колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.

- Змилуйтеся, пане!.. - говорила вона. - Мій чоловік з роду біля землі

не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все

козакував. - Не вміє? - скрикнув прикажчик. - То дарма, навчимо

різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись! Заплакана, з

пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові

про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити

завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути. Ранком другого

дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав

бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати,

щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати. - Ти,

лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити? - Куди не

виходжу? - здивувався козак. - На панщину чому не йдеш? Адже я вчора

наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили! Рогоза

зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх

часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він

спокійно й рішуче відповів: - На панщину я ніколи не піду і дружини не

пущу! - Он як! А через що ж то так? - А через те, що я не кріпак, а

вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували. - Чув

я про тебе... чув... - сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну,

побачимо, хто кого переможе! Через півгодини марного змагання й

боротьби, почалося знущання над волею людини і Рогозу знову зв'язаного

везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку

будинку, змурованого з нагробків січового кладовища і на той ганок

скоро вийшов, досвідчений уже про непокірливість козака, управитель. -

Ти чому не хочеш робити? - спитав він Рогозу неначе спокійно. - Я

радий би працювати коло свого господарства, - одповів, теж вдаючи з

себе спокійного, Рогоза, - та тільки у мене пограбовано все, що

придбав мій покійний тесть для своєї дочки. - Панщину чому не йдеш

одбувати? - вже з запалом гримнув управитель. - А через те, що я не

кріпак! - А хто ж ти? - Вільний я! Я запорожець! - Ага, ти

запорожець!.. - несамовито скрикнув управитель і, почервонівши,

спересердя кинувся у будинок, лишивши всіх здивованими. Через хвилину

він вибіг назад, держучи у руці те стригало, що ним стрижуть овець. -

Держіть його... та добре держіть! - гукнув він до челяді, підходячи до

Рогози. - Ось я одріжу йому чуба, так, може, він хоч тоді забуде про

те, що був запорожцем! Держіть його ще двоє за голову! Рогоза кидався

в усі боки, бився ногами і навіть кусався зубами, обороняючи ознаку

свого козацтва, і нарешті, коли управитель простягся до нього з

стригалом, укусив його за руку. - Валіть собаку на землю! Давіть

його... Душіть його на смерть! - мов божевільний, гукав розлютований

управитель, побачивши на своїй руці кров. Нарешті, коли знесиленого

козака звалили і хтось надавив йому голову коліном, прикажчик згріб

його оселедець собі у жменю, одрізав його біля самої голови і з

глузливим реготом розвіяв одрізане волосся по вітру. - Так буде краще!

- сказав він, празникуючи свою перемогу. - Тепер ніхто вже не знатиме,

що ти був колись запорожцем! Тягніть тепер його до стайні та всипте

йому скільки охота! Та глядіть мені: парте так, щоб довіку не забув! А

як не те, так самих попарю! Рогозу поволочили до стайні і почалося

таке саме знущання, як і той раз. Коли ж його ледве живого привезли

додому, Галя боялася й розпитувати чоловіка про те, що було, щоб не

вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тільки, голубила його, щоб

хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось

гоїти його скривавлене, як шматок свіжого м'яса, тіло. Сердешна

молодиця сама приймала муки не менше за чоловіка і за останній день

так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би

своєї укоханої дитини. Три дні Рогоза лежав, заплющивши очі, не

озиваючись навіть до дружини, а в голові його стояла все одна дума:

-Смерть або управителю, або мені! Неможливо жити, не обмивши такого

знущання кров'ю!

VIII

Однієї ночі, коли Демкові вже полегшало, Галя прокинулася від

незвичайних згуків. Не знайшовши біля себе чоловіка, вона підвелася і

почала придивлятися туди, звідкіля вчувалися ті згуки, що морозом

поняли її серце... Нарешті вона пізнала ті згуки - то її чоловік

гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було

питати. Нечутно, мов кішка, підкралася Галя до чоловіка І вхопила його

за руку: - Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподіванки ніж

випав з руки козака і сам він затрусився, мов застуканий злодій. - Я

мушу його вбити!.. - Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..

- Управителя! Се він одрізав мені оселедця! - Боронь тебе Боже,

ріднесенький мій! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш

же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого...

перехрестися, то ж він, нечистий, тебе спокушає…Помолися разом зо мною

милосердному, щоб він захистив твою душу... - Що ж маю я діяти, Галю?

Не можу я повернутися у тварюку, як отсі кріпаки, коритися катам. Не

сила мені й перетерпіти і подарувати управителеві ту образу, що він

мені заподіяв. Нехай і мене після скарають смертю, та я таки йому віку

збавлю! - А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш? -

Не рви мого серця, дружинонько моя вірная! Коли б тільки ти зазирнула

у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила мені

жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залізо або йому, або

мені у серце! Галя вчепилася чоловікові за ту руку, у котру він знову

взяв ніж, намагаючись його одібрати. - Благаю тебе, Демку, коли вже

тобі несила перетерпіти, то нащо ж тобі себе погубити... Івась досі

десь у плавні живе, бо харчі бере. Утечи до нього! Узратуєшся від

сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як і мене зрятувати. Галя

говорила так тільки з метою одвернути чоловіка од гріха, їй легше було

розлучитися з ним навіки, ніж допустити його до загибелі; у душі ж

вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже ні худоби, ні грошей,

нема куди Демкові взяти її, як немає чим і прогодуватись їм. Весь

останній час сієї ночі подружжя радилось, як і коли утекти Демкові.

Врешті намислили вони, що найліпше йому підстерегти Івана і поїхати у

плавню разом з ним. - Як будуть темні ночі, - говорила Галя,

заспокоївши свого чоловіка, - ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з

садочку у віконце, то я й почую і хоч на хвилину ми з тобою будемо

знову щасливі. - Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене? -

Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму. Другої

ж ночі Рогоза попереносив до пасіки всю батькову зброю, наробив до

рушниці набоїв, набрав хліба, сала і дещо з одежі і почав підстерігати

Івана. Щоночі він прощався з Галею, хрестив у колисці сина і покидав

захисний куток, у якому зазнав найбільшого щастя, - однієї ночі таки й

не вернувся вже до хати. Покинута чоловіком Галя стала кріпачкою. Вона

в усьому корилася і робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго

допитував її про чоловіка, Галя ж все одмовлялася, ніби не знає, де

він, нарешті ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сій

вигадці не було нічого неправдивого і прикажчик залишив свої

допитування; та тільки се вийшло на гірше, бо після того він почав

поглядати на Галю хижими очима і почав знову зачіпати її, маючи надію,

що тепер, без чоловіка, вона буде лагіднішою й покірливішою до нього.

Здибавшись уночі з Іваном, Демко похапцем розповів йому про свою

пригоду і заміри. Козаки рішили взяти більшого човна, бо їздити через

увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, і позносивши

в човен зброю, деякі рибальські знаряддя й харчі, рушили в лиман. Поки

їхали лиманом, Іван розказав, що знайшов у плавні собі товариша Якова

Люльку. - Чудесний він козарлюга, - розказував Іван, - бурлакою жив

собі біля Ненаситця на Дніпрі. Але кілька місяців до сього й там

знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Він

загарбав у козаків усю худобу й майно, а самих повернув у кріпаків.

Люльці, як от і тобі, хотіли за непокірливість одрізати оселедця, та

тільки у нього в халяві був ніж, так тим ножем він прикажчика вбив на

смерть, а трьох з челяді покалічив та, добігши до Дніпра, вскочив у

човна і подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собі у плавні

добрий курінь. Рибачимо собі, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч

би й довіку так жити, то байдуже. Поки почало благословлятися на світ,

козаки переїхали лиман і протяглися трохи вгору Підпільною, а далі

Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже

вихиляста, і човен довго крутився по ній. Він то виїздив у озера, то

знову поринав між очеретами, ховаючись там не тільки од людського ока,

а навіть од світу сонця. Скрізь навкруги човна були такі нетрі, що,

мабуть, як і світ стоїть, по них не бувала нога людини. Потроху плавня

почала прокидатися. За всіх раніше обізвалися соловейки, слідом

зацвірінькало інше дрібне співоче птаство, далі заскрекотіла

червоно-синя ракша, в врешті вже пішов такий гомін від пташиної

розмови та співів, що козаки не чули навіть свого власного голосу.

Сонечко десь уже зійшло, але його промінь грав тільки на вершках дубів

та високих яворів, до човна ж, через гущавину плавні він не досягав.

По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птиці,

що за нею майже не знати було води. Тут клекотіли своїми червоними

дзьобами білі лебеді, гулко ляскали крилами по воді незграбні баби,

полоскалися поміж осокою, витягаючи з мулу собі їжу, дикі гуси; дикі ж

качки, коли знімалися з води вгору, то своїми зграями заступали світ

сонця. - Ще б пак, тут не прожити козакові! - весело звернувся Іван до

Демка. - А як надійде зима? - Та воно б байдуже й зимою, зробили б

землянку з пічкою, а от тільки горе: хліба ніде добувати. Певно, що на

зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очі обох козаків світилися

веселим вогнем. Вони раділи з краси запорозького Великого Лугу. Навіть

Рогоза почував себе тут щасливим і тільки думи про тяжке становище

Галі темними смугами краяли те світле й радісне почування. Вже сонце

було височенько, коли Балан привернув нарешті човна до берега і,

вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було

помітити ні з якого боку. - Приїхали! - сказав він, забираючи на плечі

весла. Рогоза забрав з човна свою зброю і вони, поринаючи з головою у

високій траві, пішли од берега у пущу плавні. Йти довелося недалеко, і

за кількома кущами бузини виявився курінь, добре вкритий очеретом ще й

з запоною, сплетеною з осоки на дверях. - Пугу, пугу! - гукнув Іван

по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустріч

козакам з куріня вийшов Яків Люлька. Се був літній козак з сивиною у

вусах, невисокий на зріст, але кремезної постаті з могутніми плечима й

високими грудьми. - Поїхав сам, а повернувся удвох? - сказав він до

Івана, привітно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. -

Прийміть, дядьку, до гурту. - Що більше, то веселіше! - одповів Люлька

і, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Іван

розказав товаришу про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись

про те, як зрятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю у

своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її уночі і привезти у плавню було

нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь - куди подітись тоді з

немовлятком? Податись на Україну? Але ж і там скрізь було кріпацтво...

Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити.

Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її,

щоб придбати грошей. - Як будуть гроші, - говорив Люлька, - так тоді

скоріше щось надумаємо. Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче

не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб

переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі

і, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич. З харчів

козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали

стільки, скільки душа бажала. Через тиждень Рогоза поїхав до своєї

хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатись з

протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало

смеркати. Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку

просторінь лиману і наблизився до невеликого острова, що був недалеко

вже од рідних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що

по хатах ще де-не-де світилося і люди не спали. Треба було перечекати

і він сів на березі під вербою. Тут козака обступили згадки про

недавнє минуле, бо се був той самий острів, що з нього два роки до

того він вперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя

і куди воно тепер поділося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх

хатах погасне світло і коли, нарешті, діждав того, то сів знову у

човен і поплив до свого садочка. У вулику на пасіці він знайшов і

хліб, і пшоно, й сіль, але всього того йому було не досить: тепер,

коли молодий козак був всього за декілька кроків од своєї дружини, він

не мав сили піти звідсіля і знову стати диким лісовим звіром, не

пригорнувши її до свого серця і не упившись радощами кохання.

Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сільці,

Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люди, а поплазував

на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до

невеличкого віконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно

пошкрябав по склу і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб

Галя його почула. Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на

гілочці, що все чує... Не один раз вона навіть виходила у пасіку

подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. І от

тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто

прибув. Зіскочивши з ліжка, вона схвильована, не зразу навіть знайшла

двері, щоб відчинити, але врешті таки знайшла... Ще мить і два

наболілі серця стукотіли одно коло одного... От Галине ліжко, а от

біля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате

він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла і

обережно цілує його. Не бачить Демко і любих очей своєї дружини, але

замість того він почуває її всією своєю істотою і міцно стискує її в

своїх обіймах... Коротка літня ніч і небагато часу дала вона для

втіхи... Незчулися закохані, як проспівали вже другі півні і прийшов

час, щоб Демкові від'їздити. - Демко, любий, лишися тут!.. -

прошепотіла Галя, не рознімаючи своїх рук, що обновилися круг шиї

чоловіка, - Скорися! - Як скоритись? Себто стати кріпаком? То се,

Галю, ти ножа встромила мені в серце. Руки молодої жінки безсило

рознялися, а з грудей вибилося тяжке зітхання. Вона не мала сили

сказати чоловікові, що прикажчик все дужче чіпляється до неї, а за те,

що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не

наважилася сказати й того, що боїться, аби він силою не примусив її

стеряти свою честь. - Ну, так іди... - сказала вона. - Не гайся!..

Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцілував дружину і

зник за дверима, ховаючись у темряві ночі.

IX

Вже тричі Рогоза одвідував Галю; сьогодні він їхав учетверте. Ніч

сим разом була темна й вітряна. Лиман шумів піною від великих хвиль.

Ті хвилі підкидали й били човен, як трісочку, немов силкуючись залити

його й поховати в безодні; проте Демко не звертав на них найменшої

уваги, а нап'явши паруса, розбивав сиві верхи хвиль своїм човном

надвоє. Сьогодні він віз Галі радісну звістку і та звістка виповняла

його душу щастям і рішучістю. До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю

звістка про те, що за Бугом, понад лиманами й біля Дунаю, приймають

козаків разом з жінками й дітьми і наділяють всіх землею. Через

тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу і на зібрані за

літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всім товаришам,

взявши й Галю з Миколкою. З сією то радісною звісткою й поспішався

сьогодні Демко до Галі. Приставши до берега і, перебігши садок, він,

як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу і вона йому

одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про

те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм

вільне й спокійне життя. Галя радісно почала його цілувати, далі ж,