Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Пафос

ModernLib.Net / Современная проза / Єшкілєв Володимир / Пафос - Чтение (стр. 11)
Автор: Єшкілєв Володимир
Жанр: Современная проза

 

 


— Це ж так класно, що ви до нас приїхали, — продовжує наступ Джипсі. — Якраз вчасно. Нам з Анджелою так набридли аборигени і всі ці заробітчанки, з якими ми тут мусимо жити… Найсправжнісіньськіші мавпи!…

— Джипсі! — обурюється Анджела.

— Напевне, їх було у вас забагато… Аборигенів, -припускає Жура.

— Половина Ерец-Ізраїлю! — регоче Джипсі. — Ми тут найпопулярніші. Черги стоять.

— Ходімо до церкви, — пропонує Анджела. — Подякуємо Богові за те, що ви добралися без пригод.

— Так. Це потрібно, — підтримує її Корват. — Така оригінальна церква. Тут, напевне, колись рибалили апостоли.

— Щось ти схуд, Аріку, — посміхається колишньому нареченому Джипсі. — Заглистючив. Страждаєш без мене, певно? Еге ж?

— Він дуже по тобі страждав, — каже Жура і відбирає у Джипсі сакід. — Написав про тебе вірш і цілу повість…

— Там для вас вітаміни, — показує на сакід Джипсі. — Let's go, хлопці! Це ж туристська фішка — ця церква — у всіх путівниках є… Даш почитати вірш? — звертається вона до Корвата.

— Не дам.

— Ну й не треба.

— Ви працюєте разом з Анджелою? — питає Жура.

— Так.

— Де?

— Ми — метапелети. Ті, що допомагають у сім'ях за гроші. Де неслухняні діти є, наприклад.

— Ґуманітарниє дєвочкі, значіт…

— Угу… Щось на штиб Матері Терези. Чули про таку?

— Ми грамотні, — каже Корват.

— Така мирна прохвесія, — посміхається Жура. — То чого ж ми блукаємо у цих чагарях, як партизани? Від кого ховаємося? Від неслухняних дітей? Зараз би посідали в ресторані, у Тверії. Гроші є… До речі, там, на набережній, чудовий ресторан.

— А хіба ж тут не гарно? — придурюється Джипсі. Вона бере Журу за руку і з ґраційною нахабністю заглядає йому в очі. — Справжній вам парадіз!

— Повітря смачне, — погоджується Корват.

— Може ми не будемо вже зараз входити до храму? Може поговоримо спочатку, — пропонує Жура.

— Маєш рацію, — каже Анджела.

— Нарешті почув твій голос.

— Я не балакуча.

— Ходімо до моря, — пропонує Джипсі. — Я, на відміну від мамці, сьогодні дуже балакуча…

— Занадто, — каже Корват.

— … І як найбалакучіша серед нас буду всім керувати.

— Керувати буду я, — визначає видавець. — Так… Ви, молодята, давайте наліво, а ми з Анджелою підемо до тої гори. Через годину зустрінемось тут і сходимо всі разом до храму.

Корват і Джипсі залишаються удвох.

— Дивись, який чагарник, — каже Джипсі.

— Як тобі тут живеться?

— Добре.

— Коли повертаєшся?

— Колись.

— Себто всі наші домовленості…

— …Котові під хвіст, дорогенький… А ти б хотів, щоб я побіля тебе таким собі зайчиком вухатим скакала, задерши лапки: я козачка твоя, я собачка твоя, пане прохвесоре мій…

— Не кривляйся. Ми ж, окрім всього іншого, були ще й друзями. Ми ж колись розуміли одне одного.

— Все змінюється, Аріку.

— Тобі тут подобається підлоги мити?

— А ти ніколи не думав, що жінки відрізняються від чоловіків ще й тим, що за хороші гроші виконують будь-яку роботу? Й це — нормально. Це з найдавніших часів так ведеться. Гроші дають незалежність.

— Звісно, у жінок специфічне усвідомлення поняття «гідності»…

— Яка ще «гідність» у жебраків? Про що ти кажеш, чоловіче?…

— Не так вже й ти бідувала вдома. Через день сиділа по кав'ярнях.

Вони протискуються між колючих гілок чагарника. Навколо шурхотять сполохані ящірки. Джипсі зупиняється.

— Послухай мене хоч раз у житті, Аріку… Та почекай же ти, туристе, я вже роздерла собі штани тими колючками, дивись яка дірка… Справа ж зовсім не в тому, хто де сидів. Справа у відчутті. Не можна ж все життя мешкати у коридорі, на протязі, у прохідному дворі. Жити без впевненості у майбутньому, без твердого ґрунту. Жити серед неправильних назв, або — як ти любиш казати — «перепризначених понять». Ти ж сам маєш зрозуміти, що суспільство, у якому всевладдя ментів називають демократією, мафіозну тусню — державою, крадіжки — реформами, маячню п'яних неуків — духовністю, не має майбутнього. Все там приречено на катастрофу. Питання лише у її строках, термінах… А я, дорогенький, хочу впевненості. А впевненість — це зелені папірці плюс паспорт пристойної держави… І, зрештою, ти ж ніколи не любив мене по-справжньому… Ти ж сьогодні жодного разу не звернувся до мене на ім'я. Чи може забув, як мене звати? Колись пам'ятав…

Корват мовчки оглядає свій одяг, виколупуючи з нього довгі і назвичайно тверді колючки.

— Як ти вважаєш, — питає він, — Анджела повернеться до Вадима?

— Льо. Не повернеться.

— Чому?

— Вона змінилась. Ми всі тут швидко змінюємось.

— Не в кращий бік.

— Хтозна… Там, у минулому, все якесь сіре, порохняве…

— Тільки тому?

— А ще — вона вперта. — А ти?

— Я теж стаю впертою. Виявилось, що впертість — найнеобхідніша річ для виживання жінки.

— І цинічною.

— Дорослою, Аріку, дорослою… До речі, коли ми з Анджелою були в Єрушалаймі, у Храмі Гробу Господнього, вона ворожила на храмовій Біблії. Нам потім переклали. Ужас сплашной: про мерців, які ховають інших мерців.

— Це з Євангелія.

— Так. Але Анджела Вадимові про це ворожіння не скаже.

— Чому?

— Сам здогадайся… Бачиш, дорогенький: немає на наше повернення благословення… Присядьмо, чи що?

Вони сідають на великий і теплий камінь. Корват намагається впіймати драконисту ящірку, але рептилія виявляється прудкішою за людину. Сірий хвостик щезає під величезним крейдяником. Джипсі показує Корватові язика.

— Чому все так відбувається? — питає він.

— Як?

— Безглуздо.

— А якого глузду шукає пан прохвесор?

— Фундаментального.

Джипсі чмихає, підсовується до нього, починає гладити стрижену голову Пампуха, пестити його неголене обличчя:

— Заріс зовсім, заволохатився… Ти єщьо такой маладой, ти єщьо страдаєш ерундой… Колись в мене був друг, самодіяльний філософ; все ґанджу курив, про Кастанеду гундосив… Він якось розповів мені одну байку…

— Притчу, — шепоче Корват крізь пальці колишньої нареченої.

— Нехай буде. Притчу…

— Анекдот. Про жіночу впертість.

— Не буду розповідати, — сміється Джипсі і відсмикує заслинену руку. — Щось ти занадто розтащився, бебі.

— Твоя шкіра пахне помаранчами.

— Нащо ти приїхав? Та ще й на хвості цього крутелика?

— А ти йому, здається, подобаєшся.

— Я, здається, переважно подобаюсь чоловікам, — Джипсі погладжує свої довгі ноги. — Ти ж завжди мене ревнував. А тепер теж?

— Дражниш мене?

— Просвітлюю.

— Зазлючена ти якась, Олю, неспокійна. No rоsе without а thorn [68].

— Ти ще на щось сподіваєшся? Не сподівайся. Продовження не буде. Цирк згорів, клоуни розбіглись.

— Залишилась лише сумна мавпочка.

— Мавпочка теж втекла. Чалап-чалап. На південь, туди, де тепло і сонячно. Де ростуть на пальмах смачні-пресмачні фініки. Мавпочки люблять тепло і фрукти.

— Це несправедливо.

— Сам казав колись: «Справедливість — це пафос молекул». А твій найкращий друг Лупатий Трах (він ще не з'їхав там із глузду від своєї революційності?) додавав: «Пішій хавают ніжніми чакрами». Так от — я, дорогенький, і є тим піплом, котрий хаває радощі життя найнижчою чакрою. Де ж мені до вас, покликаних та обраних. Мордою вийшла, а чакрою не вийшла.

Каміння стає гарячим, задуха навалюється на чагарі. У небі, що набрякає інтенсивно-синім кольором, з'являються смуги розсіяного білого сяйва, від якого блідішають тіні, і все навколо опановує безжальне світло. Чагарі суворішають, немов воїни в очікуванні облоги.

— Може підемо, скупаємось? — пропонує дівчина.

— Тут можна? — Why not?

— Ще одне запитання. В тебе тут хтось є?

— Хтось є.

— Хто він?

— Це вже друге запитання. Вони сходять до води.

— Забула ж розповісти притчу, — згадує Джипсі. -Слухай. Так от: сидять на дні озера двійко бегемотиків. Один у плетеному капелюшку, а другий капелюшок плете і щось собі під ніс бурмоче. До озера придибує слоненя і кричить у воду: «Гей, бегемотики! У вас там дно кам'яне чи мулисте?» Той бегемотик, котрий плете капелюшок, відповідає: «Мулисте!» Слоненя пірнає в озеро, б'ється головою об каміння, і гаплик слоненяткові. Бегемотик у капелюшку спостерігає все це, а потім питає другого бегемотика: «Нащо ж ти йому сказав, що тут мулисте дно?» «А нащо, — відповідає той, — ти мені вночі капелюшок розплів?»

23

Коли Асмус прийшов до тями, то зауважив розграй світанку. Веселе травневе сонце засмужило тінями лісову галявину. «Чому я такий бовдур? — запитав себе окультиста. — Купився на кухонну латину цього старого харцизяки. Казали ж мені, що у цих лістрігонських хащах навіть ксьондзи живуть розбишацтвом». За мить він усвідомив своє жалюгідне становище: у спідній сорочці і без штанів його прив'язали до дерева товстим мотуззям. Перед ним, на галявині, підносився неоковирний дубовий ідол з непевними ознаками жіночої статі. Зграйка молодих дівчат у довгих гаптованих сорочках, весело щебечучи, відмивала всідою камені, складені під ідолом. Від чого саме відмивали агеоліти селянки, досвідченому в поганському окультному спадку Асмусові здогадатись було неважко. Він ледве відігнав нове знетямлення і почув чоловічі голоси за спиною. Мова нагадувала польську, але розібрати мовлене Асмусові не вдалося. Він й польську знав тільки на рівні шинкових потреб. Але серед слів невидимих ворогів Коен Трансильванії почув знайоме: «офіра», «Марана»; він зрозумів, якій саме богині його збираються закласти у жертву. Років з десять тому Асмус купив у мандрівного ченця рідкісну інкунабулу — власноручні хронікальні записи інквізитора Інувенторіса, котрий за часів Папи Гонорія Третього навертав у християнство язичників Померанії. Перед тим, як спалити поганське капище на острові Плуген, Інувенторіс детально дослідив його архітектуру і пантеон. Серед тринадцяти нечестивих кумирів з кумедними прізвиськами в рукописі згадувалась богиня смерті Марана. На її жертовнику інквізитор знайшов скалки людських кісток, а полонені плуґенські жерці на допитах підтвердили, що саме перед ідолом Марани було зарізано і спалено славетного хрестоносця Зіґфріда фон Ойгендорфа. Тепер доля того лицаря-монаха могла зловісним чином поозначитись із долею архигрішного раба Темних Сил Теодора Асмуса. В окультисти навіть стало мужності посміхнутись такому парадоксові. А потім він згадав, що розбійники відібрали у нього, серед іншого, прикрашений діамантами і великим жовтим топазом портрет королеви Анни, і засумував. Де ж тепер той Париж, таємні лабораторії Руджері у Луврі, прекрасні очі Клеоніди де Ґрей?… Де той прекрасний світ, у якому назви більші від їх носіїв і гра назвами відкриває обійми чарівних precieuses [69], світ, де навіть повітря грайливе і насичене спокусами, а гріхи вибачаються самим місцем їх скоєння?… За довгі тисячу ліґ від цього дикого лісу, де через кілька годин (а може й скорше) йому пустять кров перед позбавленим художньої вартості дерев'яним бовваном! А все завдяки шарлатанові Ґермаго, який нахабно перехопив у справжнього фахівця найбагатішого й найдурнішого (а, окрім того, ще й заздалегідь підготовленого нашіптуваннями відьом) клієнта…

Невтішні міркування окультисти були перервані ще одною жахливою з'явою. З лісу вибігла й застрибнула на ідола істота з тілом великої кішки та обличчям, подібним до людського. «Мантикора!» — вжахнувся Асмус. На його превеликий подив, селянки, що порпались біля жертовника, не звернули ані найменшої уваги на хижу потвору. «Демонічний звір слугує Марані!» — здогадався окультиста.

Тим часом до нього підійшли бородаті жерці на чолі з хутірським знавцем латини. Один з них вів за руку дівчинку років п'ятнадцяти. Асмусові достатньо було одного погляду, аби зрозуміти, що дівчинка сліпа від народження. Характерне для сліпих стягнення лицьових м'язів назавжди спотворило її обличчя. Ватажок поган сказав:

— Ми знаємо, хто ти.

— Я вчений…

— Наша Віщунка, — ватажок показав на дівчинку, — сказала нам про тебе істину. Боги закрили їй очі, але відкрили таємний зір, від якого не сховати справжньої суті. Ти не лікар. На тобі тавро Чорнобога. Ти заклав Чорному Богові багато невинних душ. І ти був серед вбивць тоді, як замордували сестру нашої Перепуги.

До Асмуса не відразу дійшов зміст вказівного жесту ватажка. Він показував на мантикору. Сестра Перепуги? Окультиста згадав мантикору, вбиту прехрабрим Корбуцьким побіля Заболоття шість років тому. Це ж десь поряд із цим капищем! Отже ця Перепуга, що сидить на ідолі і вистромлює довгого рожевого язика, рідна сестра тої закатрупленої потвори? Сили Небесні!

— Чи маєш дітей? — раптом спитав ватажок ошелешеного окультисту.

— Що?

— Чи маєш дітей, жінку, родину?

— Так, — збрехав Асмус.

— Він бреше, — сказала Віщунка, і Коен Трансильванії зрозумів її без перекладу.

— А можеш впорати жінку?

— Як ви, хлопи негідні, насмілились таке питати в імперського шляхтича!? — щиро обурився Асмус. Вас усіх тут…

— Це тепер важливе для тебе питання, слуго Чорного Бога, — перебив ватажок. — В тебе є вибір. Він навряд чи тобі сподобається. Або ми віддамо тебе Перепузі для справедливої помсти, і вона пограється із тобою в ім'я Марани, або ти станеш до скону днів своїх чоловіком Віщунки і даш нашому родові нового Віщуна, улюбленця Справедливої Богині. Віщунка знає, що ти Бунтівник і володієш Силою.

— Чоловіком? Цієї немитої холопки?…

Перепуга загарчала.

Асмус зацьковано подивився на мантикору, на сліпу, підняв очі до світлого ранкового неба і помер від розриву серця.

— Небо його не схотіло. Марана ним погидувала. Чорний Бог забрав його душу до пекла, — промовила Віщунка.

— Шкода, доню, — сказав старший Віщун. — Де ж ми тепер знайдемо чоловіка для тебе? Хто ж продовжить рід Віщунів? Тут ні в кого немає Сили.

— Від вас, батьку, народжу.

Жрець тільки похитав головою…

24

— … Той будинок, де я дивлюся за дитиною, нещодавно пограбували, — розповідає Анджела Журі. — Я ледве встигла схопити дитину і вилізти у вікно.

— А що вкрали?

— Золото. У господині були прикраси. І діаманти, здається, теж.

— Часто тут таке трапляється?

— Не часто, але трапляється.

— Ми тут бачили справжніх бандитів. Молдаван.

— У Тверії?

— Ні, в якомусь містечку. Перельман нас возив. Ми вас шукали.

— Злякались?

— Ні. Коли їдемо додому?

— Не тепер.

— Чому? Я тебе кохаю. Я квартиру нам з тобою купив.

— Я повинна у собі розібратись.

— Ще й досі не розібралась? -Ні.

— Ти вперта.

— Так.

— Знаєш, який день сьогодні?

— Тринадцяте травня.

— У моєму гороскопі написано, що це мій щасливий день. Що у цей день я зустрінусь з людиною, котра постійно думає про мене.

— Все брешуть гороскопи.

— Не брешуть. Ми ж зустрілись саме сьогодні. Це — знак.

— Знак? — Анджела посміхається. — Ми з малою тут до церкви ходили. До могили Христа. Там я навмання відкрила Святе Письмо. Знаєш, що там було?… От в мене записано, — вона видобуває з торбинки зіжмаканого папірця. — «Розділю я Сихем і долину Суккотську поміряю!». Псалом П'ятдесят дев'ятий, вірш восьмий. Це знак розділення.

— Ми ж з тобою не Сихем. Анджела сміється:

— Ти не розумієш. Я рік тому сама себе сьогоднішню не зрозуміла би. Не знаю, як це все назвати…

— Сверблячкою.

— Ні, це як у пісні: бить я хочу і с тобою, і ґдє-то. Особливо «ґдє-то»…

— Ти мене кохаєш?

— То дурне якесь запитання: «кохаєш», «не кохаєш»… Все набагато складніше.

— Бачиш, я тут, біля тебе.

— Це твій вибір.

— А твій?

Анджела не відповідає.

— Я тобі не заважаю?

— Поки що ні.

— Дякую Вам, Ангеліно Тадеївно, за добре, правдиве слово. Втішили Ви мене.

— На здоров'я й Вам, Вадиме Борисовичу.

— Паспорт зараз у тебе?

— На квартирі.

— У бандитів?

— Чому це він має бути у бандитів, хотіла б я знати?

— Борг великий?

— Вже все давно повіддавала.

— Точно?

— Ти що, з маштари [70]? Може тобі ще й присягнути?

Анджела повертається і йде назад, до церкви, її білі джинси палають сніжним полум'ям на тлі червонуватого, вкритого стеблами всохлих рослин, ґрунту. Вона знімає, а потім знову надягає бриля. Жура якийсь час дивить Анджелі услід, потім йде за нею.

— Ангеліно, чекай… Ти вибач… Я все не те говорю. Анджела пришвидшує ходу, перестрибує рівчаки, камені, добігає до берега Кеннерету.

— Чекай!…

— Йди до біса! В мене своє життя, а в тебе своє.

— Ти не була такою.

— Я змінилась.

— Нащо ж було писати ті листи? То все брехня була?

— Ні. Не брехня. Але все змінилось.

— Хочеш, щоб я поїхав звідси?

— Так.

— А ще чого?

— Напитися горілки, — раптом каже Анджела. — Напитися, як свиня. Хорошої дорогої горілки. «Абсолюту».

— Приймається. Я організую.

— Організуй, — стомленим голосом погоджується жінка. — А де наші хлопчики-дівчатка?

— Ми тут!

З чагарів виходять Джипсі з Корватом.

— Щось вирішили? — питає Анджела.

— Так, — каже Корват. — Я вже все зрозумів. Слоникам у жодному випадку не можна пірнати.

25


***

… Корват повертається у реальність серед бганок волохатої на доторк тканини. Темний світ повільно обертається навколо нього, і дуже хочеться пити. Він обережно, щоб не завалити набік світову каруселю, сповзає на вкриту тафтинґом підлогу. Десь далеко виє поліцейська сирена. Він натрапляє на низький столик, захаращений порожніми пляшками, роздертими пакетами і горішками; спираючись на нього, встає. Озирається. На перетвореному на смітник ліжку спить в улюбленій позі фотографів Назїіег'у оголена Джипсі. Біля телевізора — течка з проспектами. Корват навмання бере проспект, йде до туалету, запалює світло. Проспект виявляється російськомовним. Під зображенням молодої ізраїльтянки в уніформі він читає: «Гостиница Four Роіnts. Иерусалим. Самая полная панорама Святого Города из наших окопі». Він надовго застигає у муках згадування. Останнє, що вдається підняти з пам'яті: дволітрова пляшка віскі, придбана у торговому центрі по вулиці Джорджа П'ятого, і розчервоніла Джипсі, що умовляє Журу не купувати страхітливих розмірів торта з шоколадною вежею і попсовими кремовими трояндочками. Корват вертається до кімнати, запалює нічник і переконується, що Жура не послухався дівчини — залишки кондитерського шедевра простежуються всім інтер'єром, включно з гепою і ногами Джипсі. На дні однієї з пляшок друг реввоєнгакера знаходить залишки горілки. Карусель притишує обертання. В іншій пляшці виявляється пиво. З пивом Корват виходить на балкон. Ранкове повітря і звуки пробудження приймають його у свої обійми. Накрапує дощ. За прямокутниками адміністративних будинків і корпусів Університету вид-ніються золоті вогники дороги на Бет-Лехем. Від вулиці Теодора Герцля розповзаються містом яскраві автобуси. Він дивиться на сіро-блакитний південний обрій, захаращений смугами темно-сірих дощових хмар і згадує інший ранок, прикарпатський, грудневий, занурений у нутро північно-західного циклону…


П'ята година ранку. Вокзал.

Потяг Москва — Станиславів затримується.

Різкий, насичений мертвою вологою, вітер несе на схід вітрила і кульові скупчення снігу. Джипсі тулиться до Корватового плеча, ховає носика у надра кролячої шубки. Вітер учергове обмацує будівлю вокзалу, зістрибує з дашків і завіває над коліями каптурясті стовпи снігових монахів. Вони привидами оточують семафор, всотують в себе його синій промінь і весело розбиваються на вокзальному обладунку. Шелестячий танок, горішня частина котрого освітлена сяйвом з вікон касової зали, щоп'ять хвилин прискорюється свіжим нападом вітру, і мацачок завірюхи пролазить між ґудзиками Корватового кожуха. Він здригається і притискає до себе Джипсі.

— Ходімо до зали, Аріку, — просить мала.

— Он вже їде… Бачиш прожектор?

Друг реввоєнгакера витягує з кишені металеву фляжку і дає Джипсі ковтнути теплого коньяку.

— Пахучий який… — шепоче дівчина.

А він раптом відчуває напад млості і, вперше у житті, Межу, за якою безодня. Це триває лише мить між двома калатаннями серця, але він встигає доторкнутись до Потойбіччя і побачити морок, населений тяглістю неісн-вання, якщо тільки слово «тяглість» спроможне означити слизькі темні тунелі, де отвори займають оборону навколо порожнечі. І він відчуває за тою Межею не байдужість, а очікування — безмежне, зловтішне і невідпорне, безгучний і поклик мільярдів слідкуючих істот. Це чекання вдаряє його свідомість вживанням і витісненням його особистої життєвої форми, способом відразливої і безжальної смерті, котра тягнеться до живої істоти крізь затвердіння волі. Він ледве не падає на перон і повертається принишклим і переляканим.

— Що з тобою? — питає Джипсі.

Він не відповідає, слідкуючи за тим, як згасає напад стенокардії.

Поїзд наближається, гуркотить, гальмує…



Тепер, під Єрусалимським дощем, йому знову здається, що Очікуючі наблизились і десь поряд налаштовують невидиме велетенське штрикало, яким колись таки висмокчуть з нього нетривке заблукане існування.

Дзвонить телефон.

Він вертається до кімнати і піднімає слухавку.

— Живий? — питає Жура. — Мала з тобою?

— Спить.

— Анджела поїхала. Лишила записку.

— Що у записці?

— Нічого втішного.

— Хто платив за готель?

— А ти як думаєш?

— У нас ще лишились зелені?

— Доїхати до Бен-Ґуріону. Слава Богу, що квитки не загубив. Я зараз передзвоню, щоб їх переоформили на завтра. Може позичиш у малої сто баксів? Треба забрати речі з Тверії…

— Спробую.

— Я до тебе зайду через годинку.

— Через дві.

Чути хрипкий сміх Вадима Борисовича.

— Гаразд, воїне. Через дві.

Через годину Корват виходить з ванної. Джипсі лежить з розплющеними очима.

— Як самопочуття? — питає її друг реввоєнгакера.

— Це все нічого не означає.

— Ти про що?

— Що ми тепер трахались.

— А ми трахались?

— Між нами все закінчено. Розумієш?

— Так.

— От і добре.

— Авжеж… Ванна вільна.

— Дякую.

Корват залишається у кімнаті наодинці. Він підходить до дзеркала і дивиться на своє рожеве відображення.

— Ти не воїн, — каже він цьому відображенню.

26

— Це коли-небудь закінчиться? — питає Фіона Траха.

— Все коли-небудь закінчується, — неквапно відповідає реввоєнгакер. Дисплеєм пробігають стовпчики цифр і літер. Динаміки вивергають металік.

— Скільки часу повбивано!

— Як стверджував інопланетянин Люка Бессона: «Час не важливий, важливе лише життя». Уйо, мала?

— Уйо, уйо, Віззі По… Тобі треба було відразу сказати, що нічого не вмієш.

— Не люблю брехати. Мама мене вчила, що казати неправду погано… Ти сьогодні напочуд гарно виглядаєш.

— Невже?

— Так. І це — сумно. Перша ознака невідворотного етнічного занепаду — зростання відсотка красивих дівчат у провінційних містах та в пролетарських ареалах мегаполісів.

— Ти б зварив чифірчику, чи що?… Від твоїх філософствувань в мене сверблячка.

— Вже зроблено! — рапортує реввоєнгакер. — Бачиш, який твій друг передбачливий. Треба тільки почекати, поки ніфеля осядуть.

Фіона виймає з шухляди слоїк, на три чверті заповнений таблетками.

— Ось який ніштячок. Назва рецепта: «Смерть старпьора». Інший варіант, ростовський: «Тлєющій фраєр».

— Циклодол? Звідки таке ретро?

— Спадок імперії.

— Поважаю… — Трах йде до кухні заправляти чифір. Відрубаний гучною музикою від решти світу, він не чує, як клацає замок на вхідних дверях. Клямка повільно піднімається. Трах, тим часом, повертається до кімнати.

— Я піду, філіжанки помию, — пропонує Фіона, збираючи з ліжка та підлоги посуд.

Коли вона проминає коридор, вхідні двері рвучко розкриваються, на порозі виникає темна постать. Фіона інстинктивно закриває посудом обличчя. В її шиї з'являється червоний отвір, вона хрипить, падає навзнак, кров бризкає на стіну. Падають і розбиваються філіжанки. Другий отвір виникає в грудях, сиплеться штукатурка. Людина у темному спритно підстрибує до Фіони і безгучно опускає тіло на підлогу, перевіряє очний рефлекс. Дівчина мертва. Людина у темному обережно зазирає до кімнати. Трах сидить перед комп'ютером, спиною до дверей, ревуть на повну потужність динаміки. Людина у темному прицілюється. Як і попередніх, цього пострілу не чути. Куля входить реввоєнгакерові у потилицю, на виході відриває частину голови і пробиває екран дисплея. Іскри, негучний вибух. Трахове чоло із шматком мозку влітає у чорне черево розбитого монітора, кров заливає клавіатуру, принтер, системний блок, динаміки. Людина у темному виймає запальничку і підпалює стос журналів у кутку кімнати. Потім перевіряє інші приміщення, зачиняє вікна. Йде до кухні і відкриває до максимуму газові конфорки. Дивиться на годинник: від уводу операції минуло 29 секунд. Людина faceoff вдоволено видихає повітря і залишає квартиру Лупатого Траха.


Станиславів

Березень 2000 — лютий 2001

Коментари

[1] Комп'ютери погані! (англ.).

[2] Привіт, розумнику! (спотв. англ.).

[3] Роз'єднання (апгл.).

[4] Варезер — професійний руйнівник захисних комп'ютерних програм (сленґ.).

[5] ІRС — віртуальний мультиканальний простір в Інтернеті, де зв'язок відбувається у «живому часі».

[6] На верстаті №26 працював під час виробничої практики вождь корейських трударів тов. Кім Чен Ір.

[7] Слава твоєму батькові і матері твоїй слава! Вони були справжніми дзен-революціонерами, хоча і не розуміли цього, задавлені ревізіоністським радянським побутом. Але вони примножили Хаос, назвавши тебе дурним ім'ям. Перший етап кожної революційної війни — це дозоване введення Хаосу в буття.

[8] Цзаофані (кит.) — «бунтівники». Загони робітничої молоді. Створені згідно з рішенням 11-го Пленуму ЦК Китайської Компартії (1-12 серпня 1966).

[9] 9-й з'їзд КПК проходив з 1 до 24 квітня 1969.

[10] Чхолліма — крилатий кінь корейських казок. За одну мить долає 1000 лі (560 кілометрів). «Чхолліма» — звання (на кшталт радянського «Ударник комуністичної праці»). Присвоюється за трудові досягнення як механізмам, так і трудовим колективам КНДР.

[11] До Тебе звертається все з плоті зроблене (лат.) Псалтир 63, 3.

[12] Підривна проповідь (польс).

[13] «Ла Страда» — міжнародний правозахисний жіночий центр.

[14] Майзлі — південно-східний район Станиславова, відділений від центра промзоною Локомотиворемонтного заводу і залізницею.

[15] Ворона — село південно-східніше Станиславова.

[16] Аякже! (франц.).

[17] Михайло Шот-Хомський (1953-1990) — івано-франківський філософ-герменевтик. Мова Хомського складалась переважно з катахрез, мовних помилок, піднесених до норми вживання. 90% слів містили яко конструктивний елемент часточку «СУ» — «ні, нізащо, навпаки». Залишки змістовності знищувались особливими тропами, котрим Хомський дав назву «емерджентів незмінності». Створити оповідальність мовою Хомського практично неможливо. Це — позаісторична мова, котра у формі проекту є, одночасно, метаісторичною. (З Малої української енциклопедії актуальної літератури, с. 116-117).

[18] День Байбака (англ.).

[19] Хто вбив тебе, зрозумів тебе (англ.).

[20] Олім — прибульці до Ерец-Ізраїлю з пізніх (після війни 1967 р.) хвиль переселення (алій).

[21] Єврейська частина Назарету

[22] Немає різниці (івр.).

[23] Так (івр.).

[24] Нічого (івр.).

[25] Може бути й так (івр.).

[26] Початкова мовна школа для олім (івр.).

[27] Профспілкові пільги для постійно працюючих (івр.).

[28] Розмова відбувається в квітні 2000 року.

[29] Ізраїльські збройні сили.

[30]Ні (івр.).

[31] Пані! (івр.).

[32] Вибачте! Де розташовано головний православний храм? (спотв. англ.).

[33] Та що ви (франц.).


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12