Про що розповідають глиняні таблички

1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба пам’ятати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, і на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо ж розпорядження керівників просто переказувати – легко спотворити зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, – так вони створили писемність.

Спочатку вони просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина», малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали і дії – зображення плуга означало «орати», ніг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.

Але речей і дій у житті зустрічається значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком – знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж – далеко не все можна намалювати так, щоб малюнок зрозуміли інші. А користь письма – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово знаками шумери почали позначати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим.

Писали шумери паличками на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкачували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, так що в письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти – також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.

Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони стали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок – зліва направо.

2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки, а й давні легенди, перекази і вірші. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.

Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися всі мешканці країни. Бога неба звали Ану, бога землі і повітря – Енліль, бога води – Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме він створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.

Клинописний текст з міста Адаб (приблизно XXVI ст. до н. е.).

Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця носив ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А дочка Інанна – богинею вечірньої зорі, а також – кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-войовниці у колісниці, в яку запрягали левів.

Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів —їхньої милості або навпаки —невдоволення. Вони вірили, що могутні і безсмертні боги насправді дуже схожі на людей і поводять себе так, як і земні царі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою, вимагаючи від простих людей лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує їхніх настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.

Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім, який слухався богів і вів праведне життя. На пораду Енкі той збудував корабель, у який сів разом з родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомігУтнапіштіму знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов він на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Утнапіштіма розселилися по всій землі.

Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки (Лувр).

Табличка із записом шумерської легенди про Всесвітній потоп (Британський музей).

3. Шумерська наука. Щоб вгадати волю богів, шумерські жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрології та астрономії.

Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у математиці. Найперше – вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а дюжинами і шістдесятками. Саме за шумерською традицією у всьому світі і зараз ділять годину на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (6 x 60) градусів.

Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати і віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також уміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба і призми.

4. «Будинки табличок». Школи у Шумері називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений з палицею» піклувався, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі – читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.

У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії і математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг розраховувати на місце чиновника або стати жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.

Об’єднання Месопотамії. Вавилонське царство

1. Війни між містами-державами і об’єднання Месопотамії. З часом міста виникли по всій Месопотамії – не лише на півдні, де мешкали шумери, а й на півночі, населеній племенами семітів. Між державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай це тривало недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні і тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.

Припинити війни між містами й об’єднати під своєю владою всю Месопотамію вдалося лише царю Саргону. Походив він не з царського роду. Мати Саргона мешкала у місті Кіш і була жрицею, яким забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе новим царем.

Шумерські вояки. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Бойові колісниці. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Саргон створив постійне військо із п’яти тисяч чоловіків і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Месопотамію і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили його і його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку семіти йменували Іштар. Сам Саргон жив у збудованому ним місті Аккад – столиці (головному місті) держави. Державною він оголосив мову своїх одноплемінників – семітів, яку тепер почали називати аккадською. Для записів аккадці, як і шумери, використовували клинопис.

Саргон Аккадський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей).

2. Занепад Аккада і піднесення Вавилона. Саргон був жорстоким правителем і будь-яке невдоволення своєю владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона навіть проголосив себе богом – його і зображували як бога, в шоломі з рогами, – але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен з півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад – так що руїни цього міста не знайдені й досі.

Опір кочовикам чинили лише шумерські міста. Їхні мешканці створили власне військо, яке згодом вигнало чужинців з країни. Певний час владу над Месопотамією утримували царі міста Ур, але врешті країна знову розпалася на окремі міста-держави, як це було до загарбань Саргона.

Знову об’єднати Месопотамію вдалося лише через три сторіччя. Зробив це цар Хаммурапі – володар міста Вавилон. Назва цього міста перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр з Євфратом наближаються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Спочатку це було невеличке селище, але завдяки торгівлі Вавилон швидко перетворився на велике місто. Досвід торгівців уміло використав Хаммурапі – він не створював величезного війська, як Саргон, натомість укладав союзи для боротьби проти потужніших ворогів і вчасно змінював союзників. Так – місто за містом – він приєднав до свого царства усю Месопотамію.

«Переможна стела» царя Нарамсіна, онука Саргона Аккадського (Лувр).

Месопотамія під владою аккадських і вавилонських царів.

3. Внутрішній устрій Вавилонського царства. Хаммурапі царював з 1792 до 1751 року до нашої ери. І прославився не лише об’єднанням Месопотамії. Він видав одну з перших у світі збірок законів. Вона складалася з 282 статей і була викарбувана на чорному базальтовому стовпі, встановленому у Вавилоні. Копії законів на глиняних табличках були розіслані по всій країні. Саме завдяки цьому ми знаємо, яким був внутрішній устрій Вавилонського царства.

Влада царя була необмеженою. Він діяв на власний розсуд, сам складав закони, за допомогою чиновників стежив за їх виконанням, не оминаючи увагою найменші дрібниці. Вважалося, що майно і навіть життя підданих належать цареві. Такий державний устрій називають деспотією.

Утвердження деспотії позначилося навіть на віруваннях вавилонян. Вони шанували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх по-іншому. Проте з’явився і головний бог – ним став Мардук, «небесний захисник» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем.

Вавилоняни вірили, що Мардук наділив царя владою для того, щоб той дбав про своїх підданих. Хаммурапі хвалився, що побудував великий канал, названий царським іменем. Він намагався боротися з хабарництвом чиновників, обмежив лихварство і заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Щоправда, від цього мав зиск і сам цар, адже з бідних підданих не збереш великих податків до державної скарбниці.

Проте насамперед цар дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі і рабів. Чим вищою була посада, тим більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. На смерть страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував крадене чи, скажімо, переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб ударив вільну людину, йому відрізали вухо, якщо це саме зробила вільна людина, вона сплачувала штраф, якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільнулюдину карали батогом. Якщо від недбалого лікування вмирала вільна людина, лікареві відрізали руку, якщо раб – лікар міг відкупитися. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Так, тому, хто зламав іншому руку, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого раба. А якщо будівничий так звів будинок, що той завалився і загинув син господаря дому, страчували сина будівничого.

Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки.

Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр).

Виникнення держави у стародавньому Єгипті

1. Країна в долині Нілу. Майже одночасно з містами Месопотамії перші держави виникли і в Єгипті – країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Природа Єгипту відрізняється від природи Месопотамії. Тут спекотно і влітку, і взимку, і майже ніколи не буває дощів. Проте щороку в червні, коли сезон дощів настає в Центральній Африці і починають танути сніги в горах, Ніл виходить з берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет – «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саметакпереінакшили вислів «твердиня бога Пта» – одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.

Для мешканців «Чорної землі» рік ділився натри частини. Перша – найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася з листопада, – це час оранки і сівби. Третя – з березня до травня – час збирати врожай і готуватися до нового розливу – відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців, проте праця єгипетських селян все одно була надто важкою.

У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також – льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, славилася своїми пасовиськами. Розводили корів, овець, кіз і навіть антилоп.

Долина Нілу (вигляд з космосу).

Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів.

Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч з долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема – серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету – який мав назву папірус– будували човни і навіть справжні кораблі.

2. Від міст-держав до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі і на півдні країни. Найбільшими з них були Фіви, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати потужні канали, здатні впоратися із щорічними розливами, можливостей навіть найбільшого міста було недостатньо. Довелося об’єднувати зусилля. Крок за кроком вдалося об’єднати південь країни – тут виникло царство Верхнього Єгипту, володар якого носив білу корону. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, корона якого була червоною і за формою нагадувала кеглю.

Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна у 2920 році до нашої ери об’єднав два царства в одне.

Сланцева стела фараона Нармера, знайдена в Нехені (Каїрський музей).

Він побудував першу столицю єдиної держави – місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійну – біло-червону – корону. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.

Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники – зазвичай нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.

3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них – піраміди. Спершу їх будували східчастими, потім боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша – піраміда фараона Хеопса, висота якої досяга ла 147 метрів. Вона складена з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишено вузькі проходи, які ведуть до маленької кімнати, в якій, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч з пірамідою Хеопса його нащадки звели ще дві піраміди і витесали зі скелі величезну постать сфінкса – казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів. Звісно, щоб побудувати таку величну споруду, були потрібні неабиякі знання. А ще – виснажлива праця десятків тисяч єгипетських селян. Будівництво тривало десятки років, головно – під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю. Тисячі з них ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли останній притулоку пірамідах. І зараз викликає захоплення велич найдавніших архітектурних споруд, що збереглися до нашого часу.

Піраміди фараонів Хуфу, Хефрена і Менкаура біля Гізи (сучасний вигляд).

Будівництво великих пірамід знекровило країну. Скарбниця спорожніла, а збирати податки стало набагато важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці. З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати скромнішими. Піраміди почали будувати меншими, а потім від їх будівництва взагалі відмовилися. Царські гробниці просто вирубували в скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухалася його наказів.

4. Нове посилення Єгипту і навала кочовиків. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років – коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто стало і новою столицею Єгипту.

Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка із слонової кістки з Абідоса (Каїрський музей).

Нові володарі країни не будували пірамід. Майже весь час вони проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також – мідь і деревину для потреб господарства. Але численні війни збагачували лише воєначальників і вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Навпаки – державний визиск ставав дедалі жорсткішим і брутальнішим.

Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища – розграбовані, податкові записи – знищені. Жорстоко розправлялися повстанці із чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Більше того – вчорашні раби і селяни самі захоплювали рабів і намагалися жити як можновладці. Але навести лад в країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, і влада фараонів була відновлена.

Через сторіччя до долини Нілу вдерлися племена кочовиків зі Сходу. Армія єгиптян складалася лише з піших вояків, а завойовники мали колісниці, запряжені кіньми. Сили були нерівними. Поступово кочовики захопили всю країну і примусили її мешканців сплачувати данину. Щоправда, суспільний лад залишився незмінним, вожді кочовиків швидко засвоїли звички фараонів і навіть залишили на тих самих посадах старих чиновників. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема розведення коней.

Єгипет за часів найвищого піднесення

1. Звільнення Єгипту і загарбницькі походи фараонів.

Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися і загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. У 1551 році до нашої ери єгиптяни повстали проти завойовників і вигнали їх з долини Нілу.

Фараон Яхмос I на чолі війська, яке перемагає гіксосів.

Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів, яка відтепер спиралася насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику завдавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам фараон – у «бойовій» блакитній короні. Далі до справи приєднувалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на південь від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря. Фараон Тутмос III захопив Сирію і розширив царство до річки Євфрат. Завойовані країни змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи насамперед збагачували фараона, найвищих чиновників та жерців – до храмів спрямовували щедрі подарунки. Але на частину здобичі могли розраховувати навіть звичайні вояки. В разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.

2. Єгипетська писемність. Про історію Стародавнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й з численних документів і рукописів, що залишилися з тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно.

Вони також спочатку позначали слова малюнками, а потім окремі з цих малюнків почали означати певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієрогліфами, що із грецької перекладається як «священні символи».

Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Сирії. Рельєф з Карнакського храму. Гранітна статуя (Мистецько-історичний музей у Відні).

Фараон Тутмос III.

Ієрогліфічний текст, знайдений у похованні фараона Сеті I (Британський музей).

На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з місцевого очерету – папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під пресом. Врешті виходили гладкі листи, на яких можна було писати та малювати чорнилами. Листи згодом склеювали у сувої, які легко зберігалися у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом – звідси походить і українське слово «папір».

3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю – за формою він нагадував корж або млинець. З муки готували також юшку, а з зерен варили особливий напій – пиво. Їли рибу і городину. Фрукти, м’ясо і вино дозволити собі могли лише заможні люди.

Чиновники та багатії відрізнялися й за одягом – у них він закривав груди і плечі. Звичайні єгиптяни – чоловіки – носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи – в коротких спідницях.

Давньоєгипетський папірус з описом поховальних обрядів – так звана «Книга мертвих» (Британський музей).

Голови часто голили, натомість надягали перуки – вони бували як жіночими, так і чоловічими.

Будинки зводили з невипаленої цегли. У містах вони часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше обмежувалося однією кімнаткою у такому домі. Єгиптяни використовували і дахи, що зазвичай були пласкими. Де це було можливо, прикрашали житло деревами і квітами. Воду брали з колодязів, у деяких містах існувала і система каналізації. Меблів було дуже мало, спали вони переважно на рогіжках, одяг зберігали у скринях.

Сад. Розпис поховання (скульптора Іпуї біля Фів).

Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали на них хліб, рибу чи городину у селян, що приходили до міста. Грошей не було, тож вартість товару якщо й визначали, то у мірах зерна або ж у шматках міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім – скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.

Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панувала злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.

Дітей давні єгиптяни дуже любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, були разом з батьками всюди, де це було можливо, – на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри – до нашого часу збереглися стародавні іграшки та засоби для забавок. Малеча бігала майже голою – хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили ведення хатнього господарства, хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько, та відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних юнаків згодом могли взяти й на державну службу – навіть якщо їхні батьки були незаможними.