Греки лише зрідка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькі міста й терпіти, щоб елліни ставали рабами еллінів».

Але бувало й таке. Батько міг продати в рабство дочку за погану поведінку, опинялися в рабстві і ті діти афінських злидарів, котрих після народження підкидали на міську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрібного немовляти – здебільшого дівчинки – в багатодітній бідняцькій сім’ї, котра вже не могла звести кінці з кінцями, самі ж афіняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземців, котрі незаконно вписували себе в списки громадян Афін чи зважувалися брати шлюб з афінянками.

Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабів складали іноземці. Рабство породжували війни – ця істина була старою ще в ті часи. Ксенофонт[6] нагадував про «спільний для всіх людей» закон війни: «При взятті міста і тіла в місті, і все майно належить переможцям». Полонені, – а ними ставали не лише воїни, а й усі мешканці захопленого міста і в першу чергу діти та жінки, – ділилися по жеребку між полководцями. А слідом за військами, як гієни за хижаками, йшли купці. Вони й скуповували в полководців рабів, щоб потім з вигодою для себе перепродати їх на афінських базарах.

А війни у ті часи не затихали ніколи.

А втім, якщо й наставав нетривкий мир, торгівля рабами все одно не припинялася, як ніколи не припинялося полювання на людей. Численні пірати нападали і на кораблі у відкритому морі, і на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькі господарства, численні майстерні, рудники, сама держава і кожна сім’я постійно потребували все нових і нових рабів на заміну тим, котрі помирали від виснаження, тяжкої праці чи побоїв. А здебільшого від усього разом. Без дармових робітників ніхто вже не міг обійтися – навіть бідняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шість рабів вважалося нормою. Окремі багатії купували й більше. Зрештою, це було не лише економічно вигідно, а й престижно. Розповідають, що колись в Афінах жив один старий філософ-бідняк, злидень із злиднів, котрий навіть кутком на старості не збагатився, хоч і вважався вільним громадянином. Харчувався мандрівний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарі. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як і сам, старого злидня. І постійно скаржився на співгромадян та їхню скупість і байдужість: подають стільки, що тієї мізерії не вистачає навіть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навіщо він тобі, філософ-канюка навіть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж інший філософ, великий Арістотель, писав у своїй «Політиці»: «Природа влаштувала так, що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів: в останніх тіло сильне, придатне для виконання необхідних фізичних трудів, вільні ж тримаються прямо і нездатні для виконання подібних робіт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разі, одні люди за своєю природою вільні, інші – раби, і цим останнім бути рабами і корисно, і справедливо».

Морські шляхи Афінської держави простягалися далеко, греки були досвідченими мореплавцями, тож рабів привозили як з ближніх, так і з далеких країв – постійно і в кількості, що зростала з року в рік. Участь у грабіжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецької моралі. І тому грабувати на морях і на суходолі нікому й ніколи не заборонялося. Фракійці, гети, скіфи, сирійці, перси, єгиптяни і навіть негри з Африки – всі вони ставали живим товаром і безперебійно доставлялися в Афіни. Першого числа кожного місяця купці виставляли на афінському базарі все нових і нових рабів – на всі смаки і ціни. А втім, для означення раба у греків було спеціальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога істота» (андраподон). А замість слова «раб» здебільшого говорили просто: «сома» – себто тіло.

Ще вчора він був скіфом – гордим, вільним – і мав швидкого і надійного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срібними бляшками, фігурками крилатих грифонів. І літав він на коні з вітром навперейми, і всі степи від Танаїсу й до Борисфену і далі до Істру, і ще далі за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мій, коню, брате скіфський, де зараз твої копита ковилу січуть, які вітри ловлять твої чутливі ніздрі і куди ви поділися, степи від Танаїсу й до Істру? Ще вчора він мав трьох маленьких синів, мав табуни коней і гурти худоби, а вози були повні добра. Чи не його молода жона була вродливішою за всіх смаглявок-степовичок, чи не його сини сміялися дзвінкіше від усіх дітей, чи не він учора був щасливішим за всіх одноплемінників, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малинові шаровари і жовті, як сонце, чоботи. Хіба не вчора він підперізувався широким шкіряним поясом, що сяяв од золота, і на якому висів меч у позолочених піхвах і багато оздоблений горит з луком і стрілами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!

Ще вчора він був господарем степів, кочовиком і воїном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим і вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогодні – раб. Без батьківщини, без власного імені. Ніхто. Худоба. Річ вельможного грека, з якою той вільний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тіло, як називають греки рабів. І коли б то ганебний полон трапився на війні чи хоча б у сутичці кривавій – не так би душу обида краяла, адже на війні все може трапитись, на те вона і війна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих і лінивих байбаків – цього Орік не міг собі пробачити. Всі, хто населяв ті краї, мусили визнавати скіфів за своїх владик і сплачувати їм щорічну данину. Одні платили покірно, інші виявляли непокору, і тоді їх силою меча змушували коритися. Восени у всі краї царства роз’їхалися загони з возами збирати данину. На чолі одного загону поїхав за даниною й Орік. В дорозі загін розпорошився по гетських поселеннях – Орік залишився з десятком вершників. Не підозрюючи лиха, спокійно влаштувалися на ночівлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розімлілі від гарячої, жирної вечері, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звісивши голову. В потилицю йому й пустили стрілу з пітьми ночі. Так він і залишився сидіти – голова на грудях, стріла в потилиці. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачі данини, та пізно, як уже заломлювали їм руки за спину. Орік боровся люто, але вирватися не зміг – п’ятеро накинулися на нього… Потім їх гнали всю ніч, як баранів, під ранок на човнах переправили на острів, де мешкали тірагети – гетські родичі-рибалки. Там їх тримали три дні в глибокій вогкій ямі, що просмерділа рибою, годували теж рибою – її кидали в яму, наче собакам. Ніколи ще за свого життя не відчував Орік такої шаленої, всеспопеляючої люті, як у тій смердючій, пропахтілій рибою ямі. Якісь гети спіймали його, скіфа, повелителя всіх племен, і кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невідлучно і вдень, і вночі маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що він син самого Атея, Орік не міг… Не дозволяла гордість. Принижуватися перед якимись гетами? Ні, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотів. Поневолювачі ж не знали і не здогадувалися, хто він насправді і чий син, – вирушаючи в похід, Орік, як і батько його великий, завжди зодягався по-простому, підкреслюючи цим, що він перш за все воїн. Це і ввело в оману гетів. Свої Оріка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим і змиє з себе ганьбу полону.

На четвертий день їх витягли з ями і погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орік зрозумів, що гети продали його заїжджим купцям, а ті відвезли скіфів у місто Томи на західному березі Понту і там перепродали грекам – живий товар завжди був у ціні. А десь через місяць з чималою партією різномовних рабів погнали Оріка на велике судно, що мало пливти до Афін… І ось стоїть він на високім помості, званім тут «каменем продажу», в чужім, гамірнім місті, в проклятих Афінах, де лунає малознайома йому мова, стоїть голий перед чужим людом, і лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикриває його сороміцтво. Вимили добре, ще й олією оливковою змастили його молоде і сильне тіло, щоб блиск рельєфніше виділяв м’язи – налітайте, покупці! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляє чималі достоїнства свого живого товару:

– Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут[7], справжній, щонайсправжнісінький скут. Вільний син… хе-хе… вільних степів і повелитель диких коней. І сам дикий і прекрасний. Ах, ви тільки подивіться на цього скута – молодий, під тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Відважний, як лев! Що таке хвороби – не відає. Такий раб сам упорається з господарством. Собі б скута лишив, так гроші… потрібні!

Ніхто в Афінах не знає, хто він насправді – скут, то й скут. Не знає й знати не буде – честі свого батька, царя Атея, Орік не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам і вирветься з неї. Або на волю, або на той світ, а рабом не буде. Хай вихваляє купець його силу, спритність та витривалість – вони його і виручать.

А купець тим часом, як і велить їхній звичай, дає клятву, що ніяких недоліків, незазначених в умовах продажу, потаємного ґанджу чи непоміченої зовні хвороби (сухоти, камінці в нирках і сечовому міхурі, епілепсія та інших душевних недугів) у живого товару немає і не було ніколи. І купець правду каже, не в його інтересах обманювати покупця, бо коли ті недуги чи ґандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тоді торговець лиха. Тож і дається покупцям час на виявлення непомічених хвороб у купленого раба: для дрібних півроку і тільки для корчів – якщо такі з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомічені хвороби чи ґандж який потаємний – купець мусить відшкодувати покупцеві завдані збитки…

Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають і розгинають, підстрибувати на місці змушують – це в них називається «танцями», в рота, як коневі, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший!

Оріка купив якийсь поважний грек з кучерявою борідкою, у білому хітоні й сандалях… А втім, всі вони у білих хітонах, і всі були для Оріка на одне лице.

Купчик ляснув Оріка по спині.

– Бувай, скуте. Радій, що тебе купили для хатньої роботи, а не на підземні рудники взяли. Це – щастя.

Орік трохи знав мову своїх поневолювачів і хотів було відповісти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у ріки (тоді вже вона не буде рікою, а раб із щастям не раб), але промовчав – забагато честі, щоб скіф з ним говорив!

Грек, котрий його купив, був у білому хітоні й такому ж гіматії-плащі, із золотим перснем на пальці. Він прийшов на базар не сам, а в супроводі трьох своїх рабів. Вони й накинули на голого Оріка короткий хітон (одне плече й частина грудей залишалися відкритими), зав’язали йому руки за спиною і повели. Попереду хазяїн поважно простує, палицею постукує, зі знайомими ґречно вітається, потім Орік із зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи ні – Орік не пам’ятав. Ось і висока біла стіна, з-за якої виглядає плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вікон немає, тільки вгорі, де друга грецька хата стоїть на першій. У білій стіні – вузькі чорні двері. Господар закалатав залізним молотком, що був підвішений там, а потім ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бік загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, підсліпуватий і ветхий – двері відчинив, одступив у бік, пропустив у двір прибулих, зачинив двері. Посеред двору – вівтар Зевса Гераклійського, покровителя домашнього вогнища. Це і був центр дому, де снідали, обідали, гуляли й приймали гостей.

Навстріч їм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллінка, одягнена по-домашньому: в шафрановім, з каймою, хітоні, що вільно спадав, перехоплений поясом під грудьми і скріплений срібною пряжкою на правому плечі, з голими руками і непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той відповів.

Нового раба підвели до домашнього вогнища, господиня – від неї так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як і велить їхній звичай, на голову раба сушені фініки та фіги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богів, просила їх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потім господар відвів Оріка в кімнату для рабів-чоловіків, там його коротко постригли (коротка стрижка відрізняє рабів від вільнонароджених, котрі носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку із собачої шкури (кене) і дві баранячі шкури, зшиті разом – для спання і для вкривання. Насамкінець дали ячний коржик, жменьку часнику і фіг. Господар, тикаючи раба в груди білим пещеним пальцем із золотим перснем, сказав, звертаючись до своєї покупки:

– Ти єсть скут… Тебе віднині будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великі гроші, тож мусиш трудитися чесно, добросовісно і… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобі ясно, Скут, що говорить твій повелитель?

Орік все зрозумів – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зціпивши зуби, відвернувся.

У білому світі поменшало на одного вільного і побільшало на одного раба.

Скіф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо півжиття його в походах минає), і в чужу землю тіло його може лягти – тілові все одно, де зотлівати, а ось душа ніколи з чужим краєм не змириться. Здолає будь-які відстані, прилетить у рідний край і никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собі пристанища. Шукатиме і не знаходитиме, і ночами жалісливим птахом квилитиме побіля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи їх і лякаючи.

Як злим був її господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Ні, душа доброго чоловіка не повинна поневірятися без притулку, живі мусять їй збудувати вічну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втім, і душі недоброго чоловіка теж треба спорудити вічну оселю, – щоб не мстила живим.

Вийде, бувало, вранці кочовик із шатра, зітхне:

– Всю ніч кричав і кричав якийсь птах… Не інакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукає, притулку собі шукає. Треба для неї насипати могилу, добрий був чоловік за життя чи ні, а душі його варто допомогти. Та й нам буде спокійніше…

Тож і звичай був у скіфів: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воїн, вождь чи старійшина) не повертався з походу, і тіло його залишалося в чужій землі, то в рідних степах готували для його душі вічну оселю – насипали символічну могилу.

І для душі Оріка теж було вибране місце на узвишші.

І зібралися воїни скіфського царства Атея на чолі з своїми вождями, старійшинами і знатними людьми.

І чекали вони царя.

Атей примчав у супроводі охоронців, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарніле, але суворе і непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбранні скіфського воїна, збруя його коня і зброя були покриті всього лише сріблом. Владика повільно зсунувся з коня. Ні за жодним із своїх синів так Атей не жалкував, як за найменшим своїм, за Оріком, за Атейченком своїм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своєму і забрали його сина в небесну Скіфію. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Оріка так більше ніхто й не чув. І тіла його ніде не знайдено. Щоправда, спершу була сподіванка, що Орік потрапив у полон до котрогось із тамтешніх племен. Тож Атей всюди розіслав своїх людей з повелінням не торгуючись викупити сина, якщо він у неволі. Як завжди, коли скіфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зірін» – золото. Та цього разу і зірін не допоміг. Ні з чим повернулися царські посланці – ніхто й ніде в пониззі Істру не тримав у себе царського сина. Бранці були, серед них і скіфи траплялися, але все то прості скіфи, а щоб царський син… Ні, тамтешні племена про такого і не чули…

Ось тоді Атей, згнітивши серце, переконався, що сина на цьому світі немає, коли навіть золото не змогло відшукати його слід. Десь у якійсь із сутичок поліг Атейченко зі своїм загоном, а хижі звірі, певно, й тіла їхні порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч і рівні, а людина у них зникає, як на дні морському…

І лунає в степу врочисто-скорботне:

– Тут на віки вічні буде оселя для душі мужнього і знатного скіфа на ймення Орік, котрий поліг у чужім краї.

У колі, викладеному білим камінням, поставлено горщик, на великім дерев’янім тарелі покладено тушу барана, а поруч – ніж, глиняний кухлик і амфора з вином.

І всі взялися за руки і утворили велике коло, в центрі якого було вибране місце для вічної домівки. Тримаючись за руки, вигукували:

– Кличемо тебе і запрошуємо, душо Оріка!

І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.

– Чує, чує нас душа Оріка, – загомоніли. – Вона поруч, вона повернулася в рідні краї.

І тоді наперед ступив старий скіф, здійняв руки до неба.

– Йди до нас, душе Оріка, – вигукнув він у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобі вічну оселю. Поселяйся у ній і заспокойся – ми любимо тебе і пам’ятаємо.

– Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тільки гніву і зла на нас не май, а краще біля нас на вічний спокій лягай!

І чекали знаку, що душі загиблого сподобалось вибране місце, і вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небі орел, а степом летіла легка його тінь.

– Душа Оріка летить, сподобалось їй місце, тут вона поселиться на вічний спочинок!

І тоді принесли залізний меч.

Цар взяв його на витягнуті руки, зробив кілька кроків, зупинився, вклонився до землі і, випроставшись, сказав:

– Земле, не меч ховаю, а сина свого, воїна скіфського славного. Поліг він у чужім краї, тож прийми, земле, меч його і дух його. І хай віднині могила з мечем буде зватися могилою Оріка.

Нахилившись, поклав меч.

Атею піднесли башлик, наповнений землею, він висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховає тут сина свого. Потім підійшов Гелон і теж висипав башлик землі, за ним потяглися найзнатніші вожді Авхат, Паралат, Лаксакіс та Савл, а вже тоді решта вождів та старійшин, знатні мужі, воїни. І лише потім настала черга війська, спершу кінних, а тоді піших. Цілий день ішли і йшли воїни, висипали з башликів землю, і могила росла на очах. Десь під вечір, коли останні воїни висипали землю з похідних своїх башликів, могила Оріка вже високо здіймалася у степу.

Її обіклали зарані приготовленим дерном, і вона зазеленіла, як наче й була там споконвіку.

І підійшов тоді до царя старший його син Гелон.

– Батьку мій, царю наш преславний, дозволь слово мовити.

– Говори, – кивнув Атей.

– Разом з тобою сумую за братом моїм і сином твоїм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти світлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти під свій захист сім’ю Оріка. За скіфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Під його руку і його захист. Віднині мій обов’язок – піклуватися про сімейство загиблого брата, як про своє власне.

– Що ж, за законом предків забирай жону Оріка в своє шатро, і синів її бери, і все добро покійного брата бери, всі табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Оріка, то повернеш їм батькове добро.

Того, що мало статися, Донія вже чекала давно, звідтоді, як у сутичці з гетами наклав головою її Орік. Пішов він восени за даниною і не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всі ці довгі дні і ночі вона з тривогою чекала перемін у своїй долі – на краще чи на гірше, про це знають самі лише боги, але чекала. З постійним страхом – за себе і за трьох своїх малолітніх синів. А втім, чого боятися? Адже споконвіку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той світ, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немає. Так було і так буде, не йти ж удові в чужу сім’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, і він захистить удову та її дітей. Гелон – старший син Атея, його спадкоємець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тоді буде не чиєю-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскія – зла і недобра. Кажуть, знущається з молодших дружин свого мужа, має їх заледве чи не за рабинь. І нічого не вдієш, старша жона у скіфській сім’ї – повновладна господарка і цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство і як вона скаже, так і буде. Лихо чекає ту молоду жону, котра посміє її ослухатись. Ні муж не захистить її, ні цар, ні бог… Та й Гелона Донія боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грізний на вигляд і свавільний. Гляне – як акінаком полосоне. Скіфи його остерігаються і покірно виявляють йому своє шанування – ось-ось він може стати їхнім царем… Заздрив Гелон меншому братові: що скіфи його люблять, що батько його любить, що вдатний він і тямковитий. Везучим був Орік, удачливим, а в останньому поході не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донії, не кривдив її ніколи, був з нею завжди лагідний, молодшими жінками не спішив обзаводитись, синів беріг. І було за його спиною затишно і безпечно. Думала, що так і триватиме завжди. А боги, бач, по-іншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тільки-но виповнилося тридцять…

Донія була скіф’янкою з діда-прадіда. Тільки не з роду кочовиків, а з мирного племені скіфів-хліборобів, котрі ніколи не воювали, як кочовики, владики їхні і всіх племен Скіфії, не кривдили сусідів, а з літа в літо вирощували хліб. Правда, лук і стріли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлібину як випікали, то оздоблювали насічками, прикрашали її малюнками, як найдорогоцінніший витвір рук людських, але в центрі хлібини незмінно зображували лук і стріли – захисників свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вітаючись, незмінно казали: «Слава Гойтосіру!»

– Бо Гойтосір нам дає все, що треба людині у цьому світі: і хліб, і білий світ, і саме життя на чорній землі, – казав бувало батько, чиї порепані шкарубкі долоні завжди пахли або свіжою землею, або хлібом. – Гойтосір та Велика богиня-мати є найзначнішими нашими богами, їм поклоняйтеся, діти мої, сонечку нашому рідному та дощику небесному, що йде на ниви родити.

Як то сталося, що деякі роди кочовиків осіли на землі й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадіди їхні, Донії розказував ще дідусь – хай тихо та лагідно живеться йому в світі предків! Спершу скіфи не вміли оброблювати землю й засівати її зерном. Звідколи вони з’явилися в краях між Танаїсом та Істром, їхня худоба та коні паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарі лише переганяли гурти й табуни з місця на місце. А коли зими приходили люті, частина скіфів, рятуючись від холодів, відкочовувала на південь, на зимові пасовиська, а частина спускалася в річкові долини, де були тимчасові поселення із загонами для худоби. Там ще за літа припасали сіно та гілки з листям. Зимівники належали родам. А по весні, коли худобу й коней відганяли в широкі степи, неодмінно хто-небудь залишався на місці – орали нивки і засівали зерном. А навчили їх цьому люди, котрі ще раніше скіфів поселилися в тих краях і вже навіть почали із скіфами родичатися. Так і виникли перші поселення, так вчорашні збіднілі пастухи, ті, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало їх уже не скотарство, а земля.

Зерно ховало в собі таємницю, адже воно було початком нового життя. Скільки себе пам’ятає Донія, батьки молилися, окрім Гойтосіра, ще й Великій богині неба й дощу. У неї не було імені, всі її так і звали – Велика богиня, або – Велика мати наша. Вона була і матір’ю, і прародителькою світу, володаркою родючості, повелителькою неба й дощових хмар і всього, що живе на землі. Вона й приносила хліборобам небесну вологу.

Ще дідусь покійний навчав Донію: світ ділиться на небо і землю. А небо в свою чергу ділиться на верхнє, із запасами вологи, і нижнє, по якому ходить сонце і через яке йде дощ. Благодійний дощ посилає хліборобам Велика богиня, котра живе на верхньому небі… Якось батько виорав у полі глиняну фігурку жінки. Здіймаючи вгору руки, вона тримала чашу. А в чаші два гостроверхих горбики з сосками. Дідусь обережно, з якоюсь святістю взяв у свої шкарубкі руки глиняну фігурку, і очі в нього просвітліли, стали ще лагіднішими. І сказав дідусь: жіночі груди в чаші – то є груди Великої богині неба й дощу. Так їх зображували ті давні люди, котрі ще до скіфів жили в цих краях. Груди Великої богині обвивали змії – носії добра, охоронці всього сущого, священні вужі – покровителі хат, городів та полів. А на чаші було зображено коло з променями – знак бога-сонця Гойтосіра. Помираючи, дідусь прохав сімейство берегти знахідку. І звідтоді, де б не була Донія, а тільки-но піде дощ, так і бачить вона перед собою чашу в руках жінки, а в чаші жіночі груди, які обвивають священні змії.

Восени після жнив та взимку жили в городищі, що було обнесене валом з дерев’яним тином. А по весні, як сходив сніг і просихала земля, перебиралися в літні поселення, поближче до нивок, і жили там у хатках з жердин, що були обмазані глиною, чи й просто в куренях. Нивки родили не постійно, швидко виснажувались і давали все менше хліба. І тоді їх доводилось кидати й переходити на нові землі; старі, відпочиваючи, заростали кущами, а часом і лісом. А коли поверталися до них, корчували чагарі, розорювали нивки дерев’яним плугом із розсохи – стовбура дерева з товстим суком. Батько тримав плуга, старші сини поганяли волів, а Донія з матір’ю йшли за плугом і мотиками розбивали груддя.

А перед тим щовесни відбувалося свято на честь священних дарів: плуга, ярма, сокири і чаші, котрі колись впали з неба. Жив тоді у степах перший скіф на ймення Таргітай. І було у нього три сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. За них і впали з неба золоті речі – плуг, ярмо, сокира та чаша. Та тільки до них наблизилися перші два брати, як небесні дари спалахнули сліпучим вогнем, і лише меншому Колаксаю вдалося їх узяти. Це було знаменням, що до нього переходить найвища влада над усіма скіфами. Він і став першим царем. Звідтоді священні золоті дари неба з покоління в покоління свято оберігають. Без них і життя свого скіфи не уявляють, бо плугом орють, в ярма запрягають волів, сокирами вирубують чагарі, а з чаші п’ють. От щовесни і влаштовували скіфи свято на честь небесних дарунків. Донія завжди з нетерпінням чекала цієї події, бо з настанням весни все на землі буяло і квітло, у небі летіли птахи, лунко іржали в степах коні, раділи люди, що пережили голодну зиму і попереду їх чекає урожай, а отже й сподіванка на кращу долю. А ще на святі небесних дарів відбувався шлюб бога Папая з богинею землі Апі. І після того шлюбу богиня-мати Апі вагітніла і родила зелом і всякою пашницею. Відсвяткувавши весілля Папая і Апі, всі йшли до жертовника – великої миски, викладеної з каменю й обмазаної глиною. У ній розпалювали вогнище і приносили матері-богині Апі подячні жертви: колоски пшениці, коржики з глини, вимазані в борошні, у них втикали зерна хліба та бобів. Ліпили з глини домашніх тварин і клали їх у вогонь – це збільшувало родючість землі. Молилися щиро, в самозабутті:

– Приношу тобі, Велика богине, мати всього сущого на землі, володарко неба й дощових хмар, жертву, яку виділяли ще наші предки. Не позбавляй нас і наші сімейства свого захисту, дай нам здоров’я і довголіття, забери від нас різні болячки, сьогоднішні і майбутні, забери од нас злих духів і недобрі очі.

І щоразу на святі золотих дарів, після шлюбу Папая з Апі, заходжувалися коло переділу землі. Тоді ж вибирали Владику На Одне Літо. Ним міг стати кожний вільний скіф, якщо він погоджувався добровільно і без примусу. Після поділу землі владиці давали плуг, ярмо, сокиру та чашу, і той залишався з ними на всю ніч у полі. Лягав на землю і засинав. Вважалося, що так відбувалася шлюбна ніч владики із землею, бо лише тоді земля ставала родючою. А сам владика отримував (після вождів та старійшин) найбільше землі, його шанували в те літо дужче, аніж вождів та старійшин, бо віднині він вважався хранителем священних дарів. І якщо вибраний на святі засне, то не проживе більше року. Він і справді завжди засинав на святі (такий був звичай) і тому жив лише одне літо. І протягом того літа йому годили, давали все, що він попросить, а після жнив, коли на землі все вмирало, мусив померти і владика, як відмирають плоди. Йому підносили чашу із зіллям, він випивав його, лягав спати і більше не прокидався у цьому світі. А по весні вибирали нового владику, і так щороку і щороку, відколи світ стоїть.

Найбільше любила Донія літо-літечко красне, як дозрівала пшениченька на батьковій нивці і шелестіла золотими, вусатими колосками, повними тугих зерен. Всім сімейством виходили тоді в поле з серпами. Жнучи хліб під голубим і лагідним небом, любили співати пісень. І Донія любила співати, тож її звали в сім’ї пташкою. Метка, швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з білозубою посмішкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, і сватались до неї часто, та батько всім відмовляв. Наче для когось беріг. І дочекався. Царського сина. Того літа врожай на новій ниві був щедрим, батько, коли хліб зсипали в зернові ями, і радів, і зітхав. Радів, бо хлібець добрий, як же такому хлібові не радіти – чисте золото! А зітхав, бо приїдуть саї – царські скіфи – і заберуть собі половину врожаю. Заберуть і слова у відповідь мовити не дадуть.

Того літа за даниною в їхнє поселення приїхав молодший син царя Орік. Як побачив він Донію у вінку, так і заусміхалися його чорні очі.

– А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнізда випала?

Злякавшись, Донія кинулась тікати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорілим на сонці платтячком, та царевич її наздогнав, за руку схопив.