Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Пригоди Тома Сойєра

ModernLib.Net / Детские приключения / Марк Твен / Пригоди Тома Сойєра - Чтение (Ознакомительный отрывок) (Весь текст)
Автор: Марк Твен
Жанр: Детские приключения

 

 


Марк Твен


Пригоди Тома Сойєра

Передмова

Більшість пригод, про які оповідає ця книга, були взяті з життя: одну-дві пережив я сам, решта сталися з хлопцями, котрі навчалися у школі разом зі мною. Гек Фінн списаний із натури, Том Сойєр також, але не з одного оригіналу – він є комбінацією рис трьох хлопчиків, яких я знав, і тому належить до змішаного архітектурного типу.

Дикі забобони, про які йтиметься нижче, були поширені серед дітей та негрів Заходу в ті часи, тобто тридцять-сорок років тому.

Хоча моя книжка призначена передусім для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що вона зацікавить і дорослих чоловіків та жінок, бо ж мені хотілось нагадати їм, якими вони самі були колись, що відчували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри іноді були втягнуті.

Гартфорд, 1876 Автор

Розділ І


– Томе!

У відповідь – тиша.

– Цікаво, куди міг подітися цей хлопчисько? Томе, ти де?

Тітонька Поллі опустила окуляри на носа й оглянула кімнату поверх скелець, потім підняла окуляри на лоба й подивилась з-під них. Вона майже ніколи не дивилась крізь окуляри на такий дріб’язок, як хлопчисько; це були її парадні окуляри, її гордість, вона їх придбала для краси, а не заради користі, й щось розгледіти крізь них було так само складно, як крізь пару заслінок для печі. На хвилину вона розгубилась, а потім промовила – не дуже голосно, але так, що меблі в кімнаті могли її почути:

– Ну, постривай, нехай тільки я до тебе доберуся…

Не скінчивши, вона нагнулась і почала тицяти щіткою під ліжко, переводячи подих після кожної спроби. Але витягла звідти лише кішку.

– Що за хлопчисько, зроду такого не бачила!

Вона підійшла до відчинених настіж дверей, спинилася на порозі й обвела поглядом свій город – грядки помідорів, що заросли дурманом. Тома не було й тут. Тоді тітонька знову покликала – цього разу так голосно, щоб її було чути якомога далі:

– То-о-оме, ти де?

За її спиною почувся легенький шурхіт, вона озирнулася – якраз вчасно, щоб схопити за барки хлопчиська, який намірився прошмигнути у двері.

– Ну, звісно! Я зовсім забула про комірчину. Ти що там робив?

– Нічого.

– Нічого? Подивись, у чому в тебе руки. І рот також. Це що таке?

– Не знаю, тітонько.

– А я знаю. Це варення – ось що це таке! Сорок разів я тобі казала: не смій чіпати варення – битиму! Подай мені різку.

Лозина засвистіла в повітрі – здавалося, лиха не минути.

– Ой, тьотю, що це у вас за спиною?!

Старенька озирнулася, підхопивши спідниці, щоб вберегтися від небезпеки. А хлопчик миттю перестрибнув через високий паркан – і тільки його й бачили.

Тітонька Поллі спершу оторопіла, а потім добродушно розсміялася:

– Ось так завжди! Невже я так нічого й не навчуся? І чи ж мало він викидає коників? Час би вже, здавалося, порозумнішати. Та немає дурнішого за старого дурня. Недарма кажуть: «Старого пса не навчиш новим фокусам». Але ж, Боже мій, він кожного дня вигадує щось новеньке – хіба ж знаєш, чого можна чекати? І ніби знає, скільки часу можна мене мучити; знає, що варто йому мене розсмішити або хоча б на мить збити з пантелику, як у мене вже й руки опускаються і я навіть шльопнути його не можу. Не виконую я свого обов’язку, нічого гріха таїти! Адже сказано в Святому Письмі: хто жаліє дитя, той губить його. Нічого хорошого з цього не вийде, гріх один. Він справжнє бісеня, знаю, але ж він, бідолаха, син моєї покійної сестри, і в мене якось духу не вистачає карати його. Потакати йому – совість замучить, а покараєш – серце розривається. Недарма ж сказано в Святому Письмі: вік людський короткий і сповнений страждань. Думаю, це правда. Сьогодні він прогуляв уроки; доведеться завтра його покарати – задам йому роботу. Шкода примушувати хлопця працювати, коли в інших дітей свято, але робота для нього – це найважче, а мені треба виконати свій обов’язок, інакше занапащу дитину.

Том не пішов до школи й пречудово провів час. Він ледве встиг повернутися додому, щоб до вечері допомогти негреняті Джиму напиляти на завтра дров та наколоти трісок для розпалювання плити. Принаймні він встиг розказати Джиму про свої походеньки, поки той зробив три чверті роботи. Молодший (точніше, зведений) брат Тома Сід вже зробив усе, що мусив (він підбирав і відносив тріски): це був слухняний хлопчик, не схильний до пустощів та витівок.

Доки Том вечеряв, за будь-якої зручної нагоди витягаючи з цукорниці шматочки цукру, тітонька Поллі задавала йому різні каверзні запитання, дуже хитрі та мудровані – їй дуже хотілося захопити Тома зненацька, щоб той обмовився. Як і більшість простодушних людей, вона вважала себе великим дипломатом, здатним будь-кого ввести в оману. Тітонька вірила, що її невинні хитрощі – це вершина підступності й лукавства. Вона запитала:

– Томе, в школі було не дуже спекотно?

– Ні, тітонько.

– А може, таки спекотно?

– Так, тітонько.

– То невже тобі не закортіло скупатися, Томе?

У Тома завмерло серце – він відчув, що пахне смаленим. Недовірливо подивився в обличчя тітоньці Поллі, але нічого особливого не помітив, тому відповів:

– Ні, тітонько, не дуже.

Вона простягнула руку, помацала сорочку Тома і сказала:

– Так, справді. Ти зовсім не спітнів.

Їй було приємно думати, що вона зуміла перевірити, чи суха в Тома сорочка, так майстерно, що ніхто не здогадався, до чого вона веде.

Проте Том зразу відчув, звідки дме вітер, і випередив наступний хід:

– У нас у школі хлопці обливали голову водою з криниці. У мене вона ще й досі мокра, подивіться!

Тітонька Поллі дуже засмутилася, що проґавила такий суттєвий доказ. Але незабаром знову лукаво поглянула на племінника.

– Томе, адже тобі не треба було розпорювати комір, щоб облити голову, правда ж? Розстібни куртку!

Обличчя Тома засяяло. Він розгорнув поли куртки – комір був міцно зашитий.

– Та ну тебе! Йди геть! Я, зізнаюсь, думала, що ти втечеш із уроків купатися. Гаразд, цього разу я тебе прощаю. Не такий ти вже й поганий, як здаєшся.

Вона і засмутилася, що проникливість її цього разу підвела, і зраділа, що Том хоча б випадково поводився добре.

Тут втрутився Сід:

– Мені здалося, що ви зашивали йому комір білою ниткою. А тепер у нього чорна.

– Так і є, я зашивала білою! Томе!

Але Том не став чекати, що буде далі. Вибігаючи за двері, він гукнув:

– Я це тобі ще пригадаю, Сідді!

У потайному місці Том оглянув дві товсті голки, заколоті в лацкани його куртки й обмотані нитками: одна голка була з білою ниткою, друга – з чорною.

– Вона нічого не помітила б, якби не Сід. От халепа! Вона зашиває то білою ниткою, то чорною. Якби весь час однією – а так спробуй встежити! Але ж і відлупцюю я Сіда! Надовго запам’ятає!

Том не був взірцем поведінки, але дуже добре знав того, кого в місті вважали взірцем, – і терпіти його не міг.

Та через дві хвилини або й того менше він вже забув про всі свої нещастя. Не тому, що вони були не такі важкі й гіркі, як у дорослого, – просто він раптом згадав про своє нове захоплення. Точнісінько так, як дорослі забувають про свої страждання, коли починають якусь нову справу. Нещодавно Том перейняв у одного негра особливу манеру свистіти, і тепер йому кортіло потренуватися в цьому вмінні.

Це була звичайнісінька пташина трель – щось схоже на заливчастий щебет; і для того, щоб так свистіти, треба було раз по раз доторкатися до піднебіння язиком – читач, певно, пам’ятає, як це робиться, якщо був колись хлопчиком. Проявивши старанність і терпіння, Том досягнув справжньої майстерності, тож він попрямував вулицею ще швидше – на його вустах лунала музика, а душа була сповнена вдячності. Він почувався, як астроном, котрий відкрив нову планету, – і, без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то всі переваги були на боці хлопчика, а не астронома.

Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний – подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках – і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була – зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий – але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:

– Хочеш, відлупцюю?

– Ану, спробуй! Кишка тонка – не зможеш!

– Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.

– А ось і не зможеш.

– Зможу.

– Не зможеш!

– Зможу.

– Не зможеш!

Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:

– Як тебе звати?

– Не твоє діло.

– Захочу – буде моє.

– Ну, так чого не починаєш битися?

– Поговори мені більше – заробиш.

– І поговорю, і поговорю – ось тобі!

– Ти ба, який розумний! Та я, коли захочу, тебе однією лівою відлупцюю!

– То чого ж не лупцюєш? Тільки говориш.

– Будеш дурня клеїти – таки відлупцюю.

– Ну-ну! Знаємо ми таких.

– Ач, вирядився! Подумаєш, який пишний! Ще й у капелюсі!

– То збий, якщо не подобається. Ну, спробуй, збий – тоді побачиш.

– Брешеш!

– Сам брешеш!

– Де вже тобі битись – не посмієш.

– Йди до біса!

– Поговори ще, я тобі голову цеглиною провалю!

– Ага, так і провалив!

– І провалю.

– То чого стоїш? Тільки й умієш, що говорити. Чого ж не б’єшся? Боїшся, значить?

– Ні, не боюсь.

– Боїшся!

– Ні, не боюсь.

– Боїшся!

Знову мовчанка, знову обидва починають наступати боком, косують один на одного. Нарешті зійшлися плечем до плеча. Том сказав:

– Збирайся геть!

– Сам забирайся!

– Не хочу.

– І я не хочу.

Кожен стояв, виставивши ногу вперед, як опору, щосили штовхаючи суперника і з ненавистю дивлячись на нього. Однак сили виявилися рівними. Нарешті вони, червоні й розпаленілі від боротьби, обережно відступили один від одного, і Том сказав:

– Ти боягуз і щеня. Ось скажу своєму старшому братові, щоб він тобі дав прочуханки, то він тебе одним мізинцем поборе.

– А мені плювати на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще старший. Візьме та як перекине твого через паркан! (Обидва брати існували лишень в уяві).

– Усе це брехня.

– Говори що хочеш – не брехня!

Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску й сказав:

– Тільки переступи через цю лінію, і я тебе так відлупцюю – мало не здасться. Спробуй тільки, побачиш, що буде.

Новенький хлопчик хутко переступив риску і сказав:

– Ану, спробуй зачепи мене!

– Ти не штовхайся, бо як дам!

– Хочу подивитися, як ти мені даси! Чого ж ти не б’єшся?

– Давай два центи, відлупцюю.

Новенький дістав із кишені два великих мідяки й насмішкувато простягнув Тому. Том ударив його по руці, й мідяки полетіли на землю. Тієї ж миті обидва хлопчики покотилися в багнюку, зчепившись по-котячому. Вони тягали і смикали один одного за волосся й одяг, дряпали носи, пригощали один одного стусанами – і покрили себе курявою і славою. Незабаром колотнеча припинилась, і крізь дим бою стало видно, що Том сидить верхи на новому хлопчикові й дубасить його кулаками.

– Проси пощади!

Хлопчик лише заборсався, намагаючись звільнитись. Він плакав більше від злості.

– Проси пощади! – і кулаки запрацювали знову. Нарешті чужинець здавленим голосом попросив пощади, і Том відпустив його, сказавши вслід:

– Це тобі наука. Іншого разу дивися, з ким зв’язуєшся.

Чепурун пошкандибав геть, струшуючи пил із костюмчика. Він схлипував, сопів і обіцяв Тому доброї прочуханки, «коли спіймає його ще раз».

Том посміявся над ним і рушив додому в якнайліпшому настрої. Але щойно Том повернувся спиною до хлопчиська, як той схопив камінь і кинув у нього, поціливши межи лопаток, а тоді кинувся навтьоки, стрибаючи, як антилопа. Том переслідував його до самого будинку й таким чином дізнався, де він живе. Якийсь час він вартував біля хвіртки, викликаючи ворога на вулицю, але той лише кривлявся у вікні, відхиляючи виклик. Нарешті з’явилася мати чужака, обізвала Тома поганим, грубим, невихованим хлопчиськом і веліла йому забиратися геть. І він пішов, попередивши, щоб її синок більше ніколи йому не потрапляв на очі.

Том повернувся додому дуже пізно й, обережно залізаючи в вікно, виявив засаду в особі тітоньки Поллі; а коли вона помітила, в якому стані його костюм, то її рішення замінити йому суботній відпочинок каторжною роботою стало твердішим за граніт.

Розділ ІІ


Настав суботній ранок, і все на світі дихало свіжістю, сяяло та вирувало життям. У кожному серці звучала музика, а якщо це серце було молодим, то пісня рвалася з губ. Радість була на кожному обличчі, й весна – у ході кожного. Біла акація стояла, заквітчана цвітом, і її пахощі розливалися в повітрі. Кардіфський пагорб, що виднівся звідусіль, увесь зеленів і здаля здавався дивовижною, звабливою країною, сповненою миру та спокою.

Том з’явився на тротуарі з відром вапна та довгою щіткою в руках. Він оглянув паркан, і вся радість відлетіла від нього, а душа занурилась у глибокий смуток. Тридцять ярдів дощаного паркану десять футів заввишки! Життя здалося хлопцеві порожнім, а існування – непосильним тягарем.

Зітхаючи, він занурив щітку в відро і провів нею по верхній дошці, повторив цю операцію, порівняв мізерну побілену смужечку із неозорим материком нефарбованого паркана і понуро сів під деревом. Із хвіртки вибіг Джим із жерстяним відром у руці, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Том раніше думав, що носити воду з міської криниці – нудна справа, але сьогодні він поглянув на це з іншої точки зору. Він пригадав, що біля криниці завжди збирається товариство. Білі й чорні хлопці та дівчата завжди стовбичили там, очікуючи на свою чергу, відпочивали, обмінювалися іграшками, сварилися, билися, пустували. Ще він пригадав, що Джим, хоча до криниці від будинку було лише зо півтори сотні кроків, ніколи не повертався додому раніше як за годину, та й то неодмінно доводилося когось за ним посилати.

Том сказав:

– Слухай, Джиме, я сходжу по воду, а ти побіли тут трохи.

– Не можу, містере Том. Стара хазяйка веліла мені хутенько сходити по воду і не зупинятися ні з ким по дорозі. Вона казала, що містер Том, певно, покличе мене білити паркан, то щоб я йшов, куди маю іти, й не сунув носа не в свої справи, а про паркан вона сама потурбується.

– А ти її не слухай, Джиме. Мало що вона там каже. Давай мені відро, я миттю збігаю. Вона навіть не дізнається.

– Ой, боюся я, містере Томе. Стара хазяйка мені за це голову відірве. Їй-богу, відірве.

– Це ж хто, вона? Та вона ніколи й руки не піднімає! Цюкне по голові наперстком, та й по тому – ото біда! Го – ворить вона казна-що, але ж від слів нічого не станеться, хіба що сама заплаче. Джиме, я тобі кульку подарую! Білу з мармуровими прожилками!

Джим завагався.

– Білу мармурову, Джиме! Це тобі не якась дурничка!

– Ой, як здорово блищить! Тільки дуже вже я боюсь старої хазяйки, містере Том…

– А ще, якщо хочеш, я тобі покажу свій хворий палець.

Джим був звичайною людиною – він не зміг протистояти такій спокусі. Він поставив відро на землю, взяв білу кульку і, знемагаючи від цікавості, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Та за мить він уже летів по вулиці, калатаючи відром і почухуючи спину, Том ретельно білив паркан, а тітонька Поллі залишала театр воєнних дій із пантофлею в руці та тріумфальним блиском в очах.

Але енергії Тома вистачило ненадовго. Він почав думати про те, як весело розраховував провести цей день, і скорбота його наростала. Незабаром інші хлопці будуть іти з дому в різні цікаві місця й почнуть глузувати з Тома за те, що його примусили працювати, – одна ця думка пекла його, наче вогнем. Він вийняв із кишень усі свої скарби й оглянув їх: поламані іграшки, кульки, різний непотріб, – може, й годиться на обмін, але навряд чи цього досить, щоб купити Томові хоча б одну годину повної свободи. Том знову заховав до кишень свої вбогі капітали, облишивши будь-яку думку про те, щоб підкупити хлопчаків. І в цю похмуру й безнадійну хвилину його раптом осяяло натхнення. Найсправжнісіньке сліпуче натхнення!

Він узяв щітку й продовжив повільно працювати. Незабаром із-за рогу з’явився Бен Роджерс – той самий хлопчак, чиїх глузувань Том боявся більше за все на світі. Хода у Бена була легка, підскоками – вірний доказ того, що й на серці в нього легко, і від життя він очікує лише найкращого. Він жував яблуко й час від часу видавав протяжний мелодійний гудок, за яким слідувало: «Дінь-дон-дон, дінь-дон-дон», – на найнижчих нотах, адже Бен вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, він збавив швидкість, повернув на середину вулиці, нахилився на правий борт і почав неспішно повертати до берега, старанно і з належною поважністю, оскільки зображував «Велику Міссурі» й мав осадку дев’ять футів. Він був і пароплавом, і капітаном, і пароплавним дзвоном – усім водночас, і тому уявляв, ніби стоїть на капітанському містку, сам віддає команду і сам її виконує.

– Стоп, машина! Тінь-лінь-лінь! – машина пригальмувала, і пароплав повільно підійшов до тротуару. – Задній хід! – обидві руки опустилися і витягнулися по боках.

– Право руля! Тінь-лінь-лінь! Чу! Чу-у-у! Чу! – права рука тим часом урочисто описувала кола: вона вдавала сорокафутове колесо.

– Ліво руля! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у-чу-чу! – ліва рука почала описувати кола.

– Стоп, правий борт! Тінь-лінь-лінь! Стоп, лівий борт! Малий хід! Стоп, машина! Найменший хід! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у! Віддати кінці! Швидше! Ну, де у вас канат, чого там длубаєтесь? Зачалюй за палю! Так, так, тепер відпусти! Машина спинилася, сер! Тінь-лінь-лінь! Шт-шт-шт! (Це пароплав випускав пару.)

Том продовжував білити паркан, не звертаючи на пароплав жодної уваги. Бен втупився у приятеля й сказав:

– Ага, попався, взяли на причал!

Відповіді не було. Том розглядав свій останній мазок поглядом художника, потім ще раз обережно провів щіткою по паркану й відступив, щоб помилуватися результатом. Бен підійшов і став поруч з ним. Том ковтнув слину – так йому захотілося яблука, але він не відривався від роботи. Бен сказав:

– Що, старий, працювати доводиться, еге ж? Том різко повернувся і сказав:

– А, це ти, Бен… Я й не помітив.

– Слухай, я іду купатися. А ти не хочеш? Та ні, звісно, ти ж працюєш. Певна річ, працювати куди цікавіше.

Том пильно подивився на Бена і запитав:

– Що ти називаєш роботою?

– А це, по-твоєму, не робота?

Том знову заходився білити й відповів мимохідь:

– Що ж, може, робота, а може, й не робота. Я знаю лише одне: Тому Сойєру це до душі.

– Та годі вже, наче тобі може подобатися білити! Щітка продовжувала рівномірно рухатися по паркану.

– Подобається? А чому б і ні? Таки не щодня нашому брату випадає нагода побілити паркан.

Після цього Бен подивився на все іншими очима, навіть перестав жувати яблуко. Том обережно водив щіткою туди й сюди, зупиняючись час від часу, щоб помилуватися результатом, а Бен стежив за кожним його рухом. Ця справа здавалась йому дедалі цікавішою. Раптом він сказав:

– Слухай, Томе, дай мені побілити трохи.

Том задумався і спершу ніби вже й готовий був погодитись, але потім раптово передумав.

– Ні, Бене, нічого не вийде. Тітонька Поллі просто труситься над цим парканом; розумієш, він виходить на вулицю, – якби це був той бік, що дивиться у двір, я і слова не сказав би, та й вона, думаю, теж. А так – вона труситься над парканом. Знаєш, як ретельно його треба білити? По-моєму, хіба один хлопець із тисячі чи навіть двох тисяч зуміє побілити його як слід.

– Правда? Слухай, пусти хоча б спробувати, хоч трішечки. Томе, я б тебе пустив, якби ти був на моєму місці.

– Бене, я б із радістю, чесне індіанське! Але ж як бути з тітонькою Поллі? Джиму теж хотілося пофарбувати, а вона не дозволила. Сіду хотілося, вона й Сіду не дозволила. Бачиш, як виходить? Ось візьмешся ти білити паркан, а раптом що…

– Та що ти, Томе, я ж буду старатися! Ну, пусти, я спробую. Слухай, я тобі дам серединку від яблука.

– Ну, добре вже… Хоча ні, Бене, краще не треба. Я боюся.

– Я все яблуко тобі віддам.

Том випустив щітку з рук, вдаючи, що робить це не дуже охоче, але в душі він торжествував. І доки колишній пароплав «Велика Міссурі» трудився в поті чола на осонні, художник, який відійшов від справ, сидів на бочечці в затінку, бовтав ногами, жував яблуко й обдумував подальший план побиття немовлят. А їх не бракувало. Хлопчаки щохвилини пробігали вулицею. Вони підходили, щоб посміятися над Томом, – і залишалися білити паркан. Коли Бен вибився із сил, Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за старенького паперового змія, а коли той стомився білити, Джонні Міллер купив право білити за дохлого пацюка із мотузочком, щоб зручніше було крутити, й так далі, година за годиною. До середини дня із бідного, майже вбогого хлопчика Том перетворився на багатія, який буквально купався в розкоші. Окрім уже названих багатств, він мав дванадцять кульок, зламану губну гармоніку, осколок синього пляшкового скла, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відчиняв, шматок крейди, кришталеву пробку від карафки, олов’яного солдатика, пару пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник без собаки, руків’я від ножа, чотири шматки апельсинової шкірки і стару віконну раму. Том чудово провів увесь цей час, нічого не робив і веселився, а паркан був покритий вапном у три шари! Якби в нього не закінчилося вапно, всі хлопчаки міста могли б стати банкрутами.

Том подумав, що життя не таке вже й погане. Сам того не усвідомлюючи, він відкрив великий закон, що керує людськими діями, а саме: для того, щоб хлопчику чи дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне – аби цього було нелегко добитися. Якби Том був великим і мудрим мислителем, як, наприклад, автор цієї книги, він зробив би висновок, що Робота – це те, що людина зобов’язана робити, а Гра – те, чого вона робити не зобов’язана. І це допомогло б йому зрозуміти, чому робити штучні квіти чи носити воду решетом – це робота, а збивати кеглі або підніматися на Монблан[1] – забава.

Є в Англії такі багачі, яким подобається влітку правити поштовою каретою, в яку запряжено четверо коней, тому що на це вони тратять шалені гроші; а якби вони отримували за це платню, гра перетворилася б на роботу і одразу стала для них нецікавою.

Том ще деякий час міркував про природу тих значних перемін, які відбулися в його ситуації, а тоді попрямував із донесенням до головного штабу.

Розділ ІІІ


Том прийшов до тітоньки Поллі, коли вона сиділа біля відчиненого вікна в дуже затишній кімнаті, що була водночас спальнею, вітальнею, їдальнею та бібліотекою. М’яке літнє повітря, заспокійлива тиша, запах квітів та снодійний гул бджіл подіяли безвідмовно, і тітонька задрімала над плетінням, адже розмовляти не мала з ким, хіба що з кішкою, але й та спала в неї на колінах. Окуляри задля безпеки були підняті високо на лоба. Тітонька Поллі думала, що Том давно вже втік, і тому здивувалася, коли побачила, що він сам безстрашно йде до неї в руки. Він сказав:

– Можна мені тепер піти погуляти, тітонько?

– Так скоро? Скільки ж ти зробив?

– Усе, тітонько.

– Томе, не вигадуй, я цього не люблю.

– Я не вигадую, тітонько, все зроблено.

Тітонька Поллі не звикла вірити на слово. Вона пішла подивитися сама і була б задоволена, якби запевнення Тома виявилися правдою принаймні на двадцять відсотків.

Коли ж вона побачила, що побілено весь паркан, та й не просто побілено, а покрито вапном у два чи навіть три шари, і на додачу на землі проведено білу смугу, – здивуванню бідолашної жіночки не було меж. Вона сказала:

– Оце так! Що ж, Томе, ти працювати вмієш, коли захочеш, – промовивши це, вона похопилася й розбавила похвалу: – Шкода лише, що це рідко з тобою трапляється. Добре вже, йди гуляти, але повертайся додому вчасно, інакше скуштуєш різки!

Тітоньку настільки вразили блискучі успіхи Тома, що вона повела його до комори, вибрала найбільше яблуко і вручила хлопцеві з повчальною промовою про те, якою цінною та приємною буває винагорода, зароблена чесно, без гріха, завдяки гідним пошани зусиллям. І доки тітонька закінчувала свою промову уривком зі Святого Письма, що дуже вчасно пригадався, Том встигнув поцупити в неї за спиною пряника.

Він підстрибом вибіг із кімнати й побачив, що Сід піднімається зовнішніми сходами до прибудови на другому поверсі. Під рукою було чимало грудок землі, й вони замиготіли в повітрі та градом посипалися навколо Сіда. Доки тітонька Поллі встигла опам’ятатися від подиву й поспішити на допомогу, п’ять-шість грудок таки влучили в ціль, а Том перескочив через паркан – і тільки його й бачили. В паркані була хвіртка, але в хлопця, як завжди, було обмаль часу – тут не до хвіртки. Тепер його душа заспокоїлась: він віддячив Сіду за те, що він підвів його, звернувши увагу тітоньки Поллі на чорну нитку.

Том обійшов свій квартал збоку й повернув у брудний провулок повз корівник тітоньки Поллі. Хлопець вдало проминув небезпечну зону, уникнувши полону та кари, тому жваво побіг на міську площу, де за попередньою домовленістю вже шикувалися до бою дві армії. Однією з них командував Том, другою – його найкращий друг Джо Гарпер. Обидва великі полководці не принижувалися до того, щоб воювати власноруч, – таке заняття більше пасувало дрібноті – вони сиділи поруч на пагорбі й керували воєнними діями, віддаючи накази через ад’ютантів.

Після тривалого та жорстокого бою армія Тома отримала велику перемогу. Підрахували вбитих, обмінялися полоненими, домовилися, коли оголошувати війну й за що битися наступного разу, і призначили день вирішальної битви. Потім обидві армії вишикувалися в лави і покрокували з площі, а Том сам попрямував додому.

Минаючи дім, де жив Джеф Тетчер, хлопець помітив у саду незнайому дівчинку – чарівне блакитнооке створіння з золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білій літній сукенці й вишитих панталончиках. Герой, щойно увінчаний лаврами, здався в полон без жодного пострілу. Образ Емі Лоуренс, який досі жив у його серці, миттю щез, не лишивши по собі й сліду. Том думав, що кохає Емі до нестями, думав, що обожнюватиме її вічно, а виявилося, що це було лише скороминуще захоплення. Він кілька місяців добивався її взаємності, вона лише тиждень тому зізналася йому в коханні; лише сім коротких днів він був гордий і щасливий, як ніхто на світі, – й ось за одну мить вона зникла з його серця, ніби випадкова гостя, що побула недовго й пішла собі геть.

Том захоплювався новим янголом здаля, доки не побачив, що дівчинка його помітила. Тоді він почав вдавати, ніби не бачить, що вона тут, і заходився викидати різні колінця, як це заведено серед хлопчаків, котрі хочуть сподобатися дівчинці й викликати її захоплення. Досить довго Том виробляв різні штуки і раптом, випадково кинувши погляд у її бік під час якогось карколомного акробатичного фокуса, помітив, що дівчинка повернулася до нього спиною і йде додому. Том підійшов до огорожі й засмучено притулився до неї, все ж таки сподіваючись, що об’єкт його поклоніння ще трішки побуде в саду. Дівчинка постояла хвилину на ґанку, потім повернулася до дверей. Коли вона переступила поріг, Том тяжко зітхнув. Але тієї ж миті просяяв: перш ніж піти, дівчинка перекинула через огорожу квітку – братчики. Том підбіг до паркана і зупинився за два кроки від квітки, потім прикрив долонею очі й почав вдивлятися кудись у далечінь, немовби побачив у кінці вулиці щось вельми цікаве. Потім підняв із землі соломинку і заходився встановлювати її на носі, закинувши голову назад. Хлопець потроху наблизився до квітки і нарешті наступив на неї босою ногою – гнучкі пальці вхопили стебло. Так, стрибаючи на одній нозі, Том завернув за ріг. Але лише на хвилинку, яка була потрібна, щоб засунути квітку під куртку, поближче до серця, – а може, до шлунка, адже хлопець не надто знався на анатомії.

Потому він повернувся до огорожі й тинявся коло неї, продовжуючи кривлятись, аж доки не стемніло. Але дівчинка більше не з’являлась, і Томові не залишалося нічого іншого, як тішити себе думкою, що вона, можливо, підходила в цей час до вікна й бачила його старання. Нарешті він неохоче побрів додому, зовсім замріявшись.

За вечерею він так розходився, що тітонька лише дивувалася: «Який дідько вселився в це дітисько!» Йому добряче перепало за те, що він кидав грудками в Сіда, проте він не брав того до голови. Коли ж спробував поцупити кусок цукру під самісіньким носом тітки і отримав за це по руках, сказав:

– Тітонько, ви ж не б’єте Сіда, коли він витягає цукор.

– Але Сід ніколи не доводить людину так, як ти. Ти не вилазив би із цукорниці, якби я за тобою не стежила.

Незабаром тітонька пішла на кухню, і Сід, радіючи, що йому все сходить із рук, потягнув до себе цукорницю; таке нахабство просто несила було терпіти. Цукорниця висковзнула із Сідових пальців, упала й розбилась. Том був у захваті. Він так зрадів, що навіть притримав язика і промовчав. Вирішив, що не скаже ані слова, навіть коли зайде тітонька Поллі, й сидітиме сумирно, аж поки вона не запитає, хто це зробив. Ось тоді він скаже і помилується, як дістанеться мазунчику, – хіба може бути більше задоволення? Том був настільки переповнений радістю, що ледве стримувався, коли тітонька зайшла із кухні й зупинилась над осколками; її очі метали блискавки поверх окулярів. Затаївши подих, він думав: «Ось, ось, зараз!» І наступної миті розпластався на підлозі! Караюча десниця вже піднялася знову, коли Том заволав:

– Заждіть, за що ви мене б’єте? Це Сід розбив!

Тітонька Поллі завмерла від несподіванки, й Том чекав, чи не пожаліє вона його. Старенькій аж відібрало язика. Оговтавшись, вона сказала:

– Гм! Ну, здається мені, тобі теж недарма перепало! Напевно, ти таки встиг щось накоїти, поки мене тут не було.

Потім совість дорікнула їй, і тітоньці захотілося сказати щось ласкаве й приємне, але вона вирішила, що це можна буде зрозуміти як визнання її провини, а дисципліна цього не допускає. І вона промовчала й зайнялася своїми справами, хоча на душі було неспокійно. Том сидів у кутку надутий і роз’ятрював свої рани. Він знав, що подумки тітка стоїть перед ним на колінах, і похмуро насолоджувався цим усвідомленням: він цього не викаже – нібито нічого не помічає. Хлопець знав, що час від часу тітонька посилає йому скорботний погляд крізь пелену сліз, але не бажав нічого помічати. Він уявляв, як лежить на смертному одрі, й тітонька Поллі схиляється до нього, щоб вимолити хоча б слово прощення; але він відвернеться до стіни й помре, не сказавши цього слова. Що вона відчує тоді? І він уявив, як його приносять мертвого додому, виловивши в річці: його кучері намокли, страдницьке серце перестало битися. Як тоді вона впаде на його онімілий труп, як сльози в неї линуть потоком, як вона молитиме Бога, щоб він повернув їй цього хлопчика і тоді вона ніколи більше його не скривдить! А він лежатиме блідий і холодний, нічого не відчуваючи, – бідолашний маленький страдник, який стерпів усі муки до кінця!

Том так розхвилювався від усіх цих піднесених мрій, що ковтав сльози й давився ними. Світ плив у нього перед очима, а коли хлопчик моргав, сльози текли по щоках і капали з кінчика носа. Він так насолоджувався своїм горем, що не міг допустити, аби якісь земні радощі чи пустотливі веселощі вдерлися до його душі; він оберігав свою скорботу, наче святиню. І тому, коли до кімнати впурхнула його сестричка Мері, яка аж сяяла від радості, нарешті повернувшись додому після безкінечного тижня, проведеного в селі, він підвівся і вийшов, оточений мороком та грозовими хмарами, в той час як в інші двері разом із Мері заходили радість і сонячне світло.

Том блукав далеко від тих вулиць, де зазвичай гралися хлопчаки, вишукував безлюдні закапелки, які пасували до його настрою. Пліт на річці здався йому відповідним місцем, і він примостився на самісінькому краєчку, втупився у похмурий саван ріки. Цієї миті він бажав лише одного: потонути швидко і безболісно, щоб не зазнати мук, передбачених природою. Тут хлопець згадав про квітку, витягнув її з кишені – пом’яту і зів’ялу – й це ще більше поглибило його скорбне блаженство. Він почав думати про те, чи пожаліла би вона його, якби знала. Може, заплакала б, захотіла обійняти та втішити. А може, відвернулась би байдуже, як і весь холодний світ. Ця картина так розчулила Тома і довела його муки до такого приємно-розслабленого стану, що він подумки крутив її так і сяк, роздивлявся у різних ракурсах, доки йому не набридло. Нарешті він звівся на ноги, важко зітхнувши, і зник у темряві.

Увечері, близько пів на десяту, він прямував безлюдною вулицею до того будинку, де жила прекрасна незнайомка. Підійшовши до нього, Том постояв якусь хвилинку: жодного звуку не вловило його нашорошене вухо; свічка кидала тьмяний відблиск на штору в вікні другого поверху. Чи ж не там вона незримо присутня? Том переліз через огорожу, обережно прокрався клумбами з квітами і став під вікном; довго і з хвилюванням дивився на нього, задерши голову догори. Потім влігся на землю, простягнувся на весь зріст, склав руки на грудях і притис до них бліду, зів’ялу квіточку. Ось так він і помре – один на білому світі – ані даху над бездомною головою, ані дружньої руки, що стерла б передсмертний піт із його холонучого лоба, ані обличчя, яке із любов’ю та жалістю схилилося б над ним у останні хвилини. Настане радісний ранок, а вона побачить його захололе тіло. Проте чи зронить вона хоча б одну сльозинку над його тілом, чи зітхне хоч раз, думаючи, як рано загинуло молоде життя, підкошене жорстокою рукою в розквіті сил?

Вікно відчинилося, різкий голос прислуги осквернив священну тишу, і цілий потоп ринув на розпростерті останки мученика.

Герой ледве не захлинувся і схопився на ноги, пирхаючи. У повітрі просвистів камінь разом із нерозбірливою лайкою, задзвеніла шибка, розлетівшись у друзки, а тоді маленька невиразна фігурка перескочила через огорожу й розтанула в темряві.

Примечания

1

Монблан – найвища гора у Західній Європі.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.

  • Страницы:
    1, 2