Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Останнiй дюйм (Останнiй дюйм - 1) (на украинском языке)

ModernLib.Net / История / Олдридж Джеймс / Останнiй дюйм (Останнiй дюйм - 1) (на украинском языке) - Чтение (стр. 2)
Автор: Олдридж Джеймс
Жанр: История

 

 


      - Нi, я не хочу пити...
      Девi пiшов по рушник, а Бен сказав йому все тим же голосом:
      - Iншим разом ми захопимо дюжину кока-кола. I льоду вiзьмемо.
      Девi розстелив бiля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутись. Йому здалося, що в нього розiрвалися на шматки i руки, i груди, i ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п'ятами в пiсок, i вiн не втратив свiдомостi.
      - Тепер тягни мене до лiтака, - ледве чутно промовив Бен. - Ти тягни, а я буду вiдштовхуватись п'ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне швидше дiстатись туди.
      - Як же ти зможеш вести лiтак? - запитав його зверху Девi.
      Бен заплющив очi, вiн хотiв уявити собi, що переживає зараз син. "Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, - думав вiн. Якщо сказати, це перелякає його на смерть".
      - Цей маленький "Остер" лiтає сам, - вiдповiв Бен. - Треба тiльки покласти його на курс, а це не важко.
      - Але ж ти не можеш поворушити рукою. I очей зовсiм не розплющуєш.
      - А ти про це не думай. Я можу лiтати наослiп, а правити колiньми. Давай тягни.
      Вiн подивився на небо i помiтив, що вже пiзно i здiймається вiтер; це допоможе лiтаку злетiти, якщо, звичайно, вони зумiють вирулити проти вiтру. Але вiтер буде зустрiчний до самого Каїра, а пального обмаль. Бен надiявся всiм серцем, що не подме хамсин - ослiплюючий вiтер пустелi. Вiн мав бути обачнiшим - запастись прогнозом погоди на тривалий час. Ось що буває, коли стаєш повiтряним вiзником. Або ти надто обережний, або дiєш навмання. Цього разу - що траплялося з ним не часто - Бен був необережним вiд початку до самого кiнця.
      * * *
      Довго вибиралися вони по схилу - Девi тягнув, а Бен вiдштовхувався п'ятами, на мить втрачаючи свiдомiсть i знову вертаючись до тями. Двiчi вiн зривався вниз, але нарештi вони дiсталися до машини. Бену пощастило навiть сiсти, притулившись спиною до хвостової частини лiтака, i оглянутись. Та сидiти було справжнiм пеклом, i зомлiвав вiн усе частiше. Його тiло, здавалося, роздирали тепер на дибi.
      - Як справи? - запитав вiн хлопця; той задихався, знесилений вiд напруження. - Ти, видно, зовсiм змучився.
      - Нi! - крикнув Девi сердито. - Я не втомився!
      Його тон здивував Бена: батько нiколи ще не чув у голосi хлопця нi протесту, нi тим бiльше лютi. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати цi почуття. Невже можна роками жити з сином i не розглядiти його обличчя? Але зараз вiн не мiг дозволити собi роздумувати про це. Вiн усе добре усвiдомлював, але дух захоплювало вiд нападiв болю. Шок минав. Правда, Бен дуже ослаб, вiдчував, як а його лiвої руки сочиться кров, i не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою, нi навiть пальцем (якщо в нього ще лишилися пальцi). Девi самому доведеться пiдняти лiтак у повiтря, вести його i посадити на землю.
      - Тепер, - сказав Бен, ледве ворушачи в ротi пересохлим язиком, - треба навалити камiння бiля дверцят лiтака. - Передихнувши, вiн казав далi: - Якщо навалити високо, ти зможеш втягнути мене до кабiни. Вiзьми камiння з-пiд колiс.
      Девi зразу взявся до роботи: вiн почав складати уламки коралiв бiля лiвих дверцят - з того боку, де сидить пiлот.
      - Не там складай, - обережно промовив Бен. - Бiля правих дверцят. Якщо я полiзу з цього боку, менi заважатиме рульове управлiння.
      Хлопчик пiдозрiливе глянув на батька, але тут же з великим завзяттям узявся знову за камiння. Коли Девi пробував пiдiймати надто важкi брили, Бен казав йому, щоб вiн не напружувався.
      - У життi можна зробити все, що завгодно, Девi, - промовив вiн кволим голосом, - якщо не надiрвешся. Не надривайся.
      Вiн не пам'ятав, що ранiше давав синовi такi поради.
      - Так, але ж скоро вже смеркне, - сказав Девi, коли скiнчив роботу.
      - Смеркне? - розплющив очi Бен. Було незрозумiле, чи то вiн задрiмав, чи знову знепритомнiв. - Це не присмерк. Це вiє хамсин.
      - Ми не можемо летiти, - сказав хлопчик. - Ти не зумiєш вести лiтак. Краще й не пробувати.
      - Е, - заперечив Бен з тiєю навмисною лагiднiстю, вiд якої йому ставало ще сумнiше, - вiтер сам донесе нас додому!
      Вiтер мiг вiднести їх куди завгодно, тiльки не додому; а коли вiн подме надто сильно, вони не побачать пiд собою нi посадочних знакiв, нi аеродромiв - нiчого.
      - Рушаймо, - знову сказав вiн хлопчиковi, i той з новою силою взявся тягнути його, а Бен вiдштовхувався, доки не опинився на саморобних схiдцях з коралової брили бiля дверцят. Тепер лишалося найважче, але вiдпочивати не було часу.
      - Обв'яжи менi груди рушником, лiзь у лiтак i тягни, а я буду вiдштовхуватись ногами.
      Ех, коли б вiн мiг рухати ногами! Видно, щось сталося у нього з хребтом; вiн тепер був майже певен, що кiнець кiнцем усе-таки помре. Головне - вижити до Каїра i показати хлопцевi, як посадити лiтак. Цього буде досить. Тiльки на це вiн надiявся, це була його найдальша мета.
      I ця надiя допомогла йому забратися в лiтак, вiн вповз у кабiну зiгнувшись, напiвсидячи, майже непритомний. Потiм спробував сказати хлопцевi, що треба зробити, але не змiг вимовити й слова. Хлопця охопив страх. Обернувшись до нього, Бен вiдчув це i зробив ще одне зусилля.
      - Ти не бачив, я витягнув з води кiноапарат? Чи залишив його в морi?
      - Вiн унизу, бiля води.
      - Пiди принеси його. I маленьку сумку з плiвкою. - Тут Бен пригадав, що заховав зняту плiвку в лiтак, щоб уберегти її вiд сонця. - Не треба плiвки. Вiзьми тiльки апарат.
      Слова його звучали буденно, i повиннi були заспокоїти наляканого хлопця. Бен вiдчув, як гойднувся лiтак, коли Девi, стрибнувши на землю, побiг по апарат. Вiн знову почекав - цього разу вже довше, - щоб прийти до пам'ятi. Треба було вникнути в психологiю цього блiдого, мовчазного, настороженого i надто слухняного хлопчика. Ех, коли б вiн знав його краще!..
      - Застебни мiцно ременi, - сказав Бен. - Допомагатимеш менi. Запам'ятовуй. Запам'ятовуй усе, що я скажу. Зачини свої дверцята.
      "Знов непритомнiю", - подумалось Бену. Вiн поринув на кiлька хвилин у легкий, приємний сон, але старався зберегти останню нитку свiдомостi. Вiн чiплявся за неї. Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина.
      Бен не пам'ятав, коли вiн плакав, але тепер зненацька вiдчув на очах безпричиннi сльози. Нi, вiн не думає здаватись! Нiзащо!
      - Розклеївся твiй батько, га? - сказав Бен i навiть вiдчув деяке задоволення вiд цiєї одвертостi. Справа йшла на добре. Вiн знаходив шлях до серця хлопчика. - Тепер слухай... - Бен знову одiйшов далеко-далеко, а потiм повернувся. - Доведеться тобi взятися за дiло самому, Девi. Нiчого не вдiєш. Слухай. Колеса вiльнi?
      - Так, я забрав усе камiння.
      Девi сидiв зцiпивши зуби.
      - Що це нас погойдує?
      - Вiтер.
      Про вiтер Бен забув.
      - Ось що треба зробити, Девi, - повiльно вiв батько. - Потягни важiль газу на дюйм, не бiльше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важiль ще трохи. Стiй! Коли мотор заведеться, постав ногу на лiву педаль, увiмкни мотор до краю i розвернись проти вiтру. Чуєш?
      - Це я можу, - сказав хлопець, i Бену здалося, що вiн почув у його голосi рiзку нотку нетерпiння, яка нагадувала чимось його власний голос. Здорово дме вiтер, - додав хлопець. - Надто сильно, менi це не подобається.
      - Коли будеш вирулювати проти вiтру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!
      Бен вiдчув, що Девi перехилився через нього i ввiмкнув стартер; потiм чхнув мотор. Тiльки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! "Зробив! їй-богу, зробив!" - подумав Бен, коли мотор почав працювати. Вiн кивнув, i в головi одразу ж запаморочилось вiд напруження. Бен зрозумiв, що хлопчик дає газ i намагається розвернути лiтак. А потiм його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: вiн вiдчув поштовхи, спробував пiдняти руки, але не змiг i опам'ятався вiд надто сильного ревiння мотора.
      - Зменши газ! - закричав вiн якомога голоснiше.
      - Добре, але вiтер не дає менi розвернутись.
      - Ми стали проти вiтру? Ти повернув проти вiтру?
      - Так, але вiтер нас перекине.
      Бен вiдчув, що лiтак розгойдується в усi боки, хотiв виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилось цiлком покладатися на сина.
      - Вiдпусти ручне гальмо! - сказав Бен. Вiн забув про нього.
      - Готово! - вiдгукнувся Девi. - Я вiдпустив.
      - Ага, вiдпустив! Хiба я не бачу! Старий дурень! - вилаяв Бен сам себе.
      Тут вiн згадав, що його не чути за гуркотом мотора i що треба кричати.
      - Слухай далi! Це зовсiм просто. Тягни важiль i тримай ручку посерединi. Коли машина пiдстрибуватиме, то нiчого. Зрозумiв? Уповiльни хiд. I держи прямо. Держи її проти вiтру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну! Не бiйся вiтру!
      Вiн чув, що мотор реве дужче - Девi додавав газу, - вiдчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собi дорогу в пiску. Потiм лiтак почав ковзати, пiдхоплений вiтром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабiшi, i знов утратив свiдомiсть.
      - Не смiй! - почув вiн здалеку.
      Бен опам'ятався. Вони щойно вiдiрвались вiд землi. Хлопець слухняно тримав ручку i не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, i Бен зрозумiв, що хлопцевi потрiбно було багато мужностi, щоб не смикнути вiд страху ручку. Рiзкий подув вiтру впевнено пiдхопив лiтак, але потiм вiн провалився в яму, i Бену стало дуже погано.
      - Пiднiмись на три тисячi футiв, там буде спокiйнiше! - крикнув вiн.
      Йому треба було витлумачити синовi все це до вiдльоту, адже Девi тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця! Не можна втрачати розуму i весь час робити дурницi.
      - Три тисячi футiв! - крикнув вiн. - Три.
      - Куди летiти? - запитав Девi.
      - Спершу пiднiмись вище! Вище! - кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По тому, як гув мотор, можна було догадатись, що вiн працює з перевантаженням i що нiс лiтака трохи задертий; але вiтер їх пiдтримає, i цього вистачить на кiлька хвилин. Дивлячись на спiдометр i намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.
      Його повернуло до пам'ятi чмихання мотора. Було тихо, вiтер ущух, вiн залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає i ось-ось заглухне мотор.
      - Щось сталося! - кричав Девi. - Слухай! Прокинься! Що сталося?
      Девi не розумiв, що треба зробити, а Бен не змiг йому це вчасно показати. Вiн незграбно повернув голову, пiдчепив щокою i пiдборiддям ручку i пiдняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп i загуркотiв рiвно.
      - Куди летiти? - знову спитав Девi. - Чому ти менi не кажеш, куди летiти?!
      При такому непостiйному вiтрi не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорi, було вiдносно спокiйно. Залишалося триматися берега до самого Суеца.
      - Iди вздовж берега. Тримайся вiд нього праворуч. Ти його бачиш?
      - Бачу. А це правильний шлях?
      - По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! - крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Девi мiг почути, але той почув.
      "Хороший хлопець, - подумав Бен, - вiн усе чує".
      - По компасу триста сорок! - закричав Девi.
      Компас мiстився вгорi, i дзеркало рефлектора було видно тiльки з сидiння пiлота.
      - От i добре! Добре! Правильно. Тепер iди вздовж берега i тримайся його весь час. Тiльки, боронь боже, нiчого бiльше не роби! - застерiг Бен; вiн чув, що вже не говорить, а тiльки невиразно бурмоче. - Нехай машина сама робить своє дiло. Все буде гаразд, Девi...
      Отже, Девi все-таки запам'ятав, що треба вирiвняти лiтак, держати потрiбнi оберти мотора i швидкiсть! Вiн це запам'ятав. Славний хлопчина! Вiн долетить, Вiн впорається! Бен бачив рiзко окреслений профiль Девi, блiде обличчя з темними очима, в яких йому так важко було щось прочитати. Батько знову вдивився в це обличчя. "Нiхто навiть не дбав, щоб повести його до зубного лiкаря, - сам до себе промовив Бен, помiтивши трохи випнутi вперед зуби Девi: той болiсно вискалив їх, надриваючись вiд напруги. - Але вiн впорається", - втомлено i примирливо закiнчив Бен.
      Здавалося, це був останнiй пiдсумок всього його життя. Бен провалився в безодню, за край якої вiн так довго чiплявся заради хлопця. I, провалюючись усе глибше й глибше, Бен устиг подумати, що цього разу йому пощастить, якщо вiн вибереться звiдти взагалi. Бен падав надто глибоко. Та й хлопцевi пощастить, якщо вiн повернеться назад. Але, втрачаючи остаточно грунт пiд ногами, втрачаючи самого себе, Бен ще встиг подумати, що хамсин дужчав i насувається iмла, а робити посадку доведеться не йому... Втрачаючи останнiй проблиск свiдомостi, вiн повернув голову до дверцят.
      * * *
      Залишившись сам на висотi трьох тисяч футiв, Девi подумав, що вже нiколи бiльше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.
      Тiльки раз за свої десять рокiв вiн похвалився, що його батько льотчик. Але вiн пам'ятав усе, що батько розповiдав йому про цей лiтак, i багато про що догадувався, чого батько не говорив.
      Тут, угорi, було тихо i свiтло. Море здавалося зовсiм зеленим, а пустеля брудною; вiтер пiдняв над нею пелену куряви. Попереду горизонт уже не був такий прозорий. Курява здiймалася вище й вище, але море вiн усе ще бачив добре. В картах Девi розумiвся. Тут не було нiчого складного. Вiн знав, де лежить їхня карта, витягнув її з сумки в дверцятах i задумався про те, що доведеться робити, коли пiдлетить до Суеца. Але, зрештою, хлопець знав i це. Вiд Суеца вела дорога до Каїра, вона йшла на захiд через пустелю. Летiти на захiд буде легше. Дорогу не важко розглядiти, а Суец вiн упiзнає по тому, що там закiнчується море i починається канал. Там треба повернути лiворуч.
      Девi боявся батька. Правда, не тепер. Тепер вiн просто не мiг на нього дивитись: той спав з вiдкритим ротом, напiвголий, весь залитий кров'ю. Хлопець не хотiв, щоб батько помер; вiн не хотiв, щоб померла мати, але нiчого не вдiєш: це буває. Люди завжди помирають.
      Йому не подобалось, що лiтак летить так високо. Вiд цього завмирало серце, та й лiтак рухався надто повiльно. Але Девi боявся спускатись i знов потрапити у вiтер, коли настане час посадки. Вiн не знав, що робити. Нi, йому не хотiлося знижуватись у такий вiтер, не хотiлося, щоб лiтак знову кидало в усi боки. Тодi лiтак не слухатиметься. Девi не зможе вести його по прямiй i вирiвняти бiля землi. Може, батько вже помер? Вiн оглянувся i помiтив: той дихає уривчасто й рiдко. Сльози, що, як думав Девi, назавжди висохли, знов наповнили його темнi очi, i хлопець вiдчув, як вони викочуються i течуть по щоках. Злизавши їх язиком, вiн почав стежити за морем.
      * * *
      Бену здавалося, що вiд поштовхiв його тiло пронизують крижанi стрiли, розривають на шматки. У ротi в нього пересохло. Бен повiльно приходив до пам'ятi. Глянувши вгору, вiн побачив куряву, а над нею тьмяне небо.
      - Девi! Що сталося? Що ти робиш? - закричав вiн сердито.
      - Ми майже прилетiли, - вiдповiв Девi. - Але вiтер пiднявся зараз високо, i вже смеркає.
      Бен заплющив очi, щоб збагнути те, що сталося, але так нiчого й не зрозумiв. Йому здавалося, що вiн уже повертався до пам'ятi, коли вказував хлопцевi курс, а потiм знову втрачав свiдомiсть. Лiтак гойдало, i це ще бiльше посилювало бiль.
      - Що ти бачиш? - вигукнув вiн.
      - Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирськi лiтаки.
      Хитання i поштовхи лiтака обiрвали слова хлопця. Здавалося, потоком повiтря їх пiдносить вгору на сотню футiв, щоб потiм жбурнути вниз у нестримному падiннi на добрих двi сотнi футiв; крила лiтака судорожно розгойдувались то в один, то в другий бiк.
      - Не спускай з очей аеродрому! - крикнув Бен крiзь напад болю. - Стеж за ним! Не спускай з очей! - Йому довелося крикнути це двiчi, перш нiж хлопець розчув; вiн тихенько говорив про себе: "Бога ради, Девi, тепер ти повинен чути все, що я кажу".
      - Лiтак не хоче йти донизу, - сказав Девi; очi його розширились i, здавалося, займали тепер усе обличчя.
      - Вимкни мотор.
      - Вимкнув, але нiчого не виходить. Не можу опустити ручку.
      - Потягни ручку трiммера, - звелiв Бен, пiдвiвши голову вгору, де була ручка. Вiн згадав i про закрилки, але хлопцевi нiзащо не вдасться їх зрушити; доведеться обiйтися без них.
      Девi мусив пiдвестися, щоб дотягнутись до ручки на колесi i подати її вперед. Нiс лiтака опустився, i машина перейшла в пiке.
      - Вимкни мотор! - наказав Бен.
      Девi вимкнув газ, вимкнув сумiш, i вiтер з силою пiдкидав лiтак то вгору, то вниз.
      - Стеж за аеродромом, роби над ним коло! - сказав Бен i почав збирати всi сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.
      Тепер йому треба сiсти, випростатись i стежити через вiтрову шибку за наближенням землi. Настала вирiшальна хвилина. Пiдняти лiтак у повiтря i вести його не так важко, а посадити на землю - оце завдання!
      - Там великi лiтаки! - кричав Девi. - Один, здається, стартує!
      - Бережись, зверни вбiк! - гукнув Бен.
      Це була досить нiкчемна порада, але потiм дюйм за дюймом Бен пiдводився: йому допомагало те, що нiс лiтака був опущений. Привалившись до тремтячих дверцят i впираючись у них плечем i головою, вiн з великим напруженням посувався вгору; Бен зосередив на цьому всi свої сили. Нарештi голова його опинилась так високо, що вiн мiг упертись нею в дошку управлiння. Наскiльки мiг, вiн пiдвiв голову i побачив, як наближається земля.
      - Молодець! - закричав Бен синовi.
      Бен тремтiв i обливався потом, вiн почував, що вiд усього тiла залишилася живою тiльки голова. Рук i нiг бiльше не було.
      - Лiвiше! - наказував вiн. - Давай ручку вперед! Нагни її влiво! Гни ще! Добре! Все в порядку, Девi. Ти зможеш. Влiво! Натисни ручку вниз...
      - Я врiжуся в лiтак.
      Бену видно було великий лiтак. До лiтака лишилося не бiльше п'ятисот футiв, i вони йшли прямо на нього. Вже майже стемнiло. Курява висiла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним лiтаком виднiлася смуга чистого повiтря, - отже, мотори запущенi на повну потужнiсть. Якщо вiн стартував, а не перевiряв мотори, все буде гаразд. Не можна сiдати за льотною дорiжкою: там грунт надто нерiвний.
      Бен заплющив очi.
      - Стартує...
      Бен з зусиллям розплющив очi i кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору i вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбiльше двiстi футiв, вiн просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкiстю, що вони розминуться. Бен вiдчув, що охоплений жахом Девi почав тягнути на себе ручку.
      - Не можна! - крикнув Бен. - Гни її донизу!
      Нiс лiтак задерся, i вони втратили швидкiсть. Якщо втратити швидкiсть на такiй висотi та ще при цьому вiтрi, їх рознесе на шматки.
      - Вiтер! - гукнув хлопець; його маленьке личко застигло i перетворилося на трагiчну маску.
      Бен знав, що наближається останнiй дюйм i все в руках у хлопчика...
      - Молодець! - похвалив вiн.
      Залишилася хвилина до посадки.
      - Шiсть дюймiв! - кричав Бен Девi; язик його наче розпухнув вiд напруження i болю, а з очей текли гарячi сльози. - Шiсть дюймiв, Девi!.. Стiй! Ще рано! Ще рано... - плакав вiн.
      На останньому дюймi, що вiддiляв їх вiд землi, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволодiла смерть, i вiн не мiг бiльше нi говорити, нi кричати, нi плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнiм запаморочливим падiнням на землю, коли чорна злiтна дорiжка насувається на тебе в хмарi пороху. Вiн намагався крикнути: "Пора! Пора! Пора!", але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен вiдчув, як нiс лiтака трохи пiднявся, почувся гуркiт ще не заглушеного мотора, лiтак, ударившись об землю колесами, м'яко пiдскочив у повiтря, а потiм настало нестримне чекання. Та ось хвiст i колеса лiтака торкнулися землi, - це був останнiй дюйм. Вiтер закрутив лiтак; машина забуксувала, описала на землi петлю i завмерла. Настала тиша.
      О, яка тиша i який спокiй! Бен чув їх, вiдчував усiєю своєю iстотою. Вiн раптом зрозумiв, що виживе. Вiн так боявся помирати i ще зовсiм не хотiв здаватись!
      * * *
      У життi не раз настають вирiшальнi хвилини i залишаються вирiшальнi дюйми, а в пошматованому тiлi льотчика знайшлися вирiшальнi сили - кiстки i кровоноснi судини, про якi люди й не пiдозрювали. Коли здається, що все вже кiнчено, вони беруть своє. Єгипетськi лiкарi, несподiвано для себе, виявили, що у Бена їх невичерпний запас, а здатнiсть вiдроджувати розiрванi тканини, здавалося, була дана льотчиковi самою природою.
      На все це потрiбен був час, але що означав час для життя, яке висiло на волосинцi?.. Однаково Бен нiчого не вiдчував, крiм припливiв i вiдпливiв болю та рiдких проблискiв свiдомостi.
      - Вся справа в адреналiнi, - розкотисте смiявся кучерявий лiкар-єгиптянин, - а ви його виробляєте, як атомну енергiю.
      Здавалося, все було гаразд, а проте Бен таки втратив лiву руку. ("Дивно, - думав вiн, - я мiг би поклястися, що бiльше дiсталося правiй руцi"). Довелося перебороти i паралiч, що його кучерявий зцiлитель уперто називав "великим нервовим шоком". Усе пережите зробило з Бена нерухомий i дуже крихкий уламок - одужання не могло йти швидко. Але справа все-таки йшла на краще. Все йшло на краще, крiм його лiвої руки, яка опинилася в печi, де спалювали смiття. Та й це було б нiчого, коли б услiд за рукою не пiшла туди ж i його професiя льотчика.
      А крiм усього, був ще хлопчик.
      - Вiн живий i здоровий, - повiдомив лiкар. - Обiйшлося навiть без шоку. - Кучерявий єгиптянин кидав дотепнi жарти чудовою англiйською мовою. Вiн куди рухливiший за вас!
      Отже, i з Девi все було гаразд. Навiть лiтак уцiлiв. Усе було дуже добре, але вирiшувала справу зустрiч з хлопцем: тут або все почнеться, або знову закiнчиться, i, можливо, назавжди.
      Коли привели Девi, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке вiн зовсiм недавно вперше розглядiв. Але справа була не в тому, що розглядiв Бен, важливо було дiзнатися, чи зумiв хлопець що-небудь побачити в своєму батьковi?
      - Ну як, Девi? - несмiливо спитав вiн сина. - Здорово було, га?
      Девi кивнув. Бен знав: хлопчина зовсiм не думає, що було здорово, але настане час, i вiн зрозумiє. Колись хлопець зрозумiє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.
      - Розклеївся твiй батько, правда? - запитав вiн знову.
      Девi кивнув. Обличчя його лишалося таким же серйозним.
      Бен усмiхнувся. Так, що вже грiха таїти: батько справдi розклеївся! їм обом потрiбен час. Йому, Бену, тепер потрiбне буде цiле життя, цiле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у цi свiтлi очi, на трохи випнутi вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирiшив, що заради нього вiддасть усе. На це варто витратити час. Вiн уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пiзно вiн до нього добереться. Останнiй дюйм, який роздiляє всiх i все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи - обов'язок льотчика, а Бен був же колись зовсiм не поганим льотчиком.

  • Страницы:
    1, 2