Вона розмазала це по обличчю і засміялася гортанним голосом з ніжними, трохи переламаними нотками. Неймовірна синя лагуна відкрилася його очам, і він усміхнувся вперше за стільки днів. Живіт у жінки гарячий, здається, можна опекти руку. Але головне було зовсім не це. Зовсім інше його цікавило. Він відчував, як у його ніздрі потекли приємні невидимі запахи. Він заплющив очі і лежав блаженно якусь хвилину, намагаючись зосередити думки, але вони видавалися йому мізерними і полишеними змісту. Навіть саме слово це – «зміст» – віддавало паскудством.

Затишок, неймовірний затишок лежав на пузатих з куцими пісюнами купідонах, на меблях, навіть здоровенні кімнати, котрі виходили одна з одної, ніяк не лякали його, а навіки поховали, прихистили його від Лади. Пізніше це відчуття почало рости. Вона, ця жінка з одного суцільного шматка плоті, зі світла, тіні, солодких запахів, вигинаючи тонку, наче лозина, спину, пішла високими кімнатами, буденно, не прикриваючи свою наготу, і видавалася зовсім з його світу, наче реальна гра атомів водню, нейронів, солодкого відчуття, яке буває тільки в молодості, і від цієї глибини ми найбільше тікаємо в молодості, – так він вирішив, проводжаючи її поглядом. А потім він підвівся і глянув на чорні кулі ліхтарів, на лисий зимовий пагорб, і коли повернув голову, то вона сиділа, підмостивши під себе ноги по-турецькому, і розривала блискучу упаковку цукерок. Він подумав: і найшла ж, трясця її матері.

Вона розгризала цукерки білими міцними зубами. У непроникній тиші начинка з лікеру і малини чвиркала на її рожевого язика, і жінка вправно закидала її до рота. Тут-то його щось розсердило. Можливо, причина полягала в тому, що він стояв голий з обвислими, білими, як у пельменя, боками посеред блискучого паркету, задницею до дзеркала, і мав смішний вигляд, а може, у тому, що його булки тремтіли, навіть коли він не рухався, а хронічний геморой пошпигував у кишці. Це перше, що він почав відчувати. Далі було гірше: він почув запахи шоколаду, начинки і її білей. Його знудило. І як уже сказано, трохи роздратувало. Потім він подумав: краще б вона навалила під собою купу. І смерділа, як остання шльондра.

Отак по-дурному стояти і дивитися на голу і красиву жінку, як вона не звертає на нього уваги і наминає цукерки. Просто собі отак. Вона поглинала цукерки зі швидкістю машини. Закінчила й облизала один за одним пальці. Усміхнулася кудись убік і, не прикриваючи наготи, пішла знову високими кімнатами. Звісно, подумав він, вона тут усе знає. Може, вона з Ладою тут, у його домі, виробляла таке, хе-хе, і очі в нього жваво забігали. Він забрався на постіль, натягнув простирадло і став чекати. Так пройшла довга хвилина. У скронях помалу почали постукувати молоточки.

Як працівник служби безпеки, як один з ієрархів, що починав з азів, він уже розумів, що це перші ознаки тривоги, хоча видимих причин для цього не було. Так, спокій стояв, наче у труні. Ось саме це і почало дратувати його, пошпигувати у скроні. Він глянув на годинника, задоволено, сам для себе кивнув головою, і так продовжував сидіти. У нього почали німіти сідниці, а окрім того шоколадні запахи повисли й загусли, і тепер весь час, що проходив, був таким же тягучим і солодким. Коли у нього заніміли ноги, він ще раз глянув на годинник, золоте коло, що його обіймало, дві оголені німфи, мертві й безпристрасні: стрілка, тяжка, наприкінці нагадувала чи то вказівний палець, чи то тобі дулю, пересунулася всього на половину поділки. Він тільки задоволено гикнув, але вирішив, що напевне сьогодні перевтомився і треба всього-на-всього поспати. Але спати не хотілося. Тоді він подумав про чай, гіркуватий чорний чай, найдешевший, з домішками, з чужими для нього запахами, щоб чашка з надбитою ручкою гріла йому пальці, як то було колись за часів його студентства, коли він познайомився з Ладою. Тут він напружив усю свою свідомість, подумки видираючи велетенський глянцьований аркуш з Ладою. Але нічого не вийшло. А трапилося ось що: велетенські глухі кімнати його дому почали зсовуватися, наче дитячий калейдоскоп, змітаючи шифоньєри, картини, бронзових янголів, крісла. І він дійсно зараз себе побачив: сидів у крихітній кав’яреньці банного відділення.

Кав’яренька нагадувала коробку, заґратовану арматурами, звареними і пофарбованими у жовтий колір. Прочинені двері, якщо дивитися навкіс крізь ґрати, виявилися чоловічою вбиральнею. За прилавком стояв товстун, з вусиками а-ля Гітлер, у дешевому костюмі-трійці, і його бляклий, наче березневий туман, зір теж невтомно блукав синім, паскудно освітленим квадратом чоловічої вбиральні. Але головне полягало в тому, що обидва там бачили жінку. Жінку у чоловічій вбиральні. Запахи звідти: хлорки, сечі, адреналіну, сімені – увесь цей букет змішувався з чистокровною віденською кавою, чаєм і дорогим коньяком. Дівчина курила сигарети, теж дорогі. І хоча він був лише студентом паскудного вузу, але за цей час навчився розбиратися в парфумі, випивці і в жінках.

Цей спогад, вірніше, картинка пройденого життєвого шляху, що виникла нарешті зараз у громі, у тиші його ж будинку, який видавався чужою фортецею, навів думку: за місяць перед тим, як у синьому туалетному косяку він побачив Ладу, його завербували спецслужби. Чого він напевне чекав і молився вечорами, незважаючи на те, що і дід, і дядько, і старший брат згнили по тюрмах. Хоча саме це його і затримувало, це заважало жити, і кожного ранку він вставав, наче проклятий, і розумів, що нічого, рівним рахунком нічого не може змінитися у його житті. Від того дня він читав судову справу Сташинського, і це заняття йому приносило неабияке задоволення, мало того, він знаходив там відповіді. Ті відповіді, яких ніхто не давав з його оточуючих у далекому сірому дитинстві, затиснутому церквою, шепотом і страхом бути арештованим або ще щось. Ніхто з його рідних не визнавав, що справу остаточно програно, а він, щоб суперечити, був надто малим і боягузливим.

Принаймні сам Сташинський не давав згадати, з печаллю худого чоловічка, з обтягнутим жіночою шкірою обличчям, гострим вольовим випнутим підборіддям, крутим черепом і рідким жовтим волоссям. З рота цього суб’єкта смерділо м’ятною жуйкою, тією, забороненою, польською. Ім’я, назва заборони висіли тоді в зимовому повітрі разом із чорним ганчір’ям птахів, що падали у провулки клаптями, за собором, у провалля дня. І так отоді він побачив дівчину, з чіткими рисами обличчя, прищаву, з випнутими скулами, але ладно збиту. Вона курила у чоловічій вбиральні, обіпершись круглим задком на засцяні пісуари, а очі у неї променіли, наче дві зірки. Саме такою була Лада, що несла заборонене. Він пив дешевий смердючий чай і грів руки об чашку, хоча міг запросто поснідати у дорогому ресторані. Саме вона відділила і наповнила той мертвий простір між ним і чоловіком, що сидів на краєчку стільця, йорзав по дереву туди й сюди, а ногу на ногу закинув так далеко за коліно, стиснувши ляжки, як це роблять гомосексуалісти. Так, він добре розумівся на подібних речах, але ніяк не переступав межі, радше з обережності. Він був освіченим у цих справах.

Єдиним недоліком початківця у нього була його чуттєвість. Так, він був чутливим, як молочне порося. Навіть зараз у широтах кімнат, де за вікнами падав м’який сніг, а тут повзав мокрою теплою ганчіркою спокій, він з нежданою тривогою, що вискочила наче червоний фурункул, чекав на цю жінку, на її повернення, але думав неустанно про Ладу і про минуле, щоправда, як про чорно-біле фото. Він почав збуджуватися і пітніти. Найбільш розумне, що прийшло йому в голову, то сходити на кухню, заварити чаю і чекати далі. Але він чомусь не став цього робити, лише міцніше натягнув простирадло на очі і слухав, як серце б’є і б’є об ребрину.

Лада врятувала його того березневого дня, щоб заманити у пастку. Два блискучих ока серед тугих чоловічих випарів, вигнута спина, тугі крижі, круглі груди – це зовсім інша Лада, ніж та, що лежала в його обіймах, і щось заборонене і дике обпікало йому пах. Але чому вона вибрала таку дурнувату смерть, хіба мало всіляких пігулок, розкиданих по шафах. Хіба мало газу у горілках, чи затупилися достобіса всі леза. Вона вибрала досить страшну смерть. Нічого в її житті не говорило, що вона може таке зробити, незважаючи на екстравагантність, ну, припустімо, дивитися, як спарюються корови і жеребці, або як дамочки парують з собаками. Для нього це було нудно, навіть противно, бо він відчував себе християнином, безбожником, але з християнською мораллю, і не міг своє покалічене виховання полишити за порогом, як це одного дня зробила Лада. Почуття і чутливість значили для неї набагато більше. Пізніше він почув кроки, лункі, чіткі, вони несхожі на ті кроки, що нагадують втомлених коханням жінок, – це були важкі кроки, впевнені, вони не зароджувалися на порожньому місці, вони виходили в життя чітко, ясно даючи зрозуміти, для чого прийшли. Але він не прийняв простирадло і продовжував сидіти, з мокрою від переляку проміжністю, з порожньою головою, бо думки стер хтось невидимий, і зараз було таке відчуття, наче в ніздрі понабивалося пилюки. Проте він зібрався з силами, зісмикнув простирадло, але нікого не побачив.

Він встав і пішов, але кроки не стихали, зараз вони відходили подалі, десь у сусідню кімнату. Нічого особливого, переконував він себе, так жінки граються, пустують, хе-хе, коли задоволені. Вони або пустують, або сплять. Він хотів увімкнути горішнє світло, проте облишив і повернувся до ліжка. Тут звично пахло секретаркою, тією жінкою, наголосив він подумки: шоколадом, терпкуватими, з гірчинкою парфумами, сіменем і волоссям. Краще чекати, чекати, як і все життя, коли ти вирішив пробиватися цією дорогою. Можливо, це одна з зупинок, а не кінець. Хоча сама думка про кінець несподівано зависла, як дармовиси на люстрі, і задзенькала печально, наче тягуча подільська скрипка під рукою невмілого музиканта. Його навчали володіти страхом, а потім переступати його, тоді тільки навчишся думати виважено, холоднокровно і жорстоко. На всі види життя. Проте це теорія, і ті, хто викладав йому подібну думку, далекі були від його страхів. Вони були голими теоретиками, як і ця безкінечна держава, що наступила йому на горло. І йому доводилося вірити і приймати на віру те, що вони говорили. Але це було невимовно страшно, як спуститися на два щаблі розвитку – від людини до первісної мавпи, котра зіп’ялася на дві кінцівки. Але що цікаво – йому такий стан речей подобався. Доля йому подарувала ще один шанс зробити шалену кар’єру, бо він розумів, що серед невігласів, наділених невідомо чому страшною владою, він був найсильнішим, доки це тримав при собі. Хоча з плином часу це вийшло як груба помилка. Люди, що взяли його до себе на службу, виявилися нічим не дурнішими за його співвітчизників. І так ото мимоволі, вірніше зовсім природно, він прийняв їхню ідеологію.

Їхня система існувала, з великим скрипом, але існувала, і він сам прагнув цього, хоча чомусь десь далеко в його душі пролітав сліпий вогник, що нічого досконалого немає. Він не був фанатиком віри, але відчував і розумів, що ця система побудована саме на цих засадах, дещо перевернутих, перекошених. Божа ідея поцуплена і перекручена до неможливого, навіть до вжитку, і чим страшнішим страхіттям ця система йому видавалася, тим більше він пересвідчувався у тому, що ніяка доктрина не може пасувати людині. І на тому заспокоївся. Йому лишилися жінки, задоволення й думки, котрі муляли вдень і вночі голову про те, як піднятися на черговий ієрархічний щабель. Він таки подолав свій страх, але не їхній. У нього не було їхнього страху, і страх для нього мав не одне обличчя. Головне, що те, що йому було необхідним, він проковтнув і був решту життя задоволений цим: навіть буденними клопотами, смертю Лади, що вивільняла його від безлічі дріб’язкових обов’язків, котрим він уже не вірив, не надавав того значення.

Зараз він сидів на мокрому простирадлі і намагався підвестися. За вікном липнув до чорних кульок ліхтарів сніг. Порожньо в голові, порожньо в думках, і ніякої легкості. Запахи можуть повернутися – сіконуло у його голові. Ніч била крилами. Мельхіорове небо лускало на тоненькі плівки. Тут він помітив, що замерзлий чорний пагорб здувався, наче желатиновий пиріг. Пагорб заворушився, наче рвалися м’язи під шкірою, небо просвітліло, потяглися рвані язики вилинялого полум’я. Його немов хтось підтягнув до вікна. Широка, без жодної хвилі річка текла перед його вікном. Те, що це була справжня річка, не викликало ніякого сумніву. Вода чи ще щось там підсвічувалася зсередини. Потім він побачив на горизонті якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому він не мав сумніву. І нарешті він побачив, зовсім чітко, роздовбаного катараса. За ним сидів виводок якихось людей, а кермував човном його дід в німецькій формі. Далі за човном пливли менші, як виводок качок: баби, брати, рідні, двоюрідні, швагри, дядини. Кого там тільки не було! Це нагадувало урочисте весілля або похорон, а власне, різниці ніякої. Жовтий туман піднімався з поверхні. Вони пропливали повз його вікна. Спочатку свої, потім чужі, і коли він таки наважився повернути голову, то побачив, що цьому напевне і кінця-краю не буде. Він стояв і дивився, зачудований, з прохололим потом між лопатками, між сідницями, на переніссі.

Десь у глибинах його сірої рідини почали вилазити молитви, які він час від часу читав, коли відчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як нема цього, то, може, й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, щойно він відчув слабину в ногах, те стрімке коло, подібне на вир, завертілося й миттєво втягнуло за собою всіх його рідних, разом з човнами, кресами і рушниками. «Хух-х», – вийшло з його горлянки, борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, що чи то намагалися зґвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього визріло одне бажання, якось сховатися у високих і холодних анфіладах кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за звичні предмети. Так, найголовніше в його професії: збирати свої думки у сірий сталевий жмут, нищити ним чужі оболонки. Але ось жінка, що пішла – куди? – невід’ємно стояла кремовим щасливим згустком. Він побіг рівчаками своєї пам’яті, доволі легкої і неметушливої. Нічого особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Він проскочив вікнами, порахував їх для проформи. Нарешті вискочив місяць. Великий, круглий, лагідний і срібний.

Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Усі предмети вібрували, принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні, відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і тетерів, дивлячись на вікно, але цього-то він зробити не міг. Тисячі галогенних ламп, запалених наче за одним чиїмось наказом, враз ударили і розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же прибрав і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі й не могли зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи, повільно, виставляючи одна за одною ноги, навіть прикусивши від старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці галогенного світла.

Так він обійшов софу, затим завернув за диван. Білі ангели з напнутими луками зараз нагадували його Страшний суд. Предмети ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Від поту щеміло між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало, і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах тонко потягнувся, знищуючи молекула за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння, хтозна за чим, не більш аніж гра, то неприємності його чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло, густе, із запахами Лади, хлинуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився, знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, підняв голову і тихо засміявся.

Це був ранок. Простий собі чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона не могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав у дзвіночок. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:

– Ніхто не виходив?

– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, – сказала прислуга.

– Ти була тут всю ніч? – запитав він, уже напевне знаючи її відповідь, але випередив і заговорив: – Ладу привезуть сьогодні?

– Так.

– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.