Хто є хто: Ідзковський

Двадцяті були часом бурхливих поривів молодості до самовираження. Людям неспокійним, творчим хотілося скрізь устигнути, не пропустити нового, незвичайного. На ентузіастів ще не накинули гамівних сорочок… А тут якраз прийшов НЕП з його швидким вторгненням у побут напівголодного й захаращеного міста. Темп життя незвично зріс. Доба скоротилася в об'ємі. У першому наближенні тодішні підприємці нагадували кооператорів горбачовського заклику.

Народилися нові слова: «непман» і «спец». Футбол спочатку затаврували ганьбою як буржуазний пережиток і непролетарський вид спорту, але незабаром помилували і охрестили на англійський зразок «футером». Капелюх і «гаврилка» (так в пору військового комунізму називали краватку) на очах завойовували здані було позиції кепці, косоворотці, гімнастерці. Брюки-кльош і бушлат – «мандат пролетаря» – поступилися місцем модному піджаку в талію і коротким брюкам непомірної ширини в стегнах що різко звужувалися в кісточці.

Знов спалахнула реклама: «Фабрика Сорокіна – музичні інструменти», «Савва Ундервуд – друкарські машинки», «Кращий заклад натирача на Прорізній у Босяцького!». Найбільший шик – капелюхи і галантерея, черевики «джиммі» з вузьким носом, колекції готового верхнього одягу і тканини «у нас тільки імпорт» – можна було придбати на Хрещатику і в Пасажі.

Місто мінялося на очах. Приватні гастрономічні молочні, овочеві магазини відтіснили на околиці робочі лавки, де все було простіше, убогіше, але доступніше. З'явилися приватні прокатні автомобілі. Ресторани з кабінетами працювали до ранку. На біржі котирувався золотий червонець. Коло підніжжя Володимирської гори з боку Подолу тулилися безпритульні. Майже поряд з їх трущобами на вулиці Борчів Тік розташовувалася нижня станція михайлівського механічного підйомника. Фунікулер вів з царства вбогості до царства літератури: на площі Героїв Перекопу (Богдана Хмельницького) розкинулося містечко букіністів.

Ось в яку пору закінчив трудову школу № 79 беззмінний воротар футбольної збірної Тосик Ідзковський. Незадовго до випускного вечора до школи завітала невисока людина в канотьє й ошатних білих туфлях. Поштовхавшись на великій перерві в галасливій водоверті, він швидко відшукав хлоп'ят з першої команди на чолі з Тосиком і неповторно-лінькувато вимовив декілька дивних фраз:

– Наскільки я розумію, вам уже нема в кого вигравати. Приходьте завтра в «казино», почнемо нове життя. Ви чули про таку команду – «Радробітники»? Так це я. Виступатимете за нас.

На місці нинішнього готелю «Дніпро» в роки НЕПу розташовувалася приземиста будівля, в якій за царя (та і до літа 2009 року!) майже цілодобово крутилася дзиґа рулетки… Більшовики передали будівлю під клуб профспілці державних службових установ, проте, як повелося, в побуті за ним збереглася колишня назва – «казино». Футбол був у такій шані у членів профспілки, що зал, прикрашений червоним деревом, з дзеркалами на всю стіну, надавався для осінньо-зимових тренувань.

У цей храм і прийшли вчорашні школярі на чолі з відчайдушним воротарем трудової школи № 79 Тосиком Ідзковським. Висока довіра приголомшила хлоп'ят. Крилася в цьому казковому повороті і маленька життєва приємність: уперше їм не довелося витрачати на спортивну форму гроші, заощаджені на сніданках…

Людина в канотьє, що запросила їх, виявилася непоганим футбольним селекціонером. За весь 1925 рік четверта команда «Радробітників» пропустила всього один гол, принісши клубу вагомий залік. А в знаменитому матчі з «Райкомводом», дивитися на який прийшов увесь Поділ, 18-річний Антон Ідзковський парирував пенальті при рахунку 1:0 на користь своєї команди за дві хвилини до фінального свистка. Звичайно, в центрі уваги київської торсиди був турнір не четвертих, а перших клубних команд. Але в головному чемпіонаті «Радробітники», на жаль, не вели перед. І вже весною 1926 року чоловік в канотьє довіряє Ідзковському місце голкіпера № 1.

Антон (тут Кассиль явно запозичив ім'я) виявився гідним запаморочливої кар'єри. Закоханий у футбол до самозабуття, він змалку привчив себе до жорстокої самодисципліни. Маючи середні фізичні дані, він розробив для себе спеціальні вправи, що розвивають швидкість реакції, спритність, гнучкість, силу. Кидав тенісний м'яч у кам'яну стіну і ловив. Бив у стіну ногою справжній футбольний м'яч і ловив. Навіть у години дозвілля в полі, в лісі, на пляжі ловив комарів, мух, метеликів, усе, що пролітало поряд. Знав ігрові звички всіх київських форвардів. Аналізував, шукав протиприйоми. Пристрасть до куріння, спиртного і марнування часу в розвеселих компаніях проминула Ідзковського в отроцтві, що дозволило йому стати найбільш «режимистим» гравцем у місті, вельми щедрому на розваги.

За аскетизмом з Антоном Леонардовичем витримував порівняння хіба що Володимир Макарович Галета. Невипадково обидва прожили велике повнокровне життя. Але якщо Галета із власної волі не дійшов до «Динамо» і, рано розпрощавшись з футболом, був тільки свідком повної драматизму 55-річної історії всесоюзних чемпіонатів, то Ідзковський в різних іпостасях – гравця, тренера, функціонера – став активним її учасником. І тут він ніколи не забував про величезну роль у своїй долі, як і долі однолітків, що знайшли своє покликання в грі з м'ячем, людини в канотьє – свого вчителя Михайла Давидовича Товаровського.

Ще не стихли залпи війни, а воротар ІДЗКОВСЬКИЙ (на знімку в стрибку відбиває м'яч) знову полонив уболівальників своєю майстерністю. Київський стадіон «Динамо». 1944 рік.

Була, правда, у Антона Леонардовича, вихідця з поляків (до революції він носив прізвище Ідзиковський, а потім завдяки родичам з нижчого стану втратив букву «и»), серйозна щербина в біографії. Те, що Тосик під час НЕПу служив прикажчиком у магазині спорттоварів на Хрещатику, мало бентежило більшовиків. А ось чому вони закрили очі на явну неточність в автобіографії, де Антон називав себе сином кухаря – питання. Вся інтелігенція дореволюційного Києва чудово знала батька Антона – власника найбільшого в місті книжкового магазина на Хрещатику, 29 Леонарда Ідзиковського. Не могли пройти мимо цього факту і пильні чекісти дзержинської школи. Але мудро вирішили, що корисний футболіст і один із співорганізаторів київського «Динамо» куди краще виглядатиме в образі сина кухаря…

Знайомий нам уже по «Залдору» Мишко Студент став першим і вельми успішним тренером київського «Динамо», крупним ученим, автором підручників з футболу. Ще в середині двадцятих разом з московським рефері Василем Рябоконем він написав методичний довідник для гравців, тренерів, суддів, активно співробітничав в спортивних відділах різних газет.

А на зорі радянської влади звіти про матчі були цікавим і дивовижним чтивом. Для ілюстрації – зразок продукції гангстерів пера (автор сховався за ініціалами І. С. І.) з одеського журналу «Шквал» за 10 червня 1926 року.

Два славні футбольні воротарі київського «Динамо» – дві славні епохи. Євген РУДАКОВ (зліва) і Антон Леонардович ІДЗКОВСЬКИЙ,

Що не вирубаєш сокирою…

«Турнір м'яченосців. Футбольні бої Одеса – Крим.

Те, що піднесене Радінфізкультом під гучним і відповідальним ярликом «Кримської збірної», хіба ось в якому сенсі виправдовує себе: дійсно зібрано з бору по сосонці. І ми розуміємо те велике розчарування, яке відчувала вся спортивна Одеса обидва ці дні (7:0,4:0). І ми відмовляємося розуміти цю комерцію… Були дуже симпатичні молоді люди. Були «м'яченосці», які оскаженіло носилися по полю, розгублені і сумлінні, такі, що зворушливо задихаються, але не було спортсменів. І зовсім не було футболістів.

Футбол – це стрімкий натиск, розумна комбінація, дзвінкий удар, спритний трюк. Футбол – це динаміка і темперамент.

У «кримчаків» темпераменту хоч відбавляй, але вони не знають поля, не відчувають гри, не бачать супротивника. Без усіх цих якостей футболіст – просто дригалка.

Кримчаки і продригали матч, продригали смішно, по-дитячому, як футбольні лікбезники.

І лише шкода настирливої, але такої, що не виправдала себе, реклами.

Якийсь старий спортсмен, у якого нагострене око, прийшовши на перший матч, після перших хвилин гри припустив: «Схоже на 7:0».

Це «пророцтво» збулося. На п'ятій хвилині Злочевський загнав в «осоружні ворота» перший хижий гол. Потім кожні чверть години, як за замовленням, падали одеські м'ячі в кримські ворота.

Гості метушилися. їх убивчо «ганяли». Вони кількадесят хвилин не торкалися м'яча. А отримавши м'яч – не могли його використати… Хотілося б виділити кого-небудь з «кримчаків» – і ми не знаходимо кого… Хіба що воротаря Білуху, який показав кращий клас гри, прекрасне око, міцні руки і справжній фізкультурний розум»…

А ось приклад розпалювання нетерпимості вболівальника і надупереджене ставлення до суперників – своїх і чужих – у так званому пролетарському друці:

Два футбольні матчі Москва-Київ

«…На початку другого хавтайму кияни з центру Кукуєвицький забивають перший гол Москві. Роз'яррені москвичі вживаючи всех дозволених і навіть недозволених (штовхання) технічних прийомів, підвоюють атаку і Київ двічі у великій небезпеці; раз голкіпера, що вибіг назустріч м'ячеві, збито з ніг і ворота без захисту, а м'яч… На віддалі п'яти кроків од воріт. Чоловік з п'ять москвичів пускають м'яч поміж ніг, силкуючись забити гола. Надійшла оборона, небезпеку зліквідовано. Другий разів Київу десятиметрівку, на щастя підвезло… Гола не було. Останні хвилини хавтайму минули й розквитатися Москві не вдалося: матч закінчився наслідком 1:0 на користь Київа.

Команда Райкомвод вразила всіх своею дружною грою, єдністю, особливо ж успішно була відповідальна гра беків.

На київському обрії з'явилася ще одна гарна футбольна команда.

Гр. Старое».

(з газети «Пролетарська правда»,

м. Київ, за 8.08.1926р.)

Із заголовка малограмотного опусу виходить, що було два матчі. І в першому «москвичі» (а насправді це була рядова команда з підмосковного Орєхово-Зуєва) легко розправилися з «Залдором», найсильнішим клубом Києва – 4:1. Тільки весь запал автора пішов у свисток – опис того, як мужні парубки «Райкомводу», до речі, віце-чемпіона Києва, героїчно витримали натиск «розз'яренних москалів» і видряпали перемогу… Так, про футбольне безумство, що охопило в XX столітті світ, можна писати по-різному: з гумором, наукоподібно, серйозно і брудно, граючи на убогих струнах душі людської.

Відлуння-1927

Оголошено збір коштів постраждалим від землетрусу в Криму.

До Києва прибув єврейський комсомольський поет Вайнерман. Він повідомив, що в Москві за антисемітизм позбавлений звання народного артиста Степан Кузнецов з МХАТу.

Американський пілот Чарльз Ліндберґ за 33 години здійснив перший безпосадочний переліт через Атлантику.

Профспілки проводять конкурс друкарок. До нього допускаються персони, що працюють зі швидкістю не менше 350 ударів у хвилину. У програмі – друкування з друкарського аркуша і рукопису, робота під диктування і на швидкість. За кожну помилку віднімається від 10 до 20 ударів.

Пожежа на київському вокзалі.

Пролетаріат міста обурений стратою Сакко і Ванцетті.

Оголошено про початок функціонування трансатлантичного телефонного зв'язку.

Вибори президента Ліберії стали фальсифікацією сторіччя. Правлячий президент Чарльз Кінг через головотяпство своїх блюдолизів набрав голосів у 15,5 разів більше загальної кількості.

За бешкет і хуліганство зняті з обліку на біржі праці вісім безробітних.

У приміщенні Оперного театру імені Карла Лібкнехта почалися гастролі Харківського театру музичної комедії.

Всесвітньо відомий шаховий маестро О. С. Селезньов дав дві консультаційні партії в клубі «Роботрос» проти сильних київських гравців.

Заступник начальника київської головміліцїї Люд-Цинцарь оголосив війну міським повіям.

На XV з'їзді РКП(б) Троцький і Зинов'єв виключені зі Всеросійської комуністичної партії (більшовиків).

Отримано повідомлення про приїзд кращої футбольної команди робітничої спілки Австрії на ряд матчів. У п'ятницю, 1 липня, в нашому місті відбудеться перша офіційна міжнародна зустріч з футболу. Дебют доручений збірній металістів.

Піонери зелених полів

Знову звернемо увагу на Володимира Галету – першого серед київських бомбардирів радянської пори, славного попередника київських футбольних снайперів – Каневського, Біби, Бишовця, Блохіна, Шевченка.

До двадцять сьомого року Володимир уже третій сезон виступав за першу команду «Райкомводу», де тон задавали Семен Хавчин і Борис Кукуєвицький, одружені на рідних сестрах. Правда, в цьому вони не були оригіналами. Чотири лідери «Залдора»: Ямковий, Бардадим, Костін і Фенцель установили київський рекорд, досі не перевершений, пов'язавши свої долі з чотирма сестрами-гімнастками, що, проте, не перешкодило «Райкомводу» відібрати у залізничників пальму першості в місті якраз напередодні візиту австрійців.

У перемозі водників була чимала заслуга їх кращого бомбардира Галети, який виконував функції лівого напівсереднього нападу і головного диспетчера Кукуєвицького, який вважався центром атаки. 39-річний Хавчин уже перейшов на тренерську роботу, і саме йому Окружна рада професійних спілок доручила підібрати склад на матч з австрійцями. Оскільки гості були справжніми роботягами, Хавчин зупинив свій вибір виключно на їх колегах з «Більшовика», кабельного і гвоздильного заводів.

Ось кому пощастило відкрити літопис міжнародних футбольних зустрічей у Києві. У голу стояв Федоров, беками були Захаров і Жук, хавбеками – Пігульовський, Ашкиназі і Ердман, на краях нападу діяли Єгоров, Іноземцев, в центрі – Пискун, на зв'язках – Кисевич і Бродський.

Австрійці згодом приїжджали ще двічі. Восени того ж 1927 року в місто на Дніпрі завітали родоначальники гри, англійці, але такого свята, як при зустрічі збірної Нижньої Австрії (так офіційно іменувалися гості), Володимир Макарович Галета більше не пам'ятав.

На шляху австрійців до Києва, на станціях Шепетівка, Казатин, Фастів пройшли мітинги. У Жмеринці 1500 місцевих фізкультурників закидали поїзд квітами. На станції Проскурів був влаштований парад оркестрів з прапорами. «Вечірній Київ», що не давав у той час по два-три місяці фотографій узагалі, помістив на третій сторінці знімок трьох керівників зарубіжної делегації: капітана команди Карла Юдля, голови Футбольного союзу Карла Штарка, члена Союзу самооборони Нижньої Австрії Рудольфа Лоєва.

Усі перепустки і контрамарки на «Червоний стадіон» було скасовано. Квиток для дорослого йшов за ціною двох фунтів краківської ковбаси. Для доставки глядачів організували спеціальні трамвайні маршрути. Тераса і довколишні пагорби Черепанової гори були всіяні глядачами, які влаштували гостям п'ятнадцятихвилинну овацію. У перерві учасники події фотографувалися і спілкувалися з уболівальниками, не покидаючи поля. Фрагменти гри фіксувалися на кіноплівку (на жаль, під час війни вона пропала).

Судив матч Хавчин. Він із сумом спостерігав за справою рук своїх. Вельми посередня команда господарів явно поступилася суперникам. І лише самовідданість голкіпера Федорова дозволила уникнути розгрому – 0:2.

Повторний поєдинок 3 липня, що зібрав більше десяти тисяч глядачів, мав інший характер. Команда київських профспілок була представлена сильними майстрами і до перерви ні в чому не поступалася австрійцям – 1:1. У відповідь м'яч вдалося забити Галеті. Але в другому таймі позначилися досвід і краща зіграність гостей. Вони взяли гору – 3:1 і із стадіону відправилися на вокзал – п'ятого числа їх чекала зустріч у Дніпропетровську.

Усе літо «Райкомвод» не знав осічок, лідирував він і в осінній першості Києва 1927 року. У нападі головував тандем Галета – Кукуєвицький. 13 вересня ця пара влаштувала своєрідний бенефіс, забивши п'ять м'ячів (хеттрик зробив Кукуєвицький) у ворота збірної Робітничої спортивної асоціації Англії. Оскільки перемога з рахунком 6:2 була першою в історії міжнародних зустрічей наших земляків, варто назвати склад: воротар Халатников, беки – Весеньєв і Жданов, хавбеки – Юкельзон, Бардадим і Долгов, форварди – Філоненко, Рейнгольд, Кукуєвицький, Галета і Ковтуненко. Але на сцену вже виходило «Динамо»…

Поява на світ чи зачаття?

В офіційній біографії команди сказано, що вона виникла 13 травня 1927 року, але це неправда. Навіть за газетними звітами вона народилася 5 квітня 1928-го, а насправді перший контрольний поєдинок зіграла 1 липня того ж року, поступившись слабенькій збірній Білої Церкви – 1:2, а перший зареєстрований матч провела ще через півмісяця – 17 липня з одеським «Динамо» (2:2). Потім до глибокої осені, крім невеликої групи кадрових чекістів і міліціонерів (Н. Мурашов, І. Терентьєв, Е. Пірокеті, В. Трофимов, П. Койфман), нова команда використовувала профспілкових гравців, які паралельно продовжували виступати за свої колишні клуби. Недаремно в архівах знайдено фото перших динамівців Києва тільки за 1928 рік. Раніше такої команди просто не існувало…

А 13 травня 1927 року датується створення в Києві першого пролетарського стрілецького товариства «Динамо», що об'єднало понад 1000 чоловік. У виданій через півроку, в листопаді, постанові висувалося завдання – регулярно проводити змагання зі стрільби з дрібнокаліберної зброї, і ні слова не було про футбол. Зате підкреслювалося, що товариства динамівців давно організовані в усіх великих містах СРСР. Це був замаскований докір Наркомату внутрішніх справ УРСР на адресу голови київського окружного ДПУ Західного (Семена Ізраїлевича Кессельмана).

Влітку двадцять сьомого ейфорії в світі з приводу революції в Росії значно поменшало. Відступ в НЕП не міг приховати репресивного характеру нової влади, що безжально розправлялася навіть з тими інтелігентами, які щиро вірили в живучість ленінської ідеї. На захід все більше надходило інформації про будівництво концтаборів. У 1922 році їх було всього два з шістьма тисячами ув'язнених, переважно білими офіцерами і духовенством. У 1927-му – п'ятдесят таборів з різношерстим контингентом в сто сорок тисяч чоловік. Особливий неспокій за кордоном викликала зловісна роль ДПУ

Сталін вирішив відкрито захистити своє улюблене дітище, в надрах якого зароджувалася система тотального терору. Нагода представилася на урядовому прийомі 5 листопада 1927 року на честь іноземних робітничих делегацій, прибулих до Москви на святкування роковин Жовтня.

Питання французької робітничої делегації: «Судові права ДПУ, розбір справ без свідків, без захисту, таємні арешти… Оскільки ці заходи важко допускаються французькою громадською думкою, то було б цікаво знати їх обґрунтування».

Сталін: «ДПУ або ЧК є каральний орган радянської влади. Цей орган більш-менш аналогічний Комітету суспільної безпеки, створеному під час Великої Французької революції. Він карає головним чином шпигунів, змовників, терористів, бандитів, спекулянтів, фальшивомонетників…

Проповідують максимальну м'якість, радять знищити ДПУ.. Роззброїти революцію, не маючи ніяких гарантій на те, що вороги революції будуть роззброєні, ну хіба це не дурість, хіба це не злочин проти робітничого класу! Ні, товариші, ми не хочемо повторювати помилок паризьких комунарів… Чи не думають товариші, що російські буржуа і поміщики менш кровожерні, ніж версальці у Франції?

Воюючи з внутрішніми ворогами, ми ведемо, отже, боротьбу з контрреволюційними елементами всіх країн. Судіть тепер самі, чи можна обійтися за цих умов без каральних органів на кшталт ДПУ, яке не просто карає, але і покликане виховувати на власному прикладі мужність, вірність, фізичне здоров'я.

Ні, товариші, ДПУ потрібне революції і ДПУ житиме у нас на острах ворогам пролетаріату». (Бурхливі аплодисменти.)

Повна стенограма відповіді, цього зразка сталінської демагогії (йому про суди без слідства, а він киває на комунарів XVIII століття), була опублікована тільки в закритій пресі і стала програмним документом, прийнятим до неухильного виконання. Вже в тридцятому році генсек, проголошений Вождем, тримав у застінках більше мільйона політв'язнів, а маховик репресій тільки розкручувався. Футбол з подачі чекістів Сталін наказав зробити всенародною грою, щоб замучений тяжкою працею пролетар або принижений жалюгідним грошем радслужбовець могли на трибунах випускати пару роздратування, розчарування і страху…

Професійний революціонер і вояк до мозку кісток, головний чекіст Києва Семен Західний був у полоні оперативної роботи. У нього не вистачало ні часу, ні бажання стежити за становленням «Динамо». Зовсім іншого складу був його заступник Василь Тимофійович Іванов, що любив спорт, захоплено грав у футбол сам, а головне – тримав ніс за вітром. Він не просто видав розпорядження про створення команди, але і пильно стежив за її першими кроками.

Ставши в липні 1928 року начальником ДПУ Київського округу, Іванов негайно організував для динамівців декілька міжміських зустрічей, перша з яких з одеськими одноклубниками стала поворотною в долі нового колективу.

Займався одеситами старий знайомий Іванова, фанатик футболу Сергій Арсентійович Бармінський. А Іванов якраз підшукував собі бойового заступника… Питання про перехід Бармінського до Києва вирішилося миттєво. Природно, круг обов'язків заступника не обмежувався футболом, і Бармінський перетягнув за собою з Одеси Лазаря Когена, організатора знаменитої команди «Містран», що вмів не просто розгледіти перспективного гравця, але й підібрати йому близьких за духом партнерів. Це було до речі, тому що Михайло Товаровський, який займався в «Динамо» на найранішому етапі тренерською і селекційною роботою, збирався на навчання до Москви.

Семеро, витравлених ретушшю

Отже, команда «Динамо» почала формуватися раннім літом 1928 року. Ядро її спочатку складали гравці «Радторгслужбовців» (оскільки Михайло Товаровський став першим, на жаль, ненадовго, тренером динамівців) плюс кращі представники київського військового округу. Ось усі відомі нам прізвища: воротарі Е. Дібнер, А. Ідзковський; захисники – С. Іванов, П. Дишкант, І. Станко; півзахисники – М. Мурашов, ?. Пірокеті, С. Васильчиков; нападаючі – Сильвестров, І. Гальбурт, І. Терентьєв, В. Трофимов, І. Філін, П. Койфман, а також Бочков і брати Рейнгольди з «Райкомводу», В. Бойко і С. Бардадим з «Залдора». Кадрових чекістів, повторюся, в команді було тільки п'ятеро.

Ненадовго перенесемося в масловську еру неповторного зльоту киян. Разом з комісаром «Динамо» п'ятдесятих (існувала така посада при Сталіні і ранньому Хрущові), а потім моїм товаришем по службі в «Спортивній газеті», кадровим чекістом Феодосієм Олександровичем Остапченком мені пощастило роздобути в архіві першого капітана динамівців Миколи Мурашова найпершу з відомих фотографій київського «Динамо» 1928 року. Наш фотокор Наум Григорович Барингольц до історії появи цього знімка в редакції, як вказав Анатолій Коломієць в статистичному довіднику «Київський футбол на рубежах часів», ніякого відношення не мав.

Перший склад київського «Динамо». Фото сфальсифіковане. На нім змиті зображення сімох українських чекістів – організаторів футбольної команди. При радянській владі свідомо спотворювалася і дата знімка – 1927, а не 1928 рік, як було насправді.

Ще за двадцять місяців до зустрічі ветеранів «Динамо» в 1968 році в стінах нашої редакції на Великій Підвальній, 36 Феодосій Олександрович умовив Мурашова дістати унікальне фото із загашника. Я, як наймолодший співробітник футбольного відділу, спрацював кур'єром, а Барингольц та інший відомий фотокор Йосип Миронович Шаїнський зробили фотокопії цієї реліквії.

Компетентні органи наполягли на видаленні сімох чекістів, зображених на фото разом із футболістами. Операцію «обрізання» здійснив наш ретушер, старий Яків Бузовський. Покалічений варіант уперше з'явився в «СГ» в січні 1967 року, а потім у журналі «Старт» №11 за той же рік. Отже тактовний і симпатичний Наум Григорович Барингольц тут ні до чого.

Ну а справжній варіант історичного фото я вперше опублікував чверть століття опісля – 23 жовтня 1992 року в «Київських новинах», де тоді друкувався газетний варіант нарисів до цієї книги.

На жаль, і в XXI столітті ми не знаємо імен «витравлених» сімох співробітників ОДПУ, чия трагічна доля ніяк не вписувалася в офіційну історію команди. А в білих майках з буквою «Д» в стилізованому ромбі на грудях пізнаються в першому ряду зліва від воротаря Антона Ідзковського (він у кепці сидить на траві) – Сергій Іванов, справа – Петро Дишкант. У другому ряду сидять зліва направо: Микола Мурашов, Сергій Бардадим, Євген Пірокеті; у третьому ряду четвертий зліва після невідомих в штатському – Мойсей Рейнгольд, далі Володимир Трофимов, Петро Койфман, Іван Терентьєв і біля чекіста в червоноармійському кашкеті – Василь Бойко.

А це – справжнє перше фото київського «Динамо» без ретуші. Порівняйте з попереднім. На жаль, і сьогодні відомі прізвища тільки одинадцяти зображених на знімку футболістів і жодного з числа штатських і військових.

Перший ряд. Сидять (зліва направо) – Сергій ІВАНОВ, Антон ІДЗКОВСЬКИЙ, Петро ДИШКАНТ; другий ряд – капітан команди Микола МУРАШОВ, Сергій БАРДАДИМ, Євген ШРОКЕТІ; стоять у білих майках з динамівським ромбом на грудях Мойсей РЕЙНГОЛЬД, Віктор ТРОФИМОВ, Петро КОЙФМАН, Іван ТЕРЕНТЬЄВ і після одного з сімки невідомих – Василь БОЙКО.

«І лише ліри милої не віддам!»

Важко уявити, скільки футбольних талантів понівечила і погубила горілка! Багато київських команд двадцятих кожну календарну гру, незалежно від результату, празникували в ресторанах: «Малому Ермітажі» (що не зберігся) на Карла Маркса, в «Палас-готелі» або «Континенталі» («Театральному»). На жаль, цю погану традицію з радістю перейняли і динамівці, серед яких особливо старався Федір Тютчев, що перейшов в клуб на початку двадцять дев'ятого року, а трохи пізніше – Валентин Прокоф'єв, який любив у відчайдушній веселості гасити сигарети об лоб офіціантів і розповідати політичні анекдоти. Коли друзі пропонували йому закінчувати, він уперто хитав головою і, стукаючи в характерній манері кулаком по коліну, кричав:

– Футбол – моя стихія! Поезія! Моя нога – моя ліра! І знов ударяючи кулаком по своїй «лірі», зухвало додавав на чиюсь адресу:

– І лише ліри милої не віддам!

Лірику Єсеніна він знав напам'ять і часто любив цитувати поета, на якого був схожий і якого підсвідомо наслідував.

Коген, що добився переводу Прокоф'єва з Москви і добре знав слабкі сторони цього неврівноваженого нападника, умивав руки, не в силах боротися з улюбленим «захопленням» підопічних. До того ж у нього вистачало чисто футбольних турбот. Адже після відходу Товаровського в команді «Динамо» майже сім років не існувало офіційної посади тренера… Вище начальство не визнавало бешкетів, а на тихі п'янки дивилося поблажливо. Сподвижники Залізного Фелікса славилися стриманістю в побуті. А ось їх наступники дозволяли собі розслабитися. Поганий приклад тут подавав, очевидно, Берія, що з молодості пив як швець. Утім, в київському клубі працював швець, що пив, як Берія.

Мова про Олександра Вікторовича Орлова, короля взуття, який шив дивовижно легкі і зручні бутси. Вони мали твердий передок, що оберігало від неприємних травм, коли суперник наступав на ногу. Мистецтву Орлова віддав шану в 1937 році лідер басків Реґейро. Залишившись без фірмового взуття напередодні матчу, він ніяк не міг підібрати собі відповідної заміни. Виручив Олександр Вікторович, а Реґейро потім не міг нахвалитися обновкою і не вірив, що взуття зроблене вручну.