Розділ п'ятий

Тиха Сула ледь-ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття від недалекого тупоту – із-за Агарської гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука річки, наближався хтось кінний. Піший подорожній саме присів спочити над річковим вигином, відклавши набік костура й торбу. Він чув повільний тупіт копит, та не оглядався: колихалася ряска, і верби пили віттям воду, і осокори сивіли од вітру на просторому Засуллі. Вода приковувала до себе зір: повагом і дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль філософа, розтинаючи степ на зелені обаполи.

Позаду тупотів світ. Той світ уже протягом багатьох років уперто ловив мандрівника: заманював золотом, лякав голодом, обіцяв спокій, розкіш і славу. А він обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: світ тупотів. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозові бурчаки, непізнаний і таємничий, наче макрокосм, оголений і бридкий, як коростяні болячки. Світ цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, і він утікав од нього до батьківської оселі в Чорнухах, щоб там знайти спокій.

Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною – малою, та вагомою, як атом в астральному тілі. Що легше пізнати: природу великого світила чи найменшої його частки? І те і те важко. Та якщо велике тіло страждає важкою хворобою чи стоїть на грані незвіданого розвитку, то починається цей занепад або розквіт у найменшій його крупинці. І треба передовсім пізнати ту крупинку. Пізнати світ, що втомлює, і вабить, і тримає людину у своєму полоні – через самого себе… Своєю думкою.

Тупіт уже за спиною, чути мову вершників, та не оглядався мандрівник, задивлений у плин ріки, заглиблений у себе. Аж коли рівномірне тупотіння копит уже віддалялося, він повернув голову: в напрямі до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом їхали два вершники – один у козацькому жупані, другий у селянській свиті.

Подорожній підвівся. Відлетіли думки, і Сула вже не здавалася більш стужавілим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою – текла між кучерявими берегами спокійна річка, над якою він віднайшов щойно спокій і впевненість духу. Підняв костура, закинув торбу на плечі й подався услід за вершниками до Лубен.

– Тепер озирнися, Сисою, – промовив літній козак до молодого супутника. – Звідси видно Мгарський монастир у всій його величі. Я умисно вибрав цю дорогу, виїжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скоріше, ніж хороми Кулябки. Он дзвіниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далі – маленька церковця Святого Афанасія, для якої і робитимеш іконостаса, якщо дійдеш згоди з лубенським полковником.

Парубок спинив коня і довго вдивлявся на вершину кручі, де стриміла у небо триповерхова дзвіниця з колонами на кожному ярусі і зеленіло п'ять бань собору, уквітчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.

– Зело чудесно! – вигукнув хлопець і, від'їхавши конем трохи далі, побачив у кінці просторого й рівного плато малу гранчасто банну церкву, подібну до скарбнички.

– Дивлюсь я на тебе, Шалматов, – мовив старий козак, – і серцем радію, що потрапив ти в мої руки. Дай тобі, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, ніж те, що ти витворив для мене в Покровській церкві в Ромні. Бо, зрештою, не для мене і не для Кулябки докладаєш працю своїх умілих рук, а для Бога і нащадків наших. Ну, й гляди сьогодні: лубенський полковник – чоловік мудрий і чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу-ліпшу плату.

– Петре Івановичу, – відказав Сисой Шалматов, – купці у Твері, звідки я родом, радо платили б мені втридорога, аби я лише оздоблював їм церкви за їхнім смаком: ідолів полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних – за їхньою ж подобою. А я шукаю волі своєму вмінню. У графа Розумовського купався б я у золоті, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять інші, а в мене один регул: подамся до Арабії – вивчу арабески, в Елладі еллінську різьбу осягну, в Україні, що стала мені другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Твері я малював знедолених кріпаків у вінках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимів з пухкими личками панянок – багатим був би. Тож не для вигод роблю я свої витвори, а з душевної потреби, та ще й на хліб насущний.

Шалматов мрійливо вдивлявся у далину, що мерехтіла золотими хрестами, і вдоволено усміхнувся Калнишевський. Тепер він вже не випустить з України тверського майстра. Хай Розумовський спроваджує собі іноземців – сліпий не бачить, глухий не чує, – а Калнишевський руками Сисоя оздобить Україну дивотворами, і впізнаватимуть нащадки себе і свою душу не в гебрайських чи латинських ликах святих, а у своїй власній подобі.

Приблукав Сисой з Батурина на Січ три роки тому, коли Калнишевський був ще військовим суддею. Так і так – зроблю я вам для церкви щось на пробу. І зробив – цілувального хреста для січової Покрови. Здивувалися старшини, та віри не йняли – де ж бо отакий зачуханий парубчак міг так дрібно викарбувати узором трираменного хреста, а посередині страсті Христові ніби на монеті відтиснув. Сказали йому зробити царські врата для Покрови, а тоді вже не пустив Калнишевський Шалматова в мандри. Цієї осені послав його до Ромна іконостаса робити. Нині Калнишевський повертається з оглядин. Напевно світ ще не зрів такого чуда! Чи приїде коли-небудь Розумовський поглянути й пожалкувати, якого майстра не зумів оцінити, – того не знати, але люди ходитимуть до цього дива, поки вік. Не злічити завиток і гірлянд, що прикрашають дерев'яні колони; посередині іконостасу викладена рельєфна картина укріпленого Ромна зі стінами й вежами, а святі в шароварах і кунтушах козацьких – єресь яка! А чом же єресь? Благо ж бо чинять в Україні – не в Єрусалимі.

Сисой, надивившись, мовчки повернув коня й поїхав попереду, Калнишевський – слідом…

Здається, цим самим шляхом повертався колись козак Петро Калниш з Ромна додому, коли-то кошовий Гордієнко втік з полтавського поля вслід за Мазепою до Бендер, а Меншиков послав полковника Яковлева руйнувати Чортомлицьку Січ. Довго не здавалися козаки, аж поки не повірили прилуцькому полковникові Гнату Ґалаґанові – мовляв, з миром іде військо Меншикова, – і пролилася невинна кров. Ґалаґан дістав за це села Моровицю та Вереміївку, а решта козаків під проводом отамана Якима Богуна втекла на дубах до татарів в Олешки, на Кардашинський лиман, Калнишевський повернувся тоді до Роменської сотні Лубенського полку.

Давно це було.

А Мгарський монастир стоїть, як і стояв. Він і стоятиме, до нього не діткнуться людські пристрасті, воєнні завірюхи, то чей розкаже колись нащадкам історію краю мовчазними витворами майстрів. Розкаже без подробиць, проте засвідчить міць людського духу, котрого не могло здолати лихо.

Подробиці не знадобляться прийдешнім поколінням. Чи ж то їм треба буде знати, коли вперше обирали Калнишевського отаманом, коли його спихав за допомогою київського генерал-губернатора Леонтьева той же Лантух, а потім знову товариство обирало Петра?.. Їх цікавитиме, на яку висоту розуму, духу, хоробрості спроможні були тоді піднятися люди. А може… Може, доскіпуватися будуть до кожної дрібниці й згадають колишнє колінкування отамана в Петровському… Але тоді, певно, згадають і його добрі, хай і малі, діла. Хоча б те, що ось недавно він у столичній депутації відстояв-таки в цариці Самарську паланку, яку хотіли прилучити до Новосербії, що подав Сенатові копії універсалів Хмельницького, що описав кордони Запорізьких Вольностей і подав на затвердження до Іноземної колегії. Хтозна, чи міг би це зробити, якби не став тоді перед царицею на коліна…

«Ні, не забуде історія нічого, – думав Калнишевський. – Згадає вона і Василя Мировича, страченого торік на Ситному ринку за те, що хотів визволити із Шліссельбурзької фортеці царевича-в'язня Івана Антоновича. Згадає історія навіть земноплаза Теплова, що намовив Розумовського домагатися в цариці спадкового гетьманства і тим самим спровадив на нього гнів її величності – гетьман мусив зректися булави. Дорікне історія й самому Розумовському, що через своє лінивство й жадобу до багатства та петербурзьких почестей дочасно поховав Гетьманщину. Усе запише. Та факти ці зостануться у книгах. А на землі стоятимуть німі свідки діянь людей всесильних і знедолених. Далекий нащадок побачить жорстокість царів у постатях атлантів, що на своїх шиях тримають тягар Катерининського палацу в Царському Селі; яхонтові й рубінові зали кричатимуть про злиденність кріпаків; батуринський палац стане ганьбою ледачому гетьманові… Іконостас Шалматова мовитиме про вічний дар народу творити велике й прекрасне».

Сисой їхав попереду, теж задуманий. Певно, роїлися в його голові химери майбутніх образів, бо коли-не-коли він по-дитячому сам до себе всміхався і раптом лунко зареготав.

– Якось я бачив скоморохів у Києві, Петре Івановичу. Вони саме приїхали на Поділ зі своїм балаганом. То дотепні й мудрі люди! А я собі тепер подумав: чей же ангели – теж колишні люди. Зроблю я Кулябці ангела-скомороха – не для сміху, а для радості. Бо віра повинна приносити нам не тільки страх і покору, а й втіху, і силу, і впевненість у самому собі…

Вершники під'їжджали з боку Пирятинських воріт.

– Дивись не пересаджуй у своєму захваті, Сисою, – проказав перегодя кошовий. – Бо куца й запорізька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якій уже й гетьмана немає. Наш патріарх не полюбляє посполитого малярства, ну, а києво-печерські отці – ті тобі не пробачать зухвальства.

– На Січі не дістануть мене голими руками.

Калнишевський спохмурнів.

Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросійської колегії графа Румянцева на поклін ходити мусить. Підземні ходи поробив від Сули аж під свій палац, а консистентів[5] на постій пускає, кланяючись. Школи позакладав по всіх сотнях, світло науки ширить, а темне кріпацтво йде собі. Гай, гай…

Кошовий не пугукав за звичаєм перед воротами міста: вартові впізнали Калнишевського. Вершники в'їхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалік, боячись підступити ближче до будинку військової канцелярії. Збоку хмурився заґратованими віконцями острог, а з-за Троїцької церкви, з-поміж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дім полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.

Кулябку звідомили про приїзд знакомитого гостя, він заметушився, викотився надвір, навстіж відчинив браму.

– Це ти, Петре? А щоб тобі нудно було!

– Та я ж.

– Що ж ти, живий?

– Та начебто живий, та об тім добре не відаю, – потішався Калнишевський з розгубленості полковника.

– Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?

Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс» – позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.

Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.

– То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, – пояснив Кулябка. – Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, – полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, – чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?

– Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.

З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.

– Данило чи Григорій? – спитав полковника кошовий. – Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.

– Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, – вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.

Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягай сулію з горілкою, яку тут же розпили і п'яні, як чопи, заснули на березі озера.

Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.

– Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, – розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев'яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав – хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? – і заговорив, виправдовуючись:

– Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики – на екзерцяціях при сотнях, і за Румянцева ті школи не скасовані. А скільки в Києво-Могилянській академії учиться – з Пісок, із Плелова, з Лохвиці, з Хорошкова… Та хіба за це хтось гавкне вдячне слово? От і вийшла в мене з людьми лиха консеквенція… Скажи сам, людські діти вчаться, то чому б мої не могли? Розумовський – він сам у Страсбурзі едукацію здобував – порадив мені синів прилаштувати в королівському педагогіумі…

Калнишевський вихилив кухля і відставив його набік.

– Чував я дещо, чував… Не гоже сини твої чинять, бо річ не лише в полковницькому гаманці. Люди дивляться на нас, світ дивиться на дітей наших, які – там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, – кошовий засміявся, – то ти вже кота в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…

– А щоб тобі Бог снився та хліб родився! – полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.

– Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?

– Тьху, пипоть тобі на язик, – уже сердився Кулябка. – Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.

Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про діло, та останні слова Кулябки здивували його: він ходив чимало по Запорізьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.

– А ті степи були безлюдні? – спитав наївно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.

– Ти гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?

– А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…

Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.

– їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.

– А я вже наївся, – сказав Сисой і вийшов з-за столу.

Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.

– Іван у город подався, – відповів полковник, – ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.

Юнак нахилився вперед здивований.

– Я маю честь бачити Григорія Лантуха?

– Он як воно діється, Петре! – сплеснув у долоні Кулябка. – Ти спитай його за королів та короленят – усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.

Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.

– Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?

– Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…

Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.

– Тю-у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько-мати?

– Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.

– Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! – ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.

– Он які вони, – зітхнув перегодом Кулябка. – Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв – тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по-чужинецькому…

Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:

– Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.

– А розтрачене – то чиє вже буде?

– Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по-козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.

– Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, – мовив Калнишевський. – До січової канцелярії і газети французькі, й бомаги всякі, по-чужому писані, приходять, а ти б їх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до січової школи. Чи не думаєш ти, що мудрі голови потрібні й в Україні?

– Що вдієш, коли багатьом захотілося римлянами стати, – почувся голос за хвірткою. Високий худорлявий чоловік, років під п'ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками.

Кулябка почимчикував до воріт, перехиляючи голову, та впізнати пришельця не міг, хоч той усміхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тоді непрошений гість відхилив хвіртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сів на лавицю. Ніхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сів, уламав шмат хліба й почав їсти.

– Зголоднів я та й подумав, що хто-хто, а полковник Кулябка, якого я пам'ятаю ще з того часу, коли він лубенським обозним був, нагодує козака з Чорнуської сотні.

– Григорію Савичу! – скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацької звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столі.

Павло Любимський аж тепер присів до столу. Він чув про Сковороду ще в Києво-Могилянській академії. Багато говорили спудеї про те, як заманювали Григорія Савича до царського двору, а він відповів: «Я не покину батьківщини. Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

«А чи потрібен Україні отой сопілчано-овечий патріотизм, коли можливостей прикласти сили розуму в Україні менше, ніж у Росії?» – думав не раз Павло. А тепер мандрівний філософ наче прийшов на допомогу Калнишевському, який тільки-но переконував Любимського не кидати рідного краю. Павлові схотілося почути сковородинський афоризм з уст самого автора й переконатися в його правоті або ж відкинути назавжди як непотрібну патріархальщину.

– Що поробиш, – повторив згодом Сковорода. – Мене ось вигнали з Харківського колегіуму, вигнало зборище мавп філософських, що ніякої суті в істинній науці не розуміють. Вигнали, щоб не було мене в Україні. А до двору, в римляни, запрошують, сподіваючись прибрати до рук страхом, марнославством або ж золотими цяцьками… Але хай благословить Господь край над Сулою: я нині тут віднайшов нарешті спокій…

– Що почнеш діяти, Савичу? – запитав Кулябка, журливо похитуючи головою.

– Наймуся до тебе, полковнику, синів твоїх учити… Та ти не турбуйся. Я щасливий, що збагнув найголовніше, воно триматиме мене і кожного, хто се пізнає, у рівновазі. Нас учили вірити в триєдиність Бога, а я пізнав триєдиність світу. Ми завжди лякаємося незвіданості макрокосму – світу, де все народжене проживає. Бо не можемо його зрозуміти. Втікаємо від нього або ж прагнемо багатства, розкошів, щоб обдурити себе, буцімто знайшли щастя.