Здригаючись від внутрішнього холоду крізь усі шари своєї сірої вати, яку він називає відчаєм, він підводиться і йде до шинквасу. Підморгує гоу-гоу-тьолкам, хоча це підморгування скидається на нервову конвульсію. А тоді підсідає до столика, за яким Божевільна Юра слухає Женщену В Поліетиленовому Кульку, колисаючи на колінах свій арбалет. Пухкенька, зіжмакана втомою і відданістю ідеалам жіночка розмовляє надміру емоційно, але його це вже не дивує. Цього разу він, спілкуючись з Нумо, пропустив момент, коли жіночка пояснювала, що її називають Женщеною В Поліетиленовому Кульку не тому, що вона ходить у мішку для трупів, а тому, що не встигла зняти з голови кульок. Коли вона фарбує волосся, то завжди одягає на голову поліетиленовий пакет для сміття, щоб краще взялася фарба. А чому вона бере саме пакет для сміття, а не якийсь інший, то це тому, що він зручний – тоненький і добре лягає. Майже як спеціальна перукарська шапочка для фарбування волосся, котру вона собі дозволити не може, бо звикла відмовлятися від найменших атрибутів власного комфорту, бо їй нічого для себе не треба, а лиш би рідним було добре, щоб вони були ситі і вбрані як належить. Отже, вона фарбувала волосся, а коли вона фарбує волосся, котре почало вилізати жмутами, як від радіації, то вона одягає кульок, а тоді ще стару діряву вовняну шапку, щоб фарба краще взялася. Але того разу вона так втомилася, замоталася і замучилася, що не змогла знайти шапки, ну хоч ти вбийся, а не пам’ятала, куди могла її запхати. І тому вона намотала на кульок старий дірявий вовняний шарф. Та він виявився закоротким і занадто грубим, аби його можна було якось зав’язати, щоб не падав. Вона почала шукати, чим би його закріпити, і нічого не могла надибати, жодної шпильки, чи брошки, чи заколки, так їй було зле, і в голові паморочилося, і ноги тремтіли й підгиналися. Вона мало не розплакалася від безсилля, аж тут Бог вказав їй в коридорі на тумбочку, куди вона складала всілякий непотріб, і вже дуже давно їй не доходили руки то всьо розібрати. І дійсно, в шуфлядці лежала велика англійська булавка з пластмасовою декоративною квіткою. Колись таке було модно. Квітка, звісно, огидна, жахливий несмак, просто дивно, як вона могла таке носити, але тут вона згадала, що і не носила її, просто це чийсь подарунок. Ось, і вона заколола тією жахливою квіткою цю свою конструкцію на голові, а потім так закрутилася, що й забула зняти.

– Я не знаю, за що мені така біда, чим я розсердила Господа, – піднесено вимовляє Женщена В Поліетиленовому Кульку, – я все життя намагалася робити якнайкраще, та де мені самій впоратися з трьома! Спочатку він пив, бо вся його родина – алкоголіки, його матуся сама йому чарочку підносила, аби синочок собі на стороні проблем не шукав.

А потім він почав давати старшому «грамульку для настрою», як він мав зухвальство висловлюватися. А з ними і менший мій синочок почав, і пішло-поїхало. Тридцять років чорних запоїв. І в ліжко сцяли, і по хаті срали, і билися між собою, і ригали всюди, мене били, виганяли на вулицю в одній сорочці, зачиняли в шафі, попродавали все, все, що тільки можна було, з хати повиносили. А як сам помер, блювотою власною вві сні захлинувся, то вже мене почали на смерть убивати, бомжих у хату приводити, і доприводилися. Якось – ніколи собі не пробачу, ніколи! – я пішла ночувати до сестри, бо вже просто не могла то витримувати. А вони понапивалися, побилися і синочку моєму меншенькому проломили голову, розбили все лице, як відбивну, і дільничний сказав, що то старший зробив, але я не вірю. Вигнала міліціонера. Сказала, що не подаватиму ніякої заяви, бо менший часто падав на сходах і розбивав собі об бетон усе лице, ніс ламав, майже всі зуби повибивав… А що сусіди чули, як він страшно кричав, то хіба вони вперше таке чують? Не міг мій синок рідного братика вбити. А такі ж були – як тварини, ніби нічого людського в них не лишилося. Меншенький, бувало, намагався зав’язати, і тоді лагідний ставав, серце в нього добре було, любив мене, говорив, що на море повезе. Готувати він любив дуже. Так готував добре, і прикрашав – усе обов’язково прикрашав, на салати – такі розочки з моркви і буряка, на курочку – лапки з фольги робив. Він же як з війська повернувся, у Туркменістані служив, то пішов кухарем у кафе «Білочка» в зоопарку, знаєш? А потім знову – зірветься і кричить: «Уб’ю тебе, суко!» Так мене ображав, так чорно і страшно, що я не вірила, що то він. Щось в нього вселялося, якісь демони. Біла гарячка. Я, як з роботи йшла, підбирала його – валявся на хіднику біля під’їзду – і тягла додому. І старший тепер… Як батько. Дуже на нього схожий. Той, коли напивався, то таке мені говорив, що як би потім не плакав і не вибачався, а вже не могла я його поважати, бо таке не забувається. Це незагойні рани, це вже та межа, за якою тільки чорна прірва і вороття нема… Тільки руїни… і така агресія в них чорна, просто звіри, скажені звіри і все. В сестри моєї рідної, старшої, тоже чоловік запійний, все життя вона з ним промучилася, і ще є одна сестра, менша, то в неї чоловік іноді напивався до білої гарячки, він хороша дуже людина, інтеліґентний, порядний, та як нап’ється, то тоже все трощить у хаті, і їй таке виговорює… а коли дочка їхня безвісти зникла, то почав тоже спиватися. Ти на неї, до речі, трохи схожа, на дочку, тільки та б ніколи так, як ти, не одяглася б. Дуже скромна була, якась така ніби не від світу. І у сестриних подружок – через одного чоловіки чорно п’ють, хоча і сім’ї ніби благополучні, і діти нівроку, один чоловік навіть водієм у посольстві працював, а п’ють так страшно, і все те саме: все руйнують – і хату, і стосунки, так, що ніякої поваги до них не лишається, але це вже наш такий хрест. Покоління таке, чи що… не знаю. Жінка – вона сильніша, усе на собі тягне. Я в Бога вірую, Бог мені помагає, але я вже не дочекаюся, коли Він за мною прийде і забере звідси. Скільки людина може терпіти? Я знаю, що в Нього багато справ, а я – не така вже і цаца, щоби Він тримав мене на думці весь час, але колись обов’язково згадає.

Перед собою на столі Женщена В Поліетиленовому Кульку тримає запліснявілу проскурку, з якої стримить тоненька невгасима церковна свічечка. Таке враження, що і звертається вона до цієї свічечки, коли говорить, хоч і дивиться на Божевільну Юру. Вогник свічки ледве жевріє у маслянистому повітрі, мерехтить від судомних зітхань Женщени В Поліетиленовому Кульку, але все одно тримається ґнотика. Божевільна Юра незмигно дивиться на жіночку, з терпінням високооплачуваного психіатра вислуховуючи історію про алкогольне родове прокляття, як вона завжди вислуховує кожного в цьому барі. Єдина Юрина дія при цьому – полювання на невидимих монстрів. Але всі завсідники до цього звикли і не зважають на різкі Юрині рухи, якими та нагло уриває свою незворушність. Коли Божевільна Юра стріляє, фантом чергової поціленої потвори на мить оприявнюється в барі, але це видиво легко сплутати з пасмом тютюнового диму. Якби хоч хтось звернув на те увагу і придивився, то міг би побачити, що і ці хмари на щось схожі – то на зловісного ґладіатора з арбалетною стрілою в грудях, то на дракона з прохромленою точно межи очі головою. Тільки замість крові з них струмує глевкий серпанок. Юра проходить свою місію з неухильністю комп’ютерного чара, але це зовсім не заважає їй слухати історії.

Він у цій компанії почувається вередливим хлопчаком, котрий вперто допікає свою жертву на позір невинними вчинками. Женщена В Поліетиленовому Кульку на його відчуття – просто тобі хрестоматійна жертва, така велика курка, прохромлена, мовби стрілою з арбалета Божевільної Юри, параноєю і фальшивою смиренністю. То він так собі думає, мабуть, надто зловтішно, бо ця кисло-солодкава істота його дратує. Бажання накапостити свербить йому перемінним струмом аж у спинному мозку. Тож він, мовби знічев’я, звично заводить своєї:

– А вам не здається, що людина п’є, щоби повернутися до свого природного скотського стану? У людських дітей нема генетичної пам’яті на зав’язування шнурків, прання шкарпеток, прибирання за собою, нема такої, ну, ви розумієте, соціальної охайності – кожну дитину доводиться з пелюшок цього наполегливо вчити: «вдягни капці», – він кривляється, вдаючи улазливий голосочок уявної матусі, – «зніми брудну футболку», «почисть зуби», «поклади на місце», «не пхай сміття до кишень», «не сякайся на людях», «не відригуй вголос» – і так з року в рік по тисячі разів на день батьки повторюють одне і те саме, до істерики, навіть якщо вони самі добре вишколені й можуть слугувати за приклад – дитина вперто це ігнорує. Доводиться видлубувати їй в голові дірку, наче батьки беруть на себе обов’язки дятлів. Сказитися можна! І ніякі демони ні в кого не вселяються, людина – це і є демон.

– Ви просто невіруюча людина і говорите як сатаніст, – з присвистом відсікає Женщена В Поліетиленовому Кульку.

– Цікаво, – він безжально посміхається. – От ви вірите в Бога, так?

– Вірую. Ну? – войовничо наїжачується жіночка й усміхається навздогін самими тільки губами; погляд у неї – як у сполоханої голубки – сторожко-злий.

– І всіх, хто не вірить у Бога, обзиваєте сатаністами. Отже, визнаєте існування Сатани.

Женщена В Поліетиленовому Кульку не заперечує, але починає нервуватися, відчуваючи логічну пастку.

– Вірите, бо одне без іншого неможливе – де Бог, там і Сатана, де Сатана, там і Бог. Ви самі собі створили таку релігію. Отже, ви вірите в існування Сатани. А я – ні, – з удаваною щирістю посміхається він і розводить руками: мовляв, що з мене візьмеш! – І хто з нас сатаніст?

– Саме через таких перевертнів, як ви, диявол захоплює невинні душі. Ви – помічник Сатани, бо вашими вустами він спотворює Божий Замисел і перекручує Святі Істини. Ви – убивця, а прикидаєтесь інтеліґентною людиною.

– Чому це я прикидаюся? Тобто я не вважаю себе інтеліґентом, але і не подумав би таким прикидатися.

– Бо ви говорите ніби добре, і головне – говорите нормальною мовою, а насправді ви – бандит.

– У вас уявлення про бандитів склалося з російських телесеріалів. Ви, мабуть, часто телевізор дивитесь. Ті, кого ви називаєте бандитами, на те, що ви називаєте «фєня», переходять лише з тими, хто не розуміє звичайної мови. Ви собі навіть уявити не можете, яка величезна кількість пересічних з вигляду людей могла би потрапити під ваше визначення бандита.

Маленька Нумо зсутулено чимчикує до їхнього столика. Вона завжди намагається завадити цьому конфліктові, вигадуючи щось перше-ліпше. Можливо, просто знудившись сидіти на самоті, обіймаючи долонями свого кухля, вона долучається до трійці однаково ущент розшматованих судженнями, але геть не монтажних поміж собою істот.

– Я сьогодні бачила у вагоні метро – на телемоніторі – слайди про дні народження великих людей. Сьогодні народилися Дженіз Джоплін і Едґар По.

– Бути такого не може, – похмуро озивається Божевільна Юра, – зараз же листопад!

– Таж ні – грудень! – дивується Женщена В Поліетиленовому Кульку.

Підтягується Святий Пес Пива, наспівуючи собі за комір пісеньку про бари Алабами, ставить на стіл сірникове пуделко з дримбою, наче маленьку труну з помираючим пташеням, відсьорбує з кухля рідкого вогню.

– Я перепрошую, шановні, але вони народилися не сьогодні, а чортзна-коли, а сьогодні – день смерті Джима Моррісона. І знаєте, як він помер? Я вам зараз розкажу. Я знаю правду, бо я був менеджером славнозвісного Rock-n-Roll Circus у Парижі. І сказав нам Господь: «Ідіть і споживайте!» У нас продавалися всі можливі речовини, які заведено називати наркотиками. Мене звуть Сем Бернетт, хоча я й не можу тепер цього довести. Я знищив усе, що могло би засвідчити мою особу на суді, чи в поліції, чи в банку, чи на митниці, бо мені здавалося, що відмовившись від самого себе, зможу спокутувати жахливу провину. Знаєте, який найтяжчий вчинок може скоїти людина? Знати правду і мовчати, ось що я вам скажу. Отож, тоді Джим уже знав, що його літак приземлився і чекає за рогом наступного віскі-бару, коли рок-зірці перейде напад астми. Памела Коерсон, його подружка, нічого такого не запідозрила, бо Джим зранку нібито перебував у піднесеному гуморі, декламував свої поезії, співав їй своїх старих пісень. Це офіційна версія, за яку їй, бідолашці, та лікареві, що констатував природну смерть Джима, злюки-бариги заплатили, і я навіть знаю скільки. Прикольна шняга, скажіть: кохана жінка тільки вранці помічає, що її бойфренд з-від учора не виходив з лазнички?! А потім і вона і лікар несподівано обоє передознулися і померли. Що ви хочете – сімдесят перший, майже пік року й уявної свободи від корпорацій! Розширення свідомости! Американці любе лайно схавають з пончиками, якщо їм це втюхає офіційна преса! Два садна на грудях і природна смерть, кхгм… Якби ви тоді бачили нещасного Джима, джізус, що в нього був за вигляд! Він розжирів, мов кнур, він виглядав як звичайний американський фастфудовий жиртос-жиробас, я його навіть назвав «жиробосом» і сказав, що він убивця, бо знищив Велику Американську Мрію, ось так! Я продав Джимові герича, і Джим пошкандибав у туалет вмазуватися. А потім ми вибивали двері, героїчно відкачували бридкий жирний труп, прямо як дев’ять-один-один, хе-хе. Пересралися, звісно, капітально: світова зірка кинулася від обердозу в нашому, блін, клубі! Ви не уявляєте, які бабки у нас крутилися, просто собі не уявляєте, який це був попандос! Джізус, як він міг таке з нами зробити? Ну, то й відтягли жиробоса до його готелю, ніби він сам не міг там померти, ніби треба було підставляти всіх, хто його підігрівав першокласним чистим герасимчуком!

Святий Пес Пива шмаркає носом, зітхає і знову починає наспівувати – свого чергового віршика, як водиться:

Щоразу він мугикає щось нове, ніби дійсно складає поезії. Ніхто йому не вірить, ясна річ, бо з чого б це американський наркобарон тирлувався у цій задроченій дірі по інший бік океану, та ще й поетствував, наче якийсь недороблений Сковорода. Минулого разу він читав щось іще каламутніше і химерніше – про багряний цукор далекої осені, про зелений чай недосяжного літа, про хроматичний бронхіт і хронічні гами безнадійної весни – жах. Але на всі підступні закиди щодо його біографії Святий Пес Пива відповідає так:

– Щойно люди перестають працювати – за копійку гарувати, аби лише вижити, і зависають у барі, то одразу в них прокидається митець – вони починають писати вірші й музику, малювати на серветках карикатури і комікси, портрети завсідників і сюрреалістичні видива. Це тендітні матерії нашого призначення – всі люди митці, а живуть переважно як бидло.

І знову співає: «Любов – як закручені крани негоєна, рани – краплями плазми точаться полисками нічної реклами перебігають дорогу нічним убивцям…» – а Водій Маршрутки з тваринним острахом позирає на дримбу, водночас і боячись, і хворобливо чекаючи, коли та оживе і прохромить його своєю руйнівною вібрацією. Святий Пес Пива раптом ніби мимохідь звертається до Божевільної Юри:

– Розкажи щось про себе, Божевільна Юро, щось таке, щоб ми зрозуміли, хто ти така.

Божевільна Юра усміхається і скеровує свій арбалет просто на Святого Пса Пива, але той і вухом не веде. Звик. Божевільна Юра стенає плечима:

– Одного разу я так посварилася з мамою, що вибігла з хати як була, і мені здалося, ніби я вже ніколи не повернуся назад. Я пішла на цвинтар – я там завжди читала книжки, коли на дворі тепло, – і мені раптом так нестерпно закортіло перечитати «Сто років самотності», наче я зараз помру без цієї книжки. Але ж я не могла повернутися по неї додому. Добре, що в задній кишені джинсів знайшлися гроші, бо я часто розпихаю гроші по всіх кишенях, і ця звичка мене вкотре врятувала. Тож я пішла до книгарні й купила цю книгу. Я думала, що Маркес має просто перевидаватися, дура наївна, а то виявився зовсім інший переклад, і такий жахливий, що просто неможливо ані рядка прочитати, щоб не знудило. Я свою книгу мало не напам’ять знаю, тому кожне речення мені різало око з першого ж слова. Наче всі слова були не на своїх місцях. А тоді мене взяли жахливі сумніви: а раптом мій улюблений твір насправді і є саме таким, як знати, який переклад правдивий? Ну ось, і я твердо вирішила вивчити якомога більше мов, щоби читати все в оригіналі. Я повернулася додому, ніби нічого не сталося, зачинилася у себе в кімнаті, а вночі випустила на волю алое. Встала тихенько, взяла горщик, в якому алое розрісся так, що навіть дивитися на нього тісно робилося очам, ось, і винесла його на двір у глупу дощисту ніч. Бідна рослина, мені завжди здавалося, що вона задихається від астми, особливо вночі, а тут якраз дощ і така свіжість. Я поставила вазонок на землю і тихо шепнула алое: «Іди», і воно заворушилося, вибралося з горщика, вилізло на землю і посунуло геть. Все довкруж просто кишіло дощовими черваками, вони так гарно світилися під ліхтарем, наче блакитні світлячки… Мені зробилося так затишно і спокійно, я відчула, що тікати безглуздо, що нема куди і від кого тікати, що ти можеш тільки відпускати і випускати на волю.

– То ти сварилася з мамою? – підтискає губи Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Ти, мабуть, гадала собі, що вже виросла і стала в сто разів за неї розумніша, що мама взагалі нічого в цьому житті не тямить, ге?

– Та ні, – Божевільна Юра трохи спантеличено глипає на Женщену В Поліетиленовому Кульку, – просто мама не довіряла мені настільки і звинувачувала мене у стількох речах нараз, про які я сама і не подумала б, що вже неможливо було терпіти цю параною. Це дуже образливо, коли тебе постійно звинувачують, несправедливо звинувачують. Мені було боляче, я думала, звідки у найріднішої людини могло набратися на мене стільки злості, за що? Садизм якийсь.

– Я впевнена, що вона тебе любить і бажає тільки якнайкращого! – бундючно виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Діти цього ніколи не розуміють!

– Я ніколи не зрозумію, як можна знаходити собі радість у печалі, це точно, хоча всі чомусь гадають, і в школі теж, ніби я ґот чи – ще гірше – емо, але, по-моєму, це якраз моя мама – емо. Вона завжди перебуває в такому повному анксті. Навіть якщо все добре, вона не заспокоїться, поки собі не вигадає, з чого б постраждати.

– Твій алое – то був Джим, я його по астмі впізнав! – встрягає Святий Пес Пива.

– На кухні у моєї мами дихають легені пластикових пляшок – купа десятилітрових пластикових балонів від води, розумієш, і, коли надворі мороз, якщо відкрити вікно, вони починають потріскувати, зітхати, ніби кухня дихає своїми пластиковими легенями, як астматик. – Звертається до Нумо щойно проголошений сатаніст і бандит:

– Можеш узяти собі цю метафору. Ти ж знаєш, як старі жінки люблять збирати слоїки, коробки, кульки, пляшки – всякою фігньою заставляють балкони, кухні, передпокій, навіть туалет: а раптом усе це колись знадобиться, ну ти розумієш. Християнство задихається від астми, релігія рабів-паралітиків.

– А до чого тут християнство? – обурюється Женщена В Поліетиленовому Кульку.

– А до того, що я вас просто провокую, а ви реагуєте, і мені це подобається. Я в такий спосіб підживлюю свою непохитність, бо інакше від страху вже давно побіг би до якогось батюшки. Всі охоплені страхом, дріб’язковим, метушливим страхом – усі, кого я бачу, то як я можу йти зі своїм страхом до лікаря, котрий сам боїться? На боці вашої релігії особисто я не зустрічав жодної, по-перше, розумної і освіченої, по-друге – і це головне – по-справжньому умиротвореної і чистої людини. Тільки озлоблені сполохані кури. Ось що мене бісить. Ви просто їсте свого бога з гречкою і, природно як на побутових фанатиків, намагаєтеся силоміць запихати цією гречкою інших. Якщо хтось вважає гречку поживною і смачною без жодного бога, то він – сатаніст.

Нумо квапливо перехоплює, ніби випадковий лузер – свистюче ласо, нову петлю конфлікту, бо вона єдина, кого ця битва світоглядів не розважає, а навпаки – засмучує: їй одразу згадується власна мама, котра все життя проспала на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і не придатних для носіння капронок, бідна мама, краща частина життя якої, та, де все було попереду, спливла у країні зашитих капронок і парфумів «Ландиш».

– Я знаю кафе «Білочка», – каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, – я там працювала колись.

Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:

– Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?

– Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. – Нумо шарпає свій кульчик у вусі.

– Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, – замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, – вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети – виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік – що смак жінки…

– Ви що, мастите руки кремом? – запитує Божевільна Юра.

– Ви ліпите котлети? – саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.

Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», – сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоутьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак – це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися – теж не краще – повний анкст, ось.

Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.

– Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.

– Він нас ненавидить, – озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.

Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:

– Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте – не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! – Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. – Ігорьооок! Наливай гостям!

Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»

Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.

Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні – у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються – лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.

– Пішли собі, – підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.

Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.

Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює – оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан – це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама – тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка – прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс – ні, не бачить. Та якби і бачив – що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі – і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.

Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще – спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина – це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, – подрочили, хлюпнули та й померли, – до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово – це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.