвірінка, то не міг кинути його напризволяще.

Врешті-решт хазяйка змінила гнів на милість; а містер Ерншоу наказав мені скупати малого, вдягти у чисту білизну та вкласти спати разом із дітьми.

Хіндлі й Кеті дивилися й слухали, поки батьки не дійшли згоди; тоді вони почали порпатись у батькових кишенях, шукаючи обіцяних гостинців. Хлопцеві було вже чотирнадцять років, та, витягши з батькового кожуха ущент розламану скрипку, він розрюмсався вголос; а Кеті, дізнавшись, що батько, поки марудивсь із своїм знайдою, загубив її батіжка, почала строїти міни та плювати у бідне циганчатко – і зрештою заробила від батька гучного ляпаса, що мав навчити її гречнішої поведінки. Діти вперто відмовились розділити ліжко із хлопцем чи навіть пустити його до своєї кімнати; та й мені, мабуть, забракло глузду, бо я вклала його спати на сходах, сподіваючись, що вранці той забереться звідси. Та він, чи то мимохіть, чи вчувши кроки містера Ерншоу, приволікся до його дверей; хазяїн ледь не спіткнувся об нього, коли виходив із кімнати, і почав розпитувати, що він тут робить. Я хоч-не-хоч мала зізнатись, і за таку жорстокість та боягузтво мене вигнали геть із дому.

Так Хіткліф увійшов у сім'ю. За кілька день повернувшись до хазяїв (я так і не повірила, що мене вигнано назавжди), я дізналася, що вони нарекли його Хіткліфом; то було ім'я їхнього сина, який умер іще малим. З тої пори воно слугувало знайді за ймення й прізвище. З міс Кеті вони потоваришували, а от Хіндлі його зненавидів, і я, правду кажучи, також; ми безсоромно збиткувалися з нього, бо мені бракувало розуму, аби збагнути власну несправедливість, а хазяйка жодного разу, бачачи, що його ображають, і словом не озвалася на його захист.

Він був терплячий та без'язикий; мабуть, звик до такого поводження. Хіндлі, бува, лупцює його, а він і оком не змигне, й сльозинки не зронить; а від моїх штурханів лише зітхав та розплющував оченята, наче то він сам ненароком забився. Через таку його сумирність містер Ерншоу аж шаленів з люті, дізнаючись, що його син ображає бідного сиротину – так хазяїн називав хлопця. Він мав дивну прихильність до Хіткліфа, вірив кожному його слову (щоправда, той говорив мало і здебільшого казав правду) і панькався з ним більше, ніж із Кеті, що була занадто впертою й зухвалою, аби стати батьковою улюбленкою.

Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу; а по смерті місіс Ерншоу (вона вмерла два роки по тому) молодий хазяїн призвичаївся вважати батька своїм гнобителем, а не другом, а Хіткліфа – посіпакою, що зазіхнув на його синівські права; і накопичував у душі дедалі більшу образу. Я йому спершу співчувала, та коли діти якось занедужали і мені довелося глядіти за ними, я змінила свою думку. Хіткліф хворів дуже тяжко; і коли йому ставало зовсім зле, він просив, аби я сиділа поруч. Певно, він відчував, що я сумлінно дбаю про нього – та не здогадувався, що я те роблю не з власної волі. Проте, скажу я вам, яке ж воно було спокійне та терпляче – не те що інші діти! І я помалу стала поблажливішою до нього. Кеті з братом страшенно вередували, а він мовчав собі, мов ягнятко; хоча лише впертість, а не лагідна вдача, змусила його не завдавати клопотів.

Він видужав; лікар запевняв, що те сталося значною мірою завдяки моїй заслузі, і хвалив мене за такий гарний догляд. Я, розчулена цією похвалою, мимоволі відчула приязнь до того створіння, якому нею завдячувала; і Хіндлі втратив свою останню підтримку. Та все ж я не полюбила Хіткліфа по-справжньому – і дивувалася з хазяїнової прихильності до вовчкуватого хлопця, що за моєї пам'яті не виявив бодай крихти вдячності своєму рятівникові. Не те щоб він поводився нечемно – просто був надто нечулим; та ж він усвідомлював свою владу над серцем хазяїна і знав, що йому досить пальцем кивнути, аби всі в домі кинулися виконувати його забаганки. Пам'ятаю, містер Ерншоу якось купив на ярмарку двох лошаток і подарував хлопцям; Хіткліф вибрав собі кращу конячку, та вона скоро почала кульгати, і, побачивши те, він мовив до Хіндлі:

– Ти мусиш віддати мені свого коня; мій мені не до вподоби. А як не схочеш, то я розповім твоєму батькові, що ти мене тричі відлупцював цього тижня, і покажу йому свою руку, а вона в мене чорна аж по плече. – Хіндлі показав йому язика – та як засвітить йому у вухо. – Ти б краще зробив це зараз, – наполягав Хіткліф, відбігши до воріт (вони були у стайні); – адже все одно доведеться! Бо як я розповім про твої стусани, вони до тебе повернуться з лишком.

– Ану геть, сволото! – закричав Хіндлі, замахнувшись на нього чавунною гирею, що нею зважують картоплю й сіно.

– Кидай, – відповів Хіткліф, не рушачи з місця, – а я розповім, як ти вихвалявся, що, коли батько помре, виженеш мене з дому; і тоді ми побачимо, чи не вижене він тебе самого.

Хіндлі пожбурив у нього гирю – і влучив йому в груди, і він заточився долу, та одразу ж підхопився, зблідши та ледве дихаючи, і шарпнувся бігти до хазяїна; і, якби я його не спинила, він зміг би сповна насолодитись помстою.

– Візьми мого коня, цигане, – мовив молодий Ерншоу, – а я молитимусь, аби він скрутив тобі в'язи. Візьми його та будь проклятий, жебрача душе! Можеш вициндрити в мого батька все, що він має, і хай він згодом побачить, що ти за гадина, сатанинське поріддя. Та бери ж мого коня – сподіваюся, він тобі вихвицне мізки!

Хіткліф відв'язав коника і повів його до стійла; він ішов за ним слідом, коли Хіндлі на завершення своєї промови підставив йому ззаду ніжку та, не чекаючи, поки справдяться його пророцтва, мерщій кинувся бігти. Я аж диву далася, побачивши, що хлопець спромігся спокійно встати й узятися до діла: він поміняв коникові сідло та збрую, а тоді посидів трошки на копиці сіна, щоб утамувати млість від такого удару, і пішов до будинку. Він залюбки згодивсь, аби я сказала вдома, ніби то кінь ударив його у груди: він анітрохи не переймався, що там про нього патякатимуть, – адже отримав те, чого бажав. Він рідко скарживсь у таких випадках, що я й справді вважала його незлобивим: та, як ви надалі побачите, то була хибна думка.

Розділ п'ятий

Роки спливали, і містер Ерніпоу потроху почав підупадати на силі. Він завжди був таким здоровим і жвавим, та раптом де й поділася його міць – і він сидів у куточку біля вогнища та злостився на весь світ за свою неміч. Його дратував кожен дріб'язок; а коли йому ввижалося, нібито домашні не виявляють йому належної шани, він нетямився від гніву. Зазвичай це бувало тоді, як хтось смів присікатися до його улюбленця або ним попихати. Він ревно стежив, аби хлопцеві й слова не сказали наперекір; певно, забрав собі до голови, ніби саме через його любов до Хіткліфа всі інші його ненавидять та хочуть заподіяти йому зло. Це не пішло на користь хлопцеві, бо ті з нас, хто був трохи добріший, не хотіли засмучувати хазяїна і потурали його слабкості; а така запопадливість лише живила дитячу гординю. Але ми не могли чинити інакше; двічі або тричі Хіндлі трапилося виявити свою зневагу до нього, коли батько був поруч, і це украй розлютило старого: він хапався за палицю, аби провчити сина, і тремтів од безсилого гніву.

Врешті-решт наш вікарій (у нас тоді жив вікарій, що заробляв собі на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншоу, та самотужки доглядав свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу; і містер Ерншоу дав свою згоду, хоча й знехотя, кажучи, що «Хіндлі – нікчема, і де б він не мандрував, пуття з нього не буде».

Я щиро сподівалася, що вдома знов запанує злагода. Мене мучила думка, що хазяїн має отак каратися через свій добрий вчинок. Я ж бо гадала, що йому допікають лише сімейні негаразди; та ви вже розумієте, сер, що усьому виною була його стареча слабкість.

Але ми могли б жити досить-таки непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга; ви його, мабуть, бачили там у маєтку. Він був – та певно, що є й зараз – найнуднішим, найпихатішим фарисеєм, що коли-небудь нишпорив у Біблії, видобуваючи з неї благословення для себе та прокльони на голови ближніх. Своїм святенницьким базіканням він потроху прибрав до рук самого містера Ерншоу, і що далі хазяїн слабшав, то більший вплив чинили на нього невтомні Джозефові напучування щодо спасіння душі та поради тримати дітей у покорі. Він під'юджував його дивитися на Хіндлі, як на розбещеного нікчему; день у день він зводив поговір на Хіткліфа й Кетрін – і, знаючи, як підлеститись до старого, завжди покладав найтяжчу провину на його доньку.

Звісно, вона мала таку битливу вдачу, якої я ще не зустрічала в жодній дитині; вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день, коли не більше; відтоді, як вона вранці зійде униз, і аж до вечора – поки вона не вкладеться спати – ми не спочивали й хвилинки, чекаючи нових витівок. У неї завжди був піднесений настрій, вона гомоніла без упину, співала, сміялась і термосила кожного, хто не робив цього. Капосне, лукаве дівчисько, – та вона мала такі чарівні оченята, таку світлу усмішку й легку ходу, що більш годі й шукати. І, зрештою, вона не хотіла нікого скривдити навмисне: нерідко траплялося, що вона доведе вас до сліз, а потім аж місця собі не знаходить, доки не змусить вас звеселитись, аби їй догодити. Вона дуже любила Хіткліфа. Найсуворіша кара, яку ми могли для неї вигадати, – це розвести їх різно; та й начувалася вона через нього більше, ніж будь-хто. У їхніх забавках вона скрізь була першою – і визискувала своїх товаришів, мов мала повелителька; вона й зі мною спробувала так поводитися, та я не терплю, аби мною хтось попихав, і дала їй це зрозуміти.

Містер Ерншоу не звик жартувати зі своїми дітьми, він завжди ставився до них надто суворо та стримано; а Кетрін, зі свого боку, ніяк не могла збагнути – чому батько, як занедужав, зробився іще сердитішим, аніж колись? Його в'їдливі докори збуджували в ній пустотливе бажання піддражнити його; вона зазнавала найбільшої втіхи, коли ми всі разом сварили її, а вона давала нам відкоша зухвалим поглядом та дошкульними словами, сміялася з Джозефових прокльонів, підшпигувала мене та робила те, що було найосоружнішим для її батька: вона показувала йому, що її удавана зверхність, яку він приймав за справжню, миліша Хіткліфові за його ласку; що хлопець слухається будь-яких її наказів, а батькових – лише тоді, коли вони не суперечать його власним бажанням.

Весь день бешкетуючи так, що гірше вже й нема куди, вона ввечері, невдовзі як іти спати, часом починала лащитися до батька. «Ні, Кеті, – відказував старий, – я не можу тебе любити, ти гірша за свого брата. Іди, помолися на ніч, дитино, та проси Господа, щоб він наставив тебе. Мабуть, на горе ми з матінкою тебе зростили!» Спершу вона починала плакати після таких слів: та. Поступово до них збайдужівши, згодом лише сміялася, коли я радила їй перепросити в батька прощення.

Та настав час, і земні турботи містера Ерншоу дійшли кінця. Він помер спокійно, сидячи у своєму кріслі біля вогню, одного жовтневого вечора. Вітер скаженів навколо будинку і завивав у димарі; та вдома було тепло, і ми сиділи всі разом – я, трохи подалі від вогню, взялася до плетіння, а Джозеф читав Біблію за столом (у нас так велося, що слуги, скінчивши роботу, лишаються в хазяйському домі). Міс Кеті трохи нездужала і тому принишкла, тулячись до батькових колін; а Хіткліф лежав на підлозі, примостивши голову в неї на грудях. Пам'ятаю, що, перед тим як задрімати, хазяїн погладив її шовковисте волосся – йому нечасто доводилося бачити її такою сумирною, – і спитав:

– Чому ти не можеш завжди бути гарною дівчинкою, Кеті?

А вона повернула до нього лице, засміялась і відповіла:

– А чому ти не можеш завжди гарно поводитися, таточку?

Та, помітивши, що він знову розсердився, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколисав його пісенькою. І вона тихенько почала наспівувати, і співала, поки його рука не вислизнула з її пальців і голова не впала на груди. Тоді я звеліла їй замовкнути й тихенько посидіти, щоб не розбудити його. Ми причаїлися, мов мишенята, і сиділи так десь із півгодини, та й довше просиділи б, – але Джозеф, дочитавши псалма, підвівся й мовив, що мусить розбудити хазяїна, аби той помолився на ніч та лягав спати. Він підійшов, озвався до нього і поторкав його за плече, але він не ворушився; і тоді Джозеф взяв свічку і почав придивлятися до нього. Я збагнула, що із ним щось негаразд, і, взявши дітей за руки, пошепки звеліла їм: «Ідіть нагору та не здіймайте галасу, ви сьогодні помолитеся самі, бо Джозеф ще має дещо зробити».

– Я хочу сказати таткові «на добраніч», – мовила Кетрін і, перш ніж ми змогли її зупинити, оповила руками його шию. Бідна крихітка одразу ж зрозуміла, яке сталося лихо; вона скрикнула: «О, він помер, Хіткліфе, він помер!» – і вони обоє заридали так, що аж серце краялося з їхнього плачу.

Я й собі заплакала – гірко та голосно; а Джозеф спитав, чого це ми надумали побиватися за святим у папстві небесному, і звелів мені хутчіше вдягтися та бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я бачила, що ні той, ні другий уже нічим не зарадять; та все ж пішла у вітряну ніч і привела з собою лише самого лікаря: священик сказав, що прийде вранці. Залишивши Джозефа розповідати, що трапилось, я побігла до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони не лягали спати, хоч було вже й поночі. Та мені не довелося їх заспокоювати: бідні малята втішали одне одного такими гарними словами, що мені й не спали б на думку. Жоден пастор у світі, мабуть, не змалював би такого чудового раю, який постав у їхній невинній уяві; і, слухаючи їх крізь сльози, я мимоволі бажала, щоб усі ми скоріше там опинилися.

Розділ шостий

Містер Хіндлі прибув додому на похорон; і – що вразило нас, а сусідам дало привід для слебезувань – привіз із собою дружину. Він не розповів нам, хто вона та звідки родом, – мабуть, вона не мала ні грошей, ні доброго імені; інакше він навряд чи приховав би свій шлюб од батька.

Вона була не з тих, хто з першої миті вимагає пильної уваги до себе. Ледве переступивши поріг, вона почала милуватись усім, що бачить; їй подобалось усе, що діється довкола, окрім приготувань до похорону та присутності плакальниць. Я, грішним ділом, подумала, що вона трохи причинна, – надто вже дивно поводилася під час поховання; втекла до своєї кімнати і загадала мені сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона сиділа, тремтячи та стискаючи руки, і без упину повторювала: «Вони вже пішли?» Потім вона в істеричному нападі зізналася, що не може дивитись на чорне, і здригалась, і ціпеніла від жаху, і зрештою залилася слізьми. І, коли я спитала, що з нею, вона відповіла, що не знає; та їй так страшно помирати! Я подумала, що її вигляд не більшою мірою свідчить про близькість смерті, аніж мій власний. Вона була хоч тендітна, та зовсім ще молоденька, із свіжим личком; а очі в неї виблискували, мов діаманти. Щоправда, я помітила, що вона геть захекалася, підіймаючись сходами; її тіпало від раптового шуму, і часом вона починала надривно кашляти. Та я тоді ще не знала, на що вказують усі ці ознаки, і не схильна була їй співчувати. Ми тут узагалі не дуже привітні до чужинців, містере Локвуд; принаймні поки вони не привітаються першими.

Молодий Ерншоу дуже змінився за ті три роки, що не був удома. Він змарнів, наче спав з лиця, і говорив, і одягався інакше; і того ж дня, як приїхав, сказав Джозефові й мені, що ми відтепер мусимо сидіти на кухні, а дім лишити для нього. Він навіть хотів улаштувати вітальню у вільній малій кімнаті, обклеївши її шпалерами та постеливши там килима; але його дружині так уже припали до смаку біла підлога, і великий камін, і срібний посуд, і шафа з порцеляною, і собачий закут у тій просторій кімнаті, де вони зазвичай сиділи, – що він полишив свій задум.

Вона також раділа любій сестричці, яку знайшла серед нових знайомих; і увесь час гомоніла з Кетрін, і цілувала її, і бігала з нею, і засипала її дарунками – так воно було спочатку. Та дуже скоро це їй почало набридати; а Хіндлі, коли його дружина вередувала, перетворювався на тирана. Кількох її зневажливих слів про Хіткліфа було досить, щоб розпалити в ньому колишню ненависть до хлопця. Він відправив його до слуг і поклав край його навчанню з вікарієм, натомість зажадавши, аби він працював у полі; і стежив, щоб йому доводилося робити не легше, аніж будь-кому з парубків на фермі.

Та спершу це не дуже засмутило Хіткліфа, бо Кеті його навчала всього, що вивчить сама; і працювала, і бавилася з ним разом у полі. Обоє мали вирости у справжнісіньких дикунів; та молодому хазяїнові було до них байдуже – аби лишень вони трималися від нього подалі. Він навіть не зважав, чи ходять вони до церкви, – та Джозеф із вікарієм, бува, докоряли йому, що діти не прийшли на проповідь; і тоді він наказував дати Хіткліфові різки, а Кетрін лишити без обіду чи без вечері. Та в них одне було на думці: зранку втекти в поле і блукати там, у вересових заростях, аж до вечора, – і вони лише сміялися з майбутньої кари. Хай Кетрін загадають вивчити напам'ять скільки завгодно розділів, а Джозеф лупцюватиме хлопця, аж поки йому самому не заболить рука, – вони про все забували тієї ж миті, коли опинялися удвох, чи принаймні тоді, як їм щастило вдатися до якоїсь бешкетної помсти. А я плакала собі тихцем, бачачи, що вони стають що не день зухвалішими; та не сміла мовити й слова, боячись втратити ту крихту влади, що її ще мала над цими занедбаними дітлахами.

Одного недільного вечора їх вигнали з їдальні – за те, що вони надто галасували, чи то за якусь іншу мізерну провину; та коли я пішла покликати їх до вечері, вони знову десь повіялися. Ми обшукали ввесь дім, подвір'я та стайні; але їх не було й сліду. Зрештою Хіндлі розлютився і, звелівши замкнути двері, суворо наказав не впускати їх у дім до ранку.

Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила своє віконце та визирнула назовні, хоч ішов дощ. Я вирішила всупереч забороні впустити їх, коли вони прийдуть. Через якусь мить я вчула, що хтось іде дорогою, і побачила, що за огорожею блимає світло. Тоді я напнула хустку й побігла їх застерегти, аби вони не стукали у двері й не збудили містера Ерншоу. То був Хіткліф; і я, побачивши, що він сам-один, заклякла з жаху.

– Де міс Кетрін? – скрикнула я. – Що з нею скоїлось?

– Вона в Трашкрос-Грейнджі, – відповів він. – І я теж мав би там бути; та їм бракувало ґречності, щоб запросити мене лишитись.

– Ну, та стривай, шибенику! – пригрозила я. – Адже ти не заспокоїшся, доки лиха собі не наробиш! Чого тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?

– Дай я лише перевдягнуся, Неллі, і тоді все тобі розповім, – відповів хлопець.

Я попросила його не шуміти, а то містер Ерншоу, боронь Боже, прокинеться; і, перевдягаючись – а я тим часом чекала, поки можна буде загасити свічку, – він повів далі:

– Ми з Кеті втекли через пральню, аби поблукати трохи на волі; а тоді, побачивши вогні Трашкрос-Грейнджа, подумали: дай-но глянемо, як воно ведеться тим Лінтонам! Чи вони так само стирчать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні татко з мамою їдять, та п'ють, та співають, та сміються, та псують собі очі біля вогню? Як ти собі гадаєш, чи так воно й було? Чи вони читали псалми, а слуга товкмачив їм Катехізис і загадував їм зубрити напам'ять біблійні назви, якщо вони збивалися з ладу?

– Мабуть, що ні, – відповіла я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують такої кари, як ото ви, коли нашкодите.

– Та годі тобі, Неллі, – сказав він, – не верзи дурниць!.. Ми мчали від Перевалу до парку, мов навіжені. і Кетрін позбивала собі ноги, бо бігла боса. Треба тобі завтра піти пошукати на болоті її черевики. Ми пролізли крізь діру в паркані, пройшли навпомацки стежкою та всілись у квітнику під вікном вітальні. Звідти падало світло; віконниці були розчинені, а фіранки спущені лише до середини; і ми обоє, стоячи на штахеті та спершись на підвіконня, могли дивитись у вікно, і бачили – ой, яка ж то була краса! – розкішний покій, встелений малиновим килимом, і стільці з малиновою оббивкою, і стіл з малиновою скатертиною, і чисту білу стелю, облямовану золотом; а посередині стелі висіли на срібних ланцюгах кришталеві підвіски – мов сяючий дощ! – і горіли малі свічки. Старих Лінтонів там не було; Едгар із сестрою мали самі тішитися тією розкішшю. Хіба ж це не щастя? Ми були б на сьомому небі! Та вгадай, що робили твої «слухняні діти»? Ізабелла – гадаю, їй одинадцять, на рік молодша від Кеті – лежала, рюмаючи, у дальньому кутку кімнати, та так верещала, ніби відьми штрикали її розпеченими голками. Едгар стояв біля каміна і хлипав мовчки, а на столі сидів маленький цуцик, що тряс лапкою і скімлив; з їхніх взаємних обвинувачень ми зрозуміли, що вони ледь не розірвали його навпіл. Ідіоти! Оце їхня втіха – погризтися через клаптик теплого хутра, а потім розрюматися, бо, посварившись через нього, жоден не бажає його взяти. Ми реготали, аж за боки бралися, з тих пещених недоумків; ми їх просто зневажали! Чи ти колись бачила, щоб я й собі вимагав того ж, чого хочеться Кетрін? Або щоб ми з нею, залишені вдвох, не знайшли кращої втіхи, аніж розбігтися по різних кутках та ревти, та верещати, та качатися по підлозі? Та я й за тисячу життів не зміняв би своєї долі на життя Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі – навіть якби мені дозволили скинути Джозефа з-під найвищої стріхи та вимазати двері кров'ю Хіндлі!

– Цить, тихіше! – перервала я. – Ти мені ще не пояснив, Хіткліфе, чого Кетрін там залишилась?

– Я сказав, що ми сміялися, – відповів він. – Лінтони нас почули – та стрімголов кинулися до дверей; спершу вони заніміли з переляку, а потім почалося: «Ой, матусю, матусю! Ой, таточку! Ой, матусю, біжи сюди! Ой, татку!» Справді, вони таки вигукували щось подібне. Тут ми здійняли страшенний ґвалт, аби ще більше їх наполохати, а потім сплигнули з підвіконня, бо хтось загрюкав дверима, і ми збагнули, що час лати дьору. Я тримав Кеті за руку та підганяв її, аж раптом вона впала. «Біжи, Хіткліфе, біжи! – шепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, він тримає мене!» Чортова тварюка вп'ялася їй у гомілку, Неллі; я чув бридке собаче сопіння. Вона не зойкнула, ні! Вона б не кричала, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Та зате я загорлав щосили! Я виголосив стільки прокльонів, що вони мали б налякати будь-якого з чортів у християнському світі; і, схопивши каменюку, я встромив її поміж собачі щелепи й намагався проштовхнути псові в горлянку. Нарешті припхався той падлючий служник із ліхтарем та заволав: «Тримай його, Плазуне, тримай міцніше!» Та він затнувся, побачивши Плазунову здобич. Пса насилу відтягай геть; його довжелезний червоний язик на півфута вивалився з пащеки, а обвислі губи були заюшені кривавою піною. Служник підхопив Кеті на руки. Вона була непритомна – не від страху, я певний, від болю. Він поніс її до будинку; я пішов слідом, сиплючи погрозами. «Когось впіймав, Роберте?» – гукнув Лінтон, вийшовши на ґанок. «Плазун упіймав маленьке дівчатко, сер, – відповів той. – І тут іще якийсь хлоп'як, – додав він, вчепившись у мене, – злодійчук, одразу видко! Мабуть, злодії наказали їм влізти у вікно, а вночі, як ми полягаємо спати, відчинити двері бандитському кодлу, аби вони нас тут сонних порізали! Ти, злодючий нишпорку, стули писок! Ти за це підеш на шибеницю. Містере Лінтон, сер, беріться до зброї!»

«Так, так, Роберте, – забелькотів старий йолоп. – Мерзотники, певно, дізналися, що я вчора отримав орендну платню, і сподівалися на легку здобич. Що ж, ласкаво прошу; я їм влаштую гарні оглядини. Гей, Джоне, зачини двері на засув! Дайте Плазунові води, Дженні. Вчинити замах на суддю у його власній оселі; та ще в Божий празник! Та вони, дивлюся, знахабніли до краю! Мері, люба, подивися на нього, – не бійся, це лише хлопчисько, – його паскудна пика, без сумніву, викриває злочинну натуру. Хіба то не буде благим діянням для держави – повісити його одразу ж, не очікуючи, доки його вдачу підтвердять не лише риси обличчя, а й вчинки?» Він потяг мене до свічника, а місіс Лінтон почепила на ніс окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті малі боягузи теж підповзли трохи ближче, а Ізабелла залопотіла: «Гидкий хлопчисько! Вкинь його до льоху, таточку. Він схожий на сина того ворожбита, що вкрав моє фазанятко. Правда ж. Едгаре?»

Поки вони роздивлялися мене, Кеті опритомніла – і засміялась, почувши останні слова. Едгар Лінтон, уважно придивившись до неї, зрештою спромігся її впізнати. Вони нас бачили в церкві, ти ж знаєш, – та й нам рідко траплялося ще десь їх зустріти.

– Це міс Ерншоу! – прошепотів він до своєї матері. – Подивися, як Плазун укусив її, – нога уся закривавлена!

– Міс Ерншоу? Що за дурниці! – вигукнула леді. – Щоб міс Ерншоу вешталася бозна-де з циганом! Хоча й справді, мій любий, дівчинка в жалобі, – так, ну звісно ж, – і вона може лишитися скаліченою довіку!

– Прикра безтурботність з боку її брата, – озвався містер Лінтон, перевівши погляд із мене на Кетрін. – Я чув од Шільдерса (то був наш вікарій, сер), що він дозволяє їй рости справжньою язичницею. А це хто? Де вона здибала такого приятеля? Еге! Не маю сумніву, що це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіда, – син індійського матроса або ж американський чи іспанський покидьок!

– У будь-якому разі, це неприємний хлопець, – зауважила стара леді. – І йому не місце в порядному домі! Ти помітив, яка в нього мова, Лінтоне? Я вражена, що моїм дітям довелося таке почути.

Я знов узявся лаятись, – не сердься, Неллі, – і тому Робертові наказали виштурхати мене геть. Я кричав, що не піду без Кеті; він випхав мене надвір, тицьнув мені ліхтаря, запевнивши, що містера Ерншоу негайно сповістять про мою поведінку, і, гримнувши: «Ану марш звідси!» – зачинив двері. Фіранки в одному кутку вікна були так само розсунуті, і я нишком прослизнув на наше старе місце та почав шпигувати; бо, якби Кетрін схотіла повернутись, я б розтрощив їм усі ті гарні засклені шибки на мільйон друзок – аж поки вони її не відпустять! Та вона спокійно сиділа на канапі. Місіс Лінтон зняла з неї сіру свитину керівниці, яку ми поцупили для нашої вилазки, і, скрушно хитаючи головою, начебто дружньо їй дорікала, – так мені здалося; адже вона – молода леді, тому вони й поставилися до неї інакше. Потім служниця принесла миску з гарячою водою і помила їй ноги; містер Лінтон приготував їй негус, Ізабелла насипала їй повні жмені печива, а Едгар стовбичив осторонь та витріщався на неї. Потім вони висушили й розчесали її чудове волосся, і дали їй пару величезних капців, і посадили її біля вогню; і я залишив її такою щасливою, що краще й бути не може, – вона частувала по черзі те цуценятко і Плазуна, якому лоскотала носа, поки він їв; і запалювала живий вогник у бляклих голубих очах Лінтонів, – тьмяний відбиток її осяйної вроди. Я бачив, вони аж умлівали від захвату. Кеті так незмірно вища за них, – та й за будь-кого у світі, правда ж, Неллі?

– Ця витівка тобі не минеться так легко, – відповіла я, вкриваючи його ковдрою, і загасила свічку. – Ти невиправний, Хіткліфе; і містерові Хіндлі доведеться скарати тебе якнайсуворіше, ось побачиш.

Мої слова справдилися лише більшою мірою, аніж я того хотіла; Ерншоу аж знавіснів, почувши про цю нещасливу пригоду. А потім містер Лінтон, аби залагодити справу, завітав до нас наступного дня та прочитав молодому хазяїнові цілу проповідь про те, що його родина ступила на слизьку доріжку; і це спонукало його узятися за хлопця по-справжньому. Хіткліфа не відлупцювали, але оголосили йому, що, як він вимовить бодай слово до міс Кетрін, його виженуть геть; а місіс Ерншоу зобов'язалася втримати дівчину подалі від нього – звісно ж, не силоміць, а вдавшись до хитрощів, бо примушувати її було марно.

Розділ сьомий

Кеті гостювала у Трашкрос-Грейнджі п'ять тижнів – до самого Різдва. За цей час вона зовсім одужала, а її манери значно покращилися. Місіс Ерншоу, відвідуючи її, потроху здійснювала свій план і намагалася вплинути на самолюбство дівчинки за допомогою гарного одягу та лестощів, які та радо приймала; тому так і сталося, що замість розпатланої малої пустунки, яка влетіла б до будинку і кинулася душити нас в обіймах, із гарненького чорного поні злізла дуже шляхетна особа з каштановими кучериками, що спадали з-під бобрового капелюшка з пір'їною, та в довгій суконній амазонці, яку їй довелося притримати обома руками, щоб зійти на ґанок.

Хіндлі допоміг їй спішитись, вигукуючи у захваті:

– Ну, Кеті, та ти ж просто красуня! Я б тебе й не впізнав: ти тепер виглядаєш, мов справжня леді. Ізабеллі Лінтон з нею не зрівнятись, чи не так, Френсіз?

– В Ізабелли немає таких вроджених даних, – відповіла його дружина, – та Кеті треба слідкувати за собою, щоб знову не розпуститись. Елен, допоможіть міс Кетрін роздягтися, – стривай, люба, ти зіпсуєш свою зачіску, – дай я тобі розв'яжу стрічки на капелюшку.

Я зняла з неї амазонку, з-під якої сяйнула пишна шовкова сукенка, білі панталони та лаковані черевички; її очі радісно заблищали, коли собаки підбігли її привітати; та вона не сміла до них доторкнутися, боячись забруднити своє розкішне вбрання. Вона обережно поцілувала мене; я уся була в борошні – місила тісто для різдвяного пирога, – тому вона не наважилася мене обійняти; і потім вона озирнулася довкола, шукаючи Хіткліфа. Містер та місіс Ерншоу з нетерпінням чекали їхньої зустрічі, вочевидь намагаючись вгадати, чи вдасться їм розлучити друзів.

Хіткліфа спершу не могли відшукати. Якщо раніше, коли Кетрін жила вдома, він був просто неохайним – чи то радше занехаяним, – то зараз виглядав у десять разів гірше. Ніхто, окрім мене, не зичив йому стільки добра, щоб хоч раз на тиждень назвати його нечупарою та змусити вмитись; а дітлахам його віку рідко буває властива природня схильність до води та мила. Тому – не згадуючи вже про одяг, у якому він місяців зо три бабрався в болоті та пилюці, та про нечесане густе волосся, – його лице й руки були брудні, аж чорні. І тому він мерщій зашмигнув за лаву, побачивши, що у дім входить така собі чепурненька панянка, а не розхристана бешкетниця йому до пари.

– А Хіткліфа немає? – спитала вона, стягаючи рукавички; її пальці, відвиклі від роботи, були напрочуд білі та ніжні.

– Можеш підійти, Хіткліфе, – крикнув містер Хіндлі, втішаючись із його збентеження та заздалегідь радіючи, що він постане перед Кетрін таким нечупарою. – Можеш підійти й привітати міс Кетрін, як інші слуги.

Кеті, побачивши свого приятеля у його сховиську, кинулася обіймати його; за одну мить вона поцілувала його разів сім чи вісім у обидві щоки, вигукуючи:

– Ой, який ти замурзаний та який сердитий! Такий смішний та наїжачений! Та це тому, що я звикла до Лінтонів, до Едгара та Ізабелли. Та що ж ти, забув мене, Хіткліфе?

Вона недарма про це спитала, бо він аж з лиця змінився від сорому та образи – й заціпенів нерухомо.

– Можеш узяти її за руку, Хіткліфе, – поблажливо проказав містер Ерншоу, – один раз можна.

– Не хочу, – відрубав хлопець, зрештою отямившись. – Я не хочу, щоб з мене сміялись. Я не дозволю цього!

І він кинувся геть, та міс Кеті впіймала його за руку.

– Я не сміялася з тебе, – сказала вона. – Просто не змогла втриматись. Та привітайся ж зі мною, Хіткліфе, дай мені руку! Чого ти надувся? Я лише сказала, що в тебе якийсь чудний вигляд. Тобі треба вмитись і причесатись, і все буде гаразд: ти справді брудний, аж страшно!

І вона з острахом подивилася на чорні пальці, які тримала у своїх, і на свою ошатну сукенку, якій краще було б уникнути доторку до його одежі.

– Ти можеш не доторкатися до мене! – відповів він, простеживши за її поглядом, і висмикнув із її руки свою. – Я буду таким брудним, як мені заманеться; мені хочеться бути брудним, і я буду брудним!

І, вигукнувши це, він прожогом кинувся геть – на радість молодих хазяїв та на превеликий жаль Кетрін, що ніяк не могла збагнути, чому її зауваження спричинило такий напад гніву.

Подбавши про новоприбулу, я поставила пектися пиріг, скрізь запалила вогні, як то належить у Святвечір, та зібралася сісти перепочити на самоті, розважаючись співанням гімнів,[18] хоч мої співи викликали невтомне обурення Джозефа – мовляв, веселі мелодії, що мені до вподоби, надто скидаються на світські пісні; та мені те було байдужісінько. Він почовгав до своєї кімнати, де скликав молитовні збори; а містер і місіс Ерншоу намагалися привернути увагу Кеті до тих цяцьок, що накупили в дарунок малим Лінтонам, аби віддячити за їхню гостинність. Ізабеллу та Едгара запросили провести завтрашній день у Грозовому Перевалі, і запрошення було прийняте, лише за однієї умови: місіс Лінтон воліла, щоб її любі крихітки не спіткалися з тим розбещеним хлопчиськом.

Я залишилася на самоті. Я вчувала смачні пахощі печива, милувалася сліпучим полиском кухонного приладдя та дзиґаря на стіні, який прикрасила миртовими гілочками[19] і срібними кухлями, що вишикувалися на таці, щоб увечері бути сповненими підігрітого елю; а перш за все – предметом моїх постійних гордощів. тобто бездоганною чистотою підметеної та вишкрябаної підлоги. Я подумки схвалила кожну з цих речей; а тоді згадала, що старий Ерншоу часом заходив до мене на Святвечір, як я наведу лад у хаті, і казав, що я ловка дівчина, і дарував мені різдвяного ральця – шилінга; потім подумала про його любов до Хіткліфа, про те, як старий уболівав за нього перед смертю, і це, звісно, змусило мене згадати, як бідолашний хлопчина почувається зараз, – то ж замість співів мене потягло на сльози. Та невдовзі мені спало на думку, що розумніше буде спробувати хоч трохи зарадити його лихові, а не побиватися через нього. Я встала й пішла надвір його шукати. Він був десь поблизу; я знайшла його у стайні, він гладив по лиснючій спинці нового поні та годував інших конячок; то був його звичайний обов'язок.

– Давай скоренько, Хіткліфе! – мовила я. – У кухні так затишно; а Джозеф пішов до себе нагору. Роби хутенько, що тобі треба, та дай я тебе трошки причепурю, перш ніж прийде міс Кеті; і тоді ви зможете посидіти разом, погрієтесь біля вогню та досхочу побалакаєте.

Він займався своєю роботою – і не озирнувся до мене.

– Та ходи ж бо! Ти йдеш чи ні? – вела я далі. – В мене й по пиріжку для вас є, вже майже спеклися; а я з тобою менш як за півгодини не впораюся.

Я чекала п'ять хвилин і пішла, не почувши відповіді. Кетрін вечеряла з братом та невісткою; ми з Джозефом розділили пісну трапезу, щедро притрушену докорами з одного боку і шпильками з іншого. Пиріжок і сир Хіткліфа пролежали на столі всю ніч – вечеря для домовика.[20] Хлопець вовтузивсь у стайні аж до дев'ятої години, а потім у похмурій мовчанці пройшов до своєї кімнати. Кеті засиділася допізна, їй треба було владнати ще безліч дрібниць для прийому своїх нових друзів. Вона якось заскочила до кухні, щоб провідати й старого друга, – та його не було, і вона затрималася лише спитати, що з ним, і пішла знов. Вранці він піднявся вдосвіта – і, оскільки було свято, пішов розвіяти свій смуток десь у полі; він не показувався, аж поки вся сім'я не вирушила до церкви. Піст та роздуми начебто трохи його заспокоїли; він покрутився біля мене і, зібравшись на силі, промовив:

– Неллі, зроби мене гарним. Я буду добре поводитись.

– Ну, та нарешті, – озвалась я. – Ти дуже засмутив Кетрін. Хіткліфе: боюся, вона шкодує, що взагалі повернулася додому! А ти ніби їй заздриш, що про неї думають більше, аніж про тебе.

Думка, що Кетрін можна заздрити, була незбагненна для нього; та твердження, що він її засмутив, вразило його надто сильно.

– Вона так і сказала, що я її засмутив? – наполягав він, дивлячись на мене дуже серйозно.

– Вона плакала вранці, коли я їй сказала, що ти знову пішов.

– Ну, а я плакав вночі, – відказав він, – і я мав від чого плакати, не те що вона.

– Авжеж, від гордого серця та порожнього шлунку, – мовила я. – Горді люди завше плекають свої образи. Та як ти соромишся, що ти такий гордий та пишний, то попроси у Кеті вибачення, коли вона прийде. Ти маєш піти до неї й попросити дозволу поцілувати її, і сказати… та ти й сам знаєш, що говорити; тільки зроби це щиро – а не так, ніби гадаєш, що вона стала тобі чужою, коли вдягла гарну сукню. А тепер, хоч мені й час готувати обід, я вже вкраю якусь часинку для тебе та приведу тебе у божий вигляд, – так, що Едгар Лінтон скидатиметься на порцелянову ляльку поруч із тобою! Та він такий і є! Хоч ти й молодший за нього, та, присягаюся, ти від нього вищий, а плечі в тебе удвічі ширші. Ти міг би його звалити з ніг одним пальцем! Хіба ти цього не знаєш?

Хіткліфове обличчя на мить проясніло, та потім потьмарилося знову; і він тяжко зітхнув.

– Але ж, Неллі, нехай я хоч двадцять разів звалю його з ніг, це не зробить його потворнішим, а мені не додасть вроди. А я б хотів мати таке світле волосся й гладеньку шкіру, і гарно вдягатись, і мати такі гарні манери, і знати так само, як він, що колись стану багатим!

– І за будь-якої халепи гукати мамцю, – додала я, – і тремтіти перед кожним сільським хлопчиськом, і сидіти цілий день вдома, боячись дощу. Звідки така слабкодухість, Хіткліфе? Подивися в люстерко, і я розкажу, чого ти мусиш бажати. Бачиш оці дві рисочки в себе поміж бровами? І густі брови, які, замість того щоб вигинатись дугою, насуплені донизу; і цю двійцю чорних бісеняток, які заховалися так глибоко й ніколи сміливо не розчиняють свої віконця, а лише зиркають у них крадькома, мов шпигуни диявола? То побажай – і навчися – розгладжувати суворі зморшки, дружньо підіймати очі; і оберни бісенят на довірливих, невинних янголів, що ні в кому не підозрюють зла і в кожному бачать друга, якщо не впевнені, що це ворог. Не дивися, мов капосний цюцько, що знає, нібито заслужив прочухана, та все одно злоститься на того, хто його б'є, і на весь світ.

– Отже, я мушу бажати, щоб у мене були великі голубі очі та гладеньке чоло, як в Едгара Лінтона, – мовив Хіткліф. – Я й бажаю – та це не допоможе мені їх мати.

– Добре серце, мій хлопчику, зробило б милішим твоє обличчя, – відказала я. – А із злим серцем навіть найвродливіше лице стає гірш ніж повторним. А тепер, коли ми вмилися, та причесалися, та трошки повеселішали, – скажи, хіба ж тобі не здається, що ти просто-таки гарний? Я, скажу тобі, в тому певна. Ти скидаєшся на принца у вигнанні. Хтозна, може, твій батько був китайський імператор, а мати – індійська цариця, і кожне з них могло б на самий свій тижневий прибуток купити Грозовий Перевал разом із Трашкрос-Грейнджем! А тебе викрали якісь лихі матроси та привезли до Англії. Я б на твоєму місці намислила собі якнайвище походження; і думка про те, хто я, додавала б мені гідності та снаги, щоб зносити утиски з боку якогось злиденного фермера!

Отак я промовляла до нього; і Хіткліф помалу почав одтавати, аж любо було на нього глянути, – коли раптом нашу бесіду перервав гуркіт надворі, що наближався з дороги і невдовзі залунав поруч. Хіткліф скочив до вікна, а я до дверей – і якраз вчасно, щоб побачити, як двоє Лінтонів вилазять із сімейного екіпажу, закутані в хутра так, що ледве могли дихати, а Ерншоу сходять із коней: взимку вони їздили до церкви верхи. Кетрін взяла кожного з дітей за руку, повела їх у дім та посадила біля вогню, що швидко повернув рум'янець на їхні бліді личка.

Я заохотила Хіткліфа, аби він не баривсь і хутчіш виявив свою приязність, і він радо згодився; та злій долі забаглося, щоб тієї ж миті, як він хотів відчинити кухонні двері з одного боку, Хіндлі відчинив їх з іншого. Вони стикнулися; і хазяїн – розлютившись, що бачить його охайним та привітним, чи то прагнучи дотримати обіцянки, даної місіс Лінтон, – відштурхнувши його, наказав Джозефові з несподіваною люттю:

– Тримай хлопця від кімнат подалі, – хай сидить на горищі, поки ми не пообідаємо. А то почне лізти пальцями у крем та цупити фрукти, варто йому залишитися з ними хоч на хвилину.

– Ні, сер, – не змогла я втриматися, – лише не він, будьте певні! Він ні до чого й не доторкнеться. Та сподіваюся, його теж мають почастувати нарівні з іншими!

– Я його почастую різкою, тільки-но побачу внизу до вечора, – гримнув Хіндлі. – Геть звідси, забродо! Та ти ще й дженджуритися надумав? Зажди, я тебе потягаю за твої довгі патли – подивимося, чи не стануть вони ще довші!

– Вони й так досить довгі, – докинув малий Лінтон, зазираючи у двері. – Дивно, що йому не болить від них голова: вони ж, мов кінська грива, нависають йому на очі!

Він кинув цей дотеп без бажання скривдити; та Хіткліф із його запальною вдачею не збирався подарувати будь-якого вияву неповаги з боку того, хто вже й тоді ввижався йому ворогом. Він схопив миску з гарячою яблучною підливою (перше, що трапилося під руку) і вивернув її в лице супротивникові. Той залементував щодуху; на галас прицокотіли Ізабелла й Кетрін.

Містер Ерншоу, вхопивши злочинця, потяг його до комори; там він, без сумніву, вдався до суворих заходів, аби вгамувати цей вибух почуттів: повернувся він геть засапаний, а лице в нього аж пашіло. Я взяла рушника і не досить чемно витерла Едгарові ніс та губи, завваживши, що він отримав по заслузі за своє втручання. Його сестра заскиглила, що хоче додому; а Кеті стояла знічена, зашарівшись од сорому.

– Вам не треба було його чіпати! – дорікнула вона Лінтонові. – Він був у поганому гуморі; і ви тепер зіпсували собі свято. А Хіткліфа покарають. Я ненавиджу, коли його карають! Я й обідати не схочу. Нащо ви його зачіпали, Едгаре?

– Я не зачіпав, – схлипував хлопчина, видершись із моїх рук та самотужки завершуючи свій туалет за допомогою батистової хустинки. – Я обіцяв мамі, що не скажу йому ані слова, – і не сказав!

– Гаразд, годі вам плакати, – презирливо мовила Кеті. – Хоч тепер поводьтеся пристойніше, – мій брат іде, – заспокойтесь! Ізабелло, що сталося? Вас наче ніхто не скривдив?

– Нумо, панове, мерщій до столу! – гукнув Хіндлі, вбігаючи до будинку. – Я аж упрів через того вишкребка. Наступного разу, Едгаре, вершіть правосуддя самі – це додасть вам апетиту!

Побачивши щедро накритий стіл, усі одразу повеселішали. Гості зголодніли після прогулянки, тому втішилися досить швидко – адже нікому не було заподіяно справжньої шкоди. Містер Ерншоу сам нарізав печеню та накладав усім повні тарілки, а хазяйка розважала гостей люб'язною бесідою. Я прислуговувала, стоячи за її стільцем, і мені було гірко дивитися на Кетрін, що з сухими очима та байдужим обличчям узялася до гусячого крильця. «Жорстоке дитя! – мовила я до себе. – Як легко вона забула, що її вірного друга скривджено. Ніколи не думала, що вона така безсердечна». Вона піднесла кусень до рота, потім знов поклала його на тарілку; її щоки спалахнули, і по них покотилися сльози. Вона впустила виделку на підлогу та поспіхом нахилилася під стіл, аби приховати своє збентеження. Я більше не вважала її нечулою: я побачила, яких тортур завдав їй той день. Вона весь час намагалась улучити мить, аби побути на самоті чи провідати Хіткліфа, якого хазяїн замкнув на ключ: у тому я впевнилася, коли хотіла віднести йому якихось ласощів.

Увечері були танці. Кеті попросила звільнити Хіткліфа, бо Ізабеллі Лінтон не вистачило партнера; її заступництво виявилося марним, а роль кавалера довелося зіграти мені. Танець нас звеселив; та справжні веселощі почалися, коли з'явився гімертонський оркестр із п'ятнадцяти інструментів – труба, тромбон, кларнети, фаготи, французькі ріжки та віолончель, – і це окрім співаків. На Різдво вони завжди заходять у всі заможні будинки і збирають свою данину; і ми уклінно згодилися вшанувати їхнє мистецтво. Після того як вони проспівали звичайні гімни, ми зажадали танцювальних мелодій та пісень. Місіс Ерншоу любила музику, тож вони ушкварили щосили, аби її потішити.

Кетрін також любила музику; та вона сказала, що їй приємніше слухати зі сходів, і побігла нагору, у темряву; я пішла слідом. Нижні двері були замкнені; у такому натовпі ніхто не помітив нашої втечі. Кеті не зупинилася на сходах, а піднялася далі, на горище, куди запроторили Хіткліфа, і почала озиватись до нього. Спочатку він уперто не бажав відгукуватись; та вона не здавалася – і зрештою змусила його до розмови. Я пішла, даючи змогу бідним дітлахам розмовляти крізь двері, доки – як мені здалося – музики не схотіли перепочити; тоді я знову піднялася нагору, аби застерегти Кетрін. Але, не знайшовши її біля дверей, я натомість почула її голос зсередини. Це мале мавпенятко видряпалося на дах крізь одне горішнє вікно та влізло в інше; і мені насилу вдалось її вкоськати, щоб вона повернулася. Та вони з'явились удвох; і вона наполягала, щоб я відвела Хіткліфа на кухню, бо Джозеф пішов до сусідів – аби бути подалі від «диявольської омани», як він називав музику. Я мовила, що аж ніяк не схильна потурати їхнім витівкам; але, оскільки в'язень постився аж від учорашнього обіду, я вирішила, що то не такий уже злочин, якщо він цього разу обдурить містера Хіндлі. Він зійшов униз; я всадовила його біля вогню й запропонувала цілу купу усіляких ласощів. Та він був якийсь слабий і не хотів їсти, а мої спроби втішити його розмовою зазнали поразки. Він уперся ліктями в коліна, а підборіддям – у долоні, й заціпенів у німотному маренні. Коли я спитала, про що він думає, він похмуро відповів:

– Думаю, як відплатити Хіндлі. Дарма що доведеться довго чекати, – мені байдуже; аби лишень зрештою йому віддячити! Сподіваюся, він не помре раніше, аніж я це зроблю!

– Постидався б, Хіткліфе! – мовила я. – Хай Господь карає лихих людей; а нам треба вчитися прощати.

– Ні, Бог не отримає з того такої втіхи, як я, – відповів він. – Якби тільки знати, що за кара для нього найтяжча! Облиш мене самого, і я вигадаю найкращу кару. Коли я про це думаю, мені не так боляче.

Але ж, містере Локвуде, я забуваю, що ці оповіді зовсім вам нецікаві. Це ж треба мені було отак розбалакатись; он і каша вже охолола, і ви щось куняєте. Я б мала розповісти вам скоренько про Хіткліфа, що ви хотіли знати, та й по всьому.

І, обірвавши отак свою розповідь, покоївка підвелася й відклала убік своє шиття; та я був не в змозі відсунутися від вогню, до того ж мені зовсім не хотілося спати.

– Посидьте ще, місіс Дін, – вигукнув я, – ще хоч півгодини! Ви чудово зробили, що розповіли вашу історію так докладно. Така манера мені до вподоби; ви маєте й надалі її дотримуватись! Мене зацікавив кожен із змальованих вами характерів.

– Вже одинадцята година, сер.

– То пусте; я не звик лягати раніше дванадцятої. Навіть друга година ночі – не занадто пізно для особи, що встає о десятій ранку.

– А ви б вставали трохи раніше; адже найкраща пора буває ото рано-вранці! А хто півділа не зробить до десятої ранку, той і з ділом не впорається.

– І все ж таки, місіс Дін, сідайте у своє крісло, бо завтра я збираюся подовжити ніч до обіду. Мені здається, що я таки застудився.

– О, сер, сподіваюся, що ні. Добре, тоді я з вашого дозволу пропущу років зо три; за цей час місіс Ерншоу…

– Ні, ні; я не дозволю нічого подібного! Чи вам знайомий такий настрій, коли ви – якщо сидите на самоті, а на килимку перед вами кицька облизує кошенят – так уважно стежите за цією операцією, що вас страшенно обурить, якщо киця знехтує одним вушком?

– Дуже лінивий настрій, як на мене!

– Навпаки, надто активний. І я зараз почуваюся саме так; тому, прошу, розповідайте з усіма подробицями. Я бачу, люди в цій місцевості становлять набагато більшу цінність одне для одного, аніж у місті; так само як павук у в'язниці набагато більше значить для її мешканців, аніж павук у звичайному будинку. Справжня привабливість залежить лише від самого глядача. Люди тут відвертіші, вони більше прислухаються до своєї душі, ніж до життєвої марноти довкола; вони дивляться углиб, а не на поверхню речей та явищ. Тепер я починаю розуміти, що таке життя таїть у собі дивну принаду; хоч раніше я б не повірив, що можна прожити бодай рік на одному місці з власної волі. Та коли перед голодною людиною поставити лише одну страву, вона зможе зосередитись на їжі й наїстися досита; а всівшись за стіл, що рясніє французькими делікатесами, вона скуштує всього потроху, та кожний шматок буде лише крихтою єдиного цілого.

– О, та ми ж тут такі самі, що й усюди, як ближче нас роздивитись, – зауважила місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.

– Перепрошую, – заперечив я, – та ви, моя люба пані, спростовуєте ваші слова власною поведінкою. Окрім деяких особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати притаманними людям вашого класу. Я впевнений, що ви завжди мали більшу схильність до роздумів, ніж звичайні слуги. Ви були змушені розвивати свої розумові здібності, бо обставини не дали вам змоги гаяти час на нікчемні розваги.

Місіс Дін засміялася.

– Я справді вважаю, що я людина розсудлива, – мовила вона, – та зробилася такою не тому, що живу у пустці й день у день бачу одні й ті самі обличчя, ті самі вчинки; просто я зазнала багато лиха, а це завше додає мудрості. До того ж я читала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуде. Ви не знайдете в цій бібліотеці жодної книжки, в яку б я не зазирнула і яка б не пішла мені на користь, окрім оцих – грецьких та латинських – та отих французьких; та й їх я можу хоч розрізнити – а більшого годі й чекати від простої жінки. Проте якщо я маю й далі теревені правити, то краще почну; і я не буду пропускати три роки, а одразу ж перейду до наступного літа, року тисяча сімсот сімдесят першого, – отже, це було двадцять три роки тому.

Розділ восьмий

Одного ясного червневого ранку народився мій перший малий вихованець – і останній нащадок давнього роду Ерншоу. Ми косили сіно на віддаленому полі, коли дівчина, що приносила нам сніданок, раптом прибігла на годину раніше – навпростець через луки та вгору дорогою, – озиваючись до мене ще здалеку.

– Ой, який-бо гарнюній хлопчик! – вигукнула вона. – Гарнішого й бути не може! Та лікар сказав, що хазяйка не видужає. Сказав, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містерові Хіндлі: «Тепер у неї нема нічого, що додало б їй сили; вона помре ще до зими». Тобі наказали йти додому. Ти будеш його глядіти, Неллі, і годувати солодким молочком, і бавитись із ним з ранку до ночі! Хотіла б я бути на твоєму місці, бо ж він буде тільки твій, як хазяйки не стане!

– То їй справді так зле? – спитала я, кинувши граблі та зав'язуючи чіпця.

– Та певно ж! Хоча з виду наче весела, – відповіла дівчина, – і балакає так, ніби ще думає побачити його дорослим. Вона аж не тямиться від радощів – таке воно гарне! Я нізашо не померла б на її місці: я б милувалася ним і вже від того видужала б, – а Кеннет хай каже, що хоче. Пані Арчер принесла малятко в дім, до хазяїна; та він не встиг ще й зрадіти, як старий бурмило виступив уперед та й каже: «Ерншоу, це щастя, що жінка залишить вам сина. Ще як вона приїхала, я одразу ж збагнув, що їй недовго лишатися з нами; і тепер я мушу вас попередити: зима їй укоротить віку. Та не треба так побиватися – тут уже нічим не зарадиш. І, між нами кажучи, ви б мали подумати, перш ніж брати за жінку отаке кволе дівча!»

– А хазяїн що?

– Мабуть, вилаявся; я й не почула – все дивилася на малятко, – і дівчина почала вихваляти дитину.

Я, так само у захваті, поспішила додому, щоб і собі помилуватися на немовля; хоч і Хіндлі мені було дуже шкода. В його серці вистачало місця лише для двох ідолів – для його дружини та для нього самого; він любив обох, а обожнював із них одного, і я не уявляла собі, як він переживе цю втрату.

Коли ми прийшли до Грозового Перевалу, Хіндлі стояв на ґанку; і, підійшовши до нього, я спитала: «Ну, як там малятко?»

– Та ще трохи – й побіжить, Неллі, – кинув він із силуваною посмішкою.

– А місіс? – наважилась я спитати. – Лікар каже, що вона…

– До біса лікаря! – спалахнув він. – Із Френсіз усе гаразд; вона за тиждень одужає. Ти йдеш нагору? Скажи їй, що я до неї прийду, якщо вона обіцяє не розмовляти. Я пішов од неї, бо вона без упину говорить, а їй треба… Скажи – містер Кеннет вважає, що їй потрібен спокій.

Я передала його слова місіс Ерншоу; вона в дивному пожвавленні відповіла:

– Та я й слівця не вимовила, Елен; а от він двічі вибігав звідси, плачучи! Гаразд, скажи йому, що я обіцяю не розмовляти; та це не завадить мені трохи покпити з нього!

Бідолашна жінка! Весь останній тиждень свого життя вона лишалася веселою, і її чоловік із відчайдушною, навіть затятою впертістю переконував усіх, що вона з кожним днем одужує. Коли Кеннет застеріг його, що на цій стадії медицина безсила і він не бачить сенсу в тому, щоб завдавати йому марних збитків, лікуючи хвору, – Хіндлі лише відповів:

– Авжеж, немає сенсу! Вона здорова – і не потребує вашого нагляду. В неї й не було сухот. Це лише пропасниця, і вона вже минає: її пульс так само спокійний, як у мене, і обличчя вже не пашить од жару.

Жінці він казав те ж саме, і вона, здавалося, йому вірила, та якось уночі, схилившись йому на плече, сказала, що завтра, мабуть, уже встане з ліжка, і тої ж миті її струсив напад кашлю – зовсім легкий напад; Хіндлі взяв її на руки; вона обома руками оповила його шию й змінилася в обличчі – вона була мертва.

Як і передбачала та дівчина, малого Хейртона передали до моїх рук. Містер Ерншоу, бачачи, що дитина здорова і ніколи не плаче, був цілком вдоволений – це щодо дитини; та сам він поринав у дедалі глибший розпач. Його скорбота була не з тих, що виливають себе в тужінні; він не плакав і не молився, – він лихословив, проклинав Бога й людей та намагався забутись у шаленому розгулі. Слуги недовго терпіли його сваволю: зрештою з ним зосталися лише я та Джозеф. Я не могла покинути свого вихованця; до того ж, знаєте, я доводилася хазяїнові молочною сестрою і легше вибачила б його поведінку, ніж стороння людина. А Джозеф залишився, щоб збиткуватися з орендарів та робітників; та ще й вбачав свій святий обов'язок у тому, щоб ганити довколишнє зло.

Неправедне життя хазяїна та його нове товариство стали поганим взірцем для Кетрін і Хіткліфа. Його поводження з хлопцем і святого перетворило б на чорта; і справді, у Хіткліфа наче біс вселився. Він радів, бачачи, як Хіндлі переводиться нінащо; як день у день іде поговір про його здичавіння та нелюдяність. Я й передати не можу, на яке пекло перетворився наш дім. Вікарій перестав до нас заходити, і всі порядні люди обминали нас стороною – окрім Едгара Лінтона, що залицявся до Кеті. В п'ятнадцять років вона була королевою наших країв; ніхто не міг з нею зрівнятись; та яка ж зарозуміла й уперта! По правді кажучи, я розлюбила її, як вона подорослішала; і я нерідко виводила її з себе, не бажаючи коритись її примхам. Але вона ніколи не тримала на мене зла. Вона була вірна тим, хто колись припав їй до серця; так само стійкою залишалась її прихильність до Хіткліфа, і молодий Лінтон, попри всі свої чесноти, не зміг справити на неї глибшого враження. Він і був моїм покійним хазяїном: ось бачите, над комином його портрет. Раніш їх тут було два: оцей висів з одного боку, а з іншого – портрет його дружини; але той потім прибрали. А так ви мали б уявлення, якою вона була. Ось, погляньте…

Місіс Дін піднесла свічку, і я розгледів обличчя з м'якими рисами, що дивно нагадувало лице молодої жінки у Грозовому Перевалі, – та більш спокійне й лагідне. Його врода була ніжною; довге світле волосся ледь кучерявилося на скронях, очі були глибокі й задумані; постава аж надто вишукана. Не дивно, що Кетрін Ерншоу заради цього юнака могла забути свого першого друга. Мене здивувало інше: як він – якщо його вдача відповідала зовнішності – зміг захопитися Кетрін Ерншоу, такою, як я її уявляв?

– Дуже гарний портрет, – сказав я покоївці. – Він тут схожий на себе?

– Так, – відповіла вона. – Та він виглядав краще, як трохи пожвавиться; а тут у нього звичайний вираз, – йому взагалі бракувало жвавості.

Кетрін підтримувала знайомство з Лінтонами відтоді, як прожила в них п'ять тижнів; і, не маючи жодного наміру виявляти вади своєї вдачі у їхньому товаристві – в неї вистачало глузду, щоб постидатися відповідати грубістю на їхню незмінну ґречність, – вона зуміла сподобатися старим леді й джентльменові; Ізабелла була від неї у захваті, а Едгар віддався їй серцем і душею. їй лестило таке обожнювання, і вона вдавалася до лицемірства, хоч і не бажала навмисне нікого обманювати. Там, де Хіткліфа вважали «юним негідником» та «бидлаком», вона прагнула нічим не бути на нього схожою; а вдома не виявляла ані найменшої схильності до гарних манер, за які її лише здійняли б на кпини, і не вважала за потрібне стримувати свою палку вдачу, коли це не обіцяло їй користі.

Містер Едгар нечасто наважувався завітати до Грозового Перевалу. Його лякала лиха слава Ерншоу, отож він уникав потрапляти тому на очі; та ми завжди зустрічали його дуже поштиво. Хазяїн не захотів би його ображати, знаючи, чого він приїздить; і, якщо не міг пристойно поводитися, тримався подалі. Як на мене, ці відвідини були осоружні Кетрін, – я не бачила в неї й тіні кокетування; вона вочевидь бажала, щоб двоє її друзів взагалі не спіткалися одне з одним. Коли Хіткліф виявляв зневагу до Лінтона у його присутності, вона не могла змовчати, як не робила поза очі; а якщо Лінтон виказував свою відразу до Хіткліфа, вона не могла залишатися байдужою до його слів та удавати, ніби це її не обходить. Я часом кепкувала з її потаємних страждань, які вона марно намагалася приховати від мене. Може, це й негарно з мого боку; але така вже вона була горда, що й пожаліти її не ставало сили, доки не вдасться хоч трохи присоромити. І зрештою вона прийшла до мене на сповідь, – адже в неї не було більш нікого, хто б міг дати їй пораду.

Якось містер Хіндлі пішов з дому після обіду, і Хіткліф з такої нагоди надумав улаштувати собі свято. Йому тоді вже сповнилося шістнадцять років, і хоч він був непоганий з лиця, та й розумом його Бог не скривдив, таки було в ньому щось незугарне – у душі так само, як у подобі; тепер по ньому цього й не скажеш. По-перше, він до того часу вже цілком позбувся отриманого колись виховання; тяжка праця з ранку й до вечора загасила в ньому колишню допитливість і любов до книжок; зверхність, якою він завдячував у дитинстві любові старого Ерншоу, також зникла. Він довго поривався бути нарівні з Кетрін у її навчанні – і зрештою здався з гірким, мовчазним жалем; та здався остаточно, і ніщо вже не могло спонукати його зробити хоч один крок нагору, коли він зрозумів, що так чи інакше скотиться до нижчого рівня. Та душевний ґандж і зовні дався взнаки: він став ходити розвальцем і дивитися спідлоба; природна відлюдькуватість переросла у надмірну, майже хворобливу ворожість; і, викликаючи відразу в тих небагатьох осіб, що його знали, він, певно, зазнавав похмурої втіхи.

Вони з Кетрін усе ще проводили разом увесь час, коли він спочивав від роботи; та він перестав висловлювати їй свою приязність – і з гнівною недовірою уникав її дитячих обіймів; так, ніби був певний, що вона не може плекати щирих почуттів до нього. Так от, того дня Хіткліф прийшов додому і оголосив про свій намір поледарювати. Я допомагала міс Кеті вбиратися: вона не передбачала, що йому спаде на думку вештатись без діла, і, розваживши, що сьогодні є хазяйкою в домі, примудрилася якось сповістити Едгара про братову відсутність – і тепер готувалася його зустріти.

– Кеті, ти сьогодні вільна? – спитав Хіткліф. – Чи кудись ідеш?

– Ні, надворі дощ, – відповіла вона.

– То чого ти вдягла шовкову сукню? – мовив він. – Сподіваюсь, ніхто не має прийти?

– Та ніби ніхто, – стиха промимрила вона. – А ти ж маєш бути в полі, Хіткліфе. Ми вже годину як пообідали; я думала, ти пішов.

– Не так уже й часто Хіндлі звільняє нас від своєї клятої присутності, – зауважив хлопець. – Я сьогодні більше не буду працювати; лишуся з тобою.

– Джозеф поскаржиться йому на тебе, – мовила вона. – Ти б краще пішов!

– Джозеф повіз вапно у Пеністон-Крег; він приїде аж поночі й нічого не взнає.

Проказавши це, він рушив до каміна й сів біля вогню. Кетрін, насупивши брови, міркувала, як бути далі, – їй хотілося все владнати перед зустріччю.

– Ізабелла та Едгар Лінтони казали, що, може, завітають до нас сьогодні, – мовила вона, трохи помовчавши. – Та оскільки йде дощ, їх навряд чи доведеться чекати. І все ж таки вони можуть приїхати; і, якщо тебе покарають, виявиться, що ти дарма ризикуєш.

– Накажи Елен, хай вона скаже, що ти зайнята, Кеті, – наполягав він, – не відсилай мене геть через тих твоїх жалюгідних і дурних друзів! Я часом жалкую, що вони… та ні, краще мовчати!

– Що вони… що? – скрикнула Кеті, збентежено дивлячись на нього. – Ой, Неллі! – роздратовано мовила вона й відсахнулася від мене. – Ти навіть причесати мене як слід не вмієш! Годі, дай мені спокій. То про що ж ти часом жалкуєш, Хіткліфе?

– Та ні про що; лише поглянь на оцей календар на стіні! – він вказав на аркуш паперу в рамці, що висів біля вікна, і вів далі: – Хрестиками позначені ті вечори, що ти провела з Лінтоном, а крапками – ті, що зі мною. Бачиш? Я відмічав кожний день.

– Так, що за дурниця! – розлючено мовила Кетрін. – Ніби я те завважила! І що це має означати?

– Те, що я це завважив, – відповів Хіткліф.

– То мені що – весь час сидіти з тобою? – наступала вона, все більше дратуючись. – І що ж мені з того за радість? Та ти б міг так само бути німим чи несповна розуму, – бо все. Що ти кажеш, і все. Що робиш, розважає мене так само!

– Ти ніколи раніше не казала, що я неговіркий, і що тобі неприємне моє товариство, Кеті! – вигукнув Хіткліф, страшенно схвильований.

– Ніяке це не товариство, коли люди нічого не знають і нічого не кажуть, – промимрила вона.

Її товариш схопився з місця, та не встиг висловити своїх почуттів – бо надворі зацокотіли копита і у двері, тихенько постукавши, увійшов молодий Лінтон; його лице сяяло від радощів, викликаних несподіваним запрошенням. Кетрін, безперечно, звернула увагу на відмінність між своїми друзями, коли один увійшов, а інший вийшов; це був разючий контраст на зразок того, що відрізняє похмуру гірську місцевість від квітучої рівнини; і голос, і привітання Едгара, і його зовнішність так само різнилися від Хіткліфових. У нього була дуже приємна манера говорити; він вимовляв слова, як це робите ви – тобто не так різко, як тут говорять, і трохи м'якше.

– Я не зарано з'явився? – спитав він, поглядаючи на мене; я почала протирати посуд на полиці та наводити лад у шафі, в дальньому кутку кімнати.

– Ні, – відповіла Кетрін. – Що ти там робиш, Неллі?

– Свою роботу, міс, – відповіла я. (Містер Хіндлі наказав мені завжди лишатися біля них третьою.)

Вона ступила до мене і сердито прошепотіла:

– Забирайся звідси зі своїм ганчір'ям! Коли в домі гості, слугам нема чого плутатися під ногами.

– Та як уже трапилася така нагода, що хазяїна немає вдома, – відповіла я голосно. – Він не хоче, аби я тут поралася в його присутності. Я впевнена, що містер Едгар мене вибачить.

– А я не хочу, щоб ти тут поралась у моїй присутності, – мовила юна леді, не даючи гостеві відповісти. Вона ніяк не могла отямитися після суперечки з Хіткліфом.

– Ви вже мене вибачте, міс Кетрін, – такою була моя відповідь; і я знов узялася до роботи.

Вона, гадаючи, ніби Едгар того не бачить, вихопила у мене ганчірку та люто вщипнула мене за руку. Як я вже сказала, я не любила її і часом намагалась їй дошкулити, – до того ж мені справді було боляче; тому я підхопилася й закричала:

1

Woolf, Virginia. Mrs. Dalloway and Essays. – Moscow: Raduga Publishers, 1984. – P. 241.

2

Eagleton, Terry. Literary Theory: an introduction – 2nd ed. – Minnesota, 1996. – P. 28.

3

Шовалтер, Елейн. Феміністична критика у пущі // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 526.

4

Борхес, Хорхе Луис. Проза разных лет. – М.: Радуга, 1986. – С. 224.

5

Тут і далі переклад Ольги Григор'євої.

6

Спарк М. Емили Бронте // Эти загадочные англичанки. – М. Прогресс, 1992. – С. 214.

7

Frank, Katherine. Introduction // Emily Bronte. Wuthering Heights. – Everyman's Library. – London: David Campbell Publishers Ltd., 1991. – P. XVIII.

8

Walter, Allen. The English Novel: A Short Critical History. – Penguin Books, 1991. – P. 195.

9

Элиот Т. С. Назначение поэзии. Статьи о литературе. – К.: Airland, 1996. – С. 159.

10

Віч-на-віч (франц.).

11

Алюзія на євангельську притчу про уздоровлення біснуватого Ісусом Христом: «…звелів він нечистому духові вийти з людини… бо багато ввійшло в нього демонів… як демони вийшли…, то у свиней увійшли. І череда кинулась із кручі до озера, – і потопилась». (Євангелія від Луки, 8: 26–39).

12

Лір – герой стародавніх британських легенд, увічнений у трагедії В. Шекспіра «Король Лір» (1605). Благородний Лір ділить своє королівство між старшими доньками і, зраджений ними, погрожує їм страшною помстою і нещастями, але світ більше непідвладний йому.

13

Диявол. Старим Ніком лякали маленьких дітей, це слово означало диявола.

14

Сімдесят і сім – це священні числа, які часто зустрічаються в символіці Біблії і можуть мати невідоме для нас містичне значення. Наприклад, Христос посилав 70 учнів зі спеціальним дорученням: «А ті Сімдесят повернулися з великою радістю, кажучи: «Господи, – навіть демони коряться нам у ім'я Твоє!» (Євангелія від Луки, 10:17–20); у Мойсея було 70 старійшин і в синедріоні – 70; апостоли обирають сім помічників – «обрання перших дияконів» (Дії святих апостолів, 6: 1–7). У Е. Бронте маємо алюзію на Євангеліє від Матвія: «Господи, – скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз? Ісус промовив до нього: «Не кажу тобі – до семи раз, але аж до сімдесяти раз по семи!» (Євангеліє від Матвія, 18: 21–22). Найтяжчий гріх, перший із сімдесяти перших – це такий, якому немає прощення: «І кожному, хто скаже слово на Людського Сина, йому проститься; а хто зневажатиме Духа Святого, – не проститься» (Євангеліє від Луки, 12: 10), «…хто богозневажить Духа Святого, – повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає» (Євангеліє від Марка, 3: 29)

15

На рік (лат.).

16

Пошепки (іm.)

17

Тубільні (лат.).

18

Йдеться про різдвяні гімни, які виконують у Святвечір і на Різдво, прославляючи народження Ісуса Христа.

19

За традицією в Англії на Різдво люди прикрашають свої помешкання вічнозеленим миртом.

20

У британській міфології вирізняють домашніх ельфів, які здебільшого дружелюбно ставляться до людей. Сільські жителі знали, що, якщо живеш у місцевості, населеній духами, слід бути хорошими сусідами і приносити невеликі дарунки невидимому світу. Тому мудра господиня завжди на ніч залишала ковток молока, мисочку каші або шматочок масла.