Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

 Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

 Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

 В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,

 5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

 Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

 Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:

 З'їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,

 Що понад нами, – за те дня повернення він їх позбавив.

 10] Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.

 Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,

 Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.

 Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,

 Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,

 15] В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.

 В круговороті часу, коли рік надійшов відповідний

 І ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,

 Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть

 Скрути тяжкої. Тоді всі богове йому співчували,

 20] Крім Посейдона, – гнівом його Одіссей богорівний

 Вічно був гнаний, аж поки до рідного краю дістався.

 Сам Посейдон у далеких тоді пробував ефіопів, -

 У протилежних кінцях простягались поселення їхні, -

 Де Гіперіон заходить, і там, де він сходить щоденно.

 25] Там з баранів і биків гекатомби приймав він жертовні,

 Там веселився на учтах. Тим часом інші богове

 В Зевса, у домі його на Олімпі, всі разом зібрались.

 Першим батько людей і богів тут слово промовив, -

 В пам'яті серця його постав-бо Егіст бездоганний,

 30] Вбитий Орестом палким, Агамемнона сином преславним.

 Це він згадавши, з такими словами звернувсь до безсмертних:

 «Горе! Як легко смертні тепер нас у всьому винують!

 Зло – від богів, – вони кажуть, самі ж через власну зухвалість,

 Всупереч долі, багато на себе нещасть накликають.

 35] Так і Егіст проти долі дружину Атріда законну

 Взяв за жону, а самого убив, щойно той повернувся.

 Знав же й про згубу свою, бо завчасно до нього послали

 Світлого ми дозорця Гермеса сказать, щоб не смів той

 Ані Атріда вбивать, ні жони його брати за себе,

 40] Бо за Атріда відомста відбудеться через Ореста,

 Щойно змужніє й почне за рідним він краєм тужити.

 Так йому мовив Гермес, та не зміг він на думку Егіста

 Радою доброю вплинуть, – і той за все поплатився».

 В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

 45] «О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!

 Справді, смертю такою поліг він цілком по заслузі.

 Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити.

 Та розривається серце за тим Одіссеєм розумним.

 Він-бо, нещасний, від любих далеко на хвилею митім

 50] Острові терпить біду, на тім пупі широкого моря.

 Острів той лісом поріс, і живе там богиня в домівці,

 Згубного донька Атланта, що глиб увесь знає у морі

 Й сам міцними плечима тримає стовпи височенні

 Ті, що й небо навколо, і землю усю підпирають.

 55] В смутку затримує там бідолаху Атлантова донька,

 Повними ласки й облуди словами всечасно чарує,

 Тільки б свою він Ітаку забув. Одіссей же невтішно

 Прагне узріти хоч дим, що над рідним підноситься краєм,

 Потім і вмерти готовий. Невже і твого, олімпійцю,

 60] Серця ласкавого це не зворушить? Чи не годив-бо

 Жертвами щиро тобі Одіссей з кораблів аргів'янських

 В Трої просторій? Чому ж одвертаєшся й досі од нього?»

 Відповідаючи, Зевс, шо хмари збирає, промовив:

 «Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?

 65] Богоподібного як же забути мені Одіссея?

 Найрозумніший з людей він, з усіх найщедріші приносив

 Жертви безсмертним богам, що простором небес володіють!

 Та Посейдон-земледержець до нього всечасно палає

 Гнівом невпинним за те, що кіклоп Поліфем богорівний

 70] Ока позбавлений ним, а той же із інших кіклопів

 Був найсильніший; німфа його породила Фооса,

 Форкіна донька, державця в пустинному морі шумливім.

 В гроті глибокім вона з Посейдоном колись поєдналась.

 З того часу Посейдон, могутній землі потрясатель,

 75] Хоч не убив Одіссея, то гонить від рідного краю.

 Отже, давайте усі поміркуємо разом уважно,

 Як Одіссея додому вернуть. Посейдон хай вгамує

 Гнів свій, – не може-бо він проти спільної волі безсмертних

 Вперто змагатися сам і один з усіма сперечатись».

 80] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

 «О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!

 Як і направду тепер до вподоби богам всеблаженним,

 Щоб Одіссей велемудрий щасливо додому вернувся,

 З вістю Гермеса, гінця світлосяйного, швидше пошлімо

 85] Аж на Огігію, острів далекий, нехай там негайно

 Німфі звістить пишнокосій ухвалу нашу незмінну,

 Що Одіссей витривалий повинен додому вернутись.

 Я ж до Ітаки пощу, щоб там в Одіссеєвім сині

 Більшу збудити бадьорість і прагнення вкласти у серце,

 90] Скликати довговолосих ахеїв на збори народні

 Й вигнати всіх женихів, які убивають у нього

 Цілі отари овець і повільних волів круторогих.

 Потім пошлю його в Спарту і в Пілос, пісками укритий, -

 Може, почує він щось про повернення любого батька

 95] Й сам між чужими людьми собі доброї слави набуде».

 Мовила так і до ніг золоті підв'язала підошви.

 Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим -

 І по воді, й по безкраїх просторах землі – її носять,

 Спис бойовий у руки взяла з наконечником мідним,

 100] Гострий, міцний і важкий, що ним побивала героїв

 Шереги гнівом охоплена донька всевладного батька.

 Кинулась летом швидким із високих вершин олімпійських,

 Стала в ітакськім краю, при самих Одіссеєвих дверях,

 Перед порогом надвірним, із списом в руці мідногострим,

 105] Вигляд чужинця прибравши, тафійського ватага Мента.

 Там женихів гордовитих застала. Перед дверима

 Грою в кості якраз утішали своє вони серце,

 Сидячи долі на шкурах волів, що самі ж повбивали.

 Слуги меткі та окличники з ними: одні у кратерах

 110] Воду мішали з вином, а другі дірчатими мили

 Губками довгі столи й на середину їх виставляли,

 Інші ж – м'яса на них розкладали шматки незліченні.

 Перший з усіх Телемах боговидий богиню помітив.

 Серцем засмучений, мовчки сидів він поміж женихами

 И думкою батька собі уявляв благородного, як він

 З'явиться раптом і всіх женихів повигонить із дому,

 Честь свою верне і стане господарем власних маєтків.

 Мислячи так, він сидів з женихами й Афіну побачив.

 Кинувсь до входу він, сором відчувши в душі, що чужинець

 120] Мусить так довго стоять під дверима. Наблизивсь до нього,

 Взяв за правицю його, прийняв мідногострого списа

 І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

 «Щастен будь, гостю, в цім краї ти прийнятий будеш привітно!

 Сядь, пообідай, а потім розкажеш, чого тобі треба».

 125] Мовивши це, йде вперед, а за ним – Паллада Афіна.

 Щойно обоє зайшли вони в дім Одіссея високий,

 Списа узяв він у неї, відніс під колону велику,

 Вставив у тесаний списник – туди, де багато стояло

 Інших списів Одіссея, в біді витривалого мужа.

 130] В крісло, привівши її, посадив, полотниною вкрите,

 Крісло ж красиве, різьблене, з маленьким підніжжям при ньому.

 Сам на стільці біля неї узорчатім сів якнайдалі

 Від женихів, щоб криком своїм не завадили гостю

 їжу спокійно вживати, хоча й до зухвальців потрапив,

 135] Та наодинці про батька відсутнього щось розпитати.

 Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку -

 Руки вмивати – й поволі над срібним цеберком зливала;

 Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

 Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,

 140] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих;

 Різного м'яса їм чашник на блюдах поклав дерев'яних

 Купами, й келихи він золоті перед ними поставив;

 Часто й окличник до них підходив вина доливати.

 Шумно в кімнату зухвалі зайшли женихи й посідали

 і45] Поряд, один за одним, на стільцях і на кріслах високих;

 Воду їм чисту на руки окличники стали зливати;

 Свіжого хліба служниці наклали їм кошики повні;

 Хлопчики аж по вінця напою влили у кратери,

 Й руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

 150] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

 Зразу ж і іншим серця женихів забуяли бажанням -

 Співу і танців, адже найкраща то учти оздоба.

 Фемію в руки окличник кіфару подав пречудову,

 Мусив-бо він женихам і грати, й співать проти волі.

 155] Пісню прекрасну почав він, по струнах ударивши злегка.

 Саме тоді Телемах Афіні сказав ясноокій,

 Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:

 «Гостю мій любий, не будеш гнівитись на те, що скажу я?

 їм лиш одно на умі – самі лиш кіфари та співи.

 160] Легко їм це, бо безкарно чужеє майно проїдають

 Мужа, що білії кості його або десь під дощами

 Тліють на суші, або їх десь хвиля морська коливає.

 Тільки б узріли вони, що господар додому вернувся,

 Всім би їм краще вже ноги прудкіші схотілося б мати,

 165] Ніж на одіння коштовне чи золото тут багатіти.

 Доля лиха загубила його, і ніякої втіхи

 Нам вже немає, хоча й би сказав хто з живущих на світі,

 Ніби він вернеться, – день повороту його вже загинув.

 Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:

 170] Хто ти і звідки? З якого ти міста й родини якої?

 Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до Ітаки

 Путь із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?

 Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався.

 Щиро й одверто ще й те розкажи, щоб знав я напевно:

 175] Вперше сюди ти приїхав чи гостем у батька мойого

 Ти вже бував? Бо немало вчащало до нашого дому

 Всякого люду, широкі-бо мав із людьми він стосунки».

 Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:

 «Щиро й одверто на всі я тобі відповім запитання.

 180] Ментом я звусь, Анхіала премудрого я величаюсь

 Сином і правлю тафійським народом моїм веслолюбним.

 Нині ж заїхав сюди кораблем із людьми я своїми,

 Пливши по темному морю в країну людей іншомовних,

 В місто Темесу, по мідь, а везу я залізо блискуче.

 185] Свій корабель я поставив далеко від вашого міста,

 В гавані Рейтрі, де поле під схилом Нейона лісистим.

 Гордий я тим, що гістьми з твоїм батьком були ми взаємно

 З давніх часів. Запитай у старого Лаерта-героя,

 Якось зайшовши до нього. Та, кажуть, уже він до міста

 190] Більше не ходить, а десь у полі далеко бідує,

 Тільки служниця стара подає йому їсти і пити

 В час, коли втомлені ноги додому він ледве дотягне,

 Свій виноградник за день обходивши по схилах пологих.

 Отже, прийшов я тепер, – чував-бо, що твій уже батько

 195] Дома – боги його, видно, затримали десь у дорозі.

 Ні, не вмер, ще живе на землі Одіссей богосвітлий!

 Десь між живих він, лише забарився на морі широкім.

 Дикі й жорстокі мужі десь на острові, хвилею митім,

 Силою, мабуть, його проти волі тримають у себе.

 :со Нині ж тобі провіщу, як на душу безсмертні поклали

 Й як воно збутися має насправді усе, я гадаю,

 Хоч не віщун я і з льоту пташок ворожити не вмію.

 Отже, недовго йому від милої серцю вітчизни

 Бути далеко, – й залізні його вже не втримають пута, -

 205] Вмілий до всього, він знайде і спосіб додому вернутись.

 Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:

 Справді рідним доводишся ти Одіссеєві сином?

 Дуже лицем ти на нього й очима прекрасними схожий.

 Часто за давніх часів ми один зустрічалися з одним

 210] Ще перед тим, як подавсь він до Трої, куди з ним і інші -

 Вицвіт аргеїв – на суднах своїх попливли крутобоких.

 З того часу ні мене він, ні я Одіссея не бачив».

 Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

 «Щиро, мій гостю, на всі я тобі відповім запитання.

 215] Мати мені говорила, що ніби я син Одіссеїв, -

 Сам я не знаю. Та й хто ж бо те знає, від кого родивсь він?

 Був би щасливий я, більше б мав користі, сином родившись

 Мужа, який при добрі своїм жив би до старості мирно.

 Та серед смертних людей найнещасніший той, що, як кажуть,

 220] Я народився від нього, – якщо вже ти хочеш це знати».

 Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:

 «Видно, в майбутнім боги не залишать твойого без слави

 Роду, коли породила такого, як ти, Пенелопа!

 Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:

 225] Що за гульня тут? І що то за зборище? Нащо тобі це?

 Що це – весілля чи учта? Не в складчину ж тут розгулялись?

 Тільки, здається, вони вже надто зухвало учтують

 В домі твоєму. Обуриться кожна людина розумна,

 Хто б то сюди не зайшов і на сором отой не поглянув».

 Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

 «Гостю, якщо ти поставив таке запитання, то знай же:

 Був бездоганний колись цей будинок і повен достатку

 В час, коли муж той отут іще пробував поміж нами.

 Нині ж інакше схвалили боги, замисливши злеє.

 235] Поміж усіх-бо людей зробили його невидимим.

 Я ж бо не так сумував би, коли б і справді умер він,

 Чи у троянській землі серед інших героїв загинув,

 Чи, закінчивши війну, на руках би сконав він у друзів.

 Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.

 240] Синові славу велику тоді б він зоставив навіки.

 Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно,

 В безвість пішов він, без сліду пропав десь, мені залишивши

 Сум і ридання. Та я не за ним лиш єдиним зітхаю

 Й плачу, – боги мені й іншу печаль накинули злую:

 245] Скільки на цих островах державців не є можновладних -

 З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом,

 Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,

 Всі мою сватають матір і дім мій нещадно грабують.

 Шлюбу ж бридкого вона ні відкинуть не сміє, ні краю

 250] їх домаганням не може покласти; вони ж об'їдають

 Весь мій маєток і скоро й самого мене пошматують!»

 Повна обурення, мовить до нього Паллада Афіна:

 «Леле! То й справді тобі Одіссей, і понині відсутній,

 Конче потрібен, щоб руки на зайд безсоромних накласти.

 255] О, якби він повернувся додому і в перших воротях

 Став із своїми списами двома, із щитом і в шоломі,

 Знову такий же, яким його я побачив уперше

 В час, коли в домі у нас їдою й питвом утішався

 Він, повернувшись з Ефіри, від їла, сина Мермера, -

 260] їздив якось Одіссей на своїм кораблі швидкоплиннім

 Там смертоносного зілля шукати, щоб мідноокуті

 Стріли намазувать ним. Та отрути не дав йому тої

 Іл, бо боявся богів, одвічно над нами живущих.

 Дав її тільки мій батько йому, бо любив його дуже.

 265] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,

 Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!

 Тільки в безсмертних богів лежить іще це на колінах -

 Стане він помсту чинити за себе чи ні, повернувшись

 В рідну оселю. А зараз тобі вже подумати треба,

 270] Як би отих женихів із власного дому прогнати.

 Отже, послухай тепер і візьми ці слова до уваги:

 Завтра на збори усіх поскликавши героїв ахейських,

 Все розкажи їм, – боги ж тут нехай тобі свідками будуть.

 Потім від всіх женихів зажадай по домах розійтися;

 275] Мати ж твоя, якщо знов її серце одруження прагне,

 Хай повертається в дім до свого вельможного батька;

 Там хай справлять весілля й багаті нехай приготують

 Віно й дарунки, що любій належить одержати доньці.

 Дам і тобі я пораду розумну, її ти послухай:

 280] Кращий візьми корабель і, дванадцять гребців спорядивши,

 їдь розпитати про батька, якого так довго немає, -

 Може, почуєш од смертних що-небудь чи з уст Поголоски,

 Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить;

 В Пілосі ради спитай в богосвітлого Нестора спершу,

 28:1 Звідти у Спарту заїдь до русявого ти Менелая,

 Він-бо останній приїхав із мідянозбройних ахеїв.

 Тільки почуєш, що батько живий і вернутися має,

 Жди цілий рік і терпляче усі оті знось неподобства;

 А як почуєш, що вмер він, що більше його вже немає,

 290] Швидше додому вертайся, до милої серцю вітчизни,

 Пагорб могильний насип і похорон справ урочистий,

 Все як годиться, й тоді вже віддай свою матінку заміж.

 Потім, коли ти закінчиш і зробиш усе, як я радив,

 В серці своєму розваж і в думках обміркуй неодмінно,

 295] Як у господі твоїй женихів повинищувать краще -

 Підступом чи не ховаючись. Годі дитиною бути,

 Виріс ти з цього давно, не в такому-бо ти уже віці.

 Чи невідомо тобі, якої Орест богосвітлий

 Слави зажив між людьми, помстившись на батькоубивці

 100] Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього?

 Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий,

 Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути.

 Я ж на швидкий корабель свій іти вже до друзів повинен, -

 Мабуть, давно їм терпець уривається ждати на мене.

 305] Ти ж подбай про своє й над моїми подумай словами».

 Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

 «Так доброзичливо ти, мій гостю, до мене говориш,

 Наче до сина отець, і порад я твоїх не забуду.

 Трохи зостанься ще тут, хоч і дуже ти в путь поспішаєш.

 310] Добре помийся у мене, дай милому серцю утіху,

 Потім, радіючи духом, на свій корабель з подарунком

 Підеш почесним; на спогад я річ тобі гарну й коштовну

 Дам, як другові-гостю господар гостинний дарує».

 В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

 315] «Ні, не затримуй мене, поспішаю-бо нині в дорогу.

 Дар же, що серцем ласкавим хотів ти мені дарувати,

 Ще віддаси, коли знов повернусь, – повезу я додому

 Дар дорогий і щось гідне й тобі подарую взаємно».

 І непомітно тоді відійшла ясноока богиня,

 320] Зникла, мов чайка та, в отвір для диму, силу й відвагу

 В груди вдихнувши йому, і про батька він більше, як завжди,

 Мусив згадати. Думками своїми розмисливши добре,

 Серцем жахнувсь Телемах, у гостеві бога пізнавши.

 Зразу ж у гурт женихів повертається муж богорівний.

 325] Пісню славетний співав їм пісняр, а вони всі сиділи

 Й слухали мовчки. Співав про сумне він повернення з Трої

 Воїв ахейських, що їм призначила Паллада Афіна.

 З верхніх покоїв своїх почула ті співи натхненні

 Мудра Ікарія донька, багата умом Пенелопа.

 330] Зверху по східцях високих зійшла вона вниз потихеньку,

 Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.

 До женихів увійшовши із ними, в жінках богосвітла,

 Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,

 Лиця закрила собі білотканим, ясним покривалом;

 335] В неї обабіч стояли обидві служниці дбайливі.

 Вмившись сльозами, вона божественному мовить співцеві:

 «Фемію, знаєш пісень ти багато, що смертних чарують,

 Подвиги ними людей і богів уславляють аеди,

 Сядь, заспівай нам одну з них, а гості послухають, мовчки

 340] Чаші хиляючи. Тільки свою припини сумовиту

 Пісню, вона-бо мені у грудях скорботою любе

 Сповнює серце, – горе спіткало мене безутішне.

 В вічному смутку спогадую голову я найдорожчу

 Мужа, що слава його всю Елладу окрила і Аргос».

 Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

 «Вірному, матінко люба, навіщо борониш співцеві

 Тим нас втішати, до чого він прагне в думках? Не співці тут

 Винні, а винен тут Зевс, що людям, які задля хліба

 Тяжко працюють, те, що захоче, вкладає до серця.

 350] Тож не дивуйся, коли він співа про недолю данаїв.

 Смертні-бо люди звичайно таку вихваляють найбільше

 Пісню, яка слухачів полонить найновішим звучанням.

 Май же терпіння у серці й послухать наважся душею:

 Справді, не сам Одіссей лише день повороту додому

 355] Втратив у Трої, загинуло з ним іще й інших багато.

 Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи,

 Кросен своїх, веретен, та доглянь, щоб служниці у домі

 Всі працювали як слід. А розмови вести – чоловіча

 Справа, найбільше ж моя, бо єдиний я в домі господар».

 360] Подиву повна, до себе вернулась тоді Пенелопа, -

 Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.

 В горницю верхню вона із служницями разом ввійшовши,

 За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки

 Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.

 365] Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях, -

 Всі-бо жадали вони з Пенелопою ложе ділити.

 Отже, почав Телемах тямовитий до них промовляти:

 «Гей, женихи матусі моєї, занадто зухвалі!

 Пиймо вино й досхочу веселімось, та нащо кричати

 370] Голосно так! Чи не краще послухать чудової пісні

 Мужа такого, як цей, що з богами рівняється в співах.

 Завтра ми зранку, усі на міському зійшовшись майдані,

 Збори почнем, і прямо я буду від вас вимагати

 Дім мій покинуть. Про інші собі постарайтеся учти -

 375] Власне майно проїдайте у кожного в домі по черзі.

 А догідніше і краще здається вам тут залишатись,

 Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, -

 Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих,

 Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, -

 380] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»

 Так він сказав. А вони – аж губи погризли зубами,

 Лиш дивувались, як сміливо став Телемах промовляти.

 Саме тоді Антіной, син Евпейтів, озвався до нього:

 «Мабуть, самі вже боги навчили тебе, Телемаху,

 385] Звисока так розмовляти й зухвало поводитись з нами.

 Тільки б не дав нам Кроніон державцем тебе на Ітаці,

 Морем омитій, хоч маєш на неї з народження право!»

 Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

 «Ти не гнівись, Антіною, на мене за те, що скажу я:

 390] Я не від того, як зволив би Зевс мені це дарувати.

 Ти ж не назвеш це найгіршим, що трапитись може людині?

 Бути державцем – то зовсім не зле: відразу-бо в нього

 Й дім багатіє, і сам набуває він більшої шани.

 Тільки ж у нас, між ахеїв, на морем омитій Ітаці,

 395] Інших державців багато ще є – і старих, і молодших, -

 З них комусь влада перейде, як вмер Одіссей богосвітлий.

 В себе ж один тільки я повновладним господарем буду

 Дому і слуг, що для мене придбав Одіссей богосвітлий».

 Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:

 400] «В лоні богів, Телемаху, від нас ще заховано, мабуть,

 Хто володарити буде на морем омитій Ітаці.

 В домі ж своєму єдиний над власним добром ти господар.

 Хто б це посмів силоміць у тебе майно одібрати,

 Поки Ітака стоїть і люди на ній проживають!

 405] Хтів би я, мій найдорожчий, спитати у тебе про гостя:

 Звідки отой чоловік? Яку він отчизною славить

 Землю? Якого він роду і де його нива отецька?

 Звістку тобі він привіз про повернення батька чи, може,

 Справи його особисті прибути сюди спонукали?

 410] Надто раптово-бо зник він, знайомства із нами не ждавши.

 З вигляду ж він на людину низького коліна не схожий».

 Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

 «Ні, Еврімаху, на батька мені уже, мабуть, не ждати.

 Я ні чуткам вже не вірю, що ніби він має вернутись,

 415] Ні в віщуваннях не тішусь, яким довіряється мати,

 Безліч провісників різних скликаючи в нашу оселю.

 Гість же оцей – то приятель батьків, із Тафоса родом,

 Мент на ім'я, назвався премудрого він Анхіала

 Сином і править тафійським народом своїм веслолюбним».

 420] Так відповів Телемах, хоч безсмертну впізнав він богиню.

 Тішитись танцями знов почали вони й співом, що млостю

 Сповнював їх, і так вечорової ждали години.

 Поки вони веселились, то й вечір насунувся темний.

 Тільки аж спати схотівши, вони розійшлись по домівках.

 425] Гарним подвір'ям тоді й Телемах до високих подався

 Спальних покоїв, що їх збудував він на видному місці, -

 З серцем, повним думок, до свого він наблизився ложа.

 Вслід йому з факелом в кожній руці увійшла домовита

 Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.

 430] Власним коштом Лаерт відкупив її в час, коли зовсім

 Юна була вона, двадцять за неї волів заплативши;

 В домі так само її шанував, як і жінку дбайливу.

 Ложа її не ділив, проте, щоб не гнівити дружину.

 Йшла вона з факелом в кожній руці. Телемаха ж любила

 435] Більше, ніж інші служниці, бо змалку його доглядала.

 Двері тоді відчинив він в доладно збудовану спальню,

 Сів на постелі і, знявши хітон м'якотканий із себе,

 Кинув цю одіж на руки послужливій няні старенькій.

 Склавши старанно хітон і розгладивши, де він зібгався,

 440] Няня його на кілок при різьбленім повісила ліжку.

 Вийшла із спальні, узявши за срібне кільце, причинила

 Двері і ременем засув знадвору засунула тихо.

 Руном овечим укритий, всю ніч Телемах, на постелі

 Лежачи, думав про путь, в яку закликала Афіна.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

З ложа свойого підвівся улюблений син Одіссеїв,

В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив

І, до намащених ніг підв'язавши сандалії гарні,

5] Вийшов зі спальні своєї, достоту на бога подібний.

Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їм

Довговолосих на збори негайно скликать ахеїв.

Ці їх скликали, а ті – на площу збиралися швидко.

Щойно посходився люд і натовп зібрався великий,

10] Вийшов на площу і він, тримаючи спис мідногострий.

Був він не сам – услід йому бігли два пси прудконогі.

Чаром божистим його опромінила з неба Афіна, –

Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.

Сів він на батьківськім місці, старшина ж уся розступилась.

15] Першим Египтій, герой, до громади почав промовляти.

Зігнутий старістю був і знав у житті він багато.

Син-бо коханий його з Одіссеєм поплив богорівним

В суднах просторих у той Іліон, що славиться кіньми, –

Звавсь він Антіф-списоборець. В печері глибокій убивши,

20] З'їв його лютий кіклоп останнім шматком на вечері.

Троє синів ще лишалось, – один, Евріном, з женихами

Гурту тримався, два інші у батька в полях працювали.

Тільки й того не забув він, весь час ним журився і плакав.

Тож із сльозами Египтій почав говорити й промовив:

«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!

В нас ні нарад не було, ні зборів на нашім майдані

З дня, як на суднах просторих одплив Одіссей богосвітлий.

Хто ж бо нас нині зібрав? Де виникла в цьому потреба –

В когось з молодших чи, може, в людей поважнішого віку?

Може, хто звістку почув, що додому вертається військо,

Ясно нехай оповість нам, про що він довідався перше.

Може, щось інше у справі народній звістить і розкаже?

Благословенним мені він здається й відважним! Нехай же і

Зевс на добро йому все, що він серцем замислив, оберне!»

35] Так він сказав, і, зрадівши, улюблений син Одіссеїв

Всидіти довше не міг. Надумав і він говорити.

Став посередині зборів. Тоді йому берло у руки

Вклав окличник Пейсенор, в порадах розумних умілий.

Спершу до старця звернувсь Телемах і промовив до нього:

40] «Старче, той муж недалеко, – ти зараз і сам це побачиш.:

Я цих людей позбирав, у великім-бо смутку я нині.

Звістки ніде я не чув, що додому вертається військо,

Мовити ясно не можу, щоб я десь довідався перше, –

Нічого в справі народній мені сповістити й сказати.

45] Йдеться про мене самого й про лиха, що впали на дім мій.:

Два їх: одно – що загинув мій батько всечесний, який вам

Був владарем і ставивсь до вас, як той батько ласкавий;

Друге – ще гірше то лихо, що дім мій увесь незабаром

Зовсім зруйнує й увесь мій набуток дощенту погубить.

50] Матір мою женихи проти волі її обсідають,

Всі оті милі сини тутешніх мужів щонайкращих.

В дім до І карія-батька вони не посміли звернутись

Прямо, щоб викуп належний він визначив сам за дочкою

Й видав її за того, кого схоче, хто буде їй любий.

55] В дім наш унадившись, день вони в день учащають до нього,

Ріжуть нещадно воли в нас, і вівці, й годовані кози,

П'ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють!

Учти свої, – витрат не злічити! Немає-бо в домі

Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.

60] Ми ж боронитись тепер не здолаємо, й навіть пізніше

Будем безпомічні ми, захистити себе неспроможні.

Я б заступився і сам – була б тільки сила у мене!

Діються речі, яких уже стерпіть не можна, – ганебно

Гине мій дім. Нехай і самих вас обурення пройме,

65] Й інших людей посоромтесь, сусідів своїх, що навколо

Тут проживають. Бійтесь хоч гніву богів ви безсмертних,

Щоб і до вас не змінились, уражені кривдами тими.

Я заклинаю вас Зевса ім'ям олімпійця й Феміди,

Тої, що збори скликає народні та їх розпускає, –

70] Годі вам, друзі, дозвольте мені вже самому терзатись

Горем болючим! Хіба Одіссей, мій батько всечесний,

Скривдив ворожо ахеїв отих в наголінниках мідних,

Що в ворожнечі мститесь на мені ви і платите лихом,

Цим потураючи людям? То краще, якби вже самі ви

75] Всі поз'їдали у мене маєтки, стада і отари.

З'їли б самі ви усе, то й оплату я мав би скоріше.

Ми-бо ходили б по місту й чіплялись до вас із благанням

Наше віддати добро, аж поки всього б не вернули.

Нині ж лише нездоланний ви серцеві жаль завдаєте».

Гнівно слова ці він вигукнув, берло відкинув на землю,

Сліз не тамуючи, й жалість до нього людей охопила.

Мовчки сиділи всі інші, й ніхто з-поміж них не насміливсь

В відповідь прикре сказать Телемахові слово образи.

Тільки один Антіной озвався до нього й промовив:

85] «Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний!

Нащо ганьбиш нас? Ти хочеш неславою нас заплямити?

Не женихи-бо у смутку й печалях твоїх завинили.

Тільки матуся твоя, що на хитрощах знається добре.

Третій минає вже рік і четвертий небавом настане

90] З дня, як ахейським синам серця вона в грудях морочить,

Всім-бо надію дає, обіцянками кожного тішить,

Кожному вість посилає, в думках замишляючи інше.

Підступ ще й інший вона в лукавих задумала мислях:

Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась

95] Ткати велику тканину тонку і так нам сказала:

«Юні мої женихи! Хоч і вмер Одіссей богосвітлий,

Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я

Покрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, –

Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно

100] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,

Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,

Що залишився без савану той, хто надбав так багато».

Мовила це і дух наш відважний у грудях скорила.

З того часу вона ткала удень полотнину велику

105] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.

Цілих три роки вона лукавством морочить ахеїв.

Аж на четвертому році, як знову весна наступила,

Нам розказала одна із жінок, що знала цю тайну,

Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.

110] Тут довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.

Ось що кажуть тобі женихи, щоб і сам ти душею

Добре збагнув і щоб інші ахеї усі оте знали:

Матір свою відішли і умов, щоб стала до шлюбу

З тим, кого батько укаже й хто буде самій до вподоби.

115] А як ахейських синів відсилать вона буде й надалі,

Горда із того, чим щедро її наділила Афіна, –

Розумом світлим, умілістю в різних роботах прегарних,

Хитрістю витівок тих, що про них не чували раніше

В давніх ахеянок ми, таких, як оті пишнокосі

120] В гарнім віночку Мікена, Тіро і Алкмена ошатна, –

Жодна із них не могла б з Пенелопою навіть рівнятись

Розумом; нині ж їй краще тих хитрощів не замишляти.

Доти худобу й маєтки вони поїдатимуть в тебе,

Доки триватиме марно у мислях вона, що боги їй

125] В груди вкладають. Для себе вона цим велику здобуде

Славу, тебе ж призведе до значних лише втрат і видатків.

Ми ж ні вернемось до справ, ні до іншої ми не поїдем,

Поки не вийде вона за котрого захоче з ахеїв».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

130] «Як же б то міг, Антіною, я з дому прогнать проти волі

Ту, що зродила мене й згодувала? На чужині десь

Батько мій – вмер чи живий він? Нелегко було б і сплатити

Віно Ікарію, матір до нього самому пославши.

Дав би за те мені батько! Мене й божество покарає

Грізно, якщо до жахливих Ерінній взиватиме мати,

З дому виходячи, тяжко упав би на мене богівський

Осуд. Отож-бо я й слова про це не скажу їй ніколи.

Ну, а якщо це у вас тільки гнів у серцях викликає,

Йдіть з мого дому! Про інші собі постарайтеся учти –

Власне майно прощайте у кожного в домі по черзі.

А догідніше і краще здається вам тут залишатись,

Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, –

Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих –

Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, –

145] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»

Так їм сказав Телемах, а Зевс громозвучний тим часом

Випустив з верху гори двох орлів, щоб додому летіли.

Легко за подувом вітру вони подалися обоє,

Близько простерши один біля одного крила широкі,

150] А опинившись якраз над майданом багатоголосим,

Стали кружляти вони і крилами часто махати.

Голови всім оглядали, загибель віщуючи близьку;

Кігтями потім лоби взаємно подряпали й шиї

І над домами направо й над містом кудись полетіли.

155] Всі аж жахнулись, тих птахів на власні побачивши очі,

Й думали нишком про себе: на чому це може скінчитись?

З словом звернувся до них Аліферс – герой сивочолий,

Масторів син; він один визначався з його покоління

Тим, що знався на птахах і віщо умів промовляти.

160] З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:

«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!

До женихів щонайбільше із цим я звертаюся словом.

Лихо велике на них насувається: вже-бо недовго

Бути від друзів своїх оддалік Одіссеєві; десь він

165] Близько відціль, і усім женихам він убивство готує

Й смерть невідхильну; погано іще й багатьом доведеться

Нам, що на здалеку видній Ітаці живемо. Порадьмось,

Поки не пізно, як женихів нам приборкати; краще

Хай би самі вгамувались, було б це й для них корисніше.

170] Я-бо не вперше віщую – на цьому вже знаюся добре

Отже, і з ним, я кажу, все точнісінько так відбулося,

Як оповів я тоді ще, коли в Іліон вирушали

Люди аргейські і з ними поплив Одіссей велемудрий.

Горя зазнає багато, супутців утратить, казав я,

175] Й, як незнайомий, лише на двадцятому році додому

Вернеться він, – і справді усе це збувається нині».

Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:

«Йшов би ти краще додому, старий, і там ворожив би

Дітям своїм, щоб лихо яке не спіткало їх часом.

180] уут же і я віщувати без тебе ще краще зумію.

Птахів у небі літає без ліку під ясним промінням

Сонця, – не всі ж вони мають про щось віщувать; Одіссей же

Згинув далеко, – було б і тобі вже загинути разом

З ним, щоб нікому із нас ти нещасть не пророчив прилюдно

185] Й не намовляв проти нас Телемаха, що й так вже лютує, –

Мабуть, ти ждеш, щоб тобі подарунок послав він додому?

Ось що скажу я тепер, і це збутися конче повинно:

Будеш при давніх, великих знаннях своїх ти підбивати

Юного мужа цього балачками своїми на сварку,

190] Все тільки вийде самому ж йому найперше на шкоду, –

Навіть і з поміччю птахів отих він нічого не зробить.

Ну, а на тебе, старий, ми пеню накладемо, що добре

Дасться взнаки тобі, – буде для серця тяжка та гризота.

А Телемахові от що я перед всіма тут пораджу:

Матір нехай він прихилить до батька свого повернутись –

Там їй хай справлять весілля і щедре нехай приготують

Віно й дарунки, що любій належить одержати доньці.

Певен-бо я, що ахейські сини не раніше відстануть

З прикрим отим жениханням. Нікого ми не боїмося:

200] Ні Телемаха самого, який би не був велемовний,

Ні віщуванням твоїм ми не журимось, старче, що марно

Ти виголошував, – цим лиш ненависть до себе ти збільшив,

Буде так само усе поїдатися тут, і оплати

їм не діждать, поки з шлюбом вона, зволікаючи, буде

205] Зводить ахеїв. Скільки-бо часу прогаяли досі

Ми у змаганні за неї й не ходим, проте, наречених

Інших шукати, щоб кожному з нас одружитися гідно».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Досить уже, Еврімах і всі женихи благородні,

210] Слів витрачати на те, щоб вас умовляти й просити, –

Все це відоме богам, і ахеї усі про те знають.

Дайте швидкий ви мені корабель і супутників двадцять,

Щоб і туди, і назад пропливли всю дорогу зі мною.

Маю-бо в Спарту пливти і в Пілос, пісками укритий,

215] Там розпитати про батька, якого так довго немає,

Може, від смертних почую що-небудь чи з уст Поголоски,

Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить.

Вчую, що батько живий і додому вернутися має, –

Ждатиму ще рік, терпляче ті зносячи всі неподобства.

220] А як почую, шо вмер він, що більше його вже немає,

Швидко додому вернуся, до милої серцю вітчизни,

Пагорб могильний насиплю і похорон справлю врочистий,

Все як годиться, й тоді вже віддам свою матінку заміж».

Так він промовив і сів; з присутніх підвівся натомість

225] Ментор, – товаришем був бездоганному він Одіссею,

Той, відпливавши на суднах, увесь йому дім свій довірив,

Слухать старого звелів і добра пильнувати ретельно.

З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:

«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!

230] Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,

Лагідний, добрий, нехай, справедливості в серці не знавши,

Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже

Не пам'ятає ніхто Одіссея божистого в бідних

Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий!

235] Зовсім не заздрю отим женихам я зухвалим, що й досі

Тут учиняють насильство, лиш підступи маючи в серці.

Голови власні вони підставляють, плюндруючи ґвалтом

Дім Одіссея в надії, що вже він не вернеться більше.

Іншими теж усіма я обурений, що сидите ви

240] Мовчки й не зважитесь навіть і словом яким втихомирить

Жменьку отих женихів, хоч вас проти них так багато».

В відповідь мовив тоді Леокріт йому, син Евенора:

«Менторе, згубний шаленче! То ти весь народ підбиваєш

Нас втихомирювать тут? А було б таки, мабуть, нелегко

245] Навіть і многим мужам змагатися з нами на учті!

Хай би вже раптом і сам Одіссей ітакійський з'явився

Й вигнати звідси хотів би усіх женихів благородних,

Що в цьому домі і зараз на учті сидять, то, напевно,

Втіхи було б небагато дружині його, хоч і довго

Ждала на нього вона, – гірка б його доля спіткала

З багатьома в непосильнім змаганні. Дурниці ти кажеш!

Ну, а тепер розходьтеся кожен до справи своєї!

Цього ж хай Ментор уже з Аліферсом у путь виряджають –

Товариші його батька обидва були вони здавна.

Тільки, гадаю, ще довго сидітиме він на Ітаці,

Вісті вчуваючи, – мабуть, мандрівці отій не бувати!»

Мовивши це, розпустив він негайно зібрання ахєїв.

Кожен до дому свого – усі порозходились люди,

А женихи в Одіссея божистого дім повернулись.

360] Берегом моря піщаним пішов Телемах далеченько,

Сивою руки водою омив і звернувсь до Афіни:

«Вислухай, о божество, що вчора в наш дім завітало

І кораблем наказало мені по туманному морю

їхать питати вістей, чи додому так довго відсутній

265] Батько не вернеться. Та заважають у цьому ахеї,

Більше ж усіх – женихи, що зухвальству їх краю немає».

Так він молився. До нього наблизилась тихо Афіна,

Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа,

І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим:

270] «Ні слабодухим, ані нерозумним не будь, Телемаху,

Силу й відвагу міцну від батька свого перейнявши, –

Те, чим всього досягав і ділом він завжди, і словом;

Буде й для тебе тоді твоя путь не безплідна й не марна.

А як не син ти його і не з лона родивсь Пенелопи,

275] То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш.

Рідко, проте, до батьків бувають подібними діти.

Гірші здебільша вони, а кращих таки небагато.

Отже, якщо слабодухим ані нерозумним не будеш

І Одіссеєва тяма ще зовсім тебе не покине,

280] Є цілковита надія, що сповниш своє ти завдання.

А про дурних женихів, про їх каверзи, їх забаганки

Ти не турбуйся, – цілком нерозумні вони і неправі.

Навіть не знають, нещасні, що смерть і чорна їх доля

Близько за ними стоїть і в день їх єдиний загубить.

285] Зовсім недовго триватиме путь, якої жадаєш, –

Буду-бо другом твоїм так само, як батькові був я,

Бистрий тобі корабель споряджу й сам поїду з тобою.

Ти ж повертайся додому і трохи побудь з женихами

Та приготуй у дорогу припаси в судині належній:

290] В амфорах – вина, а борошно ячне, цей мозок людини, –

В грубих міхах шкіряних. Гребців добровільних я швидко

Сам між народом зберу. У морем омитій Ітаці

Знайдеться тих кораблів – і нових і старих – ще багато.

Я придивлюся до них, який поміж ними найкращий, –

295] Швидко його спорядивши, поплинемо в море широке».

Так Афіна промовила, Зевсова донька. Почувши

Голос богині, не став Телемах тут баритися довго, –

Милим зажурений серцем, додому поспішно подався,

Дома застав женихів він зухвалих: одні у покоях

300] Патрали кіз, а інші свиней на подвір'ї смалили.

З сміхом тоді Антіной Телемахові рушив назустріч,

Руку узявши, назвав на ім'я його й слово промовив:

«Що ж, Телемаху, шаленцю ти високомовний, надалі

Викинь з грудей своїх намір нам шкодити словом і ділом,

305] Краще поїсти і випить ходім, як раніше бувало.

Те, що потрібне тобі, усе приготують ахеї:

І корабель, і добірних гребців, щоб доїхав ти швидше

В Піл ос священний чуток про славетного батька почути».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Не випадає мені між зухвальців таких, Антіною,

Учти справляти спокійно й безжурно отут веселитись.

Що, вам не досить хіба, що усякого скарбу багато

В мене понищили ви, женихи, коли був ще дитям я?

Нині ж дорослий я став і чую, що мовлять навколо.

315] Все розумію цілком, і в грудях відвага міцніє, –

Тим-то жахливих на вас і спробую Кер я наслати,

В Пілос приїхавши, може, чи й тут ще, між нашим народом.

Я від'їжджаю, і буде не марною путь, що кажу я, –

Щасною буде; тож їду, хоч ні корабля, ні гребців я

320] Власних не маю, – як видно, здавалось це вам вигіднішим».

Мовив це й руку свою він із рук Антіноєвих вирвав

Легко; в той час женихи клопоталися учтою в домі.

З нього знущались вони і словами із глумом ганьбили.

Дехто отак говорив із тих юнаків велемудрих:

325] «Мабуть, таки Телемах убивство на нас замишляє!

Месників він привезти чи з піщаного Піл оса хоче,

Чи аж із самої Спарти, бо прагне туди він страшенно!

Може, в Ефіру, на ниви родючі, він їхати хоче,

Щоб відтіля привезти душогубного зілля-отрути,

330] В чаші насипати нам і усіх нас нараз погубити».

Інший ще так говорив із тих юнаків велемудрих:

«Хто зна, а може, і він із своїм кораблем крутобоким,

Як Одіссей, заблукає й далеко від рідних загине.

Клопоту це ж і для нас могло б іще більше додати:

335] Ми його скарб між собою повинні були б поділити,

Дім тільки цей залишили б ми матері з мужем майбутнім».

Так говорили. А він у батькову, з дахом високим,

Сходить комору широку, де золота й міді лежали

Купи, і в скринях одежа, й оливи запаси пахущі;

340] В глиняних амфорах, в ряд опертих о мури, стареє

Чисте вино зберігалось – солодкий напій божественний,

Днини чекаючи тої, коли Одіссей, у блуканнях

Горя зазнавши багато, усе ж би вернувся додому.

З засувом двері двійчаті, міцні і пригнані щільно,

345] Вхід замикали. Днями й ночами сумлінно й старанно

Ключниця пильно усе стереже, вельмидосвідна жінка,

Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.

Кличе в комору її Телемах і мовить до неї:

«Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,

350] Щонайсмачнішого, крім диш того, що отут стережеш ти

Для нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж він додому,

Смерті уникнувши й Кер, – мій отець, Одіссей богорідний.

Амфор дванадцять наповни й накривками щільно прикрий їх,

Ячного борошна всип у міхи, що із шкури пошиті,

335] Двадцять мірок муки, що змелена дрібно на жорнах.

Знай це сама лиш, одна приготуй і збери все докупи,

Ввечері все заберу я, коли до верхніх покоїв

Матінка піде, про сон помишляючи свій і спочинок.

їхати в Спарту я маю і в Пілос, пісками укритий, –

Може, де вість про повернення милого батька почую».

Так він сказав. Заридала старенька тоді Евріклея

І, лементуючи гірко, промовила слово крилате:

«Звідки у тебе, дитя моє любе, ця думка на серці

Виникла? Як ти наваживсь у сторону їхати дальню,

Наш ти єдиний, коханий? Пропав од вітчизни далеко,

Десь у незнанім краю, і сам Одіссей богорідний!

Ці ж, як од'їаеш, у слід тобі лихо негайно замислять,

Занапастять тебе підло і все тут між себе поділять.

Дома, з своїми лишайся! Навіщо тобі десь блукати

370] В морі пустинному й тяжко усяку терпіти недолю?»

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Ти не журись, моя неню! Тож не без богів отой задум.

Лиш поклянись, що про все це ти матері любій не скажеш,

Поки аж днів одинадцять мине чи навіть дванадцять,

375] Чи як почує сама про від'їзд мій і стане тужити, –

Тільки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила».

Так він сказав, і старенька велику богів йому клятву

Щиро дала, а скінчила клястися вона й присягатись,

В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,

380] Борошно ячне всипати в міхи, із шкури пошиті.

А Телемах до господи у гурт женихів повернувся.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Місто оббігала скрізь, Телемаха прибравши подобу,

Кожного мужа спиняла і мовила кожному слово,

385] Щоб на швидкий корабель усі позбирались надвечір.

Світлому Фронія сину, Ноемону, потім сказала

Дати швидкий корабель, і радо він те обіцяв їй.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги;

Спущено в море швидкий корабель, всі укладено в нього

390] Снасті, що їх на собі кораблі добропалубні носять.

В гавані скраю стояв він, до нього супутники гідні

Вже позбирались, богиня ж відваги усім додавала.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

До Одіссея божистого в дім увійшла вона швидко,

395] В очі усім женихам солодкого сну повливала,

Розум питцям помутила і келихи вибила з рук їх.

Довше сидіти несила було їм, і спати до міста

Всі подалися, бо сон їм солодкий упав на повіки.

Тут Телемаха з покоїв, збудованих зручно й вигідно,

400] Кличе до себе ізнов ясноока богиня Афіна,

Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа:

«Товариші, Телемаху, твої в наголінниках мідних

Вже посідали за весла й твого дожидають від'їзду.

Отже, ходімо, не треба вже довше із цим зволікати».

405] Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна

Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

Вийшли до моря вони, де стояв корабель бистрохідний,

На узбережжі піщанім супутців знайшли кучерявих.

З словом звернулась до них Телемахова сила священна:

410] «Друзі, ходім принесімо припаси, – усе вже готове

В домі лежить. Про від'їзд ані мати не знає нічого,

Ані служниці, окрім однієї, яка про це чула».

Мовив це й вирушив він, і всі тут же за ним поспішили.

На корабель добропалубний всі перенісши припаси,

Склали їх так, як звелів улюблений син Одіссеїв.

На корабель Телемах тоді вслід за Афіною вийшов;

Сіла богиня тоді на кормі, а поряд із нею

Сів Телемах. Відв'язали гребці корабельні причали,

На корабель увійшли і за весла громадою сіли.

420] Вітер попутний для них ясноока послала Афіна –

Бистрий Зефір зашумів, винно-темним шугаючи морем.

А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше

Снасті кріпити, й вони наказу послухали радо.

Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,

425] Вставили міцно й до переду линвами враз прив'язали

Та натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.

Вітер надув полотно, і враз зашуміла обабіч

Хвиля пурпурна під кілем судна, що плинуло легко, –

Плавно по хвилях шумливих верстав свою путь корабель той.

430] Снасті усі закріпивши на чорнім судні бистрохіднім,

Повні по вінця вина мореплавці поставили чаші

Й вічноживущим, безсмертним богам з них лили узливання,

Більше ж від інших усіх – ясноокій Зевсовій доньці.

Так цілу ніч, цілий ранок верстав свою путь корабель той.

Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,

В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осявати

И смертних людей по широких землі плодородної нивах.

В Пілос, Нелеєве гарно збудоване місто, мандрівці

В'їхали. Чорних биків пілосяни на березі моря

Різали в жертву землі потрясателю в кучерях темних.

Лав було дев'ять рядів, по п'ятсот їх сідало у кожнім,

Дев'ять лежало биків для кожного ряду забитих, –

їли утроби вони, а богові стегна палили.

10] В гавань мандрівці ввійшли, з корабля тою ж миттю вітрило

Вверх потягнули і, ставши на якорі, вийшли на берег.

Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афіна.

Перша озвалась тоді ясноока богиня Афіна:

«Годі уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!

15] Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дізнатись,

Де його криє земля, яка його доля спіткала?

Просто ж до Нестора йди, баских упокірника коней, –

Треба нам знати, яку він думку ховає у грудях.

Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –

20] Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Менторе, як я піду? І як я до нього звернуся?

Навіть і досвіду я в розмовах розумних не маю, –

Сором мені, юнакові, розпитувать старшу людину».

25] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

«Дешо ти сам, Телемаху, у власнім надумаєш серці,

Дещо вкладе тобі бог, – гадаю-бо я, що не проти

Волі безсмертних богів на світ ти родився і виріс».

Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна

30] Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи;

Там же і Нестор сидів із синами; навкруг готували

Учту – ті смажили м'ясо, а ті на рожен настромляли.

Вгледівши щойно гостей, назустріч юрбою побігли,

35] Руки піднявши, вітали і сісти за стіл запросили.

Перший Несторів син Пісістрат підійшов до них близько,

Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гурту

Сісти на руна овечі м'які на піску прибережнім

Поряд із батьком старим і братом своїм Фрасімедом,

« Дав по куску їм утроби й налив їм вина в золотії

Келихи, потім з вітанням звернувсь до Паллади Афіни,

Зевса-егідодержавця дочки, і промовив до неї:

«Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владиці,

Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.

45] Потім, з молитвою сам узливання як слід сотворивши,

Дай і супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,

Щоб узливання і він сотворив, – безсмертним, гадаю,

Молиться й він, – у богах-бо є кожній людині потреба.

Він і молодший за тебе, мені ж він неначе ровесник, –

50] Тим-то тобі золотий і подам я першому кубок».

Так він сказав і вручив вина їй солодкого келих.

Втішив богиню Афіну розсудливий муж справедливий

Тим, що їй першій подав з золотого напитися кубка.

Потім вона почала Посейдона-владику благати:

35] «Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цієї

Не відкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здійснилось.

Нестору передусім і синам його щастя пошли ти

Й іншим подай пілосянам ласкаву свою нагороду

За гекатомби розкішні, для тебе принесені щиро.

Дай ще мені й Телемаху вернутись щасливо, здійснивши

Те, по що їхали ми на швидкім кораблі чорнобокім».

Так помолилась вона й узливання сама сотворила,

Потім чудовий дала Телемахові келих дводонний,

І помолився так само улюблений син Одіссеїв.

65] М'ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали,

Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкішна.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Нестор, їздець староденний, з таким до них словом звернувся:

«Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дізнатись,

70] Хто вони, – після того як в їді уже втіхи зазнали.

Хто ви, чужинці? Відкіль шляхом ви пливете вологим?

В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,

Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах,

Важачи власним життям і біду несучи іноземцям?»

75] В відповідь мовити сміло почав Телемах тямовитий, –

В груди сама-бо Афіна відваги йому доложила,

Щоб розпитати старого він міг про відсутнього батька,

Щоб між людей і для себе міг доброї слави набути:

«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!

80] Звідки ми, нас ти питаєш? Тож зараз тобі відповім я.

Ми прибули із Ітаки, з-під схилів Нейону лісистих.

Те ж, про що маю сказать, – не громадська то річ, особиста.

їхав сюди про свойого я батька вістей розпитати,

Про Одіссея, в біді витривалого, – він-бо з тобою

85] Трою колись воював і зовсім спустошив те місто.

А щодо інших усіх, що з троянцями бились, то добре

Знаємо ми, де і хто з них загинув печальною смертю,

Тільки загибель його невідомою робить Кротон.

Ясно ніхто ще не міг розказати нам, де він загинув –

90] На суходолі упав, переможений десь ворогами,

Чи у безодні морській потонув він між хвиль Амфітріти.

Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш

Розповісти про печальну загибель його: чи на власні

Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти

95] Мандрівника, – на недолю-бо мати його породила.

Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,

А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.

Щиро благаю: якщо Одіссей, мій отець благородний,

Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло

100] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,

Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».

В відповідь Нестор, їздець староденний, промовив до нього:

«Друже мій, ти нагадав про напасті мені, що їх стільки

В краї ми тому, ахеїв сини нездоланні, зазнали

105] В час, коли гнались по морю туманному із кораблями

В мандрах за здобиччю скрізь, куди вів нас Ахілл за собою,

Чи коли місто велике Пріама-вождя переможно

Ми воювали, – із нас-бо найкращі в той час полягли там.

Там Еант войовничий лежить, поліг і Ахілл там,

110] Там і Патрокл, лише до безсмертних подібний порадник,

Там же і любий мій син, Антілох безстрашний і дужий,

Неперевершений в гонах швидких і в боях неутомний.

Крім того, ми ще немало там іншого лиха зазнали –

Хто-бо із смертних людей здолав би те все розказати?

Навіть якби років п'ять або шість ти у нас залишався,

Щоб розпитать, скільки лих богосвітлі зазнали ахеї,

Втомлений цим, ти б раніше до рідного краю вернувся.

Років аж дев'ять загибель ми їм готували, вживавши

Хитрощів різних, аж поки їх дав довершити Кроніон.

120] Розумом ще-бо ніхто з Одіссеєм не міг богосвітлим

Там порівнятись ніколи; усіх перевищував завжди

В хитрощах різних твій батько, якщо таки справді ти рідний

Син його. З подивом щирим я нині дивлюся на тебе:

Тож і в розмові настільки ти схожий на нього, шо навіть

125] Важко повірить, щоб міг щось подібне юнак говорити!

Ще не бували ніколи ми – я й Одіссей богосвітлий –

Різної думки ані у зібраннях народних, ні в раді, –

Мислями завжди єдині й душею, розумні поради

Ми подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.

130] Тільки як ми зруйнували високе Пріамове місто

Й на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеїв, –

Зевс тоді в серці своїм поворот нещасливий замислив

Людям аргейським, не всі-бо між ними бували розумні

І справедливі. Лиха багатьох із них доля спіткала,

135] Згубний-бо гнів збудили вони в ясноокої доньки

Батька всевладного, й розбрат вчинила вона між Атрідів.

Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеїв

Проти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало.

Вийшли на площу з вина обважнілі синове ахейські

140] Й мовили мовно до них, навіщо людей поскликали.

Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеї

Про поворот до вітчизни по лону широкого моря.

Не до вподоби було Агамемнону це, бо він радив

Людям затриматись тут і священні зложить гекатомби,

145] Щоб заспокоїти гнів богині Афіни жахливий.

Дурень! Не знав він того, що схилити її вже не вдасться.

Вічноживущі боги так швидко думок не міняють.

Так от обидва стояли і прикрими лайки словами

Перекидалися; враз в наголінниках мідних ахеї

150] З криком страшенним схопились, між двох поділившися гадок.

Спали ми ніч неспокійно, один проти одного в серці

Зле умишляючи, – Зевс готував нам великі нещастя.

Вранці свої кораблі на священне ми зсунули море,

Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.

155] Друга ж людей половина, не рушивши з місця, лишилась

При Агамемноні, сині Атрея, людей вожаєві.

Ми ж, половина, на судна зійшли, й одпливли, і помчали

Швидко, – морську широчінь розстелив тоді бог перед нами.

В Тенед приїхавши, жертви богам принесли ми, вітчизни

160] Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додому

Нам повернутись, – він вдруге між нас розпалив ворожнечу.

На кораблях крутобоких одні вже назад повертали

Із владарем Одіссеєм досвідченим, ще й хитродумним,

Щоб догодити цілком Агамемнону, сину Атрея.

165] Я ж з усіма кораблями, які прямували за мною,

Плив собі далі, бо знав, що біду божество нам готує.

Плив син Тідея хоробрий за нами з своїм товариством.

Згодом до нас до обох приєднавсь Менелай русокудрий,

В Лесбосі нас він нагнав, – там про дальшу ми путь міркували:

170] З півночі скелі Хіосу урвистого нам обминути,

Маючи Псірію, острів, ліворуч, чи з півдня Хіосу,

Поуз Мімант прямувати, вітрам буревійним відкритий.

Бога благали ми певну нам дати ознаку. Дорогу

Він показав і звелів нам прорізати впрост до Евбеї

175] Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.

Вітер попутний повіяв шумливо, і легко побігли

Рибним шляхом кораблі, й уночі аж до мису Гереста

Ми прибули. Посейдону, що дав стільки моря одмірять,

Стегна численних биків принесли ми у жертву подячну.

180] День був четвертий, коли з Діомедом, впокірником коней,

Сином Тідея, супутці ввели кораблі рівнобокі

В гавань аргоську, а я плив до Пілоса, й ні на хвилину

Вітер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.

Так, моє любе дитя, без вістей я прибув, і не знаю

185] Й досі я, хто врятувався з ахеїв, а хто з них загинув.

Те ж, що почути я міг, у власному сидячи домі,

Знатимеш все ти як слід, не втаю-бо від тебе нічого.

Кажуть, вернулись тоді мірмідоняни всі списоборні, –

Світлий-бо син Ахілла, великого духом, їх вивів;

190] Цілий додому вернувсь Філоктет, син Поянта славетний;

Ідоменей всіх до Кріту довіз із свого товариства,

Що заціліли в боях, – з них нікого не викрало море.

А про Атріда й самі ви чували, хоч одаль живете,

Як він вернувсь, як Егіст лиху йому згубу підстроїв.

195] Правда, ганебної той покути зазнав незабаром.

Як воно добре, коли, загинувши, муж залишає

Сина! Помстився-бо він на підступному батькоубивці,

Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього.

Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий.

200] Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!

Так, він помстився на нім по заслузі, й широко ахеї

Славу його рознесуть, щоб знали й потомки майбутні.

О, якби силою тою богове й мене наділили,

Щоб за зухвалість болючу я міг женихам відплатити, –

Кривди-бо їх і знущання занадто уже допікають!

Щастя такого, проте, нам боги не судили послати –

Батьку моєму й мені, – і доводиться тільки терпіти».

210] Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:

«Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, –

Чув я, багато в твій дім женихів учащає незваних

Задля твоєї матусі і кривду тобі учиняють.

Отже, скажи, добровільно ти зносиш оце чи до тебе

215] Ставляться люди вороже, керовані голосом божим?

Хто зна, можливо, ще прийде за їхні насильства помститись

Батько твій сам чи всі, із ним разом зібравшись, ахеї.

О, якби так полюбила й тебе ясноока Афіна,

Як Одіссеєм славетним дбайливо вона піклувалась

220] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ми горя зазнали, –

Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,

Як Одіссеєві явно сприяла Паллада Афіна, –

Зволила б так і тебе любити вона й піклуватись.

То не було б уже в них і згадки про те женихання».

225] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.

Надто багато сказав ти, аж дивно мені! І надії

В мене нема, щоб те сталось, хоч би і боги так бажали!»

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

230] «Що за слова, Телемах, ти пустив крізь зубів огорожу?

Легко і здалеку бог порятує людину, як схоче.

Краще волів би й багато я стерпіти горя тяжкого,

Тільки б вернутись додому й побачити день повороту,

Ніж, повернувшись, загибель спіткати при вогнищі ріднім,

235] Як Агамемнон, дружини й Егіста підступністю вбитий.

Навіть боги від однаково всім неминучої смерті

Й любого їм врятувать не могли б, коли доля нещадна

В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

240] «Менторе, як нам не гірко, облишмо про це говорити.

Не повернутись додому ніколи йому, бо безсмертні

Смерть йому й чорної Керн обійми давно присудили.

Нині про інше хотів би розвідати я й розпитати

Нестора, – від багатьох справедливіший він і мудріший;

245] Трьом поколінням людським він, кажуть, владар був незмінний.

Глянути тільки на нього – мені він безсмертним здається.

Несторе, сину Нелеїв, скажи-бо усю мені правду,

Як Агамемнон Атрід загинув широкодержавний?

Де Менелай був? Яку для Атріда загибель придумав

250] Хитрий Егіст, що убити здолав він сильнішого мужа?

Може, не в Аргосі був Менелай тоді, десь заблукавши

Поміж чужими людьми, а той і відваживсь на вбивство?»

Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:

«Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я,

2м Сталося все саме так, як і ти вже собі уявляєш.

Справді, якби, повернувшись із Трої, Егіста живого

В братовім домі Атрід Менелай захопив русокудрий,

То не насипали б пагорб могильний тоді над померлим, –

Птахи і пси розтерзали б далеко за містом у полі

Кинуте тіло його, і ніхто б із ахеянок навіть

Смерті його не оплакав, – страшне-бо замислив він діло:

В час, коли ми за троянські твердині змагались завзято,

В Аргосі, кіньми багатому, він преспокійно ховався

Й чаром облесливих слів Агамемнона зводив дружину.

Спершу, проте, Клітемнестра пресвітла ніяк не давала

Згоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.

Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,

Син Атрея свою доручив доглядати дружину.

Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,

270] Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,

Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.

В дім свій бажану привів її він, бо й сама так бажала.

Безліч стегон богам попалив на святих вівтарях він,

Безліч оздоб, і тканин, і речей золотих їм навішав,

275] Справу здійснивши велику, на що вже й не міг сподіватись.

З Трої від'їхавши разом, пливли ми поволі додому –

Син Атрея і я, один одному приязні друзі.

Ми пропливали повз Суній священний, Афін передгір'я, –

Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає

280] Стрілами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю –

Фронтія Онеторіда, що свій корабель мореплавний

Вправно стерном направляв; з-між усіх поколінь він найкраще

Вмів кораблем керувати, коли розбушується буря.

Там забаривсь Менелай, хоч і як поспішав у дорогу, –

285] Мусив товариша він поховати і похорон справить.

Потім, коли в винно-темнеє море поплинув ізнову

На кораблях він доладних і скель стрімковерхих Малеї

Швидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучний

Далі дорогу: вітру наслав він бурхливе дихання

290] Й хвилі навколо бурунні підняв величезні, як гори.

Кріту дісталася тих розпорошених суден частина, –

Там, над Ярданом струмистим, кідони жили споконвіку.

Гола, стрімка, над водою звисає там скеля висока,

З самого краю Гортіни, в імлисто-туманному морі.

295] З лівого боку, до Фесту, велику там кидає хвилю

Нот, і той камінь малий затримує хвилю велику.

Саме туди їх загнало, і ледве уникнули люди

Гибелі, всі ж кораблі о скелі підводні розбито

Хвилями вщент. Із них тільки п'ять кораблів синьоносих

300] Аж до самого Єгипту водою і вітром загнало.

Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,

Із кораблями блукав Менелай між людей чужомовних,

Дома тим часом Егіст свій злочин великий замислив:

Сина Атрея убив, і народ йому мовчки скорився.

305] Так він сім років владарив у злотобагатих Мікенах,

Тільки на восьмий з Афін на згубу йому повернувся

Світлий Орест, і Егіста, підступного батькоубивцю,

Вбив він того, що колись умертвив його славного батька.

Потім, проте, поминальну для всіх він справив аргеїв

310] Учту по матері ницій і тім боягузі Егісті.

Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приїхав,

Стільки привізши скарбів, скільки їх в кораблях уміщалось.

Ти ж не барися, мій друже, в блуканнях від дому далеко,

Скарб залишаючи весь у господі своїй на поталу

Людям зухвалим; усе-бо вони пожеруть і між себе

Скарб твій поділять, – даремно й було б тоді в путь вирушати.

До Менелая ж раджу я щиро тобі й закликаю

їхати; зовсім недавно в отчизну свою повернувся

Він од людей, від яких вже не мав і надії у серці

виїхать він, коли бурі загнали його на простори

Моря широкого, звідки і птиця крилата не зможе

Навіть за рік долетіти, – таке-бо страшне й величезне.

Нині ж рушай на своїм кораблі із гребцями своїми

Чи суходолом, як хочеш, – стоять он і повіз, і коні;

325] їдуть сини мої разом, вони-бо тебе й запровадять

Аж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.

Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –

Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».

Так він сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.

330] Знову озвалась тоді ясноока богиня Афіна:

«Старче, усе, як належить, по правді мені розповів ти.

Отже, відріжте бикам язики і вина намішайте,

Щоб Посейдонові й іншим безсмертним створить узливання,

Ну, а тоді й про постелю подумати слід, бо пора вже!

335] Світло давно уже зникло в пітьму, й не годиться так довго

Тут нам сидіти на учті богів, – пора розійтися».

Зевсова донька сказала, і всі улягли її слову:

Воду їм чисту на руки окличники стали зливати,

Чаші вином юнаки наповнили всім аж по вінця

340] Й пороздавали навколо їм келихи для узливання.

Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.

По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли;

Разом з Афіною встав Телемах боговидий від столу,

На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.

345] Нестор затримав обох, із такими звернувшись словами:

«Хай мене Зевс і інші богове безсмертні боронять,

Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,

Начебто зовсім уже я злидень якийсь, голодранець,

Наче нема килимів з покривалами в домі моєму,

з5о Щоб і самому, і гостям було на чім м'яко поспати.

Є в мене ще й килими, й покривал є чудових багато!

Мужа славетного парость, улюблений син Одіссеїв

Спати не ляже у мене на палубі на корабельній,

Поки живу, після мене ж у домі зостануться діти,

355] Щоб пригостити гостей, які у мій дім завітають».

Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:

«Добре сказав ти, мій старче коханий, і ради твоєї

Слід Телемахові слухать, бо так воно буде найкраще.

Разом з тобою нехай він іде, хай спати лягає

360] В домі твоїм, я ж подамся на свій корабель чорнобокий

Товаришів підбадьорити, кожному слово сказати.

Можу-бо я похвалитись, що віком я старший між ними;

Решта – молодші усе, що поїхали приязні ради,

Духом великому всі Телемаху ровесники й друзі.

365] Там ночувати сьогодні в своїм кораблі чорнобокім

Я залишуся, а вранці уже до кавконів відважних

Вирушу, – треба у них мені борг одержати давній

Та й не малий. А ти юнака, що гостює у тебе,

Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повіз

Коней, ходою найшвидших і силою самих найкращих».

Мовивши це, відійшла ясноока богиня Афіна,

Вигляд прибравши морського орла, – всі жахнулись присутні,

И Нестор старий дивувався, на власні це бачивши очі;

Взяв Телемаха за руку, назвав на ім'я і промовив:

«Друже, нікчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,

Раз вже тебе, юнака, богове самі супроводять,

Бо не хто інший отут із осельників був олімпійських –

Зевсова донька була, найславетніша Трітогенея,

Що між аргеїв усіх твого батька найбільш вирізняла.

380] Будь же, владарко, ласкава й до мене, і доброї слави

Дай і мені, і дітям моїм, і дружині поважній;

Широколобу в жертву тобі принесу однорічну

Ялівку я, що в ярмо ще ніколи її не впрягали, –

Позолотивши їй роги, тобі принесу її в жертву».

385] Так він молився, й слова ті почула Паллада Афіна.

Попрямував тоді Нестор, їздець староденний, із почтом

Власних синів і зятів до свойого прегарного дому.

А позаходили всі у прославлений дім можновладця,

То посідали рядком на стільцях вони всі та на кріслах.

390] В чашах тоді намішав господар старий для прибулих

Добропитного вина, що стояло вже літ одинадцять, –

Ключниця те їм відкрила вино, з нього покришку знявши,

В чаші його намішавши, він довго молився Афіні,

Зевса-егідодержавця дочці, і чинив узливання.

395] По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,

Й кожен в оселю свою спочивати усі розійшлися.

А Телемаха, любе дитя Одіссееве, на ніч

Нестор, їздець староденний, просив до своєї господи,

Ліжко різьблене йому в передсінку лункім постеливши

400] Поряд з метким списоборцем, мужів владарем Пісістратом,

Що не жонатим один ще у батьковім домі лишався.

Ліг тоді й Нестор в середніх покоях високого дому,

Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

405] Нестор, їздець староденний, підвівся з м'якої постелі,

Вийшов із дому і сів на камінні, обтесанім рівно,

Що перед домом його при дверях високих лежало,

Біле, до блиску натерте оливою; здавна на ньому

Мудрий Нелей спочивав, до безсмертних подібний порадник, –

410] Керою скорений, він давно вже зійшов до Аїду.

Нині тут Нестор старезний сидів, оборона ахеїв,

З берлом в руках; а навколо, з своїх повиходивши спалень,

Разом сини його всі позбирались – Ехефрон, і Стратій,

Далі Персей, і Арет, та ще й Фрасімед богорівний;

415] Шостим, за ними услід, і герой Пісістрат появився;

Богоподібного з ним Телемаха також посадили.

Отже, почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:

«Дітоньки любі! Здійсніть якнайшвидше моє ви бажання,

Передусім хотів би я ласки благати в Афіни,

420] Явно вона-бо на щедру гостину до нас завітала.

В поле один по телицю біжи, щоб додому пригнати

Встиг її швидше пастух, що бики там пасе і корови.

Другий нехай на чорний біжить корабель Телемахів –

Товаришів приведе, лиш двох на борту залишивши.

425] Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, –

Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити.

Інші ж усі залишіться зі мною й скажіть, щоб служниці

В домі там учту скоріш готували багату і пишну,

Дрова і чистую воду несли і стільці розставляли».

430] Так він сказав, і усі почали метушитись. Телицю

З поля пригнали; прийшли з корабля рівнобокого разом

Товариші Телемаха відважного; майстер з'явився

З мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:

Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими

435] Золото звик оброблять. Прийшла і Афіна в тій жертві

Долю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,

Золота дав, – золотар ним старанно оздобив телиці

Роги криві, щоб красою їх втішити очі богині.

Світлий Ехефрон і Стратій вели ту за роги телицю.

440] Воду в квітчастому глеку Арет однією рукою

Виніс із дому, а в другій тримав із ячменем жертовним

Короба. Тут же стояв Фрасімед, прославлений в битвах, –

Гостру сокиру тримав він, ударить телицю готовий.

Чашу підставив Персей. А Нестор, комонник старезний,

445] Руки помивши, молився Афіні й посипав телицю

Зерном і, шерсті з чола її зрізавши, в полум'я кинув.

А як усі помолились і зерном посипали жертву,

Несторів син, Фрасімед, відвагою славний, до неї

Раптом наблизивсь, ударив сокирою й, м'язи на карку

450] їй розрубавши, знесилив. І радісно всі закричали –

Дочки, й невістки, і навіть сама Еврідіка поважна,

Нестора вірна дружина, найстарша з Кліменових дочок,

Жертву тоді над землею широкодорожньою разом

Всі підняли, й Пісістрат заколов її, вождь мужовладний.

455] Кров з неї чорна побігла, й дихання покинуло кості;

Швидко на частки її поділили й відрізали стегна

Так, як наказує звичай, і жиром обабіч обклали,

Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.

Старець палив на вогні їх, вином окропивши іскристим,

460] А молоді біля нього в руках п'ятизубці тримали.

Стегна спаливши телиці й утроби її скуштувавши,

Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострі.

А Телемаха тим часом купала тоді Полікаста,

465] Нестора Нелеїада прекрасна дочка наймолодша.

Вимивши, тіло йому оливою добре натерла,

Потім хітон полотняний і плащ надягнула на нього –

Вийшов з купелі юнак, до безсмертних на вигляд подібний,

І, підійшовши, близ Нестора сів, керманича люду.

470] М'ясо тим часом засмажили вже і з рожен поздіймали.

Сіли до учти вони. А навколо стола метушились

Слуги дбайливі, вина в золоті доливаючи кубки.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Знову почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:

475] «Діти мої, пишногривих ведіть Телемахові коней

І запряжіть їх у повіз, щоб їхати міг він в дорогу».

Так він сказав, і, слухняно скорившися батьковій волі,

Зразу ж, негайно впрягли в колісницю баских вони коней,

Ключниця хліба й вина їм дала та печеної страви,

480] Ласощів тих, що їдять владарі їх, небес вихованці.

Вийшов тоді Телемах на запряжений повіз прекрасний;

Поруч і Несторів син, Пісістрат, проводар мужовладний,

На колісницю зійшов і, віжки тримаючи міцно,

Хльоснув по конях бичем, і вони залюбки полетіли

Полем, і Пілос високий далеко позаду лишився.

Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги,

Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, –

Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;

490] Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв він прибулих.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Коней баских запрягли і, на повіз оздоблений ставши,

Швидко помчали од брами вони й передсінку лункого,

Хльоснув по конях один, і ті залюбки полетіли.

495] На рівнину прибули вони, всю пшеницями укриту,

Там свою й путь завершили, – так швидко домчали їх коні

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

Так в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,

И до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.

Пишно справляв у той час він в численному родичів колі

Разом весілля і синові свому, й незайманій доньці:

5] Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.

Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за нього

Видать її, і боги це одруження нині здійснили.

До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,

В місто прославлене їх, де владу посів наречений.

10] Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, –

Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народився

Він од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,

Після того як дочку породила вона, Герміону,

Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.

15] В високоверхому домі на учті весільній сиділи

Всі Менелая славетного родичі, друзі й сусіди

І розважались. Співець божественний співав під формінгу

Пісні чудової, й два скоморохи, – лише починав він

Грати й співати, – танок посередині вже витинали.

20] Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми –

Юний герой Телемах і Несторів син світловидий –

Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,

Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.

Через господу пройшов він людей вожая сповістити,

25] Став біля нього близенько і слово промовив крилате:

«Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,

Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.

Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,

Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?»

30] З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

«Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,

Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?

Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,

Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує

35] Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцям

Коней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй».

Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликати

Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.

Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней

40] Та за оброті до жолоба їх прив'язали у стайні,

В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,

Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,

їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались

Дуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, –

45] Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало

В високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.

Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,

Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.

Добре помивши, служниці оливою їх намастили,

50] Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.

В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку

Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,

Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;

Високо чашник на блюдах поклав дерев'яних їм м'яса

Різного, й келихи він золоті перед ними поставив.

Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:

60] «Хліба мого споживіть на здоров'я! А потім, коли вже

Підживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.

Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, –

З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,

Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили».

65] Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовини

Й жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.

Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,

70] Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:

«Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,

Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,

Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!

Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!

75] Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся – і дивом дивуюсь».

Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий

І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:

«Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,

Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.

80] Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,

Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,

Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,

Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.

Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,

85] В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,

Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;

Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку

Ні в молоці у солодкім, ні в м'ясі та свіжому сирі,

Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.

•я Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу

Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,

Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.

Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.

Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі

95] Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,

Повний добра і усім для життя устаткований добре.

Краще б третину я мав із того, що в домі моєму

Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій

Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.

100] Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,

На самоті у покоях просторого сидячи дому, –

То утішаю собі я риданнями серце, а то їх

Стримую, – швидко насичує горе, що душу морозить.

Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,

105] Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні

їжа і сон, – ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,

Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя

Долею стали його, а моєю – весь час безутішна

Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,

Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують

Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,

І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».

Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:

Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;

Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками

Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,

І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:

Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,

Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.

120] Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,

З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена, ¦

Мовби сама Артеміда з'явилася золотострільна;

З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,

З вовни м'якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,

125] Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра

Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,

В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.

Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі.

Гарні триножники два і золота десять талантів.

130] Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:

Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулку

На коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.

Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,

Повну куделі тонкої, – лежало у ній веретено

135] В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.

Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,

І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:

«Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,

Що то за люди, які завітали до нашого дому?

140] Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:

Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досі

Ні із мужчин, ні з жінок, – дивлюся – і дивом дивуюсь! –

Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,

На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку

і*? в час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загони

В Трою далеку походом воєнним усі вирушали».

Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

«Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.

Все-бо точнісінько в нього – і руки ті самі, і ноги,

130] Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.

От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостями

Про Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,

В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;

Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий».

155] Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:

«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,

Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.

Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,

Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись

160] Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.

Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,

Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,

Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.

Синові, втративши батька, багато доводиться в домі

165] Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,

От як тепер Телемах залишився, й немає в народі

Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити».

Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

«От дивина! То невже ж завітав до господи моєї

170] Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!

Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,

Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив

Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:

В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би

175] Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би

З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього

Місто околишнє – з тих, що владі моїй підлягають.

Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас

Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,

180] Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.

Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,

Й він, бідолашний, один повороту додому не має».

Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.

Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,

185] Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;

Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:

З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,

Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,

А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:

190] «Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,

Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,

В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.

Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий

В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,

195] Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми

Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.

Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам'ять

Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.

Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських

200] Воїв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досі

Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався

Брат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах».

Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:

«Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,

205] Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, –

Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.

Легко поріддя впізнать чоловіка, якому Кроніон

Випряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,

Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно

210] В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,

Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.

Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,

Краще про учту згадаймо і руки омиймо водою

Чистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,

215] Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою».

Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,

Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.

Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.

Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:

220] В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптом

Зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.

Хто його вип'є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,

Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,

Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,

Хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина

Гострою міддю убили й на власні це очі він бачив.

Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,

Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,

Де плодоносна земля розмаїтого родить багато

230] Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.

Кожен там – лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням

Інших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.

Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,

Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:

235] «Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,

Діти відважних мужів! У житті кому як посилає

Зевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.

Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,

Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.

240] Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати

Подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,

Та розповім про один, що так мужньо його учинив він

В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.

Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,

245] Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,

Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.

Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, –

Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейських

Суднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея

250] Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізнала

Й стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.

Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,

В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,

Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,

255] Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,

Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.

Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,

Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.

Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо

2«о Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому

І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта

Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,

Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,

Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він».

265] Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

«Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.

Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідити

Мав я нагоду, країн об'їздивши дальніх багато,

Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі

270] Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,

Мужнього подвигу, що учинив він його так відважно

У дерев'янім коні, де всі ми засіли, з аргеїв

Найхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.

Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий

275] Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:

Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.

Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу

1 почала визначних на ім'я викликати данаїв,

Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.

280] Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий.

Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.

Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готові

Вийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,

Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,

інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,

Тільки Антікл поривався словами на твій обізватись

Голос. Але Одіссей міцними руками затиснув

Рота йому і тримав так, аж поки Паллада Афіна

Геть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв».

290] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у нього

Билося серце, але не уник він лихого загину.

Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,

295] Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?»

Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

300] Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

І постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.

Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати –

Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;

Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,

305] Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,

В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,

Знизу сандалії гарні до ніг підв'язав мускулястих,

310] Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.

До Телемаха підсів, назвав на ім'я і промовив:

«Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути

У Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?

Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?»

315] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Я розпитати прибув, – чи про батька вістей не розкажеш?

Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.

Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене

«° Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, –

Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!

Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш

Розповісти про печальну загибель його: чи на власні

Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти

325] Мандрівника, – на недолю-бо мати його народила.

Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,

А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.

Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,

Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло

330] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,

Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».

З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

«Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого

Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!

335] Це все одно, якби лань, у лігво могутнього лева

Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,

Вийшла б на травами рясно укриті узгір'я й долини

Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,

Приготував оленятам і лані загибель ганебну, –

Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.

О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,

Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,

Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався

Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.

345] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,

Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!

Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,

Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, –

З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,

350] Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.

Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали

Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, –

Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам'ятали.

Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,

355] Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;

Стільки віддалений острів від берега, скільки проплине

З вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.

Є там затока чудова, і зручно із неї просторі

В море вести кораблі, водою запасшись питною.

360] Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разу

Вітер не віяв морський, що супутником нам супроводить

Всі кораблі по лону безмежно широкого моря.

Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,

Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала –

365] Донька старого Протея, могутнього бога морського,

Ейдотея, – найбільше-бо душу її зворушив я.

Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,

Товариші ж у той час кривими гачками ловили

Рибу вздовж берега, – шлунки-бо голод їм мучив страшенний.

370] Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:

«Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,

Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?

Надто на острові цім забарився й знайти вже не можеш

Виходу, товариші ж твої духом цілком занепали».

з« Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

«Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.

Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,

Чимось образив богів, що простором небес володіють.

Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,

зво Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу

В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»

Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:

«Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.

Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,

385] Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодні

Знає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;

Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.

Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, –

Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї

390] Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.

Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,

Що там лихого чи доброго сталось у домі твоєму

З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу».

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

«Краще придумай сама на божистого старця засаду

Так, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.

Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом».

Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:

«Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.

400] Щойно докотиться сонце середини неба ясного,

Старець морський непомильний із подувом першим Зефіра

Раптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, –

Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.

Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних

405] Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,

І видихають терпкий глибини океанської запах.

Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштую

Ложе між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмеш

На допомогу собі супутників трьох найвірніших.

410] Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.

Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;

Потім, усіх по п'яти полічивши й оглянувши пильно,

Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.

Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,

415] Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старого

Й цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.

Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,

Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.

Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.

420] Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,

Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,

Силою більш не тримайте старого, і ти розпитати

Зможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступає

Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря».

425] Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.

Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,

Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.

Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,

Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.

4зо Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Берегом йшов я піщаним широкодорожного моря

Й щиро молився богам. Супутників вів я з собою

Трьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.

435] В лоно широкого моря полинувши, світла богиня

Із глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,

Тільки-но здерті, – підступ на батька вона замишляла.

Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часом

Сіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;

440] Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.

Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав нас

Запах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.

Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?

Та порятунок і поміч велику вона подала нам:

445] Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахла

Солодко так і запах огидний отой забивала.

Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.

Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягали

Покотом всі спочивати на березі моря шумливім.

450] Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколо

Жирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.

Легшими нас між потвор полічив він, про підступи наші

Й гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.

З криком тоді ми напали на старця й руками своїми

Міцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.

Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,

Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;

Плинною став він водою, розложистим деревом потім.

Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.

460] Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,

Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:

«Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,

Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?»

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

465] «Знаєш ти, старче, і сам, – чого ж ти питаєш лукаво? –

Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаю

Виходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.

Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,

Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу

470] В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

«Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасні

Зевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидше

На батьківщину свою винно-темним доплинути морем,

475] Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,

В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,

Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,

Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомби

В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,

480] І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш».

Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

Він-бо загадував знову мені по імлистому морю

В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.

В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:

485] «Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,

Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,

Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,

Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,

Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,

490] Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши».

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

«Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічого

Й думки моєї не відав про це, – гадаю, недовго

Втерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.

495] Впало багато із них, а багато й живими лишилось.

Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеїв

При повороті загинули, – сам ти в бою тім брав участь.

Ще одного десь живого широке затримало море.

З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:

500] Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великі

Скелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.

Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,

В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,

Що проти волі богів уникне морської безодні.

505] Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,

І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівно

Вдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,

Тільки уламок зостався, а другий у море звалився –

Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, –

510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.

Так і загинув Еант, водою солоною впившись.

Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних

Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.

Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько

515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина

Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю

Аж на край світу – туди, де раніше Фієст мав оселю

З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,

Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:

520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,

Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,

І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі

Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.

Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив

525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти

Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,

Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.

Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,

Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:

530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові

Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.

Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,

Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.

Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом

535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.

Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,

Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».

Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях

540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.

А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,

Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:

«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно

Плакать, нічого ми цим не доб'ємось. А ти постарайся

545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.

Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше

Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».

Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний

Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, –

550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:

«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,

Що десь живого широке ще й досі затримало море.

Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

555] «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, –

Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він

В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.

Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,

В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, –

На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,

Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,

565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.

Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,

Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання

Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,

Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем».

Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.

Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних

Разом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.

Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,

То зготували вечерю, і ніч божественна настала.

575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,

Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,

Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, –

580] І під ударами весел запінилось сивеє море.

Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,

Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.

Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,

Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.

585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертні

Вітер попутний і швидко у рідну доставили землю.

Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моєму

Погостювати – на днів одинадцять чи навіть дванадцять.

Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:

590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачу

Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання

Творячи, кожного разу спогадував ти і про мене».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.

595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;

1 не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,

Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маю

Втіхи безмежної, та у священному Пілосі журно

Товариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.

600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,

Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,

Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівнини

Широкополі, росте ситнику й конюшини багато,

Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.

605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,

Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.

На островах, що на морі лежать, немає для коней

Ані розгону, ні лук – особливо ж на нашій Ітаці».

Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,

610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім'я і промовив:

«Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.

Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.

З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,

Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:

615] Дам дорогої роботи кратеру – уся вона з срібла

Вилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.

Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,

Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,

В домі його гостював, – тобі її хочу я дати».

620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.

В дім до державця божистого гості тим часом збирались,

Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,

Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов'язані гарно.

Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.

625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,

Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданку

Бавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.

Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,

Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.

630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,

До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:

«Чи, Антіною, відомо, чи ні, – коли повернутись

Знову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?

Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно

635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасеться

В мене кобил і мули, придатні уже до роботи,

Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об'їздить».

Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,

Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, – загаявсь

640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.

Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:

«Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним

Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних

Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.

645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:

Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї

Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?»

Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:

«Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,

650] Якби людина така, з турботою в серці такою,

Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.

Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі

Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,

Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.

655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся

Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав».

Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.

Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:

Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.

660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався

В гніві страшному, – люттю великою сповнилось чорне

Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.

«От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала

Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!

665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,

Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.

Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу

Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.

Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,

670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці

Підстерегти його – поміж Ітаки й скелястої Сами, –

Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!»

Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.

Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.

675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,

Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.

їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду

Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.

Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.

680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:

«З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?

Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям

Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?

Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,

685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!

Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток

Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,

З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,

Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,

690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому

В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,

Що одного зненавидять, а другого милують надто.

Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.

Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно

695] Всім показали, – нема за колишнє добро в вас подяки!»

Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:

«О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!

Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють

Ті женихи, – бодай би цього не дозволив Кроніон!

7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити

Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати

В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний»

Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,

Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами

705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.

Врешті такими вона озвалась до нього словами:

«Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать

На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим

Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?

710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?»

Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:

«Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам він

Зваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати –

Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув».

715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.

Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несила

В кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.

Сіла вона на порозі затишної спальні своєї

Й гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,

720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.

Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:

«Слухайте, любі! Послав мені горя й журби Олімпієць

Так, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:

Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,

725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,

Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.

Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідоме

З дому забрали, – я навіть не чула, коли він зібрався.

З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала

730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевно

Час, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.

Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,

Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,

Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.

731 Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,

Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;

Сад він багатодеревний мені стереже, – тож негайно

Десь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, –

Може, той серцем своїм придумає якось нагоду

740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють

Підступом сина убити в нащадка богів Одіссея».

Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:

«Доню кохана! Хочеш – безжальною вбий мене міддю,

Вижени з дому мене, – не втаю я від тебе ні слова.

745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, –

Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене велику

Клятву – про це не раніш дванадцяти днів розказати,

Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,

Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.

750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,

Вийди у верхні покої з своїми служницями разом

І помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, –

Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, –

Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,

755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадків

Аркесіада, хтось з них залишиться й власником буде

Високоверхого дому й далеких ланів плодоносних».

Мовила – й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.

Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,

760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,

Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:

«Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!

Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрий

Жирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,

765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина –

Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли».

Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.

Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,

Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:

770] «Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жадана

Владарка й гадки не має, що синові вбивство готують».

Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.

Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:

«От навіжені! Остерігайтеся високодумних

775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.

Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійсняти

Замір, який нам усім сьогодні припав до вподоби».

Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсміліших

І до швидкого повів корабля на узмор'я піщане.

780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,

Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,

Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,

Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;

Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;

785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,

Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.

А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часом

Все без питва та їства, сумна і голодна, лежала

Й думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,

790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,

Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,

Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,

Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, –

Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.

795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Привид створила вона, подобою схожий на жінку –

Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,