Современная электронная библиотека ModernLib.Net

У затiнку пальм (на украинском языке)

ModernLib.Net / Исторические приключения / Олейник Николай / У затiнку пальм (на украинском языке) - Чтение (стр. 1)
Автор: Олейник Николай
Жанр: Исторические приключения

 

 


Олейник Николай
У затiнку пальм (на украинском языке)

      Микола Олiйник
      У ЗАТIНКУ ПАЛЬМ
      Дорожнi нотатки
      Пiсля кiлькагодинного вечiрнього польоту перетинаємо Адрiатику, Середземномор'я, Гiбралтар, i лiтак iде на посадку. Марокко, Рабат. Спрагле дихання недалекої пустелi вiдчувається навiть тут, на пiвночi країни.
      Аеропорт у Рабатi невеликий, бiдненький, скромно обладнаний. Служби, тiснуватий бар, де ледве вмiщуються пасажири одного рейсу, i, мабуть, усе. Зате чималий лiтографiчний портрет короля Марокко на стiнi. Глава держави - в бiлому кiтелi, з широкою стрiчкою навскiс на грудях, в орденах, лице смагляве, молоде. Спокiйний, самовдоволений погляд.
      Подорож тiльки починалась, а думка вперто поривалася вперед, у завтра. Ще перед поїздкою було вiдомо, що найскладнiший (тобто найдовший, найнуднiший, най... одне слово, найтяжчий) буде перелiт через Атлантику. Удень, мовляв, ще сяк-так можна через iлюмiнатор подивитися на океан, зупинити зiр на загубленому в його широтах клаптику землi чи пароплавi, який з такої висоти здається завбiльшки iз сiрникову коробку, а вночi... Понад дев'ять годин льоту, весь час не спатимеш - нудно, незручно, втомливо. Та не так сталося, як гадалося.
      У лiтаку мою увагу привернула молода смаглява жiнка, власне, не так сама жiнка, як її незвичайна заклопотанiсть. Пасажирка весь час порпалася в сумочцi, що була при нiй, переглядала й знову акуратно складала якiсь папери. Де вона сiла? Здається, в Москвi, в Шереметьєво... Так, так, жiнка й тодi поводилася трохи незвично. Здавалося, вона в чомусь невпевнена, щось її постiйно бентежить. Думалося - затримка з рейсом, митнi клопоти...
      Зрештою, жiнка дiстала й показала сусiдцi по крiслу фото. Вона аж пiдняла картку вгору, нiби хотiла, щоб побачили й iншi пасажири. На знiмку двоє дiвчаток, а по боках - чоловiк i жiнка, оця ж таки, що летiла зараз. Часто буває, що в дорозi люди дiстають фотографiї своїх близьких, рiдних, коханих, милуються ними, подумки розмовляють з ними. Однак тут було щось iнше, бiльше, нiж просто сум за рiдними.
      Слово за словом, i з допомогою нашої люб'язної перекладачки ми розговорилися. Власне, говорила жiнка - для цього досить було тiльки спитати, хто ж на тому фото, чи не її дiти? Так, так, це її дiвчатка. I чоловiк її. Вони чилiйцi. Чоловiк був прихильником Альєнде. Пiд час фашистського путчу зник i невiдомо, де нинi, живий чи... Нi, нi, не думайте, я не плачу, то так... Дiтей їй пощастило вивезти до батькiв. Вони живуть в однiй iз сусiднiх з Чiлi країн. А сама мусила емiгрувати. Аж у Норвегiю - там давнi чоловiковi друзi. Кiлька рокiв не бачила своїх дiвчаток. Тепер ось є можливiсть забрати їх. Допомогли товаришi, соратники - спасибi їм...
      Монотонне гудуть турбiни повiтряного лайнера, за вiкном кiлькадесятиградусна холоднеча, пiд крилом - десятикiлометрова безодня i... зворушлива оповiдь жiнки, радiсно-сором'язливi сльози матерi, що їде до дiтей, своїх крихiток, своїх кровинок. Не вiриться, сеньйори... Стiльки лiт! Такi труднощi!..
      А майже поруч - iнша мати. Нiяк не приспить свого малюка. Вiн лежить у неї на колiнах, крутиться, тре рукою оченята, i мати гладить його по голiвцi, нiжно-нiжно цiлує в тiм'я... В руках у неї казки Андерсена - щойно читала синовi... I думається, що дiти свiту однаковi, що матерi свiту однаковi й що турботи у них теж однаковi - мир i спокiй на цiй такiй прекраснiй i такiй неспокiйнiй планетi.
      Хто дрiмає, хто курить, хто, ввiмкнувши навушники, слухає музику, хто читає... Часу досить. Цiлий робочий день. Навiть бiльше.
      Високий засмаглий чоловiк дiлиться враженнями вiд Куби, де працює за контрактом. Землевпорядник, кандидат наук, працiвник iнституту грунтознавства. Сергiй Сепекерiмович Пiрузян, з Єревана. Пiвтора року працює в провiнцiї Пiнар-дель-Рiо, разом з мiсцевими товаришами, кубинцями, бореться з ерозiєю грунтiв, навчає молодих спецiалiстiв цiй потрiбнiй справi... Повертається з вiдпустки. Проблема грунтiв тепер набула свiтових масштабiв. Земля бiднiє, технiка, хiмiя, небувалий розмах iндустрiального будiвництва руйнують її структуру, зменшують кiлькiсть посiвних площ... А хлiб потрiбен, дедалi вiдчутнiшою в свiтi стає його нестача...
      "I що, вже є наслiдки кубино-радянського спiвробiтництва в цiй галузi?" - "Авжеж. Професор iнституту грунтознавства iменi Докучаєва доктор Зонн здiйснив класифiкацiю грунтiв Куби. Уявляєте, який це труд?! I яке має народногосподарське значення?! Чи знають там українських грунтознавцiв? Звичайно! Iзмаїльський, Соколовський. Харкiвський iнститут iменi Соколовського - один з провiдних у цiй галузi. Ось повернуся з Куби i неодмiнно поїду на Україну. Можна вашу адресу?"
      Куба. Острiв виникає з ранкової сутiнi, мов щось казкове, легендарне, овiяне вiковiчною iсторiєю. Нiколас Гiльєн, видатний кубинський поет, порiвняв свою землю з величезною зеленою ящiркою, що сумирно погойдується на теплих хвилях Карiбського моря. Не буду полемiзувати з Гiльєном, кожнiй людинi властиво бачити одну й ту ж рiч по-рiзному, але менi з висоти острiв здався серповидним. Серп у хвилях бiлопiнного жита. А безлiч бiльших i менших острiвцiв уздовж - нiби коштовнi каменi, що ними людина прикрасила це одвiчне знаряддя з правiкiв шанованої працi.
      Сьєрра-Маестра. Овiяна легендами, оспiвана в пiснях Сьєрра-Маестра. Тут, у цих вiчнозелених горах, закипала кубинська воля. Невеличкий загiн революцiйних бiйцiв на чолi з одержимим iдеєю визволення вiд iмперiалiстичної залежностi Фiделем Кастро в неймовiрно тяжких умовах повiв звiдси наступ на антинародний режим. I перемiг... Зону гiр, що красивим вiнцем облямовують пiвденно-схiдне узбережжя, оголошено нинi природною та iсторичною пам'яткою. Пам'яткою народовi, революцiї, що першими на латиноамериканському континентi здолали сили реакцiї. Символiчно, як i наша "Аврора", нагадує про це шхуна "Гранма" - на нiй Кастро та його соратники здiйснили свiй героїчний похiд у революцiю, в iсторiю, i нинi вона - на вiчнiй стоянцi в Гаванi.
      Аеропорт iменi Хосе Мартi лежить за сiмнадцять кiлометрiв вiд столицi. Пiвгодини їзди, i ви опиняєтесь у центрi Гавани, мiстi давньої iсторiї, численних пам'яток старовини, паркiв i скверiв. Умiле поєднання архiтектурних стилiв, використання рельєфу i, ясна рiч, моря. Голубiнь Мексiканської затоки, лицем до якої стоїть Гавана, зливається з голубiнню неба, бiлизною висотних будинкiв, що нiби виростають з буйної зеленi та невисоких пагорбiв. Море то грiзне, то лагiдне, - лежить бiля нiг, дихає бадьорливою свiжiстю, спокоєм i ще чимось невловним, незбагненним, властивим тiльки морськiй широчiнi.
      Розповiдь про Кубу, Гавану - то окрема сторiнка, окрема розмова. Бо час не жде, лiтак уже заправлено й пiсля тривалого рейсу перевiрено, екiпаж, виявляється, змiнився i готовий до дальшого польоту.
      Але ж неодмiнно треба сказати: Куба в серцi українському давно. I найбiльша заслуга в цьому - хто б подумав! - Грiнченка, Бориса Грiнченка. Того самого, що написав "Серед темної ночi" i "Пiд тихими вербами", автора багатьох збiрок поезiй, оповiдань, драм, перекладiв, байок. Того, що подарував народовi один з найцiннiших скарбiв "Словник української мови". Заболiло синовi поднiпровських степiв болями далекої, не баченої нiколи Куби. Куби - "моря перла найдорожчого", як вiн її називав, - що пiднялася проти поневолювачiв. Грiнченко написав поему "Матiльда Аграманте" про дiвчину-патрiотку, яка слiдом за батьком та братами пiшла в партизанський загiн, боролася там разом з усiма i героїчно загинула. "Хай панує Куба вiльна!" Запам'яталось iз шкiльних рокiв...
      Україна й Куба. Росiйський царизм i iспанськi поневолювачi. Чи не однакова була в них мета - тримати народ у покорi, ярмi, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож i борня супроти ворога - однакова. В Росiї, на Вкраїнi, на Кубi. "Хай панує воля гожа!" "Земля i Воля!.." За це скатовано його, Грiнченка, доньку. За це, не стерпiвши знущань, спалила сама себе у Петропавловськiй тюрмi в Петербурзi Маруся Вiтрова, вчителька-революцiонерка... За це - за волю i щастя - гине Матiльда Аграманте... Поезiї написано майже одночасно. Один мотив, однi чуття, одна пристрасна рука митця.
      Часова рiзниця вiсiм годин. Тобто на Кубi ранок, а вдома глибока нiч. Дивне вiдчуття! Органiзм якось непомiтно перелаштувався на тутешнiй режим, спати зовсiм не хочеться. Певне, чималу роль вiдiграє збудження, що супроводить людину в такiй мандрiвцi. У всякiм разi, усвiдомлення того, що за пiвтори години будеш на Ямайцi, в Кiнгстонi, приємно бентежить. Мимоволi припадаєш до овалу iлюмiнатора, до болю в очах видивляєшся, нiби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнiм осяяннi, Карибське море спокiйне, видно лише невеличкi брижi... Якiсь острiвцi, їх видно довго - висота ж неабияка!.. Група кораблiв. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхнiх трюмах? Що в наказах їхнiх капiтанiв?.. Можливо, це частина тих, що з волi американського президента патрулюють схiдне узбережжя Латинської Америки, "оберiгають" його вiд проникнення "кубино-радянських терористiв"? У свiтi тривожно. Надто тут, у центрi двох Америк, де Нiкарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум'я визвольної боротьби.
      Ямайка!.. Вона виникла з громаддя бiлястих хмар, сама - наче видиво, диво, мов казка. Острiв Карибського басейну. Облямованi бiлопiнними хвилями береги, невисокi голубi гори, трав'янистi долини, квадрати полiв. "Земля струмкiв", - так перекладається її назва. Населенi пункти йдуть один за одним, у кожнiй долинi, кожному видолинку... Країна вiчного лiта. Це вiдчувається одразу ж, як тiльки ступаєш на дивовижно красиву землю, - лагiдне, м'яке тепло бере тебе в обiйми, нiжить, настроює на лiричний лад. Мiсто в широкiй долинi, пiд горами, смуга пiщаних пляжiв, затоки, острiвцi й пiвострiвцi в заростях вiчнозелених пальм, лiан, ще бозна-яких рослин... Старий маяк на береговому виступi, приємне дихання моря... Погляд мрiйливо блукає вершинами далеких гiр, що голубiють на тлi безхмарного неба, слух напружено ловить шерхiт хвиль, що за кiлькадесят метрiв, он за тим гайком, тiло нiби пiрнає в якесь нечутне лiтепло.
      Щедра ж ти й самовiддана, природо! Даруєш усе, всi свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи Тiльки розумно, в мирi i спокої. Хазяйнуй i твори. I за те тобi буде вiчна хвала, вiчна шана. I тим зведеш собi вiчний храм добра та злагоди... Гай-гай! Коли б воно так.
      ...Наступний перелiт - один з найтривалiших - до Лiми, мiсця призначення. День. Навiть крiзь вузенький iлюмiнатор вiдчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землi, умовна риса, що роздiляє пiвнiчну й пiвденну пiвкулi. Курс - зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбiю, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя.
      Минає ще якийсь час - i праворуч уже водяна безбережнiсть, що сягає десь берегiв Австралiї, Японiї, лiворуч - червоняста материкова смуга, обмежена - ген далi - гостроверхою грядою Захiдних Кордiльєр. Мертвi, здається, гори, мертва прибережна смуга. Нi рiчечки, нi озерця, нi бодай невеличкої зеленої цятки. Голi урвистi скелi, мертвi червонястi пiски. I так година, друга, третя... Хiба що вихопиться десь i одразу ж зникне тоненька лiнiя автомагiстралi...
      - Пустеля Сечура, - кидає хтось iз пасажирiв. - Це вже Перу, перуанська територiя.
      Напевне ж, багатi цi мiсця мiнеральними копалинами, дорогi вони перуанцям чи колумбiйцям, але дивитися на них, спостерiгати їх трохи аж моторошно. Мимоволi переймаєшся спiвчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад.
      Авiалайнер наблизився до столицi Перу Лiми, пiшов на посадку. Кiнець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країнi, ознайомить з її iсторiєю, найдавнiшими пам'ятками i, звичайно ж, iз сучаснiстю. Сучаснiсть цiкавила бiльше, нiж iсторiя. В сучасностi - майбутнє, без якого, вiдомо, будь-яка iсторiя втрачає сенс, власне, перестає бути iсторiєю.
      Станiславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати про країну - вона починається з аеропорту чи залiзничного вокзалу. Найперше враження, як вiдомо, незгладиме й рiдко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очi в аеропорту та на його найближчих околицях, потiм не раз траплялось i в самому центрi Лiми, на її найголовнiших магiстралях.
      Десятки прохачiв (не хочеться казати - жебракiв, старцiв, хоч рiзниця тут невелика) зустрiли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-пiдставкою для чистки взуття, хто з примiтивними кустарними виробами - сувенiрами, хто з пропозицiєю пiднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрiбнiшу монету, немовби нашу копiйку, хоч на вiдмiну вiд копiйки за перуанську солю придбати не можна буквально нiчого), заробити на прожиття. I нескiнченнi ряди хатинок уздовж дороги - цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. I величезний мiський смiтник з цiлим виселком таких само хатинок бiля нього. I шукачi, якi щось шукають на тому звалищi, i тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м'яча босонога малеча...
      - Наша країна бiдна, - вибачається гiд, - ми тiльки зводимось на ноги.
      I це сказано про країну прадавньої iсторiї, землю однiєї з перших - iнкiвської - цивiлiзацiї, землю, що має в собi й на собi незлiченнi природнi багатства.
      Столиця зустрiчає транспортною захаращенiстю вулиць, безлiччю рiзних лоткiв, де продається маса всiляких речей - вiд кустарних виробiв, порнографiчних листiвок, газет i журналiв до кави, пирiжкiв, бобiв чи якогось iншого наїдку - i брудом. Бруд - характерна ознака цього величезного мiста. За висловом самих мешканцiв, це бомба уповiльненої дiї, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епiдемiєю.
      - Недавно вiдбувся страйк працiвникiв комунальної служби, ще не встигли прибрати смiття, - знову вибачається представник фiрми, що нами опiкується.
      Можна було б повiрити, коли б не тривале перебування в мiстi, що засвiдчило повну нерозпорядливiсть, неспромогу мунiципалiтету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної смiттєзбиральної чи поливної машини. I це в мiстi, де роками не буває дощiв, де мешкає понад п'ять мiльйонiв чоловiк... Добре, що стоїть воно над океаном - океанськi вiтри все-таки продувають його, освiжають, iнакше б...
      Двi досить молодi жiнки розподiляють мiсця, де будуть сидiти, просити милостиню. Одна йде на один рiг вулицi, друга - на протилежний. В однiєї тримаються за подiл двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсiм мале, пiдв'язане за спиною.
      - Сеньйоре, дозвольте почистити вашi черевики. - Хлопчина рокiв шести-семи ходить за мною по площi перед розкiшним президентським палацом, сподiваючись заробити бодай солю-двi. Саморобний ящичок на ременi через плече, в руках щiтка, в очах - сум i якась надiя. "Чому ти не в школi?" - хочеться спитати. Але ж усiх не перепитаєш, до кожного не пiдступиш...
      Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарi, на прикритiй картоном металевiй сiтцi, над люком теплоцентралi На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Вiн, певне, хворий - запаленi очi, худе блiде обличчя. Бiля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помiтками. Юнак помiтив, що я вдруге з цiкавiстю проходжу повз нього, усмiхнувся. Усмiшка приязна, якась нiби винувата, вибачлива. Хто вiн, чому лежить отут, пiд ногами перехожих?.. А втiм - зрозумiло: бездомний, безробiтний, яких тисячi. Вважається, що в мiстi п'ять мiльйонiв мешканцiв, але ця цифра умовна, щодня до Лiми приїздять новi й новi шукачi кращого життя, загальна мiграцiя з сiл величезна, нiхто не може її зупинити. Майже половина населення країни - в столицi! Здається, що мiсто це некероване, воно живе якимось особливим своїм життям. Правда, бiля урядових палацiв видно посиленi наряди патрулiв, охоронцiв, стоять напоготовi автомобiльнi гiдромонiтори, виготовленi в США i люб'язно експортованi сюди для розгону демонстрацiй, вуличних зiбрань тощо. Контрасти? Нi, закономiрнiсть. Це яскраво засвiдчив останнiй надзвичайний з'їзд компартiї Перу, що в своїй резолюцiї засудив безробiття як наслiдок капiталiстичної системи господарювання. Про це, до речi, йшлося i на органiзованому Товариством перуано-радянської дружби мiтингу, де представники рiзних верств говорили про право людини на працю, на соцiальне забезпечення.
      - Приклад Радянського Союзу, де цi права знайшли якнайповнiше втiлення в життя, служить дороговказом у нашiй роботi, - заявив на мiтингу президент Товариства Кабаллеро Мендес.
      Лiкар за фахом, людина виняткової чуйностi i товариськостi (в цьому ми мали нагоду пересвiдчитись), член ЦК Компартiї Перу, доктор Мендес разом зi своїми соратниками активно пропагує iдеї миру, спiвробiтництва i дружби мiж народами рiзних континентiв та нацiй. Одного з перших у Латинськiй Америцi його нагороджено радянським орденом Дружби народiв. Культурний центр товариства, здiйснюванi ним заходи - це своєрiдне вогнище, де проходять перший гарт прихильники соцiалiстичних перетворень. Серед них багато молодi. З великою увагою дивляться вони кiнострiчки про радянський спосiб життя, про дiла й прагнення юнакiв i дiвчат Країни Рад, тягнуться до лiтератури. Було надзвичайно приємно там же, на мiтингу, зустрiти жiнку, яка, довiдавшись, що її спiврозмовники з України, зрадiла й одразу ж сказала:
      - Україна? Леся Українка?.. О, я так люблю її твори. Як тонко зумiла вона використати класичнi релiгiйнi мотиви для втiлення революцiйних iдей. О, сеньйор - ескрiтор! [*] Ви написали про неї роман? Похвально. Це генiальна жiнка. ------[*] Письменник (iсп.). ------
      Сеньйора Ернджер, виявилось, драматична актриса, залюблена в нашу велику землячку, її драматургiю, її революцiйно наснажену лiрику.
      ...Нiч. Задушлива кiмната готелю. Не спиться: вiд вражень, спеки, втоми i, очевидно, вiд рiзкої змiни мiсця перебування. Явище адаптацiї. Але не тiльки. Головним чином, мабуть, тому, що мiсто вирує. Вирує, незважаючи на нiч. Не меншає потiк машин, люду... Куди вони мчать, поспiшають, чим клопочуться? Адже пiзно, пора спочивати.
      Раптовий телефонний дзвiнок (як я боюся цих пiзнiх дзвiнкiв, чомусь вони нiколи не приносили радостi!), хтось дихає в трубку, мовчить...
      Застереження гiда ще тодi, на початку: "Будь ласка, не носiть на руках годинникiв, каблучок, сережок, їх у вас можуть зiрвати. Не пийте на вулицi, нiчого не купуйте у вуличних продавцiв. I не намагайтеся доганяти того, хто вирвав у вас сумочку з грiшми чи документами..."
      Це теж життя! Кожен промишляє по-своєму, в силу можливостей. Японська автомобiльна компанiя закликає купувати їхню i тiльки їхню "Тойоту", американцi в захватi од власної "кока-коли", хазяї ресторанiв та барiв не скупляться на багатющу рекламу - аби лиш заробити, мати зиск.
      Стоп! Куценька газетна замiтка ("Правда", 1.03.82 р.) зупиняє перо, б'є в саме серце. "Ранок був тихий. Близько тисячi будiвельних робiтникiв, зайнятих на спорудженнi житлового комплексу "Санта-Раса" на однiй з околиць Лiми, зiбралися, як звичайно, бiля будови. Тiльки цього разу вони вирiшили не починати роботи - на знак протесту проти вiдмови компанiї виконати досягнуту ранiше домовленiсть про полiпшення умов працi.
      Зненацька на будовi з'явилися бронетранспортер i машина з полiцаями, яких фiрма викликала для "охорони порядку". Полiцаї намагались арештувати трьох керiвникiв профспiлкової органiзацiї. Це викликало протести робiтникiв. Тодi на них упав град свинцю.
      "Охоронцi порядку" стрiляли патронами, зарядженими дробом. 12 чоловiк дiстали серйознi поранення, деякi з них були пораненi в обличчя. Обуренi самочинством хазяїв i полiцаїв, робiтники заявили, що продовжуватимуть боротьбу на захист своїх iнтересiв".
      Перу. Земля вiчної весни. Невичерпна комора iз свiтовими запасами залiза, нафти, срiбла, золота... Незлiченна кiлькiсть дорогоцiнного лiсу, багатющi воднi ресурси. Країна прадавньої культури, країна, де люди вмiли передбачати найскладнiшi явища природи - землетруси, неврожаї, засухи тощо. Так i кортить запитати: як же сталося, що вони не передбачили щасливiшої для себе долi? Чому народ пiдкорився чужому диктатовi, оддав на пограбування свої гори, долини, свiй багатющий природний свiт? Он вони, монополiсти, пiдприємцi, промисловцi й аграрники. Оглянься! Казковi вiлли в райських садах на околицях столицi, розкiшнi виїзди, дорогi особняки на свiтових курортах... Задумайся, красуне Перу. Земля твоя спрагла, руки твої жадають працi, очi твої бачать неправду й несправедливiсть. Чому ж ноги твої в кайданах? Мовчать руїни Мачу-Пiкчу - старовинної фортецi iнкiв, нiмують численнi пам'ятники Лiми, безмовно пнуться у височiнь оскальпованi гiрськi вершини...
      Та не мовчить народ! Вiн прагне, шукає, бореться. Легально й напiвлегальне, словом i дiлом.
      - Працюємо в iм'я дружби мiж нашими народами, - сказав на мiтингу в фiлiалi Товариства перуано-радянської дружби в Iкiтосi iнженер-хiмiк Харбей Рiваденейра. - Я нiколи не був у Радянському Союзi, але знаю про нього багато i заздрю вам, що живете в такому суспiльствi.
      Майже повторила його слова Iоланда Тiносо Рохас, iнженер-мелiоратор, яка навчалась у Москвi, в унiверситетi iменi Патрiса Лумумби.
      - Я щаслива, що менi випало навчатися в Радянському Союзi, схвильовано казала вона. - Я здобула знання, досвiд, так потрiбнi нам, нашiй країнi, i тепер успiшно застосовую їх на практицi.
      Iоланда побувала в Києвi, Астраханi, на власнi очi бачила, як живуть радянськi люди, i дуже хотiла б, дуже хотiла б, щоб i в них, у Перу...
      Звучить iспанська, звучить росiйська... На Амазонцi, далекiй легендарнiй рiчцi.
      Iкiтос, один з промислових i культурних центрiв Перу, лежить приблизно в серединнiй течiї Амазонки. Це найпiвнiчнiший у басейнi порт, куди доходять океанськi судна. Центр департаменту Флоре. Мiсто на рiвнинi, двiстi тисяч населення, переважає так звана колонiальна архiтектура. Є навiть будинок, споруджений залюбленим у метал, металевi конструкцiї Ейфелем. Жодної дерев'яної деталi! Мiсцева влада пишається експонатом, залюбки демонструє його приїжджим. Не показує лиш халуп, що лiпляться одна до одної в районi порту, їх сотнi. Як i бiля Лiми. Старi, напiврозваленi, i доля їхнiх мешканцiв одна випадкова робота на розвантаженнi суден, очищення територiї порту... Це для чоловiкiв. Жiнки зайнятi рiзним промислом - кустарним, торговельним. Дiтвора грається на вулицях. Сморiд, бруд...
      А рiчка плине. Велично, гордо. Як i сто, як, певне, тисячу лiт тому. Несе каламутнi води до океану. Води i вимитi десь у верхiв'ї дерева, колоди, зеленi купини... Згадується недавно прочитаний роман "Лопе де Агiрре, король свободи" еквадорського письменника Мiгеля Отеро Сiльви, iсторичний твiр про освоєння перуанських земель, дiя якого розгортається головним чином на Амазонцi (Мараньйонi). Чудовий твiр! Написаний у кiлькох часових площинах, вiн воскрешає подiї давнi, з часiв проникнення сюди iспанських конкiстадорiв, дає змогу поглянути на героїв з рiзних точок зору.
      Отож - Амазонка. Належить - для повноти вражень - проплисти нею кiлькадесят кiлометрiв униз, де туристичне селище, де справжня сельва, словом, де екзотика. Критий брезентом баркас о полуднi вiдвалює од причалу i повiльно йде за течiєю. Зостаються позаду захаращенi ящиками, штабелями лiсу, дощок, машинами портовi склади, нафтобаза, опиняєшся у володiннi водної стихiї.
      - Ширина рiчки в цьому мiсцi до трьох кiлометрiв, глибина сорок сiм метрiв, швидкiсть течiї - сiм кiлометрiв на годину, - пояснює Арiстiгос, наш гiд.
      Йдемо пiд правим берегом, розмитим, розбитим шаленими хвилями, що утворюються пiсля кожного судна, протилежний, лiвий, мрiє в далинi. Хатини на палях, невеличкi поселення, вирубанi, випаленi дiлянки сельви, гiгантськi пальми, кедри (iспанськi), на яких мiж гiллям пречудово себе почувають рiзнi дрiбнiшi рослини з червоним, голубим, пурпуровим цвiтом. Цупке корiння лiан. Занесенi мулом товстеннi стовбури стирчать з води пiдгнилими кiнцями. Смужечка рису над самою водою. Викопанi в грунтi крутi сходини, за якими в'ється вгору, до оселi, тоненька стежечка. Жiнка полоще бiлизну, бiля неї дiтлахи махають услiд - цивiлiзацiя!..
      - П'ять хвилин течiї Амазонки, - каже Арiстiгос, - досить, щоб протягом доби освiтлювати таке мiсто, як Нью-Йорк.
      Це - коли пустити ту воду на турбiни. I ще кiлька цифр: Амазонка дає п'яту частину всiєї рiчкової води, яку приймають океани нашої планети i, крiм того, щодня виносить в Атлантику понад 2,5 мiльйона тонн мулу. Довжина цiєї водної артерiї 5,5 тисячi кiлометрiв, на протязi 2000 км вона судноплавна. Басейн Амазонки (Амазонiя) займає площу майже 7 мiльйонiв квадратних кiлометрiв (у ньому вiльно могли б розмiститися майже шiсть таких республiк, як УРСР), тут росте третина лiсiв планети. Амазонiю називають легенями континенту, краєм невивчених, невичерпних багатств.
      Все це здається неймовiрним. Неймовiрним, бо на землi є регiони вже так обiбранi та цивiлiзованi, що там, буває, i дихнути нiчим. Та ж, примiром, Японiя з рятiвними автоматами чистого повiтря на геть загазованих вулицях; тi ж США з озерами, воду в яких отруєно промисловими вiдходами; та ж ФРН, що перетворила верхню течiю Дунаю в стiчну канаву, де вже не може не те що плодитися - вижити рибина... Тут, на Амазонцi, поки що в рiчках досить риби (близько 2000 видiв!), лiси щедро дарують банани, грейпфрути, какао, папайю. I звiрину.
      ...Десь у верхiв'ях пройшли дощi, рiчка повна, ось-ось вийде з берегiв, несе на собi безлiч усякої всячини. Стерновий пильно вдивляється, аби не наштовхнутися на якусь колоду, плавучий острiвець, не попасти у вир. Попереду, на горизонтi раптом з'явилася темна хмара, на неї нiхто з подорожнiх не звернув уваги, але гiд i стерновий занепокоїлись. I недаремно. Не минуло й пiвгодини, як хмара насунулась, затягла небо, пролилася спочатку дрiбним, а потiм густющим дощем. Злива, здавалося, суцiльним потоком ринула на наше суденце, поверхня рiчки збурунилась, береги зникли. Стерновий розгубився. Очевидно, йому не часто доводилось бути в такiй ситуацiї. Скаженiли хвилi, суденце, що вмить стало нiби iграшковим, застрибало на водi, через борти хлюпала вода, брезент, напнутий над головою, лопотiв пiд поривами вiтру. Згодом на сушi стало зрозумiло, що все могло закiнчитися досить трагiчно - баркас мiг перевернутись, налетiти на iнше судно тощо. А глибина - 47-50 метрiв. I - "Не надумайте опустити за борт руку - в рiчцi пiраньї, хижi риби, що вмить здеруть м'ясо до кiсток". Гiд застерiгає вiд найменших необдуманих вчинкiв. Молодий, симпатичний, добрий. Родом вiн з пiвденного заходу країни, звiдки пливти одинадцять годин за течiєю, бо проти - удвiчi довше (так тут вимiрюють вiдстань).
      Гроза минула, погримотiла десь над сельву, знову виглянуло сонце. Баркас незабаром повернув лiворуч, пiшов поперек течiї, до самотньої оселi на березi. З радiстю покидаємо його, земляними сходами пiднiмаємось до, по-нашому сказати б, обiйстя. Пара коненят пасуться на лужку, десь порохкують свинi, кури гребуться на смiтнику. Все таке знайоме. Тiльки сельва, що оточила дворик, взяла його в тiснi обiйми, та недавня грозова пригода нагадують про iнший свiт.
      Уторована стежина, вимощена подекуди дошками i кукурудзинням, веде до селища, де ми пробудемо кiлька днiв. Ось i воно, Пальмеро (назване так, бо лежить серед розкiшних пальм). Кiлька довжелезних, майстерно критих пальмовим листям жител на пiвтора-двометрових палях, їдальня, бар. Вiдчайдушним галасом зустрiчають нас папуги, їх тут цiла зграя, старших i молодих. Радi гостям! "Кока-кола!.. Кока-кола!.." - верещать на всю округу. Так їх навчили.
      Мешкання досить скромне: дерев'яний тапчан пiд москiтною сiткою, табуретка, миска для вмивання i глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед лiсу, в сельвi - простягни лишень руку i доторкнешся до розкiшної, метрiв на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фiкусового дерева, чи майо - чимось схожої на нашу березу... Кущi iбiкуса, що саме цвiте великими червоними й бiлими квiтами, на клумбах чорнобривцi, "тещин язик" (у нас його вирощують у вазонах) i якiсь незнайомi рослинки, їх висiяли, посадили i, мабуть, забули про них, бо й справдi: навiщо штучнi, коли всюди, куди не кинеш оком, безлiч яскравих, небачених, неповторних диких квiток.
      Перша нiч, першi враження. Вони, як вiдомо, найгострiшi. Менi й досi в пам'ятi гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, трiщить, виляскує, дзижчить... I все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонiю, що нею живе, надто нiчної пори, тропiчний лiс. Стоїш мов зачарований, заворожений, нiби тонеш у тому гомонi, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невiдоме. Навiть дощ, що припустився на нiч, не в змозi зупинити чи заглушити голосiв, їх, здається, мiльйони. Чiткi, виразнi, неповторнi. Чому їх не записують, не увiчнюють, не демонструють перед аудиторiями? Адже мине час, електрична пилка ввiрветься в це зелене царство (це вже не за горами) i... Та не будемо провiщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвiд Месопотамiї, що з волi людей втратила свiй рослинний покров i перетворилася в пустелю, змусить по-iншому, тверезо глянути на свої дiла й помисли. Зрештою, незалежно нi вiд чого, нi вiд яких станiв i прогнозiв, маємо вчитися розумiти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тiльки тодi зможемо забезпечити подальше iснування - своє власне i наступних поколiнь.
      Ранок тихий, спокiйний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гiлки на гiлку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радiє бездощiв'ю i сонцю. Це - тукан. Вiн уже майже свiйський, може сiсти вам на плече, на голову або на стiл i покуштувати вашої страви. Свиноподiбний тапiр походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тiльки шерсть - мов у нутрiї) звiрина пiдлiзла, понюхала черевики, холошi, зiп'ялася на ногу, знову принюхалась i неспiхом подибала далi. Вирує пiсля зливи рiчечка, притока Амазонки, на березi якої стоїть табiр. Вода брудна, червоняста, густа.
      Сьогоднi екскурсiя на острiв Янамоно, що за кiлька кiлометрiв од Пальмери. Знову пливемо рiчкою (вона ще бiльше пiднялася в берегах), виходимо i... знову дощ. Правда, дрiбний, але небо захмарене, просвiтку не видно. Сельвою, понад берегом, iти кiлометрiв зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще вiд учорашнього дощу, пiд ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в нiй по-всякому буває, тож треба терпiти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонiя, екзотика.

  • Страницы:
    1, 2, 3