- Де Лiдка? Де вона?
      Здивований його тоном, Коваль тiльки знизав плечима. Петро знову шуганув у свою хату, i Дмитро Iванович зрозумiв, що молодший Пiдпригорщук добряче напiдпитку.
      Викинувши недопалок i подихавши трохи посвiжiлим повiтрям, Дмитро Iванович вирiшив лягти ранiше, щоб i собi пiднятися удосвiта на рибалку. Вiн подумав, що Василь Пiдпригорщук, який зiбрався на ранкову зорю, уже спить, але дверi другої кiмнати i ванькирка були вiдчиненi навстiж i нiде господаря не було.
      Дмитро Iванович звернув увагу на те, що й рушницi в хатi немає. "Невже Василь Кирилович таки навiть до офiцiйного вiдкриття полювання побiг на Ворсклу", - майнула думка. Вiн внутрiшньо посмiхнувся: "Що то мисливський азарт! А може, пiшов скупатися? Де ж тодi рушниця?"
      Коваль вийшов на подвiр'я. Нiде нiкого. Може, вiн у брата? Дмитро Iванович постукав до квартири молодших Пiдпригорщукiв у другiй половинi дому i, не почувши вiдповiдi, штовхнув дверi.
      П'яного Петра в хатi не було, Василя i Лiди - теж... Де ж таки рушниця? Ця думка тривожила Коваля. Зброя є зброєю!
      I раптом Дмитра Iвановича мов струмом вдарило. Вiн згадав погляд, яким Лiдiя Антонiвна провела Василя з рушницею. Цього разу в очах жiнки була не розгубленiсть, а вiдчайдушна рiшучiсть. В одну мить в свiдомостi полковника зв'язалася розповiдь Третяка про хворобливу закоханiсть Лiди, цей зацькований, вiдчайдушний погляд i замiтка в газетi, яка колись допомогла йому розкрити злочин Варвари Павленко. Вiн мiг процитувати її на пам'ять: "В якiсь хвилини ми ненавидимо тих, кого любимо. Цi, на щастя, рiдкi миттєвостi лякають нас. мучать i прикро вражають, залишаючись загадкою душi. Немає нiчого ненормального у тому, що ми iнодi ненавидимо тих, кого бiльше за всiх любимо, - впевнено заявляє професор Кеннет. - У цьому винен лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес. Але не треба лякатися цього нервового спалаху. Зрештою усвiдомлене кохання переможе хвилинну роздратованiсть..."
      Нi, Дмитро Iванович не хотiв повiрити собi, своєму новому здогаду. Це було неймовiрним! Адже Василь - брат її чоловiка!.. Та вчинки закоханих незбагненнi!
      Усе змiшалося в головi Коваля. В секунду осяяння вiн зрозумiв, що Лiда може накоїти бiди. Вiн кинувся схилом до рiчки. Десь на пiвдорозi до води вiн побачив її. Жiнка стояла над водою на крутому березi одягнена, освiтлена сiрим, маревним вечiрнiм свiтлом. Довга тiнь вiд неї лягала на воду. Василя не видно було, i вона не тримала в руках нiякої рушницi. Дмитро Iванович, стримуючи калатання серця, притишив крок.
      Та враз вiн остовпiв. Виявляється, не Лiда взяла рушницю, а Петро. Молодший Пiдпригорщук стояв, похитуючись, серед кущiв верболозу, i рушниця, спрямована на дружину, хилиталася в його руках.
      Лiда теж помiтила чоловiка iз зброєю у руках, але не втекла, а, не ховаючись, гордо пiдвiвши голову, тихо пiшла прямо на нього. Цiєї митi вона здалася Ковалю наче вищою на зрiст i якоюсь урочистою.
      Передчуваючи трагедiю, вiн мало не скотився вниз. Захекано тиркнувши на Пiдпригорщука, полковник встиг пiдбити цiвку рушницi вгору.
      Пострiл вибухнув над його головою, заахкала луна над рiкою. Дмитро Iванович iще побачив, що Лiда i далi стоїть на ногах, Петро не влучив, i Коваль видер у нього з рук рушницю. Тодi Пiдпригорщук висмикнув з-за пазухи якийсь тоненький зошит, шпурнув на землю i став топтати ногами, вигукуючи у нестямi:
      - Як вона смiла до мого брата! До рiдного брата! Стерво прокляте, повiя!
      Коваль вихопив з-пiд його нiг розтерзаний, увесь в пiску зошит. Пiдпригорщук упав на землю i, п'яно ридаючи, став битися головою об пiсок. Дмитро Iванович ледве пiдвiв його. Петро видирався i знову падав на землю, колотився об неї. Вигляд у нього був страшний: волосся, повне пiску, стирчало на всi боки, мокре вiд слiз обличчя теж було у пiску, крiзь роздерту сорочку виглядали замурзанi груди. Зрештою, давши Пiдпригорщуковi добрячого стусана, полковник привiв його до пам'ятi i погнав поперед себе вгору, до хати.
      Назустрiч їм бiг Василь, який ходив до сiльради i, почувши пострiл бiля рiчки, теж кинувся униз.
      Дмитро Iванович вiддав Василю рушницю, промовчавши, чого Петро стрiляв над Ворсклою, бо ще сам не оговтався, не мiг втямити, що ж насправдi зав'язалося у родинi Пiдпригорщукiв так трагiчно.
      Удвох з Василем вони довели Петра, який плакав п'яними слiзьми, матюкався i весь час поривався видертися з їхнiх рук, до дому, i вiн впав, не роздягаючись, на постiль.
      Лiдiя Антонiвна десь зникла. Василь кинувся шукати її, а Дмитро Iванович, не спускаючи очей з Петра, який, схлипуючи, вовтузився на лiжку, гортав списаний округлим, часом нерiвним жiночим почерком тоненький шкiльний зошит, який потрапив йому до рук.
      Раз у раз вiн здував iз сторiнок пiсок, розрiвнював їх i читав далi.
      Це була трагiчна сповiдь про недозволене кохання, у заголовку якої стояло тiльки одне слово: "ТИ..."
      8
      ТИ...
      Йдучи замiж за свого майбутнього чоловiка, я нiколи не думала, що твоє життя ввiйде гострим клином в моє. Пiсля кiлькох рокiв дiвоцтва я рада була пристати до тихої гаванi подружнього життя з добрим, спокiйним та гарним чоловiком.
      Але не судилося те, що видiлося!
      У нашому невеличкому, гарному зеленому селищi над Ворсклою, де усi знають одне одного, я нiколи не зустрiчала i не бачила тебе... Хоч ми й жили неподалiк, та доля не дала нам змоги зустрiтися. Можливо, якби це сталося ранiше, то життя моє пiшло б по iншому руслу, а може, й залишилося б так, як воно є, хто вiдає про те, окрiм самої долi.
      Вперше я побачила тебе, коли мiй майбутнiй чоловiк привiв мене у твiй дiм для знайомства твоєї сiм'ї зi мною. Тодi ще нiякi почуття не прокинулися у моїй душi: ти був братом мого майбутнього чоловiка, всього-на-всього його старший брат i аж нiчогiсiнько бiльше. Зовнiшньо - дуже схожий на нього, духовно - я не могла вiдразу зрозумiти ступiнь твоєї душi, твоєї натури.
      Минув рiк, як ми побралися з чоловiком. Раптом я звернула увагу на тебе. На тебе, на старшого брата мого чоловiка, як на людину, що духовно подобається бiльше, нiж чоловiк, з яким уже з'єднано життя. Спочатку я думала, що то - забавка, але чим далi, тим бiльше ти подобався менi, мої думки усе частiше i частiше поверталися до тебе.
      Минув ще якийсь час, коли нарештi я зрозумiла, що то є кохання.
      Я намагалася задушити в собi у зародку це недозволене долею кохання, але не змогла. Пробувала любити свого чоловiка, наче тебе, - ви ж такi схожi з лиця! Я боролася за те, щоб у моїй сiм'ї був мир i спокiй, була злагода. Скiльки разiв я ходила по селу, розшукувала свого чоловiка, коли вiн, забувши усе на свiтi, випивав у колi друзiв, забирала його додому, просила, плакала, щоб вiн бiльше не робив так. Дрiбнi сiмейнi чвари, особливо коли вiн приходив напiдпитку, вiдкладали у моїй душi гiркi краплини розчарування, якi збиралися роками, дрiбнi образи скупчувалися у великий клубок вiдчуження, i багато що я не могла пробачити чоловiковi, хоч скiльки разiв, заради сiм'ї, заради дитини, яка незабаром знайшлася, я пробувала забути все i жила з ним далi.
      Мої думки, мiй любий, усе частiше i частiше поверталися до тебе, порiвнювали вас обох, i прийшла та фатальна година, коли терези схилилися на твiй бiк, i я пропала, бо зрозумiла, що вже не можу володiти своїми почуттями, що я кохаю тебе, а не свого чоловiка.
      Я боялася цього, я не хотiла цього, внутрiшня боротьба тривала довго у моїй душi, але це було сильнiше за мене. О, тiльки думки про обов'язок, про жiночу честь i пристойнiсть стримували мене!
      Роками я боролася з собою... i роками прагнула тебе, хотiла тебе з кожним днем усе нестерпнiше, все нестриманiше, хоч не мала на це найменшого права. Право було у другої - у твоєї дружини Олi.
      Пригадай, любий, як одного разу ти повiз мене мотоциклом у пiонертабiр до моєї Вiруньки. Коли ми приїхали, була якраз тиха година, дiти спали, i ми тим часом поїхали скупатися до рiчки. У водi ти зробив жартiвливу спробу обiйняти мене, але я вiдсахнулася i вже за мить пожалiла про це. Проте спроб з твого боку бiльше не було, а я не наважилася першою зробити крок до зближення. З того часу, хоч би де ми стикалися з тобою, при спробi обiйняти мене я вiдсахувалася вiд тебе i кожного разу потiм каялася, бо дуже хотiла твоїх нехай i випадкових, але таких бажаних обiймiв, хотiла тебе всього. Зупиняв обов'язок...
      Кожної хвилини думала про тебе, бажала тебе, пристрасно, жагуче. Я не могла дивитися на тебе без болю у душi, знаючи, що ти не мiй, що не дано менi такого права: права кохати тебе. А я кохала...
      Кожна зустрiч з тобою, де б це не було, чи то у нашому домi, чи на вулицi, чи у гостях, куди ми ходили сiм'ями, приводила мою душу у страшне сум'яття, збурювала мою кров. Очi мої дивилися тiльки на тебе, кожне твоє промовлене слово я ловила, кожний твiй порух запам'ятовувала. О, треба бути великою акторкою, щоб цього нiхто не помiтив: нi твоя дружина Оля, до якої я вiдчувала i вiдчуваю повагу i заздрiсть, бо вона - твоя, нi мiй Петро, який дуже суворий у таких питаннях, як кохання до чужих чоловiкiв, i при найменшiй пiдозрi мiг наробити дурниць, нi стороннi люди, якi - о! - усе помiчають, навiть тодi, як ближнi нашi не бачать нiчого. Я думала про наслiдки, якi могли статися, якби я кинулася у вир свого кохання: нi, я знаю, чим це закiнчується! А у тебе i у мене дiти, якi не повиннi розплачуватися за грiхи своїх батькiв.
      Кожного разу, зачувши увечерi твiй мотоцикл, я вибiгаю на подвiр'я зустрiти тебе, побачити хоч краєм ока. Вибiгаю, забувши про все на свiтi, наче мене жене амок... Коли ти вдень буваєш вдома, я вигадую рiзнi причини, щоб зайти на твою половину, щоб тiльки побачити тебе, почути твiй голос. I яка це скажена мука дивитися на тебе, бути поруч i не смiти навiть доторкнутися! Як же менi до нестями хочеться пригорнутися до тебе, вiдчути твоє тiло, твої обiйми! Але цього бажати - що сонце з неба дiстати!
      Дивлячись, як тебе обiймає твоя дружина, цiлує, зовсiм не соромлячись мене (бо ж родичка!), я мало не втрачаю свiдомiсть. У моїй душi усе починає дрижати, заплющую очi, щоб не бачити цього (забила б ватою i вуха, щоб нiчого й не чути!), i, вся оповита заздрощами i ревнощами, непритомнiю. Я, яка нiколи не розумiла, що таке ревнощi, вiдчувала у таку хвилину, як у моїй душi горить i пiдiймається незвiдане досi збурене, заздрiсне, чорне почуття до твоєї доброї, хорошої дружини, адже ти не мiй - її, але у такi хвилини не можу володiти собою. Повинна, мiцно зцiпивши зуби, щоб не закричати вiд заздрощiв, вiд простого фiзичного болю, який виникає десь там глибоко, усерединi, тому що не я тебе обiймаю i цiлую.
      Десь чула чи, може, читала фразу: "Всi шляхи ведуть до Вавiлона". Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.
      А роки йдуть. Пролетiло уже дванадцять рокiв мого нерозумного, недозволеного, жагучого кохання до тебе. За цi роки виросли i твої, i мої дiти, домашнi турботи i хвороби усе бiльше напосiдають на нас, але моє кохання до тебе, мiй любий, не пригасає. Твiй дотик до мене, навiть ненароком, б'є мене, як струмом. Ночами ти снишся менi, збурюючи мою кров.
      А ще треба дивитися в очi твоєї дружини i вдавати з себе доброчесну, порядну родичку. О, якби вона знала, як я кохаю тебе! Кохаю роками!.. I як важко менi жити на свiтi.
      Двi жiнки кохають тебе: одна вiдкрито, бо є твоєю законною дружиною, друга - таємно, бо не має права, не дано їй долею такого права!
      Скiльки разiв твоя Оля з фанатичною вiдвертiстю признавалася менi: "Як я люблю його! Сказали б менi: умри i йому буде добре - вмерла б, не задумуючись". Менi в тi хвилини її вiдвертостi хотiлося кричати: "Я теж кохаю його, не менше вiд тебе!" - та не мала права... Вона ж бо не винна, що i я кохаю тебе... Тiльки її кохання вимiрюється чимось бiльшим, вищим, нiж моє, бо я не можу так вiдкрито, на всю душу, сказати, що i помру заради тебе... Просто я кохаю... страждаю i кохаю... i все.
      Останнiм часом я вдома часто плачу. Навiть мiй Петро розумiє, що зi мною щось коїться. Допитує, як середньовiчний iнквiзитор, що зi мною, чому я так змiнилася, чому часто плачу. Та хiба я можу сказати йому свою "причину"...
      Дуже часто думаю: ну яка рiзниця мiж тобою i моїм чоловiком? Кров i плоть одна, i схожi ви один на одного, як близнята, а такi рiзнi... такi рiзнi. I чого до свого чоловiка я така охолола, збайдужiла, розчарована, а тебе прагну кожної години, кожної хвилини? Сама тiльки згадка про тебе кидає мене в жар, у тремтiння!
      Порiвнюючи вас обох, я не знаходжу у твоєму характерi жодної негативної риси. Чи, може, я заслiплена?
      Твоя доброта, успадкована, певно, вiд матерi, чуйнiсть i людянiсть, поряднiсть i чеснiсть до всього i всiх, усi людськi чесноти, зiбранi в тобi в один осяйний пучок, давно вже пiдкорили мене. Не хочу сказати, що мiй чоловiк повна протилежнiсть тобi, що вiн зiтканий iз самих тiльки негативних рис. Зовсiм нi. Деякi iз чеснот властивi i йому. Загалом вiн теж непогана людина. Кохає мене, любить Вiруньку i Мишка, допомагає менi у домашньому господарствi, дбає про сiм'ю, але... Але от не може часом встояти перед чаркою, що для мене найстрашнiше. Тодi вiн робиться бридкий, не тямить себе, як усякий п'яний, чiпляється до мене, лається брудними словами. Потiм, коли протверезiє, знову, як кажуть, стає на своє мiсце, але що з того, душа вже запльована.
      Зрештою, усе можна було б перетерпiти, якось змиритися з цим, як це часто буває у сiм'ї, але я чогось не можу - осоружний вiн менi.
      Завжди порiвнюю тебе i його... Його i тебе. За тринадцять рокiв, що прожили з ним разом, ми удвох багато чого зазнали. Вiн був опорою менi у нашому складному життi... Еге ж, непоганий вiн чоловiк, якби не його слабкiсть до чарки, а потiм скандали, сльози... i моє нездоланне кохання до тебе. Плачу йому чорною невдячнiстю, кохаючи тебе.
      Для людей моє кохання до тебе, чужого чоловiка, це дуже тяжкий грiх, який нiчим не можна виправдати i спокутувати. Нiхто в усьому свiтi не зрозумiє мене, як тяжко i заразом солодко нести цей грiх у собi, жити заради нього, бо у глибинi душi я не думаю, що це - грiх, а тiльки недозволене кохання, яке не знайшло собi виходу. Для стороннiх очей моє життя з Петром добре, злагоджене. Якщо комусь стане вiдомо про моє кохання, про мої муки, скажуть: "I що їй треба було?"
      Пригадай, мiй любий, коли ми обоє лежали у лiкарнi, я iз запаленням легенiв, ти iз виразкою на нозi - страшною, незаживаючою болячкою, яка принесла багато страждань i твоїй дружинi, i менi, бо твiй бiль - мiй бiль (я вже не кажу про твою Олю, скiльки слiз вона пролила!).
      Я приходила у хiрургiю, у твою палату. Я не затримувалася у тебе надовго, бо слiд було зважати на правила пристойностi (медсестри уже й так поглядали на мене скоса), але цi короткi хвилини мого гостювання були дуже щасливими. Не було поруч твоєї дружини, я не бачила її пестощiв до тебе, i у тi оманливi хвилини я уявляла собi, що ти мiй. Я могла, мовби ненароком, погладити тебе або взяти за руку, i моє серце тодi завмирало вiд щастя.
      Одного разу ти показав менi на спинi слiди од банок, якi ми тобi ставили iще вдома, удвох iз Олею, коли у тебе потягло спину, i попросив порахувати, скiльки їх там. Я почала рахувати, а потiм кинула, бо вiдчула: iще мить i, не зважаючи на сусiдiв по палатi, припаду до тих слiдiв i буду цiлувати, цiлувати шалено, нестримно... Ти тодi ажнiчогiсiнько не зрозумiв.
      Багато думаю про тебе, думаю всюди, хоч би де знаходилася, хоч би що робила. Думаю про сенс життя, про швидкоплиннiсть часу, про те, що моє кохання так i залишається нецiловане тобою.
      Скiльки разiв, коли iще була на старiй роботi, я, бiгаючи в обiдню перерву до майстерень, видивлялася тебе, вираховуючи тi днi, коли ти мiг працювати у першу змiну. Як хотiлося заговорити до тебе, почути твiй голос. Але я стримувала себе. Коли ж щастило побачити, то тiльки вiталася, бажала доброго дня i пробiгала мимо, наче якесь дiвчисько. А якщо ти зупиняв якимось запитанням, щось вiдповiдала тобi, лепетала, нiчого не тямлячи з того. А ти, мабуть, дивувався з мене? Чи то менi тiльки здавалося, що дивувався! Пiсля такої зустрiчi з тобою мене тiпало, немов у пропасницi, i цiлий день я була сама не своя. О доле моя! Неначе менi сiмнадцять рокiв!
      А роки йдуть, роки бiжать! Зараз менi тридцять п'ять... Гей-гей, плинуть роки, а чи буду я коли-небудь твоя? Чи зможу вiддатися тобi коли-небудь, узяти iз твоєго єства радiсть єднання?! Iнколи я падаю на колiна i волаю до бога, щоб подарував менi таку хвилину, але вiн мовчить, глузуючи з мене, з моїх терзань.
      Мабуть, i ти вiдчуваєш потяг до мене, бо коли я забiгаю на твою половину хати у своїх "родинних" справах, а твоєї дружини немає вдома, а втiм, навiть i при нiй, ти жартома обiймаєш мене - аякже: родичка зайшла!
      Я вже не вiдсахуюсь вiд тебе. Менi так хороше у твоїх обiймах! А ти смiєшся i обiцяєш, що колись так обнiмеш, що й кiстки затрiщать. Гай-гай, коли ж це буде! Мабуть, нiколи...
      Пiсля таких невинних, коротких обiймiв мене тижнями тiпає, ночами не можу заснути, а якщо й засну, то снишся менi ти, такий же бажаний, як i наяву, але такий же далекий, недосяжний.
      Готова забути про все на свiтi, щоб тiльки стати твоєю, хоч на мить, та очi твоєї дружини зупиняють мене. Вдаю з себе доброчесну, порядку жiнку, хоч кожна клiтинка мого єства тремтить при грiховнiй думцi про тебе. О, яка це кара бути поруч тебе i не мати на тебе права! Страждаю, караюсь, але не каюсь...
      Ти у своєму життi нiколи не мав iншої жiнки, крiм Олi. Твоє кохання до дружини таке розмiрене, тепло-лагiдне, розсудливе, спокiйне, як широка, розлита рiка. I хоч я подобаюсь тобi, пробач, я це знаю, вiдчуваю, ти такий розсудливий i холодний у своїх пориваннях, що нiяка сила не зрушить тебе з твого усталеного життєвого рiчища. Через свою розсудливiсть i холоднiсть ти нiколи не мав i не матимеш iншої, вiрнiше - чужої, жiнки, не спiзнаєш гарячого, шаленого кохання, такого, через яке усе на свiтi забуваєш. Якщо доля i подарує тобi змогу спiзнати iншу жiнку, то ти зробиш це не з гарячим почуттям, а так собi, з цiкавостi, i то перед цим мiркуватимеш, чи варто це зробити. О твоя холодна i розсудлива кров! Навiть мене вона зупиняє, не дає першiй зробити крок до тебе... до мого грiхопадiння.
      А роки йдуть та йдуть, а хвороби i близька старiсть руйнують тiло i душу. Кiльканадцять рокiв тому ми були молодi i дужi, сила буяла в нас, але ми стримували свої поривання, та й тепер також стримуємо, тепер iще дужче, бо бiльше у нас тверезих думок про наслiдки, про сiм'ю. Менi - тридцять п'ять, тобi - сорок, мої фiлософськi роздуми про сутнiсть життя, про право на чужу любов притишують буйний трепет моєї душi, стишують тiк кровi. Ой, чує моя душа, що не настане та хвилина, про яку мрiю роками. О нещасна мрiйниця!
      Любий мiй! Я хочу у своїй сповiдi до тебе знайти причину мого нерозумного, недозволеного кохання. Хочу збагнути, на якому грунтi, чому з'явилося воно таке шалене, таке жагуче. Тяжко знайти iстину, бо, живучи з чоловiком, я все ж таки не зважилася переступити ту межу, яка зветься зрадою. I, мабуть, i у тому, що я розкрила перед тобою своє серце, немає й краплi її. Оповiдаючи все це у своїй пристраснiй сповiдi, я тiльки докопуюсь, як це сталося, як жила я цi дванадцять рокiв, вiдтодi, коли почала думати про тебе, кохати тебе. Чому? Навiщо?
      Не можу знайти вiдповiдi, що примусило мене кохати тебе все життя, без усякої надiї. Кохати такого, як ти є: трохи незграбного, вайлуватого, не вродливого, часом буркотливого, а в останнi роки хворобливого i постарiлого. Невже тiльки твої душевнi чесноти так сколихнули моє серце? Але ж i мiй чоловiк не позбавлений доброго. А я все ж нi на мить не забувала тебе, мiй любий! Тiльки iнколи домашнi турботи притишували думки про тебе, нiби вiддаляли тебе вiд мене, але потiм цi думки знову напосiдали, особливо коли, лежачи на постелi i виконуючи свiй подружнiй обов'язок, мрiяла: "От якби поруч був ти, а не мiй чоловiк!" Чоловiк, до якого я збайдужiла, охолола i якого мусила терпiти заради дiтей, навiть заради нього самого, щоб не завдати болю йому. Нехай вже я одна страждаю... Одного тебе я жадала у тi хвилини близькостi з чоловiком, бачила перед собою твої очi, твої уста, що могли б мене цiлувати, вiдчувала твої руки... Де б i подiлася тодi тая межа, що зветься зрадою! Але не судила доля нам побути разом у життi, бо обов'язок перед сiм'єю не дає тобi ступити i на крок до мене, ну, а мене, ти знаєш, стримує твоя розсудливiсть.
      У моєму життi не iснує iнших чоловiкiв, крiм Петра i тебе. Роками належу своєму чоловiковi, роками мрiю про тебе. Мала б, щоб забути тебе, звернути увагу на кого-небудь iншого. Але нiхто не вартий моєї уваги, нiкого так не поважаю, нi в кому не бачу того, що в тобi. Не хотiла i не хочу нiкого, крiм тебе! А до тебе ой як далеко! I рукою можна узятися, а все одно далеко, недосяжно. Заслiплена тобою, своїм коханням, живу як у туманi, як сновида. Нiщо мене не цiкавить, нiчого не бачу, не чую i не хочу. Домашнi турботи проходять крiзь мене, немов крiзь прозору призму. Нiякi життєвi проблеми не хвилюють мене, не можуть вивести з цього сомнамбулiчного стану. Думки мої кружляють i кружляють навколо тебе. Зовсiм зайшла у безвихiдь. У такому станi iнодi з'являється бажання, щоб третя iз Парок обiрвала мою нитку життя. Однак беру себе в руки, вiдганяю цi думки, бо треба жити заради дiтей. Через нероздiлене кохання ще в Римськiй iмперiї закоханi кiнчали життя самогубством або вбивали одне одного, а що ж менi робити? Не маю права кохати тебе - кохаю, не маю права лишати себе життя, але... Що з того буде, навiщо?! Тебе це не зачепить, болiти твоя душа мною не буде, а мої дiти страждатимуть через нерозумний вчинок матерi...
      Осiнь мого молодого життя - тридцять п'ять рокiв. А я ще не пила, не пригубила з свого келиха кохання й краплi щастя. I все ж таки у моєму серцi жеврiє вогник надiї на щось таке нездiйсненне, неймовiрне... Надiюсь, плекаю надiю-безнадiю...
      Одна знайома жiнка у розмовi про чоловiкiв сказала, що поважає їх до тих пiр, поки їхнi товариськi вiдносини не переходять межi. Якщо у них стають маснi, посоловiлi очi, вона перестає поважати їх. О матiр божа! Якi ж у мене очi, коли я дивлюсь на тебе, мiй любий! Невже маснi й осоловiлi? О, як це неприємно!
      Слухаючи розмови жiнок про тих, якi зраджують своїх чоловiкiв, чуючи, якi недобрi, лихi слова кажуть про таких, я задумуюсь: а що штовхнуло цих жiнок на зраду? I чи можна зрiвнювати моє безтямне кохання до тебе з їхнiми захопленнями? Стою я на щабель вище вiд них чи на однiм щаблi з ними? А може, iще нижче?
      Менi тридцять п'ять... Роки руйнують обличчя i тiло, а я усе жду i жду, що ти перший зробиш крок до мене.
      Згадуючи всi цi роки, короткi, родиннi зустрiчi, каюсь, що не наважилась оволодiти тобою, бо знаю, що нiякий чоловiк не встоїть перед жiнкою, якщо вона хоч трохи йому подобається. А що подобаюсь, то - знаю. Каюсь, що ранiше, в пору нашої молодостi, коли зрозумiла своє серце, не кинулася стрiмголов у безумний вир кохання. Можливо, уже давно прийшло б розчарування i перестала б тебе обожнювати, моє життя увiйшло б у береги щоденних турбот i в моїй душi настав би спокiй i мир.
      Нанизуючи роки на нитку спогадiв, завжди бачу, що моє кохання задаремне для мене. Якого сенсу набуло моє життя вiд того, що кохаю тебе всi цi роки, всi цi роки маю надiю на щось таке неiснуюче, нереальне, нездiйсненне? Нестерпна мука! Так можна дiйти i до божевiлля. I хто мене зрозумiє, хто?! Лихi погляди, злi язики...
      Не вiдчуваю провини перед твоєю дружиною: ми обидвi кохаємо тебе. Не збираюсь вiдбирати тебе нi у неї, нi у твоїх дiтей. Кращої дружини, нiж Оля, тобi не знайти. Ну, а кохати тебе вона не в змозi менi заборонити! Я сама роками придушую це недозволене, нерозумне почуття i нiчого не можу з собою вдiяти. I до циганок бiгала, i до знахарок, аби вiдшептали, вiдтрутили вiд мене моє кохання, заспокоїли, усяку гидоту пила i до медицини вдавалася, а все марно... Нiхто не може мене врятувати, не йдеш ти менi з серця...
      Ми уже в лiтах, мiй коханий. Сивi промiнцi пробиваються у твоїх козацьких вусах, волосся посипалося з твоєї голови, а ти для мене наймилiший, найбажанiший, любий мiй, незвiданий мiй. Волаю: "О доле моя, дай же менi хвилину радостi, хвилину єднання, хвилину щастя! Щоб потiм i вмерти можна було, не жалiючи нi за чим i нi за ким, хiба що за дiтьми, в яких така нерозумна, нерозважлива мати!" Але доля у вiдповiдь мовчить, мов нiма.
      Та ось прийшла нарештi, зiткалася з багатьох рокiв чекання, рокiв вагань, рокiв придушування в собi недозволеного почуття така хвилина, коли, забувши про жiночу честь, пристойнiсть, навiть сiм'ю, сказала тобi, що кохаю. Що ладна забути про все на свiтi, аби тiльки вiдчути твої обiйми, твої поцiлунки, вiдчути всього тебе...
      Але ж ти вiдмовив менi... О матiр божа, який страшний удар!
      В очах у мене потемнiло вiд сорому, у вухах передзвiн, у скронях гупає, немов молотом б'є, от-от упаду... Та нi, не треба падати... не треба!.. Потрiбно вистояти, знайти в собi сили i зрозумiти тебе... Так ось яка ти, моя вершина змрiяного роками щастя! Доле моя гiрка!..
      Та я добре знаю, що подобаюсь тобi, ти також мрiєш про мене, iнакше я не наважилася б на цей крок. Але ти вiдмовив менi.
      О твоя розсудлива голова! О дужа воля! Коханий мiй, падаю на колiна перед твоєю духовною силою, почуттям сiмейного обов'язку, цiлую землю пiд твоїми ногами... Гiрко плачу i гiрко смiюсь над собою...
      Розвiялось марево. Тридцять п'ять... Роки мої, роки! Несила бiльше терпiти вас, мої крилатi... Несила терпiти далi життя свого, нi себе, нi тебе, мiй коханий... Я втрачаю розум i..."
      Далi половина сторiнки була вiдiрвана i пристрасна розповiдь жiнки обривалася.
      9
      Коваль, охопивши голову, читав цю сповiдь Лiдiї Антонiвни, i в його серце заповзав дивний щем: чи зазнав вiн сам такого кохання за своє життя. Зiна, Ружена - усе це так. Але чи й так?..
      Нещасний Петро уже не бурмотiв казна-що, а спав тяжким, п'яним сном, смикаючись на постелi i хропучи.
      Дмитро Iванович iз жалем поглянув на нього. Подумав, що Пiдпригорщук так i спатиме як убитий до ранку, а йому, Ковалю, треба йти на свою половину... Лiди ще не було. Природно, що вона не поспiшає додому, де знову зустрiнеться з чоловiком.
      Стурбована розшуками полковника, Лiдiя Антонiвна мало не щодня переховувала свiй зошит. Мов киця кошеня, переносила його з кутка в куток, з однiєї схованки в iншу, яка здавалася їй тої митi надiйнiшою. Нервуючи i поспiшаючи, жiнка кiнець-кiнцем погано сховала зошит i Петро випадково наткнувся на нього.
      На рiчцi, побачивши у руках чоловiка рушницю, спрямовану на неї, Лiда все зрозумiла...
      "Можливо, вона й зовсiм не прийде цiєї ночi, - подумав Коваль, - переспить десь у сусiдiв, у катерi або, найшвидше, у своїй бухгалтерiї".
      Дмитро Iванович картав себе, що не розiбрався вчасно в обстановцi, не попередив подiї. Але що мiг би вдiяти, якби й здогадався, що шалена пристрасть Лiдiї Антонiвни звернена саме на її дiвера?! Абсолютно нiчого. Вiн рятував би Василя Пiдпригорщука вiд неї, а виявилося б, що її саму треба рятувати вiд чоловiка, i найбiльше - вiд самої себе... Та й чи мав вiн моральне право втручатися у таке iнтимне?!
      Коваль ще трохи погортав сторiнки зошита. Тепер вiн звернув увагу, що зошит був для арифметики, у клiтинку, як i аркуш, пiдкинутий Василю Пiдпригорщуку. Одна сторiнка з тих, якi залишалися у зошитi чистими, була видерта нерiвно, так, що обiрваний край її дуже нагадував контур погрозливого листа.
      Усе ставало на своє мiсце, усе з'ясувалось, i Дмитро Iванович вирiшив, що треба завершувати своє гостювання у Виселках.
      ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГУ
      Нi тiєї ночi, нi на завтра Лiда Антонiвна не повернулася нi додому, нi на роботу. Два днi шукали її у Ворсклi - найiнтимнiша таємниця її була розкрита, думали - втопилася. Не знайшли.
      Петра Пiдпригорщука судили за замах на вбивство, але, враховуючи, що був у станi афекту i те, що на його руках залишалися малi дiти, волi не позбавили. Вiн став ще дужче пити, тримався день-два тiльки тодi, коли Вiрунька i Мишко цiлували його i, плачучи, просили бiльше не пити. Але потiм ще дужче запивав. Зрештою дiтей забрали до себе Оля i Василь.
      Лiдинi речi Петро берiг, мовби сподiвався на її повернення. Iнодi годинами сидiв над Ворсклою, на тому самому мiсцi, де востаннє бачив дружину, i не знати про що думав, вдивляючись у заворсклянську далечiнь.
      З бригадирiв його звiльнили, i вiн тепер рiдко ходив на роботу; несподiвано здружився iз старим Ковтуном, "iталiянцем", який розповiдав, що i в Калабрiї жiнки вертихвiстки, чоловiки у них тiльки для годиться або щоб грошi давали, а кожна має ще й коханця.
      Василь Пiдпригорщук як мiг намагався пiклуватися про брата, та той чимдалi усе дужче сторонився його, мовби Василь у чомусь завинив перед ним. А той, без вини винуватий, наче тiльки самим своїм iснуванням прогрiшив, накликав бiду, теж почувався перед молодшим братом нiяково i не наполягав на зближеннi...
      А так у Виселках усе було по-старому: люди жили, працювали, вирощували хлiб, картоплю, соняхи i буряки, кожен iз своїми турботами, радощами i бiдами, дiвчата i хлопцi любилися, грали весiлля, народжували дiтей, росла висока трава на схилi, де стояла хата Пiдпригорщукiв, а пiд ним мирно несла свої тихi води тисячолiтня Ворскла, нiби й не на її берегах спалахнули незмiряної сили пристрастi людського духу...
      А Лiдин гiркий зошит?
      Вiн став звичайним речовим доказом, коли судили Петра Пiдпригорщука, а потiм вкрився пилом серед паперiв справи, навiки схованiй у архiвнiй шафi суду, i це його стосувалася б стародавня мудрiсть: зiк транзiт глорiа мундi!.. [1] ------[1] "Так минає людська слава!" (Лат.) ------
      Свалява - Київ, серпень 1987 р.