Розділ 1

Посланець

Бакалавр[1] медицини Пітер Блад запалив люльку і схилився над геранню, що росла на підвіконні його кімнати. Вікно виходило на вулицю Вотер Лейн, що в містечку Бріджвотер.

Блад не помітив, як на протилежному боці вулиці за ним стежать чиїсь суворі докірливі очі. Його цілковито захопили квіти, лише подеколи він відволікався на безкінечний потік люду, що сновигав вузенькою вуличкою. Ось уже вдруге від сьогоднішнього ранку було так людно перед замком – нещодавно герцогський капелан, Фергюсон, зачитав проповідь, що рясніла більше закликами до бунту, аніж до Бога.

Некерований натовп збуджених людей складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і з недоладною зброєю в руках. Щоправда, дехто з них мав мисливські рушниці, а хтось навіть прихопив із собою мечі. Та переважна більшість чоловіків тримала дубці й піки, змайстровані з кіс (загрозливі на вигляд, та зовсім непридатні до бою). Імпровізовані вояки були представниками мирних професій: ткачі, броварі, теслі, ковалі, мулярі, шевці… Бріджвотер і Таунтон зібрали під знамена позашлюбного герцога чи не всіх чоловіків. Для людини, здатної носити зброю, ухилитися від участі в цьому опорі – все одно що визнати себе боягузом або папістом[2]. А втім Пітер Блад – людина, якій не властиве почуття страху – рідко згадував про своє католицьке минуле.

Він не лише був здатен носити зброю, а й професійно володів нею, одначе цього теплого червневого вечора порався коло герані й попихкував люлькою з такою байдужістю, наче навколо геть нічого не відбувалося, час до часу кидаючи услід ентузіастам, охопленим воєнною лихоманкою, слова його улюбленого Горація: «Куди, куди прямуєте, шалені?»

Можливо, зараз ви здогадаєтеся, чому Блад, у жилах якого текла гаряча й відчайдушна кров, що її він успадкував од сомерсетширських бродяг по материній лінії, байдуже поставився до цього фанатичного повстання, чому його бунтівна натура, що відреклася від кар’єри вченого, якою марив його батько, ігнорувала довколишній людський спротив. Зараз ви вже розумієте, як він сприймав людей, що квапилися під так звані знамена свободи, розшиті вихованками пансіонів мадемуазель Блейк та місіс Масґров. Діви розпороли свої шовкові одежі, достоту, як у старовинних баладах, аби пошити знамена для армії Монмута. Слова Горація, які Блад із презирством кидав услід людям, що бігли вулицею, точно відображали його настрій. Усі здавалися йому навіженими дурнями, що поспішали назустріч своїй погибелі.

Річ у тім, що Блад надто багато знав про славнозвісного Монмута і його матір – вродливу смагляву жіночку, – аби повірити в казку про законність претензій герцога на трон англійського короля. Він прочитав безглузду прокламацію, що її порозклеювали по всьому Бріджвотеру, Таунтону та інших містах, у якій писалося: «…по кончині нашої милості Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями та прилеглими територіями переходить у спадок уславленому і благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і спадкоємцю Карла II».

Від прочитаного він вибухнув реготом, а особливо після того, як йому трапилася на очі ще одна нісенітниця, нібито «герцог Йоркський Яків наказав отруїти покійного короля і захопив престол».

Блад навіть не зміг визначити, яка із цих двох інформацій безглуздіша. Третину свого життя він прожив у Нідерландах. Тридцять шість років тому народився там і Джеймс Скотт, який тепер оголосив себе Милістю Усевишнього королем Англії, Шотландії та інших земель. Блад дуже добре знав його батьків. І Джеймс не лише не був законним сином нині покійного Карла Стюарта, що буцімто таємно повінчався із Люсі Волтер. Сумнівним навіть залишається той факт, що він був позашлюбним сином короля. І що, окрім лиха, могли ще принести країні його фантастичні претензії? Чи можна сподіватися, що країна колись прийме на віру таку нісенітницю? Але ж від імені Монмунта декілька знатних вігів[3] підняли народ.

Блад засміявся і зітхнув. Сміх заглушив зітхання. Він не співчував цьому повстанню, адже мав на те свою, незалежну думку. Життя навчило його завжди мати свою думку. Людина м’якшого характеру з його світоглядом і знаннями, безперечно, зажурилася б, спостерігаючи, як ревні протестанти біжать, мов стадо овечок на заклання.

До місця зборів – замкової площі – цих людей проводжали матері, дружини, доньки й кохані. Вони йшли із твердим переконанням, що зброя у їхніх руках захищатиме право, свободу й віру. Кожен мешканець Бріджвотера знав, що Монмут піде в бій цієї ночі. Герцог мав особисто керувати раптовим нападом на королівську армію під командуванням Февершема. Армія отаборилась біля Седжмура. Блад був майже переконаний, що лорд Февершем знає про наміри свого супротивника. Та хай Блад помилявся, він мав право думати саме так, адже дивно було навіть припустити, щоб головнокомандувач королівської армії не був у курсі всіх справ.

Блад вибив попіл із люльки й відхилився від вікна, щоб його причинити, аж раптом помітив із вікна будинку навпроти ворожі погляди милих сентиментальних сестер Пітт, найпалкіших прихильниць красеня Монмута.

Пітер Блад усміхнувся до цих дівчат, адже приятелював із ними, а одну навіть лікував. Відповіли дівчата холодним презирливим поглядом, що миттю стерло усмішку з обличчя лікаря. Він зрозумів причину ворожості сестер, що зросла із появою Монмута на горизонті. Монмут і справді заморочив голови чи не всім жінкам Бріджвотера. Тож і не дивно, що сестри Пітт засуджували Бладову поведінку, вважаючи, що молодий і здоровий чолов’яга, який знається на військовій справі, міг би посприяти справедливій справі. А він, бачте, у вирішальний день залишився осторонь, мирно попихкує люлькою та ще й порається коло квітів, у той час як усі мужні чоловіки збираються пристати до захисника протестантської церкви й навіть готові життя віддати, аби лишень він посів законний престол.

Якби Бладові довелося обговорювати це питання із сестрами Пітт, він повідав би їм, що чимало встиг побачити на цьому світі, багато сьорбнув лиха, тож нині має намір продовжити свою справу, задля якої ще замолоду здобув знання. Блад міг би сказати, що він лікар, а не солдат; цілитель, а не вбивця. Та наперед знав їхню відповідь: вони б запевняли його, що нині кожен чоловік зобов’язаний тримати в руках зброю. Вони неодмінно тицьнули б його носом на свого племінника Джеремі, моряка за покликанням, шкіпера торговельного судна, який на своє нещастя нещодавно кинув якір у бухті Бріджвотера. Вони сказали б, що Джеремі полишив штурвал корабля і взяв у руки мушкет задля високої справи. Та Блад не належав до людей, які полюбляють сперечатися. Я вже казав, що він був людиною незалежних поглядів, тож зачинив вікно, запнув фіранки і попрямував углиб затишної освітленої свічками кімнати, де його дбайлива хазяйка, місіс Барлоу, уже накривала на стіл. І саме з нею Блад поділився своєю думкою:

– Я втратив прихильність дівчат, що мешкають у будинку навпроти.

Приємний гучний Бладів голос звучав із металевими нотками, які хіба пом’якшив і притлумив ірландський акцент – його не могли викорінити навіть роки поневірянь чужими країнами. Здавалося, в голосі відображався характер цієї людини. То лагідний і чарівливий, коли слід було когось умовити, то жорсткий і командний, коли треба було когось підкорити. Зовнішність Блада заслуговувала на увагу: високий, худорлявий, смаглявий, мов циган. З-під прямих чорних брів дивилися спокійні, але пронизливі очі, навдивовижу сині для такого смаглявого обличчя. Цей погляд і ніс правильної форми гармоніювали з рішуче стиснутими губами. Як і належало людині його професії, він одягався у все чорне, але крій його костюму свідчив про тонкий смак. Усе це було притаманне радше шукачеві пригод, яким він був колись, аніж лікареві, котрим був нині. Його камзол із тонкого камлота[4] був обшитий срібним позументом[5], а манжети сорочки й жабо оздоблені брабантським мереживом. Пишна чорна перука вирізнялась ретельною завивкою, не згірш як у будь-якого вельможі з Вайтхоллу.[6]

Якби ви пильніше придивились до Блада, то мимоволі спитали б: чи довго ця людина проживе в такій глушині, куди випадково її закинула доля півроку тому? Чи довго ще віддаватиметься мирній професії, яку здобув ще до початку свого самостійного життя? Та коли ви дізнаєтеся про Бладове життя, не лише колишнє, а й майбутнє, то впевнитеся, що якби не примхи долі, які йому невдовзі довелося пережити, то він би ще довгенько тихо-мирно жив у глухому закутку Сомерсетшира, задовольняючись скромними статками провінційного лікаря. Так могло б статися…

Блад був сином ірландського лікаря й уродженки Сомерсетширського графства. Як я вже згадував, у жилах матері текла кров непогамовних морських бродяг, чим можна було пояснити нестримну Пітерову вдачу. І перші її ознаки вельми стурбували батька, що був на диво миролюбною, як на ірландця, людиною. Він уже давно для себе визначив, що Пітер має неодмінно стати лікарем. І Пітер Блад, завжди жадібний до знань, потішив свого батька, коли у двадцять років здобув ступінь бакалавра медицини в Дублінському коледжі. Батько недовго тішився радісною звісткою. Через три місяці потому він помер (мама померла за кілька років до того). Пітер, успадкувавши по батьковій смерті кілька сотень фунтів стерлінгів, помандрував світом, чого так нестримно прагнув. За дивним збігом обставин він потрапив на військову службу до голландців, що в ті часи воювали з французами. Любов до моря привела його на флот. І дослужився він до офіцера. Заслуживши чин у славнозвісного де Рітера, Блад брав участь у відомій морській битві на Середземному морі, коли й був убитий цей хоробрий флотоводець.

Невідомо, як жив Блад після підписання Неймегенського миру[7], та ми знаємо напевне, що два роки Пітер провів у іспанській буцегарні. За що він туди потрапив – невідомо. Можливо, саме завдяки цьому, щойно вийшовши із в’язниці, він вступив на службу до французів і у складі французької армії брав участь у боях на території Нідерландів, окупованих іспанцями.

У тридцять два роки, коли Пітер нарешті цілком утамував свою жагу до пригод, раптом далося взнаки давнє поранення. Він відчув, що підупав на здоров’ї. Несподівано його охопила страшенна туга за батьківщиною. У Нанті він сів на корабель, на якому сподівався дістатись Ірландії, та під час мандрівки Бладове здоров’я погіршилося, тож коли судно бурею віднесло до Бріджвотерської бухти, він вирішив зійти на берег, тим паче, що його матір була уродженкою цих країв.

Отож у січні 1685 року Блад оселився у Бріжвотері, маючи в кишені не більше, ніж мав одинадцять років тому, коли вирушив із Дубліна мандрувати світом.

Йому дуже припала до душі ця місцевість, а відтак і здоров’я чимдалі поліпшувалось. Після такої кількості пригод, яких декому й за все життя не пережити, Пітер вирішив залишитись у цьому містечку й нарешті поновити практику лікаря.

Ось такою є стисла історія Пітера Блада, точніше, та її частина, що завершилась у ніч Седжмурської битви, через півроку по його прибутті до Бріджвотера.

Він вважав, що нічна битва жодним боком його не обходить, що загалом відповідало дійсності, тому аж ніяк не заразився загальним збудженням, котре охопило тієї ночі всенький Бріджвотер, і зі спокійною душею ліг рано спати. Блад миттю заснув задовго до одинадцятої години, у той час, як ви знаєте, Монмут на чолі повстанців рушив на Брістоль, аби обігнути болото, за яким розташувалась королівська армія. Вам також відомо, що чисельна перевага повстанців і раптовий напад на сонну королівську армію були марними через грубі помилки в командуванні. У результаті Монмут програв ще до початку рукопашного бою.

Близько другої ночі армії зійшлись у бою. Блад навіть не чув віддаленого гулу канонади. Лише о четвертій ранку, коли перші промені сонця розсівали туман над похмурим полем бою, раптом щось порушило Бладів сон.

Він схопився з ліжка і протер очі, силкуючись прийти до тями. У двері його оселі щосили гатили, чийсь голос щось нерозбірливо викрикував. Ось цей лемент і збудив Блада. Пітер подумав було, що його викликають до котроїсь із породіль, тож він накинув на плечі нічний халат, проштовхнув ноги в пантофлі й вибіг із кімнати. На східцях він зіштовхнувся з місіс Барлоу, котра з переляку нічого не тямила й лише безладно метушилася. Блад утихомирив її й відчинив двері.

Надворі в золотих променях уранішнього сонця стояв молодик у подертому запорошеному одязі. Він важко відсапувався й дивився на лікаря нетямним поглядом. Поряд стояв геть змилений кінь. Юнак розтулив було рота, та йому геть забило дух, тож бідолаха не спромігся видати й звуку.

Блад упізнав молодого шкіпера Джеремі Пітта, племінника дівчат, які мешкали навпроти. Одне по одному раптом стали розчинятися двері й віконниці, з яких вигулькували розбуджені криками стурбовані сусіди.

– Спокійніше, – промовив Блад. – Я ще ніколи не бачив, щоби поспіх був комусь на користь.

Та юнак, в очах якого застиг жах, певно, навіть не почув цих слів. Нарешті, ковтаючи повітря, мов риба, він вичавив:

– Лорда Гілдоя тяжко поранено… Зараз він у маєтку Оґлторп… поблизу річки… я переніс його туди… він послав мене по вас… Швидше до нього… Швидше!

Посланець рвонувся до лікаря, аби силою потягти його за собою в нічному халаті й домашніх пантофлях, та лікар ухилився від простягнутих до нього рук.

– Звісно, я поїду, – промовив він, – але ж не в цьому одязі.

Блад засмутився. Лорд Гілдой заступався за нього від дня його прибуття до Бріджвотера. Блад хотів віддячити за прихильне ставлення до нього й вельми засмутився, що для цього випала така сумна нагода. Він добре знав, що молодий аристократ був палким прихильником Монмута.

– Звісно, я поїду, – повторив Блад. – та спершу маю перевдягнутися і взяти із собою необхідне.

– Але ми втрачаємо час!

– Вгамуйтеся. Ми швидше доберемося, якщо не будемо квапитися. Зайдіть і почекайте на мене, юначе.

Пітт жестом руки відхилив його запрошення:

– Я тут зачекаю. Заради бога, покваптеся!

Блад хутко піднявся нагору, аби перевдягнутися і прихопити сумку з інструментом. Про поранення лорда Гілдоя він встигне розпитати по дорозі до маєтку Оґлторп. Блад узувався, водночас даючи доручення місіс Барлоу, не забув і про обід, якого, на жаль, йому не судилося скуштувати.

Коли нарешті лікар вийшов надвір із місіс Барлоу, яка невгамовно квоктала, наче сполохана квочка, Пітта вже оточили налякані, нашвидку вдягнені містяни. Переважно то були жінки, котрі повискакували дізнатися про битву. Легко було здогадатися, які то були новини, адже вранішнє повітря враз розітнули плач і голосіння.

Помітивши одягнутого лікаря із сумкою для інструментів під пахвою, Пітт вийшов із натовпу, що його оточив, струсив із себе накопичену за ніч утому і відхилив обох тітоньок, які з риданнями повисли на ньому. Схопивши коня за вуздечку, він скочив у сідло.

– Їдьмо! – гукнув він. – Сідайте за мною!

Без зайвих слів Блад виконав прохання, і Пітт пришпорив коня. Натовп розступився. Так на крижах коня, тримаючись за свого супутника, почалася одіссея Пітера Блада. А Пітт, котрого Блад вважав лише посланцем пораненого повстанця, насправді виявився посланцем Долі.

Розділ 2

Драгуни Кірка

Маєток Оґлторп стояв на правому березі річки десь за милю на південь від Бріджвотера. Це був сірий приземкуватий будинок у стилі епохи Тюдорів, із фундаментом, суціль обвитим густим зеленим плющем. Наближаючись до маєтку шляхом, який пролягав через духмяні фруктові сади, що дрімали на березі іскристого Паррета, Блад не міг повірити, що перебуває в країні, яка стогне від кровопролитної міжусобиці.

На виїзді з Бріджвотера на мосту вони зустріли авангард змучених, стомлених утікачів із поля бою. Серед них було чимало поранених. Із останніх сил вони квапились до міста, марно сподіваючись знайти там прихисток. У їхніх поглядах, звернених до Блада і його супутника, читалися втома і страх. Декілька разів їх попереджали, що погоня вже близько, та молодий Пітт не звертав уваги на попередження і мчав щодуху курним шляхом, на якому дедалі більшало утікачів із Седжмуру. Незабаром він збочив із дороги і поскакав росяною стежкою, що перетинала луку. І тут їм траплялися втікачі, що розбігались навсібіч. Пробираючись крізь високу траву, вони боязко озирались, – чи, бува, не показались червоні камзоли королівських драгунів.

Та оскільки Пітт і його супутник наближалися до штаб-квартири Февершема, сліди бою поступово зникали.

Тепер вони минали чудові фруктові сади; дерева аж угиналися під вагою плодів, та їх ніхто не збирав, хай навіть і настав час приготування сидру.

Нарешті вони спішились на бруківку внутрішнього двору, де вже чекав на них засмучений і вкрай схвильований господар маєтку Бейнс.

У величезній залі з кам’яною підлогою лікар побачив лорда Гілдоя – високого чоловіка з масивним підборіддям і великим носом. Обличчя Гілдоя було бліде, він лежав із заплющеними очима, випроставшись на сплетеній із тростини кушетці біля великого вікна. Лордові щоки набули свинцевого відтінку, повіки були стулені, йому важко було дихати, і кожен його вдих супроводжувався слабким стогоном, що виривався із синіх губів. Біля пораненого клопотали Бейнсова дружина і його миловидна донька.

Блад кілька хвилин мовчки оглядав свого пацієнта. Він шкодував, що цей молодий аристократ, на якого чекало чудове майбутнє, повинен був ризикувати всім, і навіть життям, заради честолюбства нікчемного авантюриста. Лікар зітхнув і опустився навколішки перед пораненим. Виконуючи свій професійний обов’язок, він розірвав його камзол та нижню білизну, аби оголити спотворений бік молодого лорда. Затим Блад звелів принести води, тканини та всього, що могло йому знадобитися.

Через півгодини до садиби вдерлися драгуни. Блад у цей час був коло пораненого і не звертав уваги на цокіт кінських копит та грубу лайку драгунів. Блада зазвичай так поглинала робота, що годі було його вивести з рівноваги. Стривожився навіть поранений, що саме прийшов до тями, а Джеремі Пітт, причетність якого можна було легко визначити за його одягом, поквапився сховатись у шафі для білизни. Власник маєтку помітно хвилювався, його дружина й донька тремтіли від страху, наче в пропасниці, тож Бладу довелося ще й їх угамовувати.

– Ну чого ви так сполошились? – заспокоював він. – Ми ж бо живемо в християнській країні, а християни не воюють із пораненими і тими, хто їх прихистив.

Судячи з цих слів, Блад ще літав у хмарах, міркуючи так про християн. А потім підніс до губів пораненого склянку з ліками.

– Заспокойтеся, лорде, тепер усе буде гаразд.

І саме в цю мить до зали з гуркотом і брязканням увірвалась дюжина драгунів Танжерського полку, зодягнутих у ботфорти й камзоли кольору варених омарів. Командував драгунами похмурий жилавий чоловік у мундирі, суціль розшитому золотими позументами.

Бейнс стояв і з викликом дивився на прибулих, у той час як його дружина і донька злякано відсахнулись. Блад, що сидів в узголів’ї хворого, повернувся і глянув на вояків.

Офіцер наказав солдатам стояти на місці, а сам, дзенькаючи шпорами і тримаючи руку в рукавичці на ефесі шаблі, повагом ступив ще кілька кроків.

– Капітан Гобарт, драгун полковника Кірка, – гучно промовив він. – Ви приховуєте бунтівників?

Стривожений грубим тоном військового, Бейнс відповів із тремтінням у голосі:

– Я… я не приховую бунтівників, сер. Цей джентльмен тяжко поранений…

– Я маю сам упевнитися! – гаркнув на нього капітан і важким кроком наблизився до кушетки. Ще більше насупившись, він схилився над лордом, від чого обличчя пораненого стало землисто-сірим.

– Я навіть не питаю, де його було поранено – клятий бунтівник! Хлопці, беріть його! – наказав він своїм драгунам.

Та Блад затулив собою пораненого.

– Будьте людяним, сер! – промовив він із гнівною ноткою в голосі. – Ми живемо в Англії, а не в Танжері. Цей чоловік тяжко поранений, він помре, якщо його чіпати.

Лікареві слова насмішили капітана.

– О, то я ще маю дбати про здоров’я бунтівників! Хай йому чорт! Ви вважаєте, що ми його лікуватимемо? Від Вестона до Бріджвотера вздовж дороги стоять шибениці – він висітиме на першій-ліпшій із них. Полковник Кірк покаже цим дурням-протестантам таке, що пам’ятатимуть і їхні діти, й онуки, і правнуки!

– Вішати людей без суду? – вигукнув розгніваний Блад. – Я, певно, помилився. Ми, мабуть, не в Англії, а в Танжері, де стояв колись ваш полк.

Гобарт пильно поглянув на лікаря, і в капітановім погляді спалахнув гнів. Він звернув увагу на сухорляву мускулисту статуру, гордовито підняту голову, на помітний наліт владності, не сумісний із професією лікаря. Солдат упізнав у Бладові солдата. Капітанові очі звузилися. Він щось пригадав.

– Що ви за один, дідько вас забирай? – вигукнув він.

– Блад моє прізвище, Пітер Блад. До ваших послуг.

– О… Я пригадую ваше прізвище. Ви служили у французькій армії, чи не так?

Навіть якщо Блад і здивувався, то не подав виду.

– Так, служив.

– Еге ж, то п’ять років тому ви були в Танжері?

– Саме так, я знав вашого полковника.

– Присягаюсь, я посприяю поновленню цього знайомства! – і капітан неприємно хихикнув. – Як ви тут опинились?

– Я лікар. Мене привезли сюди для надання допомоги пораненому.

– Ви – лікар?

Гобарт, переконаний у тому, що Блад бреше, говорив із презирством у голосі.

– Medicinae baccalaureus, – відповів Блад латиною, що в перекладі означало «бакалавр медицини».

– Годі кидатися французькими фразами! – розлютився Гобарт. – Розмовляйте англійською!

Блад лише посміхнувся на те.

– Я лікар. Веду практику в Бріджвотері.

– А до цього міста ви прибули із Лайм-Реджіс як прихильник недоумка Дюка, – кепкував Гобарт.

Настала Бладова черга кпити:

– Якби ваш розум був такий сильний, як голос, то ви б стали великою людиною.

На якусь мить драгунові відібрало мову, а обличчя спалахнуло.

– У моїй величі ви впевнитеся на шибениці! – прохрипів він.

– Навіть не сумніваюся. У вас зовнішність і манери ката, – спокійно промовив Блад. – Та якщо ви попрактикуєтесь у своєму ремеслі на мені й моєму пацієнтові, то зав’яжете цим зашморг на своїй шиї. Він не належить до категорії людей, яких можете легко повісити. Він має право вимагати суду перів.[8]

– Суду перів?

Капітана вразили ці два слова, на яких наголосив Блад.

– Звісно. Будь-хто, якщо він, звісно, не дурень або дикун, перш ніж вішати людину, поцікавився б її прізвищем. Ця людина – лорд Гілдой.

Поранений раптом ворухнувся і прошепотів слабким голосом:

– Я не приховую свого зв’язку з герцогом Монмутським і готовий відповідати за всі наслідки. Та, з вашого дозволу, я відповідатиму за ці наслідки перед судом перів, лікар має рацію.

Він стих. У кімнаті запанувала мертва тиша. Як більшість хвальків, у душі Гобарт був доволі боязкий, тож новина про титул пораненого збудила в ньому це почуття. Він був догідливим вискочнем, тож тремтів перед титулами. Та водночас капітан тремтів і перед своїм полковником, адже Персі Кірк не пробачав підлеглим помилок.

Жестом Гобарт зупинив своїх людей. Він мав усе як слід обдумати і зважити. Блад помітив його вагання й навів іще один аргумент, що змусив Гобарта зануритись у думки ще глибше:

– Затямте, капітане: лорд Гілдой має друзів і родичів серед торі[9], які обов’язково замовлять слівце за нього перед полковником Кірком. Якщо з його світлістю вчинять як зі звичайним злочинцем, – будьте певні, капітане, – тим самим ви сплетете мотузку собі на шию.

Капітан Гобарт презирливо відмахнувся на це попередження, хоча насправді не пропустив його повз вуха.

– Тоді доправте арештованого до в’язниці на кушетці! – наказав він.

– Він не переживе цього, – запротестував Блад. – Зараз не варто його чіпати.

– То гірше для нього. Моя справа – арештовувати бунтівників! – І жестом він наказав драгунам діяти.

Двоє підняли кушетку і попрямували до виходу. Гілдой намагався простягнути Бладові руку, та марно.

– Я вам завинив, лікарю, – прошепотів він, – тож якщо виживу, то обов’язково віддам свій борг.

Блад нічого не відповів, натомість звернувся до солдатів:

– Несіть обережніше – від цього залежить його життя.

Щойно винесли Гілдоя, капітан жваво звернувся до Бейнса:

– Більше нікого, сер. Його світлість…

– Із його світлістю ми розібрались. Перейдімо до обшуку вашого будинку. Присягаюсь, якщо ви когось переховуєте…

Він гаркнув до своїх драгунів: троє з них миттю вискочили до сусідньої кімнати, де зчинили справжній шарварок. Тим часом капітан пильно оглядав кімнату, простукуючи панелі рукояттю пістолета.

Блад, вирішивши, що йому немає сенсу тут затримуватися, звернувся до Гобарта:

– Ну, на все добре, капітане…

– Ви залишитеся тут! – гаркнув у відповідь Гобарт.

Блад лише стенув плечима на те і присів.

– До чого ж ви нудні, – промовив він. – Навіть дивно, що цього досі не помітив ваш полковник.

Та капітан не звернув уваги на його останню фразу, натомість нахилився, аби підняти запорошеного капелюха з прикріпленим до нього пучком дубових листочків. Капелюх лежав біля шафи з білизною, де переховувався бідолашний Пітт.

Зловтішаючись, капітан озирнув кімнату, зупинивши свій погляд спершу на Бейнсі, потім на двох жінках і зрештою на Бладі, що сидів, поклавши ногу на ногу, зі спокійним обличчям, хоча насправді йому було геть не байдуже, як розгортатимуться подальші події.

Гобарт підійшов до шафи, рвучко розчахнув одну її стулку й одним ривком витягнув за комір камзола бідолашного Пітта.

– А це хто? – запитав він. – Ще один вельможа?

Блад миттю змалював в уяві ряд шибениць, якими хизувався капітан, і нещасного юного моряка, що теліпається на одній із них, повішений без суду замість іншої жертви, котру так хотілося підвісити Гобартові. Блад миттю придумав молодому повстанцю не лише титул, а й знатну сім’ю.

– Маєте рацію, капітане. Це молодий віконт Пітт, кузен сера Томаса Вернона, який узяв собі за дружину красуню Моллі Кірк – сестру вашого полковника. Ви, до речі, маєте бути в курсі, що вона була фрейліною дружини короля Якова.

Капітану із бранцем забило дух від здивування. Та тоді як Пітт вирішив краще тримати язика за зубами, капітан вилаявся брудною лайкою, з цікавістю оглядаючи нову жертву.

– Він бреше, чи не так? – процідив Гобарт, схопивши юнака за плечі і з люттю зазираючи йому в очі. – Присягаюсь, він знущається наді мною!

– Якщо ви впевнені в цьому, то повісьте його – і побачите, що буде далі.

Драгун метнув гнівні блискавки на лікаря, а потім на свого бранця.

– Взяти його! – наказав він, штовхаючи юнака до рук своїх людей. – І цього зв’яжіть – кивнув він у бік Бейнса. – Хай знає, як ховати бунтівників!

Солдати кинулись на господаря маєтку. Бейнс опирався, намагаючись вирватися з чіпких грубих солдатських рук. Перелякані жінки верещали доти, доки до них не підійшов капітан. Він схопив за плече Бейнсову доньку. Золотокоса блакитноока вродливиця з благанням дивилася капітану в вічі. Погляд того хижо спалахнув, він підвів голову дівчини за підборіддя й поцілував її в уста, від чого бідолашна відразливо здригнулась.

– Це лишень завдаток, – промовив він, хмуро посміхаючись. – Нехай він заспокоїть тебе, моя крихітна бунтівнице, поки я не поквитаюсь із цими шахраями.

Він відійшов від дівчини, що напівпритомна впала на руки переляканої матері. Його ж люди зі смішком стояли і чекали на подальші розпорядження, охороняючи двох зв’язаних бранців.

– Заберіть їх! – наказав Гобарт. – Корнет Дрейк відповідає за полонених головою.

І знову його звірячий погляд ковзнув по переляканій на смерть дівчині.

– Я ще затримаюсь тут, – звернувся він до своїх драгунів. – Треба як слід оглянути це лігво – чи не сховалися тут ще бунтівники. – Й на додачу ніби докинув, указуючи на Блада: – Цього хлопця також прихопіть із собою. І хутчіш!

Блад раптом наче збудився од важкого сну і вражено поглянув на Гобарта. Саме в цю мить він розмірковував, що в його сумці з інструментом лежить ланцет, за допомогою якого можна зробити Гобартові благодійну операцію, вельми корисну для всього людства: драгун, поза сумнівом, страждав на повнокров’я, тож кровопускання аж ніяк йому не завадило б. Та здійснити цей план було не так просто. Блад уже було метикував, як би покликати капітана, аби повідати йому казочку про сховані скарби, та несвоєчасне втручання Гобарта поклало край лікаревим фантастичним думкам.

Та все ж він спробував відтягнути час.

– Присягаюсь, мене це влаштовує, – промовив він. – Я саме збирався йти додому, в Бріджвотер. Якби ви не затримали мене, то я б, мабуть, був уже вдома.

– Вам і справді доведеться туди йти, тільки не додому, а до в’язниці.

– Здається, дехто тут жартує!

– Там і шибениця знайдеться, якщо вже на те пішло. Питання лише в тому, коли вас повісять: зараз чи трохи пізніше.

Блада схопили чиїсь грубі руки, а його чудодійний ланцет залишився в сумці з інструментами, що лежала на столі. Сильний і гнучкий, він вирвався із солдатових рук, та на нього миттю ж накинулися й повалили долі, зв’язавши руки за спиною.

– Ведіть його! – знову гаркнув Гобарт і звернувся до решти драгунів: – Обшукайте цей будинок від горища до льоху. Про результати доповісти мені – я чекатиму тут.

Солдати розсипались по будинку. Конвоїри виштовхали Блада у двір, де вже були Пітт і Бейнс, що чекали на ув’язнення. На порозі Блад розвернувся обличчям до Гобарта – сині лікареві очі спалахнули гнівом. Його вуста от-от мали промовити, що він обов’язково виживе й розправиться із капітаном, та він вчасно стримався. Блад розумів, що така обіцянка може звести нанівець усі його сподівання на порятунок, аби й справді помститися капітанові. Нині люди короля владарювали у західній частині, де поводились, наче у завойованій країні. Тут навіть простий кавалерійський капітан уявляв себе володарем життя і смерті людей.