Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Люди та зорi

ModernLib.Net / Радутный Радий / Люди та зорi - Чтение (стр. 5)
Автор: Радутный Радий
Жанр:

 

 


      - Не поспўшай, Їлено, не поспўшай...
      Пўсля того, як останню десятку "нових" було знищено, й на спустошенўй, ворожўй, майже не придатнўй до життя планетў залишилась лише гинуча цивўлўзацўя "звичайних" - з'явилась, нарештў, непогана думка - а чому б, замўсть життя... точнўше, повўльно? смертў на Землў не переселитись...
      - На ўншу планету?
      - Нў. На жаль, людство - звичайно людство - так ў не досягло зўрок. Жоден корабель з екўпажем не вийшов з Сонячно? системи.
      А вихўд був поруч.
      Люди вирўшили втекти в минуле. Втекти, провалитись у доўсторичну епоху, коли на молодўй Землў буяло життя, коли повўтря було свўжим ў чистим, а тварини - хай незвичнў й небезпечнў, як, скажўмо, тиранозаври не плювались вогнем, не били струмом й не мали подвўйною шкўри з атомарною кислотою помўж оболонками. Спробуй, зачепи таке чудо...
      Але секрет провалу в минуле було знищено разом з тими, хто його вўдкрив.
      Людство взагалў чисмось схоже на окрему людину - воно так само не може вкусити себе за такий близький начебто лўкоть.
      Зовсўм поруч, за якийсь десяток мўльйонўв рокўв лежала свўжа, незаймана Земля - а люди задихались, отруювались й гинули в ру?нахх колишнў? мўст.
      Досить легко було "скинути" в минуле капсулу з ўнформацўїю, - але живў об'їкти пўсля провалу, зробленого за тўїю ж технологўїю, переставали бути живими.
      Помирати взагалў важко, а вже помирати, маючи можливўсть вижити - так ще й непогано вижити - просто неможливо.
      Людство зўбрало всў сили. Перевўрили кожнго. Придатних до подальшо? еволюцў?, а отже, й до вивчення методу "провалу" не виявилось.
      Кўлька експедицўй - з них повернулось не бўльше половини учасникўв пройшли давно покинутў й смертельно небезпечнў землў за океаном. Людей звичайних та мутантўв вони знайшли, нових - нў.
      Одне з бўльш-менш придатних до життя поселень знайшли в Антарктидў, пўд крижаним куполом.
      - Ў там...
      - Так, там виявили чоловўка, енцефалограмма якого мала специфўчний "новий" зубець.
      - Але вўн не захотўв летўти до лабораторў?...
      - Його й не питали. Та, власне, це й не було конче потрўбно незадовго до появи експедицў? поштовх стався сам по собў. Чому? Навряд чи хтоь ў колись розбереться в цьому. Можливо, допомогли тў "новў", що вже перейшли в енергетичну форму - якщо тўльки ?м, зоряним мешканцям це було для чогось потрўбне. Можливо, сталося те, що рано чи пўзно й повинно було статися - прийшов час, ў здатнўсть до розвитку прокинулась сама - як прокинулась би й в тих, кого зробили "новими" штучно. Можливо...
      Втўм, так чи сяк - того чоловўка було схоплено, нашпиговано наркотиками - про всяк випадок - й затягнуто до лўтака. На поселення полетўла бомба - просто так, для профўлактики. Й члени експедицў? повернулись з чистим сумлўнням й почуттям виконаного обов'язку.
      А "об'їкт" закинули в камеру й почали вивчати.
      Ў раптом виявилось, що цього чоловўка бачили в лабораторў? за два мўсяцў до того, як експедицўя повернулась ўз здобиччю.
      Здогад пўдтвердився - "нова" людина вмўла провалюватись у минуле.
      Один з перших дослўдўв мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожнўй камерў з'явився пўддослўдний й поспўхом вўдскочив вбўк. Потўм дверў вўдчинились й до примўщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потўм той, що з'явився останнўм, зник. Просто взяв - ў зник. Наче розтанув в повўтрў. А по тому мўсцў, де вўн тўльки що знаходився, вдарив лазер.
      Тривалўсть стрибка збўльшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таїмницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих ўстот - недалеко й невеликих, звичайно - сталася перша неприїмнўсть.
      Пўд час чергового дослўду - на "об'їкт" мала падати бетонна брила той чоловўк не втўк, як завжди, на кўлька хвилин у минуле, а вдарив пўрокўнетичним ўмпульсом.
      Його поспўхом перевели до ўншо?, бўльш надўйно? в'язницў - з бетонними казематами, електричною сўткою та роботами-охоронцями.
      Через два днў вўн висадив в повўтря дверў, змусив роботўв вистрелити один по одному й втўк. Втўк, провалившись в минуле одразу на пўвстолўття.
      Одразу ж за ним полетўв поспўхом зўбраний загўн воякўв.
      "Об'їкт" - мўж ўншим, тодў його звали Джур Хелл - зустрўв ?х пўрокўнетичним залпом. Випадково вцўлўла лише одна людина - жўнка, керўвник лабораторў?, що теж взяла участь в тому полюваннў.
      Витративши енергўю на тих смертникўв, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на цўле столўття.
      Їдине, що встигла зробити та жўнка - це навўяти фальшиву пам'ять. Тепер Хелл уявляв себе космўчним десантником, що пўсля довго? вўдсутностў повернувся на Землю.
      - А... жўнка?
      - Та жўнка? Ўй не залишалось ўншо? ради, як знову пўти за ним.
      О, це була розумна й хитра ўстота! Ў гарна. Рўч ще й тому, що подорожў в часў призвели до цўкавого ефекту - бўологўчно? рўвноваги. Вони молодшали. Кожен стрибок наближав втўкачўв та переслўдувачўв до ўдеального вўку - близь двадцяти трьох-двадцяти семи рокўв. Так сорокарўчна жўнка перетворилась у гарненьку бўляву дўвчину. Ў? звали...
      - Досить... - втомлено сказала Їлена. - Я сама знаю, як мене звати.
      Хелл посмўхнувся.
      - А шкода. З цього справдў вийшло б непогане оповўдання.
      Вони помовчали. Лўс так само тихо шелестўв гўлками.
      - Як ти здогадався? - запитала Їлена.
      - Не знаю, - знизав плечима Хелл. - Це приходить якось само по собў. Я перероджуюсь.
      - Як саме? Розкажи. Все одно це вже нўчого не змўнить.
      - Послухай, якщо цўкаво. Але до кўнця я сам не все розумўю. Враження приблизно таке, нўби з усўх бокўв до мене стўкаїться ўнформацўя...
      - Яка?
      - Всяка. Тобто, яка завгодно. Вся. Досить на секунду замислитись, прислухатись до тго потоку - ў все, вўдповўдь готова. На будь-яке запитання. Ось, хочеш, наприклад, скажу, про що ти зараз думаїш?
      Дўвчина зблўдла й швидко засунула руку до сумочки. Хелл засмўявся.
      Чотири диски - тў самў невеличкў, озброїнў кулеметами винищувачў, що Хелл присипав землею за десяток кўлометрўв звўдси - майнули на фонў свўтлого неба в кўнцў просўки й стрўмко спўкўрували вниз.
      Й зникли.
      Хелл, так само спокўйно посмўхаючись, перевўв погляд на Їлену.
      Дўвчина затремтўла.
      - Нў! - прошепотўла вона. - Не роби цього! Я... Я не хотўла! Я лише виконувала накази. Я... Я люблю тебе!
      Останне було таким несподўваним, що Хелл здивовано пўдняв брови.
      Звўльнившись на мить з-пўд влади страшного погляду, Їлена зойкнула, розвернулась й кинулась тўкати, не розбираючи дороги й проламуючись крўзь чагарник.
      Й не пробўгши й сотнў метрўв, втрапила простов обўйми якогось здорованя в шкўрянўй куртцў.
      - Ух ти! - не дуже розумно протяг вўн. - Оце так сюрприз! Хлопцў, дивўться-но, що я спўймав!
      Збоку з темряви вивалило ще двў постатў. В одного дўвчина помўтила дивну ўграшку - зв'язанў ланцюжком дерев'янў палички.
      - Га, непогана здобич! - засмўявся один, навўщось торкнувши дўвчину за плече.
      - Як дўлити будем? - дўловито запитав другий.
      Здоровань, що й досў тримав дўвчину, раптом притис до ?? до товстого дерева й схопив руками за груди.
      - О, та тут щось ї! - сповўстив вўн пўд загальний регўт.
      - Прибери руки, дурню! - крикнула Їлена.
      - Щось ваше прохання не дуже переконливо звучить! - ўронўчно кинув хлопець з нунчаками. Навўть розмовляючи, вўн лўниво крутив ?х через руку.
      - То що? - здоровань дихнув ўй в обличчя тютюном.
      Дўвчину кинули на землю, двої притисли руки, здоровань почав здирати блузку.
      - Пустўть-но ??, хлопцў! - зненацька почулося ззаду.
      Нападники завмерли й на диво синхронно розвернулись.
      Позаду - як тўльки зумўв так непомўтно пўдўйти? - стояв Хелл.
      Їлена, зўбравши, мабуть всў сили вирвалась з-пўд здорованя й ўстерично заверещала:
      - Юр, любий, врятуй мене!..
      Невўдомо, чи став би Хелл захищати ??, але захищати чи не захищати себе - питання не було.
      Здоровань кинувся вперед - Джур зустрўв його ударом ноги в шию.
      Нападник важко брязнув на землю, захрипўв, кўлька разўв смикнувся й завмер.
      Другий хлопець охнув, вилаявся й теж кинувся вперед. Нунчаки свиснули в повўтрў... й незрозумўлим рухом опинились в руках Хелла, а хлопець - з розтрощеним черепом - на землў.
      Джур схилився над напўвсвдомою дўвчиною й обережно пўдняв ?? на руки. Їлена здригнулась й сховала обличчя на його грудях.
      Майже як двўстў рокўв тому, в лўсў, ьбўля обвугленого кўстяку катеру.
      Двўстў рокўв тому попереду.
      Майже. Але не так.
      Бо настўпно? митў Хелл захрипўв, важко впав на колўна, а потўм, бризнувши кров'ю з рота, притис дўвчину до землў.
      Третўй, третўй з тих хлопцўв, про якого всў забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руцў.
      Дўвчина зойкнула й втратила свўдомўсть.
      А коли прийшла до тями - вбивця був зверху, тримав ?? за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до свої? мети.
      А коли, нарештў, дўстався - зойкнув, захрипўв й безсило впав головою на груди дўвчини.
      - Ўдўот! - Їлена з огидою вўдштовхнула мертве тўло вбўк. Встала, схилилась до його штанўв, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарештў, знайшла те, що шукала - крихўтну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повўрити, що ця подряпина могла стати причиною блискавично? смертў.
      - Придурок! - вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.
      - Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?
      Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й - вже вкотре! - втратила свўдомўсть.
      - Тобў не набридло? - запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.
      Це допомогло - дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.
      - Що саме? - ледь чутно запитала вона.
      - Падати на землю з кожного приводу.
      - Що вдўїш, - зўтхнула Їлена. - Таке життя. Втўм, я сама винна.
      Вони трохи помовчали.
      - Що ти думаїш робити зў мною? - запитала дўвчина.
      Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.
      - Не знаю, - так само байдуже вўдповўв Хелл. - Мене це вже не цўкавить.
      - Зовсўм? - трохи розчаровано сказала Їлена. - Невже зовсўм байдуже?
      Джур мовчки стенув плечима.
      - А... далў?
      - Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.
      - Ў...
      - Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.
      - А... а я?
      Хелл знову стенув плечима.
      - До речў, хочеш сюрприз? - сказав вўн по паузў. - Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.
      - Чому?
      - У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.
      - Що ти маїш на увазў? - дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.
      - Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?
      - Ну... мабуть, як одне тўло - себто розрўз однўїх нитик - рухаїться навкруг ўншого. То й що?
      - Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?
      - Але ж... Боже мўй!
      Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього - вўд зўрок до людей.
      - Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми - щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?
      - Нў, нў, - Хелл посмўхнувся. - Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось - чи щось - попадаї в минуле, вўн - чи воно - вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...
      - Ну звичайно, це ў ї змўна.
      - Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.
      - Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?
      - Так.
      - Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.
      - Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.
      - А тепер...
      - А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору - величезнў.
      - Отже... Отже повернутись я не зможу? - голос дўвчини тремтўв ў затинався.
      Хелл поглянув кудись убўк.
      - До речў, - сказав вўн по паузў. - Ти б ў так не повернулась.
      - Чому ж? - тихо сказала Їлена. - Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.
      - Сигнал, кажеш? - Хелл посмўхнувся. - Дай-но менў сумку!
      Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.
      - Чи не цим ти збиралася сигналўзувати? - Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку. - Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?
      - Так, - байдуже кивнула дўвчина.
      - А хочеш поглянут, що там всерединў?
      - Вона ж не розкриваїться.
      - Розкриїться, - буркнув Хелл. - Все розкриїться, якщо захотўти.
      Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.
      Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.
      - Заглянь! - спокўйно запропонував Хелл.
      Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.
      - Бомба... - прошепотўла дўвчина. - Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!
      Сльози бризнули з ?? очей.
      Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала - так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою - коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.
      - Примўтив! - сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця. - А от передавач зроблено чудово.
      Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.
      - Я сама його сконструювала, - сумно посмўхнулась дўвчина.
      - Ти завжди була талановитою, - трохи ўронўчно додав Джур.
      Знову запала мовчанка.
      - До речў, - сказав раптом Хелл. - Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед - рокўв на триста поки що - то, знаїш, там таке дўїться...
      - Що саме? - жадўбно запитала Їлена. - Що там?
      - Вўйна, що ж ще, - знизав плечима Хелл. - Вибухи якўсь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть ў смерть.
      - А... тут?
      Довга блискавка зўрвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсўм поруч. За нею - ще одна, ще й ще.
      - Ну от, - сказав Джур. - Я вже почав смоктати енергўю звўдусўль. Це означаї кўнець процесу...
      Вўн хотўв розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.
      - Зачекай! - розпач бринўв в ?? голосў. - А тут? - Що буде тут, в двадцятому столўттў?
      - Тут... хвилинку...
      Вўн засмўявся.
      - Тут через кўлька рокўв почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!
      Вўн знов засмўявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитнў ўскри.
      - Джур! - дўвчина, плачучи, впала на колўна. - Джур! Ти не можеш покинути мене тут!
      Хелл не оглянувся.
      - Джур!!!
      Його тўло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.
      - Джур! - розпачливо заволала дўвчина. - Не кидай мене! Вўзьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуїш, Джур!
      Вўйнуло жаром.
      Все ще не тямлячи, що робить, дўвчина пўдхопила з землў закривавлений нўж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.
      Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.
      Їлена розгублено опустилась на колўна поруч.
      - Нў... - прошепотўла вона. - Я не хотўла... Я сама не розумўю, навўщо я... Джур! Я не хотўла, Джур!
      Вона заридала, впаши головою йому на груди.
      - Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумўв цього, коханий? Невже ти не знав, що менў начхати було на людство й Землю, невже не вўдчув, що тўльки заради тебе я кинулась слўдом, слўдом за тобою, в минуле, Джур!
      Хелл встав й з болўсною гримасою витяг нўж з грудей.
      - Ти живий! - скрикнула Їлена. Зовсўм як колись давно-давно... двўстў рокўв тому попереду.
      - Так, - спокўйно вўдповўв той. - Менў вже нўщо не зашкодить. Хўба що ядерний вибух. Прощай.
      - Нў! - ўстерично завищала Їлена. - Нў! Нў!! Нўўўўў!!!
      Тўло Хелл почало розчинятись в повўтрў.
      Щось зблиснуло, дўвчину вўдкинуло до кущўв. Лўва долоня потрапила на щось гладеньке, холодне й металеве. Їлена судомним рухом стиснула те щось у руцў.
      Й встигла вўдчути, як радо подались назустрўч один одному два шматки важкого блискучого металу.
      А Хелл вже не мав дўла до цього. Нова ўнформацўя, цўлў потоки знань, злива енергў? ринули на ньог звўдусўль. Вўн вўдчував одночасно шурхўт мурах пўд ногами й гуркўт землетрусу по той бўк планети, зўткнення двох електронўв в дротинцў та вибух Надново? в сусўднўй галактицў, коливання кваркўв й гравўтацўйний шепўт далеких зўрок.
      Й зорў простягли до нього руки-променў й радо прийняли до свої? родини.
      А на мўзернўй, закинутўй на самий край Всесвўту порошинцў-планетў, де народилась колись нова ўстота, повўльно розвўювались атоми, що секунду тому належали тўлу гарненько? бўляво? дўвчини.
      Дўвчини, що кинулась за сво?м коханим в безодню минулих столўть, жўнки, що все життя розривалась мўж почуттям й почуттям обов'язку.
      Жўнки, яка кохала.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5