- О господи! Ви все знаєте, - здивувався Баська.
      Телль гордо поглянув на своїх колег.
      - Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вiрили менi. Казали, що вiн уникає бiйки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спiймав Чорного Франека? Хто має таку докладну iнформацiю про ватагу?
      Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовiрливо.
      - А може, ви знаєте також, де таємний табiр ватаги? - задав вiн каверзне запитання.
      - Напевно не знаю. Але можу визначити район.
      - А ви нам його не вкажете? - спитав Яструб, сподiваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
      - I навiть допоможу вам вiдшукати табiр i розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
      Їх смутило i водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоходi, їм хотiлося пiдiйти ближче до автомобiля, зачепити хлопця, може, навiть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхнiй невловимий досi ворог сидiв у машинi як мiй друг.
      - Як ви його спiймали? - похмуро спитав Яструб. - Мабуть, довелося зв'язати?
      - Вiн слухняно й чемно сiв у машину.
      - Ох, пане Томашу! - тiльки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордiсть, що я виявився таким, як вiн розповiдав своїм друзям гарцерам. I трохи заздрощiв, що я зробив те, чого вони не змогли.
      - Справа тiльки в методi, - скромно пояснив я. - Мiй метод переконування виявився ефективнiшим за ваш.
      А коли ми, нарештi, посiдали на траву, - хлопцi, втупившись у машину, я запитав Телля:
      - Ти не бачив Чоловiка з рубцем?
      - Нi...
      Тепер зiтхнув я, бо неприємно дiзнаватись, уже вкотре, що мудрi розрахунки i передбачення не сповнились.
      Я розповiв їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що сталася по дорозi з Iлави й скiнчилася запискою Лисячої Шкурки.
      - Розв'язати загадку цiєї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищi. Ви допоможете менi зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
      - Згода! - вигукнули вони в один голос. - Замiсть однiєї будуть двi пригоди. Може, в тiй картi справдi криється якась велика таємниця? Вони хотiли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки пiдозрiло.
      Телль по-дiловому спитав:
      - Яке наше конкретне завдання?
      Трохи подумавши, я вiдповiв:
      - Я приїду до вас завтра, i ми разом вирушимо на Пласке озеро.
      Ми попрощалися, сказавши: "Будь напоготовi!", i гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
      За хвилину я плив озером до мису Судака.
      Наставав вечiр - теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, i там, де падало промiння призахiдного сонця, воно палало мов жар.
      Але до ночi було ще довго. Тому я вирiшив хоч на кiлька хвилин випливти на Пласке озеро i подивитись, який воно має вигляд. Нiколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
      Чому його назвали Пласким? Хiба бувають озера не пласкi, горбкуватi чи похилi? Взагалi, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрiв?
      Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обiзнаний з картою, взагалi не помiтив би, що опинився на iншому озерi. Ось Озерище раптом звузилося на короткому вiдтинку, так само, як не раз звужувалося бiля Iлави, а потiм знову розливалася широка водяна гладiнь з багатьма островами й острiвцями. Може, на якомусь iз них табiр Романової ватаги?
      - Обережно, там сiтки, - сказав Чорний Франек, коли я хотiв був повернути вздовж схiдного берега. - Порвете їх або зiпсуєте гвинта.
      Це були не сiтки, а величезний ятiр. Убитi в мiлке дно гiлки зазначали його кiнцi, на водi лежало кiльканадцять буйкiв, якi утримували ятiр на певнiй глибинi.
      Я обминув пастку i звернув до перешийка. А потiм востаннє глянув на Пласке озеро. У легкiй вечiрнiй млi, зi своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею i купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельнiсть? Нiде на озерi не видно було човна чи вiтрила, не чутно тарахкотiння моторок. Неприступнi заростi чи болотистi береги не вабили туристiв, i озеро тут було дике, чарiвне.
      Туристи з Буковця чи Сем'ян рiдко заглядали сюди.
      "Хитро зробила ватага, оселившись саме в цiй мiсцевостi", - подумав я, запливаючи в протоку, на захiдному березi якої стояв самотнiй будиночок лiсова сторожка з червоної цегли. На пiвнiч вiд сторожки, тобто вздовж Плаского озера, рiс густий лiс, що тягся до перших хат села Єжвалда. I на кiлька кiлометрiв у глиб острова земля була вкрита буйним лiсом. Цiлими годинами можна блукати в ньому, не зустрiвши людини. Там були тiльки невеличкi лiсовi озерця. Чудовий край для тих, що не хотiли здибатися зi стороннiми.
      Ми добралися до мису Судака i його пiщаної коси. Бронцi доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табiр. Спершу поставили намет для Бронки i надули для неї матрац. У мене в машинi був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло вiд землi). Отже, той другий я вiддав Франековi. Згодилась i вiйськова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою i клаптем брезенту, що ним я пiд час довших зупинок накривав самохiд, Франек спорудив собi зручну оселю.
      Ми повечеряли пiдсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсiм смеркло, я походив лiсом, де був наметик таємничого Орнiтолога. Проте знайшов тiльки мiсце, де стояв його намет, витоптану траву i ямки вiд кiлочкiв для намету. Та ще на деревi залишилася намальована на сосновiй корi машкара. "Таємничий Орнiтолог таємничо зник", - подумав я.
      Бронка вiдразу ж пiсля вечерi пiшла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрiв. У нього в кишенi був гачок, волосiнь i поплавок, а вудлище вирiзав з лiщини. Однак не спiймав анi рибини, хоч просидiв аж до ночi.
      Я не лягав спати. Сидiв на високому трав'янистому березi озера й стежив за повiльною мандрiвкою мiсяця, який виплив iз-за Чаплиного острова i тепер висiв над тим мiсцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч мiсяць був не вповнi, нiч стояла ясна.
      Франековi набридло невдало рибалити, i вiн сiв поруч мене.
      - Хiба так не краще? Спокiйнiше, безпечнiше? - спитав я його.
      Франек не вiдповiв. Хлопцi його вiку або надто швидко й гаряче визнають свою провину i наводять на думку, що не зрозумiли до кiнця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я бiльше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
      - Розкажи про себе, - попросив я. - Я питаю не знiчев'я. Може, якось допоможу тобi?
      - Не потрiбна менi нiяка допомога. Сам дам собi раду. Мабуть, якось улаштуюся, - вiдповiв вiн.
      "Ще й гороїжиться", - подумав я. А вголос мовив:
      - Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповiсти менi про себе? Чи твоє життя - велика таємниця?
      Вiн здвигнув плечима.
      - Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас - Самоходиком. Ви справдi працюєте в музеї?
      - Показати тобi посвiдчення? - засмiявся я.
      - Я хотiв би мати таку автомашину, як у вас. I взагалi хотiв би бути у вашiй шкурi, а не в своїй.
      - Що ж, ти можеш змiнити шкуру. Власне, я хотiв би допомогти тобi в цьому.
      - Ет, я дам собi раду, - махнув вiн рукою.
      - Скiльки класiв ти скiнчив?
      - Небагато. Неповну середню школу,
      - Не хотiлося вчитись.
      - Я зовсiм не ледачий, - обурився хлопець. - Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене - батько. Вiн удруге одружився i має в новiй сiм'ї троє дiтей. Вiн сам працював, удома були злиднi, батько трохи випиває. Тому вiн менi раз у раз казав, коли тiльки скiнчу неповну середню, щоб iшов працювати, не сидiв йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це менi обридло, i я поїхав з групою хлопцiв збирати ягоди в Бескидах. Хлопцi були трохи старшi за мене, теж така собi ватага. Ми два тижнi збирали ягоди, а потiм - у "турне" по Бескидах. Обкрадали туристiв, ну, ви про це знаєте. Вiдсидiв у виправнiй колонiї. Коли вийшов звiдти, менi наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Менi якби якась небезпечна або якась така складна... Як це сказати... Ну, от бути моряком або працювати в мiлiцiї. Але скрiзь треба мати бiльшу освiту i чисту репутацiю. А в мене була виправна колонiя. Потiм працював у столярнiй майстернi, на будiвництвi, скрiзь по два-три мiсяцi. Але не через лiнощi кидав роботу. Просто нецiкаво, не задовольняє. Тiльки чекав лiта, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплi краї, на Озерище. Тут гарно.
      Вiн замовк. Ми почули шум глiсера, що наближався до нас.
      Хлопець здригнувся, схопився з землi, та вiдразу ж знову сiв. То плив його ворог, чоловiк, який перемiг його в нерiвнiй боротьбi - сам проти всiєї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глiсер уже поряд, хоча його ще не було видно.
      Але згодом гуркiт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тiльки кахкання качурiв в очеретах, поодинокi виплески риби на водi...
      - Ходiмо спати, - вирiшив я.
      Ми сказали один одному "на добранiч" i розiйшлися. Вiн до свого наметика, а я до автомашини.
      Хоч менi й дуже хотiлося спати, проте заснути не мiг. Не спала моя уява. Вона ж бо вiдiгравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собi спосiб мислення моїх ворогiв, "влазив у їхню шкуру", - так я називав це, - i передбачав їхнi дальшi вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
      Тепер уява перенесла мене в новий табiр ватаги.
      I я схопився з постелi. Швидко натягнув светра й штани. Ввiмкнув стартер автомашини. Вже рушив з мiсця, коли Чорний Франек скочив на сидiння поруч зi мною.
      - Ви пливете на озеро поглянути на ятiр, - сказав вiн. Видно, i його уява не дрiмала цiєї ночi.
      - Не попливу, а поїду, - вiдповiв я. - Вони почули б гуркiт мотора i плюскотiння води. Ятiр у затоцi бiля того пiвострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди...
      Ми їхали повiльно, бо хоча свiтив мiсяць, берег озера ховала тiнь молодого лiсу, i свiтло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини i, прикриваючи долонею засвiчений електричний лiхтарик, показував менi дорогу мiж стовбурами дерев.
      Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потiм окреслювала невелику дугу, трохи вiддаляючись вiд нього, i знову пiдходила до озера.
      - Жахливий спуск до води, - сказав я. - Автомобiль не проїде крiзь кущi й очерет. Треба вийти з машини i знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
      Ми пройшли берегом, може, метрiв iз двiстi. Виявилось, що я помилився. Тiльки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятiр. Ми не помiтили його, але здогадалися, що вiн має бути там, бо... в смузi мiсячного свiтла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
      Вода доносила сплески весел i притишенi голоси.
      - Он там... Бiльше влiво... Кiлки стирчать з води... Туди пiдпливайте, хлопцi...
      Я торкнув за плече Франека й прошепотiв йому на вухо:
      - Бiжiмо по машину. Тут добрий спуск. Спiймаємо їх тодi, як вони почнуть витягати ятери з води.
      У цю мить iз сусiднього очерету розляглося ревiння глiсера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глiсер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбраннi схопила залiзний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збiльшив газ. Човна шарпнуло. Хлопцi, що сидiли в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
      - Немо!.. Немо! - залунали переляканi вигуки. Не знайшлося жодного смiливця, котрий залишився б у човнi, що його тягнув на буксирi глiсер. Усi кинулися вплав на другий берег.
      Та цього разу Немо зробив помилку. Замiсть того, щоб тягти човен на буксирi на глибину, вiн зробив коло по озерi, мабуть, щоб ще бiльше настрахати хлопчакiв. Але при цьому занадто близько пiдплив до заростiв. Глiсер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив... i замовк.
      На озерi настала тиша, тiльки хвилi, пiднятi глiсером, брижили поверхню води з мiсячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерстi якоїсь велетенської чорної потвори.
      - Хлопцi! Вертаймося! - почули ми крик Лисячої Шкурки. - Вiн застряг! Не втече вiд нас. Зараз ми його спiймаємо.
      Хлопцi слухняно повернулися, прямуючи до глiсера, що заплутався в очеретi. Вони зрозумiли, що Немо перестав бути грiзним, що вiн не впорається з чотирма супротивниками.
      - Я бiжу по самохiд! - гукнув я Франековi.
      Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув iз себе одяг i стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, вiн поспiшає на допомогу своїм колишнiм приятелям. Та на сумнiви не було часу. Я щодуху помчав по машину.
      А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.
      У струменi мiсячного свiтла виразно виднiлися голови хлопчакiв з ватаги, вони були вже дуже близько вiд глiсера. За три метри вiд Немо був i Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капiтан Немо - хоч, напевно, добре розумiв, яка небезпека загрожує йому, i мiг кинутися вплав до берега не втiкав. Вiн стояв, випроставшись на глiсерi, в мiсячному свiтлi, немов очiкуючи, поки хлопчаки пiдпливуть ще ближче. А потiм скинув плаща з каптуром i взяв у руки спiнiнг.
      Капiтан Немо без чорного плаща й каптура. Капiтан Немо з вiдкритим обличчям!
      На глiсерi стояла невисока худенька дiвчина з довгою косою.
      Марта.
      На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх нiби паралiзувало вiдкриття того, хто такий Немо.
      - Так, це я Капiтан Немо! - вигукнула Марта. - Це вiд мене ви стiльки разiв утiкали, наївшися страху. Це я вас стiльки разiв перемогла. I тепер я теж вас не боюся. Тiльки пiдступiть, i я пущу в роботу спiнiнг.
      Я подумав: "Немо, як завжди, полюбляє ефекти". Але цього разу я розумiв "його". Побачивши, що буде змушений скоритись бiльшiй силi, вiн волiв сам показати, хто вiн такий, анiж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.
      Чорний Франек крикнув:
      - Не бiйся їх! Я тобi допоможу...
      Кiлькома помахами рук вiн пiдплив до глiсера. За секунду вже перелiз через борт i став поряд iз дiвчиною.
      Я ввiмкнув фари, натиснув клаксон i в'їхав у воду, прямуючи до глiсера й човна.
      - Мiлiцiя! - вереснув хтось iз ватаги. Напевно, подумали на мiй самохiд, що це моторка.
      I, страшенно переполоханi, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.
      - Дякую тобi, Франеку, - сказала Марта. - Тепер, може, вiддаси менi перстень?
      Чорний Франек засмiявся:
      - Ну, звичайно, я вiддам тобi його зараз. Але вiн у моїй одежi на березi. Спершу я звiльню гвинт вiд очерету.
      I вiн скочив у воду.
      Я спинив самохiд бiля борту металевого човна.
      Дiвчина накинула на себе плаща з каптуром.
      - Звiдкiля ви тут узялися?
      - Вчора ми натрапили на цей ятiр i подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.
      - Це ятiр мого батька, - пояснила Марта. - Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалцi Плитi. Вiн хотiв стерегти ятера всю нiч, але стомився б i вдень не змiг би працювати. Тому я взялася стерегти.
      - Ти дочка рибалки? - поцiкавився Чорний Франек.
      Продовження розмови я не чув, бо вiдплив до другого берега. Хотiв побачити, що робить ватага. Але хоч я i плив поволi уздовж смуги очерету, освiтлюючи берег фарами, та нiкого не помiтив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.
      Я повернувся назад. Гребний гвинт глiсера вже був очищений вiд очерету, мотор завiвся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.
      - Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до свiтанку.
      Ми пiдтягли глiсер i човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.
      Ми посiдали на травi пiд деревами.
      Мiсяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед свiтанком.
      - То що ж, Капiтане? - звернувся я до Марти. - Чи пiсля цього уроку ти й надалi збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слiд подумати, чи не дiяти в бiльшому гуртi, з друзями?
      - Я повинна прогнати звiдси цю ватагу. Назавжди. Iнакше тут нiколи не буде спокою, - опиралася Марта. А потiм штурхнула в бiк Чорного Франека. Ну, вiддай менi персня.
      Хлопець неохоче вiддав.
      - Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам'ятка про одну незвичайну дiвчину.
      Вона знизала плечима.
      - Зовсiм я не незвичайна.
      - А твiй глiсер? А те, як ти закидаєш спiнiнг! А це прiзвисько Капiтан Немо? - говорив iз захватом Чорний Франек.
      Дiвчина зневажливо махнула рукою.
      - Кажу тобi, що в цьому немає нiчого незвичайного. Мiй батько рибалка, я народилась бiля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спiнiнг. Батько сказав, що коли, закiнчивши школу, я складу екзамени i вивчатиму iхтiологiю, дядько зробить менi глiсера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштинi. А ти повинен знати, що мiй дядько будiвельник човнiв в Острудi, а батько має кiлька човнiв, з рiзними моторами. Я склала екзамени в унiверситет, а коли скiнчу iхтiологiчний факультет, буду рибалкою, як мiй батько, тiльки освiченим, вестиму рибне господарство на озерi. А щодо мого прiзвиська, то просто моєю найулюбленiшою книжкою була "20 тисяч льє пiд водою" Жюля Верна. Дома я тiльки й говорила про капiтана Немо, i батько прозвав мене Капiтаном Немо. Я використала це у боротьбi з ватагою. Бо звичайної Марти нiхто не боявся б. А таємничий Капiтан Немо - це щось зовсiм iнше.
      Раптом вона додала тим самим тоном:
      - Увага! У кущах хтось є i пiдглядає за нами...
      РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
      Як я спiймав пiдслухувача. У чому полягала "дрiбна
      нетактовнiсть"? Тепла компанiя дивних осiб. Хто ворог
      глiсера? Як сподобатись Мартi? Мрiї. Чи можна ловити рибу
      "на пупа"? Бунт пана Казика.
      У Марти було якесь шосте чуття. Довгi роки життя в лiсi над озером зробили її чуйною на найтихiший шелест. Але на противагу до городянина, який не вмiє спiлкуватися з природою, якому найменший шелест у лiсi чи сплеск води в озерi може видатися пiдозрiлим, вона зовсiм не реагувала на окремi нiчнi звуки. Нiби й крiзь нiчний морок бачила, що то не людина скрадається по торiшньому листi, а пробiгає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озерi.
      А зараз, хоч ми нiчого не чули, вона знала, що хтось нас пiдслухує.
      - Розмовляймо далi, нiби ми нiчого не помiтили, - шепнула Марта.
      - Я на хвилину вiдiйду й спробую зайти ззаду, - теж тихо вiдповiв я. А голосно сказав:
      - Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дiстатися до ятера з того боку.
      З цими словами я пiдвiвся з трави i неквапом пiшов уздовж берега.
      Чорний Франек i Капiтан Немо далi вели розмову, яку я мiг чути навiть на вiдстанi. Франек питав Немо, чи мiсцевi рибалки не потребують помiчникiв i скiльки такий помiчник заробляє. Вiдповiдi Немо я вже не розчув, бо заглибився в лiс.
      Я обережно скрадався з електричним лiхтариком у руцi. Не хотiв передчасно сполохати чоловiка, що ховався в кущах. Треба було так близько пiдiйти до нього, щоб лiхтарик освiтив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лiсi, стiльки в ньому сухого листя, низьких i непомiтних гiлок, що шелестять вiд найменшого дотику. На кожному кроцi я зупинявся i якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лiсове створiння.
      Ще крок i знову зупинка. Знову крок... i довша зупинка. I знову крок...
      Недалеко вiд того мiсця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколiшки i поповз. Промандрував так, може, метрiв з чотири, коли праворуч, щонайдалi за три кроки вiд мене, хруснула гiлка i хтось зiтхнув.
      Я засвiтив лiхтарика й побачив Орнiтолога, вiн лежав на землi.
      - Загасiть його до бiса! - сказав вiн, затуляючи собi рукою очi.
      - Вiтаю вас, - вiдказав я, погасивши лiхтарика. - I запрошую до нашого товариства.
      Мабуть вiн був нi в сих нi в тих, бо я спiймав його на гарячому. Але вiн i знаку не подав. Пiдвiвся з землi й вийшов iз лiска з таким невинним обличчям, нiби я побачив його на лавцi десь у парку.
      - То це ви отой Немо, - сказав вiн, вiтаючись з Мартою.
      - А це Чорний Франек, - вiдрекомендував я хлопця Орнiтологовi.
      - А це Несправжнiй Орнiтолог, - вiдрекомендувала його Марта Франековi.
      Я радiсно потер руки.
      - Тепла компанiя, - мовив я. - Таємничий i грiзний Капiтан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетникiв, Несправжнiй Орнiтолог, який ховається по кущах i його треба витягати з них, мов рибу з ятера.
      - I таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходиком, - весело додав Орнiтолог.
      - Звiдки ви знаєте, що мене так називають?- здивувався я.
      - О, навiть дерева шумлять про ваше прiзвисько, - викрутився вiн. - А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спiймав вас на тому ж самому.
      - Ой, не будьмо надто дрiб'язковi, - сказав я. - Не варто ображатися за таку дрiбну нетактовнiсть.
      - Я не так легко ображаюсь, - мовив Орнiтолог. - Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнiм Орнiтологом. Я вже вам пояснював, - звернувся вiн до мене з докором у голосi, - що я справжнiй орнiтолог. Просто я, жартуючи, вдав, нiби спiймався на тому кiвiковi.
      Вiн пiдвiвся i пiшов у кущi, звiдки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат i величезна пiдзорна труба.
      - Як завжди перед свiтанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетiв якийсь крик, я вирiшив спершу обстежити мiсцевiсть. От я й пiдкрався.
      - Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодiї, а цiлком поряднi люди зiбрались над озером.
      - Авжеж, - погодився вiн. - Але я не хотiв перебивати вам розмову, - I вiн радiсно захихотiв. Видно було, що вiн каже неправду. I так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.
      - А я вважаю вас Несправжнiм Орнiтологом i все, - заявив Капiтан Немо. - I я й далi так вас називатиму.
      - Можете вважати мене своїм ворогом, - сказав до Марти Орнiтолог. - Бо я ворог усiляких глiсерiв i галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахiв. Це дивно, що ви так любите природу i гасаєте на цiй пекельнiй машинi.
      Капiтан Немо дуже серйозно кивнув головою.
      - Менi набрид глiсер. Я охоче скорюся законовi, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вiбрацiя гвинта нищить малькiв судака. Веслярство - це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глiсером тiльки тодi, коли ми проженемо звiдси усiх цих бешкетникiв.
      Свiтало. Ми дедалi виразнiше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера вiдсвiчувала перламутром.
      - Мабуть, уже час вiдпочити, - позiхнула Марта.
      А потiм узяла мене пiд руку й вiдвела кiлька крокiв убiк.
      - Капiтан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже менi довiдатись, чого ви сюди приїхали?
      - Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.
      - Iншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?
      Вона сердито труснула головою i сказавши всiм "привiт" ввiйшла у воду. Через кiлька хвилин її глiсер несамовито заревiв i, тягнучи за собою на буксирi металевий човен, помчав у напрямi Сем'ян i Буковця.
      Ми з Франеком залишили на березi Орнiтолога i поїхали моїм самоходом.
      Спiльно пережита пригода, видно, настроїла Франека на вiдвертiсть, бо тепер вiн почав зi мною розмову.
      - Хотiв би я бути на вашому мiсцi, мати ваш самохiд, вашi таємницi, зазнавати цiкавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капiтановi Немо. А я? Чи й я мiг би привернути її увагу?
      - Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, - сказав я повагом. - Ти привернув її увагу, але тiльки так, що вона вирiшила прогнати тебе з озера. Вiр менi чи не вiр, але сподобатися їй ти мiг би лише одним. Якби раптом став цiлком iншою людиною. Це напевно збудило б у неї цiкавiсть до тебе. Подумай, на той рiк вона приїде сюди знову. I кого зустрiне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нинi учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вiтрильника. Адже, мешкаючи i працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собi такий вiтрильник? А колись, може, збудуєш дiм над озером i станеш справжнiм рибалкою. Вона теж повернеться сюди пiсля навчання...
      Це були мрiї вголос. Може, несвiдомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?
      Чорний Франек мовчав. Я вiдчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, вiн був з тих хлопцiв, що соромляться пiддаватися мрiям. Це здається їм не гiдним мужчини. Але справжнiй мужчина повинен умiти мрiяти. Звичайно, не обмежуватись лише мрiями, а перетворювати їх у дiйснiсть.
      Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Вiн пiшов до намету, а я лiг в машинi. Був уже день, але його свiтло не заважало моєму мiцному сну.
      I, мабуть, ми спали б до пiвдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про нашi нiчнi пригоди. Встала о восьмiй, скупалася в озерi й, лежачи на сонцi, чекала, поки ми прокинемось. Нарештi, схотiла їсти, заходилася готувати снiданок i, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирiшила збудити нас. Ми прокинулись невиспанi, в поганому настрої, який минув тiльки пiсля снiданку.
      Я розповiв Бронцi про нiчнi пригоди i, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.
      - А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капiтан Немо? Нiколи не вiдгадаєш, похитав головою Чорний Франек.
      - Ох, Немо, - зiтхнула Бронка. - Хотiла б я ще колись побачити його.
      - Вона закохана в нього, - зареготався Чорний Франек.
      Бронка образилась. А надто, що i я пiдсмiювався з неї.
      I через цю дрiбницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркiт мотора, й на озерi з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.
      - Про вовка помовка... - почав був я.
      I прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:
      - Чого вона сюди пливе? Не люблю я цiєї дiвчини. Вона пiдбурювала проти мене пана Томаша. I вважає, що зi мною не варто навiть розмовляти.
      Чорний Франек поклав на плече Бронцi руку й мовив:
      - Не мороч собi голови Капiтаном Немо. Оце вiн сам i пливе.
      Бронка занiмiла.
      - Вона? - вимовила врештi.
      - Вона, - кивнув вiн головою.
      А тим часом Капiтан Немо пiдплив човном до пiщаного мису i вимкнув мотор.
      - Вiтаю вас! - гукнула весело Марта. - Ну, що ми сьогоднi робимо? Будемо ловити рибу?
      - Менi, мабуть, треба попливти в гарцерський табiр... - сказав я нерiшуче. - Там рибальська карта...
      Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на блiду вiд сонця зелень очерету. I менi стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руцi?
      - А як з украденим човном? - спитав я Марту.
      - Уже повiдомила лiсничого. Вiн прийде по нього до мого батька.
      З-за очерету виплив човен з лицарями спiнiнгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:
      - Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судакiв, еге ж?
      Вони причалили до мису. Пан Анатоль вiдразу попрямував до Марти i наставив на неї вказiвний палець.
      - На що сьогоднi ловимо? - спитав вiн грiзно.
      Марта чемно вклонилась i поважно вiдповiла:
      - Сьогоднi ловимо на фокус-покус.
      Пан Анатоль заклiпав очима. Та, мабуть, вирiшив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме "на заклинання", i спiймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою i самовпевнено мовив:
      - Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика i вмочають у риб'ячу кров, а потiм чiпляють на гачок як живу принаду.
      - А "на пупа" ви вже ловили?
      - Що? - обурився пан Анатоль. - Ви глузуєте iз старшого?
      Марта зневажливо глянула на нього.
      - Це добре, що ви не ловили "на пупа", бо то заборонений метод.
      Пан Анатоль звернувся до мене:
      - Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.
      - Ви не маєте уявлення про рибальство, - сухо зауважила Марта. - Кожний рибалка знає: ловити "на пупа" означає, що гачок з принадою i волосiнню прив'язують до шматочка бiлого полiстиролу й вiльно пускають на воду. Але це заборонено, - пiдкреслила вона. - Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.
      I дiвчина, рiзко повернувшись, пiшла до свого човна, а за нею побiг, заточуючись од смiху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тiнi свого приятеля, що цiлком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несмiливо:
      - Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод "на пупа".
      - Тихо! - тупнув ногою пан Анатоль. - Тихо, Казику! Ти рибалка-початкiвець i не забувай про це, бо я бiльше не ловитиму з тобою риби.
      Але того дня в пановi Казиковi пробудився бунтiвник:
      - Як нi, то нi. Я пiду ловити рибу з цiєю дiвчиною.