1. Перші ночі, або не-сон

Так важко було заснути у перші ночі після тієї розмови. У квартирі було холодно, на ліжку було самотньо – воно було завеликим як на мене одну. Воно займало 70 відсотків нашої кімнати. І вночі тепер нагадувало якийсь плавучий понтон. І це постійне бажання і неможливість зігрітися було таке гнітюче. У перші два дні я знайшла його светра і вдягла його. Мені здавалося, що так бодай якийсь шматок його буде зі мною. Фетишизм, та й годі.

Я лежала на його подушці і плакала. Мені було зимно весь час. Я куталась у ковдри. Я не могла заснути чотири ночі. Думки роїлися у моїй голові, наче ті розбуркані джмелі, і кожна з них каталася на моїх нервах, як на ковзанці, з противним криком «Зззззззззз», і звук той виходив болем десь у скроні. Я не могла заснути ні на хвильку, хоч і силкувалася, і заплющувала очі і намагалася бодай вигризти собі хоч невеличкий клаптик із тієї сизої ковдри снів, що кожної ночі спускалася на Токіо. Колись у дитинстві мені мама читали казку про Оле Лукоє, котрий вечорами над гарними дітьми розкривав різнобарвні парасольки, які снили їм різнокольорові сни, і вони на ранок прокидалися бадьорими і виспаними. Тоді як до бешкетників він приходив із чорною парасолею, і тоді їм снилися лише жахи, і вранці вони прокидалися стомлені та засмучені. І то мало примусити їх замислитися над власною поведінкою.

Не знаю, що там відбувалося насправді, проте складалося таке враження, що дідуган Оле забував свою парасольку у ваго ні метро, коли щовечора направлявся до моєї оселі. А може, він просто зайшов до конвінієнс-стору,[1] аби купити морозива чи сигарет, чи, може, нікуман,[2] не знаю, що там уже він любить, а за вікном почався дощ, і хтось із інших відвідувачів переплутав свою парасольку з його. Таке тут теж буває. І в результаті він прийшов до мене з білою прозорою клейончастою парасолькою. Такою, які тут можна купити будь-де у стоєновому магазині. Вона, звичайно ж, не була чарівною і не показувала жодних снів. Через її прозорість і неналаштованість усі сни просочувалися і збігали геть до інших осель. А підстаркуватий Оле-сан того просто не помічав. Бо погано бачив. Одним словом, снів не було. Ніяких. Мені зовсім не спалося.

Після четвертої такої скаженої ночі я вирішила, що з цим треба щось робити, і вранці, коли сонце стало сторчком над містом, я вирушила до лікарні. Уже одне це було для мене героїчним вчинком, бо я з дитинства ненавиділа лікарні і сильно боялася лікарів. Я мала на те причини. Колись давно, коли мені було років з п’ять, я захворіла посеред самісінької зими. А зими тоді були не те, що тепер. Снігу тоді було на мій п’ятирічний зріст. Мене вдягали у волохату шубу, замотували горло, а часом навіть і рота та й носа, у червоного плетеного шарфа. Дихати крізь нього було важко. Аби полегшити собі той процес, я вигадувала, що я космонавт і то мій захисний скафандр і мені бодай що, а треба таки навчитися дихати у складних умовах. Я з дитинства люблю вигадувати різні штуки. Бо так веселіше жити. Так-от, зла лікарка із нашої дитячої лікарні на ім’я Клара Петрівна, притуливши свою холодну слухавку до мого відшуканого на дні кофт теплого живота і, певно, почувши там щось не те, не дивлячись на протести мами, поклала мене у дитячий шпиталь. Без мами, звичайно. Я так розумію: мама не дала їй тоді слухати свого живота, інакше і їй би дісталося.

Головним лікарем у шпиталі був молодий чоловік із блискучою загорілою лисиною та накрохмаленим білим халатом. В руках у нього часто мешкав довгий шпатель, аби дивитися мої хворі гланди. Від нього пахло сумішшю свіжого халата і дефіцитного тоді одеколону «Консул». Я знала його назву, бо такий же стояв у батька у шафі, проте, певно, йому не подобався, бо він ним ніколи не користувався. Пах той одеколон закордоном, однак для мене після цього випадку він назавжди став асоціюватися із іншим – з раптовою небезпекою.

Того ранку цей молодий Мефістофель прийшов, подивився моє горло, розчинивши його своїм холодним шпателем ледь не до шлунка, і безжалісно промовив: «На операцію». І все. Наcтупного ранку я прокинулася вже без гландів. Ніхто тоді не запитав моєї думки щодо того, чи потрібні мені вони були чи ні. Після того випадку я зненавиділа лікарів, білі халати, шпателі і лисих чоловіків, а запах одеколону «Консул» навіть через 20 років по тому викликав у мене стійку нудоту. На щастя, його більше не випускають. Консулів я також зненавиділа. Так, на всяк випадок, хоч і не знала іще тоді, хто вони такі за одні. У моїй дитячій свідомості вони стояли десь поряд із лікарями…

І то треба ж було такому статися, що за іронією долі я одружилася із лікарем. Насправді, коли ми з ним познайомились, я не знала, хто він за фахом. Бо інакше я би тікала і він би мене довго ловив. Я коли боюсь, то бігаю так, що цілком можу побити рекорди літніх олімпіад. Проте я того не знала, і то приспало мою пильність.

Насправді ж виявилося, що коли у родині не один, а декілька лікарів, то твої дрібні негаразди перетворюються на тему обговорення за обіднім столом. Після чого ти зарікаєшся не те, що бідкатись, а взагалі – про щось їм розповідати. Словом, після декількох років подружнього життя моя «нелюбов» до лікарів і всіх людей з натяком на білий халат лише закріпилась, і лікарні я намагалася оминати десятою дорогою. Тож моє власне рішення – самій піти до лікарні, та іще до японської, – можна було трактувати лише як акт героїзму. Якщо навіть не як дії одинокого камікадзе.

2. Лікарня в Хонго

Лікарня в Хонго, як завжди, зустріла мене перемішаним запахом місо-супу, крапельниць та лікарських хрустких білих халатів із застібкою збоку на шиї. То, мабуть, єдине, що візуально відрізняє японських лікарів від наших. Ті, хто прийшов без запису, мали чекати. Я сиділа і дивилась у вікно, котре виходило на величезне поле для бейсболу, на якому тренувалася університетська команда. По зеленому полю бігали міцні хлопці, над ними світило яскраве токійське сонце, у кампусі цвіли дерева. Був початок березня – сакурам завжди передували сливи. А я сиділа у цій лікарні із яскравим освітленням і білими стінами, неначе відгороджена від реального життя, неначе у партері якогось чудернацького театру. Сиділа і не знала, як пролізти назад на сцену, де, власне, продовжувалося моє життя.

Не знала, як повернути його собі і як його жити далі після усього того, що сталося. Я дивилася на бейсболістів, і на думку мені спало, що у бейсболі поразка зараховується тільки після третього пропущеного м’яча, тоді як я протягом довгих і не зовсім нещасливих восьми років тільки і робила, що ловила чужі м’ячі, але не змогла впіймати лише один-єдиний телефонний дзвінок. Він мене збив з ніг. І мене відразу ж виключили з гри. Яка несправедливість…

Лікар видався трохи дивний. По-перше, він був лише трохи старшим за мене, але на ньому вже була перука. Така собі гарна японська перука, яку нефахівці і не відрізнять від справжніх кіс. Проте якщо придивитись, то можна було помітити, що зліва вона лише на декілька сантиметрів з’їхала на бока. Оскільки я тривалий час підробляла перекладачем, мені якось довелося перекладати одному лікареві. Тоді був прийом хворих на алопецію. Було таке постчорнобильське явище і у нас. І тоді я надивилась на багато варіантів штучних кіс, після чого мені навіть якийсь час здавалося, що дехто із знайомих, після того як знімає у передпокої шляпу чи кепку, зніме слідом і перуку, як то було тоді на тому прийомі. Прийом, наразі, був у мого екс-чоловіка.

Отож, усе-таки повернемося до лікарні у Хонго. Вибачаюся за силу-силенну відступів, які ви тут побачите. Так уже склалося, що, коли я спостерігаю за чимось новим, нагору, як на тій багаторівневій стоянці, також вилазить і цілий чемодан усього побаченого раніше. Проте, мабуть, і перепрошувати не варто. Це просто така японська звичка. Весь час перепрошувати.

Якийсь час ми сиділи, уважно розглядаючи одне одного. Японський молодий лікар у чорній перуці та ідеальному білому халаті з вишитим на кишені прізвищем та я – схудла і недбало вбрана європейка, з червоними від безсонних ночей очима. Він запитав, чи розумію я японську. Я заспокоїла його, а сама подумала, що то було б жахливо – мати лікарефобію, захворіти у чужій країні, та ще й до того не говорити японською.

Я сказала лікарю, що маю проблеми зі сном. Він запитав, чим він мені може допомогти. Не вдаючись у деталі, я йому оповіла коротку історію попередніх днів.

– Ну, так це цілком природна реакція вашого організму на стрес. Що ж ви хотіли, – похитав він головою. – Та й до того, чого це ви думаєте, що не спати – то страшно? Коли організм остаточно змориться – ви заснете, от побачите, – посміхнувся він мені привітно.

Щось мені не хотілося чекати того «остаточно», бо багатьох тут воно чомусь приводило не до лікарні і не у ліжко до солодких снів, а на дахи хмарочосів чи платформи поїздів. Та я промовчала. Лікар запропонував снодійне. На моє запитання, чому я маю його вживати у такій дозі, він сказав, що це нормальна доза і він сам інколи навіть тричі на тиждень його вживає. Я подивилась на його ідеальний білий халат, який дисонував із втомленим обличчям, і взяла рецепт.

Мені пригадалася новина про водія кільцевої лінії метро Яманоте, котрий заснув за кермом; і люди їздили по колу, а він спав. І вони проїхали свої зупинки і запізнились на роботу. Після чого міністерство охорони здоров’я випустило циркуляр, у якому зверталась увага на те, як недосипання впливає на працездатність, а у водіїв поїздів після цього почали міряти тиск. «Цікаво, наскільки може помилитися невиспаний лікар», – зухвало подумала я.

Коли я була вже на порозі, лікар обізвався до мене:

– Знаєте, я вам хочу сказати дещо не як лікар. Ви дозволите?

Я кивнула.

– Якби раптом зараз усе стало як раніше, то ваш сон також вернувся б до вас. Ви не хворі. Запам’ятайте.

Я сумно посміхнулась:

– Отож мій сон пішов за ним, – промовила я і, тихо додавши «дякую», вийшла з кабінету, подумки побажавши йому самому гарно виспатись. Нормальним, природним, без снодійного, сном.

3. Моя подружка Майко

Я прокинулась наступного дня, і на мить здалося, що попередня нічна розмова мені наснилась. Буває ж таке, коли щось насниться і в тебе віднімаються ноги і холодіють руки, а всередині щось обривається і стрімко летить донизу. І ти в момент відчуваєш, що втратив точку опори. Неначе вона була – і «хопс», її вже немає. У кімнаті все було, як і раніше. Тільки слухавка валялась біля телефону на підлозі, а на столі стояв недопитий холодний чай та валялась пачка цигарок «Майлд севен».

Я подивилась на чай, і мені подумалось майже по-кортасарівськи: «Покинуті почуття, як той недопитий чай на столі». Чай був, стіл був. Почуттів більше не було. У нього. У мене ж, здається, лишились тільки одні почуття. Чи емоції. Посидівши іще трохи в хаті, я вирішила, що треба щось робити, аби тихо не збожеволіти у цих двадцяти квадратних метрах, включаючи ванну та кухню. Подзвонила Майко. На питання: «Як справи?» я тихо сказала: «Від мене пішов Матвій. Він мені про це сказав по телефону. Учора. Я просто не знаю, що робити далі…»

Майко тільки видихнула у слухавку: «Не може бути. Так. Я у Каруйзаві. Приїжджай негайно». Я майже відразу й погодилась. Усе ж краще, ніж тихо божеволіти у двадцяти метрах. Переодягнула піжаму на джинси і вийшла з дому. По дорозі купила дволітрову пляшку «Покарі свет» – солодкого напою, що за складом нагадує фізрозчин. Він швидко вимиває усю погань із організму, і навіть японські лікарі його рекомендують хворим на грип та застуду. Мені хотілось вимити увесь цей раптовий грип з організму якомога швидше. Мені було дуже зле. Цей напій був зі мною наступні півроку і так мені присичив, що після того лише один його прохолодний смак моментально викликав у мені цілу хвилю негативних спогадів.

На вході у метро мене зустрів театральний рекламний плакат. На ньому великими літерами було написано: «Солом’яна вдова. Легар. Оперета». «Угу, я вже зрозуміла», – пробурчала я у відповідь плакату і чкурнула у метро.

Поїзд у бік Каруйзави їхав із шаленою швидкістю. Я тікала на ньому із міста. Каруйзава була невеликим містечком на півночі від Токіо з гарним лісом, високими горами та унікальним мікрокліматом. Це, тоді ще село, колись знайшли американські проповідники, котрі приїхали до Японії розповсюджувати католицизм і страшенно мучились від серпневої токійської спеки. У Каруйзаві влітку було завжди прохолодно, тому вони вирішили влаштувати там свої дачі. Японські політики та старий культурний бомонд мав там дачі. Бабуся Майко була відомою дитячою письменницею, і збудувати там дачу їй вдалося за один-єдиний гонорар за книжку, яку вона написала і якій пощастило бути включеною до шкільної програми, завдяки чому вона розійшлася величезними тиражами. Дітей у Японії тоді ще було багато. Не півтори дитини на родину, як зараз. Відтоді завдяки бабусі уся родина мала радість відпочивати влітку у прохолодному каруйзавському лісі, а взимку кататися на лижах та споглядати з веранди, як куриться тоненька смужечка диму із кратера сусідньої гори-вулкана на ім’я Асама-яма.

На платформі у Каруйзаві Майко тихо мене обняла, і ми мовчки посунули у бік автостоянки. Вона мовчала, бо, певно, чекала, що я щось скажу, а мені не говорилось. Ми мовчки їхали усі півгодини по дорозі до дачі. Так само мовчки заїхали до супермаркету і купили їжі.

Так само мовчки приготували вечерю і мовчки випили вина. З боку то, мабуть, виглядало, як поминки. Іще через деякий час я їй усе розповіла. Вона трохи помовчала, а потім сказала, що нічого не розуміє, але все це виглядає як повне г… Я погодилась.

А потім чомусь раптом вона, а не я, почала схлипувати і сказала, що мені ще повезло, бо я хоч раз, а таки була одружена. Тоді як їй вже 34 роки, і вся родина неначе змовилась: дістає її запитанням, коли вона таки збереться заміж. І реклама в метро теж чіпляється до неї з подібними запитаннями. Адже коли вона їде вранці на роботу, то їй на очі трапляються лише виключно обличчя усміхнених жінок у рекламі весільного вбрання. А може, то рекламісти просто зговорилися розміщувати такі фото лише у тих вагонах, де їде Майко та такі, як вона, невдахи, продовжувала схлипувати моя подруга.

Я напружилась, пригадуючи, але подібних реклам у метро пригадати не могла. Можливо, тому, що раніше це питання мене не цікавило, чи я просто їздила іншими вагонами. Моє весільне плаття було французьким і коштувало цілих 200 доларів – шалені гроші, як на 1996 рік. Вольдемар – наш свідок і Матвіїв друг, подивився тоді на мене і сказав, що у його нареченої навряд чи колись буде таке плаття. Він був із тих хлопців, котрі переставали зустрічатися з дівчатами, коли помічали, що вони п’ють занадто, як на їхню думку, дорогі алкогольні напої, вирішивши, що їм таких дівчат ніколи не напоїти, не те що не прогодувати. Куди вже там про те, аби купити дівчині сукню – такі витрати ніколи не входили у плани нашого економного Вольдемара.

Наразі, сам він носив тоненькі окуляри від Ральфа Лорена та їздив на останній моделі «БМВ». Мабуть, зекономив на дівчачих мартіні чи, може, іще в школі, на сніданках. Я ніколи в нього про це не питала.

Я думала про це все і в піввуха слухала Майко, котра розповідала про те, що бабуся таки затялася ідеєю видати її заміж цього року і кожного тижня стала приносити стосики папочок із профілями молодих і не дуже кандидатів у наречені. У надії, що хтось таки сподобається її вередливій онучці. У бабусі на те була теорія, що жінка схожа на квітку, котра без чоловіка, як без сонця, сохне і з часом пропадає. Тому вона терміново вирішила знайти Майко того, хто хоча б не світив, так бодай би поливав. Сім’я у них була відома і заможна, отож претенденти проходили через серйозний кастинг і часто губились іще на першому турі, у якому суддівство було за бабусею. Проте ті, хто таки вийшов у «другий тур», були відсіяні суворим бабусиним оком і мали гарантію, що вони не кинуть дружину напризволяще, якщо їх самих не виженуть з роботи передчасно. Важко було зрозуміти, за якими критеріями бабуся те визначала, однак, на думку Майко, з тими, хто таки перейшов у «другий тур», цілком можна було померти від нудьги.

Один із них минулого тижня на перше побачення водив її, куди б ви думали? У серпентарій! Бідна Майко увесь той день намагалася додуматися, що то був за прихований меседж у відвідинах та спогляданні гадів. «Може, той Кадзухіро був настільки розчарований у жінках», – сказала вона. Хто зна. Отож Майко мала слухняно вибирати хоч одного претендента на тиждень, аби потішити бабуню, аби пізніше все-таки «забракувати» нареченого після першого побачення. Наразі у тих бабусиних «профайлах» було багато цікавої інформації: окрім росту, ваги та суми річного прибутку потенційного нареченого, можна було дізнатися про рівень статків його родини та те, чи ніхто з його родичів до третього коліна не розлучався, що вважалося запорукою «пристойності» родини та гарантією на майбутнє і для майбутньої жінки.

По усіх тих даних можна було спрогнозувати, як далеко може піти твій майбутній чоловік у своїй кар’єрі: чи буде він начальником відділу за п’ять років, чи стане колись президентом компанії і які у тебе, як у його дружини, є шанси на майбутнє. Чи, врешті-решт, зможеш ти з тієї комбінації цифр та літер зробити собі президента, чи ні, бо в японських родинах, всередині, у принципі так само, як і в українських – голова рухається туди, куди її веде шия, чи то жінка.

Ця система шлюбів за домовленістю, чи то «оміай», передбачала першу зустріч у присутності батьків обох сторін, потім побачення протягом трьох місяців, після яких слідував шлюб або ж – розставання.

Минулого тижня Майко була на зустрічі з 40-річним інженером з аерокосмічного агентства. Він прийшов на зустріч зі своєю мамою. Майко з батьками та бабусею чекала на них у фойє готелю «Нью-Отані», котрий славиться своїм 400-літ-нім садом, у озері якого водяться найненажерливіші коропи у всьому Токіо.

Сімейство Майко прийшло раніше і насолоджувалося тістечками у кав’ярні з видом на сад. То було дуже гарне місце. І стратегічно правильно обране – звідти вхід до готелю проглядався, як на долоні. Їх довго не було. А потім до залу зайшла якась трохи дивна пара – літня згорблена пані і чоловік невідомого віку у костюмі з короткими штанями. Майко лише подумала: «Ой, тільки не це». Виявилося, що це було саме те. Воно. Чи вони. Він, одним словом.

Уявляєте собі сорокарічного інженера, що працює по 14 годин, усе життя живе з мамою і жодного разу не був одружений? То діагноз. У Японії таких називають «мазакон», чи то «чоловіки із комплексом матері». Вони живуть з матусями ледь не до пенсійного віку, а якщо і не живуть, то матері у їх житті засувають на задній план усіх інших людей, аби самим танцювати на передньому. Та, власне, таких повно не тільки в Японії.

Майко не знала, як від них скоріше відкараскатись. Вона відразу зрозуміла, що треба якомога скоріше тікати, однак треба було такому статися, що вона сподобалась матусі потенційного нареченого, і та почала бити поклони і просити її, аби вона таки бодай би раз зустрілася з її сином. Синочок сидів, похнюпившись, за весь час проронивши лише декілька слів і лише нервово жмакав у долонях носовичка. Майко треба було зібрати усю волю до маленького кулачка, аби забрати і повести свою родину додому. Неприємна оскомина лишалась у неї іще протягом декількох днів. Проте вона знала, що бабуся не вгомониться і довго ще носитиме файли і підсуватиме їх тихенько у смужку між дверима та підлогою.

Розповідаючи усе це, вона трохи замислилась, а потім тихо сказала: «Ти хоч була одружена із чоловіком, якого любила…»

Тут уже я схилила голову набік, немовби запитуючи себе, а чи дійсно то було так і чому сталося так, що людина, яку я любила, так ганебно від мене втекла, немов я той сірий вовк, що женеться посеред ночі…

У той вечір я рано пішла спати. Пігулки, що мені дав японський лікар, спрацювали, і я поринула у такий сон, коли нічого не сниться, проте ти чітко усвідомлюєш, що спиш. Вранці прокинулась і довго лежала, не розплющуючи очей, намагаючись зрозуміти, де я, який сьогодні день і що я маю робити. Улюблений жарт японістів «Хто я? Тут – це де? – «ваташі ва даре? Коко ва доко?»

Поступово згадалися події попередніх 48 годин: три години ночі, розмова з Матвієм, не-сон, перші звуки радіо о шостій і пісня, яку крутили того ранку. Донт воррі, бі хеппі. Темношкірий співак у білому костюмі, сидячи босоніж на столі, наспівув її колись у кліпі. Я добре пам’ятала той кліп. Чому у той ранок пролунала саме та пісня? Потім втеча із Токіо. Будинок у лісі і Майко. І я сам на сам з усією цією купою проблем. Розплющувати очі не хотілось. Хотілося заснути надовго, і щоб коли прокинутись, усе б було гаразд, ну чи хоча б, як раніше.

Із кухні долинав брязкіт посуду, Майко вже щось робила. Довелось розплющувати очі і навпомацки у темряві повзти у бік ванної. У будинку Майко спали з повністю закритими фіранками та шторами, і тому прокинувшись, потрібно було ще деякий час, аби зрозуміти, яка година дня надворі. Придивившись, побачила, що стрілки на годиннику показували десяту ранку.

Ми нашвидкуруч поснідали і поїхали у баню. Усю цю гидоту треба було змити із тіла та душі, але, перш за все, вимити із голови. Бо якщо хочеш почати життя спочатку, інколи просто варто помити голову. Перевірено. Допомагає. Варто було вкотре переконатися у дії цього старого, як світ, правила.

4. Дівчинка-плакса та окуліст

Бувають люди, які майже ніколи не плачуть. У мене сльози лежать дуже близько – ось вони, у верхній правій шухлядці мого письмового стола. Тільки-но що – і вони завжди під рукою. Шухлядка відкривається навіть тоді, коли я намагаюсь тримати її на замку, і сльози викочуються. Хоча у мене начебто посмішка на обличчі. І таке буває.

Хтось, може, і назве мене дівчинкою-плаксою. Та я точно знаю, що це не так. Вередливі і манірні дівчатка-плаксійки майже завжди плачуть картинно і несправжньо. У мене ж просто не вистачає слів, і таке враження, неначе повінь сходить тоді з душі і переливається через вінця моїх очей. Доточуючи в такий спосіб слова. А дехто може подумати, що то просто я намагаюсь використати останній жіночий аргумент – сльози. Той аргумент, після якого у чоловіків уже не залишається жодних слів. Їм лишається тільки підкоритись. Або піти. Проте я майже ніколи не плачу при чоловіках. Коли я плачу, їх уже немає поряд. І вони про те не знають.

У перші тижні після того, що сталося, у мене дуже боліли очі. Одного дня я вирішила таки піти до окуліста, бо біль в очах не давав мені навіть читати, а то було єдине заняття, котре могло мене хоч якось відволікти від гнітючих думок.

Офтальмологічне відділення було ущерть забите відвідувачами. Довелось чекати. Поки чекала, мені на думку спало, що дуже часто тут, в університеті, мене запитували, чи ношу я контактні лінзи. На нествердну відповідь так само часто у подиві знизували плечима, бо серед студентів майже добряча половина мала недобрий зір. То можна було пояснити і люмінесцентним опаленням у класах та домівках, а також, звичайно, довгим вдивлянням в ієрогліфи. Хто знає, у чому була справжня причина. А може, просто у тому, що погляду не було де розвернутися на цій густонаселеній площі, і тому він втрачав деякі свої властивості і ставав просто коротким. Мені згадалися широкі дідівські поля. І тут у мене в руках запищав біпер, по якому викликали до лікаря.

Лікар виявився гарним молодим хлопцем у тоненьких окулярах в оправі від Гуччі. Його очі намагалися приховати за скельцями цікавість і чи то початок, чи то кінець по смішки.

– Сідайте. Ви розмовляєте японською мовою? – без упевненості в голосі запитав він.

На мою схвальну відповідь він трохи розслабився і перейшов до рутинних запитань.

– Що вас турбує?

Я сказала, що болять очі, і, не вдаючись у причину, почала говорити про те, що в очах ріже і я не можу працювати за комп’ютером. Я, звичайно ж, промовчала про те, що я погано сплю і мене часто пробиває на сльози.

– Може бути, що у вас недостатньо зволожені очі, тому давайте я вам їх закапаю, і тоді ми перевіримо рівень сліз.

«О, боюсь, запаси скінчилися і там уже нічого перевіряти. Але все-таки, як же в точку ти попав», – подумала я.

Він схилився наді мною й акуратно закапав мені очі. На мене повіяло ароматом кіс, вимитих вранці.

«О, сенсей теж любить аса-шянпу[3]», – подумала я й усміхнулася своїй задерикуватій думці про те, що я б його, певно, запросила б на побачення, аби не була така сумна.

– Чому ви посміхаєтесь? – запитав він.

– У вас приємний шампунь.

Тепер уже була його черга червоніти.

На початку 90-х у побут японців увійшла нова звичка – кожного ранку мити голову; це, власне, і називалось аса-шянпу. Ми були з сенсеєм з одного покоління.

Наразі я була права, і рівень сліз був на нулі. Треба було капати очі, більше радіти, аби знову його накопичити, рівень сліз. Затиснувши у руці дві пляшечки, я поїхала на заняття. Я відчувала себе майже героїнею українських народних казок, що тримає у кишені дві пляшки – з мертвою і живою водою. В одній була щоденна біла рідина, і то була жива вода, а в другій – яскраво-червона для екстремальних випадків, яку можна було капати лише три дні, а після трьох днів по відкритті обов’язково викинути. Симпатичний лікар із запашним шампунем просив нічого не переплутати.

5. «Мені не боляче!»

Нічого не писалось, не робилось, не думалось і, врешті-решт, не жилось. У пам’яті час від часу спливали шматки з нашого з тобою життя. Тепер уже минулого. Ось ми на Новий рік у Відні, це в 97-му. Як ми затесалися поміж католицької молоді, що їхала на хом-стей, я вже і не пам’ятаю. Автобус був холодний, ми їхали майже дві доби, з усіх вікон свистіли протяги, але було весело. Такої різнокаліберної публіки я більше на бачила, мабуть, ніде. Студенти, молоді лікарі, перекладачі та міжнародники. Співали, розповідали анекдоти, веселились.

У Відні нас розселили по сім’ях, і ми потрапили до якоїсь дивної жінки, пам’ятаєш? Вона відкрила нам двері, а в руці у неї була недопита пляшка віскі. І вся вона була якась не-причесана та занехаяна. Коли ми привітались, вона сказала: «Я знаю, хто ви. Ви прийшли мене вбити. Я сьогодні бачила сон». Ми подивились одне на одного і мовчки попрямували до дверей. За годину ми вже стояли біля інших дверей, куди нас перерозподілили.

Ті двері знаходились у респектабельному кварталі напроти американської амбасади. У шикарній 200-метровій квартирі мешкали мама і син. Сина звали Філ, і він був нашого віку. У вітальні було два роялі і ще лишалось багато місця. Нас це приголомшило.

Уранці нас будив запах гарної кави, котру Ліз варила на кухні. Філ вчився на архітектора, був високим, білявим, гарно вихованим хлопцем. Днями він нас водив по Відню, а вечорами – інколи грав на роялі твори Макса Бруха. Його аристократичне походження видавали манери. Те, як він ходив, їв і який він був взагалі. Удень ми веселилися, а увечері він часто стояв навколішки і читав молитви. Ми бачили те через скляні двері у його кімнаті. Це якось не сходилось одне з одним – його веселість і гарне почуття гумору вдень і те, яким він виглядав увечері. Однак ми тоді вирішили, що, мабуть, у кожного є свої відмінності.

Як виявилось, мати Філа таки була із знатної австрійської родини – вона не працювала. У неї були проблеми з ногами, вона ходила з паличкою. Вона малювала дивовижні картини.

Його батько був дизайнером інтер’єрів. Вони розлучилися років шість до того.

Разом з нами тоді до них поселили іще двох болгар – Христо і Христину, і ми уп’ятьох часто гуляли вечірнім містом і «губилися» у нетрях віденського бермудського трикутника. Тебе таки протягло в автобусі і ти скаржився на спину, тому у перший день ліг спати біля стіни, де була з іншого боку пічка. А мене поклав скраю, чого ніколи не робив раніше. Ти завжди, як чоловік, котрий охороняє свою жінку, лягав ближче до виходу. Наступного ранку у тебе вже нічого не боліло.

У кімнаті стояв величезний, плетений із лози стілець. То скоріше було навіть крісло. Він скидався на павича і виглядав як трон. Мама Філа сказала, що купила його під час медового місяця. Ми бавились і по черзі всідались на ньому. Той Новий рік був дуже веселим. Філ грав нам на роялях, ми приправляли їжу австрійським хріном зі сливками і їли компот на десерт. Було весело. Лишився знімок нас за святковим столом у Відні, у ніч на перше січня 1998 року. А потім ми гуляли біля кайзерівського палацу, пили улюблену каву дружини кайзера Сісі – з помаранчевим лікером і просто раділи життю.

А потім, через 2 роки, уже в Японії, ми отримали листа з Відня, в якому говорилося, що Філа вже немає півроку. Він раптово помер від лейкемії. Пам’ятаєш, ми стояли на велопарковці біля гуртожитку у Комабі і обоє плакали. Проїхала Романа, ми з нею заговорили, і коли сказали, що в нас помер приятель, завжди радісна Романа раптом змінилась на обличчі і сказала: «Занадто багато смертей навколо. У мене помер батько тиждень тому». Махнула рукою, так наче відмахувалась від нашого співчуття, сіла на велосипед і різко рушила з місця. А ми так і лишились стояти.

Наступного разу, коли ми були у Відні, Філа вже не було три роки. У той вечір його батьки вперше за багато часу зустрілися разом, вони повели нас до опери. Ми сиділи на виставі і напружували усю силу волі, аби не заснути і не розлягтися прямо на бильці віденської театральної ложі. Різниця у часі величиною у 9 годин таки давалася взнаки. Потім ми пішли до ресторану. Мати весь час скептично коментувала батька. Батько не лишався у боргу і давав не менш саркастичні відповіді на її зачіпки. Я тоді дивилась на них і чомусь подумала, що це те, що чекає нас, – то наше майбутнє. Час, коли чоловік не виправдав сподівань дружини, любов минула їхні двері, і вони мстилися одне одному. За не здійснені сподівання, за нелюбов, за смерть сина. Вони забули, як колись любили одне одного.

Мені стало страшно. Оці двоє мені нагадали нас. Ми були вдвічі молодші, проте вже так само дотепно шпиняли одне одного. У той вечір, ти, мабуть, і не пам’ятаєш, коли ми лягали спати, я обійняла тебе і так сильно до тебе притиснулась, неначе хотіла стати тобою. Хоч на мить. Ми ще дихали тоді з тобою в такт.

Кожен із цих двох вже літніх людей страждав, але вони не могли сказати про це одне одному. Не могли одне одного втішити. Вони неначе сиділи біля великого вогнища і не могли від нього зігрітися, їм було холодно.

Батько Філа тоді сказав мені: «Чому ти вбрана у все чорне? Ти – молода. Ти маєш вбиратися у зелений, рожевий, червоний, жовтий. Ти маєш радіти життю і святкувати життя своїм вбранням. Чому ти носиш чорний колір? Ліз раніше носила усі ті кольори». Усі перевели погляд на Ліз, на ній теж був чорний светр. Я тоді вперше над цим замислилась.

Наступного ранку ми пішли на кладовище до Філа. Батько сам зробив йому пам’ятника з білого мармуру. Коли ми там стояли, прилетів горобчик і сів на мармурову плиту. Ми тільки мовчки перезирнулися.

У той приїзд Ліз розказала, що її батьки вийшли із католицької церкви перед війною, бо її матір у дитинстві зґвалтував священик. Проте родина батька Філа була дуже релігійною, і коли вони одружувалися, то їм поставили умову, що їх дитина має навчатися лише у релігійному пансіоні. Так воно і сталося. А потім, коли батьки розлучалися, і їм було не до нього, він потрапив до авторитарної секти. Вони знали, що він із заможної родини, і шукали до нього підходи. І знайшли. А коли він захворів, втратили усякий інтерес до нього і навіть жодного разу не прийшли його провідати. То був страшенний удар для нього. Він вважав їх друзями.

А зараз він лежав на старому кладовищі у Відні. Лишились хвора, але сильна мати і десь загулявший батько. Мати мала роздрібнити і продавати фамільну корпорацію своїх батьків. Їй було не до бізнесу.

Забігаючи наперед скажу, що наступного разу, коли я була у Відні, Ліз уже носила пастельні тони. Я більше не бачила батька Філа, але тоді вона мені розповіла, що вони розлучились через його зраду. Вона не пробачила йому дрібної інтрижки із секретаркою з його офісу.

У кімнаті, де ми колись спали, а тепер спала я сама, не було більшості книг та меблів. Вона усе роздала, роздарувала, рознесла, аби воно не нагадувало їй про те минуле, що жило на цій території. Роялів теж не було. Жодного. Лишилась тільки велика світла кімната. Проте крісло із павичем також лишилось. Певно, то була така частина минулого, до якої вона не мала претензій і не хотіла забувати.

Ми ходили на кладовище, і знову, коли я поклала на його могилу купку рожевих тюльпанів, прилетіла якась пташка. Він таки дивився на нас десь із-за хмар. Я сподіваюсь, йому було там добре.

У нього в Інтернеті залишилась поштова скринька, з якої він ніколи вже не відповість. Того разу Ліз розказувала, як вона після того, як він помер, ходила на сеанси до учнів Юнга і як вони її виводили із того стану. І як вона спала майже рік після його смерті, і як майже нічого не пам’ятає з того часу.

Ті розповіді рвали мені душу. Вони мені нагадували про тебе. Ні. Ти не помер. Ти собі десь жив у Києві. Не стало тієї мене, якою я була з тобою. Та того, мабуть, ніхто і не помітив, бо тебе ж не було поряд.

Забігаючи наперед скажу, що з кожним моїм наступним приїздом до Відня Ліз ставала більш життєрадісною і колір її одягу ставав усе світлішим. Не зважаючи навіть на те, що попереднього разу якийсь молодик вирвав у неї сумку з грішми, які вона щойно зняла в банкоматі. Звичайно, вона не могла навіть побігти за ним, бо ходила тільки з паличкою. Проте на мої слова співчуття вона мені сказала, що це я – та, хто має бути сильною.

А я подумала про те, що ця пара тоді нам трапилась, мабуть, не випадково, аби показати, що може статись, коли не говорити про свої потреби, сподіваючись, що партнер сам має про все здогадатися. Але до усвідомлення того було ще далеко.

6. Короткий квітневий мейл

На початку квітня була презентація наукових проектів нашої кафедри. Я стояла з лазерною указкою в руці і, гортаючи слайди, говорила про свою дисертацію. Раптом відчула, як у кишені штанів задріботів телефон. Прийшов мейл. У перерві між слайдами я крадькома подивилась на телефон. Мейл був від Матвія. Там було 2 фрази. «Срочно приезжай, будем оформлять развод. Если ты не согласна, я буду все оформлять через суд». У мене в голові щось запаморочилось, і зала попливла перед моїми очима. Я якось дорозповідала і допоказувала слайди, а потім, мотивуючи тим, що мені зробилося зле, я пішла геть. Здається, ніхто нічого не помітив.

На автоматі я доїхала до станції Шінджюку і вийшла на південному виході. Станція мерехтіла вогнями. Годинник на вежі мобільної компанії До-Ко-Мо показував восьму. Отак закінчувалася наша любов. Коротко, жорстко, нахабно. О восьмій годині за токійським часом. У мене від хвилювання перехопило дихання.

Я набрала номер Мії і крізь сльози почала розповідати. Мія так само, як і я, поверталася з роботи, тільки за 500 кілометрів від мене. У Кіото. Я ходила з одного боку південного виходу станції Шінджюку до іншого, немов міряючи кроками міст перед входом на станцію. Я була у паніці. Ми говорили майже годину. Телефон нагрівся біля моєї щоки. Мені було вже байдуже, скільки мені доведеться заплатити за цю розмову. Все одно уже все йшло під укіс…

Вона якось враз мене обірвала. Я ніколи не чула такої сталі в її голосі, як у той вечір. Вона уважно слухала мою розповідь, густо перемазану риданням, а потім на запитання: «Що ж мені робити?» вона якимось різким імперативом сказала: «Ти нікуди не поїдеш! Зрозуміла? Нічого тобі не треба робити. Нічого. Просто замри і все. Якщо йому треба – нехай приїде, і ви підпишете усі папери тут. Якщо йому така нетерплячка. Зараз іди додому, прийми ванну і спробуй заспокоїтись. Подзвоню пізніше». І зв’язок раптово увірвався.

Замри. Хм… Ось, виявляється, воно. Підходяще слово. Я не вмерла. Я за-вмерла. Я прикинулась…

Отак, завмерши, я стояла і ошаліло дивилась на вежу До-Ко-Мо. Годинник показував п’ятнадцять по дев’ятій. Перехожих ставало все менше і менше. Якийсь одинокий співак виводив на гітарі сумну пісню. Постоявши отак у священній тиші декілька хвилин, я таки купила квитка і поїхала додому, у порожню квартиру у будинку із назвою «замок». За-вмерлий, за-пустілий, за-кинутий замок.

Я нічого не відповіла тоді на мейл. Бо я ж за-вмерла.

7. «За-вмерла»

Завмерлість продовжувалась із місяць. Він атакував мене мейлами і смс-ами. Я була далека, але у мене було таке враження, що мене атакують. У реальності. Нападають на мене смс-ами із кишень моїх власних штанів, вилазять до мене погрозливими мейлами з екранів моїх моніторів.

Через кілька днів те мені набридло, і мені захотілось дати здачі. І я для початку заблокувала його адресу на телефоні, а потім уже і на емейлі. Тож він міг писати тепер скільки завгодно, проте мені воно не приходило. В такий спосіб я відвойовувала дрібні шматки власної території.

Інколи було трохи страшно. Особливо, коли прокидаєшся у порожній квартирі і наснилося щось жахливе. І ти іще не відійшов від сну. І не можеш зрозуміти, де ти знаходишся. І тобі так раптово робиться боязно, що ти один тут лежиш. Один-однюсінький. Сам на сам. На цьому ліжку, у цій квартирі, у цьому чужому місті, на цьому острові. Що тобі враз якось хочеться втиснутись у подушку, набиту гречаною крупою, яка миттєво приймає форму твого обличчя. І плакати. Плакати. Плакати. Над своїм життям…

Проте я намагалася не розкисати і не давати таким моментам перемогти себе. Отож я відвойовувала крихту території і шматочок часу. Мені потрібен був той час, аби подумати. Десь у глибині душі я ще вірила, що він повернеться. У нього була іще відкрита віза на в’їзд. На повернення назад. До країни. І до мене. Я чомусь вірила тоді, що він повернеться. Але я про це не просила.

Єдине, про що я попросила його тоді, то прислати мені довідку про розмір його зарплати і про те, що він не може заплатити за останній рік мого навчання. Адже моя стипендія закінчилась, і через різні перипетії я не встигла закінчити дисертацію за три роки, і за четвертий, останній, мені треба було за навчання заплатити. Стипендію, на щастя, мені вдалося знайти, але іще треба було десь віднайти сім тисяч доларів за навчання. Де їх узяти, я не знала. Я була у розпачі. Але кидати навчання я не збиралася. В університеті пообіцяли переглянути плату за навчання у випадку, якщо сумарний прибуток моєї родини не лишав би мені можливості заплатити. Моєю родиною за законом іще залишався він. Він знав про ситуацію. Проте, не зважаючи на моє єдине прохання, довідку він мені не прислав.

А я сподівалася, що він таки лишиться людиною, адже я так багато зробила для нього за останні роки. Та, певно, усе те, що ми робимо для чоловіків, потім нам же і вилазить боком, бо в такий спосіб ми їм підкреслюємо, що вони ні на що не спроможні самі.

Я щодня заглядала у скриньку. Там було усяке – газети, реклама хімчисток, реклама жіночих ескортів та Інтернету. Довідок так там і не з’явилось. Він мені нічого так і не прислав. Йому, певно, було важко зробити для мене той клаптик паперу… чи, може, він вирішив, що в такий спосіб він нарешті зможе проявити в останній раз свою силу наді мною. Хто зна…

Довелося шукати інші виходи із ситуації, що склалася. Наразі виявилося, що допомога у скруті інколи приходить звідти, звідки її зовcім не очікуєш. Але про це я розповім пізніше.

8. Зустріч із сенсеєм, або «Подумай про “порізану руку”»

Після майже двох місяців роздумів я вирішила зустрітись із сенсеєм, аби поговорити. Говорити мала тільки я.

Я мала нарешті розповісти і вибачитись. Сказати, що я більше так не можу і що врешті-решт я повертаюсь додому. Я кидаю навчання. Я сиділа у коридорі на білому диванчику, який він лишив тут для усіх нас, аби ми провітрювали свої голови, свої бурхливі характери, свої теорії та свої підходи до дисертацій, поки він затримувався на чергових зібраннях. Кого тільки не бачив цей білий льняний диванчик і які тільки думки на ньому не висиджувались, скільки дисертацій він подумки переписав і пережував, виплюнувши в інше, післядисертаційне життя.

Сенсей затримувався. Останнім часом на нього навісили силу-силенну адміністративних обов’язків, і він жонглював ними, як жонглює різнокольоровими кульками вправний жонглер на арені цирку. Тут те ж саме, що і в нас: хто везе, на того іще більше і складають. Казали, що він серйозно займається йогою і спить лише по 2 години на добу, і того йому вистачає. А наснагу та енергію йому дає заняття медитацією. Не знаю. Не бачила сенсея у позі лотоса. Одна думка про це у мене викликала посмішку.

Його мало хто уявляв не в русі, окрім як стоячи біля кафедри із розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці без комірця. Сорочці, під яку не вдягнути краватку. Він практично ніколи не носив краваток. Проте не виглядав несерйозно. І то йому пасувало.

Ми інколи вели з ним цікаві розмови. Думаю, що він не вів таких розмов з іншими студентами. А мені він розповів і про свою родину, і про своє дитинство. То було незвично. І я з цікавістю його слухала. У сенсея не було дітей. Мабуть, тому. А може, тому, що, як говорив один мій товариш, я щось роблю з людьми, і вони самі мені все розповідають… Не знаю…

Сенсей був молодшим сином у родині, де всі були лікарями. Протягом останніх трьох поколінь. Звичайно ж, його долю і його фах було визначено ледь не з пелюшок. Він таки вступив до медичного факультету, подолавши страшну вступну «екзаменаційну війну»[4] до імператорського університету. А за півроку він сказав батькові, що не хоче продовжувати, це не його стежка, і він буде перевступати до філософського факультету. Звичайно, що поважна родина була у шоці. На сімейний консиліум було зібрано трьох дядьків-лікарів та двох старших братів – хірурга і невропатолога, які купою намагались протягом тригодинної розмови колективно вправити йому мізки вправними лікарськими руками. Те не допомогло. Юнак твердо стояв на своєму. Кажуть, батько зітхав іще протягом тижня, а потім сказав: «А, нехай. Нехай робить, як йому заманеться. А ми подивимось».

Він зробив. А вони дивились. Дивились довго. Здається, дивитись перестали тільки тоді, коли він став професором того найповажнішого університету. Тоді остаточно повірили, що із свавільного хлопчиська таки вийшли «люди», хоча ніхто і не вірив. Так у одній японській родині лікарів з’явився один поважний філософ. І то було не прізвисько. Поважне ім’я і визнання впертості, яку тут наразі не вважають недоліком.

Я дивилась за вікно. На вулиці буяв початок квітня. Сакура зазирала своїми біло-рожевими квітами у шибки шостого корпусу, немов кажучи: «Усе минеться. Ось і мої квіти опадуть рівно через п’ять днів. От побачиш». Не вірилось. Лише тиждень тому прийшов той смс, у якому він після тривалого мовчання вимагав папери на розлучення.

Мені думалося, що отак жили собі люди багато років разом, дружина вчилася, чоловік теж. Дружині лишалося півроку, аби захиститись. Вона дуже стомилась. Працювати за двох, вчитись, готувати щоденно страви. Треба було сконцентруватись на чомусь одному. Вона попросила його повертатись раніше, нарешті, знайти роботу. Він поїхав до Києва. За місяць захистив дисертацію і вирішив, що відтепер у нього все нове… І тепер йому потрібні тільки папери на розлучення.

Був, правда, іще один нюанс. Перед своїм від’їздом він розказав їй, як і з ким він її зраджував, коли їздив без неї додому… Для неї то було таким шоком… вона погано пам’ятала, що було у ті два дні між тією подією і коли він поїхав…

Незважаючи на таке, коли він попросив розлучення і я зрозуміла, що втрачаю його назавжди, я вперше усвідомила, ким він був для мене… І такого удару я, звичайно, не чекала…

Я дивилася за вікно, і мені хотілось вийти на маленький балкончик, перехилитися і полетіти вниз. Прямо на тенісні корти, аби лише все це скінчилось. Оцей увесь жах. Цей жахливий сон і цей день байбака, який повторювався уже протягом місяця. А гравці на полі тільки бігали туди-сюди за жовтим пружним м’ячем і кричали час від часу «сет». А мені замість нього чулося «аут», «аут», «аут». Бо для мене усе, що трапилось, було повним аутом.

А за кортом виднівся гуртожиток, де ми жили протягом двох років, а далі бігла залізнична колія, а над містом висіла весна. Вона цього року була якась холодна і трохи несміла. Навіть сакура розквітла на тиждень пізніше і вже нашіптувала, що їй час облітати. «А що? – знову подумала я. – Полетіти за сакурою. Це було б так у рамках японської естетики. Зробити вам усім на зло. На пам’ять. Наживо порізати. Без наркозу».

І пригадався психіатр на університетському медогляді, чолов’яга із розкуйовдженим волоссям та уважним поглядом, у сірому кабінеті із сірим прибитим до підлоги столом, вдягнений у сірий костюм під білим халатом. Ми тоді одне в одного перепитували: «А що тобі сказав «сірий чоловік»?»

Відвідинами цього чолов’яги закінчувались усі щорічні медичні огляди для студентів-іноземців. А перед тим ми всі заповнювали перекладену кимось нашвидкоруч анкету, де поміж невинних запитань, на зразок: скільки алкогольних напоїв випиваєш протягом тижня, були також і важчі запитання, як, наприклад: чи не хотілося вам колись у житті померти?

Він уважно вдивлявся кожному з нас в очі по черзі, неначе намагаючись таки відкопати оці такі крамольні думки у наших таких незрозумілих різнокольорових очах. А мене підмивало і хотілось його запитати про те саме. Адже це ж нормально – думати. Думати і про таке інколи. Цим люди і відрізняються від неживих роботів. Бо ж думки і дії – це ж такі дві різні речі, хотілось мені сказати йому.

Мені він тоді теж уважно подивився у вічі і, іще раз роздивившись усі мої «ні» у відповідях анкети, нарешті сказав:

– Закінчили аспірантуру. Вступили до докторантури. І що ніяких проблем? Зовсім?

– Ні, – тільки-но і відповіла я.

От би лікар той зараз здивувався, чи то, скоріше, навіть зрадів би, коли б узнав про сакуру. Ні. Не можна цього робити. Не можна. Краще вже на літак. Домівка усіх вилікує.

Я вирішила тікати звідси. На корті тенісисти прокричали про закінчення гри і почали втирати спітнілі обличчя та шиї товстими махровими рушниками. З іншого боку коридору замаячила жвава постать мого сенсея.

Він мовчки подивився на мене, мабуть, навіть у тому, як я сиділа на диванчику, відчувався мій настрій. Потім так само мовчки запросив мене до кабінету. У кабінеті не було вільного місця, тут скрізь жили його книжки. На дивані відвідувачі мали знайти шматок поміж книг та паперів, де б примоститись і почати розмову.

У нас із сенсеєм склались гарні стосунки. Він розумів своїх студентів та аспірантів і міг їх «читати» за тими позами, які вони обирали, сидячи на його лекціях та чекаючи його на диванчику у приймальні.

Він мовчав, а я розповідала. Я виклала перед ним усю заготовану раніше промову. І про вдячність, і про свої обставини, і про своє прохання мене вибачити. Він тільки якось ніби уважніше, ніж завжди, дивився на мене. Роздивлявся невиспане обличчя і дослуховувався до половини голосу, що лишився і відтепер неначе тихим шепотінням виривався із схудлого за два тижні на п’ятнадцять кілограмів тіла.

Потім раптом запитав:

– А от скажи, ти коли пальця чи руку порізала і в тебе кров потекла, ти дивишся, але тобі ще не боляче, ти просто поки ще дивишся. Але тобі ж іще не боляче. Ну, буває ж таких секунд десять проміжку часу. Поки ще не боляче. Так же?

Я тільки мовчки хитнула головою, не розуміючи, чому це раптом сенсей подався у туманні роздуми про порізану руку.

– Так-от, – продовжував він, – перші декілька секунд тобі не боляче, бо ти ще не до кінця усвідомлюєш, що ж трапилось. А потім тебе хтось питає: «Ой, у тебе ж рука порізана. Тобі ж боляче, так?» І ти раптом розумієш, що тобі МАЄ бути боляче. Адже кров іде. Значить, має бути. Навіть якщо ти іще цього не відчуваєш. І тобі враз стає боляче. Бо ти знаєш, що так МАЄ бути. І воно стає. Ти його назвала. Тепер це воно. А якщо відірватись від твоїх сьогоднішніх переживань? Чому ти думаєш, що те, що сталось, це горе? Чому ти повірила собі чи комусь, що це горе? А раз горе – значить, треба страждати.

Я здивовано дивилась на нього, а він продовжував:

– Знаєш, у префектурі Нагано колись давно жила одна стара секта монахів, остаточно невідомо, може, то і вигадка наразі; так от вони вміли себе умертвити однією думкою. Вони вирішували, що помруть такого-то числа і такого-то місяця, і помирали. Рівно в той день. Бо думка і уява має силу. Ти її з часом починаєш приймати за реальність, починаєш у неї вірити. Думки в такий спосіб оживають.

Я мовчала. А він продовжував:

– Ти подумай про те, що так. Ти порізалась. Невчасно, глибоко. І кров іде, а тобі НЕ болить. Можеш так?

Я хитнула головою.

– Знаєш, можливо, я не повинен тобі таке говорити, але я тобі розкажу про свої власні почуття, коли мені було стільки ж років, як тобі. Хоча чоловіки – вони трохи інші, але все одно. Так-от, подумаємо про чоловіків. Ми, чоловіки, до 30 років прагнемо, аби за нами хтось ходив, як мати. Ми прагнемо жінку-матір, яка б нас підтримала, розрадила у важкі години, вселяючи у нас віру в те, що все буде добре. А потім з наближенням страшної круглої дати у 30 років усі ми, свідомо чи несвідомо, прагнемо скинути із себе цю опіку і допомогу. Нам самим нарешті хочеться про когось дбати. У нас тепер є сили це зробити. Розумієш? Тому стаються такі історії.

Ця розмова, вивівши мене із стану глибокого суму, завела у стан суцільного здивування. Звідки він знав, що Матвію за місяць виповниться 30 років? Адже він ніколи зі мною не говорив на такі відверто приватні теми. На такі теми не прийнято говорити з начальством. Я була здивована.

Потім він сказав, що я можу вирішувати сама, чи подарую я йому цю історію запросто так. Я можу їхати бодай завтра. Вони навіть влаштують мені прощальну вечірку і підпишуть мені плакатик із побажаннями на все добре. І що в мене залишиться? Цей плакатик? Чи готова я передусім собі визнати, що я викинула останні чотири роки у помийну яму лише тому, що хтось порізав мені руки косою і з неї сочилась кров, сочились сльози, сочився не-сон і вигулькували крики…

Він таки добряче мене вивчив за останні чотири роки. Я задумалась. Він порадив надіслати йому відповідь хоча б електронною поштою, якщо я не наважусь прийти і сказати сама, що я здалась і тікаю, підібгавши хвоста під уже спакованим чемоданом. Худа сіра миша з непідйомним чемоданом зі спогадами минулого. Він цього не сказав, але мені уявилось усе густими гуашевими фарбами. Як та японська картина сумі-е. Миша мала сумний вираз обличчя і велику валізу. Я мимоволі посміхнулась.

Сенсей сказав: «Ну я ж бачу, що не боляче. Ти ж сильна, давай, подумай – і до зустрічі». І ми розкланялись. Я вийшла з його офісу.

На полі для тенісу вже нікого не було. Я ще раз подивилась на поле, на сакуру, що схилилась над шибками шостого корпусу, і зло подумала: ні, таки так не буде! Нехай вона летить. Хоч зараз, хоч через п’ять днів. А я – я залишаюсь, і нехай буде, як буде…

Тихими коридорами лунали мої ритмічні кроки. За тиждень я послала сенсею перероблений план-проект дисертації. І отримала майже миттєву відповідь: «Молодець, отак уже краще».

І ми пішли далі жити. Боротись. Мчати цим чорним тунелем навпомацки на дурній швидкості велосипедом, без кінця натискаючи на дзвоника, аби розганяти перехожих котів з дороги і часом битись головою в темряві об стіни. Аби таки перти уперед, назустріч світлу в кінці цієї довгої чотирирічної гофрованої сталевої труби. Уперед. Бо назад дороги не було. Вхід зачинився. Відтепер був тільки вихід. Він був іще далеко.

9. Удари і падіння – уві сні та наяву

У ті перші дні після смс-у про папери я погано спала і часто хворіла. Простіше сказати, що в мене тоді майже не лишилося сил, аби жити. Я сяк-так перебивалася на відмітці «нуль», усіля-ко тримаючись, аби не впасти вниз, проте і не маючи достатньо сил, аби піднятися нагору. Я немов жила, а немовби і ні. Те, що раніше займало в мене 20 хвилин – тепер робилося дві години, якщо не цілий день. Я весь час губила речі і ключі. Я начебто

і клала їх на видноті, проте вони весь час звідти кудись тікали. Іще я безкінечно билася: об кути і стіни, шафи і двері, дверні ручки і бильця крісел. Я билася, коли падала на заняттях ай-кідо, куди пішла, аби розвіятися, проте скоро покинула, бо так і не навчилась правильно падати. Від усього того я мала купу синців. Неначе мене хтось побив… Ті удари розбивали мене на шматки, а я намагалася водночас зібратися докупи.

10. Кінець весни в Токіо

У неділю я прокинулась і включила радіо. Сексуальний чоловічий баритон із Токіо ФМ запитав мене, чим я сьогодні збираюсь займатися. Радіостанція саме проводила щотижневе опитування своїх слухачів. Я замислилась, потягнулась і нахабно подумала, що я б зайнялась ним, якби він був поруч…

Із стільця з докором на мене дивився мій неписаний ронбун.[5] Але була неділя, і я вирішила кинути оці об’японені звички і все-таки не працювати. Моїм компаньйоном останнім часом стало радіо. Вірніше, одна з його станцій. Токіо ФМ. Воно вкладало мене спати, бажало «на добраніч», цілувало в очі і чаклувало над моїми снами. А потім вимикалось. Згідно з таймером. Аби вранці виштовхнути мене з ліжка фразою «Сьогодні усе буде краще. От побачиш». І я йому вірила, бо більше було нікому.

Пішла готувати сніданок. В одну із таких неділь Джон Кабіра, один з ведучих Токіо ФМ, на голос якого хочеться піти, як на ту дудочку із німецьких казок, подарував мені новий рецепт недільного сніданку. Я вирішила його приготувати.

Радіо неначе мені піддакнуло і заграло мелодії із «Нью-йоркських ранків». «Якими вони є, ті нью-йоркські ранки?» – подумала я. Токійські ранки – незатишні, холодні чи спекотні. Сонце нахабно зазирає тобі до ліжка, неначе хоче сказати: «Вставай, лежебоко, ще сьогодні нічого не зробив для країни!» І доводиться вилазити із-під ковдри і похапцем натягати на себе кофту, аби не змерзнути взимку, чи скидати все і скоріше бігти в душ, аби відідрати від себе липку літню спеку. Зовсім не те, що токійські вечори…

Наразі, сніданок від Джона Кабіри мав форму екзотичного бутерброда. Бутерброд складався із непоєднуваних, як для Києва, компонентів. Я взяла бегель, розрізала його навпіл і поставила жаритись у тостер. Так! Токійські ранки – це іще і звук тостера, котрий повідомляє, що він дожарив хліб. Дзи-иинь, доброго ранку, Аріна-сан! На бегель я намазала крем-сир і поклала скибку шинки. Після чого почала робити те, від чого у моєї бабусі, так точно, від здивування повилазили б очі. Я почистила апельсин і так, як він був, порізала його на акуратно-симетричні кружальця і поклала зверху на шинку, причавивши іншою частиною бегеля. Виглядало по-буржуазному апетитно. Але бабуся точно б сказала, що можна було б усе і окремо смачно з’їсти. Я мимоволі посміхнулась. Бабусі давно не було. А вона все ще «сиділа» в мені.

Начавивши собі на додаток апельсиново-морквяного соку, я всілася на підлозі за низеньким столиком, радіючи неділі, гарній погоді та смачному бутерброду. Згадала, як казала моя японська коліжанка: «Коли я їм, я щаслива. Тим паче, якщо зважити на той факт, що кількість щасливих разів, коли ти можеш поїсти, обмежена, не варто себе травити несмачною їжею. Треба вибирати смачне». Вона, зазвичай, до цієї історії додавала ще щось і про чоловіків. Гурманка Мія.

Зважаючи на те, що стиль останніх трьох тижнів мого харчування можна було б охарактеризувати схожим на удар нагайки словом «ніяк», цей сніданок був своєрідною декларацією. Декларацією повернення до життя.

Дзвінок телефону перебив мої філософічні думки. З трубки до мене прокричав веселий голос База: «Алло! Ти ще дрихнеш?»

– Ні, – відказала я, одночасно продираючись зубами крізь бутерброд.

– Ага, я чую, хтось уже там жує. Що їси? Я розказала про бутерброд від Кабіри. Баз почав волати, що він теж хоче. Зійшлися на тому, що вони заїдуть за мною хвилин за двадцять, а я тим часом зберусь. Вони – це Баз і Джо. Джо працював в австралійській амбасаді, до сих пір так і не знаю точно ким. Але його дівчина Кейт була другим секретарем і завідувала усією австралійською культурою. Ми знущались і поза австралійськими вухами звали її «старшою по кенгуру».

Джо був досить високий на зріст, спортивної статури. Років з тринадцяти, як усі австралійські та новозеландські хлопчаки, він грав у регбі. У футбол у них грають тільки в молодшій школі. А з Базом ми разом вчилися у докторантурі.

Мабуть, варто трохи розказати про нього і про те, як ми вперше побачились. Два року тому у квітні, в один з днів, коли заняття ще тільки почалися, я запізнилась на першу пару. Коли, захекана після відчайдушної їзди на велосипеді, забігла до аудиторії і трохи прийшла до тями, побачила, що окрім мене присутня ще одна рудокоса голова. У голови було спортивне тіло, зелені очі та пристойна японська мова. Голова належала іноземному чоловікові. Коли до мене дійшов листок присутності на семінарі і я побачила його ім’я та прізвище, я знову на нього подивилась, проте тепер уже із цікавістю. Листок говорив, що хлопця звати Базаров Мак-Грегор. «Хм, якийсь нащадок росіян та ірландців, чи що… – подумалось мені, – а де тут ім’я?» Пізніше виявилося, що то все ім’я, хоч і складається з одних прізвищ. А хлопчина, взагалі, походить з Австралії. Батько його в юності захоплювався російською літературою та був палким прихильником анархізму. Тому, коли народився син, то він вирішив дати йому російське ім’я – Базаров. Про те, що це не ім’я, а прізвище, хлопчик дізнався набагато пізніше, після чого його ім’я звузилося до короткого Баз.

Уже за півгодини під моїм вікном пролунав звук якогось дивного клаксона. Я визирнула і від захвату лише зойкнула. Внизу стояло відкрите старе авто, у якому сиділи віртуальний «нащадок російських різночинців» Баз та кремезно-спортивний Джо у майці з кумедним песиком Снуппі. Я вискочила на двір. Це була маленька сіро-біла «тойота». Наразі, Баз і Джо займали майже все вільне місце спереду. Баз вийшов і, поваливши своє сидіння, галантно прочинив мені двері, запрошуючи на заднє сидіння. «Прошу, мадам», – по-клоунськи розшаркуючись, сказав він.

Я вплющилась у диванчик, Баз сів на місце, поклав руку на бильце, і ми рушили. Авто мало білий шкіряний салон і виглядало саме так, як на тих давніх рекламах, які я студіювала. Згадався давній рекламний слоган: «Ну що, сестричко, політаємо за небокраєм!»

Баз повернувся до мене і, неначе чув мої думки, запитав: «Ну як, сестричко? Подобається?»

– Просто нема слів, – відказала я. – Де ви взяли цей скарб на колесах?

– Це Джо лишив хазяїн їх квартири. Він поїхав на півроку до Австралії по роботі.

– Фантастична машина, – сказала я, – погладжуючи і без того гладку шкіру диванчика, на якому сиділа.

– Це точно. А ти, наразі, гарно виглядаєш в інтер’єрі. Тільки капелюшка тобі бракує, – сказав Баз і поправив кашкета на голові.

– Ну, ти ж не попередив. Завжди падаєш на голову зненацька, як дощ у Токіо. Зате ти сьогодні найкумедніший із кумедних, – сказала я і насунула йому кашкета на очі. Баз відринув і поправив усе, як було.

Про дощ у Токіо то була неправда, бо по ТБ завжди точно попереджали, коли буде дощ. Із процентною вірогідністю. Диктор, тримаючи указку, суворо казав щось на зразок: «Сьогодні після обіду 70 відсотків вірогідності дощу» або «Сьогодні дощу не буде, тому хутко періть і сушіть свою білизну». У країні, де велика вологість, до таких порад дослухаються усі, бо деяким неуважним у результаті доводиться докуповувати одяг та білизну у процесі чекання, допоки усе випране раніше посохне.

Мене завжди цікавило, звідки японський прогноз погоди знає усе так точно. Певно, у японський гідрометцентр брали на роботу лише тих, хто гарно в школі вчив математику. А не таких клоунів, як Микола з нашого прогнозу погоди. Але така чіткість і ясність були для тих, хто дивився прогноз погоди. Я не була серед них. Як і Баз, наразі. Так що дощ діставав мене у Токіо завжди зненацька. Тому порівняння мало сенс лише для нас. Як і всі наші розмови, між іншим.

– Ну, ми їдемо кататися містом. Куди хочеш, кажи? – повернув мене до реальності голос Джо. Він був недільно-недбало вбраний. Його волосся трохи розкуйовдив вітер. Однією рукою він дістав із бардачка блайзера з надписом бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіс» і, пригладивши коси, натягнув його на голову.

– Куди хочете, хлопці. Я з вами!

Хлопці задоволено посміхнулись, і Баз сказав Джо:

– Щось вона сьогодні підозріло на все відразу погоджується. Щось не те… – А потім обернувся до мене і суворо запитав:

– Якусь шкоду уже замислила?

– Ніяяяяку, – я тільки радісно посміхалась.

Із машини лунав джаз, і наша гайджінська трійка на маленькій машинці мчала у бік району Нака-Мегуро. Я подумала, що Баз був правий стосовно капелюшка. Він би довершив таку і без того цілком гламурну картинку. Я витягла із сумки рожевий шалик і закутала у нього плечі. Був квітень, але у відкритій машині та на швидкості було ще холодно. У районі Мегуро вже повністю розцвіли сакури. Ми їхали вздовж річки, під звуки джазу, і вітер за нами ніс хвилю рожево-білих пелюсток.

Йшов четвертий тиждень квітня. Весна цього року була піз ньою. Квіти сакури, котра завжди вже опадає до 10 числа, цього року розпустилися запізно і, наче виправдовуючись за своє запізнення, ще тримались на деревах, як в оповіданні О’Генрі, немов приклеєні клеєм.

Вітер хитав гілля дерев, котрі цвіли вздовж річки-каналу на Нака-Мегуро, і квіточки спадали в річку, від чого подекуди вона вкрилася шматками латаття із сакури. Ми припаркували машину біля відкритого кафе, Баз і Джо пішли спитати про вільні місця, а я лишилась надворі. Стояла, дивилась на річку і думала. Що це моя перша самотня весна у Токіо. Без Матвія.

Місць у кафе не виявилось, бо охочих помилуватися на сакуру біля річки у цю неділю знайшлося багато. Тому ми сіли в машину і подалися в бік Дайканями – фешенебельного району з масою дивовижних бутіків та магазинчиків. І цілої купи кав’ярень з відкритими терасами, на яких можна було побачити місцевих знаменитостей з їхніми собаками та бойфрендами.

Я дивилась на дорогу, по якій я мільйон разів їздила на велосипеді, але сьогодні з вікна відкритого автомобіля вона для мене виглядала зовсім іншою. Проте чомусь згадались інші поїздки. Київські. У компанії Матвійових друзів. Коли у нас був цілий караван із спортивної «альфа-ромео», великої «Волги» та старенького «фольксвагена-жука». І ми гасали усією бандою купатися вночі на Дніпро. Наразі, «альфа» нам слугувала за магнітофон на колесах. Травневими вечорами призначали «нічний з’їзд» перед магазином «Сігрем» на Городецького (ми його тоді називали «Сто грам»). Ми були страшенно молоді і вірили в те, що перед нами простилається цілий світ з усіма його можливостями.

Висадившись перед «Ста грамами», ми обговорювали новини, палили і слухали музику. Я потрапила в ту компанію «золотої молоді» завдяки Матвію. Дівчат тоді ще ні в кого не було. І мене прийняли до групи як «свого хлопця».

Нема вже того магазину і тієї чорної бандитської «альфи», як і тих часів. Зараз поруч була інша реальність. Проте вперше за останні два місяці у мене на душі розвиднілось. Приємно було отак просто їхати і ні про що не думати. Джо і Баз весь час про щось розповідали. Смішили мене. І я на день забула про своє надумане горе.

У 300-єновій кав’ярні на Дайканямі моїм джентльменам довелося стояти, бо там було всього чотири стільці. І право сидіти отримували тільки дами. Дуже не по-японськи. Адже навіть у японському метро дружина спочатку всаджує чоловіка, а тільки потім сідає сама.

Тут був шматок цивілізації. Кафе знаходилось під єдиним багатоквартирним хмарочосом у тому районі. У ньому жив і глава «Ніссана» Карлос Гон. Ми пили каву, теревенили і час від часу оглядалися, сподіваючись, може, він вийде з під’їзду і ми його побачимо.

11. Аліна-Аріна, або Про те, чому мене так звати

Звати мене Аліна. Та з моменту мого переїзду до Японії я перетворилась на Аріну, бо мешканці цієї країни не вимовляють букви Л. Уявляєте? Уся країна! Отож, доводиться заміняти її тими літерами, що є.

Отож, я тепер майже як няня Пушкіна, хіба що не Родіонівна. Кумедно мати два імені. Вдома, у Києві, я – Аліна, Ліна, Лінуся, Аля. А вдома у Токіо я – Аріна, Аріна-чян. Для декого навіть Арі,[6] бо так коротше, а японці полюбляють усе скорочувати. Хіба що не Арі-баба. Та мені ще пощастило, бо Валю тут називають Варею, а от Чебурашку нашого взагалі скорочують до стислого Чебу. Ну який же він Чебу? Цього я трохи не розумію. І ображаюсь за нього. Та не надовго. Взагалі мені подобається японська раціональність. Баз називав мене завжди Евелін або Ев.

Наразі, імена людям дають не випадково. У нас, українців, батьки, як правило, вибирають ім’я святого, свято якого найближче до твого дня народження.

У японців батьки рахують кількість рисок у ієрогліфі імені та прізвища. Вона обов’язково має складати щасливу комбінацію. Не можна, наприклад, аби це число було кратне чотирьом або дев’яти. Бо чотири – однозвучне слову «смерть», я дев’ять – слову «страждати». Як то можна жити з такими іменами?

Отож бідні японські батьки і мучаться перші дві ночі, усе малюють ієрогліфи та підраховують риски, аби знайти ту «щасливу» комбінацію.

З моїм іменем усе було просто. Мама читала напередодні казку про «червоненьку квіточку», і коли народилась я, то обличчя і тіло моє було такого ж червоного кольору. От вони і вирішили назвати мене Алінкою. У почутті гумору батькам не відмовиш, що й казати.

Наразі, тіло у мене тепер біле. І я часто навіть відмічаю, яке воно занадто біле, коли випадково озираюсь на своє зображення у вітринах токійських універмагів. Дивлюсь і думаю: «О, якась руда гайджінка[7] пішла». А потім згадую, що то ж я. Коли довго живеш тут, говориш їхньою мовою, то сам починаєш думати, що і ти також японець. А потім отак вихопиш своє зображення з вітрини і згадаєш, що все не так.

Наразі, волосся, то єдине червоне, чи то руде, що лишилось у мене з того пам’ятного дня, коли мені дали ім’я. А гайджін, наразі, – то іноземець. То я про себе. Я часто себе (про себе, звичайно ж) називаю гайджін[8] -біджін,[9] чи то красуня-іноземка. Просто римується гарно, та і мені подобається.

12. Матвій-93, або Як усе почалося

Ми зустрілися з Матвієм випадково, як завжди і відбуваються подібні зустрічі. Коли я збиралася на навчання до Японії, мені потрібна була довідка з поліклініки про стан здоров’я. Наш дільничний лікар сказав, що видасть мені довідку за умови, якщо я сама її перекладу англійською мовою. Я погодилась, але тоді ще не знала, що то буде складно – дістати медичний російсько-англійський словник. Адже виявилося, що англо-російські словники були, але російсько-англійських майже не було. І то, виявляється, спеціальна політика, аби наші медичні «мізки» не друкували своїх статей за кордоном і з часом туди не перебиралися. Пошукавши словника у бібліотеках і не знайшовши, я попросила батька знайти мені словника. У батька було багато знайомих, і він завжди знав, як вийти із скрутного становища.

Тут же він подзвонив своєму старому приятелю, який був за сумісництвом нашим сімейним лікарем, а також відомим нейрохірургом, який також друкувався і за кордоном. Звичайно ж, словник у нього був. Я мала за ним зайти. Батьків приятель був для мене з дитинства образом такого собі доброго Ай-Болита, бо, на відміну від дільничних лікарів, він завжди був дуже уважною і чуйною людиною і до того ж розмовляв вишуканою українською мовою. Завжди, навіть тоді, у моєму дитинстві.

У татового приятеля був син Артемка, котрий теж інколи до нас приїжджав, і ми по-доброму його дражнили, що він помічник лікаря, медбрат чи то мед-син, через те, що він із страшенною поважністю на свої 5–8 років носив за батьком коричневий лікарський саквояж.

У той день, коли я поїхала за словником, у Артема в гостях було двоє його однокурсників. Одного з них звали Матвій. Я пам’ятаю першу думку, коли нас познайомили: «Мазунчик, – подумала я. – Такі солодкі хлопці подобаються дівчатам». Він був худеньким, чорнявим і з такими ж чорними магнетичними очима та посмішкою, котра знала, що вона подобається жінкам. Два дні до того йому виповнилось 19 років. Був травень. На вулиці парило і ще цвіли каштани, мені було на два роки більше, і я була закохана в іншого чоловіка. Мені тоді так здавалось.

Артемко сказав: «Познайомся, це Матвій. Він живе на вулиці «шото расставили». – «Де?» – крізь сміх запитала я.

«Ну, на Шота Руставелі», – сказав Матвій і чомусь почервонів. Ми поговорили про те, про інше, а потім хлопці пішли мене проводжати на зупинку тролейбуса.

Вони досвятковували Матвіїв день народження і були вже трохи напідпитку. Пам’ятаю, як ми йшли повз пустир до зупинки на Лук’янівці і весело про щось говорили, а я думала: оце буде кумедно, як мене хтось зараз побачить у такій веселій компанії. Так, власне, і сталося. Коли вони мене посадили у тролейбус і, похитуючись, махали услід від’їжджаючому тролейбусу, я помітила, що один із пасажирів розглядає мене з цікавістю. То виявився іще один батьків знайомий. Я, трохи зніяковівши, привіталась із ним. Добре, що мені було виходити за кілька зупинок, бо від незручності та прихованого сміху мене буквально йорзало по сидінню.

Матвій подзвонив за кілька днів. Я не давала йому свого номера телефону. От вже точно, коли чоловік чогось хоче, він усе знайде і те отримає. Звичайно ж, Артем дав йому номер мого телефону. Ми потоваришували.

Зустрічалися на тій вулиці, де «шось розставили», і гуляли містом. Він мене познайомив із тихими дворами Шовковичної, де ми грали у настільний теніс, а на лавочці за нами спостерігав Броніслав Брондуков. І то було так незвично. Він жив у тому будинку. З ним ми блукали Маріїнським парком біля одного із найстаріших у місті фонтанів. Такого ж, який є біля Золотих воріт. То саме він мені показав усі фантастичні старі будинки Києва: перший будинок лікаря, у якому був ліфт, будинок вдови. То саме він примусив мене шукати крокодильчика у будинку з химерами і показав дивовижні види на центр із вікон на Круглоуніверситетській, де жив іще один його друг.

Він виріс у центрі біля Жовтневої лікарні і, якщо і переїжджав, то тільки між Шовковичною і Шота Руставелі. Не варто говорити, що він знав усі двори центру, як вміст своїх власних кишень. Це саме він подарував мені інший Київ. Його Київ. Аби додати його до мого Києва і створити щось нове – наше місто.

Ми пересиділи на лавках багатьох дворів того міста, якого зараз уже навіть і немає, бо його забудували новими елітними багатоповерхівками та парковками. Було літо, я працювала в агенції новин, у нього були канікули і купа вільного часу після успішно складених іспитів. Він часто зустрічав мене з роботи і дивувався, чому я так багато працюю. Для мене то було природно. Я тоді була закохана в іншого хлопця – Андріяна, а Матвій, котрий був на два роки менший, що тоді видавалося мені страшенним відривом у мій бік, став мені просто гарним товаришем і цікавим співрозмовником. Не більше.

Іще у нього було багато друзів. Справжня хлопчача банда, якої у мене не було, і тому мені те видавалося особливо привабливим. Вони товаришували ще з дитячого садка. Фома, Діма і Вольдемар-маленький, високий блондин з хитрими очима за скельцями окулярів. З ними було весело. Вони були із так званої «золотої молоді». То було щось нове. Адже серед моїх друзів теж були і діти письменників та поетів, і діти – самі письменники і поети, проте всі чимось займалися самі. А ці – вони були «золоті», вони не переймалися, просто насолоджувалися життям і проводили багато чаcу разом.

Було багато музики, фільмів, машин, теплих вечорів із купанням у Дніпрі, днів народжень, періодично з’являлися нові дівчата, інколи – алкоголь. Коли я з’явилась у їхній компанії, дівчат ще не було, принаймні, «чиїхось дівчат» не було. Вони з’явилися пізніше. Отож я стала «своїм хлопцем» у тусовці. Не відразу, правда.

Восени ми з Матвієм часто ходили пішки від його дому до мого. По Саксаганського, повз вокзал і далі. На вулиці падало листя з кленів, він його збирав і складав мені з нього букети. У нього ніколи не було кишенькових грошей на квіти. Але тоді то не мало значення. Мені подобались ті букети.

Проте, коли гроші у нього з’являлися, він купував мені чорний шоколад, який я люблю. Мені вже давно не 21, а я донині те пам’ятаю. Ті букети і плитки шоколаду CoteDeOr. Здавалось би, дрібниці…

Одного разу він прийшов на зустріч у ковбойському брунатному капелюсі та чоботях. Нагадував тим трохи кота з однойменної казки. Мене те страшенно розсмішило, і я попросила капелюха зняти. Заради мене. Він тоді образився, але мужньо промовчав і капелюха зняв. Сказав мені, що образився, лише багато років по тому. А мені було просто ніяково, тому що він виглядав до кумедного незвично, на нас усі звертали увагу. Зараз я, певно, не переймалась би такою дрібницею. Ми були такі юні тоді.

Він проводив мене до дому, і протягом тих прогулянок ми говорили про все на світі: плани, мрії, бажання. Якось, коли ми сиділи у моєму дворі, в один з вечорів, він почав цілувати мої руки. Я думаю, він мене дуже любив тоді. А я була закохана в Андріяна, котрий мене не любив, а скоріше грався. Наші стосунки нагадували гойдалку – туди-сюди – весь час у підвішеному стані, ніякої стабільності.

Матвій же був дуже уважним. Тоді. На початку. Коли я поїхала на навчання до Японії, він писав мені листи щотижня. Листи були сумні. Перед від’їздом він мені сказав, що обов’язково мене дочекається, хоча я і не просила. Ті листи, як і листи інших подруг та друзів, здорово мене тоді підтримували. Коли я повернулась наступного року, ми почали бачитися іще частіше. Я писала диплом, а вони з Вольдемаром приїжджали за мною до читального залу бібліотеки КПРС на Подолі, біля річкового вокзалу, і ми їздили кататися вечірнім містом у салоні «альфа-ромео» із затемненим склом. Грала музика, ми неслися на швидкості і підспівували модному тоді Бобу Марлі. Була весна. Надворі буяв 95 рік.

Інколи ми наїжджали до його друзів, котрі поза навчанням у медінституті підпрацьовували нічними сторожами у комерційних кіосках та магазинах. Один з таких магазинів знаходився на Саксаганського і торгував дорогою італійською сантехнікою. Напевно, зі сторони те виглядало кумедно, коли ми, всівшись на унітазах та скрутившись калачиком у пустих джакузі, базікали про життя. Зараз, коли проїжджаю повз той магазин, то просто тихо всміхаюсь.

Не менш цікавим було те, що охоронцем там працював справжній професорський син. Матвій насміхався з такої роботи і завжди повторював: «Я – лікар». І принципово ніде не підробляв. Тоді те видавалося мені гоноровим.

Невдовзі я захистила диплом і знову поїхала ще на рік до Японії. А Матвій лишився закінчувати інститут і чекати на мене. А ще за рік ми одружилися.

13. «Трамвай» + «ложка» = любов

Що нас із тобою поєднувало у перший рік нашого шлюбу? Не знаю. Навіть свій медовий місяць ми провели в одному номері з твоїми батьками. За повішеним простирадлом. Ти чомусь не вважав, що то дивно. Така одна на всіх велика комунальна родина із висловлення інтимних почуттів на людях. І відсутність грошей тому не була поясненням.

Але незважаючи на те, холодними осінніми вечорами я бігла до тебе додому, аби заховатися з тобою під картатим синьо-чорним пледом у твоїй кімнаті, схожій на трамвай, – такій же довгій і вузькій. Кімнаті у будинку, збудованому 1903 року на вулиці, де «щось розставили». Не знаю, хто і що там розставляє зараз, однак можу точно сказати, що на мене там розставили засідку, і я в неї потрапила. Тоді.

Ти був моїм домом. Не твоя кімната-трамвай, не твій дім, де колись був чи то готель, чи то будинок розпусти. Там назавжди лишилась та атмосфера – атмосфера тимчасовості і чужого дому. Спалося там погано. Особливо погано спалося, коли ти десь довго гуляв із друзями і повертався напідпитку, а на ранок твоя мама робила вигляд, що нічого не сталося, а батько просто ховав свій погляд. Від таких ночей у мене під очима почали з’являтися чорні хмаринки.

І все-таки, незважаючи на те, ти довго залишався моїм домом, без якого мені погано і неспокійно спалося, а варто було тобі улягтися переді мною, зазирнути мені в очі, узяти мене за плечі і зашарудіти своїм гарячим диханням, світ знову отримував свою точку опори. Адже любов’ю можна також назвати і співпадіння дихання, чи не так. Тобто коли ви дихаєте у такт.

Адже недаремно дихання – то одне із найприродніших і найпотаємніших явищ, що інколи визначає усі подальші стосунки. Тоді і ще довго по тому ми дихали майже симфонічно. І я скучаю інколи по тобі, твоєму сопінню і твоєму тілу, схожому на ложку.

14. Її звали Віолетта

Його мати на ім’я Віолетта була жінкою із сумними очима, дебелою фігурою і дзвінким голосом молодої дівчини, що доволі неприродно лунав з її великого тіла. Не було зрозуміло, як такі голоси можуть наповнювати такі тіла.

Я багато чого тоді не розуміла. Наприклад, невідомо було, як вона крохмалила і прасувала його сорочки, що комірці, рукава і манжети були кольору білого лотоса з озер японських парків і стояли сторчком, як той цупкий картон для малювання. Біла накрохмалена сорочка – це те, що найбільше красить чоловіка, відтіняючи його чорне волосся, засмаглу оливкову шкіру та живу посмішку на початку весни.

А я, немов помічаючи свою територію, чи, може, посилаючи їй секретні меседжи, чи просто у протест тим перфектним комірцям, лишала на них тієї весни відбитки своєї губної помади кольору чайних троянд. Вона тоді тільки сміялась.

Я так ніколи і не навчилась так крохмалити і так прасувати чоловічі сорочки, як вона. Та й не було потреби, адже кожна пристойна хімчистка робить це набагато краще, то навіщо витрачати час? А пізніше я зустріла Джона, який сказав, що справжній англійський джентльмен – це той, котрий сам прасує свої сорочки. Йому було видніше, адже він походив із старовинної англійської родини. І я нарешті зовсім тоді позбулася комплексу старої радянської жінки, котра має стояти на кухні і шинкувати ковбасу, коли у її вітальні сидять гості. Я пішла до гостей і стала пити з ними чай.

Вона народилась у родині, що жила на Хрещатику, а тато її обіймав значну урядову посаду. Він був високий привабливий гарний чоловік з досить правильними поглядами на життя. Мати її була на декілька років старша за батька. У батька вистачало ентузіазму та звитяги і на посаду, і на родину, і на якісь там хобі особисто для себе.

У Віолетти був старший на декілька років брат, з компанією якого вони часто ходили на ковзанку та на модні тоді танці на київській Жабі. Саме там вона і познайомилася з ним. Він був високим, чорнявим, привабливим чоловіком без волі. Вони швидко одружилися, прожили недовго: життя разом не склалося. Лишився син і квартира на Липках. Батьки, особливо мати, картали її не стільки за шлюб, скільки за невміння його зберегти. Вона так і не змогла їм нічого пояснити. Не тоді, не потім, ні навіть коли знову вийшла заміж. Власне, не їм – їй, матері. Це був випадок, коли мати не хотіли чути, а вона не могла знайти правильних слів, аби достукатись. Батько, здавалося, розумів усе і без слів.

Ви ніколи не помічали, що половина так званих сильних жінок має проблеми у спілкуванні з власними матерями? Неначе усім своїм життям намагаючись довести, що вони не такі і не хочуть жити так, як вони. А насправді, просто побоюються признатися навіть самим собі, що вони рано подорослішали і їм було замало у дитинстві маминої ласки, простого тихого і теплого слова чи навіть погляду. І вони тепер усіляко намагалися до себе привернути увагу – своєю поведінкою, скандалами, шлюбами та розлученнями. Вона, звичайно ж, була сильна жінка. Сильна навіть у придушенні свого власного горя. Вона намагалася показати всім, що все у неї добре.

Її син, безумовно, був сенсом її життя. Її другий син – від другого шлюбу. Перший син від них поїхав, коли йому було 17 років. Невідомо, чому так сталося, проте неважко здогадатися. «Татусь» усіх учив, як треба жити.

Отож вона була досить сильна. Але сильна у своїй слабкості. Вона розповідала, що коли вона була молода, у неї був коханий, який якось запросив її додому, бо нарешті вирішив познайомити з батьками. Був кінець червня, на столі стояла миска, повна вареників із вишнями. Його мати – викладачка університету – за столом чомусь розповідала про те, які невиховані зараз студенти і що вони не знають гарних манер. Віолетта мовчки слухала, їла вареники і не знала, куди діти кісточки від вишень, бо дістати їх із рота і покласти на тарілку означало долучити себе до групи тих, у кого немає гарних манер.

Вона не знала, як їх звідти дістати, і тому нічого кращого не придумала, як з’їсти кісточки разом з варениками. І ледь дочекавшись кінця тієї вечері, стрімголов побігла додому. Якомога скоріше геть від матері того хлопця і його самого, котрий, наразі, так нічого і не зрозумів.

Із своїм другим чоловіком вони познайомились у тролейбусі. Кажуть же люди, що першу дружину чоловіку дає Бог, другу – люди, а третю – біс. Це прислів’я, наразі, часто любив повторювати її другий чоловік. Проте виглядало так, що від третього шлюбу їх обох уберіг лише страх перед нечистою силою.

Отож другого чоловіка їй дав тролейбус. Вона для нього теж була друга жінка, і тому разом вони почали будувати показову родину. Вони хотіли зразково показати своїм батькам і всьому світу, що у них «усе нормально». Усе, як у людей. Чоловіка незабаром послали на роботу до шпиталю у джунглях Африки, і вона, забравши дворічного сина Матвія, поїхала за чоловіком. 15-річний старший син лишився з її старими батьками. Хлопчик виріс із думкою, що його покинули. А Матвія виховували у віртуальній присутності старшого брата. На стіні їхньої африканської оселі було у повний зріст намальовано фігуру старшого брата, і мати вимагала від Матвія кожного ранку вітатися з нею.

Він так і ріс – разом із тінню старшого брата на стіні своєї кімнати. І з усвідомленням, що він очікуваний, улюблений, молодший син. Матвієчко. Але десь там, бодай навіть на стіні, у нього є старший брат. І він може приїхати. Забігаючи наперед, можна сказати, що він так ніколи і не повернувся до них.

У неї була дивна манера вдягатися. Може, то був вплив декількох років, проведених у Африці, де люблять яскраві вбрання. У свої 60 років вона любила екстравагантні кольори, перуки, товстий шар тональної фарби та туфлі на товстих танкетках і вихід всією родиною у місто з обов’язковим марафетом усього вищеназваного. Усе б нічого, та вони вимагали, аби менший син з дружиною ходили з ними разом, і дуже ображалися, коли ми відмовлялися. А мені було незручно, що у такій компанії мене можуть побачити колеги чи, не дай Боже, студенти. Вона своїм екстравагантним одягом привертала до себе увагу людей у місті.

Тому їй, мабуть, важко було зрозуміти мою моду, мої туфлі і шуби та мої пальта. Загалом, мабуть, складно бачити, що твоя невістка може собі сама у свої 24 дозволити те, що ти не можеш дозволити у шістдесят. Тому, мабуть, вона мені дарувала на день народження вульгарні зелені кофтинки із базарів у Криму. Може, вона у такий спосіб намагалась мене наблизити до себе. А може, вона і справді думала, що вони гарні. Уже тепер і не знаю точно.

Однак, як любив повторювати її другий чоловік і Матвіїв батько, «невістка – чужа кістка». Мабуть, не варто говорити, що мені не подобалось те прислів’я. Хоча, в принципі, воно у чомусь було правдивим. Я і була зовсім чужою кісткою для них. Як і вони для мене. Кісткою, яка з часом стала їм поперек горла через свою «чужість», «відмінність» і «нетакучість».

Усе життя вона конкурувала із жінками. Не помічали, що у так званих сильних жінок майже ніколи не буває подруг? Вони те пояснюють тим, що їм простіше спілкуватися з чоловіками, але, мабуть, насправді те обумовлене підсвідомою конкуренцією за тих самих чоловіків.

Мені вона любила розповідати декілька історій. Однією з них була історія про те, які красені її сини. Іншою – історія про те, як зараз важко вийти заміж, адже навкруги одні алкоголіки та наркомани. За тими розмовами стояла теза про те, що я маю зрозуміти, як же все-таки мені пощастило вийти заміж, та ще й за такого красеня, як її син. Про те, що у красеня теж були вади й інколи він любив напиватися у шмаття, що рвав одяг і губив ключі та документи з періодичністю раз на місяць, ніхто не говорив. Про це всі організовано мовчали, бо вони вважали, що раз це трапляється нечасто, не щодня, то все о’кей… Одним словом, розуміння про нормальність у цих людей із світу лікарів було трохи різне.

Також у них було декілька людей, проти яких вони сумісно дружили. У цій родині чомусь усі були одружені вдруге і мали спільну звичку лаяти своїх колишніх дружин. Колишніх чоловіків лаяли тільки позаочі власних чоловіків. Бо ж зрозуміло, що жінки – то такі істоти, у яких немає минулого. Принаймні, у присутності наочного теперішнього. Але колишні дружини та невістки, без винятків, усі геть були не варті уваги задрипанки. Причому під цю категорію тимчасово підпадали і ті дружини родичів, котрі лаялись із чоловіками. Після того, як вони мирились, їх швиденько приймали у коло сім’ї і швидко залюблювали назад, неначе у такий спосіб намагались відшкодувати завдані моральні збитки.

З фасаду вони були такою собі статусною родиною, що жила у центрі. Тато – професор, мама – колишній викладач, а тепер домогосподарка. Спільне життя за кордоном та як наслідок – велика машина й дача за 20 кілометрів від міста. Престиж, гарна школа та медінститут для сина. Вдавана респектабельність. Проте так було тільки з фасаду. Усередині там була ціла купа проблем. І син їхній страждав він того, що йому весь час доводилось опинятися поміж двох вогнів та виступати у ролі сили, що мирить їх обох. Проте, на людях вони намагалися підтримувати ілюзію блискучої обгортки, аби бути «не гірше, ніж усі». Як усі люди відповідного статусу та становища. Як багато радянських родин, яких було прийнято до клубу «міської інтелігенції».

У двадцять з невеличким хвостиком намагаєшся якомога швидше виборсатися із-під опіки власної родини, а в результаті я потрапила під контроль та повчання людей, для яких я була «чужою кісткою», проте вони чомусь хотіли, аби я дослухалася до їхніх порад.

Маман брала жваву участь у житті своїх синів. У всьому їх житті. Спочатку мене зворушило, коли вона подзвонила, аби нас помирити. Я подумала тоді, що вона гарна мати і їй не байдуже життя сина. Воно було їй не просто не байдуже – вона прагнула деталей з того життя. Пам’ятаю, як десь за тиждень після нашого одруження вона поцікавилась у мене, чи все у нас добре. «В якому сенсі?» – запитала я. «У ліжку», – сказала вона. Пам’ятаю, я тільки роззявила рота і, збліднувши, промимрила щось про «добре». Такого у мене вдома ніхто не питав, а тут – запросто і залюбки.

Можна навіть сказати, що вона жила життям своїх дітей, бо власного у неї не було. І то було трохи страшно. Тому, коли сталася нагода, я поїхала на навчання за кордон і чоловіка теж забрала із собою, де ми і прожили весь інший час.

15. Ігри в бабу Куцу між Києвом і Токіо

Ми часто зустрічались тієї весни у 300-єновому кафе між Ебісу та Дайкан-ямою. Пили каву, обговорювали нагальні справи, університет, викладачів, друзів, словом, говорили про життя. Моя подруга Солвіта так само, як і я, вчилася в докторантурі, але з лінгвістики. Вона була литовкою – типовою представницею нордичних північних народів. Кидала російські слова неквапно, дрібно, припорошуючи їх симпатичним прибалтійським акцентом. Ми немов доповнювали одна одну: я запальна і швидка, як вогонь, рудокоса і зеленоока, і вона – неквапна, тендітна, голубоока, як лід, розважлива білявка.

Якось тоді, на початку березня, ми сиділи у тій же маленькій затишній кав’ярні на чотири стільці, і я про щось бурхливо говорила. Вона, як завжди, уважно слухала. А потім, дослухавши, через декілька хвилин сказала: «Да, это так. Я согласна. А что такое «капеееец»? І тут мені якось враз стало смішно, і я немов подивилась на ситуацію збоку. А й правда, що воно таке? Бог його зна. Можливо, краще і не вживати таких слів, та інколи вони напрочуд коротко характеризують ситуацію, що склалася.

Кава була смачна. У ній було багато молока. Солвіта завжди знаходила правильні слова, аби пояснити різні дивацькі процеси, котрі відбувалися у нашому житті. Я була з головою занурена у ці процеси. Я варилась разом із ними. Тому мені було важко зрозуміти, що за гра відбувається на даний момент. На якому відрізку. Хто грає? Де я? Чи, може, грають мною? Мені неначе зав’язали очі чорною ганчіркою, і ми дружно грали у бабу Куцу. Навпомацки. Між Києвом і Токіо.

Я нічого не чула і не бачила. На мені ж була чорна тряпка. І тут раптом, коли ми вже збирались, вона раптово розкрила свого гаманця і зі словами: «А оце мій бойфренд» – виклала на стола фотокартку. Хлопця в окулярах. Африканця. Я подивилась на фото, потім на неї і тільки протягнула: «Прав-даааа?» На більше я не спромоглася. Незважаючи на доволі інтернаціональну тусовку, серед моїх знайомих якось не траплялось африканців. І серед бойфрендів моїх френдів також. То було якось незвично. Я була приголомшена, мене неначе за вухо витягли із болота моїх проблем на світ Божий. Я не знала, що сказати. І боялась якоюсь «не такою» реакцією образити її почуття.

Ми, говорячи про щось незначне, дійшли до станції і якось хутко роз’їхались у різні боки зеленої лінії Яманоте. У склі мого вагона відображалось моє здивоване обличчя. «Отакої», – тільки і казало воно мені. Я на хвилину забула про свої проблеми і побачила, що життя навкруги не стало з моментом розпаду моєї родини. Воно рухалось і мінялось, і навіть приносило подібні сюрпризи, а я все наче тупотіла на одному місці і намагалася цього не визнавати. Я все ще була далеко. Десь у своїх спогадах. Копирсаючись у минулому, я неначе сподівалася, що знайду у ньому якусь відповідь на те, що сталося зараз, як і універсальний рецепт, як з цим боротися.

16. «White Christmas», або «Думай про себе»

Я тоді полетіла додому на Різдво. Вилітала із причепуреного різдвяними ялинками Токіо 24 грудня і ще відчувала свято, чула звуки «Джінгл белз» і «Ласт крісмас» голосом Джорджа Майкла, а прилетіла у залиту білими молочними кучугурами Москву, де святом іще і не пахло і ялинки ще не поставили. Таке було дивне відчуття, наче хтось узяв і вкрав моє свято.

У Києві було холодно. Напередодні Нового року я вирішила, що нікуди не піду його святкувати, буду вдома з батьками. Поставила білі свічки у червоні скляні підсвічники, вдяглась у чорну велюрову сукню. У квартирі пахло ялинкою і тортом «Наполеон», спокоєм і святом. Прийшов Матвій. Я йому казала, що нікуди не піду, та він поговорив з батьками, і вони почали мене вмовляти, аби я пішла. І ми пішли.

Я була в осінніх туфлях на каблуках, легкому пальтечку і без шапки. Печерськом мела біла завірюха. Лише поодинокі перехожі купками бігли з іще не вбраними ялинками та святковими клунками. Квартира, де ми мали святкувати Новий рік, знаходилась в одному із старих сталінських будинків. Із компанії я фактично нікого не знала, окрім кількох хлопців. Святкування Нового року не передбачало широкої культурної програми. За пару годин стало зрозуміло, що свято закінчиться глобальним сп’янінням учасників з небагатьма варіантами, котрі можуть із того вийти. Я сказала, що я хочу піти додому. Матвій не хотів іти. Я сказала ще раз. Коли я сказала втретє і він мене не послухав, я просто вдяглась і пішла. Я вийшла на вулицю. Була друга година ночі, з’ясувалося, що надворі мінус двадцять, а у кишенях недостатньо грошей, аби зловити таксі. Та і боязно було сідати у незнайому машину одній.

Я пішла пустим бульваром Лесі Українки донизу. Мінус двадцять швидко торкнулись моїх пальців в осінніх черевиках, щік, рук. Було дико холодно. Так не було холодно у Кіото, навіть коли ти їхав на велосипеді на великій швидкості. Я так заклякла, що вже не йшла, а майже бігла. Мені пощастило, що тьотя жила за пару будинків від кінця Лесі. Тьотя здивувалася, коли побачила мене у такому стані. І до п`ятої ранку відігрівала мене у гарячій ванні та відпоювала чаєм із малиною. А я, лежачи у ванні, усім тілом собі клялась, що я НІЗАЩО такого не пробачу. Це був той момент, коли інстинкт себелюбства перекривав усілякі філантропічні пориви.

Тьотя тільки похитувала головою і казала: «Ну нічого собі…»

Тієї ночі я заснула на жорсткому диванчику з думкою, що завтра буде починатись нове життя, яке я напишу на білосніжному бульварі Лесі Українки. Виведу велетенський ієрогліф зверху і до самого низу бульвару, і він буде означати: «Новий рік. Ус е нове».

Пам’ятаю, як ми їхали наступного ранку у тролейбусі, я дивилася крізь помальоване у крижинки вікно і думала про те, чому тьотя сказала, що я маю вирішувати усе так, аби особисто мені було краще. Його мама подзвонила, щойно ми сіли за святкового стола. Ця родина, об’єктивно, не давала нам добре відсвяткувати Новий рік. Вона знайшла правильні слова і розказала ними про те, ЯК саме страждає її син. Іще за годину Матвій сидів з нами за столом. Ми помирились. Проте я не забула, що він мене покинув тоді вночі посеред засніженого бульвару. Ця пам’ять заховалась десь у шухлядці на дні мого серця. Як і тьотині слова щодо «думати про себе».

17. Мала Маринка

У свої вісімдесят п’ять вона виглядає максимум на шістдесят, і ще не було дня, аби вона вийшла з дому, не нафарбувавши губи. Ранок вона починає із зарядки, і немає більш оптимістичної і ліберальної людини у нашій депресивній родині. Коли молодші вдягають такі екстравагантні вбрання, що на них звертають увагу на вулиці, а родичі невдоволено пхекають, вона лише знизує плечима і посміхається: «Вони ж молоді, це добре, що вони радіють життю».

У той вечір, як я прибігла до неї о третій ночі, після невдалої зустрічі Нового року, вона, уважно подивившись десь повз мене, сказала: «Ти маєш перш за все думати про себе. Як тобі краще». Я тоді не зрозуміла, подумала, чому це тьотя заговорила так егоїстично. А пізніше історія розвивалася в такий спосіб, що я багато разів згадувала цю фразу.

Тьотя Маринка була одружена із чоловіком, на 20 років за неї старшим. Він її дуже любив і сильно балував: возив відпочивати на сочинські та ялтинські курорти, купував гарне вбрання, вона ніколи не носила важких сумок. На те у неї був Льоня. Навіть коли з’ясувалося, що дітей не буде, він узяв її за руку і тихо їй сказав: «Маринко, досить себе мучити, проживемо і так. Хіба нам погано удвох?»

З часом вона поховала його матір, сестру, його, свою сестру. Вона була мужньою жінкою. Інша на її місці вже б впала у паніку, бо 85 і сама – ні дітей, ні чоловіка, а вона все так само привітно посміхалася і чимчикувала на роботу. Так, вона ще працювала кастеляншею у гуртожитку зв’язківців. Я часто думала: у чому секрет такого життєлюбства? Звідки вона черпає свої сили у такому віці? Що то? Гарна генетика чи просто збіг обставин? Потім я зрозуміла. Тьотиних батьків обох посадили за те, що вони, аби прогодувати шістьох дітей, сховали у коморі трохи зерна у 33 році.Я спочатку не знала цієї історії і була приголомшена однаковістю дати смертей її братів та сестер на сільському кладовищі. Проте щось було дивне у тому, що то був саме 33 рік, і батько якось тоді дивно скривився. Він мені розкаже пізніше, років через 15 по тому, коли ми поїдемо на його батьківщину битими чернігівськими шляхами, будемо теревенити про те, про інше, а за вікном буятиме спекотне українське літо. Він мені розкаже, що батьків забрали, а діти майже всі загинули. Зосталася тільки Маринка, бо її забрав до себе дядько з міста. І довго ще по тому вона приховувала історію своєї родини, бо хіба про таке розкажеш? Їй просто треба було вижити. Вона посміхалася. А потім, років у 18, вона закохалась. І треба ж було такому статися, що Олексіїв батько був головою сусідньої сільради і категорично не хотів того шлюбу. Молоді побралися потайки, неначе сподіваючись, що печатка загсу зможе їх уберегти від батьківського гніву. Він продовжував гніватися, а син його не слухав і продовжував любити свою Маринку. Тоді батько не придумав нічого кращого, як написати листа куди треба, у якому розповів, що вона донька куркуля.

Там, де треба, відреагували дуже швидко, і за пару днів за Маринкою приїхала машина. Машина повезла Маринку до поїзда, який мав її завезти іще далі. Маринка була молода, любила свого Олексія, і поки вартові спали, вона зістрибнула на ходу з поїзда. Додому дісталася через тиждень. То було глупство, звичайно, повертатися додому, коли там тебе чекали люди, які могли здати ще раз. Проте вона любила Олексія, і крім нього, аби її захистити, в неї нікого не було, та й бігти, врешті-решт, було їй нікуди. Коли вона повернулася у село, то дізналася, що батьки відправили Олексія на Львівщину до родичів, аби він трохи провітрився. Дома її ніхто не чекав. Олексій, певно, подумав, що звідти, куди її відправили, діти таких батьків, як у неї, не повертаються.

Отож вдома її ніхто не чекав. Вона повернулася до звичного життя: чепурила хату, носила воду з колодязя і поливала червоні ружі, що росли під її вікном. Видно, її побачили люди і розказали голові чи дільничному. Ніхто вже тепер не взнає, хто стукнув на неї, коли по неї приїхали вдруге. Тоді її забрали так далеко, що вона б не добігла і за місяць.

Вона важко працювала там на шахті і сама собі докоряла, що не треба було тікати тоді, у перший раз, там, певно, було б не так важко, як тут, і вона б не підірвала так своє здоров’я. Проте вона витримала і через пару років, коли прийшла пора повертатися, додому вона вже не поїхала, адже дому в неї не залишилось.

Вона поїхала до Києва. Там вона зустріла Леоніда. Він був на 20 років старшим, жив із мамою, проте дуже дбайливо про неї піклувався і ніколи не сказав негарного слова ні про неї, ні про її минуле. Вона вирішила хай там що, та в село не повертатися. Він її дуже любив. У злагоді і мирі вони прожили понад 25 років. Коли Льоні вже не було і вона потроху навчилася жити одна у цій квартирі в центрі міста, на її адресу прийшов лист, на якому зворотною адресою було вказано Львівську область, місто Самбір. Серце її здригнулося у пронизливо-тривожному передчутті. Коли вона розпечатала конверта, то побачила там знайоме ім’я, то був лист від Олексія. Олексій писав, що хоче її побачити, він просив пробачення.

Мужня маленька жінка тоді вперше за багато років плакала так, що вранці до тями її не привела навіть зарядка. Вона на знала, що робити і чи треба взагалі щось робити. Вона тоді вперше розказала родичам про свого вже майже забутого першого чоловіка, Олексія, Олексу, Альошу, якого вона так колись любила. Невдовзі він приїхав. Виявилося, що у нього двоє дорослих дітей, а дружина нещодавно померла, і що він усе життя про неї думав. Жив із дружиною і думав, дітей ростив і згадував. У село приїжджав і ходив дивитись на ту хату, де вже давно жив хтось інший, а під хатою росли живучі малі чорнобривці. Що він просив пробачення за те, що був тоді молодий-дурний і що не врятував її від власного батька, що невдовзі після того, як його відправили «провітрюватись», саме там, на Закарпатті, він зустрів свою наступну дружину і після кількаденної закоханості вирішив, що життя треба починати з чистого аркуша. Що писав він той аркуш довго, аж поки він не скінчився. Діти виросли, дружину, як виявилось, він поважав, та вже давно не любив. А все життя невеличкою голкою у його серці жив спогад про ту іншу, маленьку жінку – Маринку, яку він не зміг захистити. Через свою молоду малодушність. А вона таки вижила і виборола своє право на власне щастя.

Отож зараз, коли він нарешті її знайшов, він мріяв переселитись із провінційного Самбора у її київську квартиру, аби разом дожити те, що залишилось. Аби склеїти розірваний на самому початку аркуш. Маринка пригостила його вечерею, слухала те, що він говорив, нічого не говорила і тільки всміхалася. Якось загадково і трохи відсторонено. А потім йому сказала, що вона дякує йому за те, що він приїжджав, але життя, воно вже саме багато років тому вшило їхні аркуші у палітурки зовсім інших книг. І книги ті, хоч і мають схожий зміст, стоять у різних відділах, на різних полицях. Вона сама тепер може себе захистити. Вона і раніше могла, тільки не знала про те, ну чи не хотіла знати чи вірити.

Він поїхав сумний. Він чомусь сподівався, що у цієї історії може бути якийсь інший кінець. А невдовзі з того міста прийшла листівка, з тією ж адресою. Тільки ім’я було інше. Жінка на ім’я Марина Олексіївна повідомляла їй, що її батько помер від серцевого нападу. Маринка тільки зойкнула – у нього теж було серце… і ось доньку він назвав її іменем, про що не сказав тоді при зустрічі. Та на похорон вона не поїхала, адже свого Олексія вона поховала вже давно. Іще тоді, коли він віддав її тим людям із чорної машини, котрі повезли її в інші розповіді та книжки з інших полиць. Вона йому пробачила, та життя її навчило перш за все цінувати себе. І саме життя.

18. Поряд, але не разом

Наближався червень, на дворі зацвіли гортензії, мені все ще рефлексувалося з приводу Матвія. Перше червня, день дітей, він називав днем охорони мене, натякаючи, що дехто все ніяк не подорослішає.

Пам’ять усе продовжувала носити у моїй голові уривки старих спогадів, що більше скидалися на шматки чорно-білих фотографій. Початок червня багато років тому. Київ. Чомусь іще цвітуть каштани. Ми з тобою о шостій ранку після довгих гостей ловимо таксі. Яскраве сонце. Спати не хочеться зовсім, хоч ми і не спали нітрохи. Разом. Моя долоня у твоїй руці. Разом…

Потім у Парижі на день взяття Бастилії, дивимось салют. Ти мене обіймаєш. Здається, так буде завжди.

Біля моря у Ніцці ми їмо тістечка, розвалившись на стільцях, які хтось забув на набережній. Ти соромишся зайти до готелю «Негреско», бо ти у шортах і тобі здається, що то буде виглядати брутально на фоні кришталевих люстр та арабських килимів у холлі. А я іду. У готелі у Марселі, де ніхто не говорить англійською мовою, ти сидиш на підвіконні і куриш. За вікном вечір, і я вже заснула.

Ми катаємося на човні по Волзі, і від сонця під вечір наші обличчя нагадують буряки. Ось ти шолома скидаєш, під’їхавши мене зустрічати. Мотоцикл. Намучилась, поки продала.

У селі Суботів, де поховано Богдана Хмельницького й церква з якого надрукована на п’ятигривневій купюрі. Пам’ятаєш, як ти ледь не заснув за кермом від утоми і лише мій крик уберіг нас тоді від аварії.

І той день, коли померла твоя собака… Ти плакав… Ти не плакав так, коли я лежала у лікарні й у мене не було зовсім сил після кількох операцій. Ти тоді просто лишив мене у лікарні. Сказав, що втомився, і пішов додому. А я не знала, як мені на те реагувати. Мені просто хотілося знову якомога швидше знову навчитись ходити. Ми тоді іще були поряд, але вже не разом.

Скільки щасливих і не дуже моментів було у нашому житті. Тоді ще спільному. Але кожного року ти пам’ятав про цей день. І про день той. А цього – забув. Мабуть, у тебе були серйозні причини. Ми були ще разом, але вже не поряд.

1

Цілодобові магазини (япон.).

2

Пиріжок з м’ясом (япон.).

3

Японська звичка мити голову кожного ранку.

4

Так у Японії називають вступні іспити до університету, які переважно відбуваються в один день.

5

Дісертація (япон.).

6

Мураха (япон.).

7

Іноземка (перекручене).

8

Іноземка (япон.).

9

Красуня (япон.).