У синагозі було порожньо, лахмітники тупцювали якийсь час у проході між лавочками й не квапилися підходити до столика, на якому лежало розгорнуте Святе Письмо – тут було тепло, а там – у конюшні на Замарстинові і в підвалі на Пекарській, і в Ароновій халупі знущався з людей знавіснілий мороз.

Готові були ждати на раввіна хоч до ночі. Але невдовзі вийшов до них кантор і спитав, чого вони хочуть. Кантор упирався, запевняв, що раввіна нема, але Арон люто смикнув себе за пейси і прорік таке, від чого кантор позадкував і зник у притворі.

– До ребе прийшов Вічний жид!

Раввін зайшов не сам, він ніколи не розмовляв з віруючими наодинці, біля нього завжди стояв пахолок, який мав за обов'язок похитувати схвально головою під час проповіді раввіна і захоплено прицмокувати «це-це-це», – називався такий служка цецале.

Раввін погладив бороду, підійшов до лахмітників, довго придивлявся, морщився, врешті запитав, хто з них Вічний жид.

Агасфер підвів голову, мовив:

– Я. Я не подав води Ісусові, коли він ніс хрест на Голгофу.

– Вей мір! – охнув раввін і затулив долонями лице, він довго не віднімав долонь, щоб, крий Боже, ці люди не побачили в його очах глузливої посмішки, потім опустив руки і після хвилини розважливої задуми спитав:

– То ти – Агасфер?

– Агасфер, ребе, всі про це знають.

– І ти пам'ятаєш того лжемесію, якого на п'ятнадцятому році правління кесаря Тиберія, коли ігемоном в Іудеї був Понтійський Пілат, а архієреями Анна і Каяфа, розіп'яли на Голгофі?

Агасфер задумався, зиркнув на Арона, той підтакнув головою – не хотів розвіювати у старого його віри.

– Так, я мав криницю під горою, а він просив води, та не подав я. А тепер караюся. Але чому, чому караюсь тільки я, коли всі такі? І спокійно живуть, і вмирають, а я ходжу, ходжу, ходжу, забувши свій рід і батьківські могили… Ребе, поможи мені знайти людину, яка все віддає іншим, а собі не бере нічого… Тоді я успокоюсь і помру…

– Такого ти хочеш знайти? Вей мір, як можна знайти такого? Навіть птахи небесні… Але постій, між своїми ти не шукав?

– Як він може між своїми знайти таку людину, коли вони не мають що віддати, – вставив Арон. – Ребе, порадь, що робити, коли нема що віддавати?

– Шукайте – і знайдете, просіть – і дасться вам. Благословенний, в кого дорога чесна, хто в законі Господа ходить. Хто сіє із сльозами, той збере з піснями, – заговорив псалмами раввін, а цецале захоплено похитував головою, прицмокував, додаючи йому впевненості:

– Це-це-це!

– Але ж здобули беззаконники меча і натягнули лука свого, щоб повалити мізерного й бідного, – крізь сльози мовив Арон, згадавши Давидів псалом.

Цецале захитав головою, але вмить спам'ятався, що ці слова вимовив не раввін. Ребе схилив голову, думав, що відказати, потім спитав Арона:

– Чим ти займаєшся?

– Я торгував тютюном…

– І мав з того хосен?

– Мав…

– Це не той, Агасфере, якого ти шукаєш, – позирнув раввін на старого. – А ти що робиш? – звернувся до Курковського.

– Я трупів вивожу з міста і дістаю за це овес і гроші, – понуро відказав візник і підкинув у руці гульдена.

У цецале заблищали очі.

– І згорять вони у вогні вічному, – глибокодумно мовив раввін. – Це теж не той, Агасфер, якого ти шукаєш.

– Ребе, – підступив уперед Курковський, опускаючи на раввіна важкий погляд, – а той вічний вогонь насправді є?

– Є. Геєнна огненна – так сказано в Писанії.

– То чому б не використати його для отеплення міста? – запитав, дивлячись упритул на раввіна. – Чей замерзаємо живцем.

Цецале підступив до свого наставника й вибалушив на Курковського великі очі, щоб його налякати.

Раввін заговорив приповістками Соломона, цецале прицмокував, пан Курковський відступив назад, ховався від словесної зливи, мов від дощу під дах.

– Дай науку мудрому, і він стане ще мудрішим; не картай дурного, бо зненавидить тебе, а картай мудрого і будеш йому любий; з усілякої праці є користь, а з дурної балаканини тільки шкода; розумного докір більше діймає, ніж дурного сто ударів; і дурень, як мовчить, здається мудрим… – Раввін нарешті збився, а цецале, завертаючи очі, цмокав:

– Це-це-це!

– Ребе, ти не дав мені поради, – сказав Агасфер.

Раввін зосередився і, обходячи Арониху, зупинив свій погляд на Ясеві.

– Чим ти займаєшся?

– А я нічим, – відказав, посміхаючись, Ясьо. – Я веселий і потішаю людей.

– А що ти маєш за це?

– Втіху…

– Агасфере, – підвів руки раввін, – ти знайшов людину, яка все віддає, а собі не бере нічого!

Агасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повірити, що його рятівник тут поруч, старий увесь затрусився від радості, та раптом змеркла його втіха.

– Утіху? Тільки утіху? – заволав. – А пам'ять людям, пам'ять ти повернеш?

– Він сам не має пам'яті, Агасфере, – діткнувся рукою до його плеча Арон і повернув голову до раввіна, все ще надіючись на його пораду. – Ребе, скажи мені, де той чоловік, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?

– Я вас поховаю задурно, – сказав Курковський.

Агасферові очі знову зблиснули радістю і знову померкли.

– А пам'ять людям, пам'ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, – без роду, без вітцівських могил?

– Ідіть з Богом, – знетерпеливився раввін, йому стало досить цієї безглуздої розмови. – Бог сотворив добро і зло, і ми не в силі це змінити.

Арон покрутив пейси і з докором глянув на раввіна:

– Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигідне… Ребе, ребе, а ти – чи знаєш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?

– Хто спить у жнива, той чоловік безпутний… У вогні очищається золото, Господь випробовує серця, – відказав раввін. – Ідіть з Богом.

Цецале, прицмокуючи, підбіг до столика, на якому поруч із Святим Письмом стояла скарбонка, взяв її і підійшов до лахмітників. Ті здивовано переглянулися: якби в них були гроші, хіба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським і не відступав: за науку треба раввіну платити.

– Кодло гадюче, – проскрипів зубами пан Курковський, – як можете ви говорити про добро, будучи лихими? – І вкинув гульдена в скарбонку.

На вулиці всі розійшлися в різні боки – йти на спільний обід уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцької хвіртки, вони були втішені, що пан Курковський поховає їх задурно; Ясьо щасливо посміхався – він радів, що гроші злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопів і пропускав поміж пальці мідяки в лівій кишені; Агасфер зупинився, взяв за плечі Яся, пильно подивився на нього й сказав:

– Утішай… Але ти не той, не той! – Він повернувся, помахав палицею і, йдучи в протилежний бік, вигукував:

– Ну хто, хто дасть людям цілющої води й пам'ять їм поверне?!

Курковський приплівся на Замарстинів надвечір. Він думав тільки про одне: як пробратися в бойню і загрітися біля теплої туші. Але бойня була замкнена, і візник утратив будь-яку надію дожити на такому морозі до ранку.

Він подався до конюшні, а коли повертав за ріг, сахнувся: від стаєнних дверей ішли на нього дві темні тіні, й він подумав, що це конокради.

– Пане Курковський, – прошепотіла одна тінь, – ми давно на вас чекаємо. Мене звати Август Бєльовський. Нас одинадцять чоловік, на санях вмістимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…

– Мій Боже, десять ринських! – зойкнув Курковський, повіривши в цю мить, що той гульден був інклюзом[54] і повернувся до нього десятирицею.

– Дамо дванадцять, – сказав Бєльовський, йому здалося, що візник незадоволений обіцяною платою. – Тільки швидко. І коли вас хтось буде питати, скажете, що везете панів на полювання.

– Господи! Та я зараз… Я вже!

Сани були миттю споряджені, шкапи запряжені, десять хлопців збилися у васагу, один лише велетень не вміщався, стояв на полоззях. Бєльовський перепитав нервово: «Шашкевич не прийшов?» – і наказав візникові рушати.

Той новорічний вечір Маркіян провів на Збоїськах у помешканні Августа Бєльовського, правника четвертого року. З великого гурту академіків, які демонстрували на Ринку, на Збоїська пішло тільки десять чоловік і з ними два чужі: Міхал Сухоровський та коваль Йосип з Круп'ярської. Август назначив день переходу за кордон до повстанців на суботу.

Маркіяна мучили сумніви. У голові виношувався вірш про обступлення Хмельницьким Львова, схрещувалися козацькі шаблі з шляхетськими, а нині – ставати поруч? Так, часи змінилися, треба ставати поруч. Але з польським народом чи зі шляхтою? А хіба виступив народ – ота темна, мордована панством маса? Виступили офіцери, земляни, студенти і з ними Базилевич… Чому він пішов? Бо не в моді нині австрофільство, а йому хочеться бути на видноті. Може, це в нього не отямлення від підлості, а підлість нова? А я піду боротися проти російського деспотизму, щоб звільнити місце для шляхетських деспотів і українських парвеню?.. Колись козаки не підтримали Пугачова, і в цьому була їх фатальна помилка. А нині треба підтримувати поляків?.. Але що вони відвоюють? Економську неволю, офіцерську?..

Кілька днів тому Маркіян зустрів Вагилевича. Іван вернувся з гірських мандрів ще восени: в Коломиї його заарештувала поліція і відправила етапом у Ясенів Горішній до батька – щоб не волочився і не бунтував народ. Вагилевич ходив до університету вільним слухачем.

– Я вирішив перейти кордон – з Бєльовським, – признався Маркіян товаришеві.

– А тут хто буде орати? – Іван з докором глянув на Маркіяна й більше не сказав ні слова.

А й справді, що зійде на незораному, коли до народів прийде весна?.. «Квітка дрібная молила неньку, весну раненьку…» – бриніли слова, Маркіян ходив весь день неприкаяний, згадав про Любимського, давно не був у нього.

Старий мовчки вислухав Маркіяна, потім мовив:

– Я ж вам ще не доказав історії свого життя, Маркіяне. Може, згодиться. Ваш товариш має рацію. Адже той наш переліг орався дуже давно і недоораним залишився, закожушився бур'яном, чи не пора, поки та рілля не стала цілиною або мертвицею, піднімати ще раз скибу. У себе, для себе… Ви подумайте. Я от колись пішов на Україну, а Огінський, звісно, – до Костюшка…

– Композитор?

– Так, він…

Перед Маркіяном зринула мужня постать Огінського і тихо відійшла: це ж так природно, що він пішов до Костюшка; Любимський з Капністом теж зникли з-перед очей – куди їм було податися, як не на Україну, де повстали турбаївські селяни; рокотання бетховенської музики покотилося на європейські простори – зостався біля Маркіяна здивачілий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив біля царициних пантофлів, а на старість взявся воскрешати для себе свій край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальної сльози. Розкопував генеалогію свого роду, щоб довести нащадкам, що він не з простих пастухів, його втішали бандурою і піснею кріпаки, і байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра міг замовкнути й забути, хто він, а в історії залишився б тільки звироднілий старець із своїм гербовником.

Хіба не сталося так в Галичині? Хто вони нині – Острозькі, Корибути, Шептицькі – перевертні з русинським родовим коренем? Що за користь з їх генеалогії людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – їхнє це ймення чи ні? Хто з них, родовитих, полегшив їх панщизняну долю, хто взяв їх пісню, казку, легенду і показав світові – ось живе вітка українського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославлені колись духовні провідці, про що ви дбаєте опріч того, щоб знайти найвигідніше місце біля габсбурзького корита? Про що дбаєте і ви, отці духовні, крім доходів з похоронів, хрестин і парастасів? Хто підніме голос за вашу паству, яка забула свій родовід?

– Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркіян уголос.

Любимський не здивувався, він знав, про що подумав тепер Шашкевич. Підвівся з крісла – високий і сивий, його поморщене обличчя просвітліло, натхненно спалахнули очі, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, він стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темній тюрмі закінчив писати «Місто Сонця». Любимський взяв Маркіяна за плечі і довго так тримав їх, стискаючи, немов хотів увесь свій досвід, знання, життєвий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.

Врешті заговорив:

– Я записав, Маркіяне, усе своє життя: що думав і пережив… Ось тут воно, – він показав на товстий рукопис, що лежав на столі. – Передам його тобі, давно постановив. Не маю більш кому… Не все ти візьмеш з нього і не треба всього брати – тільки силу, а розпач відкинь, його й так забагато на світі, нині треба бути міцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, її уздрить народ. Може, тобі пригодиться прожите мною життя. Як підвалина для нового будинку. Тобі проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слід заглянути в минуле. Відкинь старий непотріб, але візьми стару пісню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом віків неволі. І не забувай, що єси сином Русі, за яку вмерти повинен. Бери, – подав йому рукопис. – І йди. Я дуже старий, я мушу нині тобі своє віддати.

Маркіян узяв рукопис, та не йшов. Обличчя бібліотекаря стало восково-жовтим, очі запалися під лоб, молодече яскріння вгасло в них, як тільки він замовк. Любимський опустився у крісло і ще раз повторив:

– Іди…

– Я покличу лікаря, пане магістр.

– Не треба, я здоровий… А втім, найкращий лікар для мене – ти, бо продовжиш моє життя… Нова ланка в безкінечному ланцюзі. А за візити я заплатив тобі чим міг: бери рукопис і йди.

…Захар Авдиковський мовчки подав Маркіянові листа, той глянув і ахнув: від Анни! Вбіг до своєї кімнати, поклав рукопис, розірвав конверт.

«Милий Маркіяне, – читав уголос, – мені так приємно було отримати від вас листа. Ви розрадили мою самотність, а ще нагадали про мого улюбленого поета. Я розумію русинську мову, бо живу серед русинів, – ваше тлумачення уривку доволі гарне, я знаю, чому ви взялися за переклад… Але повірте: ваша поетична інтерпретація поеми Гощинського дуже поступається перед оригіналом. Чи не краще творити своє, коли Бог послав вам цей дар?..

Про Гощинського знаю мало, тільки що вуєчка розпитувала. Він зустрічався з поетом у Львові, але яке то знайомство – за одну випадкову зустріч… Северину Гощинському тридцять років, родом він з Умані, товариш поетів-українофілів Тимка Падури й Богдана Залеського. Я читала вірші тих поетів, але ж яка різниця між ними і Гощинським! У Падури козацько-парубоцька бравада, Залеський плаксиво-пасторальний, а в Гощинського – думка, біль, сила. Каже вуєчек, що через участь у таємних гуртках він мусив покинути навчання в Умані – за ним нюшкувала поліція. За прикладом Байрона хотів виїхати на Балкани боротися за Грецію, та передумав – Польща теж в неволі. По дорозі до Варшави зупинявся у Львові…

Отож заходить мій вуєчек до кав'ярні, сідає до столу, за яким чекає кельнера поставний молодий пан з віспуватим обличчям. Розгортає вуєчек «Dziennik Warszawski»[55] і вигукує сам до себе: «О, «Канівський замок» Гощинського!» Взявся він читати надрукований у газеті уривок з поеми, а краєм ока бачить, що сусід не зводить з нього погляду. «Ну, то як?» – запитав поставний пан, коли вуєчек склав газету. «А так… Гощинський – завжди Гощинський. У «Банкеті помсти» нападав на аристократів, називаючи їх апостолами темряви, а тут – брязкає сталлю, дихає кров'ю, пожежами». – «Вам не подобається його поезія?» – «Добродію, як може не подобатися його поезія? Я до змісту маю претензії». – «То будьмо знайомі, – поклонився сусід. – Я – Гощинський».

Тепер Северин у Варшаві чи десь вже інде. Зі зброєю… І йдуть, ідуть наші соколи на той бік… А я така щаслива, що не загубилася до решти на задвірках австрійської монархії – є в мене батьківщина!

Пане Маркіяне, я б з приємністю зустрілася з вами. У суботу граю в касино Гехта. Хор Моцарта на мої вперті домагання нарешті виконає «Прощання з батьківщиною» Огінського. Якщо вирішите прийти, то не запізнюйтесь, – буде виконуватися тільки ця одна річ…

– Кохана, – прошепотів Маркіян, притулюючи листа до грудей. – В суботу у касино Гехта… В суботу… Мій Боже, – кинувся, – але ж субота нині! І вже вечоріє…

До касино було недалеко, та Маркіян біг, не зважаючи, що хтось там здивовано позирав на нього. Наближався до святково-білого Єзуїтського городу, йому ніколи було його обминати, поринав по коліна в синюватій габі неторканого снігу, помережаного слідами пташиних ніжок. Крізь обліплене снігом віття дерев проглядали великі, задраповані жовтими шторами вікна касино; на розчищеному тротуарі Маркіян обтрусився, підійшов до касового віконечка і взяв квиток за п'ятдесят крейцерів.

Це були останні гроші, вуйко Захар платить йому за працю аж у кінці місяця. Згадав цієї миті, що треба буде роздягнутися в гардеробі, а костюм у нього далеко не візитовий. А в мозку билися, діймаючи приглушеною ревнивістю, слова з Анниного листа: «Северин у Варшаві зі зброєю…» Так інтимно, без прізвища – «Северин…». Ідуть соколи на той бік… Вони знайшли свою батьківщину. А я не йду, я теж знайшов її і зостаюсь на ній… Хай кинуть в мене каменем ті, які не мають батьківщини…

Зал був неповний – це ж не редутовий бал і не торгові контракти, о, при тих оказіях в касино Гехта ніде голці впасти… А нині тут тільки ті, хто має батьківщину… Маркіян сів скраю у вільне крісло; на сцену вже виходили хористи, а за фортеп'ян сіла вона. Моцарт чекав, поки хористи зосередять свою увагу на його руках, Анна невідривно дивилася на диригента, а Маркіян бачив тільки відбитий на стіні її гострий профіль, до половини закритий зливою волосся, – невловимий, далекий, недосяжний, – на обличчя Анни падала тінь Моцарта.

Руки диригента звелися вверх, і полилися в зал перші акорди.

Маркіян не вперше слухав полонез Огінського, вельми модний у Львові. Його виконували у кав'ярнях і рестораціях, під тужливу – з надривами і схлипами – мелодію танцювали закохані пари, геніальний твір спрощувався, заяложувався, ставав буденним, його награвали на гітарах екзальтовані дами в салонах і льокалях, – та ось приглушено заталанів спів, мов стримуваний чоловічий плач, зроджений болем за друзями, що впали на полі битви. Покидають підкорену Варшавську Прагу костюшківські бригади і з ними знайомий уже Маркіянові з розповідей Любимського автор полонезу; тягнуться жовніри журавлиними ключами на вигнання – під синє й чуже італійське небо, уже за горбами рідна земля. Вдарили розпачливо акорди, і прорвалося ридання – а чи не станеться так знову нині; вдарилася прощальна пісня об стіни залу, об душі слухачів, почувся схлип.

Пісня вихоплювалася на простір і, провіщаючи горе, вселяла водночас несхитну надію – вернуться на рідну землю ті, хто здатний плакати за нею: розбиті польські бригади, козаки із задунайської чужини, негри з американського ясиру, декабристи з сибірських рудників, – для боротьби повернуться усі, в кого є своя земля. Бо вона – людська сутність, радість і надія.

Не було оплесків. Першою із сцени зійшла Анна, Маркіян вів очима за її тінню, що сковзала із стіни, та не пішов за нею. Та й чи наздогнав би він її? Анна не могла тепер належати йому, вона полинула за піснею через Туринку і Белз на польські простори, де бився за волю своєї батьківщини Северин, а він, Маркіян, мусить вертатися із забуття, з народної непам'яті до свого краю, не менш стражденного, ніж Польща, і постала рідна земля перед ним – велика і неозора, розкинута по обидва боки Збруча, по обидва боки Дніпра, чекаючи на кожну мить його життя.

Раптова снігова хуртовина зашаленіла вулицями і провулками, Маркіян вийшов з касино і подався назустріч вітрові в бік Гетьманських валів, колючий сніг охолоджував розпалене чоло, він кутався у благеньке пальто і шепотів, молився, клявся:

– Сполошите мою долю і проженете щастя, нуждою м'я вдарите і нашлете злидні, знидіє моя радість і плач мене огорне, окуєте мене тугою вранці, а ввечері журбою, вирвете мені очі й душу, та не вирвете віри і не вирвете любові, бо руське моє серце і віра руська!..

Схопивши голову в руки, він ішов навмання, відречений від себе самого, від свого кохання, не належачи більше собі, покликаний до дії, у полум'ї якої мусить згоріти.

Отямився від вигуків, що долинали з протилежного боку Полтви; звідкись знайомий старечий голос долав хуртовину, вітер розносив над містом обривки фраз, і врешті рівний струмінь вітру доніс до Маркіянового вуха слова, і він згадав, де і коли їх чув:

– Хто, хто допоможе голодним і спраглим? Хто подасть води тим, які хрест несуть?!

– Я подам… – прошепотів Маркіян, повернувся і зник у провулках Хорунжчизни.

…Старий бібліотекар дивився у відхилені двері вслід за Маркіяном і не підводився, щоб замкнути їх на защіпку, – йому стало спокійно і добре на душі, немов мандрівникові, який дійшов до своєї мети і має право спочити.

Тягнуло з коридора холодом, таки треба замкнути двері, та пройняло враз Любимського дивне й непереборне передчуття, що нині ще хтось зайде до нього. Він вичікував і думав: хто ж, ну хто?

Глянув на застелене білим покривалом незаймане ліжко і зрозумів, що жде її. Так, її одну. Адже мусить прийти – кінчається дорога, і якщо нині на ній не зустрінуться, то вже й ніколи.

І Уляна зайшла. Тихо й звично, мовби приходила сюди щодня; була молода й одягнена так само, як тоді, на Мгарській горі, – у квітчасту корсетку й червоноткану юпку. Русява, мов споловіла тирса, коса спадала на груди, вона підійшла до ліжка, яке так довго чекало на неї, відкинула покривало, підбила подушку і аж тоді повернула до мужа голову, усміхнулася й кивнула, щоб ішов до неї…

На другий день директор Закладу Оссолінських Слотвінський, не побачивши Любимського протягом усього дня в бібліотеці, зайшов перед вечором до його келії.

Старий лежав на ніколи не займаному ліжку із схрещеними на грудях руками.