Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Гаррі Поттер (№3) - Гаррі Поттер і в"язень Азкабану

ModernLib.Net / Детская фантастика / Ролінґ Джоан К. / Гаррі Поттер і в"язень Азкабану - Чтение (стр. 6)
Автор: Ролінґ Джоан К.
Жанр: Детская фантастика
Серия: Гаррі Поттер

 

 


— Як ми маємо їх розгортати? — повторив Мелфой. Він витягнув свій примірник "Жахливої книги жахіть", міцно перев'язаний довгою мотузкою. Решта учнів теж повитягали книжки. Дехто, як і Гаррі, перетягли їх пасками, а інші запхали книжки в надійні торби або затисли їх величезними скріпками.

— Невже... невже ніхто з вас не може відкрити свою книгу? — зажурився Геґрід.

Учні похитали головами.

— Треба було їх погладити, — сказав Геґрід таким тоном, ніби це було цілком очевидно. — Дивіться...

Він узяв Герміонину книжку і здер з неї чароскоч. Книжка намірилася його вкусити, але Геґрід провів по корінцю своїм велетенським пальцем, і книжка, затремтівши, розгорнулася й завмерла на його долоні.

— Ох! Які ми всі були тупі! — почав глузувати Мелфой. — Карочє, їх треба було погладити! І як це ми не додумалися!

— А я... я си гадав, що вони такі кумедні, — невпевнено проказав Геґрід до Герміони.

— Ну так, неймовірно кумедні, блін! — кривлявся Мелфой. — Дуже дотепно — дати нам книжки, що намагаються відгризти руки!

— Заткнися, Мелфою, — тихенько сказав Гаррі.

Геґрід здавався дуже засмученим, а Гаррі хотів, щоб його перший урок пройшов успішно.

— Ну, файно, — розгублено проказав Геґрід, — отож... отож ви маєте свої книжки і... і... тепер вам потрібні магічні істоти. Так... То я піду по них. Зачекайте хвильку..

Він попрошкував до Забороненого лісу і зник з очей.

— Боже мій, на які пси тут усе зійшло! — вголос обурився Мелфой. — Цей телепень буде нас учити! Та мій старий здуріє, коли довідається...

— Мелфою, заткнися, — повторив Гаррі.

— Поттер, обережно! У тебе за спиною демен...

— О-о-о-о-о-ой! — запищала Лаванда Браун, показуючи на протилежний бік галявини.

До них стрімко наближалися з десяток химерних істот. Таких у своєму житті Гаррі ще не бачив, іхні тулуби, хвости і задні ноги були, як у коней, а велетенські крила, передні лапи й голови зі страхітливими дзьобами сталевого кольору й великими яскравими, як помаранчі, очима нагадували орлів. На передніх лапах були жахливі пазурі завдовжки по десять-п'ятнадцять сантиметрів. Усі істоти мали шкіряні нашийники з довгими ланцюгами, які тримав Геґрід, що підтюпцем біг слідом за ними.

— Вйо, сюди! — ревів він, трясучи ланцюгами й підганяючи "магічних істот" до загороди, за якою стояли учні. Геґрід причвалав до них і поприпинав істот до огорожі. Учні відсахнулися.

— Осьо вам гіпогрифи! — радісно вигукнув Геґрід, показуючи на них рукою. — Файнющі, га?

Гаррі розумів, що мав на увазі Геґрід. Адже перший шок від напівконей-напівптахів швидко змінювався захопленням: розкішне оперення гіпогрифів плавно переходило в лискучий торс. До того ж, усі вони були різні: сірі, гніді, чалі, бурі та вороні.

— Го-го-о! — сказав Геґрід, потираючи руки й сяючи усмішкою. — Якщо хочете, можете підійти ближче...

Проте підходити ніхто не поспішав. Гаррі, Рон і Герміона обережно підступили до огорожі.

— Найперше, мусите знати, що гіпогрифи є дуже горді, — пояснив Геґрід. — Їх легко можна образити. Ніколи не кривдіть гіпогрифа, бо вельми пошкодуєте.

Мелфой, Креб і Ґойл Геґріда не слухали. Вони про щось тихцем перемовлялися.

"Мабуть, готуються зірвати урок", — подумав Гаррі.

— Завжди чекайте, щоб перший рух зробив гіпогриф, — вів далі Геґрід. — Це є чемно, розумієте? Підійдіть до нього, вклоніться, і — чекайте. Якщо він си вклонив у відповідь, можете його погладити. Коли ж ні — хутко від нього тікайте, бо ті пазурі гострі, як сталь. Ну, файно... хто піде перший?

У відповідь учні відступили ще на крок. Навіть Гаррі, Рон і Герміона не поспішали знайомитись. Гіпогрифи люто смикали головами і змахували могутніми крильми, Їм, вочевидь, не подобалося сидіти на прив'язі.

— Що, ніхто не хоче? — жалібно перепитав Геґрід.

— Я хочу, — сказав Гаррі.

Ззаду хтось перелякано охнув.

— Ой, ні, Гаррі! Згадай чаїнки! — прошепотіли Парваті й Лаванда.

Але Гаррі мовби й не чув. Він переліз через загороду на пасовисько.

— Молодець, Гаррі! — заревів Геґрід. — Гадаю, ти си впораєш з Бакбиком.

Він відв'язав сірого гіпогрифа і зняв з нього нашийника. Учні затамували подих. Мелфой зловісно примружився.

— Тепер не квапся, Гаррі, — спокійно мовив Геґрід. — Дивися йому в очі, але не кліпай — гіпогрифи не довіряють тим, хто забагато кліпає...

Гарріні очі відразу засльозилися, але він не кліпав. Бакбик повернув свою велику гостродзьобу голову і втупився в Гаррі лютим оранжевим оком.

— Файно, — похвалив Геґрід. — Файно, Гаррі... а тепер уклонися...

Гаррі не горів бажанням наставляти Бакбикові свою потилицю, проте швиденько вклонився.

Гіпогриф і далі пихато на нього поглядав. Він не ворушився.

— Йой! — стривожився Геґрід. — Гаррі... відходь, але помалу..

Але тут, на превеликий подив Гаррі, гіпогриф раптом зігнув лускаті передні лапи і, поза всякими сумнівами, теж уклонився.

— Дуже файно, Гаррі! — несамовито вигукнув Геґрід. — Добре... Тепер можеш його помацати!.. Ану, погладь йому дзьобика, давай!

Гаррі, який волів би радше відійти якнайдалі, повільно наблизився до гіпогрифа і кілька разів погладив йому дзьоба. Гіпогриф млосно заплющився від задоволення.

Усі заплескали. Усі, крім Мелфоя, Креба і Ґойла, що мали вельми розчарований вигляд.

— Файно, Гаррі! — тішився Геґрід. — Тепер, гадаю, він дозволить тобі політати на ньому!

Цього Гаррі аж ніяк не сподівався. Він звик літати на мітлі, але між мітлою і гіпогрифом була певна різниця...

— Сідай зразу за крилами, — підказував Геґрід, — але вважай — не смикни за якусь пір'їну: йому се не сподобається...

Гаррі поставив ногу на крило і видерся гіпогрифові на спину. Бакбик підвівся. Гаррі не знав, за що триматися — скрізь було саме пір'я.

— Гайда, пішов! — гукнув Геґрід і ляснув гіпогрифа.

Зненацька пообіруч від Гаррі розгорнулися десятиметрові крила. Він ледве встиг ухопити гіпогрифа за шию, як вони зринули в небо. То була аж ніяк не мітла, і Гаррі відразу це збагнув. Гіпогрифові крила не надто безпечно підкидали його ноги — здавалося, що Гаррі ось-ось упаде. Лискучі пір'їни вислизали з пальців, але він не наважувався стискати їх міцніше. На відміну від плавного польоту на "Німбусі-2000", тепер його жбурляло то вперед, то назад: тулуб гіпогрифа рухався разом з крильми.

Бакбик облетів пасовисько і пішов на посадку — цього Гаррі побоювався найбільше. Щоб не гулькнути сторч головою через гладеньку шию гіпогрифа, він відхилився назад. Почулися три глухі удари — гіпогрифові лапи торкнулися землі. Гаррі насилу втримався.

Усі, окрім Мелфоя, Креба і Ґойла, радісно закричали.

— Ти файно си тримав, Гаррі! — чудувався Геґрід. — Хто наступний, га?

Підбадьорені успіхом Гаррі, учні обережно полізли через огорожу. Геґрід по черзі відв'язував гіпогрифів, і невдовзі по всьому пасовиську схвильовані діти віддавали їм поклони. Невілові кілька разів довелося задкувати від свого гіпогрифа, який ніяк не хотів згинати перед ним коліна. Рон з Герміоною вподобали гнідого гіпогрифа. Гаррі стежив за ними звіддалік.

Мелфой, Креб і Ґойл обрали Бакбика. Бакбик уклонився Мелфоєві, який пихато погладжував йому дзьоба.

— Карочє, це все дуже просто, — сказав Мелфой голосно, щоб почув Гаррі. — Я в цьому й не сумнівався. Навіть Поттер з ним упорався... Хіба ти взагалі небезпечний, га? — глузливо запитав він гіпогрифа. — Ну, відповідай, тварюко нещасна...

Миттєво зблиснули сталеві пазурі, і Мелфой пронизливо заверещав. Геґрід кинувся до Бакбика, накинув йому нашийник і став відтягати його від Мелфоя, що, заюшений кров'ю, корчився на землі.

— Я помираю! — волав Мелфой перед нажаханими учнями. — Я помираю, гляньте! Він мене вбив!

— Не помираєш! — гаркнув сполотнілий Геґрід. — Поможіть мені... треба забрати його звідси...

Герміона побігла відчиняти ворота. Геґрід підняв Мелфоя, немов пір'їнку, і Гаррі встиг побачити на його руці глибоку рану, з якої цебеніла на траву кров. Геґрід прожогом мчав до замку.

Приголомшені учні рушили слідом. Слизеринці в один голос звинувачували Геґріда.

— Його треба негайно вигнати! — кричала заплакана Пенсі Паркінсон.

— Мелфой сам винен! — відрізав Дін Томас.

Креб із Ґойлом погрозливо заграли м'язами.

Усі вони піднялися кам'яними сходами до порожнього вестибюлю.

— Я гляну, чи він ще живий! — вигукнула Пенсі й побігла мармуровими сходами нагору. Решта слизеринців, не перестаючи шпетити Геґріда, подалася до своєї вітальні в підвалі.

Гаррі, Рон і Герміона поспішили до своєї вежі.

— Думаєте, з ним буде все гаразд? — стурбовано запитала Герміона.

— Звичайно! Мадам Помфрі миттю загоїть йому ту подряпину, — запевнив Гаррі, котрому шкільна лікарка заліковувала ще й не такі рани.

— Краще б це сталося не на першому ж уроці Геґріда, правда? — стурбовано мовив Рон. — Тепер Мелфой зробить з мухи слона і так йому напаскудить...

Сподіваючись побачити Геґріда, вони першими прийшли на вечерю до Великої зали. Але його там не було.

— Його ж не звільнили, правда? — Герміона навіть не торкалася до м'ясної запіканки.

— Хай тільки спробують, — сказав Рон, який теж нічого не їв.

Гаррі стежив за слизеринським столом. Декілька учнів на чолі з Кребом і Ґойлом збилися докупи й про щось змовлялися — очевидно складали свою версію пригоди.

— Принаймні, нудним цей перший шкільний день не назвеш, — похмуро пожартував Рон.

Після вечері вони подалися до своєї вітальні готувати домашнє завдання для професорки Макґонеґел. Але робота не йшла: вони ніяк не могли зосередитися і весь час визирали з вікна.

— У Геґріда засвітилося, — раптом сказав Гаррі. Рон глянув на годинника.

— Якщо бігом, то ще можемо з ним побачитись, ще не дуже пізно...

— Навіть не знаю, — нерішуче мовила Герміона і зиркнула на Гаррі.

— Мені ніхто не забороняв ходити територією школи, — наголосив він. — Адже Сіріус Блек не проникне сюди повз тих дементорів, правда?

Отож вони відклали підручники й вилізли крізь отвір за портретом. На щастя, дорогою їм ніхто не зустрівся: вони не були певні, що можуть виходити із замку.

Волога травичка здавалася в сутінках майже чорною. Підійшовши до Геґрідової хижі, постукали.

— Заходьте, — почувся хрипкий голос.

Геґрід сидів у самій сорочці за обдертим дерев'яним столом. Іклань стояв поряд, поклавши голову йому на коліна. Вони з першого погляду збагнули, що Геґрід був зовсім п'яний. Перед ним стояв олов'яний кухоль завбільшки з відро, і він ніяк не міг утямити, хто це до нього прийшов.

— Гадаю, то рекорд, — нерозбірливо пробурмотів він, коли нарешті їх розпізнав. — Я си не пригадую вчителя, що викладав би лиш один день.

— Тебе ж іще не звільнили! — вигукнула Герміона.

— Ще ні, — приречено простогнав Геґрід, добряче відсьорбнувши з кухля. — Але се тілько питання часу... Тілько Мелфой оклигає і всьо...

— А як він там? — запитав Рон, коли вони всі посідали. — Нічого серйозного, правда?

— Мадам Помфрі зробила всьо якнайкраще, — язик у Геґріда заплітався. — Але він си скаржить на нестерпний біль... весь у бинтах... стогне...

— Він придурюється, — миттю озвався Гаррі. — Мадам Помфрі вилікує все, що завгодно. Торік вона відростила половину моїх кісток. Просто Мелфой використовує ситуацію.

— Вони вже сповістили Раді опікунів школи, — зітхнув нещасний Геґрід. — Вони вважають, що я мав зачинати з легшого. Треба було відкласти гіпогрифів на пізніше... дати вам флоберв'яків чи ще щось... але я хотів, як краще... це ж перший урок!.. я сам винен...

— Ні, винен Мелфой! — вигукнула Герміона.

— Ми свідки, — докинув Гаррі. — Ти ж казав, якщо гіпогрифа образити, він нападе. Мелфой сам винен, що тебе не слухав. Ми розкажемо Дамблдорові, як усе було насправді.

— Авжеж, — додав Рон, — ми тебе захистимо, не журися.

Зі зморшкуватих кутиків Геґрідових чорних, мов жуки, очей викотилися сльози. Він притулив до себе Гаррі й Рона і так їх стиснув, що аж затріщали кості.

— Мені здається, Геґріде, ти забагато випив, — рішуче сказала Герміона. Вона забрала зі столу кухоль і вийшла надвір, щоб усе вилити.

— Свята правда! — погодився Геґрід і відпустив з обіймів Гаррі й Рона, котрі, похитуючись, стали потирати ребра. Геґрід важко підвівся зі стільця і непевним кроком вийшов услід за Герміоною. Щось гучно шубовснуло у воду.

— Що він там робить? — стурбовано запитав Гаррі Герміону, що саме повернулася з порожнім кухлем.

— Запхав голову в діжку з водою, — пояснила вона.

Увійшов Геґрід, з його волосся й бороди капотіла вода.

— Уже легше, — він протер очі і потрусив головою, наче пес, забризкавши їх усіх. — Дуже файно, що ви до мене зайшли, я й справді...

Геґрід раптом затнувся і глянув на Гаррі, мовби щойно його побачив.

— А ЩО ЦЕ ТИ ТУТ РОБИШ, ГА? — він заревів так несподівано, що всі аж підскочили. — ГАРРІ, ТОБІ Ж НЕ МОЖНА ТУТ ГУЛЯТИ, КОЛИ СТЕМНІЄ! А ВИ?! ЯК ВИ ПОСМІЛИ ЙОГО ПУСТИТИ?! — Геґрід ступив до Гаррі, схопив його за руку і потяг до дверей.

— Пішли! — сказав він сердито. — Зараз я тебе відведу... І більше ніколи не приходи сюди... вечорами. Я цього не вартий!..

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —

Ховчику шафі

Мелфой з'явився в класі аж у четвер зранку, під час спільного з ґрифіндорцями уроку зілля й настійок. Він гордо зайшов у підвал з пов'язкою, що підтримувала його забинтовану праву руку, і поводився, як герой, що здобув перемогу в якійсь лютій битві.

— Ну як, Драко? — дурнувато всміхнулася Пенсі Паркінсон. — Дуже болить?

— О-о, так, — Мелфой зробив вигляд, що мужньо терпить біль. Але Гаррі помітив, як він підморгнув Кребові й Ґойлу, коли Пенсі відвернулася.

— Сідай уже, сідай, — ніби між іншим кинув професор Снейп.

Гаррі й Рон похмуро перезирнулися: якби запізнилися вони, Снейп одразу вигадав би їм якесь покарання. Але Мелфой міг не хвилюватися: Снейп був вихователем слизеринського гуртожитку і ставився до власних учнів значно прихильніше.

Сьогодні вони готували нову настійку — розчин для зменшування. Мелфой поставив свій казанець біля Гаррі й Рона, тож усі вони почали змішувати складники за одним столиком.

— Пане професоре, — сказав Мелфой, — я не можу розрізати ці корінці, бо в мене болить рука...

— Візлі, розріж Мелфоєві корінці, — навіть не глянувши на Рона, звелів Снейп.

Рон почервонів, як рак.

— Твоя рука давно здорова, — просичав він Мелфою.

— Карочє, Візлі, ти що, не чув — розріж мені корінці! — самовдоволено вишкірився Мелфой.

Рон схопив ножа, присунув до себе корінці і нашвидкуруч почикрижив їх на великі нерівні шматки.

— Пане професоре, — поскаржився Мелфой, — Візлі перепсував мої корінці.

Снейп підійшов, глянув, а тоді криво всміхнувся з-під свого довгого й масного чорного волосся.

— Візлі, поміняйся корінцями з Мелфоєм.

— Але ж, пане професоре!.. — Рон цілу чверть години потратив на розрізання своїх корінців.

— Негайно! — погрозливо проказав Снейп.

Рон підсунув до Мелфоя свої старанно нарізані корінці і знову взявся за ніж.

— Пане професоре, мені ще важко почистити цю зів'ялу фігу, — сказав Мелфой, ледве стримуючи єхидну посмішку.

— Поттере, почисть Мелфоєві фіґу! — з ненавистю зиркнув на Гаррі Снейп.

Гаррі хутко почистив фігу і мовчки жбурнув її Мелфоєві. Мелфой посміхнувся ще нахабніше.

— Як там ваш дружбан? — тихенько спитав Мелфой.

— Тебе це не стосується! — відрубав Рон, не підводячи голови.

— Карочє, я боюся, що Геґрідові не довго судилося бути вчителем, — з удаваним сумом сказав Мелфой. — Мій старий не дуже зрадів, що в мене травма...

— Якщо не заткнешся, Мелфою, то я тебе й справді травмую, — огризнувся Рон.

— ...він поскаржився опікунам школи... А ще Міністерству магії. У нього великі зв'язки... А з такою травмою... — він драматично зітхнув, — хтозна, чи моя рука взагалі колись заживе?

— То ось для чого ти розігруєш цю комедію! Хочеш, щоб вигнали Геґріда? — від гніву у Гаррі тремтіли руки, і він мимохіть обезголовив сушену гусінь.

— І для цього, Поттере, теж, — прошепотів Мелфой. — Але є й інші вигоди. Візлі, поріж мені гусінь.

Тим часом Невіл, як і завжди на уроках зілля й настійок, накликав на себе чергову біду. Жахливішого предмета для нього не існувало, а те, що він страшенно боявся Снейпа, тільки погіршувало справу. Його настійка замість яскраво-зеленої стала...

— Оранжева, Лонґботоме! — Снейп на очах у класу зачерпнув трохи настійки, а тоді повільно вилив її назад у казенець. — Оранжева. Скажи мені, хлопче, ти справді такий нетямущий?! Я ж виразно сказав: одна щуряча селезінка! І дві-три краплі п'явчиного соку? Що мені робити, Лонґботоме, щоб до тебе нарешті дійшло?

Невіл почервонів і затремтів. Здавалося, він ось-ось заплаче.

— Пане професоре, — попросила Герміона, — я могла б Невілові допомогти...

— Міс Ґрейнджер, я не просив вас висловитися, — холодно відрізав Снейп, і Герміона, як і Невіл, зашарілася. — Наприкінці уроку, Лонґботоме, дамо пару крапель цієї настійки твоїй жабці. Може, хоч після цього ти порозумнішаєш.

У Невіла від жаху аж забило дух.

— Герміоно, допоможи! — простогнав він.

Шеймус Фініґан попросив у Гаррі мідні терези.

— Ти чув, що пишуть у "Щоденному віщуні"? — спитав він. — Начебто хтось бачив Сіріуса Блека.

— Де? — миттю озвалися Гаррі й Рон.

На тому боці стола нашорошив вуха Мелфой.

— Зовсім недалечко звідси, — збуджено прошепотів Шеймус. — Його побачила якась маґелка. Звісно, вона нічого не допетрала: подумала, що то звичайний злочинець і подзвонила на гарячу лінію. Та коли туди прибули з Міністерства магії, за Блеком і слід прохолов.

— Зовсім недалечко звідси... — повторив Рон, багатозначно глянувши на Гаррі. І, помітивши, що Мелфой підслуховує, додав: — Що, Мелфою? Тобі ще чогось нарізати?

Але Мелфой, злісно блиснувши очима на Гаррі, нахилився й просичав:

— Гей, Поттер, хочеш сам зловити Блека?

— Авжеж, — недбало озвався Гаррі.

Тонкі Мелфоєві губи скривилися в посмішці.

— На твоєму місці, — тихо вимовив він, — я б давно уже щось робив. Я б не сидів у школі, як чемнюсінький хлопчик, а скрізь би його шукав.

— Перестань патякати! — обурився Рон.

— Ти що, Поттер, не знаєш?— видихнув Мелфой, а його бляклі очі звузилися.

— Що не знаю?

Мелфой глузливо реготнув.

— Мабуть, не хочеш підставляти власну шию, — мовив він. — Карочє, сподіваєшся на дементорів? А я на твоєму місці помстився б. Я сам би його вистежив.

— Що ти таке верзеш? — розсердився Гаррі, але тут заговорив Снейп:

— У вас у казанцях уже всі компоненти. Тепер треба, щоб розчин трохи настоявся. Ви тим часом усе поприбирайте, а тоді випробуємо настійку Лонґботома...

Креб і Ґойл відверто зареготали, а бідолашний Невіл гарячково розмішував настійку. Герміона потайки шепотіла, що йому робити. Гаррі й Рон, усе поприбиравши, пішли до кам'яної раковини мити руки й черпачки.

— Що мав на увазі Мелфой? — зашепотів Гаррі, підставляючи руки під крижаний струмінь, що дзюркотів з гаргуйлевої пащі. — За віщо я мав би мститися Блекові? Він мені нічого не зробив... поки що.

— Він просто вигадує, — сказав Рон, — хоче, щоб ти зробив якусь дурницю...

Перед самим закінченням уроку Снейп підійшов до Невіла, котрий зіщулився біля свого казанця.

— Підходьте всі сюди, — звелів Снейп, поблискуючи чорними очима, — поглянемо, що станеться з жабкою Лонґботома. Правильно настояний розчин перетворить її на пуголовка. Якщо ж він усе наплутав — а я в цьому не сумніваюся, — то його жабка здохне.

Ґрифіндорці боязко приглядалися. Слизеринці були вельми збуджені. Снейп узяв Тревора, зачерпнув маленькою ложечкою Невілової настійки — вона була вже зелена — і влив її Тревору в пельку.

Запанувала тиша. Тревор проковтнув — лясь! — і на Снейповій долоні зазміївся пуголовок.

Ґрифіндорці шалено заплескали. Снейп невдоволено витяг з кишені флакончик, капнув на пуголовка якоїсь рідини, і Тревор знову став самим собою.

— П'ять очок з Ґрифіндору, — сказав Снейп, і на обличчях учнів зів'яли усмішки. — Міс Ґрейнджер, я ж казав не допомагати йому. Урок закінчено.

Гаррі, Рон і Герміона піднялися у вестибюль. Гаррі й далі обмірковував Мелфоєві слова, а Рон обурювався Снейпом.

— Зняти з Ґрифіндору п'ять очок, бо настійка була чудова! Чом ти не надурила його, Герміоно? Треба було сказати, що Невіл сам її зробив!

Але Герміона не відповідала. Рон озирнувся.

— А де вона?

Гаррі теж озирнувся. Їх минали інші учні, що прямували на обід до Великої зали.

— Вона йшла за нами, — спохмурнів Рон.

Повз них пройшов Мелфой у супроводі Креба і Ґойла. Він самовдоволено усміхався.

— Ось вона, — сказав Гаррі.

Захекана Герміона бігла по сходах нагору. Однією рукою вона стискала портфель, а другою мовби запихала щось у мантію.

— Як ти це зробила? — здивувався Рон.

— Що? — перепитала Герміона.

— Ти щойно була в нас за спинами, а тут раптом опинилася перед нами.

— Що? — Герміона трохи розгубилася. — Ну... просто я дещо забула й мусила вернутися. Ой! — Герміонин портфель раптом тріснув по шву. Гаррі не здивувався, адже там було напхано з десяток важезних книжок.

— Навіщо ти це все тягаєш? — запитав Рон.

— Та в мене ж он скільки предметів, — відповіла захекана Герміона. — Потримай, будь-ласка.

— Але ж... — Рон глянув на обкладинки книжок, — у нас нема сьогодні цих уроків. Лишився тільки захист від темних мистецтв.

— Ну... так, — завагалася Герміона, знову запихаючи всі книжки в портфель. — Цікаво, що буде на обід? Я вмираю з голоду, — змінила вона тему й рушила до Великої зали.

— У тебе не виникає відчуття, що Герміона щось від нас приховує? — глянув на Гаррі Рон.

*

Коли вони прибули на перший урок захисту від темних мистецтв, професора Люпина ще не було. Посідавши, витягли книжки, пера, пергамент, і чекали. Люпин нарешті зайшов, легенько всміхнувся і поклав на стіл свій старенький портфель. Він і далі був одягнений досить убого, але видавався не таким виснаженим, як у поїзді, ніби нарешті трохи від'ївся.

— Добрий день, — привітався він. — Прошу сховати всі підручники. Сьогодні в нас практика. Залишіть лише чарівні палички.

Учні здивовано перезирнулися і заховали все в портфелі. Вони ще ніколи не мали практичних занять із захисту від темних мистецтв, якщо не враховувати один торішній урок, коли Локарт притарабанив до класу клітку з ельфами і випустив їх на волю.

— От і добре, — сказав професор Люпин, коли всі вже були готові, — а тепер прошу за мною.

Спантеличені, але зацікавлені учні встали і вийшли слідом за професором. Він повів їх порожнім коридором, а тоді звернув за ріг. Там вони натрапили на Півза Полтерґейста, що висів у повітрі догори ногами і заліплював жуйкою замкову шпарину. Побачивши Люпина, Півз загойдав ногами і заспівав:

Люпин-голопупин,

Голопупин-Люпин...

Зазвичай Півз, хоч і був зухвалим грубіяном, ставився до вчителів з певною повагою. Усі дивилися на професора Люпина і чекали на його реакцію. На їхній подив, він і далі всміхався.

— На твоєму місці, Півзе, я відліпив би жуйку зі шпарини, — спокійно мовив він. — Містер Філч не зможе зайти по мітли.

Філч був гоґвортським сторожем, бездарним і вічно роздратованим чарівником, який безперестанку воював з учнями і з тим же Півзом. Півз, однак, пустив Люпинові слова повз вуха і лише зневажливо пирхнув.

Професор Люпин зітхнув і витяг чарівну паличку.

— На такий випадок є непогане маленьке закляття, — сказав він учням через плече. — Дивіться уважно.

Він підняв паличку на рівень плеча, скерував її на Півза і промовив: "Вадівазі!"

Жуйка кулею вилетіла з замкової шпарини і влучила Півзові просто в ліву ніздрю. Він шугнув угору, а тоді щез, проклинаючи все на світі.

— Круто, пане професоре! — захоплено вигукнув Дін Томас.

— Дякую, Діне, — сказав професор Люпин і заховав чарівну паличку. — Йдемо далі?

Вони зрушили з місця, а учні з усе більшою повагою позирали на вбогого професора Люпина. Пройшовши іншим коридором, Люпин зупинився перед учительською.

— Прошу заходити, — він відчинив двері і відступив набік.

У порожній учительській — довгій, оббитій панелями кімнаті — стояло безліч старих пошарпаних стільців. На одному сидів професор Снейп і дивився, як заходять учні. Його очі поблискували, а вуста кривилися в єхидній посмішці. Коли професор Люпин хотів зачинити за собою двері, Снейп сказав:

— Не зачиняй, Люпине. Я волів би на це не дивитися. — Він підвівся і стрімко пройшов повз учнів, аж чорна мантія замайоріла за його спиною. У дверях він розвернувся на підборах і промовив:

— Люпине, хочу тебе попередити, що серед цих учнів є Невіл Лонґботом. Моя тобі порада: не став перед ним надто складних завдань. Хіба що міс Ґрейнджер знову шепотітиме йому на вухо підказки.

Невіл почервонів. Гаррі люто зиркнув на Снейпа. Мало того, що він замучив Невіл а на своїх уроках, а тепер ще й глузує з нього перед іншим учителем.

Професор Люпин здивовано підняв брови.

— А я власне хотів би, щоб Невіл мені зараз допоміг, — сказав він. — Переконаний, що він чудово впорається.

Невіл став, здається, ще червоніший. Снейп зневажливо скривився і вийшов, грюкнувши дверима.

— Ну, гаразд, — мовив професор Люпин і повів учнів до протилежної стіни кімнати, де не було нічого, крім старої шафи, в якій зберігалися запасні учительські мантії. Коли професор Люпин підійшов до шафи, вона зненацька захиталася і гупнулася об стіну.

— Не лякайтеся, — заспокоїв професор Люпин тих учнів, які стривожено відскочили назад. — Це звичайний привид-ховчик.

Але більшість учнів, здається, таки занепокоїлися. Невіл дивився на професора Люпина нажаханими очима, а Шеймус Фініґан боязко поглядав на клямку, що вже аж тряслася.

— Ховчики люблять темні тісні місця, — пояснив Люпин. — комори, скрині, шафки під умивальниками... один мені був трапився навіть у кімнатному годиннику. Цей з'явився тут щойно вчора. Я попросив пана директора залишити його для нашого сьогоднішнього заняття. Ну, а тепер постає перше питання: хто такий ховчик?

Герміона підняла руку.

— Це так званий боґарт-формополох, — випалила вона. — Він міняє свій вигляд і перетворюється на те, що, на його думку, може нас найбільше налякати.

— Навіть я не зміг би пояснити краще, — похвалив її професор Люпин. Герміона зашарілася. — Отож ховчик, який сидить тут у пітьмі, ще не набрав ніякої форми. Він ще не знає, що саме може налякати того, хто стоїть перед шафою. Ніхто не знає, як виглядає сам ховчик, але щойно я його випущу, він одразу стане тим, чого кожен з нас боїться найбільше.

— А це означає, — вів далі професор Люпин, не зважаючи на Невіла, що мало не зомлів зі страху, — що на початку ми маємо перед ховчиком значну перевагу. Можеш сказати, Гаррі, яку саме?

Нелегко було відповідати на запитання, коли поруч аж підстрибувала Герміона, тягнучи руку, але Гаррі спробував.

— Hy-y... нас тут багато, і він зразу й не збагне, якої форми йому набути.

— Саме так, — зрадів професор Люпин, а Герміона розчаровано опустила руку. — 3 ховчиком найкраще мати справу гуртом. Він тоді розгублюється чим йому ставати — безголовим трупом чи слимаком-тілоїдом? Якось ховчик на моїх очах хотів налякати відразу двох людей і перетворився в слимачка без голови. Було зовсім не страшно... Заклинання, що збиває з пантелику ховчика, доволі просте, але вимагає великої зосередженості. Річ у тім, що найкраща зброя проти нього — сміх. Тому спробуйте змусити ховчика перетворитися на щось кумедне. Спочатку вивчимо це заклинання без чарівних паличок. Прошу повторити за мною: рідікулюс!

— Рідікулюс! — хором вигукнули учні.

— Добре, — похвалив їх професор Люпин. — Дуже добре. Але це була найпростіша частина. Бачите, самим лише словом тут не обійтися. І саме тут, Невіле, мені знадобиться твоя поміч.

Шафа знову затремтіла, хоч і не так сильно, як Невіл, що ступив уперед з таким виглядом, ніби йшов на шибеницю.

— Так, Невіле, — сказав професор Люпин. — Насамперед головне: чого ти боїшся найбільше в світі?

Невілові вуста заворушилися, але не пролунало ані звуку.

— Вибач, Невіле, не зрозумів, — підбадьорив його професор Люпин.

Невіл благально озирнувся і ледь чутно прошепотів:

— П-професора Снейпа.

Майже всі зареготали. Навіть Невіл вибачливо усміхнувся. А от професор Люпин замислився.

— Професора Снейпа... гм... Невіле, здається, ти живеш з бабусею?

— Т-т...так... — захвилювався Невіл. — Але... я не хочу, щоб ховчик перетворився на бабусю.

— Ні-ні, ти мене не зрозумів, — усміхнувся професор Люпин. — Прошу нам сказати, як зазвичай одягається твоя бабуся?

Невіл здивувався, але відповів:

— Ну-у.. вона завжди носить один і той самий капелюшок. Такий високий, з плюшевим яструбом на вершку. Тоді... довгу сукню... зеленого кольору... іноді лисяче хутро...

— А яку торбинку? — запитав професор.

— Велику червону, — відповів Невіл.

— Гаразд, — мовив професор Люпин. — А ти добре пам'ятаєш той одяг, Невіле? Можеш чітко його уявити?

— Так... — нерішуче мовив Невіл, не знаючи, чого чекати далі.

— Ховчик вирветься з шафи, побачить тебе, Невіле, і перетвориться на професора Снейпа, — сказав Люпин. — Тоді ти спрямуєш на нього чарівну паличку... ось так... вигукнеш "Рідікулюс!" і уявиш собі бабусин одяг. Якщо все вдасться, професор Снейпховчик з'явиться перед нами в капелюшку з яструбом, у зеленій сукні і з великою червоною торбиною в руках.

Усі зареготали. Шафа шалено захиталася.

— Якщо у Невіла все вийде, ховчик почне лякати всіх по черзі, — додав професор Люпин. — Постарайтеся згадати, чого ви боїтеся найдужче, і спробуйте страховисько перетворити на посміховисько.

Усі в кімнаті затихли. Гаррі замислився... Чого він боявся найбільше в світі?


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20