Глава 5

Вінценосні діти

Штеттінський замок, німецькі землі, 1737рік

– Хлопці, стримуйте їх, я прорвалася! А-а-а!..

У дворі Штеттінського замку затіяли битву дві групи хлопчиськів років десяти-дванадцяти. Втім, в одній із груп головувала Софія-Фредеріка-Августа – восьмирічне дівчисько з розпатланим волоссям, синіми блискучими очима й розпашілим від бігу обличчям. Названа потрійним ім'ям на честь трьох своїх тіточок, ця задиркувата шибайголова в запраному ситцевому картатому платтячку була, між іншим, старшою дочкою принца Христиана-Августа Анхальт-Цербстського, однак її навряд чи вдалося б відрізнити за будь-якою ознакою з-поміж дітей місцевих бюргерів. Не дивно, що приятелі по гучних іграх не сприймали цього «вояка в спідниці», як манірну принцесу…

Природний розум, спритність і кмітливість дозволили їй доволі швидко вибитися в «командири» своєї ватаги. От і тепер вправні ніжки, взуті в дешеві черевики, несли переможницю по вузькій стежині до вершини невеликого пагорка, доки «васали» старанно відволікали на себе увагу протиборчої сторони. Зненацька перед Фіке немовби з-під землі вигулькнув приосадкуватий здоровань, однак дівчисько було готове до подібного штибу несподіванок: різкий стрибок убік – і руки «стража» схопили порожнечу, а сам він, промахнувшись і не втримавшись на ногах, з розпачливим вереском полетів у густі зарості кропиви.

– Є!..

У декілька стрибків переможниця досягла заповітної висотки й, застромивши в землю черешок саморобного прапора, радісно заволала:

– Хлопці, ми виграли! А-а-а!!! А-а-а!..

«Васали» відповіли дружними захопленими вигуками. Не гаючи часу, дівчисько кинулося до здорованя, що саме виповзав рачки з пекучих заростей, і наказала:

– Ану ж бо, Кунце, подавай сюди наш виграш!

Хлопчисько сів на землю, його права рука поповзла до коміра сорочки, однак зненацька завмерла на півдорозі.

– Я кому кажу?! – суворо гримнула Фіке.

Здоровань озирнувся на ватагу супротивників, що вже встигли підійти зовсім близько, оцінив нерівність сил, поліз-таки за пазуху і з розпачливим сопінням віддав переможниці коробочку з марципанами.

– Отак краще! – схвалила його покірливість розпатлана дівчинка і звернулася до «васалів»: – Хлопці, налітайте!..

Двічі повторювати не довелося: задоволені хлопчики вмить розхапали частування.

– Агов, Кунце! Ми більше не станемо битися на твоєму боці, бо ти завжди програєш Фіке, – розчаруванню його товаришів не було меж. Махаючи руками й трясучи головами, хлопці попленталися геть.

– Отак завжди, – пробурчав здоровань – син кондитера, наздоганяючи інших і намагаючись не дивитися на переможців, які поспіхом доїдали чесно відвойовані солодощі.

Христиан-Август Анхальт-Цербстський, що спостерігав з вікна напіврозваленого замку за перипетіями «бою на пагорбі», опустив праву руку, досі приставлену козирком до чола, тужливо зітхнув і вкотре вже подумав: «Ех, чому це жваве дівчисько не народилося хлопчиськом?!»

Справді, доля зіграла зі збіднілим принцом злий жарт, коли його люба дружинонька – принцеса Йоганна-Єлизавета Ґолштин-Ґотторпська народила чудове немовля, просто навіть дивовижне… хоча й цієї дурнуватої жіночої статі!!! Дійсно, чому б Софії-Фредеріці-Августі не народитися здоровим міцним хлоп'ям?! Чому життя настільки несправедливе?!

Що ж виросте з цього шибайголови у спідниці?..

– Фігхен, вам пора на заняття! Пан Реліґ вже прийшов і очікує.

Назустріч Фіке, яка тільки що розпрощалася з гамірливою зграйкою задоволених марципановим частуванням «васалів» і бігла до замку, вийшла статечна гувернантка Евеліна Бабетта Кардель. Ніщо не натякало на невдоволення мадемуазель, однак побачивши, в якому жахливому вигляді вертається з прогулянки вихованка, француженка просто вибухнула:

– Фігхен, та ви тільки погляньте на себе в дзеркало!!! Знаєте, на кого ви зараз схожі?! На опудало з городу мого дідуся – от на кого!!! Вам треба негайно опорядитеся!.. В усякому разі, перевдягніть сукню.

– Неодмінно, мадемуазель Кардель!

І невгамовна Фіке помчала коридором, не звертаючи ніякої уваги на схвильовані слова гувернантки:

– Не біжіть, ФігХен, адже ви можете спітніти…

Коли Евеліна Бабетта дійшла до своєї кімнати, там на неї вже чекала Софія в сухій сукні. Гувернантка зачесала й заплела довге волосся вихованки в тугі коси, потім заколола їх срібною шпилькою, подарованою однією з численних тіточок.

– Мадемуазель Кардель, а навіщо мені займатися музикою? Мені воно зовсім не подобається…

– Так потрібно, ФігХен!

– А танцями?

– Будь-яка шляхетна дівиця повинна вміти танцювати!

– Однак нас зовсім не запрошують на бали або на прийоми, навіть коли я гостюю у бабусі в Гамбурзі!

– Це нічого не означає, Фіґхен. Колись запросять…

– А коли?!

– Ви ще занадто молоді, щоб…

– Навіщо все це?! – зненацька розлютилася Фіке. – Навіщо читати книжки, вивчати історію?!

– Мадемуазель ФігХен, негайно припиніть вередувати! Ви незабаром виростете, все це робиться заради вашого ж майбутнього. Через п'ять-шість років вас видадуть заміж, імениті родичі стануть запрошувати вас у гості!

– Ага-а-а, отже, років через п'ять-шість?! – принцеса зраділа, що нарешті впіймала гувернантку на слові.

– Вміння танцювати згодиться на балу або на маскараді, а читання розумних книг обов'язково знадобиться для підтримки вільної бесіди на будь-яку тему, – відкарбувала мадемуазель Кардель, невдоволена власною необачністю. – Тож не лінуйтеся, мерщій ідіть на заняття!..

Показавши наставниці язика, Фіке побігла займатися нелюбою, однак дуже необхідною музикою. Надалі вона незмінно дотримувалася залізного правила, привитого ще в дитинстві: якщо щось потрібно для досягнення успіху – роби, хоч і не подобається!..

Кіль, німецькі землі, 1737 рік

– Гер Петер, негайно зосередьтесь! Учора ви прекрасно розв'язували подібні завдання – що ж сталося з вами сьогодні?!

Автор праць по теології й математиці пастор Хосманн набурмосився. Зазвичай дев'ятирічний герцог граючись долав математичні головоломки, на яких спотикалися й вісімнадцятирічні телепні-студіозуси, але сьогодні Карла-Петера-Ульріха немов підмінили!

А річ у тім, що нинішньою ніччю хлопчик погано спав: у казармі, куди заслав його батько, було дуже холодно, дитина ніяк не могла зігрітися й задрімала тільки на світанку. Тому хлопчик спізнився на сніданок і тепер міг думати тільки про їжу, але ж ніяк не про математику. Затягнутий у вузький однострій, що незграбно сидів на надзвичайно худому згорбленому тільці, хлопчик з надією глянув на суворого вчителя й, утративши терпець, почав благати:

– Вибачте, гере Хосманне, я сьогодні не снідав, тому не можу розв'язати завдання…

Від голоду у Карла-Петера-Ульріха в голові і справді паморочилося, однак майбутній ректор Кільського університету не побажав узяти до уваги слова вихованця.

– Та це ж просто нісенітниця якась, що ви таке верзете?! – скипів пастор. – Як можна вигадати більш безглуздий привід, щоб уникати занять?! Я дивлюсь, ви просто не бажаєте думати!!! Я розумію, якби у вас була мігрень… але ви ж не в тім віці, щоб страждати від цієї недуги!..

– Але гере Хосманне, я ж і справді нічого не їв! Я запізно прокинувся, спізнився до сніданку! – і маля гірко розридалося, розмазуючи сльози по блідому, виснаженому, хворобливого вигляду обличчю.

Пастор був здивований: як можна не нагодувати дитину, навіть якщо вона запізно прокинулася?! А може, герцог все ж таки вигадує привід, аби тільки ухилитися від занять?

Втім, не схоже, не схоже…

Хосманн пошукав по кишенях, вийняв звідти невелике яблуко й подав вихованцеві:

– Що ж, гере Петере, пригощайтеся, якщо так.

Хлопчик миттю схопив яблуко, уп'явся зубами в м'яку ароматну плоть і миттю відкусив чи не чверть плода.

– Ймовірно, нам доведеться зробити невелику перерву, – замислено мовив пастор, спостерігаючи за вихованцем. – Отже, для початку витріть сльози, з'їжте яблуко, а потім продовжимо наші заняття…

– Звісно, пане вчителю, з радістю! – весело відгукнувся юний герцог, з апетитом уминаючи яблуко.

Після математики була стройова підготовка. Протягом години Петера ганяли по плацу. Оскільки герцог був найменшеньким солдатом не тільки за віком, але й за зростом, до того ж ходив у незручних височенних (набагато вище колін!) чоботях, які зовсім не давали ногам згинатися, він постійно збивався з кроку, що призвело до покарання: час муштри було продовжено на цілу годину…

Тому Карл-Петер-Ульріх знов запізнився в їдальню!!! Він прибіг саме в той момент, коли вже збирали брудний посуд. Жалісливий кухар-італієць виніс Петеру невелику булочку, що залишилася від сніданку. Хлопчик ледь устиг запхати її в кишеню мундира, як у приміщення увійшов його гувернер Брюммер. Дитинка сполотніла як крейда, міцно замружилася й лише повторювала про себе подумки: «Тільки б нічого не помітив!.. Господи, тільки б не помітив!..»

Захоплений декларуванням докорів гувернер дійсно не помітив ні особливої блідості обличчя переляканого хлопчиська, ані відстовбурченої булочкою кишені.

– А-а-а, он ви де, мерзенне хлопчисько! Мені вже доповіли, що ви двічі спізнилися в їдальню, – хижо насупивши брови, почав Брюммер. – Ну що ж, якщо не хочете їсти, я можу позбавити вас заразом і обіду. Повірте, мені це не важко, зате наступного разу ви будете пунктуальним, як і належить справжньому солдатові. А взагалі, вас варто би поставити коліньми на горох – але боюся, ви його з'їсте під час покарання…

Гувернер розреготався власному жарту (як йому здалося, надзвичайно вдалому!), а горопашний Карл-Петер-Ульріх сполотнів вже до повної синяви.

– Втім, я сьогодні в доброму гуморі, тож ніякі ваші дурнуваті витівки не зіпсують мені настрою. Прощаю вам неслухняність… – і з поважним виглядом задерши пальця до стелі, гувернер довершив фразу урочистим тоном: —…а також скасовую заняття з географії у зв'язку з одержанням вами, мій герцог, звання сержанта ґолштинськой гвардії!

Хлопчик уже розкрив рота, щоб розсипатися в подяках, однак гувернер одразу додав нібито похапцем:

– До речі, відтепер у ваші обов'язки входитиме й вартова служба.

– Але ж гер Брюммер… а як же скрипка?! – здивовано мовив Петер.

– Мовчати!!! – гаркнув гувернер, що моментально змінив милість на гнів. – І марш на французьку, чи тобі ще особливе запрошення необхідно?!

Не ризикнувши й надалі випробовувати терпіння наставника, хлопчик кинувся на черговий урок. Перед ним був довжелезний коридор, доводилося бігти, а це було жахливо незручно через височенні чоботи…

– Не біжи, йди спокійно. Але ще раз спізнишся кудись – залишишся без обіду, так і знай! – почув Петер навздогін знущальне наставляння Брюммера.

Урок французької пройшов набагато успішніше математики: адже в кишені була заповітна булочка, від якої юний герцог потихеньку відривав крихти й непомітно відправляв до рота. Потроху настрій покращився…

Незабаром Карлові-Петеру-Ульріху довелося пізнати всі принади вартової служби. Він стояв струнко біля дверей парадної зали палацу з оголеною шпагою в руці, затерплі ноги жахливо скніли, і єдиною думкою, що безупинно крутилась у голові, була розпачлива фраза: «Ну, коли ж мене змінять?!»

Втім, неборака думав не тільки про це… Його частенько ставили на чергування в обідню пору, коли за дверима зали його батько бенкетував зі старшими офіцерами. Гувернер Брюммер не пропустив нагоди єхидно повідомити юного герцога, що так розпорядився саме його батько, який мріяв виростити з сина прекрасного солдата – а що це за солдат, якщо він не здатен винести такий дріб'язок, як голод?!

– Агов, ледарі, подати сюди ще вина й м'яса! – періодично долинав через двері крик батька, Карла Фрідріха Ґолштин-Ґотторпського.

– Пива й закусок!.. – волали офіцери.

– Та ковбасок не забудьте, дурні!.. – додавав батько.

І все це завершувалося дружним п'яним ревінням.

По коридору з кухні поспішала зграйка кухарчуків, що несли блюда з усілякими наїдками, барило пива й величезний глек вина. Від вишуканих ароматів у Карла-Петера-Ульріха паморочилося в голові, неслухняні пальці ледь утримували важелезну шпагу…

«Треба триматися, не здаватися! Треба триматися, не здаватися!» – немов молитву повторював про себе хлопчисько. Його нещасна мати померла від сухоти через три місяці після народження дитини, тож приголубити юного герцога нікому: батько взявся робити з нього справжнього солдата, готового граючись переносити будь-які негоди, тож оточив сина вихователями, налаштованими відповідним чином – на кшталт гувернера Брюммера.

«Триматися, не здаватися. Триматися, не здаватися…»

І справді, що це за правитель, якому військова служба не під силу?! Карл-Петер-Ульріх добре знав, що має всі шанси колись зайняти шведський престол, однак у Північній війні, що завершилася півтора десятиліття тому, Швеція була серйозно принижена… більш того – варварськи пограбована клятою Російською імперією, після чого справи в державі серйозно похитнулися, а скарбниця неабияк спорожніла.

Ясна річ, умови Ніштадтського миру в майбутньому повинні бути переглянуті, однак домогтися цього можна єдиним і аж ніяк не мирним шляхом. Отже, має статися нова війна з Росією-хижачкою. І очолить переможну шведську армію не хто інший, як Карл-Петер-Ульріх Ґолштин-Ґотторпський! Але цього не станеться, якщо зараз він не вистоїть на варті…

І хлопчик ще міцніше стискав руків'я оголеної шпаги слабкою поки що долонею, черпаючи сили в буйних фантазіях, де він командував блискавичною армією, що переможно проривала кордони зарозумілої Російської імперії.

А от нарешті й рятівна зміна! Тепер маленький мученик може пообідати… Щоправда, не в парадному палацовому залі разом з батьком і старшими офіцерами, а в убогій солдатській їдальні – але це нічого! Головне, нарешті можна вгамувати болісний голод…

Втім, ні: головне – він зумів витримати і це чергування! Як зумів витримати вчора, позавчора. Як витримає й завтра, і в майбутньому.

Він усе витримає заради великої мети: обернути приниження нещасної Швеції в блискавичну перемогу, про яку нащадки колись складуть легенди!..

Поки це всього лише діти, нехай навіть вінценосні.

Обидві дитини свого часу зійдуть на російський престол.

У майбутньому на одну з них зробить ставку останній гетьман України… допомагаючи при цьому звалити іншу і сприйнявши її підступні обіцянки за чисту монету!

Глава 6

Візит чаклуна

Санкт-Петербург, грудень 1742 року

Бестужев-Рюмін квапився прийти на терміновий виклик государині. Йому вже доповіли, що Її Імператорська Величність нині не в гуморі, тому призначила аудієнцію в Малому кабінеті. А це, між іншим, не обіцяло нічого доброго, бо означало, що розмова має бути секретною і серйозною. У досвідченого інтригана в голові не вкладалося, про що сьогодні піде мова! Намагаючись подумки вгадати, що за каверзне питання на нього чекає, Бестужев-Рюмін проскочив повз необхідні двері…

– Боже, тільки цього не вистачало!!!

Пригнічений думкою про таку загрозливу прикмету, канцлер буквально влетів у Малий кабінет, поставши перед Єлизаветою Петрівною дещо ошелешеним.

– О-о-о, нарешті, мій люб'язний! Вітаю, Олексію Петровичу, ласкаво прошу.

Тон государині був досить привітним. Відчувалося, що вона перебуває в надзвичайно піднесеному стані духу. Ніщо не віщувало бурі, як побоювався Бестужев-Рюмін.

Але чому все ж таки в Малому кабінеті?..

Доки канцлер губився у здогадах, імператриця перебирала кореспонденцію, спритно розкриваючи невеликим ножиком згортки, викладала їхній вміст на невеликий столик з цінної деревини, вже потім ламала кольорові печатки доданих грамот і читала їх. Олексій Петрович придивився уважніше: на столі були розкладені мініатюрні портрети в золочених рамочках, прикрашених перлами й дорогоцінними або напівкоштовними каменями. Розкривши всі пакети, государиня заходилася перебирати портрети й уважно вдивлятися в риси молодих жінок.

От воно що!.. «Ярмарок наречених»… А-а-а!

Бестужев-Рюмін подумки похвалив себе: що ж, він уже вибрав наречену «чортенятку» (так він подумки називав Великого князя Петра Федоровича, у недалекому минулому – Карла-Петера-Ульріха Ґолштин-Ґотторпського), навіть заставу одержати встиг! Маріанна – дивовижна партія для майбутнього російського імператора, заразом даний шлюб обіцяв непогані бариші від «вдячних сватів» самому Бестужеву-Рюміну.

Не враховуючи ще й можливості здійснити деякі інші плани…

– Олексію Петровичу, нумо доповідай мені, як поводився Петрушенька весь цей тиждень? – не відриваючись від портретів, промурмотіла Єлизавета Петрівна. Питання опустило Бестужева-Рюміна з небесної височини позахмарних мрій на грішну землю. Він одразу завозився, нервово перебираючи в руках складені акуратною пачкою документи.

– Я з нетерпінням чекаю на твою доповідь, люб'язний! Що там значиться за моїм дорогоцінним племінничком? – мовила Єлизавета Петрівна вже дещо роздратовано.

– Нічого особливого, Ваша Імператорська Величність, нічого особливого. Можна сказати, все як зазвичай. Під час церковної служби цесаревич гримасував, корчив морди, передражнював княгиню Волконську. За сніданком волів розпекти в найнепристойніших виразах лакея Івашку. До речі, записано зі слів лакея… Під час прийому французького посланця Шетарді позіхав, розгойдувався на стільці й всім своїм виглядом демонстрував байдужність до доленосних для Російської імперії рішень… А на прийомі у графа…

– Ну годі, далі не цікаво, – утомлено мовила імператриця.

– Ні-ні, матінко, ви послухайте, послухайте далі!.. Під час маскараду цесаревич вирішив улаштувати феєрверк, чим завдав непоправної шкоди здоров'ю шевальє…

– Негайно замовкни, не бажаю більше слухати твої ябеди! – роздратовано вигукнула імператриця. – Ти, Олексію Петровичу, знай своє місце! Усе в тобі добре, тільки от не вмієш ти вчасно зупинитися.

На хвилину обидва замовкли. Переконавшись, що канцлер засвоїв урок, Її Імператорська Величність колишнім ласкавим тоном продовжила:

– Я тутечки подумала от про що: виріс наш Петрушенька, тож потрібно його оженити. Тоді всі його дивацтва як рукою зніме, запевняю! Дружина чоловіка швидко до порядку привчить, якщо правити захоче…

– Оце ви добре придумали, матінко! – Бестужев-Рюмін підтримав тон государині. – А наречену де шукати станемо: у себе або ж?..

– Або ж, Олексію Петровичу, або ж! Усе належить робити з користю для держави, тож наречену шукатимемо в союзних нам країнах. Якийсь час тому я відправила листи з проханнями надіслати мініатюри тамтешніх принцес для нашої імператорської галереї, і от перші надходження… Приміром, англійці пропонують свою принцесу. Як гадаєш, Олексію Петровичу, наскільки вигідним може бути даний шлюб для Росії?

– Я вважаю, матінко, що зупиняти свій вибір на вихідцях з Ганновера не варто в жодному разі… – почав упевнено Бестужев-Рюмін. Не дослухавши до кінця, государиня перервала його:

– І вірно, Ганноверська династія занадто молода, та й наречена не надто гарна. Я от показала портрет Петрушеньці, то він одразу й відкинув його убік… Ще от Лєсток заходив, приніс портрет французької принцеси: що ж, недурна із себе й, як стверджують, до того ж розумна. А так само родовита.

Канцлер внутрішньо напружився, однак Єлизавета Петрівна одразу засмучено мовила:

– Однак, Олексію Петровичу, не можу я пересинити себе й пробачити французькому двору їхнє ставлення до мене самої! Хоча Лєсток дуже рекомендує зупинити вибір саме на французькій кандидатці…

– Не звинувачуйте себе, матінко, в упередженості до французів, – поспіхом мовив Бестужев-Рюмін, – подивіться на справу з іншого боку: француженка – не найкращий вибір для Петруши, а чи багато дасть союз із Францією нашій державі?

– Маєш рацію, як завжди, – сумно зітхнула Єлизавета Петрівна. Тоді канцлер вирішив обережно поцікавитися:

– А звідки ще надійшли портрети?..

– Та тут ще цілих чотири. Найбільше мені сподобалася принцеса Ульріка, до того ж вона доводиться сестрою Фрідріху Великому. Король бездітний, і якщо це чарівне створіння вийде за Петрушеньку, то їхні діточки зможуть претендувати і на російський, і на прусський престол… А принцеса досить мила, поглянь тільки.

Із завмиранням серця Бестужев-Рюмін прийняв портрет з рук государині. Такого повороту він ніяк не очікував! Хоча подумати про Ульріку було б варто…

– Дійсно, мила принцеса… – от і все, що вичавив із себе геть ошелешений інтриган. Насправді він давно вже подумував про те, як би обкрутити «чортенятка» із другою дочкою польського короля принцесою Маріанною. Канцлер устиг навіть одержати невелику винагороду від батька претендентки, тому з ентузіазмом узявся за «саксонський проект».

І тепер його шанси танули на очах… Хід Єлизавети Петрівни був несподіваний, аргументація – досить переконливою. Втім, канцлер не збирався здаватися без бою, як і повертати польському королю отриману за турботи винагороду! Бестужев-Рюмін зібрався з думками й мовив:

– Государине, якщо у Фрідріха дітей не буде, а в його сестри Ульріки й Петра Федоровича вони з'являться, все так і станеться. Але якщо раптом Фрідріх усе ж спроможеться народити спадкоємця?! Він ще зовсім не старий, будь-що може статися…

– Вірно, Олексію Петровичу, вірно, я про це якось не подумала… – у голосі государині відчувся сумнів. І Бестужев-Рюмін наважився перейти в наступ:

– А якщо, припустимо… зрозуміло, хай уберігає нас Бог від такого лиха… – канцлер ревно перехрестився. – Припустимо, якщо Ульріка так і не народить дітей? Фрідріх бездітний, а вони – пряма рідня…

– Не дай Боже! – государиня також перехрестилася.

– Або якщо дівчатка стануть народжуватися одна за одною? Знов проблема! Які подвійні види на престол?! Тут про свій – про російський турбуватися треба…

– Свят, свят, свят! – знов перехрестилася государиня.

– Тоді які ж привілеї дає шлюб із принцесою Ульрікою?! – продовжив наступ Бестужев-Рюмін.

І зробив непоправну помилку, мовивши:

– Я також чув от що: не віддасть Фрідріх свою сестру Ульріку в заручниці…

– Що-о-о?! У які ще заручниці?! – щиро обурилася государиня. – Фрідріх он портрета надіслав, а отже, згоден на шлюб…

– Ой, государине матінко, даруйте заради Бога! Я всього лише невірно висловився! Я ж хотів сказати тільки… – відчувши загрозу своїм планам, канцлер жахливо перелякався й заходився абияк виправдовуватися: – Знову ж таки, Ульріка родовита, брат її Фрідріх ще більш знатний і відомий, до його думки прислуховуються всі європейські монархи… А нумо як розсердиться його сестриця за зухвалі витівки на Петра Федоровича?! Чув, у Пруссії його не дуже цінують. А все завдяки дивному характеру… Ні, не варто й думати про прусську партію для Великого князя, геть не варто!..

Втім, партію свою канцлер уже програв – принаймні, сьогодні.

– Ти, Олексію Петровичу, слова ретельніше добирай і понять не плутай. Засмутив ти мене, – імператриця зневажливо махнула рукою й коротко кинула: – Йди геть!

– Матінко государине!.. – зойкнув засмучений Бестужев-Рюмін.

– Геть, кому кажу!!! Мені подумати треба… Ой як треба!..

– А ви, матінко, саксонську партію розглянули б краще, такий шлюб дасть нам безліч вигод… Наречена молода й гарна собою… Цей шлюб здатен об'єднати Росію, Саксонію, Австрію, Голландію й Англію. Три чверті Європи стануть нашими – і все це проти Пруссії й Франції, он воно як!..

Втім, Її Імператорська Величність уже не слухала царедворця, що схибив. Вона була ображена в найкращих почуттях, бо як ніхто знала, що племінник її Петро Федорович, при іншому збігу обставин, міг би стати видатним ученим або математиком. А тут – «віддати в заручниці»!..