Розділ І

Знайомство з «гуманним» работорговцем

Ми починаємо довгу розповідь про Америку того часу, коли в ній було узаконено рабовласництво і дозволено одним людям розпоряджатися долями інших людей. Легко про це читати, та переживати – аж ніяк…

Того дня у місті П. штату Кентуккі було холодно, та то й не дивно, бо ж стояла лютнева пора. Але це анітрохи не хвилювало двох джентльменів, які сиділи за пляшкою доброго вина у вельми затишній їдальні. Могло скластися враження, що двоє друзяк просто коротають зимовий вечір за пустопорожніми теревенями. Але це було не так… Чоловіки, близько присунувшись один до одного, обговорювали якусь важливу справу.

Назвавши їх обох джентльменами (лише задля зручності викладу), ми відступили від правди. А записати їх у приятелі – це взагалі занадто, адже один із них, відверто кажучи, аж ніяк не відповідав цьому благородному визначенню. Вигляд він мав не найкращий: невисокий на зріст, опецькуватий, із грубими рисами обличчя… Та й взагалі він був страшенно неприємним типом, і річ навіть не у його зовнішності. Увесь образ цієї людини красномовно свідчив про те, що вона готова на все, аби видертися у вищі кола суспільства із його низів. Строкатий жилет і хитромудро зав’язана на шиї хустина у веселі жовті цятки робили його схожим на папугу. Персні на товстих зашкарублих пальцях раз у раз стукали один об один, а на масивному золотому ланцюжку від годинника висіла ціла зв’язка різнокольорових брелоків, якими він безпардонно гримів у ході розмови.

Щодо мовлення, то скидалося на те, що він навмисно перекручує усі норми «Граматики» Маррея. Висловлюючи думки, цей чоловік послуговувався такою лексикою, якої у словниках годі й шукати, тож і ми, попри щире прагнення до достовірності викладу, не уточнюватимемо, якими саме.

Його співрозмовник (а це був господар маєтку, в якому проходила зустріч) – містер Шелбі – справляв враження справжнього джентльмена. Облаштування дому загалом і в деталях вказувало на те, що його власники не просто заможні, а живуть щодня так, як прості люди лише святкують. Як уже зазначалося, чоловіки були зосереджені на якійсь важливій розмові.

– Я волів би саме так владнати нашу справу, – мовив містер Шелбі.

– Мабуть, ми ніколи не дійдемо згоди! Не можу, містере Шелбі, ніяк не можу, – роздратовано відповів гість, підіймаючи келих над головою.

– Але Гейлі! Том сторицею відпрацює ці гроші. Він незвичайний негр – надійний, чесний, меткий і працьовитий. Під його наглядом моє господарство працює безперебійно. Я дуже задоволений його роботою.

– Еге ж, чесний, от лише чесність його, гм… негритянська! – гигикнув Гейлі, доливаючи собі вина.

– Ні! – заперечив господар дому. – Він чесний, і це факт. Том – негр добрий, мудрий, побожний. Його релігійність щира, а не показна. Чотири роки тому Том став парафіянином нашої церкви. Відтоді я можу довірити йому будь-що: гроші, дім, коней. Він сам пильнує за усім, і досі у мене не виникло жодних сумнівів у його порядності й відданості.

– Побутує думка, що побожних негрів не буває, але мені здається, це не зовсім так, – улесливо сказав Гейлі, широким жестом руки підтверджуючи сказане. – В останній партії, яку я цього року відправив до Орлеана, був один такий. Він співав псалми, як на молитовному зібранні – неможливо не заслухатися! Вдачу мав тиху, неноровливу… На ньому я непогано заробив: купив за безцінь у одного добродія, який був змушений розпродувати усе своє майно, а продав як годиться. І от результат – у моїй кишені опинилося шістсот доларів навару! Що й казати, побожність (якщо вона справжня, звісно) додає ціни рабам!

– Навіть не сумнівайтеся, що Томова віра справжня, – мовив містер Шелбі. – Ось послухайте, а потім самі зробіть висновки. Минулої осені я послав його в Цинциннаті в одній важливій справі. Звідти він мав привезти мені п’ятсот доларів. Тож я йому кажу: «Томе! Я довіряю тобі як християнину. Я знаю, що ти не ошукаєш свого господаря». Він повернувся додому з усією сумою, в чому я ні на мить не сумнівався. Хоча деякі нікчемні людці й намовляли його: «Томе, втікай до Канади! У тебе ж розв’язані руки, та ще вони й гроші тримають!» А Том їм: «Я не можу, господар мені вірить». Про це я дізнався згодом. Скажу по правді, мені шкода розлучатися із Томом. Він повністю перекриє мій борг, і якби ви мали бодай дещицю совісті, то погодилися б із цим.

– О, совісті я маю, як і належить нашому брату комерсанту, мінімально, тобто про людське око! – відбувся жартом гість на закид господаря. – А щодо друзів, я завжди радо поступаюся їм. Але ви забагато від мене вимагаєте… таки забагато, погодьтесь! – Гейлі скрушно зітхнув і долив вина у свій келих.

– І що ви пропонуєте? – врешті запитав по затяжній мовчанці містер Шелбі.

– Може, разом із Томом я міг би отримати іще якесь дитя?

– Ні… Зайвих у мене нема. Я продаю своїх негрів лише за виняткової потреби. Не люблю цього робити.

Тієї миті двері прочинилися, і до їдальні ускочив премилий хлопчик років трьох-чотирьох. Він виглядав як квартерон – мабуть, його дід або баба мали негритянське коріння. Він був гарненькою дитиною. Шовкові чорні кучерики спадали на кругле обличчя з ямочками на щічках; великі темні очі із щирим зацікавленням позирали навсібіч, сяючи з-під довгих пухнастих вій. Ошатне вбрання із червоно-жовтої шотландки вдало підкреслювало його яскраву зовнішність. І хоч поводився він впевнено, та було помітно, що хлоп’я трохи знічене. Але навіть це не приховувало, що цей малюк – пестунчик і звик до уваги.

– Гей, чорномазий, лови! – гукнув містер Шелбі і, свиснувши, кинув хлопчикові гілочку винограду.

Хлопчатко рвучко кинулося по ласощі, чим дуже розсмішило свого господаря.

– Іди-но сюди, – наказав йому містер Шелбі. Коли маля підбігло, погладив його по кучерявій голівці і полоскотав підборіддя.

– Ану, покажи цьому джентльменові, як ти умієш співати і танцювати.

І хлопчик одразу ж заспівав гарним чистим голосом непросту негритянську мелодію, ритмічно рухаючи при цьому ніжками, ручками і всім тілом.

– Браво! – вигукнув Гейлі, нагороджуючи маленького артиста долькою апельсина.

– А тепер покажи, як ходить дядечко Каджу, коли його вхопить ревматизм, – зажадав містер Шелбі.

Гнучке дитяче тіло набуло пози розбитої ревматизмом людини: він згорбився, скривився, наче з’їв щось кисле, і, вихопивши палицю із рук господаря, почовгав по-старечому з одного кута їдальні до іншого, періодично спльовуючи то вправо, то вліво.

Обидва джентльмени розреготалися.

– Ось що, смаглявий, побудь-но трохи дядьком Елдером Робінсом. Як він співає псалми?

Пухкеньке обличчя хлопчини одразу посерйознішало, витягнулося, і він поважно загугнявив молитовну мелодію.

– Браво, браво! Оце молодчина! – вигукнув Гейлі. – Далеко піде! А що, як… – він ляснув містера Шелбі по плечу. – Чому б вам на додачу до Тома не віддати мені цього хлопчика? Так і вирішимо проблему! Це буде справедливо.

На цих словах нечутно відчинилися двері і до їдальні увійшла молода квартеронка років двадцяти п’яти. Вона зашарілася.

Досить було навіть поверхового погляду, аби зрозуміти, що хлопчик і жінка – це одна кров, мати і син. Ті самі вогнисті темні очі під довгими віями, той самий шовк чорних кучерів. Смагляве обличчя квартеронки ще більше залилося рум’янцем, коли вона помітила, як відверто незнайомець захоплюється її сином. Сукня облягала її тіло, вигідно підкреслюючи принадність фігури. Работорговець, який добре знався на тому, що саме цінується у товарі жіночого роду, помітив також ніжні руки і маленькі тендітні ступні жіночки.

– Чого тобі, Елізо? – запитав її містер Шелбі, коли вона нерішуче поглянула на нього.

– Вибачте, сер, я шукала Гаррі.

Хлопчина підбіг до матері, вихваляючись гостинцями, які тримав у пелені одежини.

– Можеш забрати його звідси, – дозволив господар.

Вона підхопила сина на руки і квапливо залишила кімнату.

– Чорт забирай! – вигукнув работорговець, повертаючись до містера Шелбі. – Та на такій кралечці в Орлеані можна заробити цілий статок! Я на власні очі бачив, як за нічим не кращих жінок платили по тисячі доларів.

– Я не збираюся наживатися на Елізі, – сухо відповів чоловік. Щоб змінити тему розмови, відкоркував нову пляшку вина й запитав гостя, чи воно йому смакує.

– Прекрасне вино! Вищий ґатунок! – работорговець знову по-панібратськи поплескав по плечу містера Шелбі: – Ну то скільки ви хочете за цю красуню? Сторгуємося! Називайте свою ціну.

– Вона не продається, містере Гейлі, – сказав Шелбі. – Навіть якби за неї давали стільки золота, скільки вона сама важить. Моя дружина нізащо не погодиться розлучитися з Елізою.

– Жінота завжди так каже, бо не тямить ціни золоту! А варто їм лиш пояснити, скільки за ці гроші можна накупити годинничків, страусового пір’я і всіляких цяцьок, у яких вони кохаються – і категоричності їхньої годі й згадувати.

– Змінімо тему, Гейлі. Я з цього приводу вам уже все сказав, – твердо відповів містер Шелбі.

– То хоч хлопчика віддайте, – вів своє работорговець, – бачите ж, я не шкодую ніяких грошей!

– Та навіщо він вам? – вигукнув містер Шелбі, роздратований наполегливістю співрозмовника.

– Я маю приятеля, який скуповує симпатичних хлоп’ят. Підросте отакий красунчик, і він його вигідно продасть. Це, певна річ, розкішний товар, таких зазвичай беруть за лакеїв. Не усі можуть собі таке дозволити. Зате яка це окраса вашого дому, якщо відчиняє двері, зустрічає гостей і за столом прислуговує вродливий лакей! На них, кажу вам, попит колосальний! А це чортеня до того ж метке і голосисте. Дуже, дуже хороший товар.

– Це все зрозуміло, проте я однаково не бажаю його продавати, – поважно відповів містер Шелбі. – Розумієте, сер, я – людина гуманна і не можу забирати дитину у матері.

– Он як! Я вас розумію. З жінками іноді краще не мати жодних справ, бо все закінчиться слізьми та істериками, а це, погодьтеся, не дуже приємно! Але я намагаюся уникати цих концертів. Це нескладно. Якщо хочете, я радо поділюся досвідом. Раджу вам кудись відправити оцю Елізу на день-два, а краще на тиждень – і все пройде тихо й мирно. Коли вона повернеться, уже буде неможливо щось змінити. Ваша дружина подарує їй сережки, нову сукню або ще якусь дурницю, і вона втішиться.

– Я так не вважаю.

– А дарма! Хіба можна рівняти негрів із білими людьми? Якщо правильно усе організувати, то проблем не виникне. Дехто каже, – довірливо перейшов на шепіт Гейлі, – що на нашій роботі черствієш душею. Але це не про мене. Деякі наші колеги і справді чинять жорстоко – прямо перед матір’ю виставляють дитину на продаж. Ясна річ, вона голоситиме. Так справи не робляться. Так, чого доброго, можна й товар зіпсувати! Після такої драми чимало жінок уже не можуть працювати. Пригадую, була така одна в Орлеані – неймовірна красуня. То її таким чином і занапастили: покупець брав її без дитини, а вона була не жінка – вогонь. Вчепилася у своє дитинча, б’ється, репетує. Від самої згадки моторошно! Врешті-решт хлопчика у неї таки забрали, а її – під замок, де вона швидко з глузду з’їхала і за тиждень померла. Тисячу доларів котові під хвіст! А чому? Бо не можуть дати собі ради з таким делікатним товаром. Ні, сер, тут треба по-доброму. Я переконався на власному досвіді. – Работорговець відкинувся на спинку крісла і спробув набути благородного вигляду, схрестивши на грудях руки – справжнісінький тобі Уїлберфорс номер два.

Мабуть, ця розмова була дуже важливою для Гейлі. Навіть не дочекавшись, що господар, який замислено чистив апельсин, підтримає розмову, гість заговорив знову, ніби мав нагальну потребу відстояти благородний підхід у торгівлі рабами.

– Вихвалятися недобре, та правди не приховаєш. Недаремно Гейлі славиться тим, що у кожній його партії усі раби ситі, доглянуті, здорові. І не мруть так, як у решти. Ось чому важливе вміння вести справи, сер. У мене, сер, чільне місце посідає людяність!

Містер Шелбі не знайшов, що відповісти на таку зухвалу заяву, тому обмежився лише беззмістовним:

– То он воно як?

– Мене, сер, виставляли на глум, проте я й гадки не мав працювати так, як усі. Істинно, мої погляди на наш бізнес – непересічні, та я твердо їх дотримуюся. Можу лише сказати, що жодного разу не помилився, використовуючи їх. – І работорговець самовдоволено зареготав.

Таке тлумачення принципів гуманності було своєрідним і навіть несподіваним, тож містер Шелбі не зміг не розсміятися разом зі своїм гостем.

Можливо, вас, дорогий читачу, теж розсмішив псевдо-джентльмен Гейлі? Адже відомо, що нині людяність набуває найрізноманітніших (а іноді навіть химерних) форм, і часом годі зрозуміти, чому ці «гуманісти» так себе називають.

Сміх містера Шелбі підбадьорив Гейлі, тож він продовжував вихвалятися.

– Але от що гнітить: скільки б я не переконував колег, що найрезультативнішим є саме гуманний підхід, – усе марно. Згадати хоча б мого колишнього компаньйона, Тома Локкера з Натчеза. Він був не дурний, ні! Та з неграми – втілення зла у людській подобі! А все тому, що не бажав міняти усталених принципів поводження з рабами. Насправді ж він – душа-людина. Я, бувало, йому кажу: «Томе! Якщо твої баби плачуть, аж заходяться, то нащо на них ще й кричати та шмагати їх? Буде тільки гірше. Нехай ревуть собі на здоров’я – така сльозлива у них натура. Ту т нічого не вдієш – гнатимеш природу з хати через двері, то вона через вікно залізе. А від побоїв вони втрачають і здоров’я, і красу… Особливо мулатки. Ти б ліпше поговорив із ними ласкавіше, заспокоїв… Не пошкодуєш! Це спрацьовує краще, ніж крики і хвицькання батогами, а з часом виправдовує себе, от пригадаєш мої слова». Та хіба йому щось можна довести?! Знай своєї гне. Товару перепсував силу-силенну, тож довелося із ним розпрощатися. А шкода, бо ж і людина він непогана, і на справі знався.

– Отже, ви упевнені, що ваші принципи ведення справ кращі за Томів підхід? – запитав містер Шелбі.

– Не сумніваюся у цьому, сер. Я завжди готовий бодай трохи пом’якшити неприємні моменти нашого бізнесу. Ось, наприклад, продаж дітей. Відправляю матір куди-небудь, щоб не заважала, – очі не бачать, то й серце не болить, правильно? А коли справу зроблено, вороття немає, то хоч-не-хоч, а мусить змиритися. Негри ж не білі люди, які з колиски знають, що жінка має жити з чоловіком, а діти коло матері. Негри на це навіть не сподіваються, якщо, звісно, їх правильно виховувати. Тож розлука з ріднею для них – не трагедія.

– Ну то мої негри, либонь, виховані неправильно, – кинув містер Шелбі.

– Так, певно, і є. У вас у Кентуккі негрів псують. Господарі з ними занадто м’яко поводяться, та оте добро їм потім боком і вилазить. Лишень подумайте, що то за доля у негра: переходить із рук у руки, кому продадуть, тому і служить. А ви панькаєтеся з ними. Ще – не доведи, Господи! – розмріються про вільне життя, звикнуть до поблажок. А як їм буде у іншого господаря після вас? На тих плантаціях, де інші негри пісень співають і регочуть, мов навіжені, ваші гинуть. Хто б яку тактику з неграми не провадив, кожен гадає, що його – найкраща. А я от чиню із неграми так, як вони на те заслуговують.

– Ви й справді так вважаєте, я бачу! – Містер Шелбі, відчуваючи відразу до такої демагогії, роздратовано знизав плечима.

– Ну то що ви вирішили? – запитав Гейлі після довгої паузи, яку вони обидва заповнили лузанням горішків.

– Ми з дружиною поговоримо про це, – відповів містер Шелбі. – Але раджу вам, Гейлі, поки що мовчати, якщо хочете діяти за своїм методом. Інакше про наші наміри піде поголос, а вивезти когось із моїх рабів не так просто, як здається. Клопотів буде…

– Аякже! У нас усе буде тихо! – погодився работорговець і додав: – Та все-таки мені хотілося б якнайшвидше усе владнати, бо я дуже поспішаю.

Сказавши це, Гейлі підвівся зі стільця і зодягнув пальто.

– Гаразд. Заходьте сьогодні десь між шостою і сьомою, я повідомлю своє остаточне рішення.

Работорговець, вклонившись, вийшов.

– Із яким задоволенням я спустив би цього нахабу зі сходів! – пробурмотів містер Шелбі, щойно зачинилися двері за Гейлі. – Але всі козирі у його руках. Якби раніше хтось сказав, що я коли-небудь продам Тома одному з цих мерзенних торгашів, я б обурився: «Чи мій раб пес, щоб я міг отак із ним вчинити?» Але тепер, вочевидь, нічого не вдієш. Ще й хлопчина Елізи… Уявляю собі, яка неприємна розмова з дружиною через нього і Тома чекає на мене. От що значить по вуха застрягнути в боргах! Цей негідник добре знає, що я у нього на гачку. У такій сприятливій ситуації він свого шансу не прогавить.

Читачеві буде цікаво дізнатися, що найм’якші форми рабства поширені на Півночі Америки, особливо у штаті Кентуккі. Набагато тяжче живеться неграм у Південних штатах. У Кентуккі основним заняттям є землеробство, яке не вимагає шалених темпів. Спокійна й розмірена робота зумовлює організацію праці негра на здоровій та лояльній основі. Кентуккійські плантатори не спокушаються швидким збагаченням за рахунок жорстокішої експлуатації негрів. Хоча коли людина відчуває, що щось може допомогти їй нажити статки швидко і легко, інтереси рабів опиняються на верхній чаші терезів, і тоді з ними, беззахисними і безправними, вже ніхто не рахується.

Ті, кому доводилося бувати у кентуккійських маєтках і спостерігати поблажливе ставлення тамтешніх господарів і господинь до своїх невільників, а також відданість деяких невільників своїм господарям, може повірити поетичній легенді про «патріархальний» устрій життя у тих місцях і у подібні казочки. Але насправді це омана. Доки над неграми нависає зловісна тінь ЗАКОНУ, за яким ці істоти, наділені серцем, здатним відчувати, є лише товаром, власністю когось із панів, а розорення, несподіване нещастя, провал у справах чи смерть доброго господаря прирікає їх на горе і непосильну працю, доти не варто шукати у рабстві жодної привабливої риси.

Містер Шелбі був із тих людей, яких на світі зустрінеш нечасто. Він був добродушний, м’який, поблажливий, тож його негри не мали підстав скаржитися на важке життя. Та останнім часом Шелбі занадто часто ризикував, граючи на біржі, що призвело до значних боргів, і тепер його векселі потрапили до загребущих рук Гейлі. Ця інформація є ключем до розмови, викладеної вище. Тепер ви розумієте, наскільки містер Шелбі залежав від цього работорговця.

Еліза, проходячи повз двері їдальні, розчула кілька слів, з яких неважко було зрозуміти, ким був гість її господаря і з якою метою він відвідав цей дім. Вона збиралася дослухати їхню розмову, та, як на гріх, її покликала господиня. Та Еліза майже не сумнівалася, що работорговець зажадав викупити у господаря її сина. Невже їй це не почулося? Серце завмерло у її грудях від цих жахливих думок, а потім шалено забилося, і вона так міцно пригорнула до себе Гаррі, що хлопчина здивовано подивився їй просто у вічі.

– Що з тобою сьогодні коїться, дорогенька? – запитала Елізу місіс Шелбі, коли та перекинула глек з водою для вмивання, потім випустила з рук кошик з овочами і навіть не помітила, що подала господині довгу нічну сорочку замість шовкової сукні, яку їй було наказано принести з гардеробу.

Еліза здригнулася.

– О місіс! – видихнула вона, розплакавшись перед господинею, і упала в крісло.

– Елізо, люба! Що трапилося? – стурбовано вигукнула місіс Шелбі.

– О місіс, до господаря прийшов работорговець, вони спілкуються в їдальні. Я дещо чула…

– Ну то й що, дурненька?

– То й чоловік хоче, аби господар продав йому мого Гаррі! – і бідолашка відкинулася на спинку крісла, не стримавши судомних ридань.

– Продати Гаррі? Що за нісенітниця! Ти ж не гірше за мене знаєш, що мій чоловік ніяк не пов’язаний з південними работорговцями і не продає своїх слуг – окрім непокірних, ясна річ. Такому потрібно купувати твого Гаррі? Сама ним не намилуєшся, то гадаєш, що усі так само захоплюються ним! Ну, годі плакати. Ліпше застебни мені сукню. Ось так! А тепер заплети моє волосся у коси, як я тебе вчила, і ніколи більше не підслуховуй чужих розмов!

– Місіс, а ви не погодитеся, якщо, якщо…

– Ну що ти таке питаєш?! Авжеж ні! Хіба я продавала б своїх дітей? І твою дитину не продам. Ну годі, Елізо, ти собі надумала, що Гаррі усім потрібен так само, як тобі! У кожній людині, яка переступає поріг нашого дому, вбачаєш ворога, який тільки й вичікує миті, щоб розлучити тебе з сином.

Слова місіс Шелбі вгамували недавні страхи Елізи, вона навіть щиро над ними посміялася і тепер легко й спритно причепурила свою господиню.

Місіс Шелбі була жінкою зі світлим розумом і великим серцем. Незважаючи на те, що великодушність притаманна багатьом жінкам у Кентуккі, вона виділялася на загальному фоні місцевого жіноцтва. Господиня Елізи була релігійною, а стійкості її переконань позаздрив би кожен вольовий мужчина. Містер Шелбі, хоч і не поділяв релігійного світобачення своєї дружини, проте поважав і цінував непохитність її поглядів і навіть трохи її побоювався. Він не заважав їй піклуватися про слуг, навчати їх, спонукати до добра, але сам у цьому просвітництві участі не брав. Не сповідуючи християнської доктрини про те, що гріхи простих смертних спокутуються благородними вчинками великих праведників, він про всяк випадок таки сподівався, що набожність і доброта місіс Шелбі забезпечить місця у Царстві Небесному їм обом.

Після останньої розмови з работорговцем він таки піддався на вмовляння Гейлі продати Елізиного сина. Шелбі мучився думкою, що йому доведеться – раніше чи пізніше – повідомити дружині про вже укладену угоду, і якось нейтралізувати її палкі заперечення та наполегливі прохання Елізи.

Місіс Шелбі про фінансові труднощі свого чоловіка не знала, і коли заспокоювала Елізу, покладалася виключно на його м’яку вдачу. Вона від самого початку не сприйняла серйозно передчуттів та побоювань своєї служниці, тому із чоловіком на цю тему не розмовлялала. Їдучи того вечора у гості, вона уже зовсім забула про це.

Розділ ІІ

Мати

Еліза з пелюшок виховувалася у своєї господині, яка дуже її любила і балувала.

Ті мандрівники, кому доводилося бувати у Південних штатах Америки, не могли не помітити своєрідної вишуканості, ніжності голосу і плавності манер, притаманних більшості квартеронок і мулаток. Нерідко ці риси гармонійно поєднувалися із чарівною вродою і шармом. Еліза саме така, як описано у цій книзі, – не витвір авторської уяви і не збірний типовий образ. Така жінка справді живе на світі. Авторові поталанило зустрітися із нею декілька років тому в Кентуккі, і тепер її образ відновлюється у пам’яті. Господиня опікувалася Елізою, тож зростала дівчинка захищеною від тих спокус, які перетворюють вроду невільниць у фатальний дар.

Коли вона стала на виданні, місіс Шелбі також подбала про її долю. Вона видала її заміж за здібного, розумного, молодого мулата Джорджа Гарріса, раба із сусіднього маєтку.

Господар цього молодого невільника відправив його працювати на фабрику з пошиття мішків. Кмітливий Джордж зумів стати першим серед інших робітників цієї фабрики. Він винайшов верстат для обробки конопель, і це при тому, що він – технік-самоук! Безперечно, Джордж був талановитою людиною, а його винахід можна було прирівнювати до машини Уїтні для очищення бавовни.

На фабриці його поважали й любили, бо було за що: у його красивому молодому тілі жила не менш прекрасна і світла душа. Він був привітним і люб’язним з усіма. Але за законом цей обдарований мулат був не людиною, а лише річчю, робочою силою, і повністю залежав від свого деспотичного і обмеженого господаря. Почувши про Джорджів винахід, який так його прославив, цей джентльмен навідався на фабрику, щоб подивитися на свого мудрого раба. Власник фабрики радо зустрів його і привітав, що у нього є такий цінний невільник.

Містера Гарріса провели по усій фабриці. Джордж гордо показав йому свою машину, поводячись так вільно і розкуто, що його господар відчув себе порожнім місцем поряд зі своїм рабом. Окрім того, невільник вразив його своїми красою та успішністю. Це спричинило вибух гніву у ницій Гаррісовій душі: «Як сміє якийсь раб щось винаходити та розмовляти із панами, мов з рівнею?! Це необхідно виправити! Негайно забрати його із фабрики, долучити до польових робіт… Тоді й побачимо, який він герой!»

Уявіть же собі, читачу, як здивувався фабрикант і всі, хто працював із Джорджем, коли господар зажадав виплатити йому зароблені рабом гроші і повідомив, що забирає його додому!

– Як, містере Гарріс? – власник фабрики не приховував, що це для нього несподіванка.

– Дуже просто: він належить мені!

– Ми підвищимо йому заробітну платню, сер!

– Не у тім річ. Просто я не схвалюю, що мої раби працюють на когось іншого. Джордж потрібен у моєму господарстві.

– Сер, він же просто створений саме для цієї роботи!

– Натякаєте, що праця, якої потребує мій маєток, йому не підходить?

– Адже Джордж винайшов машину! – втрутився у розмову один із майстрів. Це спричинило новий спалах люті містера Гарріса.

– Ну звісно! Чому б рабові не винайти машину, яка полегшує працю? Ці негри ще й не на таке здатні, аби не працювати! Мені це страшенно не подобається. Раби створені для будь-якої роботи! Тому нехай збирається додому. Це моє остаточне рішення.

Джордж, здавалося, скам’янів, слухаючи, як вирішувалася його доля. Він знав, що протистояти примхам цієї людини неможливо. Він стояв, склавши руки на грудях і стиснувши зуби, проте в його душі вивергався справжній вулкан протесту, який розжареною лавою розтікався по жилах. Він глибоко дихав, його очі гнівно виблискували, мов вуглини. Ще мить – і цей протест вирвався б на волю, проте доброзичливий і кмітливий фабрикант вчасно сказав стишеним голосом, торкнувшись його руки:

– Не сперечайся, Джордже, їдь. Згодом ми знайдемо спосіб, як допомогти тобі.

Та цей вияв підтримки не залишився непоміченим для деспотичного пана. Він зрозумів, про що мова, хоча не розчув до пуття ані слова. Це обурило його і спонукало показати присутнім, хто тут керує ситуацією.

Тож Джорджа забрали з фабрики і призначили його на найчорнішу роботу. Він не зронив жодного слова, але його вигляд красномовніше за будь-які слова доводив, що людину перетворити на річ неможливо: його чорні очі метали блискавки, а чоло загрозливо хмурилося.

Еліза познайомилася і побралася з Джорджем ще у той щасливий час, коли він працював на фабриці. Фабрикант цінував і поважав Джорджа, тому й надавав йому свободу. Місіс Шелбі, як справжня сваха, усіма можливими способами підтримувала цей шлюб і щиро раділа, що у її гарненької улюблениці є така чудова пара. Їх урочисто одружили у вітальні маєтку Шелбі. Господиня власноруч прикрасила волосся нареченої флердоранжем, накинула на неї фату. Еліза була прекрасною нареченою. Святкування було гідне не лише рабів. Ту т усього вистачало: і тортів, і вина, і святково вбраних гостей. Усі щиро милувалися нареченою і вшановували господиню, яка так опікувалася долею своєї вихованки-служниці.

Перші два роки заміжжя Еліза бачилася з чоловіком часто. Їхнє щастя затьмарила лише смерть двох немовлят, яких вона палко любила. Вона так страждала, що місіс Шелбі просто-таки із материнським співчуттям лагідно умовляла її змиритися із цією втратою і заспокоїтися, поклавшись на волю Божу.

Лише після народження Гаррі Еліза трохи ожила і до неї повернувся душевний спокій. Вона мала у серці стільки невитраченої материнської любові, яку і віддала усю цьому крихітному створінню. Затягнулися душевні рани, і вона жила щасливо, аж поки її чоловіка примусово не перевели із фабрики на ферму, де він тепер повністю залежав від господаря-самодура.

Минуло зо два тижні після того, як Джорджа забрали з фабрики, коли до містера Гарріса навідався фабрикант, сподіваючись, що його гнів минув. Він ревно переконував господаря маєтку відпустити молодого мулата на попереднє місце роботи.

– Не марнуйте свого часу, – рішуче заявив Гарріс. – У ваших порадах щодо ведення моїх справ, сер, немає потреби.

– Мені й на думку не спадало у них втручатися! Я лише намагаюся пояснити, що це у ваших же інтересах! Відпустіть до нас Джорджа на нових, дуже вигідних для вас умовах! – чемно правив своєї фабрикант.

– Ви помиляєтеся, вважаючи, що я не помітив, як ви перешіптувалися, коли я забирав Джорджа! Але цей негр – моя власність, тож маю право робити із ним усе, що забажаю, ось так!

Цей візит фабриканта був для Джорджа останньою надією, і тепер вона зав’янула. Попереду його чекало життя, сповнене нудної непосильної праці, всілякі приниження і кпини злого, нікчемного деспота.

Один дуже гуманний правознавець сказав: «Найгірше, що можна зробити з людиною, це повісити її». Виявляється, ні! Буває й гірше…

Розділ ІІІ

Чоловік, батько і просто людина

Місіс Шелбі поїхала у гості. Еліза, стоячи на ґанку, похмуро дивилася услід бричці, яка віддалялася від дому. Раптом хтось торкнувся її плеча. Вона рвучко повернула голову, і радість засяяла у її прекрасних очах.

– Джордже, як же я рада тебе бачити! Пані буде вдома аж увечері. Ходімо до мене, побалакаємо, навтішаємося недовгою волею.

Говорячи це, Еліза провела чоловіка до маленької чистої кімнатки одразу за ґанком. Ту т вона зазвичай шила і завжди могла почути, коли господиня її кликала.

– Аж не віриться, що ти тут! Чому ж ти такий сумний? Глянь-но на Гаррі – мені здається, він підріс! Але тобі видніше.

Хлопчик стояв біля матері, чіпляючись за її спідницю, і сором’язливо позирав на батька крізь заплутані кучері, які спадали йому на очі.

– До того ж він став такий красунчик! – гордо додала Еліза, відкидаючи синові волосся з чола і чілуючи його.

– Краще б він взагалі не народжувався на світ Божий! – розпачливо вигукнув Джордж. – І я також!

Здивована і налякана страшними словами, Еліза сіла у крісло, притулилася до чоловіка і зайшлася сльозами.

– Елізо, не треба, не плач! Вибач, моя хороша, що засмучую тебе. Бідолашечко! – ніжно сказав він. – Вибач… І чому судилося нам зустрітися! З іншим ти була б щасливою!

– О Джордже, що ти таке кажеш? Щось трапилося? Ні? Адже нам нічого не загрожує, правда? Досі ми були щасливі.

– Так, люба. Ми були щасливі, – відповів їй чоловік і, посадивши Гаррі до себе на коліна, пильно задивився у темні очі сина й провів обома руками по його кучерях. – Він схожий на тебе, як дві краплі води! А ти ж, Елізо, найвродливіша жінка в усьому світі. Навіщо доля дала нам зійтися?!

– Не говори так, благаю тебе, Джордже!

– Яка доля нас чекає, Елізо? Нещастя за нещастями! Моє життя гіркіше від полину. Я гину. Я нікчемний, безправний раб. Я і тебе за собою потягну на дно. Який сенс до чогось прагнути, здобувати знання? Навіщо взагалі жити? Скоріше б лягти в домовину і покінчити з цим жалюгідним існуванням!

– Гріх про таке й думати, Джордже! Я знаю, як тобі не хотілося йти з фабрики і який жорстокий твій господар… Але потерпи, можливо…

– Та хіба я мало натерпівся? – перебив її Джордж. – Я ж і слова не промовив, коли він ні сіло ні впало забрав мене з фабрики, де мене любили і поважали! Усе, що я заробляв, до останнього цента, забирав він! Хто скаже, що я погано працював?..

– Звісно, ніхто… Це справді жахливо, але він усе ж твій господар.

– Господар! А хто вирішив, що він мій господар? Що дає йому право розпоряджатися мною? Адже я така сама людина, як і він! Та ні, не така, я кращий! Я ліпше знаюся на справах, швидше читаю, вправніше пишу… Я зумів освоїти грамоту проти його волі! То хто, скажи мені, хто дав йому право мати мене за худобу, забороняти займатися справжньою роботою, для якої йому клепки бракує? Те, що я роблю зараз, може і повинна робити скотина! Він навмисно мене принижує і посилає на найтяжчу, найбруднішу роботу.

– Джордже, Джордже, не лякай мене! Що з тобою коїться? Ти ніколи так не говорив! Мені страшно. Ти замислив щось погане?! Я знаю, як тобі прикро, але стримайся, Джордже, заради мене… Заради Гаррі!

– Я занадто довго стримувався, занадто довго терпів – усе своє життя… Мені кожного дня стає дедалі гірше. Терпець мій урвався! Не може людина скоритися перед отаким життям. Він шукає найменшого приводу, щоб дошкулити мені або принизити. Спершу я думав: «Гаразд, я мовчки робитиму усе, що ти скажеш, а вільний час використаю для навчання та читання книг». Та він бачить, що я справляюся з роботою, і дає щоразу більше, більше… Каже мені: «У тобі сидить диявол. Я мушу вивести його на чисту воду». І, Елізо, він таки має рацію! Не за горами день, коли диявол у мені вирветься назовні, і цей бісів Гарріс буде першим, хто гірко пошкодує про це.

– О Господи! Що ж це буде? Що нам робити?! – розтривожилася Еліза.

– Послухай, що трапилося вчора, – продовжував Джордж. – Я вантажив каміння на фіру, а син господаря, містер Том, стояв поруч і ляскав батогом об землю. Кінь сахнувся, тож я ввічливо попросив хлопця не робити цього. Він усе пропустив повз вуха. Я знову його попросив, і він почав шмагати мене! Я притримав його руку, а він як заволає! Він почав купатися, а тоді поскаржився батькові, що я його нібито вдарив. То й розлютився, прив’язав мене до дерева і кричить: «Зараз я нагадаю тобі, хто тут господар!» Наламавши прутів, сказав містеру Тому: «Бий його, доки не стомишся». А малий чорт і радий старатися! Але день, коли вони обоє згадають цей випадок, настане, обов’язково настане! – Молодий мулат, насупившись, так блиснув очима, що його дружина аж здригнулася. – Хто приставив наді мною цю людину? Я хочу знати!

– А я, – сумно мовила Еліза, – я завжди гадала, що як істинна християнка мушу у всьому коритися своїм господарям…

– Це інше. Вони зростили тебе, як власну дитину, годували, одягали, бавили, навіть навчили читати й писати і ніколи не знущалися над тобою. А як живу я? Я відав лише побої і лайку і почувався щасливим лише тоді, коли про мене забували! То що я заборгував своєму господарю? Я вже віддячив за своє утримання. Годі терпіти! – вигукнув Джордж, судомно стискаючи кулаки.

Еліза мовчала. Таким вона ще не знала свого чоловіка. Її розуміння обов’язку перед господарями розсипалися у порох під впливом Джорджевого гніву.

– А твій подарунок – бідний маленький Карло? – знову заговорив Джордж. – Це миле щеня було моєю єдиною втіхою. Карло спав зі мною, не відходив від мене ані на крок… У нього були такі мудрі оченята, що здавалося, ніби він усе розуміє без слів. Знаєш, що сталося? Днями я зібрав на кухні залишки їжі та й годую його, а містер Гарріс, помітивши, каже: «Годуєш за мій рахунок! Якщо усі негри позаводять собі псів, я розорюся!» Він наказав мені прив’язати йому камінь на шию і втопити в ставку…

– І ти зробив це?!

– Я б нізащо не погодився, та вони з Томом власноруч кинули нещасного Карло у воду! Ще й закидали його каменюками… Він так жалісливо дивився на мене, ніби запитував: «Чому ти мене не врятуєш?» І мене знову били – цього разу за те, що я відмовився його топити. Але хай б’ють! Колись господар втямить, що на таких, як я, будь-яка палка зламається. Я не боюся його побоїв. Хай стережуться, буде свято і на нашій вулиці!

– Що ти замислив, Джордже? Не бери гріха на душу! Покладися на Господа, він відведе від тебе муки.

– Я не так ревно, як ти, Елізо, вірю у це. Я не можу покластися на Бога, якщо він попускає таку несправедливість. Я дуже злий, Елізо.

– Не втрачай віри! Моя пані каже: «Навіть у найгірші моменти життя ми повинні вірити, що Господь робить усе для нашого блага».

– Тим, хто ніжиться у м’яких подушках, роз’їжджає у каретах і живе працею інших людей, легко так говорити! Я охоче послухав би, у кого вони вірили б, якби пожили трохи у моїй шкурі! Чи я не був би тоді хорошим та добрим? А не виходить! Не можу змиритися! І ти не зможеш, коли я скажу тобі те, що мене гнітить найбільше. Ти не знаєш найгіршого.

– Господи, Джордже! Ти про що?

– Останнім часом господар часто заводить мову про те, що не слід було мені дозволяти одружуватися на стороні. Містер Шелбі зі своїми приятелями йому ненависні, бо вони нібито запишалися і не хочуть з ним запізнаватися. А ще він упевнений, що це від тебе я заразився гордістю. Він грозився не відпускати мене сюди, а одружити з однією зі своїх рабинь. Спочатку я думав, що то лише пусті слова, але вчора… Він звелів мені узяти собі за жінку Міну і перебратися до неї у хатинку. Якщо відмовлюся, він продасть мене на Південь.

– Але ж ти зі мною вінчаний! Нас, як білих, благословив священик! – простодушно мовила Еліза.

– Хіба тобі не відомо, що раб не має права одружуватися, та й взагалі не має жодних прав? Закони нашої країни не захищають рабів. Якщо господар чогось захоче, то не питатиме, чи подобається це нам. Ось тому я й бідкаюся, що ми зустрілися, що я народився на білий світ! Було б нам усім – тобі, мені і нашому бідному синочку – не народжуватися взагалі, ніж отак страждати. Хто знає, може і його чекає така доля!

– Ну чого ти? Адже мій господар такий добрий!

– Це правда. Але чи може хтось знати наперед, як життя далі складеться? Він постарішає, помре, і тоді Гаррі продадуть. Що з того, що наша дитина гарненька й розумна? Кажу тобі, Елізо: кожна мить щастя, яке ти маєш від сина, обернеться потім гіркими сльозами. Не вберегти нам нашого скарбу!

Ці слова вразили Елізу просто в серце. Той страх, що його посіяли випадково почуті слова работорговця, повернувся. Жінка зблідла і, затамувавши подих, виглянула на ґанок, куди побіг бавитися Гаррі, коли стомився слухати дорослих розмов. Вона посміхнулася, побачивши, як син удавав із себе вершника, осідлавши палицю містера Шелбі. Еліза дуже хотіла поділитися своїми побоюваннями щодо Гаррі з чоловіком, але стрималась.

«Ні, досить з нього горя, – подумала вона. – Навіщо додавати йому страждань безпідставними страхами? Місіс ніколи мене не обманює».

– Ось так, Елізо, – скрушно мовив Джордж після тривалої паузи. – Тримайся мужньо, кохана… І прощавай, я їду.

– Їдеш? Куди, Джордже?

– До Канади, – відповів він, розправляючи плечі, ніби вже був вільним. – Я викуплю тебе, щойно дістануся туди. Це наша єдина надія. Твій господар милосердний і не відмовить мені. Я викуплю вас із сином, присягаюся!

– Боже милий! Тебе ж можуть спіймати, Джордже!

– Не спіймають. Я або виборю для нас волю, або помру!

– Накладеш на себе руки?

– Вони самі вб’ють мене, бо продати себе на Південь я не дозволю.

– Джордже! Не бери гріха на душу, хоча б заради мене! Не губи себе й інших! Так, спокуса велика, але не піддавайся їй!

Якщо ти вирішив тікати – тікай, але будь обережним! Благай Бога, щоб він допоміг тобі!

– Послухай мій план, Елізо. Господар послав мене з листом до містера Сізма, який живе за милю звідси. Він, певно, розраховує, що я зайду до тебе й усе розповім, та й тішиться, адже це така нагода дошкулити «цим Шелбі»! Я повернуся додому сумний, сумирний – розумієш? – ніби я скорився. У мене майже все готово, є люди, які мені допоможуть, і десь за тиждень-два мене у маєтку вже не буде. Помолися, Елізо за мене, може, твої молитви почує Господь.

– Джордже, молися і ти! Довірся Господу, він вбереже тебе.

– А тепер прощавай, – мовив Джордж і, взявши Елізу за руки, довго дивився їй у вічі.

Вони стояли мовчки. Потім були прощальні фрази, гірка туга і невтішні ридання…

Так прощаються люди, коли їхня надія на нову зустріч тонша за павутинку. Так розсталося закохане подружжя.

Розділ IV

Вечір у хатинці дядечка Тома

Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.

А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.

У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.

Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.

Тітонька Хлоя була куховаркою за покликанням, бо любила цю справу понад усе на світі. Побачивши її на пташиному дворі, кожна курка, індичка і качка могли лише сподіватися, що цього разу жіночка вибере не її. Вони недаремно готувалися до неминучої смерті: тітонька Хлоя дуже відповідально вибирала птицю для майбутньої печені, начинки, котлетки, і це, ясна річ, не могло не лякати істот, які мали хоч і курячий, та все ж мозок.

Рецептура Хлоїної особливої здоби із маїсового борошна (оладки, пампушки, налисники – усього й не перелічиш!) була таємницею для менш досвідчених куховарок. Вона реготала до сліз, розповідаючи про провальні спроби чергової невдахи зробити щось подібне. При цьому вона не приховувала, як пишається своєю майстерністю. Бо й справді, в кулінарії ніхто не міг дорівнятися до тітоньки Хлої.

Вона пурхала, мов на крилах, коли господарі очікували гостей або з якоїсь нагоди замовляли святковий обід. Ніщо так її не тішило, як купи дорожніх валіз на ґанку: вони свідчили про те, що незабаром на неї чекатимуть приємні клопоти і нові перемоги.

І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.

В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком – великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина у цьому світі. Цей куток – особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь-чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати – ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашінґтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.

Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.

Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга-скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, – усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він – головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том – міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.

Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.

– Не так, дядечку Томе, не так, – терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. – У тебе вийшла цифра «3».

– Та невже? – вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.

Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати.

– А білі, за яку справу не візьмуться, всяку до ладу доведуть, – сказала тітонька Хлоя, піднімаючи виделку зі шматком сала, яким змащувала сковороду, з гордістю дивлячись на молодого господаря Джорджа. – Ось хто пише і читає так легко, як і говорить! А тільки вечір настане – одразу до нас, щоб і ми були грамотними. Як же це все цікаво!

– А як же я зголоднів! – вигукнув Джордж. – Коли ж буде готовий торт?

– Вже майже готовий, містере Джордж, от-от подам, – відповіла тітонька Хлоя, піднімаючи кришку і заглядаючи до каструлі. – Як зарум’янився, золото, а не торт! За кого, за кого, а за мене не хвилюйтесь. Ото недавно місіс наказала Саллі спекти торта. Каже, нехай вчиться. А я заперечила: «Та куди їй, місіс! Лише продукти зіпсує. Ось, ну на що тут дивитися: з одного боку виріс, з іншого заломився, точнісінько як мій черевик. Це не робота!»

Вщент розгромивши недосвідченість Саллі і заразом возвеличивши себе, тітонька Хлоя швидко зняла кришку з каструлі і показала присутнім прекрасно спечений торт. Таким пишався б навіть найвправніший кондитер. Цей торт мав бути основною стравою, а оскільки він був вже готовий, господиня заходилася ладнати вечерю.

– Мозе, Піте! Ану геть звідси, розбишаки! Поллі, голубонько моя, зачекай ще трішки, мама свою донечку також нагодує. А ви, містере Джордж, позабирайте зі столу книжки і сідайте, як годиться, з моїм старим до вечері, а я миттю подам ковбасу і накладу вам повні тарілки оладок.

– Мене вдома чекають до вечері… – сказав Джордж, – Але тут мені смакує краще!

– Ще б пак, золотце! – радісно вигукнула тітонька Хлоя, щедро накладаючи йому оладок. – Ваша стара завжди притримає для вас щось смачненьке. Та ви й самі це знаєте, чи не так? – сказавши це, тітонька Хлоя жартома штрикнула пальцем містера Джорджа, а тоді повернулася до печі.

– А можна вже їсти торт? – радше ствердно, аніж запитально мовив Джордж, помітивши, що посудина вже трохи вистигла, і заніс великого ножа над цим витвором кулінарного мистецтва.

– Побійтеся Бога, містере Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за рукав. – Різати мій торт таким величезним ножем! Ви ж його помнете і зіпсуєте усю красу! Для цього якнайкраще підійде мій спеціальний ножик, старий, тоненький. Ось, візьміть. Ну як? Пухкенький мій тортик? От тепер їжте на здоров’я. Смачнішого за цей торт ніхто не спече.

– А Том Лінкен каже, – з набитим ротом проплямкав Джордж, – Том Лінкен каже, що Джінні готує краще за тебе.

– Та хто такі ті Лінкени?! – презирливо кинула тітонька Хлоя, відстоюючи свою першість. – Так, вони люди поважні, але куди їм! Посадіть лиш містера Лінкена поруч із містером Шелбі – ну, і хто з них справжній джентльмен? А місіс Лінкен? Хіба вона може зайти до вітальні, наче пава, як оце моя господиня? Їм далеко, ох як далеко до моїх господарів! Тож навіть не згадуйте їх при мені! – І тітонька Хлоя задерла носа, красномовно демонструючи таким чином свої глибокі знання чеснот білих.

– Та я ж на власні вуха чув, як ти говорила, що Джінні непогана куховарка, – не вгавав Джордж.

– Я від своїх слів не відмовляюся, Джінні готує непогано, – відповіла тітонька Хлоя, підкресливши інтонацією останнє слово. – Але це стосується хіба що буденних страв. Спече кукурудзяних налисників, хлібців, картопельку зварить. Оладки у неї, відверто кажучи, так собі. Коли дуже зголоднієш, то можуть здатися навіть смачними. Проте коли потрібно приготувати щось святкове – оце вже ні! От пече вона пиріг: скоринка тверда, тісто у роті не тане, як моє… Коли місіс Мері видавали заміж, Джінні показала мені весільний торт, який вона спекла. Спробувала б не показати!.. Ми ж подружки. Я тоді нічого не сказала, але подумала: «Та якби я спекла такий препоганий торт, то сім ночей не спала б із сорому! Вона цю підошву називає тортом, та ще й… весільним!!!»

– А мені здалося, що Джінні була задоволена своїм тортом, – сказав Джордж.

– Авжеж! Якби вона ним не пишалася, то хіба ж хвалилася б мені? Просто вона абсолютно не уявляє, яким торт має бути. Та вона ні в чому не винна! У яких господарів живе, такі й торти пече. Для них він чудово підходив! Ех, містере Джордж, ви не цінуєте своєї сім’ї і хорошого виховання! – Тітонька Хлоя зітхнула і театрально повела очима.

– Але ж твої пироги і пудинги я ціную! От спитай у Тома Лінкена, як я задираю перед ним носа!

Тітонька Хлоя рухнула у крісло і знесилено розсміялася над приємним їй дотепом молодого господаря, аж сльози котилися її чорними блискучими щоками. Час від часу вона зупинялася, аби віддихатися, і при цьому поплескувала по плечах містера Джорджа і штрикала його у бік.

– Щоб вам, доки житимете, було так добре, як оце мені від ваших слів! Богом клянуся, я зараз лусну! – тітонька Хлоя пустотливо насварила молодого господаря пальцем і зайшлася новою хвилею щирого реготу.

Джордж вдав, що не вірить, ніби тітонька Хлоя може раптом луснути із веселощів, та про себе вирішив, що не завадить жартувати обережніше.

– Містере Джордж, та ви і мерця розвеселите! То ви перед ним задираєте носа?! Оце молодь!

– Я йому так і сказав: «Томе, ти неодмінно маєш скуштувати випічку нашої тітоньки Хлої. То така смакота, що у тебе довіку язик не повернеться бовкати, що Джінні куховарить краще!»

– А й справді прикро, що він і досі не куштував моїх пирогів і пудингів!.. – зітхнула тітонька Хлоя, щиро співчуваючи нещасному Томові, на її думку, вкрай обділеному долею. – Запросіть якось його до нас на обід, містере Джордж, – і додала набожно: – Знайте, що хоч їх із вашою сім’єю не порівняєш, але зверхньо дивитися на інших не можна. Бо ж усе, що ми маємо, – це Боже благословення, ніколи цього не забувайте.

– Я й сам подумував, що варто Тома запросити найближчими днями, – зізнався Джордж. – Прошу тебе, зроби все так, щоб здивувати гостя! Він ще довго не забуде нашого частування!

– Домовилися! – тітонька Хлоя ледь не підскочила від радості. – Я не осоромлюся! О ні, містере Джордж, вам не доведеться червоніти перед другом через тітоньку Хлою. Я не боюся навіть найпримхливіших гостей! Я їх стільки перегодувала, Боже мій! Пригадуєте, я спекла величезну запіканку із курятиною, коли до ваших батьків завітав генерал Нокс? Ми з місіс тоді ледь не почубилися. Ці леді іноді таке коять! Людина зайнята, усе з рук падає, хвилюється, розуміючи відповідальність трапези, а вони кроку не дадуть ступити, бо їм, бачте, усе треба контролювати! Ось і моя місіс то одного зажадає, то іншого, радить, що і як мені пекти. Я не стрималася і кажу: «Місіс, погляньте-но на свої рученьки, тонесенькі пальчики із перснями – ну просто як вдосвіта у нашому саду лілеї! А у мене ручиська – мов чорне гілля. То як ви гадаєте, чиї руки Бог створив, щоб випічкою займатися?» Це було надто сміливо, але я не змогла промовчати, містере Джордж.

– І як же мама зреагувала на таке? – вражено витріщився на куховарку хлопець. – Вона вам тоді щось сказала?

– А що сказала? Усміхнулася самими очима і: «Твоя правда, тітонько Хлоє, твоя правда…» – та й пішла до вітальні. Мене за таке зухвальство слід було б покарати, але що господарі зі мною пороблять: я така, яка є, і не стерплю, коли мені заважатимуть.

– То був знаменитий обід… – мрійливо закотив очі Джордж. – Пригадую, як усі його вихваляли.

– Вихваляли! Ви гадаєте, я, стоячи під дверима, не бачила, як генералові тричі підкладали запіканку, і не чула, як він кілька разів повторив: «Чудова у вас кухарка, місіс Шелбі!» Але ж і натерпілася я тоді страху! Генерал гурман, знає, як має смакувати страва, – продовжувала нескромну промову Хлоя. – Поважна людина. Їхній рід є одним із найбільш знатних у старій Вірджінії. Він не сплутає хороше із поганим. А не кожен має такий тонкий смак, містере Джордж, ох не кожен! Я тоді ще подумала: «Ну, генералові будь-що не запропонуєш, він знається на добрих стравах!»

Доки тітонька Хлоя отак вихвалялася, Джордж вже наївся так, що навіть крихітний шматочок найсмачнішої страви вже не ліз до рота. Лише тепер він помітив, як дві пари очей-вогників уважно спостерігають за тим, що відбувається за столом.

– Мозе, Піте, ось маєте! – гукнув він, подавши їм по великому шматку торта. – Либонь, ледь слиною не захлинулися – так хочеться торта? Нагодуй їх, тітонько Хлоє.

Маленький гість і господар хатинки перебралися до затишного куточка біля печі, а тітонька Хлоя, насмаживши ще гору оладків, посадовила собі на коліна крихітку-доню, і заходилася шматочкати годувати то її, то Моза із Пітом, яким їжа чомусь смакувала краще, коли вони вовтузилися на підлозі, лоскочучи одне одного, і час від часу хапали сестричку за ніжки. Поміж тих клопотів Хлоя трохи перекусила й сама.

– Та вгамуйтеся ж хоч на хвильку! – покрикувала вона на дітлахів. Коли ж їхні забави робилися занадто буйними, вона навмання хвицькала ногою під столом і примовляла: – До нас у гості зайшов юний господар, а їм і байдуже! Припиніть негайно! Сидіть тихо, а інакше я вам покажу, де раки зимують, щойно містер Джордж піде.

Що означала ця погроза, тітонька, мабуть, сама не знала. Можливо, саме тому вона не вразила її синів і ніяк не вплинула на дитячі безтурботні пустощі.

– Що за діти у нас! – вигукнув дядько Том. – Казилися б днями!

З-під столу вигулькнули обидва капосники, вимащені патокою аж по вуха, і накинулися із поцілунками на сестричку.

– Ну що ти скажеш! – скрикнула мати, відводячи рукою кучеряві голівки від дівчинки. – Злипнетеся між собою, що я потім з вами робитиму? Ану марш до криниці, непослухи, та глядіть, щоб повернулися чистісінькими!

Свої настанови тітонька Хлоя підкріпила, ляснувши по Богом призначеному місцю того з хлоп’ят, який був до неї ближче, але й це призвело лише до вибуху сміху обох її синочків, які вже котилися із хатинки.

– Таких розбишак світ не бачив! – з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.

– Оце бешкетниця! – вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.

Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців.

– Ну ось, здається вгамувалися, – сказала тітонька Хлоя, висуваючи у центр кімнати низеньке ліжко на коліщатках. – Мозе, Піте, влягайтеся спати, бо зараз розпочнеться молитовне зібрання.

– Ма-амо! Ми не хочемо спати! Хочемо молитися! На зібраннях буває так цікаво!

– Тітонько Хлоє, нехай залишаться! – рішуче сказав Джордж, пхнувши ногою дошки на колесах, які слугували Мозу й Піту ліжком.

Тітоньці Хлої не залишалося нічого, окрім як закотити ліжко назад, втім вона була задоволена, що процедура укладання на ніч пройшла як зазвичай, і сказала:

– Ну гаразд, може, це піде вам на користь.

І усі присутні почали радитися, як краще підготуватися до молитовного зібрання.

– Де нам набрати стільців, щоб усім вистачило? – бідкалася тітонька Хлоя.

Такі зібрання відбувалися у хатинці дядька Тома щотижня, і завжди кількість стільців була однаковою, тож щоразу все проходило чудово. Сьогодні також не було про що хвилюватися. Ці клопоти тітоньки Хлої як господині дому вже стали традиційними.

– На минулому зібранні старий дядько Пітер співав так натхненно, що й не помітив, як зламав у стільця аж дві ніжки, – нагадав Моз.

– Ти наговорюєш на людину! Мабуть, сам нашкодив? – осудливо похитала головою його мати.

– Та нічого ж страшного не сталося! То й стільчик можна приперти до стіни і сидіти на ньому ще хоч сто років! – виправдовувався Моз.

– Може й так, але садовити туди дядька Пітера не варто. Він під час співу скаче на стільці, мов на коні! Минулого разу галопом проскакав з одного кута в інший! – сказав Піт.

– Ото добре! Хай на нього і сідає! Насміємося… – наперед втішався Моз. – Як заведе: «Слухайте, що я скажу, праведні та грішники…», а тоді як полетить шкереберть!.. – Моз загугнявив гімн і впав, демонструючи, як падатиме дядько Пітер.

– Поводься пристойно! – суворо прикрикнула на ці кривляння жінка. – Гріх насміхатися над старшими!

Але містер Джордж розсміявся разом із Мозом, оцінивши його дотеп, тож виховний ефект, який мало справити зауваження тітоньки Хлої, було зведено нанівець.

– Ну, старий, час уже, – сказала тітонька Хлоя, – зносьте барильця до кімнати.

– Ті бочечки схожі на вдову, що про неї читав нам містер Джордж – вони теж можуть витримати будь-яке випробування! – прошепотів братові на вухо Моз.

– От і перевіримо, чи всі випробування їм до снаги! – засумнівався Піт. – Пам’ятаєш, як минулого разу в однієї відпало дно і всі попадали на підлогу?

Поки брати перешіптувалися, у кімнаті з’явилися дві порожні бочечки, попідпирані з усіх боків важким камінням, на які зверху примостили дошки. До цієї конструкції додали декілька розгойданих стільців та перевернутих догори дном відер. Нарешті нехитрі приготування до молитовних зборів було завершено.

– Я знаю, містер Джордж буде сьогодні такий люб’язний і почитає нам із книжки, – лагідно звернулася до юного господаря тітонька Хлоя. – Так у нього до ладу це виходить, що аж-аж! А з книжки слухати наскільки цікавіше!

Джордж радо погодився виконати її прохання, бо він, як і будь-який інший хлопчак, не марнував нагоди показати свою поважність.

Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. Поки решта сходилася, вже прибулі розмовляли про те, про се – пліткували, одним словом. Незабаром всі знали, що у тітоньки Саллі незрозуміло звідки з’явилася прегарна червона хустина, що господиня пообіцяла Ліззі подарувати свою білу у горошок батистову сукню, коли пошиє собі нову. Чоловіків зацікавило те, що містер Шелбі має намір придбати гніде лоша, яке, безсумнівно, примножить добру славу його маєтку.

Християни з інших маєтків приходили сюди, запитавши дозволу у своїх господарів. Вони повідомляли цікаві факти про справи у володіннях панів-сусідів. Усе це тут обговорювалося із жвавим зацікавленням і, що цікаво, у вищих верствах суспільства предметом інтелігентних розмов були теми, дуже подібні до цих.

Трохи згодом розпочалася пісенна молитва. Дуже радував хор. Сила і одухотвореність співу торкалися найтонших струн душ усіх присутніх, і навіть гугнява манера виконання не псувала чарівності цих урочистостей. Ту т співали як відомі церковні гімни, так і духовні пісні з характерним хитромудрим ритмом.

Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:

У іншій пісні, яка тут була дуже популярною, рефреном повторювався цілий куплет:

Йорданські береги, Ханаанська земля і Новий Єрусалим постійно згадувалися у цих піснях, і мальовничі картини виразно уявлялися неграм. Особливо їх чарувало, як вишукано ті місця описувалися, бо ж мова цих пісень була ніби з іншого світу.

Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.

Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:

– Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! – вона стукнула костуром об підлогу. – Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно – перебувати у стані блаженного очікування! – Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:

Містер Джордж, виконуючи прохання усього зібрання, прочитав декілька останніх розділів з Апокаліпсиса. Час від часу його перебивали вигуками: «Боже мій, Боже!», «Як же так?», «Господи, помилуй!», «Невже так все і буде, як оце написано?»…

Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».

У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.

За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.

Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.

Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.

Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.

– Все правильно, – сказав Гейлі, – а тепер підпишіться тут і ось тут.

Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.

– Ну, справу зроблено, – сказав работорговець, встаючи з-за столу.

– Так, – задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: – Зроблено!

– Ви наче не задоволені… – здивувався работорговець.

– Гейлі, – сказав містер Шелбі, – я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.

– Але ж ви самі щойно це зробили, сер, – реготнув работорговець.

– Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, – зверхньо відповів містер Шелбі.

– Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, – мовив работорговець. – Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.

Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Розділ V

Як одухотворена власність ставиться до зміни власника

Містер і місіс Шелбі пішли до своєї спальні. Сидячи у фотелі, містер Шелбі переглядав пошту, а його дружина розчісувала перед дзеркалом волосся, із якого вранці Еліза так майстерно створила елегантну зачіску. Побачивши увечері бліде обличчя служниці і аж запалі від сліз очі, місіс Шелбі відпустила її раніше, ніж зазвичай, і наказала негайно вкладатися спати. А зараз, розчісуючись перед сном, вона згадала їхню недавню розмову і запитала чоловіка ніби між іншим:

– До речі, Артуре, що за грубий мужлай сьогодні у нас обідав?

– Його прізвище Гейлі, – насторожено відповів Шелбі, не піднімаючи очей на дружину, і почав вмощуватися в кріслі, ніби хотів заховатися якомога глибше.

– Гейлі? А хто він такий, цей Гейлі, і що його привело до нашого маєтку?

– Я мав із ним певні справи після останньої поїздки у Натчез, – відповів містер Шелбі.

– Невже це дало йому право напрошуватися на обід?

– Та ні, я сам його запросив. Потрібно було підписати деякі папери.

– Ага, то він работорговець? – здогадалася місіс Шелбі, помітивши хвилювання чоловіка.

– Хто вам таке сказав, люба? – заперечив Шелбі, нарешті зважившись знічено глянути на неї.

– Та так… Просто згадала, як після обіду Еліза прибігла до мене засмучена, заплакана і запевняла, що чула, як работорговець пропонував вам продати її хлопчика. Така дивачка!

– Вона чула? – уточнив містер Шелбі і ще певний час не зводив очей з листа, навіть не помітивши, що він перевернутий догори ногами. Він думав: «Колись це все одно б стало відомо, тож ліпше зізнатися просто зараз».

– Я висварила Елізу, – вела далі місіс Шелбі, розчісуючись, – і запевнила її, що ви не маєте справ із работорговцями, які перепродують невільників на Південь. Адже ви ніколи не продаватимете наших негрів, тим паче в такі руки!

– Саме так, Емілі, – відповів її чоловік, – досі я цього не робив. Але тепер мої справи просто не залишили мені вибору. Таки довелося декого продати.

– Отому антихристові? Нечувано! Містере Шелбі, я не розумію подібних жартів!

– Я й сам хотів би, щоб це був лише жарт, – зітхнув Шелбі. – Я вирішив продати Тома.

– Кого?.. Тома, який служить нам вірою та правдою з дитинства?! Артуре Шелбі! А як же ваша обіцянка дати йому відпускного листа? Ми неодноразово це обговорювали! Коли так, я не здивуюся, якщо ви захочете продати єдиного сина нещасної Елізи! – слова місіс Шелбі були сповнені гніву і смутку водночас.

– Добре, Емілі. Я розповім усе по правді. Я вирішив продати Тома і Гаррі. І не розумію, чому ви про мене говорите, як про якогось монстра! Інші роблять це мало не щодня.

– Але чому саме їх? Хіба у нас мало інших рабів, якщо справді виникла необхідність когось продавати?

– Тому що за них платять найкраще – ось чому. Я згоден, можна було б вибрати когось іншого. Ця людина пропонувала мені великі гроші за Елізу. Це вас влаштувало б?

– Негідник! – вигукнула місіс Шелбі.

– Я його і слухати не став, знаючи, що вас це страшенно засмутило б. Подякуйте мені хоча б за це.

– Я погарячкувала, – опанувавши себе, сказала місіс Шелбі. – Але… Це так несподівано! Дозвольте мені хоч попіклуватися про цих нещасних! Том, хоч і негр, але такий благородний, такий вірний! Я щиро вірю, містере Шелбі, що за потреби він заради вас пожертвував би своїм життям.

– Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?

– Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома – прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь-яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?

– Мені так боляче засмучувати вас, Емілі, – зворушено сказав містер Шелбі. – Я поважаю ваші почуття, хоча не буду лукавити, стверджуючи, що повністю їх розділяю. Але змиріться, бо вже запізно щось змінити. Я не можу вчинити інакше. Я не хотів вам цього розповідати, але тепер доведеться, щоб ви зрозуміли серйозність ситуації. Якщо коротко, то ми опинилися перед вибором: або продати цих двох, або… решту всіх і всього, що у нас є. У руках Гейлі опинилися мої боргові векселі, Якщо я із ним не розрахуюся, то він відправить нас обох із торбами блукати світом. Я викручувався, як міг, я зібрав усі гроші, які мав – тільки що не жебракував, але для остаточного розрахунку необхідно ще продати Тома і Гаррі. Хлопчина сподобався Гейлі, він поставив умову: ми зможемо нормально залагодити нашу справу лише за умови, що я продам хлопчика. Ту т нічого від мене вже не залежить. Ви так переймаєтеся долею цих двох, а що ви відчували б, якби нам довелося відмовитися від усього, що маємо?

Ці пояснення чоловіка шокували місіс Шелбі. Вона підійшла до трюмо, закрила обличчя руками і з її грудей вирвався розпачливий стогін.

– Прокляття Господнє тяжіє на рабстві, страшне прокляття! Воно винищує і рабів, і нас, панів. А я, нерозумна, гадала, що мені до снаги перемогти це жахливе зло! Який гріх – мати рабів за наших варварських законів! Я завжди відчувала це, навіть дитиною, а коли усвідомила свій релігійний обов’язок, то відчула ще гостріше. Та я помилялася, думаючи, що рабовласництво можна певною мірою пом’якшити добротою, людяністю, уважним до негрів ставленням. Я гадала, хороше ставлення може їм здатися кращим за свободу! Хіба це не безумство?

– Емілі! Ви перетворилися у справжню аболіціоністку.

– Аболіціоністку? Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!

– Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, – закинув їй чоловік. – Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.