Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з-під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.
      Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера — писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.
      Стояла рання осінь. Від саду пахло зів'ялим листям та вишневим глеєм. Зорі кришилися над головою, обсипаючи світ своїм пилком. Панотець глибоко вдихав повітря і відчував, що починає незвідь од чого хвилюватися. Був підхмелений, і йому раптом здалося, що даремно боїться темряви й тиші: світ навдокіл прегарний. Оце тріпотіння зірок, густий, пряний запах саду, оця ніжна тканка вечора — що може бути ліпше і чи є що повабніше? Довго стояв, похитуючись, — дивне почуття увіллялося йому в душу, як повінь.
      То був короткий мент, але тоді він уперше за довгі роки відчув щось подібне до затамованої радості. Зрештою, він не встиг напитися її благоти. Наступної хвилі уздрів видіння. Серед неба над усесвітом провисла велетенська вага. Важниці похитувалися і ніяк не могли врівноважитися — тримала їх біла зоряна рука. Панотець упав на коліна, звів голову, і йому засипало очі зірковим пилом, а може, роса покрила зіниці — був-бо підхмелений. Вага, яку так несподівано уздрів, закрутилася навколо ості, і він побачив на її тарелях дрібненькі постаті. Люди на вазі були голі, витягували довгі шиї, а очі широко порозплющували.
      — Це чудо, — сказав панотець, упираючись спиною об задвірок і відчуваючи, як йому терпне шкіра по цілому тілу. — Це чудо, явлене навмисно для мене…
      Відірвався від стіни й подибав у сад до вишні, на якій бачив удень золотисті гулі глею. Налапав у темноті одну з них і відламав. Кинув до рота й почав жувати, відчуваючи смак осені.
      — Я все знаю й так, — сказав він чи, власне, пробурмотів, адже мав рот, повний глею. — Кожен з нас грішний, а я найбільше. Я все знаю й так…
      Зирнув у небо, але ваги уже не було. Але не подумав, що то гра його захмеленої уяви — непотрібно йому це! Жував глей, котрий пахнув осінню і мав смак пори зів'ялого листя — йому досить того. Міг би стояти тут, у садку, де химерно поспліталося гілля, із заліпленим ротом, а міг би обійняти й дерево, як рідного брата.
      — Слухайте мене, брати мої, — сказав чи пробурмотів він до дерев, — я хочу провістити вам велику правду. Не думайте, що лихі вчинки пропадають. Не думайте, що, коли ви забули про вчинене вами зло, воно вмерло. Не думайте, що тих ваг не існує. Не думайте, що таємне можна сховати. Коли не розрізняєте ви, що добре, а що погане у світі, не думайте, що ви обійшли закон.
      Панотець ковтнув розжований глей і раптом підморгнув найяскравішій зірці.
      — Ти гадаєш, око небесне, — сказав він, — що я сліпий, а не сліпий я. Думаєш, що я глухий, а в мене добре чують вуха. Думаєш, що маю я затверділу душу, а вона в мене плаче щодня. Одне тільки правда: я вичерпаний. Я ниций, око небесне, і в цьому, здається, найбільша моя вина.

      У моєму рухові через ліс усе-таки був глузд, мене тягло в одному напрямку, тож незабаром опинився я на узліссі. Велике поле на підступі до міста було мені знайоме. Через нього тяглася побита возами дорога, і я побрів до неї по темній стерні. Мене тягло туди, де нещодавно мав домівку і де так просто й звичайно протрачував свої дні. Але осторога не покидала мене. Озирався й принюхувався: не хотів утрапити в непередбачену халепу. Біг через виявився прудкіший за мене і легко од мене втік. Над головою каркало вороння, вряди-годи скрекотіли сороки, мені здавалося, що вони наді мною насміхаються. Єдине, що придумав: дочекатися сутінку. Тоді можна буде непомітно підкрастися до міста, пролізти через міський паркан, у якому, на щастя, немало дірок: сотник давно і марно писав у гетьманську канцелярію про потребу полагодити паркани, бо самоуправління місто наше не мало. Перейшовши паркани, я міг би податися до свого дому — а там уже як буде.
      Тим часом я втомився. Надибав на лігво, де ночував, і почав гребти носом і лапами листя. Порох забивав ніздрі, і вряди-годи я чхав. Але тепер у ямі стало затишніше, я підгріб землю так, щоб у неї не задувало, стовбур дерева був мені надійним дашком.
      Потрудившись отак, задоволено влігся, відчуваючи, як солодко ниє втомлене тіло. Мабуть, задрімав, бо мене закрутило солодко й утомно, запахло осіннім тліном, стало тепло, і мені здалося, що я повернувся додому; зібралися сусіди й моя рідня, співчутливо гомоніли, розмовляли зі мною, а я почав оповідати їм, як трапилося зі мною лихо. Розповів їм про страшне обличчя і про чорного чолов'ягу з його тваринням. Здається, саме той чолов'яга й накинув на мене прокляття. Я сказав, що не знаю, чи одна то особа — Чорний Чоловік і власник страшного обличчя, але мені здається, що так. Хтось у цьому світі зненавидів мене, сказав я, комусь я став упоперек дороги. Все життя гадав, що я добра людина, що можу прожити, ні з ким не входячи у ворожнечу, але він таки знайшовся, той, хто мене ненавидить. Адже відомо кожному, й дитина про це знає: вовкулацтво людині можна накинути тільки тоді, коли хтось на когось дуже в'їсться. Кожна людина знає, навіть діти, що живуть у світі люди добрі і зловмисні. Оті зловмисні тільки й думають, як би вчинити комусь лихо. Недавно в сотенну канцелярію, розповідав я, прийшов лист з канцелярії генеральної, в якому оповідалося, що в Почепській волості, в селі Витівці, з'явилися злодійники-чарівники, які напоювали шкідливим зіллям посполитих того села Василя Кормаченка з товаришами та інших жителів. Генеральний суддя наказав тих злодійників-чарівників за їхніми прикметами, також інших злочинців, що туляються по всіх усюдах, хапати й ув'язнювати, особливо тих, котрі варять і дають пити якесь шкідливе зілля, а зловивши, посилати таких у генеральну канцелярію. Я ж за велінням сотника подав на той наказ відповідь, що такі чарівники роз'їздною і обхідною командою розшукуються, хоч ніхто їх насправді й не шукав, а людям про те оповіджено, щоб стереглися, але продовж останніх місяців нікого з таких злочинців не розшукали, що було щирою правдою, ніхто також не чув і не бачив, щоб у їхньому краї хтось варив шкідливе зілля. Правду й неправду цього листа не я вигадав, а виповів сам сотник, я ж тільки писав як писарчук. Люди слухали мене й похитували співчутливо головами…
      Я прокинувся. Сон, який щойно побачив, знепокоїв мене. Лежав і довго про те думав, адже й справді складав на вимогу сотника того листа, та й недаремна була, подумалося мені, й тривога, зчинена нашим високим урядом. Отже, вони існують, ті зловмисники-чарівники, вони блукають по землі нашій, варять зілля — я виявився однією з їхніх жертв. Саме той, котрий писав, що їх, зловмисників, не знайдено, хто тишком підсміювався з витвору власної руки, бо хто б у таке вірив? Тепер я у те вірю. Можливо, ті зловмисники, думав я, літають у повітрі, як духи, і нашуковують саме таких, як я, — ні, бракувало мені сили про все те гадати; голодний я був і зболений. Так дивно відчувати своє нове тіло — поки що я не вжився в нього. Було довге, тоді як руки й ноги закороткі, шкіра й досі свербіла, прикро було відчувати й шерстину. Кігти випиналися, і я відчував їх, як колись пальці. Обличчя ломило, і від того незвично боліла голова. Ніс непокоївся запахами, як ніколи раніше, а ніздрі стали тремкі. Позаду я відчував і хвіст. Отак лежав у своїй норі, вузький і сплюснутий у животі, заповнював її чудним, незнайомим тілом і не міг заспокоїтися.
      Пішов дощ, вгорі шелестіло, до мене залітали холодні краплі, шуміли сухим листям дуби. Я дививсь у сутінок, очі мої топились у ньому, був я сам серед цієї студистої вільги, цього мокрого холодного світу і вже не сподівався добрих змін. «Прийде час, — подумав я раптом, — і все озвичайніє, прийде час — і я знайду злагоду із чудним своїм новим тілом, а може, колись і полюблю його. Хто зна, скільки мені доведеться в ньому прожити, можливо, навіть і все життя. Прийде відтак час, і колись я дивуватимуся, що був інакший, тоді здаватиметься мені минуле вигадкою і сном». Ці думки не заспокоювали мене, а ще більше тривожили. Мені знову примарилася рідна домівка, адже я ще не полишив гадки, щоб додому таки повернутися, хай навіть у цій страшній подобі. Голод знову обізвався в нутрощах, і я вискочив зі свого лігва. Швидко й упевнено перебіг ліс, у ньому я вже оговтався, і мені солодко залоскотав ніздрі кінський дух. Відчув дивний трем у тілі, все в мені завмерло, в роті побільшало слини, заскімлили зуби, а очі гарячково роздивлялися довкола.
      По дорозі їхав віз, на якому сидів похнюплений дядько. Доля, здається, усміхалася мені — дядька я впізнав, був це сусіда через вулицю. Думки вив'язалися в мозку швидко й чітко. Я стрибнув від кущів і за кілька гонів догнав воза, хоч кінь схарапудився і щодуху кинувся навтьоки. Я притьма стрибнув на воза і тільки тепер уздрів страшне, перекошене обличчя в того, кому я вирішив відкритися. Дядько відсахнувся й перехрестився, очі його вирячилися, а вуста затремтіли. Тоді я сів на возі і сказав якомога спокійніше:
      — Не лякайтеся, дядьку, це я — син писаря Голубця… Дядько дивився на мене так само перелякано; врешті, мені теж здалося, що з вуст моїх зринають не слова, а якесь мурмотіння. Коні хутко мчали; я мав небагато часу і конче хотів порозумітися з цим чоловіком.
      — Придивіться до мене, — сказав я, — чи ж не такий я, як ви? Впізнайте мене, дядьку, давно ми один одного знаємо. Ну, вдивіться в мене — я ж ваш сотенний писарчук. Невже не впізнаєте?
      Сутінки густо покривали землю. Все повилося передсмерковою габою, коли речі починають танути в повітрі і змінюють свої обриси. Все розширюється й розмивається, посилюються запахи, я добре їх чув: стерня, земля, кінський піт, запах дядька й цього повоза, запах соломи на ній, навіть запах мазниці під днищем воза. Я дивився на дядька вже прохально.
      — Дядьку Панасе, — відчайно вигукнув я, — як сказати вам зрозуміліше? Ну, згадайте, дядьку Панасе, ви були на тому ж весіллі, дивилися через пліт, як танцює молодь, а я старшим дружкою був. Ми ж з вами добрі сусіди, дядьку, скільки разів заходили до мене, а я до вас. Пам'ятаєте, якось по сіно приходили, хотіли, щоб я продав…
      Але мої слова, здається, до дядька не доходили. Я чув їх, вимовляв, хоч, може, й не так чітко, хоч, може, й мурмотів, але ж вони виходили з мене, не позбувся я цього дару — старий же увіч мене не розумів. Трохи отямився з переляку й розглядав мене з цікавістю, адже не нападав я на нього і не виказував ворожості. Однак мовчав, ніби йому заціпило, а я ж казав очевидні речі! Дивився на нього благально, знову щось говорив, може, й плутано, й недоладно, але ж мусив він утямити, що вовки не можуть по-людському говорити. Ми були вже зовсім близько від міста, і я почав турбуватися, окрім того, побачив, що дядькова рука крадькома занурюється під солому, мабуть, намацуючи палицю чи вила. Мене раптом пойняла лють. Захотілося стрибнути просто в його по-дурнуватому здивоване обличчя, вчепитися зубами ч груди й роздерти їх. Але це був несусвітський спалах, і я ледве його погасив. Розмови в нас не виходило — треба було забиратися геть. Отож я нагледів торбу з харчами і, схопивши її в зуби (дядько ледве не випав з переляку з воза), зістрибнув і притьма подався в поле.
      Відбіг я недалеко. Віз стояв серед дороги, в ньому бовванів на повний зріст дядько. Тримав перед собою вила, ніби чекав, що я нападатиму на нього вдруге. Тоді я звів писка й завив. Коні поперелякувалися і самі рвонули з місця, а дядько з несподіванки перекинувся на воза. Віз чимдуж погуркотів дорогою, здіймаючи сиву хмару куряви, а може, це забрали його сиві сутінки — куряву мав би прибити нещодавній невеликий дощ.
      Швидко темніло. Я доплуганився зі своєю торбою до лісу і вперше поїв. Хліб мені смакував не дуже, а сало й м'ясо я просто глитнув.

      Кожен, хто пише, повинен знати: не тільки для себе мережить він рядки, але й для можливого свого читальника. Той читальник знайдеться сам — будь-яке писання, навіть нерозумне й нудне, знаходить згодом такого, хто в ньому матиме для себе інтерес. Я усвідомлюю це, але не сприймаю. Тобто, мережачи ці рядки, я все-таки не зважаю на тебе, мій майбутній читальнику, — задовольняю цим потребу внутрішню, як і всі писці, котрі трудяться не з обов'язку.
      Дивна хвороба пойняла мене, читальнику. Часом здається, що я жив у світі не раз, а принаймні тричі, тобто двічі жив, а раз існував. Цей час був посередині між життям першим та другим, і я подумки називаю його Прірвою. Що то за Прірва, не спішу тобі пояснювати, згодом, може, втямиш те сам, а коли ні, то й біда мені од того невелика. Часом мені здається, що то був сон — зле, незрозуміле і страшне привиддя, якому годі віднайти рацію. Варто було б навіки про нього забути, але не можу я цього, особливо тепер, коли самотній і тривога мене змучує. Отож все частіше повертаюся саме в той час, і це чиниться увіч не з моєї волі. Стаю мов несамовитий, боюся, що можу впасти у ті ж такі хвилі, які колись тяжко полонили мене, а можу й збожеволіти. Спершу я опирався цим накотам; коли жив з паньматкою, це було легше-гір-ше — жінки не раз нас дратують, не раз ми на них сердимося, а то й сваримо, не раз бувають вони дріб'язкові й надокучливі, але є в них достойність особлива: вони не дають нам пропадати.