Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Дефіляда в Москві

ModernLib.Net / Кожелянко Василь / Дефіляда в Москві - Чтение (стр. 4)
Автор: Кожелянко Василь
Жанр:

 

 


      Непритомного Хрущова винесли. Сталін випив чарку коньяку, з'їв помаранчу, закурив. Повернувся Судоплатов.
      — Ну, давай далі, Пашо. — Сталін налив йому півкелиха коньяку.
      — Спасибі, товаришу Сталін, але операції я волію планувати на тверезу голову.
      — Гребуєш?! — скипів Сталін, але вчасно заспокоївся і продовжив:
      — Сформуєш терористичні групи з вірних людей. Після виконання завдання — всім ордени Леніна, а командирам — звання Героя Совєтського Союзу.
      — Перепрошую, товаришу Сталін, але на хріна ці значки тепер?
      — Що? — підвищив голос Йосиф Віссаріонович. — Ти не віриш у нашу перемогу?
      — У перемогу вірю, — скромно опустив очі Судоплатов, — але хлопці хотіли би мати менш високі нагороди за ці операції.
      — Я придумаю форму вручення нагород. У швейцарському банку, — хитро посміхнувся Сталін.
      — Будь-яке завдання буде виконано, товаришу Сталін.
      — Значить так, Ворошила треба відвідати у Владивостоці — раз, Буденного розшукати десь в обозі українських військ у Ставропільському краї — два, до Вячика Скрябіна у Берлін варто навідатись — три, Берію… а де це товариш Берія?
      — Десь у Тбілісі, товаришу Сталін, — доповів Судоплатов.
      — Лаврентія знайти необхідно у Тбілісі — чотири. Хто ще втік?
      — Дрібних багато розбігається, але ловимо, бо набирають багато скринь із добром, далеко не встигають втекти.
      — І що робите з такими? — спитав Сталін.
      — Складаємо поза левадою коло Хрущова.
      — Правильно, товаришу Судоплатов!
      — Але…
      — Що «але», товаришу? — турботливо спитав Сталін.
      — Але без вишиванок, товаришу Сталін.
      — Ну, це не страшно. А де це товариш Каганович? Поскрьобишев, де Лазар?
      — Товариш Каганович керує штабом евакуації народного господарства, товаришу Сталін, — доповідав помічник. — Працює цілодобово. Не спить, п'є спирт з кокаїном.
      — Добре, йдіть, Поскрьобишев. Як ти думаєш, Пашо, цей Лазар не збирається тікати в Палестину?
      — Збирається, товаришу Сталін. Давно за ним стежимо. Він резидент сіоністського центру, що має мету створити єврейську державу.
      — Де? — запитав Сталін. — У Палестині?
      — У Палестині, — відповів Судоплатов. — Але не лише там.
      — Що, кілька єврейських держав хоче побудувати товариш Каганович?
      — Ні, одну, але велику.
      — Та ти що? Звідки такі дані?
      — Під подушкою громадянин Каганович Лазар Мойсейович зберігає карту майбутнього великого Ізраїлю.
      — Неси мерщій цю карту! — крикнув Сталін.
      — Вона тут, у мене, — Судоплатов вийняв із-за пазухи складену увосьмеро географічну карту і розстелив її на столі. Сталін змів зі столу тарілки з закусками, але не зачепив пляшки з вірменським коньяком.
      — Ти диви, апетити у Лазаря, — зачудовано розглядав карту Сталін; — Палестину, Єгипет, Сирію загріб собі! Ну це ще можна зрозуміти. Туреччини втяв собі трохи… Але Крим, Одесу і Абхазію?! Арештувати жида!
      — Вже заарештовано, — сказав Судоплатов.
      — Зізнався у всьому?
      — Зізнається. Але часто непритомніє.
      — Відлийте водою і віднесіть поза леваду.
      — Єсть, товаришу Сталін! Одягнути у вишиванку? Сталін здивовано глипнув на генерала.
      — А-а-а! — здогадливо схопився за голову Судоплатов.
      — У ярмулку його одягни, Пашо, — кинув навздогін генералові Сталін, — у ярмулку! Втім, почекай. — Судоплатов повернувся. — Я бачив у тебе таку хитру пляшечку, — посміхнувся Сталін, — снодійне, чи що?
      — Снодійне, товаришу Сталін, сон ґарантує міцний і без сновидінь, надовго сон, аж до Страшного суду.
      — Страшний суд уже настав, — хитро примружився Сталін. — Ну, йди, вирішуй єврейське питання і повертайся. Пляшечку дай мені, тут в одного безсоння.
      Сталін узяв пласку пляшечку, накапав з неї у келих на денце, долив коньяку і крикнув: «Поскрьобишев»!
      — Дідок помер, — сказав тихо, ввійшовши помічник.
      — Своєю смертю? — спитав Сталін.
      — Так.
      — Підготуй постанову Верховного Совєта про увічнення його пам'яті, міста там перейменувати — Твєрь у Калінін, Кеніґсберґ — у Калінінград.
      — Єсть, товаришу Сталін!
      — Випити хочеш? — спитав Сталін Поскрьобишева.
      — Не відмовлюсь, — відповів помічник.
      — Ну, пий, але не з цього келиха, це для дорогого гостя. Пий і йди знайди мені Жданова, чи, може, втік уже?
      — Ні, товариш Жданов працює у себе в кабінеті.
      — Запроси, скажи, хай папери свої прихопить, цікаво, над чим працює товариш Жданов у цей вирішальний для Батьківщини час.
      — Готую проєкт постанови ЦК ВКП(б), товаришу Сталін, — доповів, увійшовши з текою під пахвою, А. Жданов.
      — Похвально, похвально, товаришу Жданов, а з якого, коли не секрет, питання?
      — З ідеологічного, товаришу Сталін.
      — Дуже добре, ідеологія передусім, це означає, що ви вірите в нашу перемогу. А конкретніше?
      — Постанова щодо літературних журналів «Звєзда» і «Ленінград», а також про ворожі збочення цієї навпівчерниці, напівблудниці поетеси Анни Ахматової та білоґвардійського очорнителя соціалістичної дійсности Михаїла Зощенка…
      — За це, товаришу Жданов, треба випити, — Сталін підсунув Жданову келих із судоплатівським «снодійним». — Пийте!
      — Не п'ю, ви ж знаєте, товаришу Сталін, у мене серце.
      — Пийте, пийте, трохи коньяку допоможе вашому серцю, — крижаним тоном сказав Сталін. — Я ж п'ю. Жданов випив коньяк і впав на килим.
      — Поскрьобишев! — гукнув Сталін. — Тут Жданов напився, як свиня, винесіть його поза леваду.
      Почулись постріли, крики. Поскрьобишев — поранений, закривавлений — ввалився в двері зі словами: «Диверсанти».
 

ОГЛЯД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ПРЕСИ ОСЕНИ 1941 РОКУ

      Взагалі-то огляд — це занадто гучно сказано, бо це не зовсім огляд усієї преси, а лише однієї-єдиної газети під глибокодумною назвою «Дзиґарок», і то не цілої газети, а тільки одного числа — 37-го, за 3 листопада 1941-го року, хоча і це занадто помпезно сказано — «огляд числа газети», до нас дійшла лише перша сторінка цього випуску. Перша, бо друга сторінка геть замащена дьогтем (не важко здогадатися, що практичний ґазда з села Кам'яна Сторожинецького району загортав цим листком цидулник із дьогтем), і нічого на цій сторінці прочитати неможливо. Але на першій сторінці, на самому верху, можна прочитати гарною слов'янською в'яззю «Дзиґарок», під цим уже звичайними буквами «Українська газета», а ще нижче — «Заснована 2 жовтня 1928 року. Заборонена 28 червня 1940 року. Відроджена 23 серпня 1941 року». Відкриває першу сторінку обсяжна передовиця головного редактора. Трохи збоку карикатура Антона Романця, на якій зображено мужнього українського вояка, котрий простромлює гострющим штик-ножем огидну вусату пику Йосифа Сталіна, який ховався за ляльковою маскою визволителя. Маска злетіла набік, щуряче сталінське лице скривилось, а на обличчі українського вояка можна було прочитати гнів і священну лють. Під малюнком було ще два матеріали працівників редакції, а з лівого боку — традиційна колонка інформації «Дзиґарінформ». Тут були повідомлення про перейменування вулиць у Чернівцях з румунських назв на українські (наприклад, «Янку Флондор» стала носити ім'я ще живої, але вже старенької письменниці Ольги Кобилянської), містились прізвища буковинців, які нагороджені урядовими хрестами за звитягу на Східному фронті, можна знайти відомості про концерт у Чернівцях знаменитого київського чоловічого ансамблю «ВВ», який виконував власні пісні під власний акомпонемент (гармонійки, кобзи, ґітари тощо) і шляґер якого «Весна» став неофіційним гімном українських десантників, вони йшли в бій під патефонні записи цієї назагал посередньої пісні, було кілька інформацій про демонтаж пам'ятників румунського колоніялізму та недовготривалого совєтського тоталітаризму, останньою містилась інформація, яка свідчить або про відсутність політичної цензури в тодішній Україні, або про тенденцію «є така думка» щодо героя цього повідомлення: «Учора на розі вулиць гетьмана Скоропадського і Дмитра Донцова в Чернівцях зазнав аварії автомобіль «Опель-Адмірал», яким кермував народний депутат Центральної Ради України пан Георгій Коротчук. Невідомо, чим закусював пан нардеп «Українську з перцем» — салом чи мамалиґою, але зиґзаґ гальмівного сліду і як ножем зрізаний ліхтарний слуп свідчать, що закуски було недостатньо». А може, це тодішні журналісти були такі сміливі? Менше з тим, три статті першої сторінки цього числа газети «Дзиґарок», очевидно, варто навести цілком. Не стільки для естетичного (що сумнівно) наповнення нашого дослідження, скільки для його історичного аспекту. Отже,
      Триває передплата
      «ДЗИҐАРОК» — У КОЖНУ ХАТУ!
      Пішов другий рік, як виходить у Чернівцях відроджена газета «Дзиґарок». Газета була заснована ще 1928 року і стала рупором українських патріотів, які не хотіли ставати румунами. Румуни, хоч і були окупантами, побоялись закрити газету. Коли прийшли червоні «визволителі», вони 28 червня 1940 року відразу закрили газету, а головного редактора Левка Півня розстріляли. Люди любили газету, і коли з'явилась надія на відродження Української Держави, одностайно її підтримали.
      Перші числа газети виходили важко — не було ні приміщення, ні грошей, і працівники редакції без сну і відпочинку, без вихідних і зарплати, не шкодуючи своїх сил, почали випускати газету. За це їм щирий уклін і велике спасибі. Люди потягнулись до газети, спасибі їм. Але ми не можемо ще сказати «спасибі» деяким поштовим чиновникам, які недостатньо докладають зусиль, аби український хлібороб вчасно, без запізнень отримував газету «Дзиґарок». Таких чиновників треба гнати з державної служби драпатою мітлою. Нічого їм наїдати товсті пуза і масні пики за народні гроші. Геть їх! Народ не хоче більше терпіти таких паразитів на своїй шиї, які продають Україну за шмат гнилої ковбаси. Вчора я про це говорив голові Чернівецької обласної державної адміністрації Юхимові Гнатчуку. «Ні, — сказав я йому, — народ не буде більше терпіти!». Пан губернатор зі мною погодився і обіцяв, що до 7-го листопада з чиновницьким «бєспрєдєлом» буде покінчено. Побачимо, дамо їм ці кілька днів. Народ терпів румунських окупантів, більшовицьких зайд, і що — має терпіти ще своїх власних нечесних людей? Вони дорвалися до корита і гадають, що будуть хлебтати тепле пійло з цього корита при Українській Державі? Нічого подібного! Народ не буде більше терпіти! Наша газета буде повідомляти про всі випадки недобросовісних вчинків нових чиновників, які прикриваються лозунгами служби народові й Україні.
      Народ їх не потерпить. Тому ми закликаємо всіх наших читачів, усіх чесних буковинців негайно повідомляти газету про факти саботажу проти України та нашої газети, ми будемо разом виводити їх на чисту воду.
      Газета «Дзиґарок» і надалі буде стояти за інтереси України і простого народу. Газета закликає всіх буковинців передплатити «Дзиґарок» на 1942 рік. Лише тут свіжа інформація, новини з фронту, події культури і все про українську та світову політику.
      Передплачуйте «Дзиґарок»! «Дзиґарок» — у кожну хату!
      Відтоді, як 23 серпня цього року газету «Дзиґарок» силами групи патріотів і ентузіястів було відроджено, тираж нашої газети зріс у 76 разів, це більше, ніж у всіх чернівецьких газет, разом узятих. Така наша відповідь керзонам (Суоміву та Миколайському), які стверджують, що їхні газети мають найбільший тираж.
      — Брехня! — кажемо ми.— «Дзиґарок» на сьогодні має найбільший тираж. Низький уклін вам, шановні читачі.
      Дякуємо вам, що ви любите газету.
      «Дзиґарок» — у кожну буковинську хату!
      ДЗИҐАРКІВЦІ
      Ресторанний рейтинґ
 

СЛЬОЗА НА КАРАФЦІ І ЛЕЗА СВІЧОК СЕРЕД СРІБЛА СТОЛОВИХ НОЖІВ

      Великі прозорі краплі осіннього дощу розплющувались об скло вікон нашого автомобіля «Мерседес-Бенц», на котрому ми з Павлом, головним редактором нашої газети і моїм шефом, їхали на бенкет, який давав новопризначений губернатор Буковини Юхим Гнатчук у найвишуканішому ресторані Чернівців «Прут». Жовті смуги світла автомобільних фар розрізали хистку стіну вологого туману, ми сиділи в теплому салоні «Мерседеса», Павло курив турецьку папіроску «Аль Хамід», цей тютюн, до речі, став доступним тепер, як купка махорки, а ще кілька місяців тому цю золотисту пачку з чорною арабською графікою можна було дістати лише по великому блату в перекупника Абрама на розі вулиці Мазепи і Майдану Незалежности. Ми йдемо до цивілізації і рішуче, як поношені черевики, відкидаємо дикунські рудименти колоніяльного минулого. До речі, про черевики, за час комуністичного звіринця з його концтабірним сервісом мої, ще в Парижі куплені, вишневі півчеревики фірми «К. Діор», добре стоптались, і лише тепер я без особливих зусиль справив собі високоґатункові, гарної дорогої шкіри мешти фірми «Кайзер» всього-навсього за 110 гривень. Тепер будь-який чернівецький магазин не поступається найвишуканішій крамниці Рима чи Мадріда.
      Павло залишився вірним своїм старим австрійським черевикам, а до сьогоднішнього прийому лише одягнув свіжу сорочку і підстриг бороду. Я ніжно погладжував пальцями м'які криси нового італійського капелюха «барсаліно», виготовленого зі спеціально вичиненої кролячої шкіри, за який я заплатив 300 гривень у магазині «Мілано» на вулиці гетьмана Івана Виговського.
      … У розкішній залі ресторану «Прут» було тепло, світло, затишно і ніби не було за вікном мокрої осени з жовтим листям, прибитим косим дощем до бруківки, а десь на сході — кривавої війни з нечуваним героїзмом і кров'ю — ворожою неправедною і нашою — священною. Зібрання було найвишуканіше, яке тільки могло бути у цих провінційних Чернівцях. Чоловіки — або у військових одностроях Українського війська, або у фраках, як пан губернатор, і я не пошкодував, що одягнув гарний чорний смокінґ, водночас відчувши певне ніяковіння за свого шефа, який був у м'ятому сірому піджаку, чорних невипрасуваних штанах і без краватки. Дами були у сукнях із накладними плічками і ґудзиками, обтягнутими тканиною, тією ж, з якої шиті сукні. Це, як правило, був лимонного або трав'янистого кольору шовк.
      Я помітив, що фальшивих прикрас на жінках майже не було, а шпильки їхніх італійських черевичків зовсім не стоптані, і ще раз відзначу — ми йдемо до Европи!
      … Світло свічок грало на кришталі келихів і сріблі ножів, виделок, ложок і змішувалося з електричним сяйвом, що текло з-під абажурів, виготовлених із спеціально вичинених кролячих шкурок і розфарбованих у сині, оранжеві і зелені барви… На карафці з горілкою, принесеній з холоду, я помітив краплину, прозору, як сльоза — губернатор проголосив тост за Україну, і кельнери налили нам золотистого шампанського «Вдова Кліко», яке ми продумано і неквапом заїли червоною і чорною ікрою, сьомгою і салатом зі спаржі та вижницької шинки. Під французьких устриць подали «Абрау-Дюрсо», а під кримське шампанське, перейменоване самими виноробами на «Козака Мамая», подали патріотичні канапки з овечою бринзою і холодною бараниною з часником.
      З їжі ще було: асорті зі свіжих овочів, баклажани, смажені з яйцем і помідорами, язик заливний, помідори, фаршировані грибами, асорті м'ясне, сир фарширований, рулет із чорносливом, жульєн, самбук зі слив з горіхом, бануш, деруни, вареники з вишнями, млинці з молоком, горіхами і медом, цукерки «Пташине молоко» і такий же торт, але це вже на десерт.
      Потім надійшла черга міцніших напоїв. Кельнери ненав'язливе опитували гостей, хто якого напою бажає. Більшість із патріотичних мотивів, а, може, просто через низький смак, обирали «Українську з перцем» новоселицького розливу або львівську горілку «Гетьман». Я, звичайно, замовляв віскі «Бурбон», а Павло — французький коньяк «Мартель». Подали рибу — смажену форель, заливну осетрину і, як данину українській екзотиці, — карасів у сметані. З-поміж вин своєю шляхетністю виділявся білий колекційний «Барзак». До смажених фазанів подали червоне «Божоле», а до молочних поросят, які кумедно тримали в писках кружальця цитрини, — угорський солодкуватий «Токай». Про такі дрібниці, як анчоуси у соусі «піке» з оливками та гриби по-путильськи під коньяк «Наполеон» (Павло) і віскі «Джек Даніель» (я) чи сир «Рокфор» із Женеви і паштет із гусячої печінки з трюфелями зі Страсбурґа під лікер «Амаретто» (Павло) і вермут з боржомі (я) й згадувати не хочеться — і так ясно…
      …Знову автомобільні фари пронизують сіру стіну туману, за склом хитається смуга дощу, як синьо-жовтий прапор на шпилі міської ратуші, і я розумію, що не прогадав з віскі, і ми маємо Державу, і якщо є в Чернівцях такі ресторани, як «Прут», і такі губернатори, як Юхим Гнатчук, то ми маємо майбутнє…
      Далі пишу.
      Семен фон S.
      Дискурс геополітики
 

ҐЛОБАЛЬНА ЕКСПАНСІЯ ЯК АРХЕТИП

      Пасіонарний вибух, який потряс евразійські простори і привів у рух приховані важелі одвічного арійського архетипу, спричинив не лише виникнення нового Райху на північних кресах цього згаданого геополітичного масиву, а й визволив із-під столітніх чужорідних нашарувань викристалізуване диво з міцною державницькою основою, прихованою під попелом колонізаторських фальшивих декорацій, під назвою Українська Держава.
      Потенціал арійської нації, націлений на опанування своїх природніх територій, не може бути нереалізованим на тому чи іншому відтинку історичного буття. Тут варто згадати відому теорію циклічности, яку низка провідних учених-геополітологів цілком резиґнують, але евентуально її можна використати для підтвердження нашої тези, яка покликана засадничо обґрунтувати неухильне просування української нації на схід. Українська нація завдяки, з одного боку, своїй історичній місії бути хранителькою і водночас засновницею всієї арійської раси. З іншого, завдяки своєму існуванню в ілюзорно бездержавному стані (бо латентно державницька структуралізація української нації розвивалась не дискретно, як виглядає на поверхні історичних фактів, а таки перманентно) зберегла ґлобалістичний потенціял експансії арійства на схід і південь у майже первозданній чистоті.
      Україна як законний терен найдавнішої арійської нації — українців — має свої природні кордони і мусить опанувати їх. Але ці кордони є двох плянів: першого — ті, що життєво необхідні і обґрунтовані впродовж тисячоліть як розвитком нації, так і впливом на неї ландшафтів, автентично питомих лише для певного етносу. І кордони другого пляну — теоретично можливі й практично зреалізовані лише при певному збігові обставин, властиві менталітету тієї чи тієї нації.
      Границі Першого Пляну — білоруські болота на півночі, узбережжя — все! Чорного моря на півдні — вже можна вважати опанованими. Проте на заході і на сході вони ще формуються, але експансія в той та той бік дає простір для набуття Україною в майбутньому назви Імперія Трьох Морів (Чорного, Каспійського і Балтійського).
      Про Границі Другого Пляну говорити передчасно, можна лише сказати, що тут треба оперувати такими географічними топонімами, як Урал, Альпи, Ардени, та гідронімами — Волга, Атлантика, Ла Манш. Тож вперед, залізні лицарі, під сяйвом Золотого Тризуба на синьому тлі!
      Петро Заливайко
 

ЗВОРОТНІЙ БІК МАРСА

      — Я зібрав вас, панове, аби повідомити прикру новину: в астралі ведуться тяжкі бої, — повідомив Махатма Лі Коваленко, який виконував роль Координатора Постійної Президії Ради Великих Махатм Шамбали.
      — Як бої? — запитав Махатма Рабіндранат Джексон.
      — Як бої? — запитав Махатма Ятамото Хіро.
      — Як бої? — хором запитала решта десять махатм, які вкупі зі згаданими вище і складали РВМШ.
      — Так, панове, сьогодні я вийшов у астрал із звичайною контрольною інспекцією і побачив, що на Великій Долині Суму зійшлися Коричневі та Червоні Балли і розпочали безкомпромісну битву, — скрушно зітхнув вусатий, з голеною головою, на маківці якої було залишено довгий жмут волосся, Махатма Лі Коваленко. — Війна, якої ми всі боялись і на яку всі потаємно чекали, розпочалась. Тепер таке саме мусить розпочатись на Землі. Як буде в астралі, так буде і в грубому світі, — це істина давновідома, незаперечна і ще не піддана секвестору Найвищого.
      — Не треба вживати ім'я Найвищого всує, — нервово забелькотів Махатма Конрад Алі-заде, сухий жовчний дідок із золотим зубом.
      — Панове Махатми, ми сьогодні мусимо спрямувати цей астральний бій у русло, вигідне Вищій Ієрархії Сущого, і не допустити, аби цим скористалась Нижча Ієрархія такого ж Сущого. — промовив Махатма Лі Коваленко. — Оголошую таким чином безперервний сеанс медитації аж до повного виявлення переможця й остаточної поразки однієї з барв Баллів. Якщо переможе червона, хай буде червона, якщо сила буде на боці коричневих, — хай буде так.
      — Отож, виходимо всі разом в астрал! — вигукнув енерґійний Махатма К'Ногу, голий австралієць зі стилізованим бумеранґом за солом'яним поясом.
      — Але без шахрайства, — застеріг Махатма Юґенштауфен і поглянув на свого сусіду Махатму Авраама Бродскі. — А то один може прикинутись медитуючим, а сам тим часом наведе сепаратні зносини з адептами Нижчого чи Вищого Світу і вплине на битву так, як йому вигідно.
      — Ні, — сказав Координатор. — За цим сеансом буде спостерігати наш приятель Адепт дванадцятого ступеня Лама у Червоній Шапці його святість У-Га.
      — Згода! — сказали хором усі дванадцять махатм.
      — Тоді починаймо. — сказав Махатма Коваленко. — Посмію нагадати шановному зібранню умови Великої Астральної Битви: перемагає не Найправедніший і Найдостойніший, перемагає той, чий символ складається внаслідок Вищих Астральних Комбінацій, у даній війні це або Пентаграма Червона, або Ліва Свастика Коричнева. Хай запанує Вища Випадкова Доцільність…
      …Увечері тридцятого квітня 1941 року швейцарський професор археології Лі Коваленко приймав на своїй тихій віллі за сім кілометрів від Вадуцу своїх колеґ-науковців — дванадцятьох таких же, як він, професорів археології. Вони сиділи у холі за круглим столом, пили хто що — хто чай, хто віскі, хто каву, а доктор з Монголії Цебербадал — кумис, курили теж хто що. Зібрались вони поговорити про роль жовтих і синіх ниток у геометричних візерунках домотканих гуцульських і шотландських тканин у патріотичному вихованні підростаючої молоді, зокрема в контексті подій 1374-го і 1939 років, відповідно в Шотландії та Карпатській Україні. Слугував професорам китаєць чи тібетець У-Га…
      …Розвіюючи фіолетові хмари Несуттєвого, продираючись крізь нетрі блискавок, на небі сірого кольору почали проступати обриси якихось геометричних фіґур. Одні лінії були яскраво-рубінового кольору, інші — прозоро-смарагдового. Гнів білими клубами димів посеред червоно-кармінових гострих кутів, які постійно змінювали свої положення, далі вривались подихи оранжевого сміху…
      Китаєць У-Га на ліхтенштейнській віллі підійшов до професора Тотельцотека з Мексики і забрав з-перед нього якусь підозрілу грибну страву.
      — Вам досить, професоре, — сказав слуга гостеві, порушуючи всі мислимі і немислимі правила етикету, але це був не простий слуга, це був учений слуга. — Вам не варто сміятись так оранжеве, професоре, — додав із притиском на останньому слові китаєць чи тібетець У-Га.
      Професор з Мексики сумно простежив очима за тарілкою з оранжево-синім грибом і випив звичайної текіли. Господар вілли професор Лі Коваленко, як сатисфакцію, запропонував своєму заморському колезі екзотичну річ — папіросу «Біломорканал».
      …На сірому небі з величезною швидкістю змінювались геометричні фіґури рубінової та смарагдової барв.
      На безмежному полі під цим веселим небом, яке нагадувало калейдоскоп — дитячу іграшку, що її хапливо видирають із рук один в одного нетерплячі дітваки, діялося теж щось незрозуміле. Дві потуги — червона і коричнева — бились між собою так, як би це вже був Армагеддон. Бились вони не на життя, а на смерть. Кров текла ріками, стогони поранених заглушували войовничі крики і команди зверхників, але перемоги не було. На небі буяла геометрія п'яного маляра.
      …Професор Максиміліан Гірей виїхав у Великий Степ зі своїми учнями. Вони всі були на конях, одягнуті у шкіряні обладунки, мали при собі мотузки з кінського волосу, луки, повні сагайдаки стріл, кожен за поясом мав широкого ножа, а професор Гірей ще й коштовну криву перську шаблю. Виїхали в степ для філософського диспуту з представниками «Київської школи».
      — На північ! — гукнув гортанним голосом Махатма Максиміліан Гірей, і орда з дикими криками і гиканням помчала догори вздовж Дніпра.
      …На небі було неспокійно…
      …Професор Ямамото Хіро блукав філософським садом, де на рівному майданчику було розкладено 14 білих каменів. Самурай Ямамото Хіро сказав собі: «Я сьогодні зроблю це!». Він ходив по майданчику, шукаючи такого місця, звідки одночасно міг би бачити всі 14 каменів. Не було такого місця. Не було відповіді. Самурай ходив і ходив, а рука його тягнулась до мечів за поясом. … На сірому небі з'являлись і зникали рубінові та смарагдові лінії. Під небом тривала битва без перемоги…
      …Професор Мбобу Шаманович дого бив у тамтам. Сидячи під тінистим баобабом, аж поки не прийшла вирізьблена з чорного дерева і слонової кістки Середня З'оба, незрівнянна і вогненна вчителька геометрії. Вона підійшла до професора і взяла спис, який поруч був увіткнутий в землю, малювала на землі різні фігури — трикутники, паралелепіпеди, ромби, хвилясті й ламані лінії. Потім вони їли кокоси, займались творінням собі подібних кілька днів і ночей, аж поки професор і Великий Махатма не оголосив, що це — марнота і потурання Нижній Ієрархії, що дух — витає, а потім далі малювали геометричні витребеньки професоровим списом на пісковитому ґрунті.
      …На полі точилася битва…
      …Професор Конрад Алі-заде курив кальян і пив каву. Він лежав на м'якому килимі й кидав кості. Йому все остогидло у цім недосконалім світі, він хотів лише одного — кави, кальяну з опієм, і аби кості впали так, як треба. Кості не хотіли так падати. Професор Алі плеснув у долоні, матеріялізувався слуга-слов'янин. «Принеси рахівницю», — наказав професор Алі…
      …Небо і поле змітались…
      Професор Хуан де Кортесюк дивився на жовту піщану арену, де блискучий, одягнутий у гаптовану золотом одежу із вишневого оксамиту знаменитий тореро Франціско Кос-о-Лун перемагав свиню. По жовтому піску текла кров, і пляма нагадувала п'ятикутну зірку…
      …На небі щось вимальовувалось…
      …Професор-мольфар, заодно махатма Юра Чорноконський стояв на вершечку гори. Тримав у руках люстерко і пускав сонячних зайців до потічка, де купались молоді гуцулки. Дива не відбулось, але стало якось хітливо.
      Молодиці без встиду, голі і гарячі, таляпались у потоці, професор поборював низьке і думав про високе. Не вийшло…
      …На небі з'явилась якась геометрична химерія, на полі лилася кров…
      …Професор Зіґфрід фон Гогенштауфен писав філософський трактат «Феноменологія геометрії, або Деякі аспекти прямих кутів у ході реалізації Абсолютної ідеї з урахуванням Хвилястої монади, з точки зору Буття-в-Собі».
      Професор Гогенштауфен працював як несамовитий, цілком опанований генієм творчости, бамкнув годинник, професор відклав гусяче перо і пішов до їдальні…
      …На небі прямих кутів стало більше…
      …Професор К'Ногу метнув бумеранґ, який летів над пустелею, утворюючи в своєму леті обертальний хрест…
      …На небі прямих кутів стало ще більше…
      …Професор Авраам Бродскі купив собі на кафському базарі біляву невільницю…
      На небі стався суцільний хаос без натяку на будь-яку геометрію. На полі додалось крови.
      …Професор Тотельцотек стояв біля підніжжя Піраміди сонця, поставивши одну ногу на сходинку. Зробити ЦЕ чи не зробити — ось у чому питання, думав він. У руках тримав толедську шпагу, яку йому подарував його іспанський приятель кабальєро Кортес. Гострим лезом професор щось креслив на землі…
      …Небо…
      …Професор Рабіндранат Джексон сидів за своїм дивом комп'ютерної техніки — останньою моделлю «Макінтоша», в пальцях однієї руки димілось малонікотинне «Мальборо», другою рукою він натиснув клавішу…
      …Небо вигнулось у другий бік і ледь не торкалось голів воїнів Червоних і Коричневих Баллів, які безтямно різались на полі…
      …Професор Цебербадал сів у свою «Тойоту», розігнав швидкість 200 миль на гайвеї Урга — Київ і потягнувся до дерев'яної фляшки з кумисом…
      …На небі з'явились гострі кути…
      …Професор Лі Коваленко тупнув ногою…
      …Небо застигло, на ньому розпласталась величезна Ліва Свастика смарагдової барви. На полі переможці — Коричневі Балли — ховали вбитих.
 

ЕПІСТОЛЯРНО

      Добрий день, а може, вечір, коханий друже Дмитре! У перших рядках свого письма хочу тобі повідомити, що я жива і здорова, чого й тобі бажаю (усе закреслено). Митрику, я це списала з такої дурної книжки «Як правильно писати листи», то мені її підсунула та екзальтована Рахіля Шевчучка, бо вона читає французькі романи, плаче над ними ночами, а я ночами сплю, хоч тепер у Чернівцях ввечері є куди піти — оперета є, кабаре теж, а ще цей, як його, кінематограф, не тому, що я така тобі вірна — ти того не вартий, а просто файні хлопці або вже поженились, або на війні, але ти не надувайся, як то ти вмієш, я не така дурна, як здаюся, я не тому не ходжу ночами по рестораціях, що так тебе люблю, а не тягне мене танцювати з тими українськими офіцериками, яких у Чернівцях кожного дня стає все більше, ще вчора воно десь на мансардах переховувалось від фронту, мамця йому ночами носила крадьки їсти, бо чого має мій Йойлик кров проливати за тамту Україну, ще не відомо, як си воно кінче, сама, Митрику, чула не раз від наших тепер добродійок-патрійоток, тепер вони фонди організовують, концерти благодійні влаштовують, на користь «ранених на світлих фронтах за Україну проти большевицького сатани», а їхні синки, які всю війну проходили в стьобаних куртках, тепер записались до звитяжного Українського війська, ходять у завеликих мундирах, поначіпляли собі якихось значків на груди, бо таких хрестів, як у тебе, ні в кого нема, це чисте чудо з того воїнства, але знахабніли аж так. що ні з ким навіть не хочеться флірт крутити, якісь вони імпотентні, я таки ні з ким, Митре, але ще раз кажу, не тому, що ти такий файний, ти що, чемний хлопець?

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9