Вона урвала його, сміючись від усього серця, щаслива, радісна, підлещена:

– А він сказав вам до мене звернутись?.. Це дуже мило…

– Так, пані. Він сказав, що ви порятуєте мене краще від нього… Але я не зважувався, не хотів. Розумієте?

Вона підвелася.

– Це буде чарівне співробітництво. Я в захваті від вашої думки. Сідайте на моє місце, а то в редакції мою руку знають. І зараз напишемо вам статтю, але розкішну статтю.

Він сів, узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу й чекав.

Пані Форестьє стояла, дивлячись на його приготування, потім взяла з коминка цигарку й закурила.

– Не можу працювати без цигарки, – сказала вона. – Ну, про що ж маємо оповідати?

Він здивовано підвів до неї голову:

– Та не знаю ж, того й прийшов до вас.

– Так, я все вам упорядкую, – сказала вона, – зроблю підливу, але треба ж страви.

Він заклопотано мовчав; нарешті промовив вагаючись:

– Я хочу розповісти про свою подорож з самого початку…

Вона сіла проти нього, по той бік великого столу, й сказала, дивлячись йому в очі:

– Так розкажіть мені спочатку, мені самій, розумієте, поволі, докладно, а я вже виберу, що треба.

А що він не знав, як почати, вона сама почала розпитувати його, як священик у сповідальні, ставлячи точні питання, що нагадували йому про забуті подробиці, про обличчя, які бачив мимохідь.

Отак примусивши його з чверть години розповідати, вона раптом урвала його:

– Тепер починаймо. Припустімо, що ви описуєте свої враження якомусь приятелеві, бо це дозволить вам наплести торбу дурниць, наробити безліч зауважень та бути природним і дотепним, якщо зможемо. Починайте.

«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжир, прошу. Посилатиму тобі зі своєї мазанки щось ніби щоденника, де описуватиму своє життя день по дню, година по годині, бо однаково робити тут нічого. Іноді він здасться тобі грубуватим – то й що – ти ж не зобов’язаний показувати його знайомим жінкам…»

Вона спинилась, щоб запалити погаслу цигарку, і тихе рипіння гусячого пера теж відразу вщухло.

– Далі, – сказала вона.

«Алжирська земля – це велика французька колонія на межі великого невідомого краю, що зветься пустинею Сахарою, Центральною Африкою і таке інше.

Сам Алжир – брама, біла чудова брама в цей чудний суходіл.

Та спочатку треба до нього добитись, а це не кожному приємно. Ти знаєш, що я чудовий верхівець, об’їжджаю полковницькі коні, але можна бути добрим кавалеристом і кепським моряком. Так і зі мною.

Пригадуєш майора Сембрета, якого ми звали доктором Блюво? Коли нам хотілось перепочить добу в благословенній країні – шпиталі, ми йшли до нього на прийом.

Він сидів на стільці, розставивши грубі ноги в червоних штанях, упершись кулаками в коліна та зігнувши в ліктях руки, і поводив банькуватими очима, жуючи сивий вус.

Пам’ятаєш його лікування?

– У цього солдата збурення шлунка. Дайте йому блювотного номер три за моїм рецептом, потім дванадцять годин спочинку, і він вичуняє.

Це блювотне було всемогутнє, всемогутнє й невідпорне. Пили його, бо мусили. Потім, скуштувавши узвару доктора Блюво, мали дванадцять годин щиро заробленого спочинку.

Так от, любий мій, щоб добитись до Африки, треба аж сорок годин терпіти від іншого невідпорного блювотного за рецептом Трансатлантичної пароплавної компанії…»

Вона потирала руки, цілком вдоволена своєю вигадкою.

Підвелася й почала ходити, закуривши другу цигарку, і диктувала, пускаючи цівки диму, що виходили просто з маленького круглого отвору серед стиснутих губ, потім ширились, здіймались, лишаючи де-не-де в повітрі сірі нитки, прозорий туман, ніби випаровини, подібні на павутиння. Часом, махнувши рукою, вона розгонила ці легкі стійкіші плями; іноді розтинала їх вказівним пальцем і дивилась потім зосереджено, як поволі зникало перетяте навпіл пасемце ледве примітної пари.

А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, всіма рухами її тіла та обличчя в цій побіжній грі, що аж ніяк не обходила її думки.

Тепер вона придумувала подорожні пригоди, змальовувала вигаданих подорожників і розповіла про роман з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.

Потім сіла й почала розпитувати Дюруа про топографію Алжиру, зовсім їй невідому. За десять хвилин вона знала вже стільки, що й він, і вставила до статті маленький розділ з політичної та колоніальної географії, щоб познайомити читача з річчю та підготувати його до розуміння поважних справ, що будуть порушені в дальших уривках.

Далі пішла виправа в Оранську округу, фантастична виправа, де мова йшла здебільшого про жінок – муринок, єврейок та іспанок.

– Тільки це й цікавить читачів, – сказала вона.

Кінчила вона зупинкою в Саїді, коло підгір’я високих плато, та втішною інтригою між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та робітницею-іспанкою, що працювала на обробці альфи в Аїн-ель-Гаджарі. Розповіла про їхні побачення на голих скелях вночі, коли шакали, гієни та арабські собаки скавулять, брешуть і виють серед гір.

І сказала весело:

– Далі завтра. – Потім, підвівшись, додала: – От як пишуть статті, добродію. Підпишіть, будь ласка.

Він вагався.

– Та підпишіть же.

Тоді він засміявся і підписав край сторінки: «Жорж Дюруа».

Вона все курила, ходячи, а він усе на неї дивився, не знаючи, як їй подякувати, радіючи від її присутності, свідомий вдячності й чуттєвого щастя від народжуваної інтимності. Йому здавалось, що все навкруг неї є частина її, все, навіть стіни, обставлені книжками. В стільцях, меблях та повітрі, де плавав тютюновий дух, було щось особливе, добре, ніжне, чарівне, саме те, чим віяло від неї. Раптом вона спитала:

– Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?

Він здивувався.

– Та… по-моєму… по-моєму, вона чарівна.

– Правда ж?

– Безперечно.

Йому хотілось додати: «Але не така, як ви», та він не зважився.

Вона провадила:

– А якби ви знали, яка вона весела, своєрідна, розумна! Це богема, справжня богема. За це й чоловік її не любить. Бачить тільки хиби, а вартостей не цінує.

Дюруа вразило, що пані де Марель заміжня. Проте це було дуже природно.

Він спитав:

– Слухайте… вона замужем? А що ж її чоловік робить?

Пані Форестьє тихенько знизала плечима й бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк.

– О, він ревізор Північної залізниці. В Парижі він живе тільки тиждень на місяць. Цей час вона зве «трудовою повинністю», або «тижнем панщини», або ще «святим тижнем». Коли знатимете її краще, побачите, яка вона витончена й мила. Навідайте її цими днями.

Дюруа і не думав про те, щоб іти; йому здавалось, що він лишиться тут назавжди, що він удома.

Але двері тихо розчинились, ввійшов високий добродій без жодної оповістки.

Він спинився, побачивши чоловіка. Пані Форестьє на мить ніби зніяковіла, але промовила звичайним своїм голосом, хоч обличчя її трохи зашарілось:

– Заходьте ж, любий. Знайомлю вас із добрим приятелем Шарлевим, паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом. – І вже іншим тоном: – Найкращий і найближчий з наших друзів, граф де Водрек.

Чоловіки вклонилися, дивлячись одне одному в вічі, і Дюруа зразу ж почав прощатися.

Його не затримували. Він пробубонів слова подяки, потиснув молодій жінці руку, ще раз уклонився новому знайомцеві, що з його обличчя не сходив холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов стурбовано, ніби дурницю якусь зробивши.

На вулиці йому стало сумно й неприємно, невиразна туга гнітила його. Він пішов просто, міркуючи, звідки взялася ця раптова меланхолія, але причини добрати не міг, тільки суворе обличчя графа де Водрека, пристаркуватого вже, сивого, що виглядав спокійно й недбало, як людина багата й самовпевнена, раз у раз спадало йому на пам’ять.

І він постеріг, що якраз поява цього невідомого, урвавши чарівну самотність, до якої його серце вже призвичаїлось, і справила на нього те холодне, безнадійне враження, що виникає часом від дрібниць, від слова якогось або догадки.

І ще йому здавалось, що чоловік той теж, не знати чому, був невдоволений, заставши його там.

До третьої години він не мав що робити, а була тільки дванадцята. В кишені його лишилось шість франків, і він пішов поснідати до Дюваля[5]. Потім блукав по бульвару, а коли дзвонили третю, ішов уже парадними сходами «Французького життя».

Кур’єри сиділи на лавці й чекали, поскладавши руки, а за бюрком, схожим на кафедру, швейцар розбирав пошту, що допіру прибула. Видовище було пишне, щоб викликати од відвідувачів пошану. Всі були добре одягнені, поважні, гордовиті, шиковні, як і личить у передвітальні великої газети.

Дюруа спитав:

– Пана Вальтера можна бачити?

Швейцар відповів:

– Пан директор на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка, – і показав на приймальню, де було вже повно.

Там були люди поважні, пишні, з орденами, і впосліджені, що ховали білизну під сурдутом, застебнутим аж до шиї й розмальованим на грудях плямами, що нагадували обриси суходолів та морів на географічній мапі. Серед них було троє жінок. Одна з них була гарненька, смішлива, добре вдягнена й виглядала кокоткою; сусідка її, з трагічним, зморшкуватим обличчям, теж була добре, але суворо вдягнена й мала в собі щось пошарпане, штучне, взагалі властиве колишнім акторкам, якусь підробну молоду легковажність, ніби згірклу запашність любові.

Третя була в жалобі й сиділа в кутку з виглядом розпачливої вдови. Дюруа подумав, що вона по милостиню прийшла.

Тим часом нікого не пускали. Хоч минуло вже більше, як двадцять хвилин.

Тоді Дюруа щось надумав і звернувся до швейцара:

– Пан Вальтер призначив мені побачення на третю годину, – сказав він. – У всякому разі, гляньте, чи немає тут мого друга Форестьє.

Тоді його провели довгим коридором до великої кімнати, де четверо добродіїв сиділи й писали коло широкого зеленого столу.

Форестьє стояв коло коминка й курив цигарку, граючи в більбоке. Він був дуже вправний у цій грі й раз у раз наштрикував величезну самшитову кулю на дерев’яний гостряк. Він лічив:

– Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять.

Дюруа сказав:

– Двадцять шість, – і приятель його підвів очі, не перестаючи мірно махати рукою.

– А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен дужчий за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли той старий хрін Норбер грає в більбоке. Роззявить рота, мов кулю хоче проковтнути.

Один із співробітників повернув до нього голову.

– Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке із тропічного дерева. Кажуть, воно іспанській королеві належало. Правлять шістдесят франків. Це не дорого.

Форестьє спитав:

– Де ж воно? – і, зрадивши на тридцять сьомому разі, розчинив шафу, де Дюруа побачив десятків зо два чудових більбоке, вишикуваних і занумерованих, як безділля в колекції. Поставивши свій прилад на звичайне місце, Форестьє перепитав:

– Де ж ця коштовність?

Журналіст відповів:

– У білетера з Водевіля. Завтра принесу тобі, коли хочеш.

– Звичайно ж. Коли гарне, візьму. Зайве більбоке ніколи не зашкодить.

Потім звернувся до Дюруа:

– Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, бо так ти нидітимеш тут до сьомої години.

Вони знову вернулись до приймальні, де сиділи ті самі люди в тому самому порядкові. Коли з’явився Форестьє, молода жінка і стара акторка схопились і підійшли до нього.

Він одвів їх, одну по одній, до вікна, і хоч вони розмовляли якнайтихіше, Дюруа почув, що обом їм він казав «ти».

Потім вони зайшли до директора крізь оббиті повстю двері.

Під виглядом засідання Вальтер і дехто з тих добродіїв у пласких капелюхах, що Дюруа вчора бачив, уже цілу годину грали в карти.

Пан Вальтер тримав карти й грав зосереджено, уважно й хитро, а противник його кидав, збирав і крутив у руках легкі барвисті листки гнучко та вправно, з умілістю досвідченого гравця. Норбер де Варен сидів у директорському кріслі й писав статтю, а Жак Ріваль лежав на канапі й курив, заплющивши очі.

У повітрі була затхлість, дух шкіряних меблів, давнього тютюнового диму й друкарні, особливий дух редакційних кімнат, знайомий усім газетярам.

На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями лежали несвітські купи паперу: листи, картки, газети, журнали, рахунки постачальників та різні бланки.

Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли коло партнерів, і мовчки став дивитись на гру, а коли пан Вальтер виграв, промовив:

– Ось мій друг Дюруа.

Директор раптом глянув на молодика з-під окулярів, потім спитав:

– Статтю принесли? Добре було б пустити її сьогодні з промовою Мореля.

Дюруа видобув з кишені аркуші, складені вчетверо:

– Ось стаття, пане.

Патрон, здавалось, зрадів і сказав усміхаючись:

– Дуже добре, дуже добре. Ви слово тримаєте. Мені треба проглянути це, Форестьє?

Та Форестьє мерщій відповів:

– Не варто, пане Вальтер, я сам допомагав йому писати статтю, щоб привчити його до діла. Вона дуже гарна.

І директор, беручи карти, що здавав високий худий добродій, депутат з лівого центру, байдуже додав:

– Ну й добре.

Форестьє не дав йому почати нову партію й шепнув на вухо:

– Пам’ятаєте, ви обіцяли мені взяти Дюруа замість Марамбо? Дозвольте прийняти його на тих самих умовах?

– Звичайно.

І, взявши приятеля за руку, журналіст потяг його геть, а пан Вальтер знову взявся до гри.

Норбер де Варен навіть не підвів голови, так ніби він не побачив або не впізнав Дюруа. Навпаки, Жак Ріваль підкреслено й зичливо потиснув йому руку, як щирий товариш, на якого можна покластися в разі потреби.

Вони знову вийшли до приймальні, а що всі підвели на них очі, Форестьє сказав наймолодшій жінці так голосно, щоб і інші одвідувачі почули:

– Директор зараз вас прийме. Він розмовляє з двома членами бюджетної комісії.

І пішов швидко, поважно й заклопотано, ніби мав оце зараз писати телеграму надзвичайної ваги.

У редакційній кімнаті Форестьє зразу ж видобув своє більбоке і, беручись знову до гри, сказав Дюруа, уриваючи фрази лічбою:

– Так от. Приходитимеш сюди щодня о третій, я казатиму тобі, куди треба сходити або з’їздити чи вдень, чи ввечері, чи вранці. – Раз! – Я дам тобі передусім рекомендаційного листа до начальника першого відділу поліційної префектури, – два! – а він познайомить тебе з одним із своїх урядовців. Ти діставатимеш від нього всі важливі новини, – три! – звісно, новини офіційні і півофіційні. Докладніше тобі розкаже все це Сен-Потен, він у курсі справ, – чотири! – піди до нього зараз або завтра. Найголовніше, треба вміти живосилом витягувати відомості з тих людей, до кого я тебе посилатиму, – п’ять! – та пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері, – шість! Матимеш за це двісті франків місячно платні, крім того, по два су від рядка цікавої хроніки, що ти зумієш дістати, – сім! – крім того, теж по два су від рядка писатимеш на замовлення всілякі статті, – вісім!

Далі він зовсім захопився грою й тільки поволі лічив:

– Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять.

На чотирнадцятому зрадив і скрикнув:

– А чортова тузина! Завжди вона, проклята, підкує мене! Певно, й помру тринадцятого.

Один із співробітників, кінчивши роботу, й собі взяв із шафи більбоке; це був маленький чоловічок, що виглядав дитиною, хоч мав тридцять п’ять років; і інші журналісти, увійшовши, теж побрали свої більбоке. Незабаром їх було шестеро, вони стояли поруч коло стіни й підкидали в повітря, однаковим і мірним рухом, кулі, червоні, жовті й чорні, залежно від породи дерева. Розпочалося змагання, і два співробітники, що ще працювали, теж повставали й почали лічити удари.

Форестьє виграв одинадцять очок. Тоді чоловічок, схожий на дитину, програвши, подзвонив кур’єрові й наказав:

– Дев’ять кухлів пива.

І всі знову почали грати, чекаючи холодного питва. Дюруа випив кухоль пива зі своїми новими товаришами, потім спитав у приятеля:

– Що маю робити?

Той відповів:

– Сьогодні ти мені не потрібний. Можеш іти, коли хочеш.

– А… наша… наша стаття… увечері сьогодні піде?

– Так, але не турбуйся, – я читатиму коректу. Напиши назавтра далі й приходь о третій, як сьогодні.

І Дюруа, потиснувши всі руки, не знаючи навіть, чиї вони, вийшов прекрасними сходами в радісному й піднесеному настрої.