Набожні ми всі заднім числом. Тож про мої уподобання, пристрасті Зосі, чотирьох мажорних покидьків можна розводити всіляку психологічну байду, але часу у мене обмаль: платня за квартиру, за газ, за світло, а ще в моїй країні ніяк не виберуть президента. І в самого мене непруха під назвою «криза середнього віку». В карти не фартило, в шахи – народ отупів до того, що окрім американки не хотів грати. Цим та дрібною спекуляцією я і перебивався. А з цими мажорами та убієнним професором, Бог його відає. Ото, певно, їм у школі не давали дівчата, а вони до сухого дрочили на власну сестру, маму, тата, дядька, на всю рідню до двадцятого коліна. Принаймні з Зосею складалося достеменно так. І не таке бува. Буває ще гірше. Можливо, з вашою допомогою ми дійдемо до цього, до того, що погано, а що добре. Власне, мене цікавило тоді одне: коли більше верещав сам професор. Що він думав: чи був зачудований останнім польотом над містом; а може, радів, коли позбувався свого окаянного відростка.

Одного прекрасного квітневого дня, коли вирішувати було зовсім нічого, нічого не лишилося, що б мене тримало на цьому світі: дружина зійшлася з пузатим торговцем гонконгівських кондомів, ну, знаєте, з усілякими штучками, після чого ваша партнерша чи ваш партнер набирав подоби гофрованого пожежного шланга; відтарабанивши у божевільні півроку, зробивши хибний вибір між соляними донецькими копальнями, я попластував у дорогу. Користь змахувала на перше. Правда, була ще одна пропозиція – попрацювати місіонером серед людоїдів десь у Африці. Від чого я ґречно відмовився… А перед цим мене обібрала остання моя коханка, з крутим задком, міцними білими зубами, з темпераментом різницької кобили, такої брехливої та звабливої стерви ще світ не бачив. Інтелектуалам завжди не таланило з жінками. В коханні так, а от з жінками… Кохання, що мастурбація, воно невагоме, тож чіпляється або за мереживні трусики, або за прищавий зад якогось підара.

Тож я стояв на пероні, залитому світлим бурштиновим днем, дістав пачку цигарок, відкрив, побачив, що вона порожня, і заплакав. На дні падлючої моєї істоти билася рваними хвостами думка, кінці якої не вдавалося звести докупи. Тож, ага, я сів на електричку і, закутавшись у тепле квітневе сонечко, подався до Фастова. А можливо, це був не Фастів, а щось інше. Час – складна штука. Філософські дефініції тут навіть не до сраки. Я їхав до Зосі, котрий працював у будинку для розумово відсталих культпрацівником. Зося туди влаштувався під проводом пана Шифутовича, який обтирав пороги всіляких спілок, що видавали гранди, але у Зосі вийшли проблеми з законом, і його досить нахабно і беззаконно відправили без транзиту до славного Фастова. У того Шифутовича я виграв у карти і під п'яну лавочку борг той простив. Так воно і вийшло. Один дзвоник вирішив більше, ніж богомільна матінка Зосі, Клавдія Мартинівна, яка пророкувала майбутнє, ворожачи на свинячих тельбухах, за що її турнули з комуністичної партії, бо пан з горкому, який по зірках мав ще прожити шість життів пересічного свинопаса, дав дуба прямо на тринадцятилітній проститутці. Скандалу зчинилося, не приведи Господи. Людина завжди вірить у те, що неможливе. І таке буває.

Я гадав заскочити Зосю за його улюбленим заняттям, але, виявилося, це не так просто. Ви помітили, що з добрими знайомими це не так просто. Вічно підсунуть свиню. Отож, замість того, щоб вичитувати лекцію покійному члену убієнного професора, Зося посилено зайнявся освоюванням теренів нової професії.

Що мені не подобалося тоді в провінційних містах, так це небо. Бачили коли-небудь щось подібне? Небо в отих закапелках, хоче чи то висратися на вас, чи то в гіршому випадку віддрючити. Такого точно не буває, але враження, шановні, саме таке. Але того дня небо було голубим до непристойності. Небо ніжно протікало моїми зіницями, лоскотало ніздрі. Хорошого це нічого не віщувало. Всі провінційні містечка полишені запахів, окрім одного – це притухлий запах незмінності світу. Що недалеко од вічності. Люди дряпаються купою жирних і ледачих павуків. Перелаштування світу навіть не спало їм у голову, їхній горизонт, круглий як обижло банки, вирівнює їх до мрійливості, латентного збоченства, всіляких потаємних і приємних хвилин, які оманливо заводять столичних авантюристів до місцевого витверезника, а в ліпшому випадку до трупарні. Але мрійливість, одна лише думка про провінційних мешканців доводила мене до солодкого стовбняка. Ага, також відсутні були і звуки. Тож, підходячи до зеленої огорожі притулку, я відчув себе некомфортно, і до слуху мого долинув досить стрункий рій голосів. Значить, про буколічний настрій годі було й думати. Краще б такого не було. Ага… Але ставати членом Грінпісу мені аж ніяк не усміхалося. Крізь полудневу сонячну мряку мені згадалися міліцейські фуражки, з непоборним законом у зубах, як кістка у голодного пса. Значить, так: я з шаленими обертами набирав статусу бродяги, з минулим, не вельми приємним для пересічного обивателя, що справно віддавав голоси на виборах, як проносник кал у вбиральні.

Це було враження. Незабутнє, майже як вихолощений сонячний полудень провінційного містечка. Біла кульбаба розквітлих морель і вишень. І монументальна постать Зосі, який обрубком лівої руки керував хором ангелів, що або зійшли з розуму або поперепивалися. Не інакше. Хор жінок-імбіцилів, із стриженими головами, в куцих запраних халатах, в рейтузах по коліно, з начосом, рівно в три ряди – одні вище, інші нижче, – витягували чи то народну пісню, чи то псалом, імітуючи згибілу святість. Тут-таки я дійсно зрозумів, що розкол у лавах духовних відбувся, і саме запроданці спокусилися ще раз вкусити від райських кущів. Еге, подумав я, треба давити на ходулі. Давалося взнаки православно-католицьке виховання, тобто – тьма і темінь, а то – ані те, ані се. Проте, як і кожен чесний аматор проти закону, із Всевишнім я не намагався вступати в полеміку. Та коли перед лице моє попала обширяна, обдовбана фізіономія Зосі, із заплющеними очима, з обрубаною колись власноруч за картярські борги рукою, моя роз'ятрена свідомість попередила мене, що краще лишитися і насолодитися дійством. Хотілося жерти. А до музики я був тупуватим. Тут уже нічого не попишеш. Неприємності корисні, навіть більше, ніж насолода, очевидно, тому, що насолоди в чистому вигляді не буває. Хіба коли дрочиш у тринадцятирічному віці. Добре: мухи в морду летять, вода в унітазі булькає, а тато маму наярює за тонкою комунальською перегородкою. Що тут говорити. Га? Проте продовжуєш слухати і бачиш сам себе: я стою на мосту, і переді мною відкривається священна пустота міста. Я не бачу очима, але переді мною лежать квартали, присипані білим попелом надії, а хмари осідають на вулиці так, наче янголи, і янголи не такі, що ламають крила на злеті, ті, котрі падають і сиплються на землю і розповзаються многолико, всюдисуще, стискаючи кволе серце площ і кварталів. Це було, колись було. Вітер нічого не говорить, і пси часу п'ють з очей калюж, як хижі грифони, викльовуючи все, що тримало в часі незаплямовану чистоту міста, як діра страждань, нічого не варта. Так відкривається ніщо, заповнене кимось. А потім усе плавиться як на глянсованій картинці. І приходить вона, але я чомусь вимовляю не її ім'я. Як туга за втраченим раєм. Як туга очікуваного, коли воно приходить мигдалевим розчаруванням, що витирає зір, запахи, звуки, бажання. Ось так. Це не подих вічності. Це вже ворота чогось, де навряд чи щось і комусь розпізнати. Зелена троянда розпускається десятками кольорів. Я закриваю очі. І реальність тицяє дулю.

Зося дивився на мене своїми булькатими водянистими очима пропащого злодюги, з таким виглядом, наче програв у карти самому чорту; наче хотів прозирити, що я зжер кілька років тому на Різдво. Його куца фігура, з маленькими іграшковими руками, затягнута у вилинялий піджак, звідки виглядали куці ніжки, похитувалася в такт співу його вихованок-хористок. Здорова рука у Зосі піднялася у привітанні, а потім обвисла, ніби хтось невидимий перебив одним махом тяжкою чавунною кочергою. Сонце червоним німбом блимало у нього за головою. Ані йому, ані мені нічого сказати.

– Здоров, – видобув нарешті я; і тут від залишку паскудного кокаїну у мене з носа пішла кров, і я відчув шалений голод. І втратив свідомість.

– Я ж говорив тобі, старий, що краса врятує світ? А? А ти, сучий потрух, мене не слухав. Наркота на голодний шлунок діє дуже шкідливо… І ще одне… Або ти йдеш до кінця, або ти зригуєш… Манько, Шпулько, несіть його до харчоблоку, – його сизі бульки зависли двома кульками над моїм обличчям, і в них плавали рештки якогось нам з ним незрозумілого світу, за який я, Алекс Вовк, хотів, навдивовижу, учепитися.

– А ти здохнеш від прищавого банального передозу, – сказав я йому на те і вирубився. Час припинив накручувати мізки. Було темно і приємно. І я вже радів, що нарешті дав дуба, але приємне приходить, як уже зазначалося, не так часто. Цього-то я і боявся найбільше. Витрахана ілюзія може існувати в чиїйсь гиблій божевільній уяві. Такого не зародиться навіть у цих дебілок, що несли мене, як кіношного Нібелунга, великим квітневим садом, з покаряченими п'ятдесятилітніми яблунями, грушами та вишнями. Хор зіскаженілих ангелів припинився. Все було б здорово, аби тільки людина навчилася змінювати, як амеба, там, лапи, як ящірка хвіст, або дрочила, як гібон, без усякої там фантазії та кайфу. І я знову від'їхав, наостанок зловивши своїми камерами чесані рейтузи та стрижені черепки дебілок.

За три дні серед буколічних корів, що смачно ляпали кізяками перед самим носом, ревли у відкрите вікно, мені видалося, ніби я пролежав так довго, що срака моя стала подібною до пральної дошки, а дні булькали і ліпились у моїх мізках, як нічне провінційне небо. Повз мене пропливала фантасмагорична істота, видно, рідкісна викопна рептилія часів неоліту, але я піднімав голову і бачив перед собою Зосю з рожевим херувимським обличчям. Усе б тіп-топ, аби не одна особливість, яку я з пекучим жаром намагався відкинути, а вона поверталася в банальний спосіб, і мої нейрони, що висукувалися з соплями на груди, підтверджували істотно щось таке, що сам чорт не добере. Я бачив червоні, просвічені палаючі очі, і амнезія майбутнього захоплювала мене. Зося. Потім якийсь грьобаний міст десь у столиці. І знову несправжній Зося. Його як хто вирізав з глянцьованого часопису, що побував на пожежі і його витягла чиясь кмітлива рука, мов той раритетний експонат. Видно, я вже тоді побачив своє майбутнє. Кажуть, на п'ятому десятку таке буває. Воно буває і раніше, і завжди, але не завжди ти розумієш, що за хрєнотєнь залазить тобі в довбешку.

Гудіння золотого джмеля в мармеладі рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцінних дітей мажорних батьків, що скидають їх сюди, наче старіюча повія викиднів до сміттєвого бака. Останнього, третього ранку я кволо підвів голову, і білі анфілади колишньої келії вирвали мої легені булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову піднімалася температура і таке-сяке. І головне, Зося.

Від одного покидька інший покидьок не чекає нічого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же міцний, як і всі затверджені конституційними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тією різницею, що коли ти потрапляєш у біду, то всі виблядки скопом кидаються тобі допомагати, щоб потім одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, і нічого від нього було чекати. Але на цей раз він дуже потішив моє відсутнє себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сімейне життя, якого насправді не існувало. Можливо, Зося – це те, що було не найкращим у моєму житті, але коли звалюєшся до ями, то тебе повинен звідти хтось-таки витягти, хоча б навіть і той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в біографії ми були подібними із Зосею, як би нам обом того хотілося чи ні.

Обидва з порядних сімей, наскільки чиновники держустанов можуть претендувати на порядність. Ми були набитими ледацюгами і нічого не вміли робити. Різниця між нами – двадцять років. Нудьга, вседозволеність перед законом, відносна, – завжди це дає приємний вибір чимчикувати в будь-якому напрямку. Здається, нас якось ще тоді називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нічого фігового. На свій ідіотизм у кожного своя ціна, так говорив Зося. Ось він сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасує для проформи колоду карт і вирікає:

– Вулиця – це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат – секс. А це вже цивілізація…

Зося сидить серед десятка охламонів з тонкими шиями, витонченими жіночими пальцями, і вони дивляться на нього, як на божество. Він найперший катала в столиці. Він обкатував синків міністрів, генсеків разом з їхніми виблядками. Він сидить і пророцтвує, але не знає, що цьому скоро настане край.

– Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагає від них розуміння сліпоти наступного дня…

Через тиждень Зося програється в пух, залізе в борги, знову програється. І тоді в екзальтації, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горілки, зажере пачкою етаміналу і при свідках чесного катрану відрубає кисть лівої руки.

– Вулиця – це безліч перспектив, що сходяться і розходяться, сплітаючись вузлом на вашій горлянці…

Я завжди знав, що коли ти нічого не тямиш у музиці, то не фіг сідати за піаніно. І тут немає ніякої ані моралі, ані романтики. Напевне, це і трапилося із Зосею, зі мною і моїм поколінням. Але і це б не було правдою. Ми прийшли на вулицю, як на великий атракціон. Нам невідома була надія, щоб виживати. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.

Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою повиганяли із темних затишних дір. Ось так, якщо ви щось зрозуміли з усього цього. І таке буває.

Після того випадку, з власноруч відрубаною рукою, трохи поваландавшись серед професійних катал, Зося, у якого мораль розв'язалася, як шнурок на черевику, ще в утробі дорогої матусі, кинувся освоювати новий бізнес. У сенсі – ні фіга не робити, отримувати гроші і трахати молоденьких дівчаток. У своєму роді, Зося був педофілом. Якщо вірити лікарям з дурдомів, де ми якось із Зосею навперемінки поперебували. Але із Зосею була своя хроніка. Тупість щодо моралі. Кінець і мораль не дружать. Але він не був полишений романтики. Зося любив музику. Особливо класичну. Бетховен, Бах, Моцарт там. Ну, звісно, і шансон. Зося навіть писав вірші. Паскудні, але вірші. Щось про сонце, квітки та кохання. Для дванадцяти– чи тринадцятилітніх сцикух. Цього вистачало. Він ще малював. Писав картини. Такі ж невиразні, як і сам. Досить бідово торгував польською біжутерією, сколотив капітал. У тата виклянчив дачу під майстерню і влаштував щось подібне, як і в цій богадільні, за винятком того, що командував він цілим полком прищавих дівиць. Там-то він і знюхався з Тоцьким та Фармагеєм, тобто під час удосконалення творчих сил та педагогічної діяльності. Останній благополучно почив у віці сорока п'яти років від проривної виразки. Перебудова розкручувалася на всі сто, Фармагей справно, на всі сто, торгував іконами, антикварною рухляддю, картинами – Саврасовими, Шишкіними, ну, усім тим мотлохом, що знову почав входити в моду, який «нові» розвішували по кухнях та туалетах. Навіть не несмак, а моральний дебілізм якийсь. Справа тут не у Фармагеї, він-то якраз був мужиком нічого, без всіляких відхилень. Навіть не у Зосі, що на той час присів круто на наркоту і вирулити йому швидше, судилося на тому світі. Я тоді перебивався з хліба на воду, якщо зважити на те, що я обкатував у карти товстосраких партійних бонзів. Їв із золота чорну ікорку з такими людьми, що прямо ого-го і що нині вже історія. Тоді-то я вперше почув про якогось Тоцького. Останнє, що я чув про цю паскудь, що він намагався поправити свої грошові справи, підторговуючи жмурами в Таїланді після нещодавньої катастрофи, видаючи фальшиві посвідчення, не безкоштовно, звісно, родичам убієнних. А Зося, охєрівши від наркоти, зовсім здраво, як на думку його молокососного оточення, виношував план убивства президента. Сміх та й годі. Зося, у порівнянні з цими фраерами, був лише дебілом з претензіями.

Нарешті я очухався від сну зовсім. Зося сидів біля мене, трохи ліворуч, ніжно, по-дитячому усміхаючись. У прочинене вікно банально летів яблуневий квіт. І спів. Це звучав якийсь релігійний гімн. Гімн лунав урочисто, але не так, як у церквах, не так, як велична пісня духу; спів підіймався сталактитовими стовпами догори й осипався вниз з ніагарським гуркотом, підіймаючи хвилю притлумленої, як виття собаки, пристрасті.

– Чуєш? – Зося підняв руку, трохи повернув обличчя до вікна, винувато усміхнувся, обтрушуючи налиплий квіт з губ. – Це мої янголятка…

– Здурів ти, Зось, чи шо?

– А які вони солоденькі, мої янголятка, – не слухаючи, базікав Зося.

Мене знудило, але не від смутного здогаду. Просто ця паскудь, доки я хворів, періодично наширювала мене морфіном. Я векав у кутку, стоячи на чотирьох, а Зосю вже несло. А я ригав. Та ось Зося заглух. І надовго. Лунав божевільний хор і моє бекання. Потім він став і простягнув мені слоїка з молоком.

– Випий, це теж мої янголятка. Дуже допомагає, – сказав він.

У відповідь я тільки векнув, пустивши зеленого дракона на волю. Людина швидше повірить в існування чорта, ніж янгола. Такі ми вже вродилися.

Перше, що прийшло мені в голову сидячи біля широкої сірої труби сміттєпроводу, думка про сукню. Яскраву і білу, з червоним, зеленим, синім по полю. Полегшити душу можна на смітнику. Нічого особливого. І нічого нового. Спочатку я лежала в коридорі і вже ні про що не думала. Спочатку, відколи побачила цих двох гоблінів, я зраділа: хоч які не які захисники або свідки. Та не тут-то було. Потім навкарачки перебралася до смітника. Виблювала. Напевне, я туди тільки й добиралася, аби поблювати. У задниці пекло, мовби туди влучила новорічна шутиха. Я подивилася у крихітне віконце. Зелені ліхтарі осліпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смітника. Напевне, напівсвідомо хочеться повернутися звідти, звідки ми вийшли. Чорт, ці зелені ліхтарі. Я знову уперто почала думати про сукню. Нічого особливого не сталося. Нічого. Навіть голова Тоцького не з'являлася, ніякого тобі співчуття, а я ж не зла, їй-богу, не маю зла, хоча зі мною всі так паскудно поводилися. Навіть сам Бог. Та з ним-то якось розберемося. Його не видно, та й чи це все його робота, а не купи двоногих паскудів. Знову виблювала. Попорпалася у сумочці. Знайшла зжовану хустинку, колись білосніжну, упаковку презервативів. Косметичка відсутня. Життя черговий раз мене нагнуло. Ткнулася було до ліфта, та облишила. Зайшла вона, Мама. Я її знала. Я почала, нічого кращого, дурепа, не знайшла, як молитися. Мама понюхала своєю бульдожачою харею повітря і пішла. Гавкнули двері. Було холодно, але довелося зняти чобітки і спускатися через чорний хід, східцями. Я хлюпала носом, ляпала босими ногами по голому бетону. Нагорі заґвалтувало, щось гуркнуло, тупо так, десь на шостому поверсі. Ну і чорт з ними, з поверхами. Тоцький мертвий, слава тобі боже. Тьху, що мені в голову лізе. А між ногами пожежа. І помочитися, і потрахатися водне. Отой, якого звали Лу, трохи ліпше. Боже, скільки я вже не була з мужиком, справжнім мужиком. Та пішли б вони всі… Тоцький мене заставляв і мені заставляв лизати тим маленьким сучкам. Інакше у нього не виходило. А Клавка трахала його ділдо в сраку. І, блядь, він хрюкав як свиня, пускав соплі від задоволення. А мені лизати. Чому ти мене, Господи, так караєш. От свинство, лак на нігтях облуплюється з кожним кроком. Але швидше, сонечко, золотце, кицюню, воруши своїми лапками, бо нам не ходити більше.

На вулиці вийшло ліпше, аніж мені видавалося: волого, прохолодно і чисто. Зелені ліхтарі, риплять двері у підсобці для двірників. Тхне сміттям. І картриджі. Тю ти! Влізе таке в голову. Одягнути чобітки і марш на таксі. Пару баксів, усього пару баксів. І чого, якого дідька не йдуть картриджі з голови. Каблуки підламуються.

– Куди, кицю?

– В центр. До людей.

– Де ти їх знайдеш?

– Де немає, там і треба шукати, любчику. Серед козлів!

Жовте авто, мигаючи зеленими бульками, вичавлюючи воду з снігу, пірнуло у ніч.

Яскрава осінь. Але я вже нічого не бачу. Тож думаю, якщо вам обридло дрочити десь-інде, то необхідно змінити позицію. Або дрочіть в іншому місці. Тут скоро пройде полотнищами, щільними і безпросвітними, сезон дощів: прогалини між домами заллє жовтим, навічно поховавши твої страхи, і окупить все програне, до дна.

Зося пускався берега повільно, як ті тайванські капелюшки водою після смертельного, як люмінесцентне світло, тайфуну. Цей недоносок поселився поруч, занісши сморід наркоти і божевілля. Зранку він хрипів та кашляв від ломок. Потім, підігрівшись, розминався на Дульці, вайлуватій, з одвислими коров'ячими боками олігофренці.

– Головне, старичок, вона не читає книжок, – говорив він, підсовуючи мені коробку морфію, справжню мрію столичного наркоші. – Совіти не були пуританами. Це була справжня еліта. Тільки вибрані, лише вибрані мали право на трах. А що вибраність? Гроші. Ось це маленьке дебілкувате створіннячко – мрія. Воно окрім кукурудзяної чи манної каші не потребує нічого.

– Зося, по-моєму ти мене з кимось сплутав. – Нудна хвиля, моторошна і приємна хвиля приходу відділяла мене все далі, як човен відносить буря. Зося виникав, кумедно вимахуючи ручками на горизонті. Несподівано він зробився реальним, як прозора паперова калька.

– Ти повинен мене зрозуміти, Алекс. Ти повинен розуміти різницю у віці, дорогий, – Зося багатостраждально закотив під лоба очі. – Я втомився. Я старію. Ти ще у своєму віці не знаєш, що таке печінка і як довго відшукувати член в штанях, щоб його устромити в дірку, яка від тебе ще, на всі земні капості, ховається за непробивний фінансовий мур.

– По-моєму, ти забув уже, де знаходиться твоя, – я не знайшов нічого кращого, як відповісти саме так.

– Слушно, – Зося постукав зігнутим пальцем по черепку. – Розумієш, все знаходиться тут. Всі проблеми.

Голка занишпорила у пошуках вени. Зігнулася, поповзла назад, знову захід. Нарешті Зося жаско видихнув. І продовжив:

– Добра доза морфіну перетворює тебе або на надчуттєвий апарат, або навпаки. Це навпаки трапилося зі мною. Весь мій життєвий досвід викристалізувався за допомогою опіатів.

– Угу… – Я вже був у стані логічного дебілізму але спромігся його дістати. – Ну а як дівчатка? Куди ти їх подінеш?

– Я скоро повернуся. Повернуся переможцем і іменинником, – виголосив Зося.

– На твоє сімдесятиліття, Зося, я подарую тобі упаковку наймодерніших памперсів.

– Це що авангард, Алекс?

– Блін, ти дійсно зробився старим. Це зараз називається модерном.

– Куди-куди…

– Зося, з педофіла ти перетворився на старого торчка, – резонно заявив я.

– А що толку з цих сцикавок. За рік-два цицьки їхні обвиснуть, очі вилиняють, шкіру роз'їсть целюліт, а п'яти порепаються, як висохла глина. А тут… Тут мрія…

Ось так ми розважалися. Іноді Зося відволікався на свої лікарські обов'язки, після чого трупарня закладу поповнювалася, – це я чув на слух, по виску незмащених металевих, стального кольору дверях. Якось він завів:

– Ти пам'ятаєш Фармагея?

– Того самого… – кволо потягнув я, видивляючись діру у своїй свідомості.

Дощі лили четвертий день, перетворивши на острів у багні наш притулок. У такі години Зося любив залізти на тепле горище і дивитися осклілим водянистим поглядом на шпиль католицького собору, зовсім як кіт. Тоді Зося робився романтичним, і новонабута посадкова усмішка та цукрове задоволення зникали з його обличчя.

– Так. Того. Ну славний малий. Але він допускається помилок. Фармагей полюбляє мажорних бабів. Породистих, як англійські кобили. Ти не знаєш, що його тримало з Тоцьким? Тоцький ще той хват. Вище десяти років не брав. Що за прелесть. Дівчатка і хлопчики семи-десяти років. Сама невинність, безпорадність. Відкриті ротики, губки, простягнуті ручки. І тут… Ти закон життя, ти вчитель, ти все. Ніколи себе не відчував Богом, Алекс? Ну, хоча б його помічником. Нічого поганого, то лише уява, уява.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.