Допросилися в Бога: нині нас почали формувати в похідні курені. Настрій у стрільців пожвавився, хоч кожен знає, що завтра піде на смерть. Та ніхто тієї смерті добре не уявляє, і, мабуть, тому стала вона романтичною героїнею стрілецьких пісень.

Вечорами стрільці співають. Пісні зовсім нові, нинішні. Я не можу збагнути, звідки вони беруться, хто складає слова, хто придумує мелодію. Злітають щоразу інші, – сповнені солодкої туги, притаєної тривоги, примарних сподівань слави й безсмертя, – у похмуре небо над Карпатами.

А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас і залишитися у пам'яті нащадків єдиним відгомоном про крихітний стрілецький легіон, якому долею судилося згоріти в розшалілому вулкані війни?

Як ви умирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами, лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами…

Спіть, хлопці, спіть, про волю сніть, про долю-волю вітчини, чи ж можуть бути кращі сни? Спіть, хлопці, спіть…

Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сірій мряці слід по журавлях…

І де ж то взялося у тих піснях стільки правдивого і ще не звіданого болю, не знаю, та відчуваю, що те тужливе віщування смерті вкраплює в мою душу віру в життя: може, то не пісні, а молитви, благання, ворожба, замовляння від куль?

Стою неподалік у темряві, спершись на кріс, і слухаю нову вже пісню, складену, напевне, нині.

Співають стрільці – про мене і про мою Катрусю. Де вона?

Обмини мене, гостра куле, я такий ще молодий!

Завтра з Відня прибуде до Варпаланки запасна сотня стрільців. За два дні вирушаємо на фронт.

11 жовтня.

Сьогодні прибула до нас запасна сотня під командою сотника Івана Цяпки. З мукачівської станції примарширувала вона добре вишколеною колоною на варпаланський майдан. Сотник видався мені таким собі козаком-харак-терником, якого куля не бере: в очах нахабна лукавинка, вуса по-гусарськи підкручені, сам високий і худий, мов Дон Кіхот.

Я з неприхованим захопленням дивився на вмундироване в сірі нові шинелі й мазепинки військо, й мені ще огиднішим став мій гонведський синій мундир і високе нехарапутне чако на голові. Цяпка зупинив сотню владною командою «стій!», видихнув із себе сухе, мов торішній горох, «рррозійдись!», стрільці вмить розбіглися по майдані й почали закурювати цигарки.

Наш сотник Микола Стронський скомандував і нам розійтись, ми вже готові брататися з віденським поповненням, проте чекаємо, щоб гості, так ладно обмундировані, перші підійшли; сотник Цяпка вітається за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мій погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холодніє, він ступає у мій бік два маршові кроки, простягає руку й приголомшує мене питанням:

– Товаришу підхорунжий, чи є у вас цигарки?

Я механічно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кітеля і виймаю останні.

– Маю тільки дві…

– То я візьму обидві.

Він безцеремонно конфіскує моє куриво і маєстатичним жестом подає одну цигарку стрільцеві, що стоїть поруч. Стрілець, не дивлячись на сотника, бере, дякує, а з мене погляду не зводить. Я пильніше приглядаюся до стрільця, і враз обидва скрикуємо, кидаємося один одному в обійми, і аж тепер змішуються сині й сірі однострої.

– Михасю!

– Андрію!

Це неймовірно: мій однокласник із Коломийської гімназії, з яким ми розійшлися півтора року тому – я до Львова, а він до Відня, – Андрій Бабюк із П'ядик – тут!

Ще не вірячи в таку несподівану зустріч, я, ніби пароль, декламую віршика, яким ми дражнили Андрія, по вуха закоханого в гімназистку Ірку Стромецьку:

– Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папірчик…

– …в тебе губи, як коралі, і так далі, і так далі – без кінця! – докінчує пароль Андрій, і ми вже не сумніваємося у тому, що доля таки звела у Варпаланці двох колишніх нерозлучних гімназистів.

– Воюємо?

– Воюємо…

Знайоме високе чоло із залисинами, сині замріяні очі поета й артиста – Андрій писав віршовані п'єси, сам їх ставив у гімназійному драматичному гуртку й виконував головні ролі; я любуюся товаришем і радію, та радість від зустрічі пронизує гіркота: якщо один із нас загине, другий рідним розповість… Щоб прогнати сумні думки, запитую жартома:

– Ще віршомазиш чи вже перестав?

Андрій поважніє, відводить очі, ніби соромиться того, що має сказати:

– Я пробую сил у прозі, – мовить серйозно. – Цей жанр дає ширші художні можливості. Тобі смішно?

– Звідки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…

– Вибереш і ти, куди від себе подінешся? Я тобі в чомусь признаюся, і ти зарегочеш, бо воно й справді смішно: я настільки й донині закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й літературний псевдонім узяв від її імені: Ірчан. Мирослав Ірчан…

– Мені не смішно.

Цяпка із Стронським з цікавістю приглядаються до нас, врешті віденський сотник промовив:

– Благословляю вояцьке побратимство! Його й відсвяткувати варто б… Чи є у вас сир або ковбаса, товаришу підхорунжий?

Я ніяково знизав плечима.

– Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум є? Теж нема. То дуже зле. Зате є у нас – віденський. Правда, Андрію? Тож діставай з рубзака. Чотири чоловіки – це вже неабияка компанія, а до вечора, дасть біг, вона стане більша. Евентуально…

12 жовтня.

Не вдалося нам вчора розговітися із сотником Цяпкою. Тільки-но Андрій розкоркував пляшку віденського рому й роздав нам у руки похідні пугарчики, як на майдан прибіг вістун від отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усім сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярію на військову раду.

Цяпка наспіх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, і ми, мов по команді, випили.

– Евентуально, – крекнув він, і я зрозумів, що цим словом, яке вживають майже всі галичани, та жоден не зміг би перекласти його будь-якою мовою, сотник дозволяє налити по другій.

Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподіваючись удруге почути сакраментальне «евентуально», але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:

– Досить. Befehl ist Befehl[15]. Хто у вас курінний?

– Отаман Сень Горук, – відказав Стронський.

– Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хусті. Попрошу Коссака – він, знаю, призначений польовим командантом, – щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходімо, крігсколего[16], – узяв за плече Стронського. – Бо війна – війною!

– А він мені подобається, – сказав я, коли старшини подалися у бік кошової канцелярії.

– Старий кадровик, обер-лейтенант інфантерії[17], недавно перевели його до нас з армії. – Андрій зав'язав рюкзака й закинув на плече. – 3 такими у війську легко.

– А тут командують здебільшого цивільні, які, проте, устигли вже полюбити військову кар'єру.

– Що в цьому дивного, коли головою Бойової управи став посол до австрійського парламенту.

– Нічого, усі поволі змілітаризуємося.

– Тільки не Трильовський. У віденському коші про його Бойову управу вже й вірша склали і вмістили в польовому часописі «Самохотник»: «Кріпи, Боже, стрільців наших, кріси та гармати, а ми й з Відня Україні зможем волю дати».

– Не споневірюйся, Андрію, ще ж бо й не почалося.

– Я не споневірююся. Сам зголосився до віденської Бойової управи, як тільки почалася війна. До речі, я в університеті германістику студіював… А куди було йти: немає ж на Україні поки що іншого національного війська.

– Поки що?

– Так, поки що. Наш легіон – це ще не військо… Михасю, як не за рік, то за два обидві імперії, нині ще сильні колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому світі вибухнуть революції. Ми не знаємо, в яких уніформах і під якими прапорами вони будуть розгортатися. А поки що наше місце тут.

– І мусимо берегти себе, як лиш зуміємо. Нас кинуть проти росіян, а головна наша мета – залишитися військовою силою у Галичині, якій при першій нагоді загрожуватимуть польські легіони.

– Це правда. Тільки тут є одне велике «але»…

Ми зайшли до нашої стодоли, стрільці сиділи групками на сіні, пригощалися, хто чим міг. Ми з Андрієм посідали на підвалину, на якій колись стояла стіна. Перед нами простелилася долина, її на обрії загородили смерекові ліси, що спиналися по горбах до піднебесся. Через долину бігла до гір і вгризалася у них тунелем зігнута дугою залізниця – нею завтра ми в'їдемо в новий світ, уже залитий людською кров'ю. Дивно: тут благословенна тиша, а там пекло. Тут співи, а там – зойк. Тут життя, а там – смерть. Чому так створений світ – вічно на межі добра і зла?

– Ти мовиш про польські легіони, – заговорив Андрій. – Я знаю, що війна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько-українських стосунків. Неприродний за своєю моральною суттю, бо ж, як-не-як, – два сусідні слов'янські народи. Але фактичний, історично складений – завжди на ворожій стопі. Чому між нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, – ні?

– Бо чехи самі в неволі.

– Але ж у неволі й поляки. Чому їхня експансія спрямована не на захід, а на схід? Адже на заході страшніший для них ворог. Ворог, який другом ніколи не може стати. А на сході, з їхньої вини, потенціальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це – прокляття від Бога? Ні, усе йде від української роз'єднаності, яка робить нас слабшими.

– Починалася наша історія зовсім по-іншому, – сказав я. – Завойовник Галичини король Ягайло все-таки спробував спертися на східні сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщі й Литви, узяли собі за рівноправного союзника й українну Русь, а не поневолювали її…

– Рівноправного союзу між сильнішими і слабшими не буває, Михаиле. Польська експансивність народилася з гріха неповноцінності перед Заходом і фальшивого месіанізму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволі мусимо нині дублювати цей самий гріх в українсько-галицькому варіанті. Поглянь: так само, як і поляки, виступаємо проти східних сусідів, спираючись на Австрію і німців. Чи це не абсурд? У чиїй крові гартуватимемо свої багнети? В українській. А поляки – теж в українській.

– То де ти бачиш вихід?

– Наші провідці, засівши у Відні, своєю чергою, заразилися месіанізмом галицьким, – продовжував Андрій, не зреагувавши на моє питання. – А він не має ні частинки тих підстав, що в поляків. По-перше, поляки залишаються на одному боці барикад. По-друге, вони здобули протягом століття військовий вишкіл: ходили, хоч і з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтівками на карабіни під час Січневого повстання, з шаблями на батареї у Наполеона. Але ходили! А ми – ні. Наша військова школа закінчилася разом із козаччиною, яку ми після стоп'ятдесятилітньої перерви воскрешаємо не військовим умінням, а формою, рангами, званнями. По-третє, польська шовіністична чернь зміцнила свій завойовницький дух сенкевичівською фальсифікацією нашої історії. А яка в нас ідеологія? Де вона?

– Не говори так. Ми ж маємо Франка!

– О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрянців.

– Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ?

– Але винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ. Боротьба за єднання має стати нашою ідеологією, з нею будемо ми сильні. Тільки з нею зможемо стати на своєму західному кордоні й примусити сусіда-ворога назватися нашим другом.

Смеркло. Сьогодні стрільці не співали – лаштувалися до походу.

Настрій у нашій компанії підупав. Усе йде начебто своїм порядком: хлопці рибалять, вудять над ватрою тараню, я куховарю, сумлінно слідкую за розподілом продуктів і спиртного. Вистачить, ще й залишиться. Роботу над коряжиною закинув: відхотілося вирізьблювати лик злобної потвори, та й навіщо, коли її сутність ще не встигла стати музейним реліктом – вона, як ми недавно пересвідчилися, досить живуча.

Дні нашого відпочинку закінчуються. Післязавтра прилетить вертоліт, я нетерпляче жду його. Вільний час проводжу в наметі й відтворюю у пам'яті сторінки втраченого щоденника стрийка Михайла.

Був такий щоденник, я читав… На жаль, не знайшов його у сховку, коли повернувся з воркутинського концтабору додому. Зітлів чи миші з'їли?..

1928 року мій батько зустрівся із своїм братом на чесько-польському кордоні, що пролягав хребтом Чорногори, – на самому шпилі Говерли, біля прикордонного стовпа, який і тепер височить згадкою про колишні межі: сьогодні на ту масивну кам'яну бовду вилазять туристи й залишають там записки, а хто щедріший – то й пляшку міцного. Біля цього стовпа відбулася остання зустріч братів перед виїздом Михайла з Праги до Харкова. Домовилися у листах. За добрі хабарі прикордонники дозволили братам підійти один до одного на відстань трьох кроків й порозмовляти кілька хвилин. Михайло вичекав мент, коли упав туман, і віддав Іванові щоденник…

З півночі тягне пронизливим холодом. Затихли куріпки, не чутно вже в заростях верболозу писку лемінгів. Лише Вероніка щодня прилітає до нашого табору, тут є їй чим поживитися. Під смерічку, яку вона собі вподобала, я приношу наші недоїдки і вмовляю її, щоб не покидала нас. Вона поглядає на мене розумним оком, повертає голову і коротко каркає, ніби виправдовується, що від неї це не залежить, час сам її покличе.

Мертвих куріпочок я закопав на краю галявини: вони ще не вміли самі їсти, і через два дні їх не стало.

Ніхто про цей випадок не згадує: кожен із нас вдає, ніби нічого не трапилося. Степан Пеньков – теж. За обідами і вечерями сидимо разом, він вмикає свій транзистор, а ми й раді, бо розмова в його присутності не клеїться, а радіоприймач нагадує нам, що поза межами безлюдної тундри живе метушливий далекий світ, який для мене з кожним днем усе дужче віддаляється, і я з тривогою відчуваю, як у мою душу проникає туск осамітненості й покинутості.

Юра Ніструл, і до того мовчазний, тепер майже не розмовляє, хіба тільки про тараню, яка висить над ватрою, насиляна на жилку: та добре вудиться, а та надто скоро висихає. Віктор Горбов після риболовлі студіює медичну літературу, яку взяв із собою. Федір починає нудитися: усе частіше заходить до мого намету, часом кине жарт або розкаже старий анекдот, а більше лежить на надувному матраці й мугикає романс «Я встретил вас».

– Ти не можеш змінити репертуар? – запитую.

– Чому ні – «О, дайте, дайте мне свободу, я свой позор…» Правда, непогано виходить?.. Євгене, вибач, що втручаюся у твої болі. Твій батько не пробував у тридцять дев'ятому дізнатися про долю свого брата? Чи побоявся?

– У тридцять дев'ятому люди в нас ще не вміли боятися. То вже в сороковому почав до них добиратися страх.

…Цілий вересень і жовтень народ святкував. Я добре пам'ятаю ті дні. Ненависна санаційна Польща, яка змерзилася мені найбільше шкільними «поранками», враз перестала існувати. Скільки їх було, тих «поранків»! На честь пам'яті по Пілсудському. З нагоди конституції 3 травня. З нагоди проголошення Речі Посполитої– 11 листопада. І ті чужі для нас вірші, які ми мусили хором скандувати: «І wybila godzina wygranej, nasza Polska zrzucila kajdany w ten dzien»[18]… І ще чортзна-що, а все це, скріпивши серце, мусив проводити мій батько. Ми на ті свята замаювали смеречиною портрети Пілсудського, Сміглого, Мосціцького, тож з якою радістю я із моїм молодшим братом виконав розпорядження батька: зняти ті портрети й викинути до ями, в якій гасили вапно.

А потім – такі урочисті для наших дитячих сердець уроки рідною мовою! А ще мітинги, вечірні збори у школі, на які можна було приходити й мені. А ті пиятики дорослих у сільській крамниці – горілка ж дешева, як борщ! – і тости ґаздів та парубків: «Пиймо за нашу владу! Такої влади нам треба!»

Незабаром усе це скінчилося: треба було ставати до праці. Треба було здавати поставки хліба, молока і м'яса. А взимку поповзли чутки, що в якомусь селі заарештували двох колишніх членів КПЗУ, а ще десь вивезли в Сибір «багача» – власника п'ятнадцяти моргів поля…

До нашої хати тривога прийшла з листом із Харкова від стрийкової дружини Ніни. Я уперше дізнався, що є на світі таємничі й страшні Соловецькі острови, з яких ніхто не повертається. І туди запроторили мого стрийка. За що?

Наша мама ходила заплакана. Ми з братом ніяк не могли збагнути її горя: сумна, немов струєна, а коли батька нема дома, сидить за столом, закривши долонями обличчя, і схлипує… Чому, адже стрийко – не брат їй, не родич…

Батько був пригнічений і суворий. Ми допитувались у мами, що ж все-таки трапилося? За що його… Ми так багато наслухалися про стрийка Михайла, відважного дослідника Півночі, захоплююча книжка якого «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» була нами зачитана до дірок. Та мати мовчала. Потім ми бачили, як батько вечорами сидів за столом: писав, рвав папери і знову писав. Згодом ми дізналися, що він вимучував листа до Калініна, в якому просив звільнити з ув'язнення брата Михайла.

А навесні сорокового року батька викликали в коломийське відділення НКВС. Повернувся він із Коломиї, пам'ятаю, без кровинки на лиці й сказав до всіх нас:

– Про стрийка Михайла не згадуйте більше ні словом. А тепер чекаймо і ми своєї черги… Але ж казав я йому, казав на Говерлі: «Не їдь, газети пишуть про арешти на Україні, а ти ж був у січових стрільцях». Не послухався…

Того ж дня батько заховав Михайлів щоденник між кроквами і дахівкою на стриху. А я поклявся… Але це вже зовсім моє, особисте.