Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Тореадори з Васюкiвки

ModernLib.Net / Детские приключения / Нестайко Всеволод Зиновьевич / Тореадори з Васюкiвки - Чтение (стр. 28)
Автор: Нестайко Всеволод Зиновьевич
Жанр: Детские приключения

 

 


Цього листа треба негайно спалити.

Нагадуємо: умовний сигнал — бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.

Бажаємо найскорiшого видужання.

Г. П. Г»

Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.

Вони! Знову вони! Троє невiдомих!

Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.

I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.

Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справдi вiйськова таємниця?» I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi «глеканкою» на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину… Не пам'ятаю…» — i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.

I от…

«Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР».

Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.

Але… як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?

Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.

Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!

I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповiщаючи, що уже йде.

Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:

— Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини — вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i… Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?

— Та нi, — хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.

— Павлушо, — я пильно глянув йому в очi, — ти менi друг, скажи чесно?

— Ти що? Друг, звичайно.

— Скажи, а ти мiг би… сiсти разом зi мною в тюрму?

— Тю! — вiн розгублено усмiхнувся. — Ти що — сiльмаг обiкрав?

— Нi, без жартiв скажи — мiг би?

Вiн насупив брови.

— Мiг би… Ти ж знаєш.

— Ну, тодi на, читай, — i я простягнув йому листа.

Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:

— Так… «Г. П. Г.» Значить, i тобi… Нiчого не розумiю…

— А тобi, виходить, теж? I мовчав…

Павлуша винувато знизав плечима:

— Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше — сам знаєш. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що.

— Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.

— Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.

— Точно!

— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».

— В розколинi над амбразурою.

— Точно.

— Ао котрiй годинi?

— О двадцятiй нуль-нуль.

— А менi о дев'ятнадцятiй.

— Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?

— Аякже. Тiльки давай спершу ти.

— Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп! — за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», — i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькi! — сiв на велосипед i поїхав…

— I що — i все? Бiльше нiчого не було?

— Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операцiя переноситься… не хвилюй ся… слiдкуй за щоглою бiля школи… Коли з'явиться бiлий прапорець — приходь того дня у Вовчий лiс до доту…»

— I знову о двадцятiй нуль-нуль?

— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.

— Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть… Це не штука.

— Ну, а в тебе ж що?

— Ну, а в мене… — I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.

— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кiнчив.

— Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.

— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?

— Хiба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…

— Могло буть, — зiтхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.

— Чого це!

— Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.

— Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати…

— А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!

Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.

— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.

— Звичайно, нi.

— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.

— Та ти що?! — вiн почервонiв.

I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.

— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:

— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…

Роздiл XXVII

Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих — вона? Не може бути! «Вiн хоче вкрасти її!» Ми поспiшаємо на допомогу… Асса!

Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.

Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.

Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.

Медичка якось сказала:

— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.

Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.

Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав:

— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба… морозива.

Дiд кахикнув i вiдповiв:

— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.

Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!

На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:

— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.

Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..

I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.

— Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.

Я добре знав, що медичка — жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але… я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i…

На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.

Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.

Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Та й Павлуша десь iам, мабуть.

Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.

I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт…

Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навiщо… I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:

— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!

Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.

Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!

— Дякую! — буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв.

— От, — тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. — Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть їм, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий.

Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю…

Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.

Нарештi матерi набридло, i вона сказала:

— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…

Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.

Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:

«Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны».

Уже вкотре сказано:

«Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть…

Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився… Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання — хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залiзний», i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався — бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм — за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.

Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.

А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я…

Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi — я…

Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього — жодних сумнiвiв.

I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.

I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття — гордiсть за друга.

Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.

Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла… Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.

Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.

Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих — це Гребенючка!

Тю! А чого з трьох?

Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.

Павлушi?

А може…

Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.

Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.

I «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третiй — Гришка Бардадим абощо.

А я дурний…

Нi! Не може бути!

Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!

Нi!

Єдине, що Павлуша мiг, — не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!

Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!

Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.

Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!

Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.

Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.

Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!

Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.

Пiвхвилини — i хустка була у мене в кишенi.

Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.

Я подався чекати його пiд хату.

Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.

Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:

— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..

— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повiнь?

— Нi… Нi… Але… Слухай, вiн хоче її вкрасти!

— Хто? Кого?

— Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!

— Хто?

— Лейтенант.

— Тю! Що вона — вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?

— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.

— Вiн що — здурiв?

— Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i — в гори!.. Пойняв?

— А звiдки ти взяв? Розкажи толком!

— Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався… Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!» А вiн: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: «Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою». А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так — мах! — роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!

— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував… I взагалi…

— Просто вiдчайдушний. А бачиш — дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.

Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.

— Треба рятувати! — твердо сказав я.

— Самим? — недовiрливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?

— А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо — все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!

— А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.

— Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми — фiть!

Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.

Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.

По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати — боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.

Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…» Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що… I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.

Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.

Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.

Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж… I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Київ з нами на екскурсiю їздила, i спiвала разом з нами, i взагалi…

Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати… А Галину Сидорiвну — нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!

За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.

Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.

Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був… Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.

Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.

— Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?

Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.

Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.

«Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив».

За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.

Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.

Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…

Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.

— Пусти! — рвонулася вона.

Ну, все! Треба рятувати!

Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.

Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.

— Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.

I…

I тут сталося неймовiрне.

Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:

— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!

Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.

I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:

— Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я-любий?!

Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:

— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!

Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.

Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:

— Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!

Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.

— Хлопцi, — сказав вiн якось хрипло, приглушено. — Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона… Вона каже, що це… непедагогiчно! Понiмаєте, любов — непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! — вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!

Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.

I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:

— Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобi. — Мабуть, подряпались…

— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорiвна. — Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!

— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.

Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.

— Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.

Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.

Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:

— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!

У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30