Навчання в німецькому університеті на момент описуваних подій у порівнянні з системою українською виглядало вкрай химерно. Принаймні на тих факультетах, які німці називали «соціальними нішами для безробітних», тобто закінчивши які, Ви здобували фах, застосувати який навряд чи можливо десь поза університетом. Усі різновиди філології належали сюди першою чергою, і навчання тут аж ніяк не було орієнтованим на потреби ринкової промисловості взагалі і німецького ринку робочої сили зокрема. Тут масово готували фахівців із порівняльно-історичної граматики всіх можливих мов, і ці фахівці здебільшого не володіли розмовною лексикою цих мов, а обмежувалися їх описовим, суто мовознавчим вивченням, висококваліфікованих спеціалістів із літературознавства, фольклористики, медієвістики, структурної лінгвістики, лінгвопсихології, метафористики та інших дисциплін, для яких практичний аспект застосування вважався чимось другорядним, «попсовим» та які, сповнені усвідомлення своєї елітарності, пишалися власною антиутилітарністю. Ці фахівці писали блискучі наукові праці зі своїх дисциплін, часто настільки блискучі і висококваліфіковані, що зрозуміти щось у них могло лише дуже вузьке коло втаємничених, яке працювало над тією ж проблематикою. Таким чином, вузькі кола висококваліфікованих фахівців із вузькоспеціалізованих аспектів створювали широке коло, яке поповнювало армію безробітних. Бо де, скажімо, крім кафедри німецького літературознавства, могла ще працювати людина, яка спеціалізувалася на дослідженні старонімецької лексики у творах поета Андреаса Ґриффіуса? А навіть якби її послуг могла потребувати якась фірма, де потрібно було секретарку, прибиральницю чи кельнерку, то чи могла б ця людина, із масою наукових праць, суперрідкісною і надзвичайно високою кваліфікацією і неабияким відчуттям самоповаги, працювати ще десь, окрім як за фахом? А якщо на одне місце за цим фахом претендували б четверо чи п'ятеро таких фахівців? Це вже проблема.

Але проблема ця створювалася лише після того, як людина закінчувала університет і здобувала свою рідкісну й високу кваліфікацію. Поки вона вчилася, це суттєво зменшувало проблеми державі, у якої вона в цей період не мала права просити допомоги по безробіттю, претендувати на робочі місця з повною зайнятістю і дозволяла втішатися статистикою відносного спокою на соціальному фронті. За це держава надавала такій людині право вчитися безкоштовно (за винятком символічної суми за користування бібліотекою), мати численні соціальні пільги: дешеве медичне страхування, неоподаткованість випадкових підробітків, право на пільговий проїзд у громадському транспорті, відвідання за зниженими цінами музеїв, виставок, зоопарків і т. ін. Ба більше, аби люди мали більшу охоту вчитися, на певні факультети максимально спростили умови вступу, ліквідували вступні іспити, обмеження тривалості навчання, а заодно і перевірки того, чи справді людина вчиться, чи просто рахується студентом.

Що і як вивчав студент під час семестру у ті благословенні часи, було його особистою справою. Він міг відвідувати один семінар із географії і два з морфології, а міг не відвідувати жодного семінару, як і жодних лекцій. Аби здобути ступінь магістра, потрібно було скласти по два іспити з кожної із дисциплін, які вивчав. Коли саме складати іспити – у другому семестрі чи тридцятому, студент визначав самостійно. Як і екзаменаційну тему, яку слід було детально вивчити і відповісти на всі питання екзаменаторів. Тож не дивно, що багато студентів лише робили вигляд, ніби вчаться, а самі влаштовувалися на роботу і активно користувалися своїми пільгами. Іншим, достатньо поширеним типом був так званий «вічний студент». Людина, яка переходила з факультету на факультет, постійно поглиблюючи свої знання, й у віці 45 років усе ще сповнена планів подальшого навчання та самовдосконалення. Здобувши три-чотири вищі освіти, такі особи ставали надто кваліфікованими для будь-якої праці поза університетом, і якщо для них не знаходилося академічних вакансій, то не залишалося нічого іншого, ніж продовжувати вчитися далі. Багато з них на певному етапі свого розвитку усвідомлювали, що «чим більше людина знає, тим менше вона знає насправді», і впадали у тиху, але невиліковну депресію, наслідком якої ставала неспроможність перебувати ще десь, окрім бібліотеки, і робити ще щось, окрім як відвідувати лекції і семінари. Таких людей легко було відрізнити за їхнім занедбаним зовнішнім виглядом, за розсіяним і трохи зляканим поглядом, зсутуленими плечима, за тим, що під час розмови вони ніколи не дивилися співрозмовникові в очі, могли говорити тільки про університет і свої студії, вони ніколи не слухали, про що говорите Ви, жили ізольовано, без друзів і сім'ї, заощаджували на всьому, крім книжок, і не знали іншої їжі, крім тої, яку готують у студентській їдальні. Більшість із цих людей закінчувала своє існування у психіатричній клініці.

Щойно Германові виповнилося 34, він вирішив, що закінчить навчання не пізніше ніж через 2 роки. Коли в бібліотеці він проходив повз котрогось «вічного студента», плечі його мимоволі здригалися.

Коли ми з Германом уперше розповіли знайомим у Фрайбурзі, що вирішили після закінчення університету переселитися в Україну, на нас подивилися як на божевільних.

– Усі – звідти, а ви – туди, – скептично посміхнулася Ева-Марія, дружина Ріхарда і перше велике кохання Германа.

З Евою-Марією Герман вчився разом у школі, вони довго зустрічалися, а потім розійшлися, бо Ева-Марія, закінчивши факультет теології, стала дуже ревною католичкою і вважала, що люди, які перебувають у інтимних стосунках, повинні одружитися, а Герман одружуватися ще не збирався. Потім Ева-Марія вийшла заміж за Ріхарда, який після отримання диплома з філософії закінчив ще факультет фізики. Створив власну фірму, яка продає й обслуговує комп'ютери.

Ева-Марія і Ріхард незадоволені власним життям. І обоє мають для цього поважні, на їхню думку, підстави. У школі, де Ева-Марія працює вчителькою релігії, у неї надто мало годин, що заважає їм переїхати нарешті до більшого помешкання і завести ще одну дитину. А Ріхард, як кожний справжній філософ, мріяв досягнути у своєму житті більшого, аніж порпатися в залізних нутрощах чужих комп’ютерів. Ева-Марія і Ріхард добре ставляться до Германа і по черзі скаржаться йому на негаразди сімейного життя. Так Герман довідався, що глибокий католицизм Еви-Марії не заважає їй зраджувати чоловіка з директором школи, а ніжне ставлення до дружини і 8-річної доньки не заважає Ріхардові спати зі своєю секретаркою.

Ева-Марія і Ріхард компенсують собі незадоволення власним існуванням трепетним ставленням до їжі і споживанням її в особливо великих кількостях. Природна схильність до повноти у сполученні з калорійним раціоном призвели до того, що Ева-Марія і Ріхард перестали зраджувати одне одному. Але не тому, що усвідомили хибність цього шляху. Просто директор школи, де працює Ева-Марія, як і секретарка Ріхарда, знайшли собі стрункіших коханців.

Обізнаність із подробицями сімейного побуту Еви-Марії і Ріхарда привела Германа до думки, що сім’я – це жахливий компроміс. Люди одружуються, щоб не прокидатися самотніми у своєму ліжку навіть тоді, коли втрачають шанси на випадкову інтрижку.

Ева-Марія і Ріхард – дуже милі люди, ми часто ходили разом з ними в кіно, їздили на пікніки за місто, збиралися за пляшкою вина в них або в нас вдома. Того вечора, коли ми прийшли до них, аби повідомити про своє рішення перебратися назавжди до України, вони довго і злякано відмовляли нас від такого відчайдушного кроку, що межував, на їхню думку, із самогубством. Що більше було випито, то більш патетичними ставали висловлювання і менш переконливими аргументи.

– Як можна жити в країні, де загинуло стільки тисяч невинних людей, де народився такий тиран, як Сталін, такий божевільний, як Ленін, де люди десятиліттями терпіли таку жахливу диктатуру і не наважувалися повстати проти неї? А про козацькі повстання минулого ти чув: Хмельниччину чи Коліївщину? Та тебе просто приріжуть там, – хвилювалася Ева-Марія за долю Германа, уважно розглядаючи його ширіньку.

– А тебе не мучить сумління, що ти живеш у країні, де до влади прийшов Гітлер? – відповідав питанням на питання Герман.

– То що тепер, наші діти не бавитимуться в одній пісочниці? – різко змінила тему Ева-Марія.

– Чому ні? Ви приїжджатимете до нас, ми – до вас, а можемо взагалі заснувати німецьку колонію на території колишньої Австро-Угорщини. – Герман уже бачив себе в далекому і щасливому майбутньому.

– Щоб компенсувати щорічну кількість емігрантів та заробітчан, які виїжджають сюди, до нас? – переконати Еву-Марію було не так просто.

Врешті Ріхард помирив усіх, виставивши на стіл чергову пляшку вина і проголосивши філософський тост:

– Час усе розставить на свої місця.

Ми випили і змінили тему розмови.

Так само чи приблизно так само поставилися до нашого рішення і решта знайомих. Лише батьки Германа зустріли новину з ентузіазмом.

У житті все треба спробувати, – сказала мама і додала: – Справжню сім'ю труднощі тільки згуртовують.

Батько почав розповідати, що він дуже багато читав про «магічний Схід», завжди мріяв туди потрапити, одного разу вони з дружиною навіть поїхали в туристичну подорож до Литви, їм там страшенно сподобалося, особливо відкрита ментальність людей, які там живуть. Йому це страшенно імпонує, тому він радий, що його син зважився на такий героїчний і достойний поваги вчинок, і може зі свого боку це тільки привітати. Закономірність і тут спрацювала та сама: що більше було випито, то менш аргументованою ставала розмова. Закінчив батько Германа довгою тирадою про те, як шкода, що німці програли війну, бо в іншому разі Львів тепер знаходився б у центрі Європи і не потрібно було б віз, щоб потрапити в це чудове місто.

Пристрасті по-галицьки. Спроба аналітичного дискурсу

Як на мене, вже саме слово «Галичина», як і зміст понять «галицький», «галицька», «галицьке», «галичанка», «галичанин», «галичанство», «галицька громада», «галицькі звичаї», «галицька ментальність», не кажучи вже про «галицький сепаратизм», не мають нічого спільного з пристрастю, захопленням, сліпим обожнюванням, не кажучи вже про кохання (про різницю між цими, а також деякими іншими поняттями див. далі, у розділі «Теоретичний додаток до колекції пристрастей»). Корінь «гал», незважаючи на свою нібито спорідненість із гордовитими іспанськими галісійцями, звучить якось майже по-плебейському, нагадуючи гармидер, гендлярство, галас, крикливих чорних птахів і навіть чужомовне «ґалдьож», що викликає асоціації з торговою яткою, атмосферою базарного дня, напруженого, самозаглибленого у наскрізь раціональні і цілковито меркантильні міркування, далекі від будь-яких проявів романтичності і замріяності. Хоча, з іншого боку, вже сама атмосфера галицьких міст і містечок, мініатюрних, майже вигаданих, наскрізь просяклих запахом кави, вершків, маківників, завиванців, струдлів і ґаляреток, старезних бамбетлів, креденсів, клеп-сидр і вижовклих бабциних вишиванок, нагадує такий собі скансен – музей під відкритим небом. Таке враження, що тут не живуть, тут тільки п'ють каву з міцними солодкавими лікерами, повагом прогулюються тісними середньовічними вуличками, їздять у запряжених кіньми бричках, дослухаються до цокоту кінських копит по бруківці, мріють, бачать барвисті сни, пишуть вірші, картини, листи, спогади.

Ця атмосфера, заповнена жінками-привидами, виліпленими із солодкавих пообідніх чоловічих мрій, і лицарями, спогади про яких бережуть лише старезні сторінки чудом зацілілих дамських альбомів зі старанно підретушованими фотографіями і чудернацькими завиванцями букв у підписах. Навіть якби в цьому перфектно організованому і до дрібниць відрежисованому побуті і знайшлося місце для пристрасті, вона мала б бути такою ж картинною, продуманою, узгодженою з ніким не написаним, але всім відомим сценарієм.

Звичайно ж, ідеться про колекційну пристрасть, музейний експонат, який радше відображає уявлення про те, як усе повинно було б виглядати, аніж те, як усе виглядає насправді. Але це дотримання зовнішніх умовностей безмежно важливе для кожної правдиво галицької душі, тож віддамо їм належне.

Так от, класична галичанка – це справді міф, але не в негативному сенсі «манекенної, лялькової, надутої польської галюцинації», як сказав про це один галицький письменник, а в сенсі високої поезії, романтичних поривів, які далеко сягають за межі примітивного повсякдення, в сенсі того самого епосу, якого Галичина, на моє глибоке переконання, зовсім навіть не позбавлена. Візьмімо хоча б поезію, бо хто, як не поети, творить міфи? Героїні галицьких поетів – це жінки-духи, блоківські Прекрасні Дами, про яких у пам'яті залишається лише відчуття доторку до чогось прозорого, легкого, невагомого, нереального, але еротичного, можливо, саме цією своєю загадковістю. «Тепла, погідна, лагідна, оката» Варвара Лангиш чи забута середньовічна поетка Йосифа Кун, образ якої сконцентрований ув одній-єдиній фразі: «Дозволь мені кружляти над тобою»[1], Вероніка-сльоза[2], образ якої не менш осінній, розмитий туманами і фантазією, чи Орися, у якої «тонкі нічні молочні пальці, гаряча і рухлива глина…»[3], просто «Ти», «але буде видно і в темряві що в Тебе втікаюча тінь»[4]. Відчуття цієї майже платонічної еротики посилюється постійним зниканням, невловністю: «лиши для мене в магнітофоні пісеньку про своє залишання», відчуттям відсутньої присутності: «Ніде коханої немає – ні в небі, ні на дні. Пустеля». Ідеальна галичанка – це безтілесна Муза, яка має надихнути і зникнути, їй немає місця в реальному житті, бо ж хіба можна реальній жінці сказати: «Я хочу почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою»?

Можна, звичайно, але навряд чи вона Вас зрозуміє, а навіть якщо й зрозуміє, то навряд чи виконає Ваше бажання. Реальна галичанка – це зовсім не дух, не привид, не безтілесна мрія. Реальна галичанка – це жінка, про яку легко мріяти, але яку важко здобути; «я брав тебе, як фортечні мури, я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг», – сказав поет і, очевидно, знав, про що говорить. Тому перш ніж Ви спробуєте це зробити, раджу заглибитися не так у свої мрії та фантазії, як у вивчення особливостей мислення Вашої обраниці, з якими Вам неминуче доведеться зіткнутися й об які Ви досить легко можете розбити на друзки свою першу нетривку перемогу. Навіть найбільш удала імпровізація потребує тривалої підготовки, тому раджу Вам якнайдетальніше ознайомитися з текстом спеціального практичного додатку про те, як слід одружуватися із галичанкою.

Але я мушу якось закінчити цю історію, яка й без того надто затяглася, враховуючи, що панночці вже на початку цієї розповіді виповнилося 25 років, а заміж вона ще так і не вийшла. Із такою, відверто кажучи, неприємною ситуацією терміново потрібно щось робити, бо й перед сусідами встидко, і читача не можна залишати ні в сих, ні в тих. А закінчувати історію про пристрасті потрібно, безумовно, весіллям, а в кращих традиціях водевілю одружуватися повинна не та пара, від якої цього сподівається читач.

Отже,

Епілог

Після прочитання всіх наведених вище історій у декого може скластися враження, що героїня надто вже несвідомо ставиться до питань, пов'язаних з емансипацією. У когось навіть може зародитися підозра, що авторка – затята феміністка. Або ж навпаки, що вона – проти емансипації. Адже відомо, що будь-яку склянку можна з однаковим успіхом уважати напівпорожньою чи напівповною, а якщо забрати «напів», то виглядатиме, що це дві зовсім різні склянки, хоча насправді склянка щоразу та сама. Тому відразу уточню, що ототожненням «пристрасть і жінка» я зовсім не хочу продовжувати довгий ряд статевих дискримінацій, яких жіноцтву довелося зазнати протягом усієї історії людства, як не маю на увазі й представлення жінки лише як об'єкта сексуальної уваги. Так, ніби пристрасть може виникати тільки до жінки. Хоча ясна річ, у боротьбі за права жінок найважливіше – вчасно зупинитися.

Наприклад, жінкам варто боротися за рівні з чоловіками права на працю, але не варто забороняти працювати чоловікам. Крім того, навряд чи доцільно створювати манікюрні та педикюрні салони «тільки для чоловіків», спеціальні різновиди ліфтинґу, наприклад, для збільшення об'єму пеніса і спеціальні масажні пристрої для збільшення його еластичності, модельні перукарні для лисіючих та вже облисілих, інтенсивні курси з теорії та практики пересування на високих обцасах. Не дуже апетитно буде одного дня побачити біля себе чоловіка, який збирається спати в бігудях, попередньо змочивши волосся пивом? А кількість панчіх, яку він знищить, поки навчиться їздити у них у транспорті? А кому потрібні довжелезні черги у косметичних салонах, коли всі старіючі домогосподарі кинуться рятувати своє тіло від ожиріння, облисіння, надто малого бюста, надто широкого заду, надто тлустих литок, надто сутулих плечей та інших вад, які могли б негативно вплинути на нашу з Вами, шановні панії, потенцію і відвернути нашу з Вами увагу на об'єктів молодших, привабливіших, стрункіших.

Я не думаю, що потрібно випускати для чоловіків спеціальні журнали із вмістом, який одночасно нагадує журнали для жінок і літературу для розумово неповноцінних, де поміж численними кулінарними рецептами «для коханої жіночки», фотографіями нової чоловічої моди і порадами, як швидше схуднути, краще відмити вікна, ефективніше підливати вазонки та непомітніше зашивати капрони, друкувалися б повчальні життєві історії про те, як бідних і беззахисних чоловіків обводять довкола пальця хитрі та безжальні партнерки. Наприклад, про те, як Ольга Б. познайомилася із Олегом К., взяла в нього телефон, подзвонила, призначила побачення, і вони почали зустрічатися. Одного разу, коли батьки поїхали відпочивати, Ольга Б. запросила Олега К.

до себе додому, він приніс вино і квіти і залишився в неї до ранку. Коли вони вперше були разом, Олег К. зрозумів, що не кохає Ольгу Б., і пошкодував, що не користувався презервативом, але коли з'ясувалося, що Ольга Б. вагітна, було вже пізно. Олег К. одружився з Ольгою Б., хоча кохав зовсім іншу жінку. Або про те, як Таня Г. познайомилася із Іваном P., взяла в нього телефон, подзвонила, призначила побачення, і вони почали зустрічатися. Одного разу, коли батьки поїхали відпочивати, Таня Г. запросила Івана Р. до себе додому, він приніс вино і квіти і залишився в неї до ранку. Коли вони вперше були разом, Іван Р. зрозумів, що кохає Таню Г., але Таня Г. зізналася Іванові P., що незабаром вийде заміж за іншого чоловіка, від якого вагітна. Тоді Іван Р. пошкодував, що користувався презервативом, але було вже пізно. Тепер Таня Г. одружена, а Іван Р. нещасливий, бо все ще кохає її. Або про те, як Галя Б. спокусила Степана С, народила йому трьох дітей, а потім втекла із Грицьком Ф. за кордон, а Степанові С. довелося звільнитися з роботи, бо немає кому сидіти з дітьми, і тепер Галя Б. навіть не платить йому аліментів, а тимчасом народила ще двох дітей Степанові С. і тепер хоче його покинути через Вольфґанґа X. І всі ці історії супроводжувалися б фотографіями, від розглядання яких на очі читача наверталася б скупа чоловіча сльоза.

Але я захопилася. Перервемо цей феміністичний дискурс і повернемося до пристрасті. Отже, після всього вищенаведеного, я сподіваюся, Ви погодитеся зі мною: значно краще й безпечніше досліджувати пристрасть до галичанки, аніж пристрасть самої галичанки. Ще раз перепрошую всіх затятих феміністок, я не хочу образити їхніх переконань, які глибоко поважаю, але щиро кажучи не дуже вірю в перспективу перемоги їхньої ідеї на Галичині.

Крім того, я сподіваюся, після прочитання вищенаписаного Ви погодитеся зі мною в неможливості щасливого одруження галичанки із негаличанином, тим більше – іноземцем. Поодинокі випадки, які заперечують це, – це винятки, що тільки підтверджують правило. Тому я перейду до завершення розповіді про історію аристократичної пристрасті, яка так несподівано сплахнула у наших із Германом серцях.

Ми з Германом вирішили переїхати жити в Україну і протягом півроку дуже багато говорили про це між собою, а також з усіма друзями та знайомими. Наші плани ставали все конкретнішими, хоча наразі обмежувалися в основному питанням «чи варто» і не переходили до аспекту «як», не кажучи вже про «коли». Нам дуже подобалося відчувати себе героями, людьми, які мислять неординарно і можуть відважитися на ризикований вчинок, але ми зовсім не поспішали на цей вчинок відважуватися, комфортне й безтурботне студентське життя наразі цілком нас улаштовувало. Розвиток подій прискорив випадок.

Одного разу я повернулася додому в обідній час і застала Германа, який мав би бути в університеті. Він сидів за столом із горнятком кави та цигаркою і дивився перед собою тим застиглим і самозаглибленим поглядом, який не віщував нічого доброго.

– Ти знаєш, що для мене не існує людини, дорожчої за тебе, – напівзапитав-напівствердив він, і в його голосі прозвучало стільки стримуваного трагізму, що я зрозуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану.

Попередньої ночі ми вже дискутували на цю тему, тому лягли спати під ранок, украй виснажені і змучені. За моїми підрахунками, сьогодні Герман мав би зустріти мене з черговим вазонком, кавою, сніданком…

Але цього разу все обіцяло бути серйознішим. Я теж зварила собі кави і сіла за стіл навпроти Германа. Ми почали суперечку про те, що могло б бути з нами, з нашим коханням, з нашими стосунками, якщо би ми поїхали до Львова, а якби нам довелося там залишитися, а якби сталося так, що ми обоє втратили б роботу, а якби раптом виникла ситуація, що нам не було б де жити, а як узагалі почуватися у Львові йому, іноземцеві, людині, яка не знає мови, а з іншого боку, що може статися з нами тут, у Німеччині, де іноземкою почуваюся я, де в мене немає жодних перспектив, де в нього теж немає жодних перспектив, а якщо він одружиться, то перспектив у нього стане ще менше, адже йому доведеться працювати з ранку до ночі, щоб забезпечувати сім'ю, а я буду щовечора влаштовувати йому сцени, бо в нас замало грошей, бо ми не можемо дозволити собі винайняти більше помешкання, бо ми – соціальні аутсайдери, бо в нас немає професії, яка б нас годувала, бо жінкам взагалі не можна довіряти, а українкам не можна довіряти тим більше, бо вони одружуються з іноземцями тільки задля того, щоб виїхати зі своєї країни. А я хочу вивезти його до Львова, а потім примусити їздити до Німеччини на заробітки, а в цей час безтурботно проїдати зароблені ним гроші, хочу використати його, як використовую зараз, адже живемо ми на гроші його батьків, і йому самому цієї суми вистачало б, а так він змушений підробляти, бо я зі своїм українським паспортом не маю дозволу на роботу, не заробляю майже нічого, а навіть ті копійки, які заробляю, намагаюся витратити на себе, а він – моя легковірна жертва, і все це – хитро задуманий план, я спеціально так довго і захоплено розповідала йому про Україну, навіть возила його до Львова, щоб він захворів ідеєю пожити у цьому місті, і тепер я хочу використовувати його ще більше…

Це було вже занадто. Я мовчки зібрала валізи і через тиждень була вже у Львові.