Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: «Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?» Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди.

За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашелем[9] ікони і в них – боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами – і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.

Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!» – зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники…

«Видно, й тут гроші не нужні нікому», – подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде…

Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:

– Скільки ж ви даєте?

– П’ять кухлів.

– Так спідниця ж – подивіться!

– Як хочете, не силую.

– Шість!

– Нє-є…

– Дитину хвору в Полтаву на тачці везу…

– Ну то давайте вже.

– Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!

– …А воно ж на ваті чи на клоччі?

– Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.

– Півпуда.

– Скільки?!!

– Сіль-крупка! Печатне мило заграничне! Тільки за марки!

– …То зійдемося ми з вами?

– Хіба що на тому світі.

– Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.

– Біда наплодила…

Ряди скінчилися. Далі було засмічене токовисько, а за ним, коло магазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климко пішов ще туди.

«Якщо і там не візьмуть гроші, тоді – в гори».

Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка – велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.

– Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка… – тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. – Я й чорнобривців на додачу ще дам… Купіть мою хустку…

Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:

– Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті?

Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.

– Та ви мене не бійтесь, – усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. – Я не вурка, я по сіль сюди прийшов…

Дівчина одвернулася і стояла мовчки.

– Ото хлопець тобі правду каже, – озвався з-під магазину якийсь дядько. – Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то – «чорнобривці»…

Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.

Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки – великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.

Швець поманив Климка пальцем:

– Здалеку йдеш чи тутешній? – спитав.

– 3 Донбасу я, – сказав Климко.

– А-а! Землячок… По сіль, кажеш?

Климко кивнув.

– А що ж у тебе на сіль?

– Торбинка осьо, – Климко зняв з плеча торбу.

– Ні, – усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. – Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?

– Такого нема, – зітхнув Климко, розглядаючи тапочки («Чи не спробувати вимінять?»). – Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, – він махнув рукою, – там я й даром наберу. Так же?

– А чого ж босий?

– Щоб легше на ноги… – Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. – Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда…

– Візьми приміряй.

Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.

– Більші бери, щоб онуча влізла, – порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.

– Не треба, – сказав швець. – Носи собі, раз уже ти землячок…

Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:

– А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль – це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що – крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.

Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.

– Що ж… треба вертатися, – насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.

– О, як тебе пробрало. – Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. – Нічого, не скисай, щось придумаємо.

З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали.

– Приймись! – сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми в тачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дуже пильно спідлоба.

Дівчина вхопилася за дишель[10] і підтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтіли.

Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому;

– Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?

– А куди вона дінеться? Встигнемо ще.

Люди поміж тачками загомоніли:

– Що то воно?

– Поліцаї, хіба не бачиш?

– Так наші чи німці?

– Турки!

– Ха-ха…

– Цсс…

– Нова власть…

– Нові прихвосні, – сказав швець, і на нього заозиралися – одні з острахом, інші – ховаючи посмішки.

– Щось вони затівають, – сказав швець до Климка і кивнув головою. – Бач, скільки їх оно висипало. Як гусей.

Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.

– Ловитимуть когось…

В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:

«Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!» Все торжище разом схарапудилося, гойднулось – і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли, торби…

– А-а-а!… – злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.

А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»

Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг – видно було, що стріляли вгору, – і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.

– Молоденьких виловлюють, – сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.

Він обернувся до дівчини з хусткою:

– Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.

Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.

– Цить, – суворо звелів їй швець. – Сиди собі й годі. Як щур у горах – тихенько.

Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував, – певно, боячись відстати.

– …Та тут самі старі, ми вже дивилися, – почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. – Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.

– Ну да, – заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому на німецький манер. – А вона б рейвах[11] підняла. Тоді всі розбіглися б.

Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:

– Спасіть мене, дядю, спасіть…

– Тихо-тихо-тихо, – швидко сказав їй швець. – Не бійся…

А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:

– Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана… – а в голові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»

– Хах! Ось де вона сховалась!

Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.

– Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?

– Не руш дитини, – тихо, але владно сказав швець.

– Ш-шо? – перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. – Ш-шо ти промекав?!

– Не руш дитини, кажу, – хрипко вимовив швець.

– Ану встань! – випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. – Вста-ать, кому сказано!!!

– Немає на що стать, – осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.

Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.

Швець похитнувся назад, але не впав – устиг обіпертись на руки.

Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки – дві дощечки з обшитими шкірою ручками.

– Шмаркач, – незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. – Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це – по зубах…

Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:

– То тебе що – просить? – сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе.

Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:

– Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!

– Та облиш ти цих старців, Стьопа… – сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. – Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.

– Н-нух, – зло видихнув той, що в кубанці. – Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!

Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.

– От бачиш – і минулося, – сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.

Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю. Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав:

– Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу – швидше загоїться.

Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар.

Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:

– Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси…

Швець легенько вивільнив руку.

– Чого ж ти плачеш? Минулося – і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?

– В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна… Тепер до мами добиваюся…

– І доб’єшся, – лагідно хмурячи брови, сказав швець. – Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками – і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. – Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.

Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.

Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.

– Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?

– Мені назад, – сказав Климко, крізь ка шель. – У Донбас.

– А то й справді був би моїм братиком… – Дівчина жалібно підняла брови. – У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…

– Назад мені треба, – сказав Климко.

Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.

Швець озвався до неї:

– Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.

– Та хотіла, – сказала жінка і зупинилася з тачкою. – Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.

– Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, – швець кивнув на Климка, – земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?

Жінка швидко зиркнула на Климка.

– Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дай те, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.

«Десять склянок!» – подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.

– Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі привезла два мішечки, як війна почалася. А тут – осьо, тільки на денці… – Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок.

– Давайте, скільки є, – сказав швець, – та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. – Тоді подумав і додав: – А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га?

– Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! – Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима.

Жінка зажурено подивилася на нього:

– Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з півпуда, а то й більше, скільки донесеш. – І спитала в шевця з надією в очах: – Що ж воно оце далі буде, хазяїне?

– А що буде, – одказав швець. – Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні… А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! – І він посміхнувся. – Отак і буде. А як же інакше?

І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очей і по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним сміттям майданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старий речовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки – ті, що зосталися, – ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.

– Що ж, рушаймо, одбазарувалися, – сказав він. – Ти, дівчино, паняй за мною, я покажу, де тобі повернути. – Узяв у руки дерев’яні підпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком за плечима, покотив до воріт.

Усі рушили за ним.

За ворітьми швець сказав жінці:

– Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. – І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.

Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, – озивалися підшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’яних колесах.

– Поїхали й ми, тітонько, – сказав до жінки Климко. – Разом веселіше буде, еге ж?

– А ти бідовенький, – завважила жінка. – Бідовенький же?

– Не знаю, – зніяковів Климко.

Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз, востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережаним тротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце… І все глухіше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох…