Від русалок з народних переказів та легенд слід відрізняти фантастичних істот чарівної казки, які іноді у казці називаються русалками, але насправді є чарівницями (у казках європейських народів вони називаються феями) – фантастичними істотами, які мають змогу створювати простір (чари), де все підкоряється їх силі. Їх сила, як правило, пов'язана з водою, вона може бути творчою та руївною, але найчастіше їх функції благодійні: вони дають герою мудру пораду, дарують чарівні предмети, передають знання, придбані у потойбічному царстві, з яким вони підтримують зв'язок. Як істоти, пов'язані з водяним та підземним царством, вони можуть мати вигляд змії або жаби, але цей вигляд їх тимчасовий. Такі чарівниці здатні деякий час жити у вигляді тваринному, але потім приймати людське обличчя – ставати красунями, та взагалі вони вміють перекидатися на будь-що або на будь-кого. Вони знаходяться у родинних стосунках з деякими тваринами та рослинами. В образі чарівниць втілено уявлення народу про те, що у світі всі тварини, рослини та предмети неживої природи – зачаровані люди, й ще про те, що слово має творчу силу, силу закляття: якщо назвати будь-що, невизначене набуває ознаки, форму.

Такі чарівниці нагадують фею Мелюзину з французької казки, яка видалася сильнішою за свого отця й за те повинна була відбувати покарання: по суботах вона приймала вигляд змії. Одного разу у лісі вона зустріла графа Раймунда де Пуат'є, який покохав її та взяв за жінку. Мелюзина подарувала графу щастя, багатство та десятьох синів-красенів, але заборонила по суботах заходити до неї в кімнату, коли вона повинна була перекидатися на змію. Якось Раймунд де Пуатьє не витримав та порушив заборону своєї жінки та ввійшов до неї в кімнату у суботу. Як тільки він її побачив та назвав змією, вона назавжди покинула його, а разом з нею зникло й щастя, й багатство.

Цей сюжет простежується у багатьох казках західних слов'ян та відобразився на Правобережній Україні у казках про жінку-змію, жінку-жабу. Але у цих казках не залишилося ім'я Мелюзини.

В українському фольклорі мелюзинами називаються фантастичні істоти – напівжінки-напівриби, які схожі до античних сирен, тобто є музами потойбічного царства. Вони існують у морських хвилях, співають чарівні пісні, складають казки та перекидають кораблі, тобто заманюють у мертве царство. Це все, що відомо про цих фантастичних істот, і між ними та феєю Мелюзиною з французьких казок спільним є тільки зв'язок з водою.

Жінка-змія

У одного господаря був наймит. Такий видався, що ніколи не піде у компанію. Ото інші хлопці заходять до нього, щоб затягнути куди з собою, і якось заволокли його до корчми, чи що там. Недовго він пробув там, вийшов з тієї компанії і пішов лісом. Але у село не попав. Ходить він, ходить по тому лісі і довгенько ходить, ніяк не вийде на свою дорогу. Раптом зустрічає він змію, полоза. Повзе та змія прямо до нього і каже йому:

– Я тебе з'їм.

А наймит їй відповідає:

– Ти мене завжди встигнеш з'їсти.

Тоді змія стала таке казати:

– Не буду я тебе їсти, краще зроби те, що я тобі скажу. Як вернешся ти додому, хазяїн буде гніватися на тебе, що ти так довго баривсь, що не було йому з ким чого робити і що до цеї пори хліб у нього стоїть на полі. Відправить він тебе снопи возити, будеш возити, я тобі допоможу. Набирай на вози добре, але всього хліба з поля не забирай, залиш півкопу, більше не треба, тільки одну півкопу. Попросиш свого господаря, нехай у нагороду дасть тобі ту півкопу за теє, що ти служив. Грошей од нього не бери, одну тільки півкопу проси собі. Як уступить тобі хазяїн півкопу, то запали ії, звідти вискочить панна, ото і буде твоя жінка.

Вислухав це все наймит, йде до свого господаря робити, як йому змія приказувала. Став возити у свого господаря хліб з поля та сам дивується: сам возить, сам складає, поїде у поле, набере стільки снопів, що аж вози тріщать… Управився той наймит з хазяйським хлібом, став просити собі останню півкопу. Відступає йому свій заробіток, нічого не просить у свого господаря, нічого йому не треба, тільки півкопу бажає для себе. Ото одступає йому господарь ту півкопу. Заїхав він до тієї копи, запалив її, так змія йому правду сказала: вискочила звідти панна. Після цього наймит став готуватися до одруження, намагається, щоб місце йому було на хату. Дали йому пани місце, де хату побудувати, жінка йому таку поміч дає, що сам він нічого й не робить. Хата поспіла у нього, як слово мовити, в хаті є все, чого тільки треба в хазяйстві. Той наймит нічого не тямить, ходить тільки та дивується. Куди загляне, то всього понаготовлено, понапрано; хазяїн такий став той наймит, що в селі кращого нема.

Жив він так, може, й довго на хазяйстві, але піти у дорогу йому заманулося. Було в нього три паровиці жита посіяних, вертається він додому, а йому кажуть: твоє жито не зібране, стоїть ще й досі на пні. А вже пізня пора. То бувало жінка старалась, а тепер покинула хліб у полі. Думає він, щоб то це значило? Е, став казати, гадина таки гадина. Йде додому сам не свій, так розгнівався на жінку за теє жито.

Ввійшов після дороги в хату, щось лежить на подушках, жінки не видно, а то гадина велика така звернулася в клубок і лежить на подушках. Він тоді вже згадав, як йому колись жінка приказувала: «Борони Боже звати мене гадиною; не дозволяю тобі так мене називати, бо залишишся без жінки». Тепер він згадав за цеє, та вже пізно, назад не можна вернути. Йде до того, що наймит мав добру господиню, вона і сама пристала до нього, і зробила йому дуже багато добра, а він не схотів шануватись і залишився без жінки. Дуже тяжко йому стало, плаче він, що такої біди наробив, коли гадина та обізвалася:

– Плач не плач, то вже буде так, як є. Жаль тобі стало жита?.. Піди у комору: в засіках все воно лежить, я витереблювала з колосків і по зернятку носила додому, все так упорала та треба мені туди йти, де вперше ти мене зустрів.

Полізла вона, а наймит все йде та голосить по ній, як по мертвій. В лісі зупинилася вона і обкрутнулася кругом ліщіни. Каже до свого чоловіка:

– Цілуй мене, і так гляди, щоб я часом тебе не вкусила.

Поцілував він ії раз, вона висить на дереві і питає його:

– Що ти чуєш в собі?

Той говорить:

– Як поцілував тебе, то здається мені, я знаю тепер, де що на світі діється.

Вона знов йому каже:

– Цілуй ще раз.

Вона й питає, як він поцілував її:

– А тепер що чуєш?

– Тепер я розумію мову, як що між собою тварина говорить.

Вона знов йому каже:

– Цілуй ще раз і вже в останнє.

Поцілував він ту гадину, тепер став знати, що під землею робиться.

– Тепер підеш ти до господи, – каже йому гадина, – оженися, і коли хочеш добре жити, то не кажи жінці правди. Біда моя, випросив ти мене у Бога, а тепер я знов стану гадиною…

Сказала та поволоклась в гущавину. Наймит оженився потім знов, і раз якось говорили воли один до одного, то йому смішно стало з їх мови, а жінка угледіла, що він сміявся. Причепилась, скажи, чого сміявсь, він хотів послухатись жінки і признатись за все, та півень йому послужив. Крикнув, що жінці не варто правди казати, а наймит тоді до розуму, і що там жінка не робила, таки не признався нізащо.

Хлопець-пастушок і зачарована дівчина

Не в нас і не тепер був собі хлопчик-служка. Не мав ні тата, ні мами, а від маленького пас багацьку худобу. Звався він Петром.

Багач мав ліс, і в тому лісі паслася його худоба.

Одного дня покропив дощик, худоба добре паслася на росі, а пастух Петро сів під деревом, накрився мішком та й заснув-задрімав. Він спить, а до нього підповзла гадина. Маленька ящірка вздріла гадину, забігла пастухові в пазуху й полоскотала. Петро прокинувся, протягнув рукою, вхопив ящірку, кинув у траву й сказав:

– Гей, гадюко! Чого тобі тут треба?!

А вона так витріщила очі – видивилася та й далі біжить до нього. Пастух лише хотів відігнати її від себе, як побачив величезну гадюку, що звилася в колесо й приготувалася кинутись на нього. Він зі страху метнувся вбік і почав котитися, як гарбуз. Може, й утік би, але там був корч. Пастух підкарбулявся під корч, а гадина кинулася на корч, з корча – на шию, обвилася навколо шиї та й каже Петрові:

– Хлопче, не бійся мене. Ти від свого щастя втечеш. А твоє щастя – моє щастя. Ти вже маєш шістнадцять років, досить тобі пастушити. Нині відпущу тебе додому, аби відігнав худобу, а завтра приходь сюди. Побачиш камінь і палицю. Коли на цій палиці буде три квітки, то сядь і сиди; коли буде шість, аби ти одну квітку зірвав і закосичив нею своє серце, а як буде дев'ять – аби-с висмикнув палицю з квітами.

– А хто ти? – питає він.

– Я твоя доля.

– А яка ти доля? Чи не така, як мого покійного тата була перестріла й спитала, коли він хоче бідувати, чи в молодім віці, чи в старім, чи в середнім? Він сказав, що в старім, та судьба й повела старого з торбами по світу, десь умер під плотом – навіть не знаю, де могила його.

– Я тебе від такої долі збережу. Тримай оцей перстень. Сховай його і не показуй ґазді. Перстень – з діамантом, ти міг би ним заплатити за цілий багацький маєток. Завтра прийди з цим перснем сюди.

Гадюка розвилася з шиї, дала перстень і зникла. А він пригнав худобу та й такий сумний по подвір'ю ходить. Ґазда помітив це та й кричить:

– А ти чого засумував?! Що, тебе вже воші доїдають?!

А він каже:

– Я хворий.

– Що тобі сталося?

– Все мене болить. Йду лягати до стодоли на сіно.

– Коли ти хворий, – каже багач, – то йди собі геть. Я хворого на подвір'ї не хочу.

Переночував Петро, а вранці каже:

– Ну, але я у вас літо перелітував, а далі – осінь, зима?

– Та й що, жебраку?! Дасть тобі жінка паляницю, а я дам кілька крейцерів на дорогу та й іди собі з богом.

А багачева жінка вчула та й говорить:

– Йой, чоловіче, та дай йому в щось загорнутися. Як так хлопця відправляєш? Він у нас за одіж служив.

– Він у мене року не добув!

Кинув багач кілька крейцерів, і ті зі стола порозскакувалися по долівці. А багачка дала хлібину, якогось сала, сиру в торбу та й заплакала – шкода, що такого робітника втрачає.

– Плачте, плачте за мною, – каже Петро, – бо я у вас не раз плакав. Та й бувайте здорові, та й зоставайтеся в гаразді, аби вам горя не було такого, якого я у вас зазнав!

Та й пішов. Йде в ліс – ай-я, є палиця, а на палиці три квітки цвітуть. Він сів там і не знає, що має робити. Чує якийсь голос:

– Ти чого сидиш? Вставай! Відійди від палиці на годину, а через годину вертайся!

Ніде нікого нема. Він устав і помежи корчів пішов до лісу. Походив, вертається – а на палиці вже шість квіток. Зірвав одну, закосичився й знову чує:

– Йди на годину геть!

Пішов – не оглянувся. Походив по лісу, вертається, а там – величезний білий палац. Він здивувався:

– Ой, то я не сюди потрапив!

Але дивиться: перед палацом – палиця, на ній дев'ять квіток розцвіло. Раз! Він ту палицю вириває з каменя, а з палиці вискакує дівчина та й каже:

– Дорогий рятівнику, будеш тепер моїм чоловіком! Мене чародій закував у землю, а ти вирвав. Я пасла в батька барани, а чародій прийшов і каже: «Дай одного барана». А я відказую: «Не дам, бо батько битиме за барана». Тоді чародій закляв мене: «Станеш каменем, на камені виросте бук, з бука буде палиця. Хто палицю вирве, той врятує тебе: знову станеш дівчиною. З тієї палиці лише раз у рік зможеш зробитися гадюкою». Тепер чари минулися.

Дівчина ввела Петра до палацу, і стали вони обоє жити-поживати. І я там була, все бачила-чула. Весілля дуже бучне було, сила-силенна гостей з'їхалася. Мене також запросили. Грали, танцювали, пили і все мені давали. По дорозі річка текла, але в роті рісочки не було.

Царівна-гадюка

В одного царя була дочка така гарна, що, мабуть, і в світі такої не було. Цар дуже любив свою єдину доньку. Цариця померла, дочці було десять років. Дуже сумувала донька за матір'ю, тому цар і не женився вдруге.

Коли царівні виповнилось вісімнадцять років, цар вирішив оженитись. Його зачарувала одна графиня, теж вдова. Був у неї син, вона надіялася, що син буде зятем царським, а колись і на престолі буде після смерті царя. Пожила вона трохи, а потім стала казати царю, щоб поженити дітей. Цар згодний, але царівна і слухать не хоче. Стали її примушувать, а вона сказала, що зовсім піде з дому, якщо будуть примушувать. І от через певний час пішли чутки, що десь не стало царівни. Цар об'явив, хто знайде його дочку, нагороду одержить велику.

В однієї вдови був син, Назарко звався. Гарний і розумний хлопець. Коли він почув, що десь поділась царівна, вирішив йти шукати її. Мати не пускає його, боїться, що й сам десь загине.

Тоді Назарко признався матері, що дуже любить царівну, тому мусить іти шукати її. Пішов до царя і сказав, що йде шукати царівну. Довго він ходив, та нічого і не виходив. Одного разу застала його ніч в лісі. Побоявся він на землі ночувати, вліз на дерево, прив'язався поясом і так переспав. Проснувся, уже надворі було видно. Хотів він злізти з дерева, коли бачить: біля його ніг на гілці лежить гадюка і дивиться на нього. Злякався хлопець, а потім зломив гілку і хотів вдарити гадюку. Коли чує, гадюка заговорила до нього:

– Не вбивай мене, хлопче! Я нещасна зачарована дівчина. Це зла мачуха перетворила мене на гадюку. Хто ж тепер мені допоможе в моєму горі?

Жаль йому дівчини, от і каже він їй, що зможе допомогти.

– Я теж сам нещасний ходжу і сам уже не знаю, куди йти.

– А куди ти йдеш? – питає вона.

– Десь пропала царівна, я обіцяв царю знайти її.

– Що, цар велику плату дає за неї? – питає вона.

– Не треба мені нічого, а шукаю її тому, що люблю дуже, хоч вона і не знає про це.

– А коли ж ти її полюбив?

– Одного разу їхала вона з царем, як побачив я її, так з тих пір тільки й думаю про неї, крім неї, я більше нікого не полюблю. Може, вона десь попала в біду, я прийду їй на поміч.

– От і допоможи тепер мені, бо я і є та, що ти шукаєш. Зла мачуха покарала мене, що не пішла заміж за її сина.

Почув це хлопець, зрадів, що знайшлася царівна, але ж як врятувати її?

– Підемо по світу, – каже він, – може, потрапимо на таку людину, що допоможе нам.

Взяв гадюку за пазуху та й пішли. Довго він ішов лісом, а йому кінця і краю нема. Так уже їсти захотів він. Коли бачить, біжить кізка. Прицілився він з лука, хотів убити її, щоб поїсти. А кізонька стала і заговорила до нього:

– Не вбивай мене, хлопче. Я не проста кізка, а зачарована дівчина. Зла відьма зачарувала мене, бо захотіла мого коханого у зяті собі взять. І от уже три роки я кізкою живу.

– Ну, що ж, – каже Назарко, – ходімо разом з нами, може, найдемо таку людину, що допоможе нам.

Пішли вони далі. Ліс закінчився. Вийшли вони на поле. Бачить Назарко – табун коней пасе старенький дідусь. Зупинивсь Назарко біля діда спочити та й пожурився своїм горем.

– Може, ви щось, дідусю, допоможете нам.

Каже дідусь:

– Чув я, що є на світі таке озеро, не вода в ньому, а молоко. Якщо в цьому озері викупатись і напитись того молока, то всі чари зійдуть. Але де те озеро, я не знаю.

Коли виходить з табуна кінь і говорить людським голосом:

– Я знаю, де те озеро. Був я біля нього, але воно сухе, нема в ньому молока. Я теж три роки живу конем. Зла відьма зачарувала мене. Була в мене кохана дівчина, та і її погубила відьма.

Каже Назарко:

– Тепер веди нас до озера, побачимо, яке воно.

От і пішли вони в той бік, де сонце сідає.

Довго вони йшли. Нарешті дійшли до озера. Бачить Назарко: сухе озеро. Ну що ж далі робить, куди йти? Уже й ніч настала, зостались вони ночувати біля озера. Не спиться Назарку, все думає, що ж далі робить, куди йти? Коли десь опівночі бачить він, до озера злітаються різні птахи. Як сіла пташка на землю, зразу ж зробилася жінкою. Догадався Назарко, що це відьми чогось сюди злітаються. Багато вже їх зібралося, стали вони веселитись, співать і танцювать. Прислухався Назарко, що вони співають, і почув такі слова:

Як тільки почало світати, усі поробились знову птахами і розлетілись. Про який вони камінь співали? Вирішив Назарко оглянути озеро. Спустився він на дно і став ходить, придивлятись. Бачить він – нора велика. Заклав він туди руку і намацав камінь. Догадався він, що це і є той камінь, про який співали. З великими труднощами витяг він той камінь. Зразу ж полилось з нори молоко. Скоро все озеро наповнилось молоком. Коли його друзі викупались у молоці і напились, відразу всі чари зійшли з них. Побачив Назарко свою кохану і не наважиться підійти до неї. Але вона сама кинулась до нього, стала цілувати його. Призналась йому, що теж полюбила його. Назарко був щасливий. Були щасливими хлопець з дівчиною, що їх колись відьма розлучила. Усі були раді. Хоч далека дорога була назад додому, але весела вона була для них. Прийшов Назарко з царівною до царя, той з радості дає йому все, що захоче. Але царівна сама сказала батьку про все. Цар боявся знову втратити дочку, погодився віддати дочку за Назарка. Злу відьму покарали. Після смерті царя Назарко став на престолі. Був добрим до людей і всі його любили.

Казка про козака і гадюку царівну

Колись у давні часи ні поїздів, ні машин, ні літаків не було. Лише кіньми вигравав той, хто їх мав.

Подарував тато своєму синові-одинакові коня й послав у козаки. Став він там добрим вершником. Одного разу сам гетьман викликав його до себе і з важливим листом послав у далекий край.

Їхав він темними лісами і заблудив. Уже три дні блукає, але ні дороги не знаходить, ні живої людини не зустрічає. Кінь голодний, він голодний і рятунок мусить сам шукати, їде далі. Дивиться – на галявині скирта з сіном.

«Ну, – думає, – хоч коня покормлю».

Кінь раз вкусив сіна – скирта зайнялася, горить. Відганяє він коня, а на скирті щось кричить людським голосом:

– Козаче, врятуй мене, бо спечуся!

Дивиться, а зі скирти повзе довжелезна гадюка. Думав тікати, але передумав.

– Як тебе рятувати, коли вогонь?

– Подай шаблю, я по шаблі спушусь.

Скочив козак на коня, подав шаблю, гадина спустилася і сіла йому на шію.

– Слухай, козаче, куди ти їдеш?

– Їду туди і туди.

– Ой, козаче, не в той бік ти заїхав. Ти вже в іншому краю. Їдь зі мною, куди я тобі скажу.

– Добре, поїду.

В'їжджають вони в якесь ніби місто і не місто. Будинки, вулиці є, а води і людей нема – лише каміння.

Питає гадюка:

– Козаче, ти хочеш жити?

– Не лише хочу, а й мушу, бо я ще наказ не виконав.

– Як три ночі витерпиш тяжкі муки і не заговориш – велике щастя тебе чекає. Буде приходити сюди всяка нечисть, будуть тебе катувати, на вогні пекти. Твій отаман, друзі-козаки, тато, мама прийдуть, але то буде омана. Маєш все перенести і не обізватися. Коли заговориш – каменем станеш. А я мушу від тебе щезнути.

Поки він усе, що почув, обміркував, гадюка зникла між камінням. Ночує козак першу ніч. Рівно о дванадцятій годині пробуджується від болю. Стоїть над ним дванадцять чортів, б'ють-катують і питають:

– Чого ти сюди прийшов?

Він терпить і – ані слова. Били, били, точили з нього кров, поки когути не затяли. Як затяли, чорти повтікали. Подивився на своє тіло, а йому нічого не бракує – нема ні ран, ні синців, і не болить нічого.

«Ей, – думає, – то лише мені так здається, що б'ють».

Прилітають вони другої ночі.

– Будеш говорити чи ні?

Він мовчить.

– Чекай, на цей раз обізвешся!

Кладуть вогонь, беруть його за руки-ноги, припікають на вогні, один кігтями відкриває рот, але він не говорить. Кидають козака у вогонь, і він мучиться, поки північ не минула. Приходить до пам'яті, а вогню нема, і він не обпечений.

Третьої ночі бачить він свого отамана і все козацьке військо. Отаман кидається на нього з дротяною нагайкою:

– Ах ти, сучий сину, ми тебе стільки шукали, а ти тут?! Де ти документ дів?!

Хотів козак крикнути: «Отамане, тут документ!» – але стримався. Тлумили його, козацький суд вчинили, але він не обізвався. Бачить: йдуть батько, мати, брат, сестра. І всі – до нього:

– Де ти був? Вже п'ять років ми тебе не бачили. Хоч слово промов до нас.

Стиснулося козацьке серце, вже слово на язиці, але ні, не можна. Ні до кого слова не промовив.

Враз стають рідні й козаки чортами і так б'ють, що аж дрантя з нього летить. Чує – когут піє. Нараз все зникає і стає тихо. Нічого не болить його, і козак встає на ноги. Аж зачудувався. Ніде ні камінчика немає, а навколо розкинулося місто все у квітучих садах. Головною вулицею йдуть до нього козаки, коня ведуть, а дівчата пісень співають. Попереду така вродлива дівчина, що ні в казці розказати, ні пером описати. Каже йому:

– Козаче, вже три доби минуло, можеш говорити. Я – та гадина, що ти врятував. Це місто було зачароване. Врятувати його міг лише той, хто три ночі переночує і слова не промовить. Ти наш рятівник, і я виходжу за тебе заміж. Будемо разом жити.

– Ні, царівно, не можу женитися на тобі. Я – козак, і ще наказу не виконав. Покажи мені дорогу, най ЇДУ —

– При чім тут наказ, як ти царем будеш? Залишайся.

– Ні, не може так бути. Козак без своїх друзів не може женитися.

Сідлає коня і їде далі. Виконав наказ, розповів гетьману про всі свої пригоди і запросив на весілля.

Гетьман збирає три тисячі війська і їде козака женити. Зіграли велике весілля. Козаки познайомилися там з багатьма дівчатами і пізніше за жінок брали. Кажуть, що всі дуже добре живуть і хліб жують.

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!

Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.

Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.

Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.

У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.

Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі – ні няня, ні мами, ні домівки, ні держави.

Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.

Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:

– Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.

Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:

– Давайте ваші білявчата!

Узяв від них хусточки, виліз на самий верх і там прив'язав.

– Браття, будемо блудити по білому світу, та хто із нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба. Чия хусточка буде біла, той живий і здоровий. А чия буде у кров'яній барві – той потрапив у біду, і тому треба спішити на поміч.

Розлучилися брати і рушили кожний своєю дорогою. Як блудили старші, не будемо тепер говорити. Розкажемо, що сталося з найменшим.

Мирко довго йшов через ліс і вийшов на галявину. А серед галявини стояв замок, де не було живої душі. Але хтось недавно був, бо все стоїть в порядку, на своєму місці. Блудячи по палацу, трапив Мирко і до їдальні, де на широкому столі лежала всяка добра їжа й напої. Полічив Мирко тарілки – обід на дев'ятьох, але якісь завеликі порції.

Чується, що страви парують, а ніде нікого. Почекав, обдивився й сів собі до столу. Наївся, напився. Побачив постелі – і їх було дев'ять – та й ліг собі трохи відпочити.

Та не встиг полежати, бо надворі щось так згриміло, аж мури затряслися. Схопився Мирко, побіг до вікна, дивиться – коло брами стоять дев'ять розбійників. Старший з них ударив ногою у ворота, і залізна брама відразу розчинилася.

Розбійники вступили у двір, рушили до палацу. Тепер Мирко зрозумів, у чий замок потрапив. Але вже ніколи тікати. А куди сховатися? Шмигнув під постіль, притаївся.

Старший завітрив тут чужу людину і закричав:

– Браття, хтось є в нашому палаці!

– Правда… Хтось тут мусить бути, вже й до їжі брався! – закричали й інші.

Глянули під постіль і побачили Мирка:

– Ану, вилазь! – заревіли. – Як ти смів сюди зайти?!

Витягли хлопця й одразу впізнали, бо й вони допомагали песиголовцям у війні й запам'ятали, як Мирко рубав ворогів шаблею.

– Настав твій кінець! – сказав старший розбійник, витяг шаблю й нараз відрубав йому голову.

Посікли Мирка на кавалки і через вікно викинули на двір.

Сіли розбійники до столу, їли-пили, бенкетували до пізньої ночі, а тоді полягали. Спали, доки сонце не загріло на пупець. Тоді пробудилися, поснідали й знову – на розбій.

Коли настала тиша, з корчів вилізла гадина з дівочою головою, притяглася до місця, де лежав порубаний Мирко, склала тіло докупи й помастила живлющою водою. Хлопець одразу ожив і зробився в десять разів сильнішим і гарнішим. У ту ж мить на дівці гадиняча шкіра облупилася до попідплеч. З'явилися у неї і руки. Та доки хлопець роздивлявся, нікому було й подякувати – дівка втекла у корчі, щоб її ніхто не побачив.

Зайшов Мирко до палацу, наївся, напився й чекає розбійників, щоб з ними поборотися. А вони вернулися уже понадвечір. Побачили хлопця і – здивовано:

– Воскрес той, котрого порубали ми! Ану до нього!

Почалася бійка. Розбійників дев'ять, а Мирко один. Обступили його зі всіх боків і кінець кінцем забили. Посіченого на шматочки викинули через вікно на двір.

Їли, пили, гуляли й полягали спати. Вранці знову зібралися з дому. Коли настала тиша, гадина-дівка витяглася з корча, поскладала порубане тіло, помастила живлющою водою, й Мирко ожив у десять разів сильніший і кращий.

Дівка сховалася в траву, а гадиняча шкіра з неї облупилася уже до колін.

Гей, а Мирко ледве дочекався вечора, аби зіткнутись з ворогами. Увечері вернулися розбійники, і знову почалася страшна бійка. Мирко сміливо нападав, чотирьох поранив, але й цього разу перемогли його. Порубали і через вікно викинули на двір. А самі, як звичайно, їли, пили, гуляли й полягали спати.

Коли рано розбійники пішли собі геть, дівка-гадина знову зібрала Миркове посічене тіло, красно його склала, помастила живлющою водою, і хлопець ожив. І тої ж хвилини гадиняча шкіра з дівки зовсім спала й вона стала такою красунею, якої Мирко ніколи не бачив. Тепер уже не ховалася від нього, підійшла і каже:

– Чудуєшся? Та не чудуйся, я тобі все розповім. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мій батько правив державою, та оці розбійники напали на нас, моїх родичів повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землі, доки комусь тричі життя не збережу. Я тебе вже тричі воскресила. Ти тепер сильніший від розбійників і маєш перемогти їх. А як ні – обоє помремо, бо я тебе не лишу.

Зрадів Мирко. Завів дівчину до палацу. Наїлися, напилися і радяться, що мають робити.

Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрістю. Замкнув залізну браму, міцно стис у руці шаблю і чекає.

Розбійники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дівчиною.

– Погляньте, – сказав старший, – хто легіня воскресив! То та панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали її батька й матір і знищили їх державу. Але тепер уже не врятується!

І кинув булавою із такою силою, що глибоко зарилася в землю.

– Ходіть ближче, ходіть! – гукнув хлопець.

Вхопив булаву, жбурнув межи велетнів-розбійників й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.

Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву і так нею гримнув у залізну браму, що пробив діру: один чоловік спокійно міг пролізти.

Мирко прискочив до воріт і, коли крізь дірку ліз розбійник, шаблею відтяв йому голову. Так по черзі усіх порубав. Старший крізь дірку не поліз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив ґав – відтяв голову й старшому.