Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Повiя

ModernLib.Net / Мирний Панас / Повiя - Чтение (стр. 29)
Автор: Мирний Панас
Жанр:

 

 


      Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухнi, Кирило стояв в кутку перед образами i вголос молився. То його глухе буботiння доходило до Христi в свiтлицю.
      Христя, щоб не перебити часом Кириловi молитви, поткнувшись на порiг, повернула знову в свiтлицю, не сказавши нiкому нi слова.
      - О, i ви, панночко, встали, - обiзвалася, наганяючи її, Оришка. - Рано, рано. Пiзно лягли, рано встали. Вам чого треба?
      - Та я хотiла умитися, бабусю.
      - Умитися? Можна. Чому не умитися? - i Оришка заметушилась коло мисок та кухлiв.
      - Чого ж се ви так рано знялися сьогоднi? - спитала Оришка, даючи вмиватися. - Тепер тiльки б спати та спати. Надворi такий сморiд вiд учорашньої пожежi, що гуляти годi.
      - Я хочу пiти подивитися на те нещастя, - зiтхнувши, сказала Христя.
      - Подивитися? Гаразд. I я пiду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бiдного все погорiло, i кiнь, кажуть, згорiв. Той кiнь, що ми їздили у Мар'янiвку. Невiра. Добрий кiнь i бiжить добре, та й згорiв. Усе, все погорiло, насилу самi вихопились з душами, - торохтiла Оришка.
      Не забарилася Христя умитись, вдягтися, i ще сонце тiльки-тiльки що послало назустрiч соннiй землi двi-три променястiї стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тiльки що вони обiгнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорнiла вчорашня пожежа. Декiлька чоловiкiв снувало по їй i коло неї, однi розривали чорную золу, пiд котрою ще жеврiв огонь, другi носили з ставка воду i заливали. Всi були чорнi, у сажi. Христя й Оришка з ляком в душi наближалися до самого мiсця. Не на радiсть вони йшли, не радiсна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарськiй впорядковане, тепер, все покрите попелом, курiлось.
      Замiсть хати на кучугурi золи та угiлля чорною марою стояло печище, де були повiтки, комори - все те чорне, купа на купi, груда на грудi; посеред двору, неначе головешка, лежало обгорiле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без нiг, здiймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.
      - Що то? - спитала Христя у ближнього чоловiка.
      - То корова згорiла. Добра була корова, не проста, нiмецька. Молока З вiдро давала. I що то за молоко. Добра корова! - зiтхнувши, додав вiн i, забачивши, що з-пiд однiї купи вихопивсь огонь, мерщiй помчався з вiдром до його.
      - Та так нiчого й не вихопили? - знову спитала Христя другого чоловiка.
      - Нiчого. Все, що було, тут i ляснуло! - махнувши рукою, сказав вiн.
      - Багато добра пропало! - додав другий. - Удруге не зберешся на стiльки.
      - Вiд чого ж воно?
      - А бог його знає!
      - Тепер решт Кравченковi! Решт! - спокiйно вимовив третiй, i всi раЗом кинулись знову до роботи.
      З цiєї розмови i з другими, з ким тiльки Христя не заговорювала, вона Запримiтила, що нiхто не жалiв Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навiть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалiсливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.
      - Де ж сам хазяїн? - нарештi, спитала Христя.
      - А бог його знає. Був тут. Видно, пiшов кудись. Та он вiн блукає, - указав молодий парубок на сiру чоловiчу постать, що, мов тiнь та, колихалася улицею, простуючи до пожежi.
      То був справдi Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в однiй сорочцi, i та розхристана, iшов вiн, похнюпившись. Руки, мов батоги, телiпалися обiк його, голова закустрана, лице чорне, у сажi, а очi сторч стоять, як у навiженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки вiн простував, невiрно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрiвалися, боязко на його позираючи. Вiн, не дивлячись, iшов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне i мане божевiльного. Ось вiн уже ближче i ближче пiдходе до пожежi, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Нi, вiн став, став, як укопаний. Пiдняв свою голову, божевiльним поглядом окинув погорiле дворище i, затiпавшись, упав на колiна, тяжко застогнавши. Так стогне звiр, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрiвши розметану дитину.
      У Христi волосся подралося вгору вiд того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, пiдскочила до його i опустила руку на плече.
      - Василю! - тихо обiзвалась вона, любо заглядаючи йому ув очi. - Не журись!
      Кравченко глянув на неї i зареготався, страшно, божевiльне зареготався.
      - Не журись? - спитав вiн її, регочучись. - Глянь! Глянь! Глянь на оте! - ухопивши за руку, скрикнув вiн, указуючи другою на пожежу. I потiм, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: - Це все ви! Ви менi наробили! - кинувся знову у вулицю.
      Люди не звернули на те нiякої уваги. Вони знали своє - розгрiбали купи та заливали огонь. Христя тiльки почула, коли пiшов Кравченко, хтось обiзвався: "Бач, як вiдьма утiшає луципiра! Ворон ворону ока не виклює!" Дехто важко зiтхнув.
      Христя, мерщiй кликнувши бабу, пiшла додому. Важка туга лежала на її серцi. На її щастя, тiльки що вступили в двiр, як приїхав Колiсник. Христя, наче рiдному батьковi, йому зрадiла. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: "Та його, паночку, свої пiдпалили". Колiсник мовчки слухав. I не сказав нi слова нi Кириловi, нi Оришцi. Вiн кликнув Христю в кiмнату i зачинився там з нею.
      - Що ти злякалася, дурочко? - спитав вiн її, весело зазираючи у її похмурi очi.
      - Я тебе, тату, хочу прохати… - почала вона, запинаючись на словах.
      - Об чiм? Про що?
      - Оддам я тi грошi, що ти дав менi, назад. Хай усе буде по-давньому.
      - Як по-давньому?
      - Так. Хай слобожани володiють ставком i городами.
      - Не кажи менi сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, - суворо одказав вiн. - Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу палiям привiд давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! - гукав Колiсник i, кликнувши Кирила, велiв йому передати Кравченковi, щоб не журився, що вiн дав йому дерево з лiсу на нову будiвлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двiр до його.
      - Тепер лiто, де-небудь перебуде, - додав Колiсник i, позiхнувши, вислав Кирила i Христю i зараз лiг спати.
 

IX

 
      Сумним та непривiтним став Христi Веселий Кут пiсля того часу. Зд^" ться, у йому нiщо не перемiнилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тiльки Кравченкове дворище на слободi, та й то, помiччю КолiснИковою, вiн уже мiсце розчистив, повiтку нап'яв, сохи на хату вкопує… А в панському дворi як було, так i зосталося. Вiн, як та квiтка, знявши високо свою голову, стоїть на горi, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним лiс буяє. I сонце встає, свiтить i лягає, як i вставало, свiтило й лягало; горове повiтря чисте, прозоре, пахуче… Все те, як i спершу було, зосталося. Тiльки не таким воно здається Христi.
      Дворище, чисте i красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпiка знеслася угору i звiдти стереже свою здобич. Сонце - таким iскристим, пекучим, мов воно тим тiльки досадити хоче, прозоре повiтря оддає горiлим, садок i лiс - нiмими свiдками людського лиха, котрi глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливi пташки i тi їй надокучили. Э нiмою тугою стрiває вона ясний ранок, з тугою ховається вiд прикрого Оришчиного погляду цiлий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою i з тугою лягає спати. Нiчна темнота криє її самотнi сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.
      Люди, звичаї їх, своє життя навiть спротивiло їй. Все те таке обридле та непривiтне, все те не має нiякої радостi у її серцi, нiякої втiхи. Навпаки - все те буде якийсь таємний страх, котрого вона нiяк не позбуде, з котрим нiгде не сховається. I хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй i теплою, i цiлющою. Нi, немає! Одинока, як билина в полi, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снiгу, так вона серед людей. Частiше i частiше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селi, ще до служби у городi: яке воно здається їй тепер привiтне та утiшне. Тi невеличкi незгоди, той холод i голод, тi недостачi тяжкi не клопотали i трохи її голови; як квiтка у садочку, розцвiтала вона пiд любим поглядом старої неньки. I свiт, i люди здавалися такими гарними, на думцi однi веселощi. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цiлу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Нiт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав вiн те на її серцi, щоб його можна вирвати. I тепер довiку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… вiятись… Повiя… повiя… бiльше нiчого.
      Та назва, те слово, як холодним вiтром, обдавало її всю, морозом кувало i серце, i розум, вона вся каменiла вiд його, а все носилася з ним, як з чимсь разом i дорогим, i гiрким. Нiяк його не забуде, всюди воно перед нею i з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гiрка доля.
      Хоч би утекти вiдсюди куди-небудь, хоч свiт за очi, аби утекти! Може, там, мiж iншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро i боляче мiж нею i ними, як тут воно стоїть. Хоч би лiто скорiше минало, наставала осiнь. Вона б поїхала у губернiю i вже тодi нiколи не вернеться сюди, нiяким калачем нiхто її не замане!
      А час iде, як безногий чоловiк плазае, тихо, помалу. Один день за вiк Здається. А до осенi ще скiльки то тих днiв зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цiлий вiк! Зоскнiти можна за той довгий час!
      I Христя справдi скнiла. Веселе молоде личко поблiдло, на бiлому, як мармур, чолi пройшла непримiтна смужка i вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли iскорки гарячi, зосталася одна непрозора темнота… Пiд очима мiшки синi, що нлплакує Христя кожної ночi.
      - Що це з тобою сталося таке? - допитується Колiсник, заглядаючи у її похмуре личко.
      - Сумно менi тут, - одказує упавшим голосом Христя. - Хоч би скорiше вiдсюди.
      - Куди?
      - Куди? У город, на край свiту, у пекло… Тiльки не тут.
      - Чудна! Жила в городi - тобi було сумно, бажала в село. Стала у селi - тебе знову у город тягне. Чудна ти, нiгде мiсця не нагрiєш!
      - Не нагрiю з того часу, як прохолодили його добрi люди, - вимовила Христя i заплакала.
      - От i сльози… Ненавиджу я сi дурнi сльози! - скрикнув Колiсник i втiк вiд неї.
      "Чого їй недостае? - думав вiн, бродячи одинокий по садку. - Як сир у маслi купається, а ще й плаче. Напусте дурощi на себе i носиться з ними, як циган з писаною торбою!"
      А Христя в свiтлицi собi дума: "Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!.."
      З того разу вона дала собi слово одмовчуватися вiд Колiсника. Все рiвно: кажи правду - не повiрять, скажуть, дурощi напустила, покажи сльози - тi сльози ще бiльше роздратують його. Краще одмовчуватись.
      I вона одмовчувалась. Чи питає вiн - чого сумно? - вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї - вона i те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'янiла.
      - Ти риба, зовсiм риба! Холодна, як риба! - скрикне вiн, горнучись до неї.
      А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї рiч, мов вона не розумiє, що то вiн плеще.
      - Хоч поцiлуй мене! - нестямно здавлюючи, шепче вiн. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцiлунком, мов до залiза або до дерева приложиться, i знову сяде спокiйна та тиха.
      - Старий я тобi, старий… - скаржиться вiн на її непривiтнiсть. - Молодшого б тобi треба… О, я знаю вашу жiночу натуру, вашу жагу ненаситну!
      Вона i тi докори мовчанням обiйде… Хiба не все рiвно тепер їй, чи будуть докори, чи нi. Коли у душi холод i морок, то й докори туди не доходять, коли на серцi тума непроглядна, то й вони її не зворушать.
      До того вiн з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився вiд Оришки та Кирила, а то i при їх вона проходе, а вiн не промине ущипнути або полоскотати.
      - Так бач, що воно за панночка? - пiдчула вона, як раз казала Оришка Кириловi. - Я думала, добре що, аж воно - тьфу!
      - Не наше засiялось, не наше воно й буде! - понуро одказав Кирило.
      - Знаю, що не наше дiло. Та як воно дивиться збоку, коли вiн до неї З усiм серцем, як у вiчi не вскоче, а вона - ще й свою мармузу набiк одвертає. Я б її нi одного часу в дворi не держала.
      - Якби ж свинi роги! Оришка тiльки очима свiтнула.
      - Ти спершу глянь на його, глянь i на неї, - помовчавши, сказав Кирило. - Ти думаєш, воно i їй медяно такого пригортати.
      - Та за мою хлiб-сiль така дяка! - скрикнула Оришка.
      - Бачили очi, що купували, - одказав покiйно Кирило i вийшов з хати, щоб не розводити бучi.
      Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, i, певно, Оришцi не здобрувати б за своє плювання, а тепер… Бачили ви, як хто вдаре пугою по водi? Ляск роздасться, хвиля розiйдеться, а через годину все уляжеться - i слiду нiякiсiнького. Так i Христя. Коли сплюнула Оришка, у Христi уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблiдле личко, вся вона так i затiпалася, та зразу й охолола. "Хiба справдi не така вона? Хiба справдi не варт на неї плювати?" - подумала, i тiльки голова низько-низько схилилася, мов вона пiдставляла її, кажучи: "Плюйте!"
      - Ти хоч би пiшла проходилася. А то сидиш крячкою у хатi, аж зажовкла, - раз увечерi сказав їй Колiсник, ходячи по свiтлицi i дивлячись на її похилу постать. - Учора я ходив ген аж за лiс. Славно так. Попiд лiсом iдеш, не душно, пташки спiвають. Не будь проклятого народу, зовсiм би було добре. А то - i в своєму добрi не маєш через його покою. Ти тiльки подумай: двадцять голiв скоту випустили у молодняк! Га? Зовсiм вичистили! А дубки пiднялися такi рiвнi та важнi, повище мого росту. Став казати-так куди! I слухати не хотять. Ще один i вилаяв. Я не знаю, куди той лiсничий дивиться? Треться там коло хати серед лiсу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. "Що то?" - питаю, а вiн тiльки голову чуха. "То, - каже, - слобожани". I розказує, чиї хлопцi, кого воли… I от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Уже сидять вони менi в печiнках з отим спашем! Уже людцi, уже i сусiди! - скаржився Колiсник, ходячи по хатi i покручуючи головою. - А ти ще прохала, щоб їм городи вернути! Кому? Скотину, звiра приручити можна, а їх? Ну, та вже побачимо, чий батько старший! Ви до мене добрi, та й я собi не ворог! Побачимо… Та то нашi щоти. А ти все-таки не сиди, кажу, в хатi. Он я завтра поїду, а ти вiзьми та й пiди. Проходится i позирнеш над лiсничим. Будь хазяйкою. Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка… зажовкла, замлiла… - i вiн, пiдiйшовши до неї, здавив злегенька за носа.
      - Правду ж, погана? - допитувався вiн, падаючи коло неї. - Ну, не буду, не буду! Тiльки не плач! - додав вiн, запримiтивши на її очах сльози. - Бач, того ти й кисла, що не ходиш нiкуди, не гуляєш. Походи, рибко! ^явтра от i походи. Не вражай хоч ти мого серця. Ти ж менi найближча i найдорожча. Всi тi клопоти не варт твого одного погляду. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернiю повезу. Ох, життя, життя! I чого я на двадцять лiт не молодший! - зiтхнувши, сказав вiн i пiшов у свою кiмнату.
      А вона, зронивши сльози, ще довго сидiла, уставивши в землю свої очi. Потiм устала, безнадiйно махнула рукою, роздiлася i, дмухнувши на свiтло, лягла спати.
      На другий день, коли виїхав Колiсник, Христi стало ще сумнiше, їй здавалося, коли вiн поїде, то їй свiт пiднiметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гiрку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хатi, несподiвана i нестямна туга обгорнула її душу. Вiн учора казав: "Ти ж менi найближча й найдорожча". А сьогоднi так клопотався, щоб їй не було без його сумно… Чи турбувався б вiн, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хiба їй е хто ближчий вiд його? Нiкого ж немає. Поговорити нi з ким. Спершу баба Оришка частiше забiгала погуторити, тепер i вона сторониться вiд неї, оббiгає. Що ж вона - чума, пошесть лиха, що усi її цураються, усi обходять?.. "Ох, несила ж моя далi так бути, таке переживати!" - беручись за голову, думала вона. I, згадавши про вчорашнiй наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася i пiшла, не сказавши нiкому нi слова.
      День був ясний, гарячий, небо - аж жовте вiд палу, сонце - як скажене, iскристе, пекуче. Була рання обiдня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолистi вишнi, гiллястi грушi, рожаїстi яблунi не змогли прикритiї землi вiд ясного сонячного промiння. Непримiтними iскорками пробивалося воно крiзь листву, помiж сплетеним гiллям i опускалося на траву гарячим iскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, i з-пiд зеленого руна трави уставала непримiтна пара i розливалась у гарячому повiтрi. Наче у пiч ускочила Христя, так у садку було душно i мляво. В долинi мiж садком i лiсом стояв сiрий туман. "Там, певно, холоднiше", - подумала i попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкiше, холоднiше. Родюче дерево стрiвалося то там, то там, бiльше росли молодi лiсовi дички; далi нанизу, мов хто нарошне засiяв, щiткою пiднiмалися угору бiлi осички. "Юдине дерево, на йому Iуда повiсився", - пригадалося Христi, дивлячись на його круглi листочки, що i без вiтру все, знай, трусилися i наче перешiптувались самi мiж собою. Помiж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розiслав, порозкидавши по йому цiлими оберемками кущi пахучих квiток, жовтої, мов зорi, кульбаби, червоних трав'яночок. Помiж ними знiмаються цiвки гонких осичок, покритi зверху густою кроною, крiзь неї спускаються на траву непримiтними пасмами iскристi сонячнi стяги i пронизують сизо-блакитно-прозоре повiтря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квiток. Спершу їй захотiлося лягти покачатися на м'якiй, мов з шовку, травi, пiд сизо-прозорою тiнню, потiм вона перемiнила бажання - почала зривати квiтки i, спустивши платок на плечi, квiтчала ними свою круглу головоньку. До зблiдлого личка, чорного волосу i темних очей так їй личили запашнi фiалочки, закрашенi червоними трав'яночками! Зриваючи квiтку по квiтцi, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дiйшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гiллястi верби, роздiляючи лiс вiд садка. Вони були такi кучерявi та розкiшнi, вiти їх похилилися аж на саму землю, а верхiв'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Пiд ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколистi лопухи та дрiбнолиста бугилова кругом обступили їх. Попiд тiєю рослиною часто попадалися, плигали жаби - ознака, що близько вода. Ось i вона - бiгучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-пiд гори i простує по долинi помiж високою травою, схожою на очерет. Христя пiшла по течiї довiдатися, куди-то плине ця непримiтна рiчечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дiйшла до невеличкої ямки на краю самого лiсу. Столiтнi високi дуби обступили її, прикриваючи вiд очей палючого сонця. Далi уперед тонуть у золотiй хвилi сонячного свiту луки, поля, позаду на один бiк гори садок розiслався, по другий - лiс буяє. Христi заманулося пити, i вона ускочила мiж дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стiкав струмочок у неї, i - тiльки пiдставити руку - вода, як кришталь чиста, зразу набiжить повну жменю. Христя глянула на руки, позелененi квiтками, i прихилилася спершу помити їх у ковбаньцi. На гладенькому лонi темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тiнь непримiтна. Тiльки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей i заколихалось чиєсь молоде та свiже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потiм знову зиркнула. У ковбаньцi, кругом отороченiй зеленою травою, мов у дзеркалi з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнiї коси, заквiтчанi фiалками та трав'янками, як вiночок, облягали бiле, наче з мармуру, чоло. Нiс прямий, на кiнцi трохи угору пiднявся, щiчки повнi, злегка рожевi, уста пухлi та червонi, трохи розкритi, i з їх невеличкої щiлини виглядають дрiбнi бiлi зубочки. "То се ж я, я!" - скрикнула Христя i усмiхнулась сама до себе. Личко, що в водi, собi усмiхнулось. Та яка ж то привiтна та втiшна ухмилка! Зубенята ще бiльше блиснули, а очi Заграли, мов зорi, у їх непрозорiй темнотi зажеврiли iскорки невеличкi. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше пiдглядiла свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досi скiльки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, i вона того нiчого не примiчала, а тепер щось любе, невимовне любе та втiшне обiзвалось у її серцi… "Недаром же вони так гоняться за мною! i старий одутлий Колiсник задивляється на неї!" - подумала вона, удивляючись все прикрiше та прикрiше у те обличчя, що стиха тремтiло на чорному лонi води. "Що ж менi iз сього? Другим - утiха, Забавка, а менi?" Неясна хвиля туги прилила у душу, болiсно ущипнувши за серце. Потухли iскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замiсть неї непримiтная тiнь нерадiсної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зiтхнула, опускаючи в воду свої бiлi руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж рiже, наче шматок криги. От тiльки диво - рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зеленi плями на пальцях, мов хто повипiкав, не сходять. Пiднiме Христя руки, подивиться - i починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! - i, мокрi та червонi, вона пiдвела пiд струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жменi. От-от-от набiжать повнi. Уже i набiгла. Христя мерщiй привела руки до вуст i червоногарячi устромила в прозору воду… Наче цiлющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову пiдставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є - i не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радiсть здiймає. "Що, коли б умитися?" - i, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далi - Другу, третю. Холодна вода щипає за зблiдлi щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червонiють, тодi як з-пiд мокрих довгих вiй iскрять чорним огнем її темнiї очi. "Ух, гарно! Ух, гарно!" - тiльки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осiдають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови i потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. "Годi! Змepзлa!" - цокаючи зубами, сказала вона i стрибнула мерщiй на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвiтними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорнiй косi, тодi як холод, наче мурав'я, бiгає по всьому тiлу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кiсточка мов ниє. Разом їй i холодно i тепло, i непривiтно i втiшно. На саму спеку вона виставля свої посинiлi руки, мокре личко, грiє i суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонцi, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небi, а золотий свiт так i ллє, так i сприскує на всi боки огняними стрiлами. А що, як побiгти? I в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з мiсця i помчалась попiд лiсом. Гарячий вiтер ходе кругом неї, обвiває, платок з-за спини ободом знявся i, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зiтхання сперлось у грудях… i її наче що пiдхопило на крила i несе… знай, несе по зеленiй долинi.
      Вона i незчулася, як вибiгла на кiнець лiсу. Перед нею безкрає поле злегка пiднiмається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорiй блакитi неба, а лiс круто повернув на лiву руч. А то що бовванiє таке на тому зеленому морi золотого марева? Наче журавлi iдуть собi, похитуючись тихо попiд горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. "Чи не косарi, бува?" - подумала Христя. Он пiд тiєю деревиною, що, мов копиця, зеленiє серед поля, здiймається димок сизий. "Косарi! Косарi! То i галушки або кашу варять". - I прямо на їх попростувала.
      Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так iти по тому пелехатому килимi, трава чiпляється за ноги, перечiпає… Вона ще й досi змерзла. Чому ж не нагрiтись? Нарошне запуска вона ногу в густiшу траву i, наче косою, пополам розбивав. Зляканi коники роєм знiмаються з-пiд трави i стрибають на всi боки. Сюрчать, галасують, мов дають звiстку переднiм товаришам, щоб береглися. Мiж ними метелики, мов лепестки розкiшних квiток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: "Ховав! ховав!" - роздалося мiж травою i стихло… Гарячий степовий вiтрець подихнув i обдав польовими пахощами - зiгрiтою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкiш, що за приволля серед степу! Стихають болi пекучi, нiмiє туга самотня, тиха радiсть голубить душу, думки не думки, а якiсь легкi почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примiтне клопоту гiркого, а життя так i гра кругом тебе, так i б'є у свої страшеннi забої. Чуєш, як воно проходить крiзь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коникiв, хававканням та пiдпадьомканням перепелиним… i все те якесь любе та миле, привiтне та рiдне… I себе почуваєш, що ти тiльки мала, невеличка частина того всесвiтнього життя, що так розвернулось кругом тебе i заводе голосну свою пiсню… i ти почуєш, що говорить травина травинi, про що сюрчить коник кониковi, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, i сюрчить, i гукає. I твоє серце зливається з тим гомоном-гуком i стиха кидається, озиваючись до його.
      Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.
      I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина - темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову - вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини - i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина - наймичка, а молодиця - господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.
      - Гляди, Килино, не перевари, - тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.
      - Ще, господине, раз закипить, та й буде, - повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.
      - Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, - знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.
      - Христя! - скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.
      - Одарка! - здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.
      - Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! - скрикнула радо Одарка. - Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то - Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? - повернулася вона до чорнявої дiвчинки.
      Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:
      - Пiзнаєш, Оленко, хто я?
      Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".
      - Не знаєш? - сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. - Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.
      Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.
      - Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! - повернулась Одарка до Христi, - та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.
      - Чого ж ти так важко зiтхаєш? Хiба не добре тобi? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобi, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Грiх бога гнiвити, живемо - не тужимо. I люди нас знають - не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко - повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, бiля бджiл зостався, а я до косарiв виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас i школа в. Уже умiє читати i писати. Раяли i Оленку дать, i батько таки намагався, та я подумала: навiщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нiчого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братовi i без грамоти багато дiла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слiд iшло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! - i вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.
      - Ходiмо проходимся, - тихо вимовила Христя.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35