– Зрозуміли?

– Так вас ще ж не розігнали, ну і захищайте! Робітника скривджено! – І Семен Сухий вилаявся.

– А вам хочеться, щоб нас розігнали? Ви чули, що я вам сказав: щоб захищати, треба сваритися з адміністрацією…

– А коли ми будемо сваритися, – в тон йому, надтріснутим голосом продовжив Семен Сухий, – тоді нас розженуть. Сволота ви, сволота! – враз вибухнув він гнівом, і біляве, забруднене сажею обличчя спалахнуло. – Розміняти вас треба, а не розігнати. Ходімо, Гордію!

– Та чекай, як ходімо? З чоловіком треба уважно поговорити.

– З оцим голомозим?

Голова спілки, ніби підколотий шилом, завертівся на стільці:

– Яке ти маєш право? Хочеш спровокувати, щоб нас розігнали? Минулося ваше…

– Ходімо, Гордію! Найшли, справді, з ким говорити. У нього ж і вуха заячі, не те що душа. Меншовицька наволоч!

Гордієві Байді не вірилося, що ґрунт так хутко утікає з-під його ніг. На спілку ж була вся надія. І він все ще намагався робити вигляд, що справу, безперечно, полагодить. Проте обурення його перейшло вже в неприємний, тоскний страх опинитися за ворітьми шахти, «стріляти» десь роботи в іншому місці.

– Та я й до завідувача піду. Старий кадровик, жартуєш, чи що?

Семен Сухий поспішав уже на роботу.

– Аж там знайдеш управу! Йди, Гордію, краще додому.

– Як додому? – Байда навіть зблід. Він ніяк не міг уявити, що більше вже йти нікуди, і знову запалився, як у ту хвилину, коли перед ним стояв технік Сивокіз. – Старого шахтаря скривдили – і щоб управи на них не було? Та я їм таке скажу, я…

Семен Сухий роздратовано махнув рукою й поспішив до шахтної будівлі. Гордій Байда повернув знову до контори.

Порепана доріжка, вичовгана чунями, почала горбитися під його ногами. Вони плуталися й спотикалися навіть на рівному. Семен Сухий, пішовши, ніби заніс з собою і його силу. За волохатими від пороху дверима контори сидів рожевощокий завідувач шахти. Байда пригадав його звичку розмовляти з шахтарями тільки двома фразами: «Ледарі!» і «Звільню!» – і перед самими дверима зупинився. Тіло його враз обважніло, плечі зігнулись.

Його починав обступати чужий, ворожий світ. Він був на шахті вже стороннім тілом.

Почуття гіркої образи підступило до горла. Байда, щоб звільнитися від нього, як від згаги, крутив головою:

– Доки ж вони будуть знущатися?

Похила постать Сухого віддалялася до шахти. Там були й інші його товариші. Вони зрозуміють, як його образили. І, ніби вилучений з табуна кінь, Байда, замість контори, кинувся назад, до шахти, відкіля розмірено долітали удари об сталь – по чотири. Кліть видавала уже на-гора нічну зміну.

Під естакадою, між горами вугілля, сичав спітнілий паровоз, вовтузячись з двома побитими чорною віспою платформами. На естакаді гриміли вагонетки, а біля поручнів стояв у касці, з багнетом за плечима солдат. Байда впізнав у ньому Ганса. Він тривожно поглядав униз на купки шахтарів, які чомусь топтались біля східців у шахтну надбудову. По східцях, мружачись від денного світла, зсувалися шахтарі нічної зміни, схожі на обгорілі головешки. Від одної купки до другої ходив Люй Лі й сиротливо щось приповідав.

Байда пригадав учорашній випадок.

«Збираються Хабібулу ховати!»

Але увага шахтарів була чомусь прикута до рудої стіни. Вони тиснулись до білих плям на ній і, ніби наразившись на якусь образу, збентежено відходили назад.

Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповісти про його звільнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всіх обурити. Байда біг уже до своїх товаришів, як ображена дитина до матері. Захеканий і схвильований, він ще здалеку крикнув так, щоб почули всі:

– Хіба це не знущання?

На його голос всі скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвір'ї.

Підбурені Байдою шахтарі й собі заговорили сміливіше:

– Справді, що вони, в рабів нас хочуть обернути?

– Старий режим заводять!

І кілька чоловік знову підійшли до рудої стінки, на якій біліли об'яви.

– По дванадцять годин?

Біля об'яв стояв Семен Сухий і, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розібрати чорні літери, водив по рядках пальцем. Байда витріщив очі й собі на білу пляму.

– Оце так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши біля себе Байду, – читай!

– «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»

– Кажи! – недовірливо проговорив Байда.

– А ось ще краще.

Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:

«За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».

Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу – розстріл!»

Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.

– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.

Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.

– Хабібула товалис, нада у земилю.

Від його слів ставало ще тяжче.

– Вони скоро всіх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.

– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.

– Та дванадцять годин працювати їм не будемо! – відповіло разом декілька голосів.

– Сказяться вони!

– І за ту саму плату?

– Просто якась провокація!

Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:

– Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!

– Уже й виздихаємо, – крутив докірливо головою Задоя. – Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.

– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!

– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.

– І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?

Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:

– Треба тільки купи держатися.

– Що вони тоді зроблять з нами?

– Якби ж усі так!

Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.

– Як був ревком, тоді знали…

Хтось із задніх гукнув:

– Максим Мостовий!

Голови, як на раптовий постріл, повернулися на голос.

Кілька днів тому на шахті пройшла поголоска про втечу Мостового із тюрми, але в це не вірили. І от він з'явився. В шахтарів заіскрилися очі, наче їм прибуло сили. Де ж він? За звичкою озирнулися до воріт, але побачили тільки каски й папахи, зирнули в інший бік, де під сонцем жевріли іскрами вали вороного вугілля. Між ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмінна потерта шкіряна куртка і такі ж потерті чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Від широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тінь, під очима були синці, але він посміхався. Шахтарі розступилися. Мабуть, Мостовий не знає, що тут повен двір варти й німців. Ага, помітив! Чому ж він не тікає? Шахтарі, захоплені з такої відваги і пройняті почуттям небезпеки, обступили його тісним кільцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав під бік.

– Та обережніше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повісили?

– Та ти що, не знаєш про новий наказ?

– Розстрілами залякують? – І Максим кивнув на естакаду, на якій стояв Ганс і завбачливо дивився в інший бік.

– Ти того не бійся, – шепнув на вухо Байда.

– А чого нам боятися окупантів? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогодні-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото від безсилля, товариші, накази їхні. На всіх робітників тюрем не вистачить, а мертві вугілля їм не будуть довбати.

– А після дванадцятигодинної праці і живі стануть мертвими…

– Охлянуть!

– Правда, це правда!

– Тут хазяї ми, а не купка грабіжників-буржуїв.

– Ти диви, який хазяїн знайшовся, – хихикнув Задоя і штовхнув сусіду, кивнувши йому на шахтну будівлю. Той потайки вийшов із тугого кола й зачукикав по східцях на плити.

– А тепер слухайте і міркуйте. Відозву нашу читали, як тут німці опинилися? Читали! Так от, Радянська Україна піднімає визвольну вітчизняну війну. В Золотоніському повіті, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повітах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не підтримаємо їх? Чи ми не вміємо організовано виступати за свої права?

– Отож я і кажу, – гукнув Байда, – сьогодні мене, завтра другого. Треба організовано, як каже Максим.

– Ось зараз його організують, арештанта! – продовжував Задоя.

– А ти, кнур чортів, замовкни!

– Щоб знову шахту зупинили?

– А для вас це смерть! – кліпнув на нього Убогий.

– Салом заллє, от і буде смерть!

Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурікання півника, Ілько, який уже держався гурту коногонів. На чорних машкарах блимнули білі разки зубів, оголених посмішкою. Ілько весь спалахнув від такої підтримки і уваги до себе.

– Чи, може, будемо чекати, – продовжував Максим, – доки нам усім надінуть залізні браслети на руки? Он у Юр'ївці уже поступило на завод замовлення від начальника державної варти на десять пар наручних кайданів. Ще й зразок приклав!

До нього протиснувся Гнат Убогий і хутко щось почав говорити йому на вухо.

– Всім! – відказав Мостовий. – На похорон нашого товариша Хабібули вийти всім, товариші! Хай знають, що ми їх не боїмось. А про інше, – сказав він уже до Гната, – треба спочатку домовитися з сусідніми шахтами, підготуватися!

По східцях задріботів, повертаючись назад, Задоїн посланець. За ним ішов з годинником у руці технік Сивокіз. Він зупинився на верхній приступці, визивно зиркнув на голови шахтарів і, ще раз глянувши на годинник на срібному ланцюжку, насуплено кинув, як капітан з рубки:

– Ви довго ще будете анекдоти розповідати? Не знаєте, коли починається робота? Марш до кліті!

– Гуляйте самі, пане Сивокіз!

– Нема дурнів, – гукнув Байда. – Це я, щоб вас не ображати на службі.

– По дванадцять годин сидіти під землею?

– Каторгу заводити?

– Не ходи ніхто! – знову прогудів Байдин бас.

Сивокіз гукнув нагору:

– Десятник, а поклич сюди варту!

– Чого ти загрожуєш?

– Це тобі не старий режим!

– Ми не раби!

– Тут, здається, паршива вівця появилася. – Сивокіз витяг шию і обмацав гострими очима шахтарів. – Ага, так он хто вас підбурює, дурнів. – Він виглянув на естакаду й поманив німецького солдата. Той, ніби не помітивши його знаків, знову відвернувся в другий бік.

Байда, спіймавши на собі Сивокозів погляд, голосно викрикнув:

– Гроші сперва заплатіть, раз заробили люди!

– Хто тут заробив? – почув Байда позаду себе іронічний голос. – Я буду зараз розплачуватись! – Він озирнувся. Рябий вартовий з піднятим нагаєм намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собі дорогу незрозумілими словами і широким багнетом зелена каска. Але шахтарі й не думали поступатись. Вони збилися ще тісніше, і до сивої шапки вартового загрозливо схилилося кілька гострих дзьобів на обушках.

Сивокіз топтався на верхній приступці й нервово показував комусь пальцем у середину кола.

Вартовий витяг із бокової кишеньки чорний сюрчок і пронизливо засюрчав. Від натуги булькаті його очі, якими він пас шахтарів, вилізли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарів, навіть під сажею, помітно зблідли обличчя.

У Гордія Байди від сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але він боявся зараз не за себе: всередині й досі стояв Максим Мостовий, якому тепер нікуди буде втекти. Байда витяг шию: з різних боків бігли сиві шапки й зелені каски, виставивши наперед багнети. Шахтарі похилилися, потім, волочачи ноги, посунули, ніби єдине тіло, під естакаду.

Попереду сичав паровоз. Ніби злякавшись бути зім'ятим натовпом, він засичав ще дужче, випустив цілу хмару пари, гучно зойкнув і завертів колесами. Від шахтарів непомітно відділився Максим Мостовий і зник у сивій парі. Коли пара розійшлась, не було вже ні Мостового, ні паровоза. Роздратована варта в пошуках забігала між купами вугілля. Байда рукавом витер лоб і голосно засміявся собі в рукав: його лоскотало почуття радості, яку він не знати коли переживав. Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними сміху, Байда озирнувся.

– Ну й герой! – Останнє слово само вилетіло з незакритого від здивування рота. За лікоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмішка погасла, як останній промінь вечірнього сонця гасне на шибках убогої хати.

– Чи вже й сміятися не можна? – почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда підупалим голосом.

– Ти мені на кутні засмієшся! – визвірився на нього гайдамака і стусонув у плечі. – Марш!

– Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! – І він уже обома руками стиснув держално обушка.

Гайдамака засюрчав під самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього міцно вчепився гайдамака, до якого на підмогу бігло ще двоє німців.

Шахтарі, побачивши Байду в небезпеці, кинулися було до нього на підмогу. Тоді солдати скинули гвинтівки з широкими багнетами на руки і, голосно попереджаючи, закричали:

– Цюрік!

У Байди враз ослабло все тіло, і він неслухняними ногами поплівся між двома широкими багнетами і нагаєм позаду. На естакаді все ще маячила постать у касці з багнетом за плечима. Солдат дивився вслід прудкому паровозові й широко посміхався.

Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся і крикнув через плече:

– А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!

Гайдамака штовхнув його в плечі, від чого Байда ніби надкусив останнє слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.

– Тату, – прошептав він зблідлими губами.

– Візьми обушок. – І Байда сунув йому в руки держално. – Іди назад, купи держись.

Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.

Тіло забитого Хабібули ще й досі лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навіть однодумців Задої.

Того ж вечора Гнат Убогий скликав комуністів в найдальшому закапелку Собачіївки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота – слюсар із ремонтного цеху. Він був парубок уже в літах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, він тепер працював у шахті за стволового. Оце були і всі комуністи, що залишилися в Калинівці. У ближчому селі – Платонівці, де також жили шахтарі, було ще двоє надійних, які ходили ще в співчуваючих, – коваль Власов, що майже ніколи не розлучався з голосною гармонією, і, навпаки, завжди тихий і дрібний з обличчя учитель Безуглий.

Зв'язок з Платонівкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди ніби до платонівських дівчат.

Цей невеличкий загін більшовиків устиг уже згуртувати довкола себе і на шахті, і в селі немало робітників і селян, що були раніш або байдужими, або навіть вірили есерам і меншовикам. Тепер вони складали революційне ядро підрайону. Від товариша, який виконував партійні завдання зафронтового бюро і потайки приїздив до Платонівки, вони довідувалися про загальне становище. Він же постачав і більшовицьку літературу та газети. Але останній раз він був щось з місяць тому. Максим Мостовий поїхав до Юр'ївки, щоб налагодити зв'язок з районним комітетом, який уже розгорнув у підпіллі роботу.

Звістка ця вплинула на присутніх, як підмога на обложених у фортеці. Гриць Духота мав доповісти про підготовку похорон Хабібули. Чекали тільки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспірації на столі стояла пляшка каламутного самогону і миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олією. То один, то другий пучкою знімали з миски бурштинові пацьорки капусти і кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхні думки знову повернулися до становища на шахті:

– Проти кулеметів з голими руками що ти вдієш? А людей розполохають.

– А головне, каже Максим, треба, щоб і інші шахти – разом.

– Треба це діло скоріше взяти більшовикам до своїх рук, а то в спілці тепер нароблять.

– Вони вже одверто в одну дудку грають.

– Наволоч меншовицька! Що той голомозий мені сьогодні загнув. – Сухий підбив пальцем вицвілі вуси, під ними посміхнулися бліді вуста. – Для того, каже, щоб захищати робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися, тоді нас розженуть…

– Ну, й пустили Байду по світу.

– А він гадав – до старої кадри не причепляться.

– Забастовку треба, але таку забастовку!

– Що тобі казав Максим, Гнате?

– Скажу, ось нехай прийде Василь.

Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.

– Давайте обговоримо перше питання, – сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на коліна, ніби на нього навели фотографічний апарат.

За вікном почулися кроки.

– А чекайте, здається, йде! – Гнат Убогий підійшов до вікна й відхилив жіночу хустку, розіпнуту замість фіранки на іржавих гвіздках. У ту ж хвилину він смикнув назад кінець хустки і перелякано втупився в присутніх:

– Здається…

У двері забарабанив важкий кулак, і разом донісся приглушений голос:

– Відчиніть!

– Варта!

За столом ніхто не змінив пози. Тільки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У відчинені двері увійшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кіт-Котенко. Із-за його спини іще витикалися сірі папахи. Кіт-Котенко втяг червоним носом повітря, і його зеленуваті, глибоко посаджені очі сласно заблищали.

– Панахидку справляєте? – І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. – А хто тут хазяїн?

Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.

– Десь вийшов.

– А ти хто такий?

Гнат мовчав.

– Я знаю його, – сказав вартовий, – це Гнат Убогий.

Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.

– А це хто? – кивнув він до столу.

– Люди. Шахтарі наші.

– Пізнавай, Гекало!

Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.

Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами – Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.

– І Убогий? От і добре. Марш вперед!

– Що це значить? – підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.

– Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!

Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.

На вулиці, під чорною наміткою ночі, вони наздогнали Люй Лі, якого теж вела варта. Люй Лі щось говорив до них голосом ображеної дитини.

– Розумієш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, – проговорив Убогий, штовхнувши ліктем Сухого.

Сухий з полегшенням зітхнув. До таких арештів його привчила ще поліція, особливо під Перше травня. Коли й ці нічого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.

Він не помилився: варта тієї ж ночі потайки поховала Хабібулу, а за два дні випустила й забраних шахтарів.