…А от люди… Я й не думав, що то за клапті туману миготять по берегах, – ну, туман і туман, просто туман – поки не наїхав на тих, що купаються. Наїхав – це прямо розуміти треба, – я проїхав по тих, що купались, і лише за мить до того, як ніс човна торкнувся однієї з туманних плям, зрозумів, що це людські голови.

Але нічого, ніякої шкоди, мені тільки жарко стало, і… їм, через яких проїхав, – теж. Я це відчув, що їм гаряче.

Ну, а мені сюдою, в затоку. Наш це світ і наш це острів. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захід від нього. За хребтом цим ніхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.

«Зараз початок осені, – шепоче голос у голові, – чекай мене до весняного рівнодення. Якщо не прийду, греби вгору по цій річці (магія скінчилася, нормальна буде поїздка), поки не знайдеш вхід в ущелині».

А я бачу, в голові бачу, який з вигляду цей вхід. Очі відкриті, ними бачу одне, а в голові інше. «Він виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвійний пік, – знову зображення в голові, – праворуч від нього річка, що тече до володінь вільних мисливців».

Все зрозуміло, тільки ти приходь, Пані.

Найперше, треба було печеру під житло відшукати.

Тобто я й хатину зміг би збудувати, але занадто примітно: поки працюєш сокирою, тебе чути на півострова, ну, а сам за стукотом цим і війська цілого не почуєш.

Ну, гори є – печера знайдеться.

Тільки, перш ніж на берег зійти, прикинув я: що, коли звір який (скажімо, кіт) від однієї стріли не впаде відразу? Кривий мій – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Пані поклала (розумниця Вона неабияка, розуміє, що в тайзі без чого-небудь іншого обійтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу і сунув у петлю на поясі.

У тому, що далі трапилося, моєї провини немає… два дні пролежав на гребені скелі, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слідах не видно – всюди камінь суцільний. Ну, знав, звичайно, що всякі гади можуть довго без їжі – раз наївся і перетравлює, – але що бувають гади-велетні – і гадки не мав. Так що коли з печери мені назустріч… Боги й демони, рогатий ящір! Прямо з балади «Бетелайн і його брати». Тільки ж Бетелайн сам лише й вижив з усієї п'ятірки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладі ящір – «зростом у двадцять ліктів», а в цього вполовину менше.

Ходить на двох ногах, руки маленькі, як порівняти з усім іншим у цього велета, а так не менші за мої… На руках усього по одному кігтю завбільшки з кинджал. Зуби описати – у мене й слів не вистачає. Та ще й на носі ріг і хвіст із шипами – ніби без них мало зброї.

Ну, ходиш, як людина, то й бити тебе треба, як людину! Вистрілив я в ліву частину грудей, а віддихався вже на вершині кряжа. Міг би й сам збагнути, що за його-то розмірів стріла не дістане до серця. Отож віддихався, перезарядив самостріл, навів на голову, трохи понад очима… А ящір у відповідь заревів тільки! Ось коли я справді злякався! Навіть коли виганяли – і то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стріла – просто в лобі! Найслабше місце, а йому нічого… І годі сподіватися, що ящір кудись піде – я б теж не пішов на його місці.

Взагалі, я ще до того, як спуститися, нагледів валун. Вагою трошки більше, аніж я сам. Думав: буде погоня, до нього бігти й скинути на тих переслідувачів, та коли ящір від першої стріли не впав, забув я про всі свої плани. Отже, треба гадину якось підманути. Зняв я мішечок заплічний, вийняв останній шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човні залишилося чимало. Зняв ту, що на собі, змастив з усіх сторін окостом – для запаху, загорнув у неї камінь – для ваги – та й кинув. Якраз під валун. Коли ж ящір підійшов подивитися, що там таке, звалив брилу…

Років так через п'ять, зовсім в іншій землі, почув я прислів'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так і вийшло. Валун ящера тільки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полізла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змія… Я потім і згадати не міг, як саме я додумався, але – уперся носком лівої ноги в каблук правої і стягнув чобіт, та не до кінця, нога у халяві залишилася (на мені були звичайні чоботи, м'які – бойові, броньовані в човні залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало від того, чи зумію я вгадати напрям…

Все-таки визначив правильно і, коли голова показалася над краєм скелі, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобіт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змія нападає, і схопила чобіт. Я вдарив обіруч сокирою по шиї зміїній. І відразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящір униз покотився. Я сів на камінь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевів погляд убік – на камені залишилися карби, слід. І тільки вже від удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – і то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящір іще конав. Він тріпотів так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.

Та розумію, що казки, тільки ж і те правда, що я гада тричі вбивав за всіма правилами, і… як уві сні: наче щось і робиш, а без пуття. Відмучився зрештою ящір, а в мене ноги тремтіти перестали, спустився вниз і почав потрошити тіло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.

Стріла до серця зовсім трохи не дійшла, в ребрах застрягла. Так що якби я підпустив його ближче… Ба ні, не хочу підпускати таких ближче! Голова не цілком відрубана, на клапті бовтається – отож-то мені й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцільний кістяк!! Навіть того мозку, що у звичайних кістках буває, нема. А де ж тоді? Ну, демони пекла!.. Мозок не в голові, а зовсім навпаки. А я ж таки теж тим самим місцем думаю! Та й у баладі сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стріляти», тільки інші не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще є балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…

«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночі».

Тепер мені жарко стало й ноги ватяні… Бетелайн мені, між іншим, предок у шостому коліні! Або, може, всі чаклунки дарують такі мечі?

…Так почалось моє життя в печері. З їжею було просто: звір неляканий, у річках й озерах риби повно, ящерів небагато, і я від них ховався. Спасибі Хазяйці: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кілька днів…

Повертаюся з рибної ловлі, коли чую – ящір шипить-реве. Повернув голову – демони рогаті, людина на скелі! Ящір нагору загнав, як мене колись… Взагалі-то чужий – це майже завжди ворог. Але чи то притлумилося в мене це почуття за той час, чи то відчував, що всі люди в такій небезпеці – брати, чи то жити самому нудно стало, чи, може, все це разом – тільки кинувся я незнайомця рятувати.

Ящір на мого несхожий зовсім: з трьома рогами, на чотирьох лапах, хвіст завдовжки ліктів з п'ять, завтовшки з моє тіло. На кінці хвоста – булава з шипами.

…І, мабуть, з цього страховища двох таких, як той перший, зробити можна, і ще на кількох людей м'яса вистачить, отже… Отже, стріляти в серце не можна – не дійде стріла, навіть зблизька. Знати б, де мозок – в дупі чи все-таки в голові? Думай не думай, а стріляти треба. Пустив стрілу в зад. Як потім дізнався, правильно і неправильно: мозок справді там, але стрілою не дістанеш – кістка товстенна. Ящір кинувся на мене. Була у мене про такий випадок думка – стрибати між деревами, ухилятися, як я на полюванні з биками робив – від рогів ухилитися, удар меча по нозі, ще стрибок убік, і так поки не вб'ю, – але я помилявся. Адже в бика на хвості волосся! Від рогів я таки вхилився – відскочив правильно і саме в стрибку, на льоту потрапив під удар…

Отямився я в своїй печері, на своїй підстилці. Підняв голову – хлопець, що на скелі сидів, біля мого вогнища порається. Меч мій на підстилці поруч – отже, я не в полоні. Гарний він слідопит, якщо зумів за моїм слідом сюди дістатися: я все-таки з дитинства навчений не залишати слідів. Повернувся хлопець, заговорив.

Боги та демони, я не тільки слів не зрозумію, я звуків таких не вимовлю! Ну й сам він… Не бачив би я різних чудес, сказав би, що таких людей не буває. Шкіра настільки смаглява, що здається червоною. Обличчя жорстке, наче з дерева вирізане. Ні бороди, ні вусів, по шкірі видно – ніколи їх і не було. Але й не молодший він за мене, ніяк не молодший. Як би старшим не був. Волосся в три кіски заплетене – одна ззаду, дві біля скронь. Сів він біля мене навпочіпки, вийняв із сумки гладку дощечку й чорну паличку, швидко, мало не в один мах, намалював на дошці мене, хвостом ящера збитого – і то дуже схоже. Потім по моєму панциру поплескав рукою – теж ясно, де б я був без обладунку? – потім витер обидва зображення чимось круглим, а я через його плече втупився: демони пекла, самостріли – то ж наші, з однієї майстерні! Стоять у кутку, зовсім однакові. Узяв я в нього дощечку з паличкою. Ну, я малюю – це ж розумним бути треба.

Але зрозумів мене рятівник і відповідь свою малює: так, він був у Палаці. І пані у нього є, зовсім на мою несхожа. Знову малює, тепер – озеро біля Палацу. Чотири рази: в одному кутку воно льодом скуте, в іншому – вже пливуть крижини, весна, далі – літо й осінь. І ліву п'ятірню розчепірив: п'ять років був у Палаці. Знову беру в нього малярське приладдя, малюю ящера, – ох, він би сам себе не впізнав! Потім йому в груди долонею: мовляв, не я вбив, значить – ти. Підійшов у кут, узяв арбалет, намагаюся показати, слабенька це зброя, чимось, мабуть, іншим діяв – покажи, чим та що? У відповідь він з сагайдака стрілу вийняв. На кінці древка – невеликий виступ, натиснув мій рятівник на нього пальцем – і з наконечника бризнула каламутна цівка, так було б, якби вся стріла ввійшла в тіло. Для пояснення змію зобразив. Дивно, але в нас точно така водиться, тільки неотруйна.

Боги та демони, чого ж він сидів тоді?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зітхнув Три Коси, – так я нарік його подумки, – похнюпився, ніби в чому винен, і намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоїд, отже. Тут уже я червоношкірим зробився, а він мені в плече тиче: ти, мовляв, знати не міг.

Потім, коли заспокоївсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створіння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох. Потім узяв кругляш, яким витирав малюнки, і підніс до своєї фігури, а сам на мене дивиться – витирати чи ні? Я відвів його руку в сторону. Так нас стало двоє.

Той час летів швидко. Щоправда, говорити спільною мовою так і не навчилися – надто різні мови наші, язика можна зламати. Але дещо розуміли. Я його кликав Другом або Приятелем, і він розумів, хоча вимовити не міг. У нього для мене теж слово було, я відгукувався.

Багато чого навчив він мене, особливо діяти списом. У нього, крім самостріла, було кілька списів з різними наконечниками. Він метав списи майстерно, а з руки діяв – і поготів. І мене вчив. Я й раніше знав, що списами можна не тільки нападати, але й захищатися – деякі з «навчальних примар» це робили, але сам не вмів раніше: не вчила Пані.

…По першому снігу пішли ми запасатися олениною на зиму (коптильню, яку я влаштував у сусідній печері, Приятель схвалив). Перед тим, як ми розділилися – я був загоничем, – він вийняв із сумки два дивних кинджали. Уявіть, що з рукояті вгору стирчить другий клинок. Натиснув Приятель на звірині морди в центрі колодки, і клинки розійшлися, як клешні рака, – їх стало чотири. Він що, збирається такою дивною зброєю звірів бити? Утім, йому видніше.

Пішов я в обхід і, як раніше домовилися, сполохав стадо вовчим виттям. Коли ж повернувся до місця засідки, крім оленів, убитих списами і з самостріла, ще двоє лежать із кинджалами в горлі. І кожному в тіло ввійшло по два леза.

– Є, – кажу, – Приятелю, а зброю то…

І затнувся: він же не розуміє, що я хочу запитати. Але здогадався Приятель: висмикнув кинджал і покрутив у руках. Точно – хоч кидай, хоч просто бий – обов'язково два вістря влучать у тіло, і кулак повертати не треба.

У відповідь на мій погляд Приятель прямо на снігу вістрям списи накреслив: як відбивається відразу від декількох, як клешнями відбиває удари, як, стискаючи клешні, ламає клинки, що потрапили в пастку.

…Поруч малює бій з одним противником, внизу – зображення кинджала, поверх нього списом хрест накреслив. Немає в нас такого звичаю – хрестом хрестити, але я зрозумів: клешні ці не для благородного двобою, а для смертельного бою. Та все одно – тицьнув я пальцем у клешню, на нього показав, себе в груди вдарив – учи!

Ми всіх п'ятьох оленів розпатрали і в коптильні повісили – тепер нам по півночі не спати, вогонь у ній підтримувати – та так воно й безпечніше. Взяв він свою сокиру маленьку та звичайний ножик і так швидко, що я тільки ахнув, вирізав зі шматка дерева кинджал – клешні. Рухатися вони, правда, не можуть. Потім – взагалі в одну мить! – зробив з березового сука щось на зразок меча – однієї довжини з моїм, але важчий, помітно важчий. Потім намалював себе з величезним мечем, взятим обіруч, і, вхопивши спис за тупий кінець, став у ту ж стійку, що на малюнку: вважай, мовляв, що спис – це дворучний меч.

Хитро: мені зброю важчу, ніж у бою, а собі легшу. Ну, а для навчання він щоразу обирав такий час, коли я з ніг падав: ми ж іще рибу тягали неводом, – п теж у коптильню, і дрова заготовляли, й оленячі шкури вичиняли… Ось коли ніг не чуєш – починаємо навчальний бій. Я тільки цими днями зрозумів, який він спритний та сильний – кращий за мене з усіх боків. Міг би, мабуть, і з Хазяйкою потягатися.

…Так тривало доти, доки Приятель одного ранку не встав. До вечора стало мені ясно: плямиста лихоманка, від якої одужує з п'яти один і то половина сліпне. Він взагалі молодцем тримався. Я тоді думав, не розуміє. Ще день, і пройняло мене холодом, раптом стало ясно, що Приятель – один із чотирьох, а ніяк не п'ятий. Хоча я начебто не знахар – і на хворобах не розуміюся, але збагнув: якщо не станеться дива – не піднятися йому.

А він на дощечці рибу малює – останнє, отже, бажання. Пішов я до порогів однієї річечки. На порогах-то вода ніколи не мерзне. Ящери, як сніг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, поділися? – так він у відповідь два барлоги зобразив, в одному ведмідь, в іншому ящір – сплять, мовляв, і ті, і другі. Ну чому Пані мене чаклунства не вчила? Найпростішого, щоб я міг їй сигнал подати.

Тут мені про інше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурість двічі не повторюю: перш ніж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тільки цього не вистачало: кіт чималенький теж рибалить. Якби мені самому риби кортіло, я би пішов собі та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Біда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стріляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то задні лапи. З цього черепа, бувало, сокири зісковзували – може й стріла не пробити. Спробувати стати на краще місце – сніг може впасти з гілок. Добре, якщо звір в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо він зараз до лісу втече, а потім повернеться мій слід шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гірше й у казках не кажуть…

Придивившись і пообіцявши жертву богові полювання, я послав стрілу в колінний суглоб. Ось тепер сніг посипався – звір заревів так, що я мало не оглух. Я відкинув самостріл і рвонув списа зі снігу, куди встромив перед тим, як цілитися. Рухом, звичайно, видав себе, але не можна інакше. Кіт продирається через ялинник, я намагаюся знайти таке місце, де краще метати, птахи крик підняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.

Ось він, людожер. Спасибі Пані – без її науки я б легкий дротик не зумів би метнути так сильно і точно, а спис важкий – і поготів. У шию влучив, як і цілив. Повалився хижак на бік, б'ється в снігу, тільки я потішитись не встиг, бо в голові пролунав голос: «Шкуру подаруєш мені, а намисто заслужив».

Я за Нею так нудьгував, що навіть забув про все – без слів дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камінь стрибає. І тільки як залишився за декілька кроків, спитав:

– Пані, ти плямисту лихоманку лікувати вмієш?

– Що таке?!

– Приятель мій хворий.

Не стала питати, що за Приятель, звідки взявся, відразу головне:

– Де він?

– У моїй печері.

Примружилася, зміряла очима мене з голови до ніг і назад:

– А ти хоч знаєш, що вона заразна?

Боги та демони, зовсім не подумав!

– Якщо для тебе теж – не підходь!

Хмикнула:

– Та ні, мене не візьме.

Дивиться якось, ніби вперше бачить. І не тільки очима – розумом, бо в саму голову дивиться. Думки читає… А чого їх читати? Запитай – я все сам скажу!

– …Побігли, чоловічку. Теплим застану – витягну твого дружка.

«Теплим» сказала, а не «живим». Тільки тоді мені не довелося дізнатися, що це значить. Тому що…

Тому що біля входу в печеру нас чекав здоровий Приятель зі своєю хазяйкою. Вона, щоправда, втомлена – зразу видно. Зупинилися ми, і чаклунки почали бесіду без голосу, прямо з голови в голову думки переказували, а я їх чув. Хіба що не завжди чітко: деякі слова начебто розмиті. Ну, знаю я, що розмитих слів не буває, але враження саме таке.

– …Ой, сестричко, збіг неймовірний, – це та каже, Приятелева. – Отримав мій (ясно, що це вона про Приятеля мого) замовлення прикрасити храм статуями потвор, відпросився подивитись на живих і, звичайно, потрапив у халепу.

Але ж вона бреше. Відчуваю неправду.

…А слово «сестричка» не в прямому смислі сказано – просто одного вони клану.

– Твій новий якірець?

Сказано про мене, і начебто засуджує вона мою Хазяйку. І до чого тут якір?

– Боюся, що останній. Знаки мені були.

– Скільки? – А вона злякалася. Злякалася за мою Пані.

– Другий уже.

– Це ще не напевно! Перші три часто брешуть! Небезпечно – починаючи з четвертого.

– Сподіваюся.

А тепер моя Пані неправду каже. Не розумію, що сталося, але Вона НЕ сподівається. Вона у біді!

– Якірець надійний, тільки що кішку вклав у поєдинку. Тому коли що…

– Кішку? А про – тут я жодного слова не зрозумів але, мабуть, ішлося про ящера – він тобі не розповідав? Он скелет під снігом.

Повернулись обидві до мене, і я знову пережив – не згадав, а пережив з початку і до кінця сутичку з ящером. Потім – як Приятеля «виручав», а йому нічого й не загрожувало, сором-то який! (Я ніби вві сні був, розумів це, але прокинутися не міг.) Потім – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пішов. Людожера добив і прокинувся.

Друга чаклунка якось на мене дивиться так, ніби я дивовижа яка.

– Ти знаєш мою думку…

Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, і знову не зрозуміло.

– …Але якщо Знаки справжні – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крім трьох людських чеснот.

– Ну, щодо розуму…

– Не дурніший він за нас із тобою!

Приятелева пані скосила очі на замет, під яким лежав ящір.

– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звіру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось і крім меча навчити. Ти хоч помітила, що він письменний?

А ти коли встигла помітити?

– Якби, – обняла за плечі Приятеля. – Була б я вільною – відібрала б!

Я не річ – не візьмеш.

– Ну, хлопці. – Це моя Пані каже, і зрозуміло мені, що її слова обидва ми в головах чуємо, кожен своєю мовою. – Попрощайтеся.

А як? Він швидше зметикував: вийняв один зі своїх кинджалів і мені простягає. Ох, боги та демони, в мене ж немає нічого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це мені Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свій кинджал, обмінялися зброєю, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змішаєте іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.

Узяв Приятель чаклунку під руку – і зникли вони, як і не було.

От саме цієї миті зрозумів я – чи то з рухів плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, пані Приятелева.

– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здається, не мною. – Ходімо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.

Ой, я її такої і не бачив іще – може, відвернути чимось?

– Пані, дозволь запитати?

– Так, хлопчику?

Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.

– Чари мого обладунку – вони через мене діють або через речі?

Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.

– Ну, ми оце йдемо по снігу, і панцир білий. Він тому білий, що навколо сніг, чи тому, що я сніг бачу?

За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.

– Має значення і те, й друге, чоловічку. Якщо зараз кинути твій обладунок на снігу, він збереже білий колір, поки ти його бачиш і навіть ще якийсь час опісля. Одягнути на іншу людину – чари не подіють, ти ж знаєш.

Справді, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсім інша фігура, – а рукавички.

– Я й не думала, що ти тут зустрінеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси нової команди, в будь-якому разі залишиться таким. Тільки треба сильно захотіти, дуже сильно. Ага, ось так.

Розмовляючи, дійшли ми до тіла звіра. Самець, даремно його Пані назвала кішкою. Вона, змахнувши з валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.

А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.

– Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.

А ти просто скажи.

– Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.

Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.

– І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!

Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.

– Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!

А я тихо так бурмочу:

– Ти не жінка – ти відьма! Форкаєш! У голову дивишся! Моя голова! Граєшся, я не іграшка! Форкаєш!

Далі просто: раз – повалила в сніг, два – коліном на груди, – меча відбирати не стала…

…Притисла коліном і щоки тре снігом – я й не помітив, як прихопило, – і сміється – не форкає, а сміється тихо, але добре так…

– Це тобі, щоб не забував, хто твоя пані! А це, – поцілувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.

Майнула думка – повалити її в сніг, – стояла Вона нетвердо і в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли ні), – але я не посмів.

…Посміявшись, піднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила сніг і зовсім уже іншим тоном:

– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справді, відьма. і, звичайно ж, у мене є чоловік. тільки…

Пройшлася по снігу і різко повернулася до мене:

– Тільки я б ніколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого відома, я цю шкуру взагалі хочу повісити на стіну і навіть не в спальні. і… і не іграшка ти для мене, був би іграшкою – так би не піклувалась.

– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобі більше не буду, обіцяю. хіба що… ну, уяви, що вороги кругом!

Це правильно – я кивнув.

– Ну, і можуть бути інші випадки, коли дуже потрібно. дозволяєш?

– Звичайно.

– А що в мене сміх неприємний – я і сама знаю.

Буває й дуже приємний. Я тільки що переконався в цьому.

– Найпізніше до середини літа заберу тебе звідси. Чекай! – сказала й зникла, як і ті двоє.

Повернувся до печери, а там… Коли тільки встигла? мішки з провізією, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнісінько, як у Палаці. На грудях напис: «Вчися рубати лівою!» Буду вчитися.