Современная электронная библиотека ModernLib.Net

На полі смиреному

ModernLib.Net / Альтернативная история / Шевчук Валерiй Олександрович / На полі смиреному - Чтение (стр. 5)
Автор: Шевчук Валерiй Олександрович
Жанр: Альтернативная история

 

 


— Тільки язика за зубами тримай, — попросив він несміло. Після того приклався до іншого слоїка, і світ його із барвистого став чорний. Стояло в чорному небі сіре сонце, трава і квіти втратили барви, синє повітря стало оксамитно-непроглядне, а чорногуз не тільки чорні плями мав на тілі, а почорнів від голови до п'ят. І був у нього не дзьоб, а змія звивиста, і змія та вигиналася й сичала на Прохора, який тишком сидів на вербовій колодці, маленький, як палець, і тільки похитувався, а в далекому куточку його недавно світлого мозку росла тільки одна-однісінька гілочка з одним-однісіньким зеленим листком і з одною білою як сніг квіткою. Сиділа на тій гілці одна-однісінька пташка і співала тої-таки пісні, що недавно насвистував йому його приятель вірний — чорногуз.

— Нема добра у світі, — бурмотів Прохор. — Нема любові та вірності. Немає віри, немає надії. Всі тільки чорні сітки виплітають — хочуть зловити у них одне одного, і триватиме так до кінця.

Тоді й підійшов до нього Єремія і присів поруч на колодку.

— Ким ти був до чернецтва, брате? — спитав він у Прохора.

— Сином багатих батьків, — сказав Прохор. — То був страшний, страшний і потворний світ. А знаєш чому? Я не міг у ньому ні купецтвом займатися, ні шолом на голові носити, ні ремесел навчитися. Нічогісінько я в ньому не міг. Тому й позбутися його захотів. Здавалося мені, що світ недостойний пізнання.

Вони сиділи якийсь час мовчки. Вечірнє сонце освітлювало їх й покривало малиновою барвою, і від того обличчя їхні стали молодші й рожевіші.

— Про твою сіль казки розповідають. Що це ти знову вигадав: був хліб, а тепер сіль?

— Про це я думав ціле своє життя. Коли є хліб і сіль, а води завжди роздобудеш, то голоду не знатимеш ніколи. Тоді від світу залежний не будеш.

— Дуже сутужно тепер із сіллю, — мовив Єремія.

— Тут, де моя келія, льох був, — сказав Прохор: до нього вже повернулися звичні барви і форми навколишнього світу. — Хтось у тому льоху сіль сховав. Віриш, брате, десять бочок!

Єремія засміявся. Був його сміх теплий і сухий.

— Можеш мене не боятися, — сказав він. — Я тебе не викажу. І знаєш що: не вірю я і в янгола. В отого, що сказав тобі хліб із лободи робити. Я швидше повірю, що то був біс, а не янгол.

Він став перед Прохором, розставив ноги, повернув до нього боком лице, примружив око і зорив хитро. Прохор, однак, не дивився на» нього. Дивився він радше на стежку, що вела від воріт до його келії. Ішов по ній босий, обірваний чоловік, ішов несміливо, і він безпохибно пізнав, що це ще один прохач солі.


6

Вони таки прийшли. Гримали важким обув'ям і кидали хижим оком по келії.

— Що це? — сказав княжий отрок, тицькаючи у слоїки.

— Настої на травах, — сказав незворушно Прохор.

— Де твоя сіль?

— Нема в мене солі, — сказав смиренно Прохор. — Є тільки попіл.

Один із слуг поліз у бочку рукою і вичерпнув з неї півжмені солі.

— Це теж попіл, отче? — зареготався він.

Прохор мовчав. Світ для нього став чорний і без зілля. Бачив він людей з чорними обличчями, і навіть роти їхні всередині були чорні.

— Тут є льох, — сказав один із слуг і відкинув ляду. — Бочки…

— Там попіл у тих бочках, — сказав спокійно Прохор.

— То ми цей попіл і заберем, — показав зуби отрок.

Тоді Прохор почав проклинати. Стояв серед келії блідий як смерть, і з його зціплених вуст виривалися всі прокляття, які знав. Це були прокляття давні, ще поганські, бо його прадід був поганином і служив біля капища — прокльони дідів та бабів, всіх сотень пращурів його; він і сам вигадував прокльони, називаючи поіменно всі частини тіла і виклинаючи їх, називаючи предків і нащадків грабіжників, кладучи на них прокльони -, найгірше з гіршого й найпекельніше з пекельного.

— Помовч, діду, — люто сказав отрок. — Не зі своєї волі ми це чинимо, а з княжої.

Але він не спинився. Так само сипав і сипав прокльонами, аж поки не схопив його отрок за бороду і не вдарив межи очі, аж засліпило йому, і упав непритомний, загримівши ослоном.

Слуги тим часом вантажили бочки. Були ті із забитими денцями і залегкі як для солі. Підкотило кілька підвід, і бочки поскладали на них. Насамкінець отрок підійшов до старого і линув йому в обличчя води.

Прохор розплющився. Все довкола було бліде і вицвіле,.начебто повите світлою і прозорою тканиною. Він слухав гримкіт підвід за дверима і здивовано вдивлявсь у стелю. Замість стелі побачив бліде вицвіле небо і вицвіле сонце, що розсипало довкіл біле проміння. Почув шелест листя й упізнав, що лежить він у білому саду із білим листям.

Він сів, і йому тонко заболіло в переніссі.

— Так тут болить, — сказав він Єремії, який допомагав йому звестися.

— Забрали вони твою сіль, — усміхнувся Єремія.

— То не сіль була, — кволо відказав Прохор. — Попіл то…

— Бісівськими справами займаєшся, брате. Покинь це… Прохор почав зводитись із долівки. Він підійшов до столу і ковтнув із кухлика.

І з білого став йому світ рожевий, і обдивився він його здивовано-стуманіло, і стояв супроти нього рожевий чоловік, що похитував скрушно головою, а коли подивився на Прохора Єремія, то побачив: рожеві сльози котяться Прохору з очей, а борода його дрібно-дрібно труситься.


7

Вночі палав серед неба великий повний місяць і осявав землю так, що видно було кожну билину. Єремія довго стояв на своєму ґанкові і прислухався до сторожких нічних звуків.

Не спав у ту ніч і Прохор. Він довго сидів біля запаленого каганчика, а потім ще довше молився. Затим дістав із полиці більшого горщика, затиснув під пахвою і дмухнув на світло.

Ішов, зігнувшись, по вузькій стежці, і ноги його мокли від щедрої роси. Бурмотів під ніс молитви, часом зупинявся й дивився на місяць. Той тремтів серед неба і щедро лив на землю мертве світло.

Дійшов до проламу в паркані і вийшов за межі монастиря. Дорога, яку побачив у місячному сяйві, була біла, аж срібна. Він пішов помалу по тій дорозі і був під той час як великий чорний їжак. Пообіч дороги турлюкали земні жаби і на все горло стрекотіли цвіркуни. Прохор спустився до Хрещатого яру, а що був зморений, присів спочити на пеньку. Застиг і став чорним грибом, — поблимували тільки з-під куколя пильні, палахкотливі очі.

Знову подибав по дорозі, перебрався через місток над струмком і дійшов до міських воріт. До нього гукнув сторож, і він видав себе за мандрівного ченця.

— Ночуй тут до ранку, — сказав сторож, — наказано нікого вночі не пускати.

Прохор не сперечався. Сів, спершись об стіну, і поволі почав припадати росою.

— Слухай, отче, — обізвався сторож. — Задля чого хочеш у місто?

— Йду до ченців Ірининського монастиря, — сказав Прохор.

— Зайди сюди до мене і розкажи, що бачив у світі… Зарипіла хвіртка» і Прохор увійшов досередини. Розповідав сторожеві казки, і той слухав, розтуливши рота.

Вже під ранок пішов по порожніх міських вулицях. Ішов повільно, ледве перебираючи ногами. Від князівської гридниці аж сюди долинав гомін — бенкетували…

Якийсь пес вискочив насупроти Прохора, той всунув пальці до горщика і покропив собаку. І відразу перестав на нього насідати пес, а задивився вражено і спантеличено. Захитався п'яно й поплентав до свого двору.

Недалека була дорога, але надто довго долав її Прохор — сили в нього майже не лишилося. Зрештою опинився на пустищі, куди викидали міщани сміття. Блукав по ньому, доки не побачив те, чого шукав. У блідому, непевному світлі передрання побачив він купи попелу.

Кропив той попіл рідиною із горщика, шипів він і згортався, тоді білів, як біліє світанок, і вже поблискував у непевному світлі. Перед Прохором лежало кілька чималих куп іскристої солі…

Лишив для себе ковток рідини, але не пив зараз, а вклякнув тут, на смітнику, і почав молитися. Він молився, а заодно думав про своє життя і про те, що надто гірку й незаперечну правду сказав йому Лазар. Прохорові знову привиділося Лазареве обличчя, захотілося ще раз із ним побалакати. Був певний, що зараз вони б знайшли спільну мову.

А ще він думав, що життя людське швидке й перехідне і що він не зогледівся, як воно проминуло. Йому гостро заболіло серце, а сіль перед очима грала й мерехтіла від світла, — його все більше й більше проливалося на землю.

Коли зовсім розвидніло, він випив той ковток рідини, що лишав у горщику для себе. Відчув, що йому спадають із плечей літа. Відчув, що давно забута молодість повертається в тіло, і воно співає, наливаючись юним жаром.

Встав і побачив навколо себе не смітник, а поле, густо засіяне квітами. Побачив метеликів і чорногуза із сопіллю і почув чарівну музику. Тоді пішов просто на вулиці, не послуговуючись навіть кийком, а де зустрічав людину в бідній одежі, зупиняв її і казав:

— Поки пани твої сплять, іди на пустище і набери солі.

Йому спершу не вірили, але цікавіші пішли на звіди, і доки попросиналися пани міста, на смітнику побувало безліч люду. Всю сіль, розсипану там, було визбирано до дрібки.

Прохор же ледве додибав до брами. Він дійшов до містка через Хрещатицький струмок, але далі іти не зміг. Сів на пеньок і перетворився там у дерево…

Отаке почув я, раб божий Семен, про Прохора-лободника, череп якого мав нагоду оглядати в печерах. Своєї таємниці він не відкрив нікому, і хоч Єремія забрав після смерті старого всі його слоїки з настоями, ніхто не докопався, як же він їх виготовляв. Ніхто не взнав, чому так мало хліба з лободи міг він випекти і як саме робив він із попелу сіль.

Останній ковток напою випив Єремія зовсім недавно, але хліба з лободи випікати не міг, хоч витратив на те горщик рідини. Не міг він також витворити з попелу солі. Він шкодував за тим втраченим горщиком, бо ковток того напою, як свідчив він, знімав усі болі душевні, і, саме вживаючи напій, ставав Єремія прозорливий. Прохора ж за те, що не відкрив монастиреві своєї таємниці, було закопано без почестей, і тільки завдяки Полікарпу про нього почали говорити як про святого. Єремія ж ніде жодного поганого слова про Прохора не сказав.

Розділ VI, в якому розповідається про Ісакія, до якого Христос приходив

Я почув у глибині печери ходу і накрив своє писання свитою.

У віконце до мене зазирав Ісакій.

— Ги-ги! — оскалився він. — Послав мене Єремія підглянути, що тут робиш, брате Семене…

— Богу молюся! — смиренно сказав я.

— Сказав Єремія, що біс тебе навідує, ги-ги! Це як і мене свого часу… Єремія у цьому ділі зна…

— Його самого навідує біс, — сказав я спокійно. — Біс підозри і неспокою.

— Га-га-га! — засміявся Ісакій. — Піду йому скажу.

— Даремно це, — відмовив я спокійно. — Розкажи краще ще раз, як до тебе біс приходив…

— Нема чого розказувать, — нахмурився Ісакій. — Сам відаєш… Чув, брат Никодим відійшов до бога.

Я перехрестився.

— Га-га-га! — недоречно засміявся Ісакій. — Хотілося йому хворіти в монастирі. Знаєш, під ним черви заводилися. Як свого часу піді мною…

Його висохле лице у віконці посмутніло, а очі зробилися великі й сльозисті.

— Мене й сьогодні ігумен бив. Люто бив, бо я сказав… почекай, що я йому сказав? Я сказав, що побачив у церкві на його місці осла. А я й справді бачив там осла, — він дививсь у віконце гарячими, розпеченими очима. — Не страшно тобі тут сидіти, брате Семене? Мені б зараз страшно було.

— На бога уповаю!

— А я не уповав? — вигукнув тонко Ісакій. — Може, більше твого уповав. Наклав на себе одежу чернечу, коли ти ще малий був. Волосяницю одяг, наказав собі козла купити, здер із нього хутро і надягнув на себе — сира шкіра на мені так і висохла. Сидів у келії на чотири лікті і безперестанку зі сльозами на очах, молив бога. За їжу була мені проскура одна, і то через день, і води пив у міру. Сім літ так подвизався. Ніколи навіть на бік не лягав, а спав тільки сидячи…

— Заспокойся, брате Ісакію. Ти уповав таки більше мого, — заспокоїв його я.

— Уповав, і що з того? Всі б'ють мене і гонять. І все тіло в мене у синяках!

— Бо язичка не прищемлюєш, Ісакію.

— Але ніколи не брешу, — зі сльозами в очах сказав Ісакій.

— Саме тому тебе б'ють, — мовив я. — Коли б брехав, то тільки посміялися б з тебе. А за правду — б'ють…

Він пішов, а я вклякнув перед образом і задумався. Щодня приходить до мене цей чоловік і скаржиться. Його історію вже знаю.

Озираюся, по своїй келії. Ні, не на чотири вона лікті. Можу тут і лежати, і ходити. Не морю себе голодом, але тут важкий дух. Я зачинив себе тут добровільно не для того, щоб боротися із плоттю й неупокореністю, а щоб мислити й писати. Дивна це різнобіжність, але справжні думки тільки від неї й походять. Написавши те, що намислив, покину я це убоге місце. Можливо, візьму в руки патерицю, як Лазар, і рушу в світ, щоб до решти відчути над собою високе небо і сонце в ньому. Тут, у темені, все-таки гнітиться мій дух, як гнітився колись в Ісакія, Афанасія чи Іоанна. Однак, щоб писати про них, треба самому спуститись у затвор. Я хочу на якусь мить стати Ісакієм, Афанасієм чи Іоанном — хочу відчути те, що відчували вони. «Коли хочеш щось у собі заперечити — пізнати його добре треба», — міркую я, і це, здається, догідна богові думка.


2

День і ніч тут зливались водно. Вранці приходив печерник, подавав кухоль води, проскуру і свічечку, при якій він молився. Помолившись, дивився Ісакій на той химерний, ненадійний вогник, що освітлював сухі стіни, простелену долі житню солому і свиту. Мав Ісакій лопату, щоб закопувати випорожнення, але все одно дух від того стояв у келії гострий. Коли ж гасла свічечка чи скіпка, все поринало в темряву, хіба пройде мимо хтось із братії, пронісши вогонь, — тоді його віконечко жовто засвічувалося, а світло на коротку мить падало на протилежну стіну. Ввечері печерник давав йому свіжу воду та скіпку і коротко оповідав монастирські новини. Ісакій при цьому мовчав.

Коли ж затихали кроки старця, затворник ставив скіпку під образи й починав, б'ючи поклони, співати псальми. Він співав на повний голос, бо моторошна тиша висіла навкруги: здавалося йому, що чує він голоси інших затворників, вони підхоплювали його мелодію кожен у своєму закутку і співали. Колихалися довкола кошлаті тіні, а вогник від його дихання хитався — здавалося, однак, що під ту хвилю цей морок прошито тонкими нитками; їхній єдиний спів лучив затворників у певний спосіб, і всі вони на серці полегшу починали відчувати. Може, через те плакав він, співаючи, — слова різко рвалися йому з горла, і так тяглося доти, доки не відчував: знову у цій темені сам, і ніхто йому не підспівує. Він і сам відчував утому, а може, й вичерпання, відтак гасив скіпку і сидів на своєму сидінні, відпочиваючи. Тиха туга гойдала його, і саме в такі-от хвилі, коли дух його ослаблювався, згадував він про той час, коли був багатий і щасливо купцював. Тоді теж навідувала його така ж туга і саме через неї покинув світ, роздав майно монастирям та родичам, а сам опустився сюди з надією звільнитися. Минуло зовсім небагато часу, і він знову пізнав ту ж таки тугу, і була вона як біль ізсередини і їла-роз'їдала його. Не знав відтак, куди подітися: був у світі і пропадав від туги, пішов із нього, і знову вона до нього прийшла. Він знову запалював скіпку, знову бив поклони і знову співав псальми, аж вуста йому дерев'яніли та язик. Вже за повіки його починало щипати, і він западав у короткий та важкий сон, з якого його будили тихі, шарудливі кроки печерника, котрий ніс кухоль води, свічку, скіпки, а часом і проскуру.

Темрява ж навколо була дивовижна. Волохата й бездонна, коли кожен шелест стає надмірно голосний, а кожен рух хитає застояне повітря. Хоч очі його звикли до темряви, після того, як гасив він скіпку, тьма гостро наступала на нього, і відчував він тоді розпач. Глухий стогін виривався із грудей — відкидався на спину і бив кілька разів головою об стіну. По тому приплющувався, хоч цього можна було б і не робити; тиша навколо стояла така, що він чув шурхіт одежі інших затворників. Часом осувалася десь земля і довго сипався пісок, тоді він починав тремтіти, як у пропасниці. Ворушив ногами, руками і язиком, розплющував найширше очі, намагаючись переконатися, що живий іще, шукав рукою кременя, щоб викресати вогню, а коли вдаряв залізком об камінець, розсипалися по його келії яскраві іскри, і в світлі цих іскор (а міг він так бавитися годинами) бачив стіни й убогі речі свої. Відтак знову клякнув, вдаряв доземним поклоном і проказував голосно й завчено:

— Боже, поглянь на мене! Поглянь на муки, які терплю заради тебе і заради ласки твоєї. Освіти цю темінь і відведи до свого світла!

Лилися йому з очей сльози, ці сльози теж були як іскри з кременя і пекли його, як ті іскри, — хапався за волосся й тихенько вив, погойдуючись.

Одного вечора, коли тиша була по-особливому моторошна, коли темінь (а він тільки-но погасив свічку) стояла неоглядна і затопився він у ній, побачив раптом Ісакій в кутку келії світло. Спершу було як світляк, пот^м наче отвір у білий світ, звідки пучком лилося сонячне проміння, — це світло розширювалося, розширювалося і раптом залило все навколо. Ісакій схопився рукою за очі, бо здалося, що витечуть від того світла, що навіки осліпне і стане темний. Назустріч ступало двоє юнаків у сріблистих одежах, із усмішками ясними і з обличчями, що блищали, як сонця.

— Ісакію, ми янголи,— сказали вони в один голос. — А там іде до тебе той, кому маєш вклонитися до землі.

Він скочив на рівні, вражений казковим видінням. Брудний,.зарослий, із висохлим обличчям та палючими очима, стояв серед залитої світлом келії і всміхався щасливо. Тоді раптом неземна сила схилила його в низькому поклоні, і почав плакати він і цілувати землю. Заскакали довкола юрливі тіні, заплескали в долоні, заповигиналися, хтось десь заспівав солодко, і з десяток голосів сказало хором, наче видихло:

— Наш ти вже, Ісакію, наш!

Тоді він звів обличчя від підлоги і побачив чоловіка з великими сумними очима, а довкола нього стояли, з'юрмившись, юнаки із обличчями — наче сонця. Був непомірно здивований Ісакій на те видовище і раптом відчув, що тіло його почало дрібно-дрібно тремтіти.

— Я почув твій голос,— сказав той, кому він уклонявся.— Я почув про твоє страждання і зволив утішити тебе,— він повів довкола рукою.— Гей, візьміте сопілі, гуслі та бубони, і хай Ісакій нам затанцює!

І заспівали сопілі, вдарили бубони, забриніли гуслі, а за музикантів були юнаки із золотими кучерями. До Ісакія підходила, пританцьовуючи, юна красуня; темне волосся їй спадало хвилями на плечі, очі світилися, а червоні вуста відслонилися. її перса були тугі й пружні і ледь-ледь здригались у такт рухам, вихилявся живіт, і темно зблискував трикутник лона. Вона подала йому руку, і він затанцював. Тоді затанцювали й інші, легко закружляли й замаяли срібними й золотими одежами. Йому гаряче стало, бо коло нього крутилося надто гарне і юне тіло: сопіляр аж щоки роздув, так свистів, бубняр підстрибував, а гусляр ще й співав. І не було в його пісні слів, бо то не слова були, а тільки музика,— десятки легких ніг дружно притупували, танцюристи вряди-годи скрикували одночасно чи позойкували.

Ісакій танцював. Кидав сухим, змореним тілом і наче нову силу здобував. Здалося йому, що він уже не в келії, а на зеленому, засипаному квітами лузі і що зійшлися це його земляки-сіверяни на обряд умикання. Чути довкола сміх і дівочі поклики, бігають весело хлопці за дівчатами, а вони так само весело тікають. Хлюпотить довкола, кілька пар біжить по воді, мілкій і теплій, а з-під ніг їм виприскує перелякана риба.

— Я приходжу до тих, хто печальний,— казав тим часом той, кому він уклонявся, — і збавляю їх від печалі; до тих, хто мучиться, і збавляю їх мук; до тих, хто убогий, і звеселяю убогість їхню. Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя — уділ мій, і світ оцей бог створив — не диявол!

Піт густо стікав по скронях в Ісакія, запливав на повіки, і сліпило ще й досі його те невимовне світло, а він усе танцював і танцював. І танцювала коло нього чарівна дівчина, що світила до нього блискучим чорним зором, і крутилася, вертілася.

— Боже, — сказав він, не зупиняючи танцю.— Чи гоже мені танцювати з цією дівчиною?

— Ця дівчина — життя,— сказав той, кому він уклонявся, — а життя — уділ мій. З'єднавшися із нею, суть ти віднайдеш, що її задля життя я освячую. Ви плід дасте землі, бо всі люди мають давати плід, і тим самим новитиметься світ і буде готовий завжди плодоносити. В цьому високий божий замисел — живіте і множтеся!

— А ті, що заради тебе відмовляються від світу, ті, що заради тебе у темінь себе ховають і все своє тобі віддають? Який їхній уділ?

— Ті всі мертві суть,— відказав спокійно той, кому він уклонився. — Той мені угодний, хто життя творить, а не марнує його. Той, хто не творить життя, а тікає від нього, — світові й богу не потрібний.

Ісакій танцював; здавалося, весь піт витік із нього, і все в ньому почало пересихати й плавитися.

— Навіщо примушуєш мене танцювати? — спитав він. — Важко це мені!

— Цей танець, що танцюєш,— так само погідно відповів той, хто світло від себе виточував,— перевірка тобі. Витримаєш — покинеш це пристановище печалі і вийдеш до сонця й світу. Запам'ятай: не темрява життя творить, а сонце і світ.

Ісакій танцював. Уже мліли в нього ноги і підступала під горло нудота. Всі присутні оточили його колом, а він танцював і танцював. І так само невтомно танцювала коло нього призначена йому красуня.

— Ти мене в обійми жінки посилаєш,— сказав, ледве ворушачи губами, Ісакій. — Але жінка — вмістилище нечистоти і гріха!

— Вмістилище нечистоти і гріха — душа грішна, — сказав той, котрий світло від себе випромінював.— Жінка перш за все — життя творителька і через це благословенна богом, коли вона чиста серцем і душею, коли матір'ю вона стає доброю і жоною чеснотливою. Проти грішної душі в собі борітеся, а не проти того, що життя творить і оновлює.

Ісакій упав на коліна. Груди його часто і хрипко дихали, а на вуста вибилася піна. Очі його несамовито і втомлено блищали. Дівчина намагалася його звести. Схопила опідруч і підіймала.

— Не піддавайся, — сказала вона ніжно. — Ну, ще-бо трошки!

— Я втомився, боже! — захитав головою Ісакій. — Несила мені вже танцювати.

— Ти не дотанцював свого танцю, — сказав сумно той, кому він уклонявся. — Вже не маєш сили до великого і справжнього життя…

Тоді простягнув Ісакій руки до того, хто світився, як сонце, до того, в кого усмішка, як день, була, і раптом заридав ридма:

— Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!

— Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, — так само сумно сказав той, кому він вклонявся. — З боязні перед своєю грішною душею ти тут зачинився. З самим собою ти боровся і не встояв у цій боротьбі.

— Що ж мені чинити тепер, боже?! — зойкнув, ламаючи руки, Ісакій.

— Доживай свого, як поведеться, — сумно сказав той, у кого усмішка — як день.

І він почав упадати в темряву. Здалося йому, що летить, повільно кружляючи, і чим довше летить, то більше витікає із простору світло, рідшає і тане; в синіх сутінках пролітав, боліло йому серце в грудях; летів і вже у темінь круту западав; навколо не бачив нічого, тільки десь далеко, в глибині, ледве тлів невеликий іскристий вогник свічки. І він мчав уже на той вогник, як нетля, бо під ту хвилю був нетлею, тягло його невимірно на вогонь, різкий та іржавий крик вирвавсь у нього з грудей і завмер, загус у цій кромішній пітьмі, що колотилася навколо. Хапав руками, намагаючись зачепитися хоча б за щось і зупинити це страшне і невідхильне падіння; в нутрі йому все заціпеніло — став чекати гострого і нещадного удару. Свідомість покидала тіло, і, може, через те не відчув падіння — в непам'ять запав. Тільки опекло його дуже, як обпікає нетлю, коли несподівано у вогонь свічки залітає…

Наступного дня» коли розвиднілося і надійшов час сніданку, підійшов печерник, як звичайно, до віконця.

— Господи благослови, отче Ісакію! — сказав смиренно. Було за віконцем тихо.

— Отче Ісакію! — гукнув печерник, — Чи живий ти ще? Було за віконцем тихо.

— Ну от, він і преставився, — сказав печерник, а був тоді печерником Лаврентій. — Чуєш, Марку, — гукнув він. — Іди-но сюди!

З темені вплив Марко-печерник. У руці тримав лопату.

— Збігай-но в монастир за ігуменом і братією, — сказав Лаврентій. — Я тут за його душу помолюся!

Марко поставив лопату і повільно почвалав до виходу. Лаврентій опустився на коліна — світлий сум обмив йому серце. Він прошепотів молитву і, взявши лопату, почав розкидати землю в тому місці, де було засипано вхід.

У печері уже дудніли кроки: ішла братія з ігуменом. Лаврентій перестав копати і витер піт. За лопату взявся Марко, і за якийсь час вона провалилась у порожнечу…

Серед келійки сидів скорчено Ісакій, голова його впала на груди, одежа на ньому була розтріпана й порвана. Марко-печерник узяв його під пахви, Лаврентій за ноги, і так понесено його нагору. Ігумен тим часом зайшов у келійку й уважно її обдивився.

— Тісно йому тут було, — сказав Агапіт, і вони пішли неквапно до виходу.

— Ісакій живий! — ступнув назустріч ігумену Марко-печерник. Затворник лежав на землі, встеленій жовтим листом, обличчя

його було бліде, а міцно приплющені повіки — сині. Дув різкий, прохолодний вітер, і, може, через той вітер гостре й тлінно пахло осінню. Колихалися бороди й мантії ченців, і це принесло усім нестійке тривожне почуття.

— Не обійшлося тут без бісівського дійства, — сказав ігумен, стежачи мимоволі за сірими, розчухраними хмаринами, що майже ущерть заповнили небо. Окрім того, крутив йому відурана зуб, і мав через те лихий настрій. Вітер раптом зіскочив із дерева і звіяв хмару жовтого листу: листки застрибали довкола ченців, покриваючи їх кольористою зливою. Кілька з них лягло на груди Ісакію, і всі побачили, що ті груди ледь помітно здіймаються.

— Покладіть його на постіль, — сказав іцумен, посмоктуючи хворого зуба, і пішов, відчуваючи, що від цього вітру йому починає боліти не тільки зуб, але й голова.

Марко з Лаврентієм підняли Ісакія й понесли. Братія, погомонівши, розійшлася, а коли проходили ченці під деревами, сипалося на їхні голови вогке жовте й червоне листя.


4

Два тижні він не міг ні встати, ні сісти, мочився під себе, і от саме тоді завелась у нього під боком черва. Не брав упродовж двох тижнів ні хліба, ні овочів, не сказав також ані слова — був глухий та німий. Тільки на третій тиждень його вуста заворушилися.

— Де це я? — спитав ледве чутно.

— В Агапітовій келії, — відповів лікар. — Ти чуєш мене, брате Ісакію?

— Чую, — шепнув Ісакій. — А чому я не в затворі?

— Гадали, що помер ти, брате Ісакію, — присів біля нього Агапіт. — От і викопали тебе із затвору.

— Я туди вже не хочу, — сказав тремтливими губами Ісакій.

— Ніхто тебе туди й не зачиня, — сказав Агапіт. Ісакій спробував устати, але Агапіт притримав його.

— Світ хитається, — сказав Ісакій. — І так дивно хитається!

— Бо хворий ти і кволий, — відказав Агапіт.

У цей час ударило за вікном било: дзвонили на вечірню.

— Може, вже підеш до церкви, брате Ісакію?

— Ні, — сказав Ісакій, дивлячись незрушно на стелю. — Ні!

Агапіт пішов, а він лишився сам. Дививсь угору й напружено

думав. Власне, згадував. Знову відчув, як заболіли йому очі, — пригадав оте велике й осяйне світло, незвичну й дивну розмову і те, що в темряву він запав. Намагався зрозуміти мовлені тоді слова і що діялося з ним. Тихо боліло йому серце, заплющувався й поринав у темінь, а коли повертався, знову бачив світло і знову думав про ту розмову. Ввечері прийняв з Агапітових рук тільки трохи помічного зілля.

Вночі він плакав. Сльози текли йому по лицях, а на грудях лежав камінь.

— Чого плачеш, брате Ісакію? — спитав його, прокинувшись, Агапіт.

— Сон від мене тікає, — сказав Ісакій.

— Це душа твоя непокоїться. В церкву тобі треба вже ходити.

Шумів за вікнами вітер, і навіть у келії пахло леглим листям. Сумирну, вогку й барвисту землю бачив уявно Ісакій, здалося йому, що бозна-скільки часу минуло відтоді, коли йшов він востаннє по засипаних листям стежках. Великий смуток прив'ядання пізнав Ісакій у ту ніч і не меншу радість, що скоро на те листя таки ступить.

— Брате Агапіте! — тихенько покликав він. Агапіт не спав.

— Чого хочеш, Ісакію?

— Скажи мені щиро: звідки знаємо ми, що треба вірити в бога саме так, як віримо? Скажи-но мені, хто більше богові служить: той, хто добро на землі сіє, чи той, хто з плоттю своєю воює? Чи треба задля бога вдягати чорну одежу і ховати себе в льох? Чи не краще в ім'я його життя творити і влагіднювати його?

Агапіт мовчав.

— Чому мовчиш, брате? — спитав тихо Ісакій.

— Не свої слова ти щойно сказав, — відповів Агапіт. — Що там сталось у твоїй келії?

Він розповідав. Глухим, ламаним голосом, перериваючись і віддихуючись, бо дуже ще кволий був. Шепотів слова, які чув тоді, і йому перед очі знову з'явилася земля, вкрита леглим листям, яке сколихує п'яний і сумний вітер. Бився об їхні стіни той вітер, і вони спинилися в той мент, наче в лодії, що втрапила в негоду і не може виборсатися з хвиль. Агапіт засміявся:

— Диявол це стукав до твоєї душі. Хотів вибити з тебе віру, через це й сумнів посіяв.

— Чи може бути в диявола усмішка як сонце? — спитав Ісакій.

— Гординя тебе гложе, брате! Хто ти такий, щоб до тебе в твою нору сам бог завітав? Чи нема в нього більших і важливіших справ? Ти пилинка, мачинка у світі, яку може нести вітер, і немає діла до тебе богові. Він закони тільки поставляє, і немає нам більшого діла, як ті закони чтити. Таж навіть князь ніколи до тебе не зійде і не зважить на тебе, хіба б ти беззаконня учинив і мав би він тебе покарати. Дуже багато захотів, брате, від бога. Гординя це велика, і тобі молитися треба, щоб позбутися її.

— Коли бог до мене не може зійти, навіщо сходити до мене дияволові? — спитав у ту вітряну осінню ніч Ісакій. — Чому для диявола я не мачинка і не порох, а тільки для бога?


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14