– Я на хвилинку! – гукнула вона з порога.
      – Чому так? – почула з кухні веселий привітний голос і зраділа: її впізнали, їй раді, на неї чекали.
      – О, моя мила! – вона влетіла на кухню, де так смачно пахло прянощами, й розцілувала підставлену на цей випадок щоку. – На мене вже чекають найневідкладніші справи! Ого-го!
      – Наприклад, ось ця чарка із моєю фірмовою наливкою?!
      – Спокуснице, зміючко, янголе мій! Я готова у ній втопитися!
      – Тільки – разом!
      – З тобою – куди завгодно!
      – Ти занадто довірлива… Це небезпечно. Треба бути обережнішою. Світ улаштований не під тебе.
      – Я це знаю. Тому й тікаю сюди. Ти вмієш зупиняти час. І мене також… Пам'ятаєш свій перший дзвінок – ти зупинила мене на самому краю, таке не забувається.
      – Тепер тобі краще?
      – Мені нормально. Нор-маль-но. Більшого мені не треба.
      – Як він?
      – Ти здогадалася?! Звідки ти здогадалась? Ти – мій Бог! Ти все знаєш…
      – Це дуже просто. У тебе зараз зовсім інші очі. І я не знаю, чи добре це?… Я боюся за тебе…
      – Не хвилюйся. Він не про що не здогадується. І не здогадається – більше в цю воду я не ступлю. Мені цікаво спостерігати тільки за собою. Це такі дивовижні зміни у підсвідомості. До речі, у тебе є Фройд?
      – Порийся в шафі. Десь мав бути. Але навіщо тобі Фройд – зараз це вже не модно. Візьми Ніцше. Це Мефістофель за плечима людства.
      – О, знаю, знаю – «підштовхни того, хто стоїть на краю прірви…», щось таке…
      – Єй дещо інше: «…і тоді відітни верхів'я, бо з поверженим – не підведешся. Відітни!»
      – А це що таке?
      – Треба читати сучасних поетів. Це – один із найкращих. Он візьми, книжка на столі…
      Вона майже одним ковтком випила повну склянку наливки. Дивовижного, ні з чим не порівнянного напою, який робився тільки тут – млів, як травневий тягучий мед, у великому бутлі, час від часу щось промовляючи марсіанською мовою прозорих червонуватих бульбашок, муркотів, як добрий кіт, і ховав у собі усі таємниці сторічних виноградних плантацій.
      – А знаєш, – сказала вона, – я колись почула одну дивну річ: у пору цвітіння виноградної лози у винних погребах починає грати вино, вже розлите по пляшках… І цього не може пояснити жодна наука! Мертві, розчавлені, вижмакані вщент ягоди, що вже перетворилися на рідину, відгукуються на цвітіння своїх ще живих побратимів…
      – Мабуть, це – про мене… Я так радію, коли тобі добре. Ну, не затримуйся, лети, пташко. Тобі вже пора! Я теж маю засісти за роботу. Ти сьогодні мене порадувала.
      – Можна, я візьму твої туфлі?
      – Я їх тобі дарую.
      Вони розцілувалися.
      «…Бо з поверженим не підведешся. Відітни!» – перечікуючи червоне світло на перехресті, знайшла вона рядок у невеликій поетичній збірці. Отямилася лише тоді, коли почула пронизливий сигнал кількох машин позаду себе й натисла на газ…

* * *

      Роман сидів над повною тарілкою гречаної каші. Мірра влаштувалася навпроти і з поглядом екзаменатора спостерігала, як він їсть. Роман із ненавистю заштовхував у горлянку погано проварені (так корисніше для здоров'я, вважала Мірра) зерна. Він знав, що зараз дружина переповідатиме зміст минулої серії «Тропіканки». Вона вже хотіла заговорити, як Роман узяв ініціативу в свої руки:
      – По-моєму, ти за останні п'ять років стала занадто опасистою…
      Він прискіпливо подивився на огрядне тіло дружини, затягнуте в махровий квітчастий халат.
      – Ну, ти даєш! – обурилася Мірра. – А двох дітей тобі народити – це ж не жарт! Що ж тут такого? Раніше тобі подобалося… І, до речі, подивись на себе – де твої кучері?
      Раніше він і справді шукав жінку, яка б відповідала його уявленню про красу: великі стегна, масивні груди й тоненька талія. Й обов'язково – світле волосся, коротко підстрижене й закручене, як ніжний ягнячий пух. Двадцятирічна Мірра була саме такою. Він аж задихнувся, побачивши її в студентському гуртожитку. І що зараз?
      – Ну, як, спіймав маніяка? – голосно позіхаючи, запитала дружина.
      – Облиш! – знервувався він. – Це не так цікаво, як ти гадаєш. Вчора – третій труп.
      – І теж обскубаний? – загорілися Міррині очі.
      – Теж… Слухай, – раптом схопився він. – А як називається тканина з полиском? У тебе, здається, колись була така блузка…
      – Тафта? А тобі навіщо?
      – Це – дефіцит?
      – Зараз нічого не дефіцит, – аби були гроші. А тій оїй блузці років двадцять… Ти ж нову не купиш!
      – А де вона?
      – Навіщо тобі? Висить десь у шафі…
      Роман проковтнув останню ложку каші і пішов поратися в шафі. Перекинувши й перевернувши усе, що потрапило до рук, він нарешті знайшов цю блузку. Вона протерлась у багатьох місцях, але темно-синій полиск лишився, він навіть відчув двадцятирічної давности запах парфумів, якими захоплювалися тоді дівчата, – «Шахерезада». Він сам купував їх Міррі й дивувався їхньому ядучо-зеленому кольорові. Зараз так само пахло від дівчат, що зграйками чи поодинці стояли на Окружній дорозі й час від часу покірно відсиджували належні години перед складанням протоколу у відділку… Він ще раз зім'яв у руці прохолодну тканину і… перед очима чітко вималювалась картина: нервові тонкі пальці погладжують такого самого кольору тканину. Де ж він це бачив? Він уткнувся в блузку обличчям, заплющив очі…
      – Ти здурів? – перервав цю медитацію голос дружини.
      Роман облишив блузку і подивився на Мірру хмільними очима. «Хто ця жінка, що вона тут робить?» – красномовно говорив його потойбічний погляд.
      А головне, він знову несамовито потирав руки. Він згадав, кому належать тонкі нервові пальці…

* * *

      Містер Марпл знову підіймався крутими сходами п'ятиповерхівки, де мешкала його недавня знайома, що її спотворене обличчя він ніяк не міг викинути з голови. «Вона могла б бути справжньою красунею, – міркував він, – красиві очі, що формою нагадують мигдаль, великий, чітко окреслений рот… Тільки от усе це ніби зсудомлене. Попри те, фігура у неї чудова. Маленька ніжка…» У нього ніколи не було таких тендітних жінок. А, якщо казати відверто, у нього взагалі не було «лівих походів». Пісний романчик у санаторії, де він лікував виразку, не враховується. Тоді він ледь здихався від огрядної пані, що постійно літрами споживала «Миргородську» й розповідала про інтимні стосунки зі своїм чоловіком.
      «Тьху, про що це я?…» – зупинив себе Містер Марпл і натис на ґудзик дзвінка.
      – Відчинено! Штовхніть двері, – почув її голос.
      – Хіба можна бути такою необережною? – гукнув він у темряву, прочиняючи двері.
      Вона виїхала до нього з кухні. Цього разу на ній була чорна сукня із високим коміром та той самий капелюшок зі щільною сіткою, яка закривала пів-обличчя.
      – Рада вас бачити, – сказала вона, – проходьте до кімнати. А щодо дверей… Ви ж повідомили про свій прихід, це по-перше, а по-друге, я вже нічого не боюсь у цьому житті. Усі страхи – в минулому…
      Роман знову влаштувався за великим круглим столом. Він не знав, як краще почати розмову. Ситуація раптом здалася йому безглуздою і дуже нагадувала сцену з якогось поганого тріллера: жінка-інвалід, яка прикидається інвалідом та зваблює чоловіків. Навіщо?… Аби пауза не була незручною, він із діловим виглядом розгорнув свій нотатник і кинув оком на останні записи: «Темно-синя сукня…», «Чи є Л. справжнім інвалідом?» Треба було це якось з'ясувати. Але як?
      Вона сиділа навпроти й уважно дивилася на нього крізь свою сітку.
      – Я прийшов вас запитати про конверт, який ви мали отримати від таємничої клієнтки «Екскорт-сервісу»… Гадаю, що… – він не встиг закінчити фразу, як Лана сумно посміхнулася:
      – Ви маєте рацію – я його не отримала! Невже я допомогла вбивці?
      – Ну, не треба нервувати, – почав заспокоювати її Роман, хоча за якусь мить до того думав саме так. – Звідки ви могли знати, що таке трапиться?…
      – Я – в небезпеці? – стурбовано запитала вона.
      – Гадаю, що ні. Адже ви говорили з клієнткою тільки по телефону і не можете бути свідком.
      – Слава Богу… Більше я на таке ніколи не зголошуся…
      Жінка ледь не плакала, і Роман вирішив змінити тему.
      – Ви не могли б зняти капелюшок? – раптом попросив він.
      – Вам цікаво побачити перед собою потвору? – сумовито промовила вона.
      – Ви, я певен, перебільшуєте… – зніяковів Роман. – Але, гадаю, близьких друзів ви приймаєте без нього.
      – Так, тільки не представників влади. І потім, хіба ми з вами вже стали близькими?
      – Але ж ми так гарно поспілкувалися минулого разу. У вас чудова кава…
      – Каву я варю сама. У мене є свій фірмовий рецепт. То ви прийшли з почуття милосердя випити зі мною кави?
      – Відверто кажучи, саме так. Я просто довго шукав привід і ніяк не міг вигадати нічого кращого.
      – От і добре, – посміхнулась вона, – тоді я збігаю на кухню.
      Він завважив через це слово – «збігаю». Йому здалося, що зараз вона й насправді підніметься зі своєї металевої конструкції. Але цього не сталося, вона розвернула крісло й попрямувала до кухні.
      Романа трохи дратувала темрява, яку створювали щільні фіранки теракотового кольору. На столі у глибокому круглому бокалі горіла гелева свічка, у глиняному вазоні стояла композиція з сухих квітів, поруч лежала купка книжок. Роман узяв першу – «Книга для читання з зоології». «Актінії, – прочитав він, розкривши книжку посередині, – дуже схожі на чарівні рослини з дивовижної краси квітками. Актінії належать до класу коралових поліпів, але не мають вапняного кістяка. Вони нерідко знаходяться в тісному симбіозі з молюсками, рибами, крабами, раками та іншими морськими тваринами. Наприклад, між щупальців цієї морської рослини чудово уживається рибка-клоун, на яку отрута актінії не діє. Але, своєю чергою, вона може слугувати принадою для інших хижаків, що за нею полюють. Варто лише супротивнику доторкнутися до щупальців актінії, як він сам стає її жертвою…»
      – О, ви також захоплюєтесь зоологією? – почув він голос хазяйки, яка вже ставила на стіл філіжанки з кавою.
      – Швидше за все – психологією, – відповів Роман. – А стосунки у світі тварин, якщо відкинути закони природи, – суцільна психологія людських взаємин.
      – Але ж вовк ніколи не з'їсть вовка…
      – Можливо, але я у цьому не впевнений. Залежно від обставин, у які вони потраплять… Вам дуже личить цей колір, – перевів розмову в потрібне русло Роман.
      – Я взагалі люблю темні відтінки. А ще обожнюю сутінки. Вам це, мабуть, здається дивним?
      – Зовсім ні. Я вас розумію. У сутінках краще думається.
      Вона розправила на колінах складки своєї чорної сукні й поклала на них свою улюблену маленьку подушечку, вишиту бісером. Його, як і минулого разу, заворожив рух її тонких пальців – вона ніби пестила ними оксамитову поверхню.
      – Я сама шию собі одяг, – сказала вона, – І цю сукню, до речі, також. У мене вже навіть з'явилися покупці – мої сусідки.
      – А ту синю сукню, в якій ви були минулого разу, ви також пошили самі? – Роман аж задихнувся від власного нахабства. Йому здалося, що пити каву у цієї гостинної хворої жінки й одночасно розставляти на неї тенета – підлість, хоча раніше він не спостерігав за собою таких проявів сумління.
      – Звичайно… А чому це вас так цікавить?
      – Просто дуже дивна тканина… Багато років тому це, здається, був дефіцит… – із виглядом знавця Роман почав видавати інформацію, яку отримав від дружини. – У мене була колись знайома – сусідська дівчинка, якій батьки з Німеччини привезли таку сукню… Пам'ятаю, що це на мене справило неабияке враження. Дівчинку я давно забув, а от цей колір чомусь хвилює мене й досі… – почав імпровізувати він… Раптом йому насправді здалося, що сусідська дівчинка у помпезній сукні із чорно-синім полиском – не вигадка. Розповідаючи, він ніби побачив і ЇЇ тонкий стан, і густу чорну косу, а ще особливий запах від «заморської» сукні – цей запах не був ядучим запахом зеленої «Шахерезади»…
      – Ви ніби повернули мене у молодість… – сказав Роман. – От якби побачити цю сукню знову!…
      – У чому ж річ? Будь ласка, якщо це вам так необхідно! Ви, мабуть, великий романтик… – просто сказала вона. – У тій кімнаті стоїть шафа – ідіть, подивіться.
      – Це якось незручно…
      – У мене немає жодного секрету від людей. Мені буде приємно виконати ваше бажання.
      Із виглядом крадія Роман зайшов до її спальні й обережно відчинив дзеркальні дверцята. Темно-синя сукня висіла на видному місці. Він погладив її рукою і, озираючись на двері, аби вона не бачила, понюхав тканину. Вона мала ще зовсім свіжий запах якихось вишуканих парфумів. Роман точно пам'ятав, що, коли був тут минулого разу, цього запаху не було. Щодо запахів нюх у нього був професійний – «собачий»… «Невже? – промайнула думка, – Отже, лишилося з'ясувати останній пункт – чи справді вона не ходить?»
      До зали, де на нього чекала Лана, він вийшов розгублений. Йому так хотілося вірити їй. Він не міг пояснити, чому.
      – Ну, як ваше асоціативне мислення, запрацювало? – насмішкувато запитала вона.
      – Мовчить! – так само весело відповів він. – Я, мабуть, занадто старий для юнацьких переживань. На жаль…
      – Ще кави?
      – Будь ласка.
      Вони знову поговорили ні про що. Роман старанно напружував мізки, аби якось перейти до з'ясування свого останнього пункту з нотатника, але нічого не міг вигадати.
      – Це ви робили самі? – запитав він, вказуючи на гобелен, що висів на стіні.
      – Так. Часу у мене для такої роботи вистачає…
      – Дуже красиво… І це – також? – він узяв подушечку, що лежала в неї на колінах.
      – Ах… – вона зробила непевний рух, аби відібрати її. Подушечка вислизнула з його рук. Лана подалася за нею всім тілом і… раптом незграбно зіслизнула зі свого крісла.
      – О, Господи! – розгубився Роман і кинувся її підіймати.
      – Чекайте-то! – сказала вона. – Хай віддихаюсь…
      Вона сіла на підлогу. Роман бачив, як почервоніла її ніжна шия.
      – Буває й таке… – сором'язливо промовила вона.
      – Вибачте, я не навмисне… – він не знав, чим зарадити їй. – Ви не забилися?
      – Нічого, – промовила вона, потираючи коліно.
      – Дозвольте, я вам допоможу…
      Не очікуючи на відповідь, він легко підхопив ЇЇ на руки і всім тілом відчув Її беззахисність.
      – Будь ласка, на диван, – попросила вона.
      Він обережно поклав її на диван і не міг втриматися, щоб, ніби випадково, поправляючи сукню, не доторкнутися до її ніг – вони були прохолодні й неживі…
      – Ось ваша подушечка, – сказав він, піднімаючи її з підлоги як неабияку цінність. – Я зовсім не збирався її красти…
      – Це мій талісман… – відказала вона, притискаючи її до грудей.
      Роман знову відзначив, які тонкі у неї пальці! Він ніколи не бачив таких лялькових пальців у жінок – вони були майже прозорі, з чіткими овальними нігтиками. «Що я роблю?…» – майнуло у нього в голові, але він вже притискав до своїх вуст ці тоненькі пальчики і відчував, як вони поволі теплішають… Вона не квапилася забирати руку і навіть більше не соромилася того, що обличчя відкрилося майже повністю. У темряві Роман бачив її великі вологі чорні очі. Це було обличчя актінії – хижої й чуттєвої морської істоти.
      «Я втрапив у пригоду…» – думав Роман дорогою до найближчої кав'ярні через півгодини після цієї пригоди. Йти додому зовсім не хотілося. Він знав, що нап'ється. І це було чудово. Це єдине, що могло вберегти Мірру від «сімейної сварки із застосуванням холодної зброї».
      «Я точно – збоченець, – із задоволенням думав Містер Марпл, ковтаючи першу порцію коньяку у найближчій забігайлівці, – І це – чудово!…»

* * *

      «Інстинктивна ненависть до реальності – наслідки величезного роздратування та хворобливости, коли вже не хочеться, щоби тебе «зачіпали». Тому що кожен доторк діє занадто сильно. Любов – єдиний останній шанс вижити… Страх перед болем, навіть перед безкінечно малою кількістю болю – чи може він закінчитися чимось іншим, ніж релігією любові?…» Вона вже всоте перечитувала ці рядки. Вона раптом зрозуміла, в чому витоки її дивної хвороби нічому не дивуватися, нічим не захоплюватися по-справжньому. Ненависть до реальності! Ось воно що. Цей вірус вразив її, мабуть, з самого дитинства. Але хвороба розвивалася дуже повільно. І от зараз, коли, здавалося б, настав час жити «на повен розмах» – почала пускати свої корені у кожну клітину її єства…
      Марина влаштувалася біля вікна і, як завжди, спостерігала, як поволі оживає вулиця. На дворі похолоднішало. Деякі жінки вже понадівали чоботи і тепер з елегантністю великих волохатих звірів перестрибували через калюжі. Численна покірна череда протоптаною стежиною йшла до своїх неврожайних ланів у пошуках «суничної галявини». «Як добре, що пройшов дощ…» – думала Марина. А далі починалися її звичайні безкінечні рефлексії, з яких вона подумки складала книгу свого життя під назвою: «Та, яка могла б…».
      «Ось вона сидить біля вікна і думає, що зараз напише що-небудь безсмертне. Але зрозуміло, що нічого з того не вийде. Краще з'їсти чого-небудь, випити чарку і сказати вголос власній тіні: «А тепер – по цигарці», хоча прекрасно розумієш, що не вмієш палити. Але дощ усе одно іде. І спорідненість з ним – лише дитяча вигадка.» Марина знала, що сьогодні буде дуже складний день. Чутки про чергове вбивство негативно вплинули на престиж фірми. Хлопці поволі звільнялися. І вона передбачала, що в неї попереду – величезна «організаційна» робота. Вона згадала «Чорного короля» і її занудило. Марина швиденько перехилила у себе чарку із коньяком і ввімкнула телевізор. Звідти одразу залунала весела музика, замиготіли кадри якоїсь вранішньої розважальної передачі. Молодик у картатій сорочці, ніби востаннє у своєму житті, викрикував безглузді фрази, стоячи посеред студії, облаштованої, наче найбрудніший закут якого-небудь провінційного міста. Задоволені глядачі шаленіли й старанно плескали на кожну його репліку. Це, мабуть, останнє досягнення нашого ТБ – «Прихована камера», здогадалася Марина, наливаючи собі другу чарку. «На це не можна дивитися тверезими очима…» – хутко виправдала вона цей порух. У цей час «камера» пересунулася на вулиці міста, де розпочалося веселе знущання над алкоголіками, жебраками та юними кобітами, лялькові обличчя яких не були спотворені натяком на інтелект. Зграї бомжуватих молодиків із захватом вивертали каналізаційні ґрати, аби дістати з багнюки пачку «доларів», яку перед тим туди поклали помічники режисера. Трійця обскубаних бомжів із явною печаттю «дисидентів-шістдесятників» на посинілих від холоду та алкоголю пиках крізь пляшки з-під «Пепсі-коли» спостерігали сонячне затемнення за «методикою» академіка «такого-то» й передавали свої «телескопи» усім, хто із зацікавленням зупинявся біля них. Маленький цуцик, прив'язаний до телефонної буди, просив у перехожих закурити… Кожен сюжет супроводжувався шаленими вибухами закадрового реготу, ніби над усім цим абсурдом сміялися невидимі інопланетяни. Наприкінці деяким учасникам вуличних розагрішів вручали призи – величезні кошики з банками майонезу «Провансаль». Марину струсонуло від одного вигляду цих маленьких скляних баночок, за якими десяток (а то й більше!) років тому її посилала вистоювати черги її вчителька музики Сара Семенівна. Марину так само занудило, як при спогаді про «Чорного короля», й вона поквапилася вимкнути телевізор. Була восьма година ранку. Тепер – в душ! До початку робочого дня вона мала бути свіжою, як огірочок. Адже ввечері на неї чекала її звична робота – тривалий рейд по кав'ярнях, залучення нових працівників. Але усе вийшло не так, як гадалося.
      Переступивши поріг офісу, Марина почула ґвалт з кімнати Дани В'ячеславівни. Зазирнувши у двері, вона побачила біляву жінку, що розмахувала руками й погрозливо наближалася до столу розгубленої начальниці. Почувши шурхіт за спиною, відвідувачка озирнулася, й Марина одразу ж упізнала дівчину, яку місяць тому побачила в кав'ярні поруч із Сергієм.
      – Ось ця стерва! Гадала, що я тебе тоді не помітила?! – зарепетувала білявка, наступаючи вже на Марину. – Ти спостерігала за нами! Це ти у всьому винна! Ми мали одружитися! А тепер що? Що, я вас питаю?!! Мені дістався труп, ось що! Я виведу вашу контору на чисту воду, я вас усіх знищу! Мерзотники!
      Вона наступала на Марину й майже притисла ЇЇ до стіни. На здійнятий нею галас вже біг оранґутанґ-охоронець. Помітивши його, відвідувачка швидко засунула руку в кишеню… «Зараз пролунає постріл…» – промайнуло в Марининій голові. Але дівчина швидко витягла з кишені майонезну баночку («Провансаль»! – підсвідомо зазначила Марина) і, хлюпнула їй в обличчя якоюсь ядучою рідиною…
      «Кислота… Я пропала…» – Марина затулила очі руками й відчула, як починає палати її обличчя.
      Охоронець нарешті зміг скрутити руки дівчини, що виявилася занадто прудкою й доволі сильною, та, за наказом Дани В'ячеславівни, виштовхав за двері. Вирішили обійтися без міліції. Дана викликала приватну машину «швидкої допомоги».
      Лікарі приїхали миттєво. Дякувати Богу, це була не кислота, а лише лужний розчин. Втім обличчя Марини почервоніло, шкіра вкрилася пухирцями – й Дані В'ячеславівні не лишалося нічого, як відпровадити дівчину додому на невизначений термін…

* * *

      – Не заперечуєш? – Містер Марпл виставив на стіл п'ять пляшок пива та шанобливо розгорнув газету, що в ній були загорнуті дві череваті тараньки.
      – Чудово! – відгукнувся Орест, дістаючи з шафи два об'ємисті келихи.
      – Ось, значить, де ти мешкаєш…
      Містер Марпл огледів квартиру. Орест мешкав у однокімнатній «гостинці», яка дісталася йому після розлучення. Меблів тут майже не було. Єдиний костюм, куплений нещодавно «для роботи», висів на цвяху, вбитому просто у стіну, поруч так само була прилаштована і гітара. Біля кухонного столу стояли два кривобоких стільці. Замість ліжка у кутку лежав величезний матрас.
      – Не міг до тебе дозвонитися, – пояснив свій суботній візит Містер Марпл.
      – Телефон зіпсований…
      Він налив пива. Обидва мовчки взялися за рибу. Тараньки аж світилися від жиру, а в їхніх пузатеньких черевцях рожевіли пластини кав'яру.
      – Гадаю, ваш візит пов'язаний не тільки зі святом шлунку? – нарешті запитав Орест.
      – Правильно мислиш.
      – Отже, які новини у слідства?
      – Та хай йому грець! – з пересердя Містер Марпл ледь не вихлюпнув пиво собі на свої празникові штани. – Не можу довести начальству, що діє маніяк! Тоді б до мене обов'язково підключили Лошкарьова – він хлопець головатий… Але щось є. Принаймні – двоє підозрюваних.
      – А докази?
      – У тому-то й річ! – загарячкував слідчий. – Я до тебе по допомогу.
      – О, ні! З мене досить. Гадаю, ви не там шукаєте… Я завтра ж іду з цієї фірми. Не вірю я у ваші експерименти.
      – Ну ще трохи… – заблагав Роман. – Ти тільки вислухай. Мотивів убивств я поки що не визначив, але якщо діє маніяк – то їх і не може бути. Хоча мені здається, тут банда. Але навіщо це їм? Заради волосся? Ха-ха. Тут щось інше. Це з'ясується пізніше. А зараз підемо шляхом найменшого опору. Подивися…
      Він кинув на стіл кілька фотографій. Орест ледь не захлинувся ковтком пива: на трьох фотокартках, зроблених професійно, чітко було зображено голови небіжчиків крупним планом у профіль та анфас. Особливо вразило обличчя Сергія, адже зовсім недавно він давав Оресту цінні рекомендації й напрошувався в гості…
      – Навіщо ви це принесли?
      – Ну, вибач, вибач, я ж не знав, що ти такий ніжний. Але, прошу, придивись уважно.
      Орест змусив себе вгледітись у застиглі обличчя.
      – Ти не на обличчя дивися, – зауважив Роман. – Невже нічого не помічаєш?
      – Що я маю помітити?
      – Ну, як же! Порівняй: у першого й другого волосся зрізане майже «бобриком» – рівненько, кожне пасмо має довжину три-п'ять сантиметрів! – Містер Марпл майже кричав, захоплено тицяючи пальцем глянцеву поверхню світлин. – А тепер поглянь на третього… Поглянь, поглянь!
      Орест знову змусив себе подивитися на Сергія і тільки зараз, після підказки слідчого, нарешті помітив, що на голові зазнімкованого небіжчика панував «художній безлад» – волосся було зрізане абияк, навскіс.
      – А тепер скажи, – потер руки Містер Марпл, – чи могла діяти тут тільки одна людина?
      – А чому б і ні? – не зрозумів Орест.
      – А тому! – Роман забігав по кімнаті. – А тому! Маніяк-одинак завжди усе робить за якимись своїми неписаними канонами. Якщо він діяв один – волосся третього було б зрізане так само, з педантичною охайністю!
      – Це тільки версія. А ви казали про доказ. Де ж він?
      – Почекай-но, буде й доказ.
      Містер Марпл налив собі повний келих пива й одноковть його випив.
      – Так ось, – продовжував він. – Коли я доповів про ці деталі начальству, воно й слухати не стало. Вже не кажучи про те, що я просив зробити експертизу кінчиків волосся… Але я усе ж таки це здійснив – у мене в лабораторії свої люди! І ось що дізнався: першу «стрижку» зроблено рідкісними ножицями – із алмазним напиленням на краях обох лез. Таких ножиць у місті може бути усього кілька штук! І ще – тільки в людей певних професій. Наприклад, у крутого перукаря або такого ж крутого шевця…
      – Шукай вітру в полі! – присвиснув Орест. – А друга?
      – А другого, а точніше, третього, небіжчика обскубали звичайними ножицями, одне лезо яких трохи заіржавіле.
      – Ну, такі ножиці є і в мене… – зітхнув Орест і схаменувся: не вистачало ще і йому підпасти під підозру цього божевільного. Але Містер Марпл не звернув жодної уваги на його слова.
      – Так от, – продовжував він, – знайдемо ножиці – знайдемо і вбивць!
      – Ви пропонуєте піти по квартирах усього міста? – не міг стриматися від іронії Орест.
      – Навіщо ж так? Достатньо почати з моїх підозрюваних.
      – І хто вони?
      – Ті, до яких я тебе просив придивитися. А саме – Марина та Дана В'ячеславівна… Чому ж я до тебе й прийшов! Це можеш зробити тільки ти!
      – Ви збожеволіли! Чому я маю займатися вашими обов'язками?! Я ж сказав – з мене досить! – обурився Орест.