Весна

А на вулиці буяє весна. Вона, як і осінь, зазвичай чомусь починається саме у фторняк. Галасливі студенти окуповують усі навколишні дворики і алейки, так що вільного місця годі й шукати. Та особлива компанія збирається на ґанку другого корпусу, обліпивши сходи і перила, наче строката зграя крикливих птахів. Це університетська богема – музиканти, поети, просто тусовщики. Головний збір відбувається об 11-й годині, коли надходить улюблена всіма велика перерва. Переважна більшість студентів уже не повернеться після неї на пари, розпорошившись по барах, парках і флетах.

Ваша весела компанія, об’єднана навколо вашої групи, збирається на квартирі загального друга Рустама, недалеко від універу, на твоїй улюбленій вулиці Жуковського. Сюди сходяться різні цікаві люди, і часто звичайна зустріч друзів переростає у кількаденний мистецький марафон, так, що врешті все перемішується, доба змінює добу, а ви співаєте, п’єте, кохаєтесь, живете. Жителі вулиці вже звикли до галасливої хмільної компанії, яка цілодобово курсує студентським містечком – між універом, гастрономом та п’ятиповерхівкою, де мешкає Рустам. Кістяк команди лишається постійним – ти, флейтист Коля, басист Африка, гітарист Вадим, барабанщик Хет, клавішник Сергій, скрипалька Сеня, гостинний господар Рустам. Почергово до вас приєднуються поет-аванґардист Уїсс, музиканти культової групи «Еквінокс» Діма Блантер і Макс Безуглий, завсідники богемних збіговиськ Рара, Діма Злоч, Альона, Марина, друг усіх рокерів Рома Рябов, ще якісь дівчата і неформальні хлопці.

Вони читають одне одному вірші, співають свої нові пісні, сперечаються про гранж і панк, слухають нову музику. Ти стоїш на балконі й на повні груди дихаєш весною. Тепло і гарно. Закурюєш, відсьорбуючи з батла великий ковток вина. Це називається «пити через тягу» – сигаретний дим затримуєш у легенях і одразу на нього п’єш вино. Вставляє капітально.

З кімнати долинає чарівний голос Джоан Осборн, пісня «про одного з нас», і ти готовий стрибнути з балкона униз, коли чуєш її по-котячому ліниве і водночас таке пронизливе «є, є, є-є-є».

На балкон зазирає Фатєр. «Пішли усередину. Там Блантер з Максом хочуть квартирник зіграти…»

Березова музика

«Березова музика» – це коли співає Діма Блантер. Талановиті тексти, чаруюча музика, незвичайно прозорий голос Діми, геніальні соло на скрипці Макса і шалено-весняний настрій, який створюється у повітрі одразу, коли починає грати група «Еквінокс». Вони вже стали культовими, особливо серед студентів-медиків, і ти навіть дещо заздриш їхній популярності, коли бачиш на концертах прапори і плакати з цитатами їхніх пісень. Діма взагалі цитатний. «Я проснулся потертый, помятый», – щоразу повторює Коля слова їхньої пісні після чергової безбашенної пиятики у Рустама.

Вони збирають повні зали, але ти полюбляєш слухати «Еквінокс» на «квартирниках», у невимушеній атмосфері андеґраундної свободи. Обов’язковий портвейн, контрабандні англійські «Соверейн», напівтемна кімната, слухачі розмістилися на підлозі. Діма сидить посередині кімнати з гітарою в руках, позаду нього стоїть Макс зі своєю скрипкою. Починається концерт. «Моя госпожа у окна», – дивовижне своєю незвичайністю, якесь надто європейське обличчя Блантера видовжується і стає схожим на декадентських героїв замальовок Обрі Бердслея. Глядачі поступово входять у транс, повністю піддаючись яскравим емоціям від музики цього дуету. В душі зароджується легкий і трохи сумний настрій, наче перед далекою поїздкою з рідного дому.

Ти залюбки дискутуєш з Блантером на музичні теми, бо він – твій найближчий конкурент. Ваші стосунки трохи напружені, ви тримаєтеся один від одного на відстані, але ти його поважаєш і цінуєш як талановитого музиканта і поета, і він віддячує тобі тим же. Ви відчуваєте, що вас невідворотно тягне одне до одного, що вам не вистачає більш близького спілкування, що ви обов’язково маєте прожити миті спільної творчості, що ваші шляхи повинні перетнутися. Але зараз ти волієш лише слухати їхню «Березову музику» і підсвідомо думаєш про подальшу творчість вашої групи. На поверхні думок раптом зринає новий текст…

Трава

«У Розі є класна трава, – каже Марина, нервово підсміюючись. – Вона пропонує дунути». «Так ми, цей… приєднуємось», – завжди заклопотаний і зворохоблений Африка з’являється якраз вчасно.

Розя – дивакувата особа жіночої статі, що героїчно розривається між навчанням на психолога, рок-н-рольною тусовкою з усіма необхідними атрибутами і перманентним сексуальним незадоволенням, яке просочується кріз її тонкі губи брунатною слиною. Розя має гроші, але звідки – ніхто не знає. Розя частенько буває в Пітері й Москві, привозячи звідти фірмові джинси і рідкісні видання нових французьких авторів. Розя вимагає до себе підвищеної уваги, бажано чоловічої, а тому сповіщає трохи не весь універ, що має чудовий столичний драп.

Отже, ви зачиняєтеся в улюбленій підвальній аудиторії в передчутті нових вражень. Розя поважно витягає з-під блузи барвистий кисет у вигляді кішечки, в якому й зберігає привезене зілля. Виявляється, що ніхто з присутніх не має папірос. Тобі доводиться робити свисток. Зосереджений і похмурий Сергій Плющенко перший жадібно затягується скрученим абияк косяком. «Трава ніяка», – повідомляє він, передаючи далі по колу смердючу сигарету.

За вікном іде теплий весняний дощик. Студентське містечко спорожніло. Всі на заняттях. Косяк швидко закінчується. Ви зі змовницьким виглядом виповзаєте у хол другого корпусу.

Довготелеса Ярослава, популярна університетська поетеса, розгублено дивиться на вашу компанію. Велетенського зросту, у важких окулярах з товстими лінзами, завжди в оригінальних кофточках і з неймовірною зачіскою, Ярослава чомусь ніколи не посміхається. От і зараз вона якась напружена, немов пантера перед стрибком на жертву. Ярослава дивиться у вікно. Вона когось очікує.

Крізь центральні двері входить своєю повільною еротичною ходою, яка так подобається дівчатам, музикант групи «Епіграф» і студент біофаку Саня Шева, як завжди пританцьовуючи і вклоняючись всім знайомим. Він традиційно трохи нетверезий і по-філософськи усміхнений. Саню обожнюють не лише поетеси і відмінниці, його поважають і люблять усі місцеві рокери. З Шевою завжди можна поговорити не тільки про БГ і «Лед Зеппелін», а й просто про наше безталанне життя-буття, розпити пляшку-другу і довго слухати, як він, затиснувши у кутку губ цигарку і примруживши ліве око, співає рипучим голосом пісні Вертинського, неодмінно акомпануючи собі на піаніно. Шеву завжди оточує наче якась дивна таємниця, і це робить його бажаним гостем на будь-якій вечірці. З ним легко відпочивати, і він вдало користується своїм невідпорним шармом.

Уздрівши його ковбойського капелюха і традиційну клітинчасту сорочку, Ярослава починає дико верещати: «Це він вкрав мого червоного светра! Сволота, козел, наволоч! Ночував у мене, а потім зникли мої речі! Віддай мого светра, покидьок!» «Дурнувата сучка, – у відповідь випалює Шева, – Не треба мені твого светра. Трахатися не вмієш, блядь, ото й скажена!» Ярослава раптово кидається на нього з кулаками, здіймається вереск, на підлозі вже вовтузиться кілька тіл. Ти навіть не встиг помітити, як у гущі бійки опинилися Фатєр, Африка, Марина, Альона, ще хтось. Їх ледь розтягують набіглі знайомі. Шева витирає розбитого носа: «Сука, коли ж тебе хтось віддере на решті!» Ярослава вигукує якісь погрози. Розя втрачає свідомість, їй погано…

Вудсток

Виступати на «Акустичному Вудстоку-94» дуже почесно, бо Креза покликала найкращі місцеві й приїжджі групи, які грають в акустиці. Вас публіка вже знає й любить, тому «Резонанс» призначили закривати перший фестивальний день, у суботу. Креза, «в міру» – Наташа, екстравагантна і трохи дивакувата поетка і вокалістка групи «Тінув’єль», радо вітає гостей на вході у «Дроби» – один з культових рокерських будинків культури, що носить ім’я якогось Дроб’язка. На правах ідейного гуру і організатора фестивалю вона роздає ролі учасникам цього непересічного дійства.

«Резонанс» прибув у «Дроби» у повній бойовій готовності, але для остаточної впевненості у собі не вистачає «палива». Повідомивши Крезу, що йдете настроювати інструменти, ви осідаєте у парку за БК, серед верескливих дітлахів, сором’язливих молодиць і нахабних песиків. Ти, Хет, Африка, Фатєр, Злодєй і ваш новий продюсер Діма Ворона зручно вмощуєтеся на лавці під розкидистим деревом. Два батла «білого палива» вже напоготові. Аби хоч якось притримуватись офіційної легенди, Африка бринькає щось на гітарі, чим накликає на вас поглиблену увагу дітлахів, молодиць і песиків. Якийсь хлопчик бажає узяти у вас автограф, зачарований небаченим видовищем. Увійшовши у складне емоційне становище дитини, яка вперше на власні очі уздріла живих зірок рок-н-ролу, ти відліплюєш етикетку від горілчаної пляшки і розмашисто на ній розписуєшся. Те саме роблять й інші герої передвудстоківської вистави. Ощасливлена дитина кидається в обійми заскоченої молодиці з кудлатим песиком побіля ніг.

Скінчивши обов’язкову процедуру підзарядки, ви входите у священні для всіх рокерів «Дроби». Перший день фестивалю вже розпочався, і на сцені галасує якась приїжджа група. Ви сьогодні граєте останніми, а тому спокійно вбиваєте час за лаштунками, готуючись тріумфально з’явитися на сцені.

Вже виступає передостання група. Раптом біля тебе виринає барабанщик Хет. «Валику, а у мене одна паличка», – посміхаючись каже він і демонстративно крутить у руці барабанну паличку. «Хет, відчепися, нам зараз вже виходити». «Ні, Валику, ти не зрозумів. У мене одна паличка!» – знову розпливається в усмішці Хет. «Ну то й що? А де друга?» – «Вона впала у дірку, коли я був у туалеті. А запасної в мене немає». Ти, здається, починаєш розуміти весь драматизм ситуації. Навколо вже зібралися колеги-музиканти, котрі чомусь ніяк не можуть второпати, що Хет робив із паличками в туалеті. Він намагається розказати все по порядку, але від перенапруження починає заїкатися і лише розгублено кліпає майже прозорими блакитними очима. Хтось уже збігав у туалет і повідомив, що у дірці не видно ніякої палички. Очевидно, вона провалилася дуже глибоко. У «дабл» вже збирається навідатися ціла делегація експертів, а тим часом ти уповні усвідомлюєш безвихідність проблеми. Адже з однією паличкою Хет не зіграє, а отже, ваш виступ під загрозою зриву. До того ж, окрім вас з живим барабанщиком сьогодні грала лише одна команда, з Кривого Рога, яка вже вирушила відзначати загальне свято.

На щастя, далеко втекти вони не встигли. Ви кидаєтеся шукати ударника криворізького гурту «ЕнБо» Діму, і невдовзі Хету таки приносять другу паличку. Якраз у цю мить Креза вже оголошує ваш вихід: «А тепер перед вами виступить група, заради якої ви всі, власне, сьогодні й зібралися!» – й під гучні оплески і крики численних прихильників та друзів ви з’являєтеся перед заповненою ущерть залою.

…Шість пісень промайнули на одному диханні. Ти сьогодні грав у повному екстазі, без залишку розчинившись у вашій по-бароковому похмурій і водночас глибокій музиці, лише іноді відчуваючи, як пересохло в горлі…

Хет

На другий, заключний день фестивалю ви прийшли поважні й горді, ловлячи на собі захоплені дівочі погляди і привітно відповідаючи на підбадьорливі вигуки старих і нових прихильників. Сьогодні грають інші представники акустичної рок-еліти – «Еквінокс», «Тінув’єль», «Конфлікт». Ви прийшли послухати конкурентів, потусуватись, випити з друзями і, нарешті, зібрати рясний урожай слави, підкріплений вчорашнім тріумфальним виступом.

Ти згадуєш, правда досить важкувато, як учора ви з Фатєром видерлись на сцену у складі дніпропетровської групи «Доктор Чойлі», з якою встигли породичатися за лаштунками, як підігрували їм на скрипці й флейті і навіть підспівували. Потім на сцені була інша дніпропетровська група «Ельфи», а ви з Фатєром залишалися біля мікрофонів, аби підіграти й цій команді, і як вас вже ледве не силоміць стягували зі сцени. А в цей час гітарист Злодєй влаштував справжнє акробатичне шоу, роблячи на сцені різноманітні піруети і сальто, стрибаючи за спинами музикантів, так що по залу навіть прокотилася хвиля збуджених зойків і оплесків. Чого тільки вчора не було…

Хтось торкається твого плеча і щось шепоче у вухо. Це Хет: «Валику, бачиш там на сцені оту барабанну стійку? А в мене такої нема». – «Ну то й що?» – щиро дивуєшся ти. Замість відповіді Хет з таємничим виглядом розчиняється у напівтемряві зали. Зараз виступає хтось зовсім нецікавий, і ти знову із задоволенням поринаєш у спогади. Після виступу, який навіть знімало телебачення, ви пішли до Рустама, чий будинок знаходиться через дорогу від «Дробів». Дніпропетровців узяли із собою, бо їм ніде було ночувати. У двох кімнатах рустамової оселі набилося стільки народу, що навіть для гітар не вистачало місця. Тіла лежали у ванній, на кухні, у коридорі. Хтось співав, хтось пив, хтось цілувався на дивані. Довжелезний, під два метри, дніпропетровець Бананан увесь час не вписувався у дверний прохід і врешті таки впав на підлогу, де і заснув під співи й стогони найміцніших колег.

Щось знову відвертає твою увагу від спогадів, цього разу це «щось» відбувається на сцені. Ти з подивом бачиш Хета, який неспішно простує до барабанної установки і починає збирати стійку під малий барабан. На сцені виступає суперандеґраундна група «Хворі пілоти», проте грають вони без барабанщика. Хет з відсутнім виглядом складає стійку і незворушно зникає з нею за лаштунками. Йому пощастило, що у цей час вся увага глядачів прикута до соліста «Пілотів» поета-нігіліста Уїсса, котрий ніс зі сцени модерново-філософську абракадабру і при цьому прикольно витанцьовував навколо мікрофона, аніскільки не зважаючи на свою доволі поважну вагу.

Невдовзі Хет виринає поруч: «Валику, тепер і в мене є така стійка», – каже він, демонструючи поцуплений предмет. Відчувши, що починає пахнути смаленим, ви терміново щезаєте з «Дробів». Хет удруге за фест стає головним об’єктом загальної уваги. Він, задоволений і щасливий, тримає під пахвою вкрадену стійку.

Проходячи повз пам’ятник вождю світового пролетаріату, встановлений перед БК, хтось помічає, що на постаменті великими літерами виведено білою фарбою «Терлецький». Ви зупиняєтеся і здивовано дивитеся на цю аномалію. «Фанати», – глибокодумно констатує Африка.

…Кілька тижнів по тому ти стрів на вулиці розлючену Крезу, яка довго бідкалася невтішними підсумками «Акустичного Вудстоку», мовляв, кляті приїжджі групи вкрали барабанну стійку з орендованої установки, а їй тепер виборсуватися з цієї халепи. Ти співчутливо кивав головою, згадуючи просвітлені очі Хета, в котрого нарешті сповнилася заповітна мрія отримати фірмову стійку під малий барабан. Що може бути важливішим за щастя?

Справжній чоловік

З Наталкою тебе познайомили друзі під час «Вудстоку». Красива чорнява дівчина з шовковою шкірою кольору оливи. Ви одразу сподобалися одне одному і незабаром від пристрасних поцілунків на Рустамовій кухні вирішили перейти до більш тісніших і продуктивніших стосунків. Вона запросила тебе в гості до себе.

Інтимне червоне освітлення в найдальшій кімнаті, розлогий диван, легкий пеньюар на Наталчиному тілі – все це доводить тебе до неймовірного шалу. Вона сідає на край дивана і повільно розстібає ґудзики на прозорому вбранні. Дівчина розкриває тобі своє прекрасне тіло, скидаючи пеньюар на підлогу. Ти стаєш на коліна перед нею, цілуючи її груди, стегна, животик, шию. Вона злегка стогне. «Іди до мене», – лоскоче твоє вухо ніжний шепіт дівчини. Вона сама розстібає твої джинси, звільняючи від затісних пут. Ти відчуваєш, як виборсується на волю твій настовбурчений друг. Вона обережно бере його своїми довгими пальцями з гострими червоними нігтями і підтягує ближче до себе. Ти вперше відчуваєш тремтливу і вогку жіночу плоть, яка одразу жадібно поглинає тебе до самого кінця, наче бездонне провалля насолоди. Ти опиняєшся всередині цієї гарячої молодої жінки, котра звивається, кусає твої плечі і вгрузає своїми хижими нігтями у твої сідниці. Ти не можеш стримати шалений вибух своєї пристрасті, яку ховав багато місяців і років. Це сталося. Нестримний потік прориває всі перепони і вихлюпується лавиною в її лоно. Вона стискає тебе до болю…

Потім, одягнувши пеньюар, вона нахилилася до тебе: «Порція була супер! Ти довго терпів? Не можу втримати – побігло по ногах! Я зараз», – і вона зникає у ванній. Ти все ще переживаєш свій перший справжній оргазм з жінкою, відчуваючи велетенські хвилі насолоди, що прокочуються по всьому тілу. І коли вона повернулася, ти все ще стояв посеред кімнати на колінах і з оголеними череслами.

«Одягайся, бо зараз може прийти мій батько, а він буйний, тому вчинить скандал», – лагідно каже Наталка. Ти намагаєшся поцілувати її в живіт, але якраз цієї миті на порозі кімнати зависає величезний та грізний бородань, що в заціпенінні роздивляється вашу ідилію. «Що?!» – нарешті вихоплюється звідкись з-під кучерявої бороди, і ти помічаєш, як у велетня стислися кулаки. Ти згадуєш, що Наталка вчиться на медика, тому миттєво використовуєш цю невеселу ситуацію на свою користь. «Ось, бачиш? Прищик на цьому місці – що це може бути?» – кажеш Наталці, повертаючись до неї сідницею. Вона робить вигляд, що роздивляється. «Геть звідси!» – волає тато, і ви миттю вислизаєте на вулицю.

Ночувати доводиться у дитячій лікарні в центрі міста, бо цієї пори до твого району вже нічим не добратися. Вночі транспорт курсує дуже рідко. Вахтерка благодійно пускає тебе переночувати на старому дивані у коридорі лікарні та ще й дозволяє зателефонувати додому. Ти, щасливий, засинаєш.

А зранку ти довго не можеш зрозуміти, де прокинувся, коли раптом бачиш навколо звичайні лікарняні будні: хворих, що вишикувалися в чергу поруч із твоїм диваном в очікуванні прийому аналізів, літніх втомлених санітарок у брудних білих халатах і – наче збоку – себе щасливого на рипучому диванчику посеред цього вузького коридору. Вдягаєшся, смієшся, виходиш на залите вересневим сонечком подвір’я. Життя прекрасне…

Керівник ВІА

Гримить дзвоник, захекані школярики поспішають на уроки, штовхаючись у дверях старої чотириповерхової школи. Жадібно докурюєш останній «Флуєраш». Пора іти на зустріч. Уже на вході оглядаєшся довкола – жовтень тільки розпочався, ще не повмирали зелені барви, повітря п’янке і прозоре. Жовтень тут завжди красивий, якийсь таємничий і благородний. Дихається вільно, наче й не пив учора.

Ти з’явився на порозі середньої школи № 47 як керівник місцевого вокально-інструментального ансамблю, що мріяла завести у своїх стінах директорка школи – товста фарбована жаба, для якої, напевно, рок-н-рол був чимось на зразок Бабая, що ним лякали неслухняних дітей. Ти набираєш поважного вигляду, зсуваєш брови на переніссі. Перед цим ти навіть спеціально не голився кілька днів, аби додати собі віку.

Відрекомендувавшись студентом третього курсу державного університету, та ще й з музичною освітою, ти запевняєш жабу у своїй професійності щодо організації ВІА. Жаба спочатку недовірливо кліпає очима: «Маладой чєлавєк, ви розумієте, що це серйозна справа – вокально-інструментальний ансамбль! Ми хочемо створити справжній, цікавий колектив, котрий буде відстоювати честь нашої школи на районних, а може, навіть на міських оглядах художньої самодіяльності! Це дуже відповідально!» Ти сидиш навпроти жаби, заклопотаний і суворий, і напружено думаєш, що ВІА – це дійсно серйозна справа, але набагато серйозніше те, що ваша група залишилася без бази, що вже кілька місяців вам ніде репетирувати і що це вагомий шанс отримати справжню репетиційну точку. Мовчки киваєш у такт патетичної промови, що нею вибризкує жаба, і ледь стримуєшся від сміху, ловлячи краєчком ока ваше відображення у великому дзеркалі праворуч. Жаба ритмічно погойдується вперед-назад на своєму стільці, піднявши догори товстого і короткого пальця у коштовних перснях, її завивка, наче гніздо, кумедно куйовдиться і тріпоче, а червоні, аж багряні губи загрозливо ворушаться на круглому обличчі. Йо-майо, рік тому ви вже репетирували у цій школі, де тоді ще вчився барабанщик Хет, і були ганебно викинуті за аморальну поведінку, як тоді сказали. Хоча ти не зрозумів, що такого особливо аморального в тому, що на репетиціях ви трохи пили самогон – для творчої наснаги, а ще кілька разів до вас приходили знайомі дівчата – послухати музику. Одного разу, правда, ці прищаві дівчатка дуже сильно пищали, затиснуті гітаристом Злодєєм у кутку актової зали, а ще хтось знадвору розбив вікно каменюкою. «Хоч би ця жаба не впізнала мене».

Жаба саме закінчує пафосну лекцію про важливість шкільної самодіяльної творчості у культурному житті міста, і ти відчуваєш близьку перемогу. «Маладой чєлавєк, отже, я беру вас на роботу. Ви будете керівником ВІА. У нас є талановиті, музикальні діти. Зараз вам покажуть апаратуру і місце, де ви будете займатися з молоддю… А з зарплатою в нас великі затримки, самі знаєте, як зараз важко… Ми будемо платити вам 60 тисяч на місяць». Якраз вистачить на десять пачок цигарок, негусто. Але це була перемога!