Передмова

Про М. В. Гоголя як про великого російського письменника, культурного і громадського діяча сказано і написано дуже багато. Жоден з російських письменників, що визначають лице російської літератури, не оминув його впливу. «Всі ми виросли із гоголівської “Шинелі”, – образно і переконливо висловився Ф. М. Достоєвський. Великий чарівник слова прагнув якомога більше прислужитися «всій Росії», що, на його думку, стала спадкоємицею державності Київської Русі. І ці традиції давньої руської держави, елементи якої збереглися в тодішній Україні, він хотів перенести на «велику Росію». Для цього видатний письменник обрав літературну творчість.

Однак це дало суперечливі результати. З одного боку, за висловом Герцена, Гоголь своїми творами «сколихнув усю Росію», з іншого ж – російська «кондова» нетерпимість і відкрита реакційність, по суті, оголосили війну «прибульцю з України». І, навіть маючи колосальні здібності міфічного Протея, йому не вдалося звести до одного знаменника гранітний імперський Петербург і зеленошумний український Київ, Гоголь так і не відчув себе ані «своїм серед своїх», ані «своїм серед чужих».

Гоголь став улюбленим письменником і володарем душ мільйонів людей на планеті. Тому і треба сказати про «українського Гоголя», про першооснову його душі. Великий російський письменник М. В. Гоголь є, на думку багатьох дослідників і літературознавців, найбільш виразним представником української школи в російській літературі. Отже, можемо говорити про нього і як про українського письменника, бо українська тематика творів Гоголя – це невід’ємна частина його творчої особистості. Він – один з кращих виразників української ментальності. У його творах найбільш повно і яскраво відтворилися риси українського національного характеру.

«Чи знаєте ви українську ніч?» – пристрасно запитував співець України.

«Чи знаєте ви українську душу?» – так можна було б продовжити слова славетного українця, великого російського письменника Миколи Васильовича Гоголя.

Україна починалась не тоді, коли з’явилось це її нинішнє наймення. Вона починалась там, де було кинуто у найродючіший ґрунт на землі перше трипільське зерно, там, де згодом стогнав степ від стугону скіфських і сарматських воїнів, де пливли Дніпром лодії войовничих вікінгів, де стояв древній Київ – окраса тодішньої європейської цивілізації. А потім черлені щити руських воїнів стали заборолом ординському нашестю, спливаючи кров’ю, Київська Русь на своїх рубежах зупинила незліченні тумени Батия.

«Південна Росія найбільше постраждала від татар. Спалені міста і степи, обгорілі ліси, древній зруйнований Київ, безлюддя і пустеля – ось що являла собою ця нещасна країна! Народ, наче розуміючи сам свою ницість, залишав ті місця, де різновидна природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з багатющими травами майже велетенського зросту, часто несподівано серед них перекинула узгір’я, вбране дикими вишнями, черешнями, або обрушила вибоїну, всю в квітах, і по всіх в’юнистих стрічках річок розкидала чарівні краєвиди, протягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величними гористими берегами і незмірними лугами – і все це зігріла помірним диханням півдня».

Так писав про Україну Микола Гоголь – великий художник слова, історик і мислитель. І далі, відзначаючи корінну неповторність свого народу, його цілком оригінальне обличчя і ментальність він продовжує: «І ось Південна Росія, під могутнім покровительством литовських князів, зовсім відділилась від північної. Будь-який зв’язок між ними розірвався; утворились дві держави, що називались однаковою назвою – Руссю, одна під татарським гнітом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але вже відношень між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета, інші зв’язки, інші подвиги утворили на часі два зовсім різні характери».

Запам’ятаємо написане Гоголем-істориком на зорі його літературної і мистецької діяльності. Бо ці слова, це визначення, як побачимо далі, є ключем до визначення величної постаті нашого земляка, славетного українця, великого російського письменника і мислителя Миколи Васильовича Гоголя.

Леонід Тома

Цвіт папороті

Коли під’їжджаєш до Великих Сорочинців, ще здалеку бачиш на горі над тихоплинним Пслом білу Спасо-Преображенську церкву – шедевр українського бароко, яку збудував і де був похований гетьман України Данило Апостол. За гетьманування Апостола Україна трохи прийшла до тями після переслідування «мазепинців» та запровадження «общероссийского регламента». Гетьман дав змогу розвиватись торгівлі, господарству, відновив деякою мірою українське судочинство. У похилому віці гетьман помер, як свідчить енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона, «занимаясь разведением садов». Під час більшовицької революції склеп, де був похований гетьман, відкрили. Муміфіковане тіло на очах у вражених «ентузіастів» перетворилось на порох, але час не торкнувся коштовної шаблі гетьмана та тканої золотом плахти гетьманші.

Отож повторимо за істориком: «Таким чином, у кінці ХVI – на початку ХVII століття на Лівобережжі України, зокрема на території теперішньої Полтавщини, як гриби після рясного дощу почали виростати нові козацькі поселення. З часом вони розросталися в села». Так з’явилося на берегах Псла село Краснопіль – майбутні Великі Сорочинці.

Етимологія назви «Сорочинці» найбільш імовірно походить від козацького назвиська «Сорочин», а ця назва знов-таки від самоназви «сарацини» – народу, який разом з маврами через Іспанію розсіявся по теренах тодішньої середньовічної Європи. Змішання далеких гілок людського роду дало потужний генетичний сплав звитяжців і хліборобів, кобзарів і філософів. Згадаємо, що саме в полтавських Чорнухах народився Г. С. Сковорода. До речі, поширений зараз рис раніше називали «сарачинським пшоном». Рис привозили з далеких південних країн, де його розводили сарацини (спочатку так називали аравійських маврів, а згодом і всіх мусульман). Отож місце, де регулярно торгували «сарачинським пшоном», і перебрало назву «Сорочинці». Спочатку так стали називати село, яке тепер має назву Малі Сорочинці, а вже в літописі Самійла Величка знаходимо, що Данило Апостол після усунення Самойловича від гетьманства повернувся в 1687 році в Сорочинці. Тут маються на увазі теперішні Великі Сорочинці.

За період з 1659-го по 1727 рік Сорочинці розквітли. А починалося все з історії визвольної війни українського народу, в якій Миргородському полку належить особливе місце – за територією та кількістю козаків цей полк був третім у державі Хмельницького. До його складу входило 12 міст та містечок, серед них – Великі Сорочинці. Як адміністративно-територіальна одиниця Польсько-Литовської держави Миргородський полк кінця ХVI століття включав у себе територію по середній течії Хоролу і Псла з поселеннями Миргород, Хомутець, Комишна, Білоцерківка, Великі Сорочинці. Шостого квітня 1732 року відбулося освячення Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Вона була збудована миргородським полковником, якого обрали на гетьманство у Глухові, – Данилом Апостолом. Чотири роки зводили її опішнянські та полтавські каменярі, гадяцькі та глухівські червонодеревці. З генеральною старшиною прибув на освячення сам гетьман Данило Апостол.

Біле диво українського бароко здійнялося над Пслом, над смарагдовими лісами і садами, над розсипами білих хат. Сорочинський іконостас – дивовижне творіння народних майстрів – полонить зір вигадливою різьбою, фантастичною бароковою романтикою. Більше сотні ікон мають риси художньої оригінальності та мистецької досконалості. На час відкриття Спасо-Преображенської церкви тут були також ікони венеційських майстрів.

Студент-народоволець А. І. Ксьонзенко у 1888 році в журналі «Русская старина» опублікував виписку з метричної книги Спасо-Преображенської церкви містечка Сорочинці за 1809 рік. Тут зазначалось: «Марта 20-го у помещика Василия Яновского родился сын Николай и окрещен 22-го. Молитвовал и крестил священнонаместник Иоанн Беловольский. Восприемником был господин полковник Михаил Трахимовский».

Яка зоря нашого духу спалахнула у Великих Сорочинцях! Як світло далеких зірок, що летить до нас тисячі й тисячі років, коли вони вже давно погасли, так і духовне світло генія через десятки й сотні років по смерті здатне вражати і захоплювати мільйони людських сердець. Символічно, що у церкві-усипальниці славетного гетьмана Данила Апостола хрестили великого українця, який через російську культуру вийшов на вселенські обшири. Академік М. Грушевський, перший Президент України, характеризував Гоголя як одного з найславетніших синів і геніальних людей, що дала Україна. Гоголь як літописець України, онук козацького канцеляриста і нащадок гетьманів, за тяжких умов знайшов сили піднести ідею козацької держави, нагадав про тисячолітню історію українського народу. Генеалогічне дерево Гоголя сягає своїм корінням до українського козацтва і духовенства.

Ще донедавна від широкого загалу була фактично закрита родослівна Миколи Гоголя, серед предків якого – Остап (Євстафій) Гоголь. У 1648 році він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, що дислокувалось в Умані. Однак як тільки розпочалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців. Остап Гоголь потім неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими формуваннями. Двадцять сім років він був полковником Війська Запорозького. У 1675 році полковник Остап Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна Собєського. Звичайно, Микола Гоголь ще з дитинства із уст батька – українського драматурга Василя Гоголя – знав про своє славетне козацьке минуле.

Однак «рідним гніздом» називав Гоголь Василівку (нині Гоголеве) – батьківський хутір в Шишацькій волості Миргородського повіту. Саме сюди з Сорочинців, майже через два місяці після народження, привезли малого Микошу батько з матір’ю. На честь народження сина побудували Гоголі-Яновські церковцю, і стала Василівка селом. Були зведені винокурня, цегельня, водяний млин на ставку. По-новому спланували старий сад, перебудували дім. Василівка належала Тетяні Семенівні Гоголь-Яновській, бабусі майбутнього письменника. Вона походила із старовинного козацького роду Лизогубів, які володіли великими маєтками на Чернігівщині і Полтавщині. Тетяна Семенівна мала великі здібності до живопису і малювала невеликі картини з сільської природи. Вона була «з норовом», дуже боялась коней; тому, якщо доводилось кудись їхати, то в карету запрягали волів і в такому вигляді їздили в місто чи до знайомих, нітрохи не соромлячись підвищеної уваги, яку викликала така оригінальна запряжка.

Так-от ця козачка і закохалась у домашнього вчителя Опанаса Дем’яновича Яновського – сина священика села Кононівки з-під Лубен. Опанас Дем’янович учився в богословському класі Київської академії, однак духовного сану не прийняв. А пішов служити в малоросійські військові канцелярії, поєднуючи службу з учительством у багатих родинах. Однак батьки не дали згоди на нерівний шлюб – дочка знатного козацького старшини і вчитель-канцелярист! Посагу дочка не одержала, і тільки у 1792 році, використавши сімейні перекази про походження роду Яновських від гетьмана Війська Запорозького Остапа Гоголя, Опанас Дем’янович одержав дворянську грамоту і прізвище Гоголь-Яновський. Саме хутір Купчинський, де поселились Яновські, одержав назву Яновщина, а пізніше – Василівка.

Куточком патріархального миру і спокою була Василівка з великим тінистим парком, дзеркальним ставком, над яким похилились плакучі верби. А навколо зеленими рушниками розіслались поля і луки, темніли смарагдовою зеленню ліси в урочищі Стінка і Яворівщині. Саме тут Гоголь відчув, яка велична і чарівна українська ніч з величним громом українського солов’я, тут чарували його народні пісні, «дзвінкі, живі літописи» України.

Василь Опанасович Гоголь, батько письменника, вчився у Полтавській семінарії. В 1797 році Опанас Дем’янович збирався за старовинним дворянським звичаєм записати свого сина Василя в гвардію, клопотались через сановного родича Д. П. Трощинського, але це не вдалося. Довелося зупинитись на цивільній службі в малоросійському поштамті, де Василь Опанасович «був зверх комплекту». В 1805 році Василь Опанасович вийшов у відставку в чині колезького асесора і з того часу жив у селі. Тільки коли Трощинський приїхав жити у свій маєток і був обраний у повітові маршали, старший Гоголь став служити при ньому секретарем. У 1812 році він брав участь у турботах про всенародне земське ополчення і, за дорученням Трощинського, як дворянин, відомий своєю чесністю і безкорисливістю, завідував зібраними для ополчення сумами.

Василь Опанасович мав дар чудового оповідача і приправляв свої розповіді неповторним українським гумором. Василівка стала своєрідним культурним центром округи. Але справжніми «українськими Афінами» став маєток Д. П. Трощинського, сенатора, члена Державної Думи, його прадід був племінником гетьмана Мазепи. Дмитро Прокопович з бідного козачого хлопчика зумів вивищитись до міністра юстиції імперії. Батько Гоголя був із Трощинським у найкращих приятельських стосунках. Оригінальний розум і рідкісний дар слова, яким володів В. О. Гоголь, були гідно оцінені вихованцем вищого столичного кола. На той час Котляревський тілько-но виступив на сцену зі своєю «Наталкою Полтавкою» і «Москалем-чарівником». Комедії з рідної сфери, після перекладів з французької та німецької, сподобались землякам, і не один багатий поміщик влаштовував для них домашній театр.

В. О. Гоголь став душею і організатором театру в маєтку Трощинського. Більше того, він став ще й оригінальним драматургом і ставив свої твори українською. В цих спектаклях брала участь і чарівна Марія Іванівна – мати Миколи Гоголя, яка добре знала французьку і німецьку, любила літературу, знала безліч оповідок, казок і легенд. На п’ятнадцятому році вийшла вона заміж за Василя Опанасовича Гоголя-Яновського. Красуня Машенька Косяровська – племінниця поміщиці Ганни Матвіївни Трощинської з села Яресьок, що по сусідству з Василівкою-Яновщиною. Довго чекав Василь Опанасович, поки розцвіла «прекрасна білявка» – так її називали. Але з дітьми їм не щастило. Двоє дітей померли після народження. Коли ж Марія в третій раз збиралась стати матір’ю, Василь Опанасович завчасно відвіз молоду дружину у Великі Сорочинці, де жив доктор Трахимовський. Михайло Якович Трахимовський був відомим лікарем. Учився він у Київській академії, потім у школі при Петербурзькому генеральному шпиталі, яку він блискуче закінчив. Сім’ї Трахимовських і Гоголів-Яновських дружили здавна. Михайло Якович і дід М. В. Гоголя – Опанас Дем’янович – служили у Миргородській полковій канцелярії. Між іншим Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться у неї син, назвати його Миколою, на честь чудотворного образу, який називався Миколаєм Диканським. Батьки Гоголя просили священика села Диканьки молитися до того часу, поки дадуть йому знати про щасливу подію і попросять відслужити вдячний молебінь. Народила Марія Іванівна благополучно. Майже два місяці жила вона з сином Миколкою у Сорочинцях, в докторському флігельку, оточені увагою і турботою «найдобрішого Михайла Яковича». Ось так і вийшло, що Великим Сорочинцям випала честь стати місцем народження славетного українця Миколи Гоголя. Слід сказати, що інший славетний українець, Д. І. Яворницький, описуючи Спасо-Преображенську церкву, в 1902 році зазначає: «За ретельно зібраними мною на місці справками виявилось, що Гоголь дійсно народився у домі Трахимовського».

У маєтку Трощинського пробували себе в ролі акторів діти В. В. Капніста, який жив поруч в Обухівці і був автором знаменитої комедії «Ябеда». У 1753 році грамоту на володіння Обухівкою одержав за бойові заслуги миргородський полковник В. П. Капніст. Мальовнича Обухівка з того часу стала родовим маєтком сім’ї Капністів. У 1757 році в бою під Гросс-Егерсдорфом загинув смертю хоробрих бригадир російської армії В. П. Капніст. В Обухівку, за сімейними переказами, доставили лише його руку із затиснутою шаблею. Тут її і поховали. А невдовзі в сім’ї бригадира народився син, якого назвали на честь батька Василем. Йому, Василю Васильовичу Капністу, який став відомим російським письменником ХVIІІ – початку ХІХ століття, і судилося прославити свою батьківщину – Обухівку. Одержавши чудову освіту, Капніст близько зійшовся з такими відомими поетами, як Г. Р. Державін, І. І. Хемніцер, а потім і сам виступив у літературі. Славу принесли йому «Ода на рабство», де він описав страждання покріпаченого народу, та сатирична комедія «Ябеда», яку високо оцінили Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов.

Служив Капніст у Петербурзі і на Україні. Керував російською трупою в театральній дирекції; числився на службі в департаменті народної освіти; затверджувався генеральним суддею Полтавської губернії; був членом багатьох літературних товариств. Але понад усе Василь Васильович любив Обухівку. Вдалині від світського товариства вирощував він свій знаменитий сад, «какого прекраснее и редкие цари имеют», перекладав українською мовою «Слово о полку Ігоревім», писав вірші.

У 1813 році в Обухівку приїжджав навідати свого друга Г. Р. Державін. Дружні стосунки пов’язували Капніста із сім’єю Муравйових-Апостолів, які проживали в Хомутці. В Обухівці часто бували Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, під впливом яких членами таємного «Союзу благоденства» стали сини Капніста – Семен і Олексій.

Відомо, що десь у віці п’яти років Микоша Гоголь почав писати вірші. Ніхто, правда, не розумівся на них. Одного разу В. В. Капніст заїхав до батька Гоголя і застав його п’ятирічного сина за пером. Капністу вдалось прочитати ці вірші, і він сказав про маленького віршувальника: «З нього буде великий талант, тільки дай йому доля в керівники учителя-християнина». У шкільні роки Гоголь був добре знайомий з творчістю Капніста, цінував і любив поета. Коли 28 жовтня 1823 року Василь Васильович помер (він похований у рідній Обухівці), Гоголі не відразу повідомили про це сину, боячись травмувати його вразливу душу. Дізнавшись про це, Микоша з образою писав батькам із Ніжина: «…З найбільшим жалем я дізнався про смерть Василя Васильовича Капніста, але ви мені про це нічого не сказали. Наче я до сих пір дитина…»

З почуттям глибокої поваги ставились до Гоголів і діти В. В. Капніста, особливо син Іван Васильович і дочка Софія Василівна, у заміжжі Скалон, яка залишила нащадкам свої спогади про декабристів і М. В. Гоголя, якого вона добре знала ще з дитячих і юнацьких років. Перед від’їздом у Петербург після закінчення Ніжинського ліцею Гоголь навідався влітку 1828 року в Обухівку попрощатися з Капністами, вклонитись могилі письменника, який передбачав йому велике майбутнє. Тоді він сказав дочці письменника: «Прощайте, Софіє Василівно! Ви, звичайно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось дуже хороше». Дружні стосунки з Капністами Гоголь підтримував до кінця своїх днів. Уже будучи відомим письменником, кожного разу навідуючи Василівку, приїздив і в Обухівку. Живучи останні роки в Москві, Гоголь часто зустрічався з Іваном Васильовичем Капністом, який служив у той час московським цивільним губернатором. І. В. Капніст в числі найближчих людей навідував Гоголя в останні дні його життя, прагнучи розвіяти його депресивний стан. Приїздила із Полтави також і Софія Василівна Капніст. Чи згадував тоді Гоголь знаменитий парк Капністів і сімейне кладовище, де на могилі В. В. Капніста стояв камінь із синього граніту і епітафією:

Як потім зізнавався М. Гоголь, «від одного тільки Капніста почувся аромат істинного душевного почуття і якась особлива антологічна чарівність, доти незнайома». Цікаво, що зовсім недалеко від Василівки, щось із десяток верст, у 1780 році в селі Устивиця в сім’ї здрібнілого шляхтича народився зачинатель російського і українського роману Василь Трохимович Наріжний. Доля розпорядилася по-своєму, і він по ступив у гімназію і пансіон при Московському університеті. Далі ми ще згадаємо про роль і творчість Наріжного як попередника Гоголя у зображенні широкої сатиричної картини тодішнього життя імперії, де Україна-Малоросія продовжувала бути провідним генератором і каталізатором духовного поступу.

Щоб по-справжньому зрозуміти письменника, треба поїхати на його батьківщину. У цьому переконуєшся кожного разу, коли бачиш, як в’юниться між зеленими берегами тихоплинний Псел, а над ним з різким писком стрімко кружляють меткі ластівки-щурі. Там, у густих лісах стоїть велетенська цар-осика, вивищуючи свій могутній зеленошумний купол над усім обрієм. У тихих заплавах сонячно світиться, під небом святиться віддзеркалена золотим піском вода, в якій темними тінями пропливають сторожкі головні, в глибоких ямах ворушать вусами здоровенні соми, а на повороті зійшлись пограти в піжмурки довгокосі вербички-сестрички. Ще далі на обрії темніє сосновий бір. Шумлять під вітром сосни, наче сердяться, що не розуміють люди їхньої мови. А стільки б могли розказати!

Письменник М. О. Максимович згадував про зустріч з Гоголем на його батьківщині в серпні 1850 року: «З Миргорода зі зв’язкою миргородських бубликів для Гоголя поспішив я в Сорочинці… від пані Трахимовської дізнався я, що Гоголь приїхав сюди із Обухівки. Ця звістка і несподівана зустріч з Гоголем на місці його народження дуже порадували мене… Ми переїжджали через Псел і їхали у Василівку вночі, при світлі повного місяця. Насолодою для мене було промчати разом з Гоголем степами, що леліяли його з дитинства. І ніколи я не бачив його таким одухотвореним, як у цю українську ніч».

Чи не в цю ніч палав перед духовним взором Миколи Гоголя чарівний цвіт папороті, який він так неперевершено описав у своїх творах? Чи не цей цвіт папороті рідної землі палав перед ним в імперському Петербурзі, засніженій Москві, загадковій Венеції, респектабельному Франкфурті, нарешті, у класичному Римі, який став для нього другою батьківщиною?

Саме тут – у Сорочинцях і Василівці, в Яреськах і Обухівці, в густих лісах і на запашних луках, в опромінених місяцем ставках – приходила до Микоші Гоголя зовсім юна муза – українська дівчинка у віночку із барвистими стрічками. Вночі вона могла перекинутись на чарівну мавку, погойдатися на срібному човні місяця, що зупинився серед темно-блискучокованого ставка. А іноді на безшумних кажанячих крилах налітали цілі зграї химер і потурнаків, чорна кішка оберталась на потворну відьму і чувся десь далеко, страшно і глухо сатанинський регіт Басаврюка.

Ще не так давно в Сорочинцях розповідали про відрубану руку, яка має властивість указувати на скарб, чаклували на чорній квасолі, виливали проти місяця переляк, вірили: якщо в чобіт залізе жаба, це віщує смерть. А в шишацьких лісах і в урочищі Килдиш, що під Миргородом, за повір’ям, клепали коси цигани – розбійники і чарівники. До речі, староруська назва Миргорода (Мир-городок) і татарські найменування його околиць (урочище Килдиш, хутір Кизил, село Байрак) дають підстави вважати, що ще за часів Київської Русі він використовувався як сторожовий пост південно-східної окраїни держави. Потім був знищений кочівниками. А в ХV – ХVI століттях, коли більша частина України входила в Польсько-Литовську державу, Миргород був уже відомий як місто. З 1575 року, за свідченням історика Бантиш-Каменського, Миргород був визначений у Польсько-Литовській державі центром адміністративного округу в середній течії Хоролу і Псла. Округ був бунтівний і непокірний, де «низовые козаки бунтуютца». Наприкінці ХVI – на початку ХVIІ століття мешканці міста брали активну участь у народних повстаннях під проводом Павлюка і Остряниці. Це пізніше ввійде в художнє тло творів М. В. Гоголя на українську тематику.

У роки визвольної війни українського народу 1648—1654 років. Миргород – полкове місто. Тут у липні 1650 року Богдан Хмельницький вів переговори з послами російського царя. Влітку 1695 року миргородці у складі військ Петра І штурмували Азов, відзначились при взятті фортець Кизи-Кермен і Тамані, де, як говориться в «Літописі Самовидця», «полковник миргородський Данило Апостол – паче прочих показал храбрость». Миргородський полк також брав участь у Північній війні.

Історичне минуле рідного краю приваблювало Гоголя з юних літ. Його листи по закінченні Ніжинського ліцею повні прохань до рідних збирати стародавні рукописи, він згадує навіть про наконечники стріл, яких доволі знаходили у Пслі, його цікавлять «часи гетьманщини». Уже в перших главах незакінченого історичного роману «Гетьман», розповідаючи про національно-визвольну війну українського народу, Гоголь згадує Миргород і Комишню, Лубни і Лукомль, Лохвицю і Ромоданівський шлях. Його героями виступають ватажок козацьких низів миргородський полковник Глечик, сповнений відваги і самопожертви молодий сотник Тарас Остряниця, нескорений бандурист і козацька дочка Галя.

Вразливий Гоголь мав досить матеріалу для зображення найбільших порухів людської душі. У листі до матері він зізнається, що розповідь про Страшний суд так жахливо і разюче вплинула на нього, що це навернуло його «до самих високих думок».

…Одного разу, коли на Василівку опускались сутінки, Микоша притиснувся у куточку дивана і серед повної тиші прислухався до стуку довгого маятника старовинного стінного годинника. У вухах шуміло, здавалось, щось насувається. Стук маятника був стуком часу, що відходив у вічність. Раптом слабе нявкання кішки порушило зловісну тишу. Кішка, нявкаючи, скрадалась до заціпенілого Микоші. Вона йшла, потягуючись, а м’які лапи тихо постукували об підлогу кігтями і зелені очі світились недобрим світлом. Микоші стало зо всім моторошно. Він виліз на диван і притиснувся до стіни.

– Кицю, кицю, – покликав він і, схопивши кішку, побіг у сад, де кинув її у ставок. Вона намагалася випливти, а він відштовхував її палицею. Хлопчик тремтів від страху і в той же час відчував якесь задоволення, помсту за свій переляк. Але коли вона втонула й останні кола розійшлися по воді, а потім запала гробова тиша, йому стало до сліз жалко «киці». Йому здавалося, що він утопив людину. Микоша страшно плакав, поки батько, якому він зізнався у скоєному, відшмагав його.

Перші роки отроцтва Гоголь провів із своїм молодшим братом Іваном, який рано помер. Батько Гоголя, їдучи в поле з синами, інколи задавав їм дорогою теми для віршованих імпровізацій: «сонце», «степ», «небо». І Микоша досить легко і винахідливо віршував, зливаючись із світом природи, з доброю і сонячною усмішкою українського літа. А часом він був такий серйозний і замислений, що це дуже хвилювало його матір. Освіту початкову він одержав дома від найманого семінариста, а до вступу в Полтавську гімназію готувався у гімназичного вчителя. Згодом він писав бабусі: «Порадуйте таточка з мамусею, що я досяг успіхів у науках у першому класі гімназії, вчитель мною задоволений». Дало себе знати і природне обдарування, і багатюща бібліотека в маєтку царського сановника Д. П. Трощинського, і, мабуть, могутня енергетика полтавської землі. Недарма саме на хуторі в Шишаках, уже в ХХ столітті, після страшних потрясінь і війн славетний учений, перший президент Української академії наук В. Вернадський обдумував і писав своє знамените вчення про ноосферу.

Як дивно і як близько – чарівна папороть Гоголя і його переконання про превалювання сфери розуму, яке він оприлюднив у «Вибраних місцях із листування з друзями», і ноосфера Вернадського. Як дивно і близько четвертий вимір у геометрії сучасника Гоголя Лобачевського – і сміливий вихід славетного українця в багатовимірний простір великої літератури. Вже з перших років формування Миколи Гоголя як майбутнього митця вражає густота талантів першої величини, які так чи інакше впливали на становлення майбутнього великого російського письменника, оригінального мислителя з виразною національною ментальністю. Василь Капніст, Євген Гребінка, Нестор Кукольник – сліпуча, але швидко згасла зірка російської літератури, «возвишенний», як називали його сучасники, зачинатель російського роману, сусід Гоголя в Миргородському повіті Василь Наріжний, Іван Котляревський, зачинатель нової української літератури. Слід сказати, що Гоголь захоплювався «Енеїдою» Котляревського, читаючи і перечитуючи її в студентські роки. Не випадково в «Сорочинському ярмарку» є епіграфи із «Енеїди».

Коли вже говорити про полтавські зв’язки Гоголя, слід особливо сказати про М. І. Гнєдича (1784—1833) – відомого поета і знаменитого перекладача гомерівської «Іліади». Він народився в Полтаві, тут минули його дитячі і шкільні роки. Був близький до поетів-декабристів. Гоголь добре знав Гнєдича, високо цінував його поезію, зачитувався перекладом «Іліади».

У 1819 році на сцені полтавського театру вже йшли п’єси Котляревського, а головні ролі виконував молодий, але вже відомий актор М. С. Щепкін, який потім став одним з близьких друзів М. В. Гоголя.

Від Полтави до Ніжина

У серці кожного українця луною відгукується Полтава – одне з найдревніших міст України. У літописах містечко на Ворсклі називалось Лтавою і Олтавою. Тут у 1174 році в бою з половцями показав свою силу руський князь Ігор Святославич. Він розгромив орди половецьких ханів Кобяка і Кончака. На початку ХV століття про Полтаву після довгої перерви, пов’язаної з Руїною, згадують літописці. На честь перемоги над польською шляхтою тут було споруджено Хрестовоздвиженський монастир. А влітку 1709 року прогриміла Полтавська битва, яка возвістила про народження нової імперії і про крах сподівань на самостійну Українську державу. Коли в серпні 1818 року Микошу Гоголя з братом Іваном привезли в Полтавське училище, Полтава вже була досить солідним містом. Але пам’ять письменника мало що зафіксувала. Хіба кленову лінійку та ординарну латину. З архівних документів полтавського училища видно, що в першому класі Гоголь вивчав арифметику до дробів, катехізис, книгу про посади людини і Новий заповіт. «Резвое поведение» не дозволило Микоші перейти у вищі класи. Воно й не дивно – адже сам директор полтавських училищ вважав училище «гиблим місцем». У батьків не було коштів на краще місце виховання. Микошу, не допущеного до навчання у другому класі, батьки забирають додому. І от цілий рік він у рідних місцях, серед людей, які шанують і люблять найглибші закутки його вразливої і незвичайної душі. Потім знову вчиться в Полтаві вдома під керівництвом учителя-різночинця Гаврила Сорочинського. Він успішно освоїв програму першого класу губернської гімназії і в 1821 році був прийнятий на казенний рахунок у другий клас Ніжинської гімназії вищих наук. Гімназія щойно відкрилась і завдяки клопотанню того ж Д. П. Трощинського перед молодим графом Кушелевим-Безбородько батьки Гоголя звільнились від плати 1200 рублів на рік за навчання сина.

Тут слід сказати, що поява цього вищого навчального закладу в Україні стала можливою завдяки ініціативі князя Іллі Безбородька, брата Олександра Андрійовича Безбородька, українця за походженням. Він мав величезний вплив на політику і державні справи Росії. Народився він у сім’ї українського генерального писаря, вчився в Київській духовній академії. Відзначився як хоробрий офіцер під час російсько-турецької війни. А вже невдовзі він – статс-секретар Катерини ІІ, директор Поштового депертаменту, член секретної експедиції Сенату. Саме Безбородько ініціював «грецький проект» – відновлення Візантійської імперії з російським ставлеником на троні. При Павлі І він уже канцлер Росії. «Український ставленик» був високоосвіченою людиною з багатогранними інтересами. Його перу належать твори з історії України і Молдавії. Наприкінці життя він написав «Записки о составлении законов российских», де проявив себе прибічником ідей французького Просвітництва. Безбородько пропонував запросити до управління країною всі верстви населення. Старий вельможа, дипломат і мудрець, він повчав російських дипломатів: «Не знаю, як буде при вас, а при нас жодна гармата в Європі без дозволу нашого випалити не сміла».

Треба сказати, що далеко не один Безбородько мав вирішальний вплив на російську політику і культуру. Реформаторські задуми Петра І вимагали освічених людей, вихованих на цінностях західної культури, а чи не єдиним носієм їх на просторах Східної Європи була Києво-Могилянська академія. Починаючи з 1700 року масовими стали виклики представників київської культури і науки в Москву. Місця настоятелів у російських монастирях займали понад 200 вихованців Київської академії. Вони їхали в Росію і несли з собою просвітительські й культурні традиції Києва. У друкарській справі під українським впливом почали нумерувати кожну сторінку, із Києва прийшла в Росію поліфонічна партесна музика і нотне письмо на нотному стані. Із України прийшов також театр (спочатку вертеп), у літературі проявились силабізація і тонізація віршів.

У середині ХІХ століття дослідник руської старовини Л. Безсонов так описував цю ситуацію: «Після приєднання Малої і завоювання Білої Русі звідти рушили до нас численні натовпи вихідців, які, власне, колонізували Велику Русь. Уже з половини ХVIІ століття ми значно підкорились їхньому впливу в діяльності вченій, в школах, в літературі, частково у мові і т. ін., а разом з тим, і в співі, в музиці… Цивілізація, яку вони несли з собою звідти як сміливе знамено перемоги над варварством, цілком відповідала цивілізації, яку одягала на Русь могутня рука реформатора Петра». У Росії починають засновувати школи – і майже всі вони існують дякуючи вихованцям Київської академії.

Як бачимо, утворення Ніжинського ліцею відбулось саме в цьому руслі, і недарма ліцей, який носив ім’я Олександра Андрійовича Безбородька, дав Росії і Україні цілу плеяду письменників і науковців, художників і дипломатів. Серед них зіркою першої величини виступає М. В. Гоголь.

Отож у 1821 році Гоголь починає навчання в Ніжинській гімназії вищих наук. І тут же проявились його нахили до театру, які починались ще в маєтку Трощинського в Кибинцях. Повернувшись одного разу після канікул у гімназію, Гоголь привіз на українській мові комедію свого батька, яку грали в домашньому театрі Трощинського. З того часу театр став пристрастю Гоголя і його товаришів. Зразком цього театру був для нього театр його батька. Він пише йому із Ніжина: «Я думаю, дорогий таточку, якщо б ви мене побачили, то точно б сказали, що я змінився, як у моральності, так і в успіхах. Якби ви побачили, як я тепер малюю!» Цього листа датовано 1824 роком, а вже 1825 року батька Гоголя не стало. Мати тяжко переживала втрату чоловіка, адже вони так доповнювали і так любили одне одного… І Микоша писав їй: «…Я тепер спокійний. Хоча не можу бути щасливий, втративши кращого батька, найвірнішого друга, всього дорогоцінного моєму серцю». З цих слів можна зрозуміти, яку велику роль відіграв у становленні Миколи Гоголя-письменника його батько – український драматург, людина, що прекрасно знала історію рідного краю, сповідувала принципи просвітництва і демократизму.

Гоголь переходить у сьомий клас. Бере участь у рукописних ліцейських журналах і альманахах («Метеор литературы», «Навоз парнасский» та ін.). Завідує бібліотекою, що складалась із передплачуваних у складчину книг і журналів. Відвідує збори гімназичного історичного товариства. Читає і переписує пушкінські твори, хоча сам ближче дотримується літературної романтичної манери Бестужева-Марлінського. До цих років відносяться перші літературні спроби Гоголя: вірш «Непогода», віршована балада «Дві рибки», віршована трагедія «Розбійники», слов’янська повість «Брати Твердиславичі», поема «Росія під ігом татар» і сатира «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний».

Різні автори, які описують ніжинський період життя Гоголя, свідчення його друзів і сучасників, створюють досить дивну картину – з одного боку, талановитий юнак, який рано зрозумів своє призначення, вихований на традиціях «Кибинських Афін», із загостреним релігійним сприйняттям світу (цим він зобов’язаний перш за все матері), а з другого – заглиблений у себе «бука», майстер на різноманітні витівки, а дехто спостеріг у ньому «двоєдушність». Зупинимось саме на «двоєдушності». Жахлива атмосфера «кленової лінійки» в Полтавській гімназії, саме становище «пансіонера» Гоголя на фоні багатих батьків і родичів його товаришів, упослідження українського слова (його батько – український драматург! – Л. Т.), для якого були зачинені двері Ніжинського ліцею, – ось головна причина його «двоєдушності». Вона з часом не зникне, а ще більше розвинеться в імперському Санкт-Петербурзі.

У Ніжині Микоша Гоголь любив простолюд, часто бував на «простонародній» околиці Ніжина Магерках; бувало, з товаришами вони й «козакували». Одного разу Гоголь запропонував своїм друзям піти погуляти за річку в ліс. Щоб не робити довгих обходів, друзі перелізли через тин найближчого городу, що виходив на річку. Загавкали собаки, жінка з дитинчам на руках накинулась на них з лайкою:

– Геть, курохвати, а то покличу чоловіка, так він вам ноги поперебиває, щоб через чужий тин не лазили! Чого вас принесла нечиста сила?!

– Нам сказали, – спокійно відповів Гоголь, – що тут живе молодиця, у якої дитина схожа на порося… Та ось же… видите порося!

Розлютована молодиця стала кликати чоловіка:

– Остапе! Остапе!

Підійшов дядько із заступом у руках.

– Бий їх заступом! – репетувала молодиця. – Знаєш, що вони кажуть? Розказують, що наша дитина схожа на порося!

– Що ж, може, й правда, – відповів статечно дядько, – це тобі за те, що ти мене кабаном називаєш…

Про мистецтво перевтілення Гоголя-ліцеїста розповідає його товариш по ліцею Т. Г. Пащенко: «П’єса складалась із двох дій, Гоголь повинен був з’явитися у другій. Публіка тоді ще не знала Гоголя, але ми добре знали і з нетерпінням ждали його виходу на сцену. У другій дії представлена була на сцені проста малоросійська хата і кілька оголених дерев, вдалині річка і пожовтілий очерет. Біля хати стоїть лавиця, на сцені нікого нема. Ось з’являється стариган у простому кожусі, в баранячій шапці і мазаних чоботах. Спираючись на палку, він ледве пересувається, доходить, крекчучи, до лавиці і сідає. Сидить, трясеться, крекче, хихикає і кашляє, та нарешті захихикав і закашляв таким задушливим і сильним старечим кашлем з несподіваною добавкою, що вся публіка грохнула і вибухнула нестримним сміхом. А стариган преспокійно піднявся з лавиці і поплентався зі сцени. Біжить за ширми інстектор Білоусов:

– Як же це ти, Гоголь? Що ж це ти зробив?

– А як ви думали зіграти натурально роль восьмидесятирічного старця? У нього, бідолахи, всі пружини розслабли, і гвинти уже не діють як слід.

На такий вагомий аргумент інспектор і всі ми розреготались і більше не питали Гоголя. З цього вечора публіка узнала і зацікавилась Гоголем як чудовим коміком».

Товариш Гоголя по ліцею К. М. Базилі, який потім став генеральним консулом Росії в Бейруті й допомагав письменникові здійснити паломництво по святих місцях, згадує, що «в Ніжині вони грали трагедії Озерова «Едіп» і «Фінгал», водевілі і якусь малоросійську п’єсу (очевидно, комедію Гоголя-батька. – Л. Т.), від якої публіка надривалась од сміху. Але найбільш удало в нас удавалась комедія Фонвізіна «Недоросль». Бачив я цю п’єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг завжди те переконання, що жодній актрисі не вдавалась роль Простакової так добре, як зіграв цю роль шістнадцятирічний тоді Гоголь».

…А тепер подивимось на галерею діячів російського і українського мистецтва, які прямо чи опосередковано формували творчу особистість Гоголя до від’їзду з України в Петербург. Василь Капніст – патріот рідної землі, який перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською, автор знаменитої на всю Росію п’єси «Ябеда», сини якого пішли за декабристами; Іван Котляревський, славетний полтавець, зачинатель нової української літератури, з чиєї «Енеїди» Микола Гоголь брав епіграфи до своїх творів; Василь Наріжний, який народився поблизу Василівки в селі Устивиця; полтавець Микола Гнєдич, знаменитий перекладач творів Гомера; однокашник Миколи Гоголя по Ніжинському ліцею, згодом автор відомих «Малоросійських приказок» і роману «Чайковський» полтавець Євген Гребінка; нарешті, батько письменника В. О. Гоголь – український драматург. Як бачимо, творча аура, яка оточувала Миколу Гоголя, була насиченою і енергетично активною. Їх літературні й культурні уподобання, спосіб мислення несли в собі відбиток впливу ідей Києво-Могилянської, а згодом Київської духовної академій. Свого часу Миргород відвідував визначний український філософ Г. С. Сковорода, його вплив на творчість і філософські шукання Гоголя очевидний. Так формувалась українська ментальність М. В. Гоголя, і коли він двадцятирічним юнаком приїхав до Петербурга, це був не провінційний «неофіт», а молодий літератор, який мав цілком достатню вищу освіту, знав європейські мови. Ще раз подумки згадаємо і знаменитого царського канцлера, українця, графа Олександра Безбородька. І його брата князя Іллю Безбородька, на чий кошт був відкритий Ніжинський ліцей – до Харківського університету найбільший осередок освіти і культури в Україні.

Когорта вихідців з України була різною – були серед них і самостійні «планети», і менші «супутники», але ця культурна планетна система відігравала величезну роль у становленні російської літератури, яка по праву відома світові як велика російська література. Українці щиро хотіли привнести в «общерусскую» літературу демократизм і національну своєрідність, завдяки їм ми можемо говорити про «українську школу» в російській літературі. Вони прагнули імперської трибуни, бо мали що сказати Росії і світові. Більшість із них щиро вірили в можливість впливу не тільки на культуру, а й на суспільно-політичну думку імперії. Однак той же Капніст цілком серйозно сподівався на допомогу західних країн, зокрема Німеччини, у справі надання Україні автономії. Уже згадуваний Василь Наріжний гостро критикував імперські порядки, ставлення до приєднаних держав і територій. Цензура так і не дозволила за його життя друк його творів повністю.

Були й інші випадки. Колега М. В. Гоголя по Ніжинському ліцею Нестор Кукольник одержав з рук імператора золотий портсигар за вірнопіддану п’єсу «Рука Всевышнего Отечество спасла». За ним закріпилось навіть прізвисько «Возвишений» за твори «високого штибу». Він свого часу мав хоч і короткий, але феєричний успіх, і навіть Бєлінський хвалив його прозу «за чудове володіння російською мовою».

Однак такі випадки не визначали загальної тенденції, і українці та вихідці з України позитивно впливали на процес становлення великої російської літератури. Серед них на першому плані був славетний українець М. В. Гоголь, якому судилося кардинально реформувати тодішню російську літературу, прищепити їй принципи демократизму та розкутості європейського культурного процесу.

А поки в Ніжині на квартирі у професора Білоусова, який сприяв творчому самовияву, по суботах збирались Гоголь, Кукольник, Базилі, Прокопович, Гребінка. Читали свої нові твори, робили їх критичний аналіз, відбирали для розміщення в рукописному журналі. З цих учнівських видань почалася літературна дорога Гоголя, Кукольника і Базилі. Микоша Гоголь не дуже любив точні науки, а також мовно-риторичну схоластику. Маючи відмінну пам’ять, він схоплював необхідне на лекціях і, підготувавшись за кілька днів перед екзаменом, успішно переходив у вищий клас. І що важливо – це була батьківщина письменника. Весною і восени до послуг ліцеїстів був великий ліцейський сад, де вони проводили більшу частину свого позакласного часу. І все це було під чудесним небом України. Дехто з вихованців, серед них і Микоша Гоголь, брали з собою в сад необхідний письмовий матеріал і там обдумували свої твори. Були й розваги. «Тепер у нас ярмарок, – пише Гоголь своєму дядькові П. П. Косяровському, – ми провели час непогано, безперестану їздили по ярмарку і розорялися в пух… Я один промотав пару цілкових…»

Закінчивши курс наук, Гоголь негайно переодягся в «партикулярний одяг». Це був світло-коричневий сюртук, поли якого були підбиті червоною матерією у велику клітину. Отож полтавсько-ніжинський період закінчився, і двадцятирічний Гоголь разом із своїм другом Данилевським, з мріями служіння батьківщині в найвищому розумінні цього слова, їде в далекий омріяний Санкт-Петербург.

Сфінкс з обличям жінки і пазурами лева

Так називали, маючи на увазі петербурзьких сфінксів, саму Російську імперію. І ось сюди у дженджуристому синьому фраку, тому самому, що замовляв Гоголь своєму ніжинському однокашнику Висоцькому, з’явився юний провінціал з України. Його зустріли над Невою, яка котить свинцево-сірі хвилі, гранітні сфінкси – ті самі, з обличчям жінки і пазурами лева. Певно, що Петербург – це не Миргород, Полтава і Ніжин, Гоголь відмовився навіть їхати через Москву, щоб не зіпсувати перше враження від імперської столиці. І правда, Санкт-Петербург не міг не вразити. Високо над громаддям сірих будинків вивищився золотий купол Ісаакіївського собору, на гранітній колоні перед царським Зимовим палацом возніс хреста ангел на честь перемоги російської зброї. Рівно розтинаючи центр міста, проліг широкий, бурхливий, як людська ріка, Невський проспект. Напевне, читачі зможуть уявити його за чудовим описом самого Гоголя в його повісті «Невський проспект».

Гоголь приїхав у Санкт-Петербург, який стояв, у тім числі, і на кістках українських козаків. Їх щедро посилав вінценосному Петру І його улюбленець – гетьман Мазепа, другий в імперії кавалер найвищого ордена Росії Андрія Первозваного. Слід сказати, що гетьман Іван Мазепа, може, найбільше долучився до зміцнення могутньої імперії – і талантом бувалого воєначальника, і мудрістю витонченого дипломата, і залізною логікою талановитого державця. Як знаємо, ця імперія нещадно розтоптала Мазепу, коли він хотів реалізувати цілком законну і давно виплекану мрію – відновлення незалежності козацької держави, якою вона була за часів Богдана Хмельницького. Отже, не завжди варто довіряти звабливому лицю сфінкса – пазури в нього завжди напоготові. Однак навряд чи юний Гоголь у новенькому синьому фраку переймався тоді такими думками. Перед ним було гіпнотичне лице імперського сфінкса, яке ніби закликало сміливо відчинити двері в нове майбутнє. Гоголь був переконаний, що перед ним – спадкоємиця слави і звитяги Київської Русі, нова цивілізаційна фаза слов’янства. А що міг думати син збіднілих дрібномаєткових дворян, про існування яких він писав: «земля плодюча, гілки гнуться від плодів, а достатку немає і ганяє хазяїн полями зайців, бо на відкриття заводу чи мануфактури немає грошей».

Так, давно вже слово «Україна» зітерли з урядових мап і офіційних документів. Велика країна з неприхованим цинізмом була перейменована в Малоросію, а гетьманські внуки і правнуки мали шукати щастя і визнання за межами рідної землі. Рекомендація підтоптаного Д. П. Трощинського до петербурзького сановника Л. І. Кутузова щодо влаштування Миколи Гоголя в Петербурзі виявилась нереалізованою. І на юного «пришельця» напала хандра. Життя в Петербурзі виявилось дуже дорогим, довелось навіть відмовитись від найкращого задоволення – театру. Ще більше він помилився в розрахунках на швидку чиновну кар’єру. А балуваний матір’ю Микоша, який не звик ні в чому собі відмовляти, почав відчувати всі незручності безгрошів’я. Після трьох місяців перебування в Петербурзі він гірко скаржиться рідні, що живе на четвертому поверсі, відмовляється від усяких задоволень і «не франтить, як було дома», а має тільки пару чистого одягу для свят та халат для будня.

Але Гоголь був наполегливим, і в № 12 «Сына Отечества» було надруковано без підпису його вірш «Італія». Символічно, що саме Італія стала для письменника другою батьківщиною.

Підбадьорений цим, поет-початківець видав, уже за власний кошт, велику поему «Ганс Кюхельгартен», написану ще в 1827 році. Але ніхто не похвалив її: хто просто промовчав, хто побачив у ній вирішальний вплив ідилії «Луїза» поета Фосса, а відомий журналіст М. О. Полєвой дав таку нищівну критичну репліку, що невдалий поет разом зі своїм слугою Якимом оббігали всі книжні лавки і зібрали всі екземпляри злощасного твору.

Тим не менше Гоголь спробував ще пошукати щастя на театральному полі, де він колись мав лаври. Але й тут його самолюбству завдали жорстокого удару: коли він у кабінеті директора театрів князя Гагаріна, в присутності двох кращих акторів – Каратигіна і Брянського, був підданний попередньому випробуванню, на нього напала така непевність, що він абияк прочитав свою роль – і був визнаний нездатним до театру! До всіх цих невдач додалась ще одна – сердечна, хоча тут не все так однозначно.