- Як ти думаєш, сам я змiг би завершити цi скульптури?
      - Сам? Не знаю, хоча... Мiг би, напевне...
      - Отже, не вiриш, що змiг би, - безжалiсно пiдсумував я. - Скажи, а чому ти сам не вступив хоча б до художнього училища, а подався до будiвельного, як колись - мiй батько? Теж вiдступаєшся вiд своєї мрiї?
      - Тому що подобається будувати, - вiдповiв вiн, знову помовчавши. Але менi здалося, що мовив вiн це занадто невпевнено.
      - Але ж мрiяв стати скульптором?
      - Чому ти так вважаєш? - всмiхнувся вiн, розумiючи до чого я хилю.
      - Адже мрiяв, - наполягав я на своєму. - Навiщо ж тодi робив би цi скульптури?
      - Звiдки тобi знати, малий, про що я мрiяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, - ще нiчого не значить.
      - А я знаю, чому ти не пiшов учитися на скульптора, - мстив йому за батька. - Тому що злякався.
      - Що-що? - вражено перепитав Роман. - Хто це тобi сказав, що я злякався?
      - Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе нiколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався i мiй батько. Багато людей, мабуть, так нiколи й не зможуть стати тим, ким мрiють, тому що бояться своєї мрiї. Ранiше я не замислювався про це, але тепер...
      - Фi-ло-соф! - безтурботно i поблажливо якось розсмiявся Роман. - А за батька не ображайся. Зiзнаюся: я казав твоєму батьковi, що не варто розкривати своєї таємницi перед тобою. Вiн не послухав мене - i от, наслiдки... Не знаю, вийшов би з мене врештi-решт скульптор чи нi, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професiоналом. Ти знаєш: я вже знiмався в кiно.
      - Дивно, я чомусь навiть забув про це.
      - А я - нi. Якщо зйомки фiльму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалi кину iнститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фiльмi? Скiльки спритностi вимагає iнодi один-єдиний трюк, який на екранi триватиме тiльки мить. I скiльки ризику...
      Я не сперечався. Так, про те, щоб знiматися в кiно, мрiяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кiноактора чи каскадера. I тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:
      - Скажи, а може бути таке, щоб мрiя батька передалася синовi? От батько мiй хотiв бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здiбностi?
      - У життi все може бути. Я ж казав тобi, що у нас в роду всi чоловiки були рiзьбярами i ремесло своє передавали з поколiння в поколiння. Ось i я теж рiзьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати рiзьбярство своєю професiєю я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професiю є коли.
      10.
      Вода здавалася менi крижаною. Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в рiчку i кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрiв за триста нижче водоспаду, рiчка була спокiйнiшою i вже не клекотала на порогах, а тiльки ледь-ледь вирувала на вигинi, тамуючи свiй плин пiд стрiмкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течiєю хлопцi й дiвчата зi студентського загону влаштували собi справжнiсiнький пляж. Були там i Роман Чорногора та Орест Виняр - земляк i найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, менi теж хотiлося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства i сказав: "Давай вiдпочиватимемо сьогоднi удвох, у них своя компанiя, у нас своя. Тут неподалiк є бухта, до якої можна потрапити, тiльки перебрiвши метрiв двадцять рiчкою. Там почуваєшся, як на безлюдному островi".
      Ми роздяглися, пройшли попiд кам'яним виступом й опинилися у невеличкiй затоцi, оточенiй з трьох бокiв крутими скелями. Скiльки я не шукав поглядом проходу мiж ними, але так i не знайшов. До того ж навеснi рiчка, мабуть, затоплювала увесь простiр пiд ними, тому що на кам'янистому березi й досi лишалися два мiнiатюрних озерця, що аж кишiли дрiбною рибою.
      - Ну ось ми й знайшли свiй райський куточок, - задоволене каже батько, придивляючись до моїх нiг, чи не занадто вони посинiли. Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анiтрiшки не турбує.
      - Якби ми знайшли таку бухту на морi, то назвали б її пiратською, - пiдтакую я. - У таких мiсцях можна спокiйнiсiнько ховати награбованi скарби.
      - Тодi уяви, що ти на морi.
      - I це бухта Флiнта. Стеж за горизонтом - там можуть з'явитися вiйськовi кораблi її Величностi королеви Великобританiї. Доведеться приймати бiй.
      Ми вiдiгрiлися на сонечку, потiм ще трiшки покупалися i знову повкладалися на пласкi каменi, що височiли помiж озерцями. Пiсля крижаної води, каменi здавалися нам розпеченими. Та й день сьогоднi видався напрочуд теплим, градусiв двадцять п'ять. За тутешнiми уявленнями - це майже тропiчна спека.
      - Подивися, скiльки тут каменю, - раптом каже батько, замрiяно оглядаючи крутi схили. - I якого каменю!.. Фортецi можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камiнця не знайдеш.
      - А який пiсок! - iронiзую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будiвництва. - I вода поруч. I глина на тому боцi. Що там ще потрiбно для розчину? Цемент?
      - Ти чого це? - пiдозрiло дивиться на мене батько. - Ми з тобою будiвельники, старенький. Наймирнiша професiя людства. Все гине, лишається тiльки те, що збудоване, що витворене з каменю: пiрамiди, мости, фортецi... Так що звикай: розмова професiоналiв.
      - А я не проти. Якщо хочеш, давай висадимо цi скелi в повiтря. А з каменю, що утвориться, вимуруємо точнiсiнько такi ж скелi. Ото дива будуть! Туристiв звозитимуть з усього Далекого Сходу. I ми з тобою неминуче увiйдемо в iсторiю.
      - Разом iз пам'ятником будiвничого безглуздя, - бурчить батько, сприймаючи мої слова занадто серйозно. I вкладається щокою на виступ, що слугує йому подушкою.
      Ми довго грiємося на камiннi, час вiд часу перекидаючись словами. Батько шкодує, що мати не погодилася йти з нами. Я шкодую, що поруч нема Романа Чорногори - вiн обов'язково щось вигадав би i взагалi з ним було б цiкавiше. Або Чингiса. А ще я дослухаюся до пiснi, що лине по пляжу. Звуки її переносить до нас течiя.
      Вiдiгрiвши груди й живiт, я лiнькувато повертаюся горiлиць i вже збираюся заплющити очi, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Нi, це була справдi велетенська птиця. I спустилася вона так низько, що я мiг виразно бачити широчезнi сiрi крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрюченi кiгтi... Орел! Загiпнотизований його поглядом, я зацiпенiв. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вiчi! Потiм батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але менi здається, що я лежав пiд його кiгтями нестерпно довго, не маючи сили анi ворухнутися.
      Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але вiн несподiвано розвернувся надi мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронiсся до височезного гiрського хребта, що пiдступав до рiчки з того боку, i тiльки пiсля цих вiражiв повернувся до бухти. Вiн то ширяв, то пiднiмався високо в небо, i пiкiрував звiдти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрiв над нами. I поки вiн отак "розважався", ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разi потреби, повинна була прикрити нас i, стискаючи в руках камiння, чекали нападу.
      - Не вiдходь вiд брили! - гукав менi батько щоразу, коли орел повторював свiй маневр. - Ховайся пiд дашком.
      Проте я так жодного разу й не заховався пiд ним. Цiкавiсть моя виявилась сильнiшою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не мiг не стежити за нею, так вражало мене це "полювання на Островi Циклопiв".
      I коли птиця нарештi зникла за кам'яним гребнем по той бiк рiчки, я випустив з рук камiнцi i знесилено присiв пiд брилою, вiдчуваючи, що весь тремчу вiд напруження.
      - Ну, вiтаю, - усмiхнувся батько, опускаючись поруч мене. - Бойове хрещення ми все-таки витримали.
      - Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.
      Батько справдi подивився на скелю. Потiм на гребiнь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.
      - Чого це вiн?.. - недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.
      - Орлан. Менi вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотiла поживитися нами, - похмуро жартує вiн. Звiрини в тайзi поки що вистачає. Одначе мисливцi розповiдають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дiтей. Голод примушував.
      - I заносили їх кудись?
      - Нi, випадки, про якi розповiдали мисливцi, закiнчувалися щасливо. Птиць вiдганяли дорослi. Але загалом могли б...
      - Як у казцi! - вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.
      - Казки пишуться з життя, - вiдповiв батько, пiдводячись. I раптом вигукнув: - Дивись: он вiн! Знову летить сюди!
      Я пiдхопився. Так, орлан летiв до нас, одначе десь над серединою рiчки вернувся i знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.
      - Мабуть, нам треба пiти звiдси, - сказав я. - Бо врештi-решт вiн таки нападе.
      - Може бути й таке, - погодився батько. - Напевне, там, на однiй з вершин, його гнiздо. А орлани не люблять, коли неподалiк гнiзда з'являються люди. Думаю, що цього разу вiн не збирався нападати на нас, а тiльки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму i вiдступимо. Це його володiння, i нiхто не смiє втручатися в них.
      - А може, приймемо бiй? - враз посмiлiшав я.
      - Не варто, старенький.
      Мабуть, ми так ганебно й вiдступили б. Але за хвилину орлан зник i бiльше не з'являвся.
      - Вирiшив, що добряче налякав нас. I що дертися на гребiнь хребта, до його гнiзда, вже не наважимося, - мовив батько, поглядаючи на гiрськi вершини. - Але ми теж можемо пiти звiдси, вважаючи себе непереможними.
      Для годиться, а скорiше - на зло орлану, ми ще кiлька хвилин погрiлися на каменях, обговорюючи двобiй з небесним хижаком, помилувалися стрiмкою скелею, яка звiдси, знизу, здавалася напiвзруйнованою фортечною стiною, а вже потiм увiйшли в рiчку, щоб вибратися з цього "забутого свiту", поклавши собi обов'язково навiдатися сюди ще раз.
      - Ну, якщо забути нарештi про орланiв... - заговорив батько, коли ми нарештi одяглися i рушили до селища. - У Норданi тобi подобається?
      - Подобається, - вiдповiв я. - Навiть, якщо й не забувати про них.
      - Бачиш, для мене це дуже важливо, - спохмурнiв вiн. - Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?
      - Ми завжди так говоримо.
      - Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!
      - Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?
      - Ти не так зрозумiв мене, - батько поклав руку менi на плече й розсмiявся. - Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли - в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?
      - Не знаю, - невпевнено вiдповiв я. - Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...
      - Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?
      Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.
      - А мати що, категорично? - про всяк випадок запитав я.
      - Не знаю, - стенув плечима батько. - Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, - нiяково всмiхнувся вiн. - Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.
      I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
      - Не бачу нiчого смiшного, - насуплено буркнув батько. - I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...
      - У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?
      - I в тебе? - скинув брови батько. - Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.
      - Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?
      - Он воно що?! - розсмiявся тепер уже батько. - В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?
      - Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...
      - Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?
      - Iнгу, - менi аж подих перехопило. - Як ти здогадався?
      Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.
      - I так, по-справжньому, можна дружити навiть у сьомому класi?
      - У сьомому? - задумався батько. - Напевне, можна. Хоча, коли зовсiм по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. I взагалi, не замислюйся поки що над цим. Я розумiю, тепер усе списують на акселерацiю. Але повiр: ще рокiв п'ять цей клопiт тобi зовсiм не потрiбен.
      - А ви з матiр'ю були однокласниками?
      - Були. А що?
      - I в якому класi ти вирiшив, що дружитимеш iз нею? Тiльки чесно.
      - Ну, я - це iнша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась менi ще в п'ятому - ти ж не повiриш.
      - Чому? Повiрю. Менi i в п'ятому подобалася. Так, одна дiвчина...
      I тут ми не витримали i тепер уже розсмiялися обидва.
      - Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батькiв не можна, - додав вiн уже цiлком серйозно. - I головне: не надумай проговоритися матерi.
      - Про що?
      - Ну, про те, що я вирiшив ще в п'ятому...
      - А що, хiба вона й досi не знає?
      - Ти що?! Навiть не здогадується. Я ж був гордим i незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тiльки на другий день пiсля випускного вечора. Це вона по собi так визначає. А батьки нашi - тi взагалi впевненi, що почалося з другого курсу iнститутiв. Бо тiльки тодi вони дiзналися, що ми зустрiчаємося.
      - Оце конспiрацiя! Чому ж ти не зiзнаєшся їй?
      - Та як тобi пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хiба ти не розумiєш: вона ж учителька!
      I ми знову розсмiялися. На душi менi якось одразу стало сонячно i лагiдно. Виходить, що нiчого неймовiрного я собi не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всi, хто тiльки мав iз ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.
      11.
      Хатину Вiчного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. I на невеличкому городиковi його теж не видно було, хоча дверi хатини виявилися незамкненими. Втiм, хтозна, може, тут i не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробiгав стежкою, раптом гукнув: "Дiд Курун на рiчцi! Шукайте його там!"
      Вiчний Мисливець справдi сидiв на пеньку бiля рiчки, курив свою довжелезну люльку i замислено дивився на тайгу по той бiк Амгунi. Неподалiк, мiж кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомiсний човник.
      - Це ти? - упiзнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мiй бiк. - А хто з тобою?
      - Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Норданi. Коли приходили з Чингiсом.
      Вiчний Мисливець вийняв з рота люльку i пiдвiв очi на Романа.
      - Старiти став. Таку людину не впiзнаю! Що привело вас до мене, мандрiвники?
      Ми з Романом перезирнулися. I вiн заговорив першим.
      - Чингiс якось розповiдав нам про Шаманську печеру. I казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.
      - Добре її не знає нiхто, - похитав головою Курун. - Я теж. За моєї молодостi навiть пiднiматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давнiх звичаїв. Печеру вважали заклятою, i навiдуватися до неї могли тiльки шамани. А ще давнiше шамани постiйно жили в нiй з весни до пiзньої осенi, тому й зветься Шаманською.
      - Але ви все-таки бували там? - обережно поцiкавився Роман, сiдаючи на великий плаский камiнь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.
      - Бував, - ледь помiтно усмiхнувся Вiчний Мисливець. - Потай. Тодi я ще був такий же цiкавий до всього таємничого, як зараз ви. I нiякi страхи та заборони не могли втримати мене вiд цiєї подорожi.
      - А ходили ви туди один? - не стримався я. Менi дуже хотiлося, щоб старий якомога докладнiше розповiв усе, що вiн знає про це таємниче пiдземелля.
      - Нi, удвох. Зi своїм псом Джигаром. Поки вiн був живий, ми всюди ходили удвох. З ним я почувався впевненiше.
      Ми мовчки чекали, що Вiчний Мисливець розповiсть, що ж вiн там бачив, але Курун теж замовк, нiби нi про що цiкаве i не йшлося.
      - Ну i що ж там, у печерi? - знову заговорив Роман, якому теж, мабуть, не терпiлося почути розповiдь.
      Старий ще якийсь час мовчав, потiм похитав головою i сказав:
      - Напевне, я бачив не все, що можна було побачити. Та й розповiдати про неї варто лише легенди. А ходити за ними в Шаманську печеру не треба, їх безлiч. Кожне поколiння складало свої легенди. Не думаю, що знайдеться людина, котра знає їх усi. Я бачив лише три печери цього пiдземелля. Але кажуть, що їх тринадцять. I що iснує кiлька потаємних виходiв. От тiльки де вони?.. А ще кажуть, що в самих печерах є велетенськi прiрви. Схилом однiєї з них можна спуститися до нижнього поверху печер i потрапити у мереживо ходiв. Але кожен, хто наважиться мандрувати ними, обов'язково заблукає i загине. Чув i про те, що в однiй з печер, яка має вихiд назовнi, живе Велика Кiшка. Про цю "кiшку" мовиться в усiх легендах. Вона нiбито живе там тисячу рокiв i всi тисячу рокiв вважається хранителькою таємниць. Не один мисливець, який насмiлювався проникнути в її володiння, загинув вiд кiгтiв. От тiльки живе там ця Велика Кiшка насправдi чи нi, цього я не знаю.
      - Але ж це можна перевiрити, - кажу я. - Давайте спустимося в печеру.
      - Звичайно, - пiдтримав Роман.
      - Ви справдi хочете побувати там? - недовiрливо запитав Вiчний Мисливець, трохи помовчавши.
      - Так, - вiдповiли ми майже одночасно.
      - Отже, просите мене стати провiдником?
      - Просимо, - вiдповiв Роман, дещо повагавшись. Ми не сподiвалися, що Вiчний Мисливець запитає це ось так, прямо, i не знали, як поведеться, почувши наше прохання. - Хiба вам не хочеться побувати там ще раз? Це ж цiкаво. А може, насправдi нiякої таємницi не iснує? Я родом з Карпат. У нас в горах iснує безлiч ущелин, печер, проваль, про якi складено легенди. Але правди в цих легендах не так вже й багато.
      - Ну що ж, - спроквола вiдповiв Курун. - Можливо, в Карпатах воно справдi так. А в Шаманськiй печерi... Нi, не вiрю, що все в тих легендах - вигадка. Кажуть, що через одну з малих печер можна потрапити у Долину Драконiв. I що на крутих схилах цiєї ущелини є малюнки, намальованi мисливцем Уйчаном, в якого вселився Злий Дух. В iнших мiсцях менi доводилося бачити малюнки на скелях. Чому їх не може бути в Долинi Драконiв?
      - Якщо тiльки iснує сама долина? - докинув Роман. - Перекажiть, будь ласка, хоч одну з тих легенд.
      I потiм ми ще довго сидiли на березi рiчки, i Вiчний Мисливець розповiдав про мужнього велета Очина, який, не бажаючи скоритися завойовникам, що прийшли з Пiвдня, з-за Амуру, повiв рештки свого племенi в печери. Довго вiн вiдбивався там зi жменькою своїх воїнiв вiд чужинцiв. А з настанням холодiв вороже вiйсько знялося i, боячись загинути, вiдступило.
      Розповiдав i про шамана Кiгача, який пiсля смертi старого вождя захопив владу над племенем i довго й жорстоко правив ним, заводячи всiх непокiрних до печери, звiдки вони вже не поверталися. I про молодого красеня-мисливця Уйчана, який любив малювати вугiллям на каменях. Побачивши якось його малюнки, шаман (це вже був iнший шаман, не Кiгач) повiв його з собою в печеру. I п'ятдесят лiт не випускав звiдти, примушуючи розмальовувати схили Долини Драконiв. А коли художник зовсiм зiстарiвся, шаман нарештi змилостився i вiдпустив його на волю.
      Проте на волi Уйчан провiв лише три доби. Рiвно стiльки знадобилося йому, щоб дiстатися свого стiйбища, переночувати бiля вогневища, яке лишилося на тому мiсцi, де була його хатина, i повернутися назад до печери. Там вiн попросив шамана дозволити йому знову оселитися в Долинi Драконiв, бо хоче рештки днiв прожити, бачачи свої творiння. Але молодий шаман, син того шамана, який привiв сюди мисливця, сказав, що це творiння Злого Духа, який вселився в нього. I звелiв своїм охоронцям завести художника до печери Великої Кiшки, вiд пазурiв якої Уйчан i загинув.
      Розповiв нам Вiчний Мисливець i про шiстьох партизанiв, яких вiн сам, ще хлопчиком, привiв до печер, щоб урятувати вiд карального загону бiлогвардiйцiв. I подальшої долi яких так досi й не знає.
      Сталося так, що карателi притисли невеличкий партизанський загiн до Болотяного озера, що величезною, майже тридцятикiлометровою пiдковою огинала селище Еймон. Двi доби партизани оборонялися, залiгши на узвишшi довкола руїн старообрядського скиту, а потiм, на свiтанку, дев'ятеро останнiх вирiшили пробиватися через болото до селища. Бiлi помiтили їх вiдхiд i кинулися переслiдувати, але з руїн їх зустрiли вогнем четверо поранених, що добровiльно залишилися прикривати своїх товаришiв. Протрималися вони лише пiвгодини, але все ж таки дали змогу своїм вiдiрватися вiд переслiдувачiв. Серед карателiв не було людини, яка б знала це болото, i вони змушенi були пiти в обхiд. А партизани пройшли. Але тiльки шестеро. Троє загинуло в трясовинi. Один iз них був знайомий з батьком Аяна Куруна. До його хати вiн i привiв своїх товаришiв так, що нiхто бiльше в селищi не помiтив їх появи. Батько Аяна зустрiв їх привiтно, проте нездужав i в провiдники до печери дав їм сина.
      Коли хлопчина повернувся до селища, там уже були карателi. Вони запiдозрили, що Аян мiг провести партизанiв до цього таємничого пiдземелля, проте як не допитували, як не погрожували повiсити, провiдник стояв на своєму: батько хворий, а я ходив на полювання замiсть нього. А сам батько теж мовчав.
      Навiдатися до Шаманських печер Аян з батьком змiг тiльки на четверту добу, коли з селища вийшла остання група бiлогвардiйцiв, якi нiкого не випускали з Еймона. Проте партизанiв вони там не виявили. Гукали, стрiляли... Нiхто не озвався. Знали, що загiн бiлякiв обшукував печери, й один мисливець з сусiднього села стверджував, що там був бiй. Але чим вiн закiнчився, цього нiхто не знає. До Еймона карателi не поверталися.
      За одними переказами партизани нiбито загинули в бою. За другими - загинули, заблудившись в лабiринтах пiдземелля. Проте сам Вiчний Мисливець не бажав вiрити нi тим, нi тим. Вiн i досi не втрачав надiї узнати iстину.
      ...До Нордана ми поверталися мовчки. Мабуть, тому, що думками були десь там, за гiрським хребтом, у страшнiй Шаманськiй печерi, та в Долинi Драконiв, у якiй майже все життя прожив художник-нанаєць Уйчан.
      Не знаю, як Роман, але я почувався щасливим. Стiльки цiкавих iсторiй за один день! А головне - Вiчний Мисливець погодився провести нас до печери. Ми навiть домовилися, що, коли не буде дощу, то вирушимо в цю експедицiю через три днi, у недiлю. Тепер я шкодував, що домовлялися не на завтра. Адже чекати доведеться цiлих три днi.
      12.
      Повертаючись з батьком iз будови, я побачив, що вiд рiчки, навперейми нам, бiжить Iнга.
      - Валерко, почекай! - закричала вона. - Почекай, там!.. Розумiєш, там!..
      Я нiчого не зрозумiв. Але ми зупинилися. Iнга пiдбiгла, проте, глянувши на батька, чомусь знiтилася i, тяжко вiдсапуючись, мовчала.
      - Щось сталося? - стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дiвчина.
      - Нi, все гаразд.
      - Зрозумiло, - кивнув батько. - Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тiльки ти довго не затримуйся.
      Вiн пiшов, а дiвчина роззирнулася i майже прошепотiла:
      - Побiгли до рiчки.
      - Чого?
      - Побiгли. На двi скелi обабiч водоспаду хлопцi поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Бiжiмо пошвидше. Може, вiн передумає, га?
      - А ти хотiла б, щоб передумав? - запитав я на ходу.
      - Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.
      - З якого це дива? Вiн же каскадер.
      - Як ти можеш так? - зупинилася на мить Iнга. - Каскадер! Каскадер хiба не людина? її не жаль?
      - Та не про це я. Просто, вiн звик ризикувати. Це буде його професiєю. Вiн сам казав: "Ризик - наша професiя".
      - Хiба цим варто пишатися? Та й сказав вiн це, мабуть, просто так, для переконливостi.
      Коли ми вибiгли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопцiв, якi стояли на березi, бiля пiднiжжя скелi, мовчки стежили, як вiн повiльно iде до скелi на протилежному боцi. Ми з Iнгою зупинилися, стоячи пiд розлогою кроною кедра, i, зачаївши подих, стежили за тим, що вiдбувається над водоспадом. Ось Роман нарештi дiстався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помiтив мене й Iнгу, постояв трохи i знову ступив на стовбур.
      - Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, - стиха проказала Iнга, хапаючись за полу моєї куртки.
      - Вiн випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кiнокамерою.
      - Перед кiнокамерою так не ризикують. Нiхто не дозволить цього.
      - Багато ти знаєш! Нiби не бачиш, як у фiльмах переправляються через водоспади, продираються через палаючi плавнi?
      Я щось доводив їй, не вiдриваючи погляду вiд людини над водоспадом. Але Iнга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарештi досяг берега i хлопцi кинулися обiймати його, Iнга теж застрибала вiд радостi i закричала "ура!".
      - Нiчого особливого, - стенув я плечима. - Теж змiг би перейти.
      - Правда?
      - Ти що, не вiриш?
      - Та нi, що ти? Вiрю-вiрю... Але все ж таки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповiдала тобi, що вiн спускався з цього водоспаду на човнi. I пiднiмався на круту скелю, на яку до нього нiхто, мабуть, не наважувався пiднiматися без альпiнiстського знаряддя... Нi, це якась особлива людина...
      - А я вважаю - звичайнiсiнька. Нiчого особливого в ньому нема.
      - Чому ти так вважаєш? - нашорошено запитала Iнга i, заступивши менi дорогу, здивовано зазирнула у вiчi. - Заздриш? Тiльки чесно: заздриш?
      - Навiть якщо й заздрю...
      - Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна рiч - коли виростеш...
      - Звичайно, витримаю. Але хiба рiч у цьому?
      Напевне Iнга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазi. Але я тiльки безнадiйно махнув рукою i пiшов до селища.
      - У чому ж? - наздогнала мене Iнга. Але, зрозумiвши, що я не маю намiру вiдповiдати, замовкла. Так, мовчки, ми i йшли до самого селища. Хiба ж я мiг пояснити, що заздрю Романовi не тому, що вiн хоробрий, а тiльки тому, що Iнга занадто вже захоплюється ним? Весь час тiльки ним: "Ой, який вiн смiливий! Ой, якi чудовi скульптури вiн вирiзьблює!"
      Бiля будинку, в якому жила Iнга, ми, так i не закiнчивши цiєї розмови, попрощалися, але додому я не поспiшав, дочекався доки надiйде Роман. Вiн повертався у супроводi свого однокурсника, Ореста, i Дмитра Морави, лiкаря зi студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумiв, на кого я чекаю, i пiдiйшов.
      - Ти чого це стежиш за мною, малий? - весело запитав вiн.
      - Та нi, я не стежу. Просто Iнга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну i цiкаво стало. А навiщо ти так?.. Мiг би не втриматися...
      - Є iдея: покласти мiсток через водоспад. Одну колоду вже затягли. Покладемо ще двi таких - i кожен бажаючий може прогулятися до гiрського хребта. Ну, а я що? Я перевiрив, чи надiйно вона лежить - тiльки й усього.
      Я розумiв, що вiн жартує. Якщо Роман щось там i перевiряв, то це свої власнi нерви.
      - А я так не змiг би. Страшно, - чесно зiзнався я. - Тiльки не смiйся... Знаєш, менi хочеться бути таким, як ти.
      - Дивак! Навiщо?! Будь сам собою... Ну, це нехай усi iншi мрiють стати такими, як Валерiй Любич.
      - Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрiбно. З чого розпочинати?
      - Любиш, щоб тобою опiкувалися, виховували?..
      - Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Менi головне почати. Потiм я вже сам...
      - Розумiю, малий. Можу втiшити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостiй. Принаймнi, попередь батькiв, що постукаю у вiкно. Якщо не розбудять самi. Для початку - пробiжки понад рiчкою, фiзичнi вправи та обмивання теплою кiмнатною водичкою з тайгової рiчечки.
      Було в Романовi щось таке, що й не подобалося менi. Я вiдчував, що вiн навмисне влаштовує цi "випробування", щоб вразити всiх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковiсть. Може, ще нiколи в життi я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, нiколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось менi в цiєї людини i все ж таки вона приваблювала мене своєю мужнiстю, здатнiстю до ризику. I я вирiшив, що менi є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковостi... Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всi повиннi бути "як усi"? Як на мене, то нехай би всi були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивiлiзацiя виняткових!
      13.
      Пiсля зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тiльки вдав, що маю намiр повернутися додому. Насправдi ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, i знову подався до рiчки. Бiля водоспаду повiтря здається менi ще прозорiшим i прохолоднiшим, нiж там, де Роман влаштував собi спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповитi блакитним туманом вершини гiр, зеленi килимки трави, чудернацькi кам'янi брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадковi знаки... Все це зачаровувало мене.
      Пiднiмаюся на скелю водоспаду й оглядаю звiдти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовванiють будiвлi нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острiвцем у безмежному свiтанковому океанi. Все менi подобається на ньому. Якщо я справдi присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди пiсля останньої подорожi, збудую невеличку хатину. I все мiсто знатиме, що тут живе Вiчний Мандрiвник.