– А тепер – ідіть! – промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвідділу дивізії, й одвернувся, став над шахівницею, напружив червоний карк.

– Пішли… – запропонував старий знайомий і сам пішов попереду.

Вони вдвох вийшли.

– Слухайте, – промовив начальник спецвідділу дивізії апатично вже надворі, в темряві. – Бачите, яка темрява?..

Я думаю, що вам взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне – чого? (Зітхнув.) Ви потрапили в таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І не можна втекти.

Павза.

– Проте, на всякий випадок, майте на увазі – крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того – від мене утікати – то було б не шляхетно, бо хлопці ж вас упіймають неодмінно, і мені тоді сорому не обібратись – такий конвоїр!..

Всю цю тираду начальник проказав ніби сам до себе, з нудьги й замовк.

Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві на стовпці, причому – ініціативу шукання дороги начальник ніби цілком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:

– Може, лівіш?

– Може, правіш?..

– А шукайте там клямки. Є? Тягніть…

Так вони опинилися в затишній хатині – в тихій, чисто прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була в штабі, тут світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл був накритий білою скатертиною, ліжко чисто застелене… Взагалі було щось великоднього в цій хаті, в якій стіл застилався білою скатертиною, без сумніву, тільки на Великдень та ще на Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимові рукою на місце на лаві біля столу, а сам пройшовся по хаті, по земляній долівці, посиланій піском, заклавши руку за борт шинелі й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тоді став біля гаряче натопленої груби й так стояв, підперши комин спиною.

Максим поклав папірець на стіл, узяв ручку, вмочив її в чорнило і, витерши лівою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правій, застиг у нерухомості. Він не думав про те, що писати. Власне, він нічого не думав. Сидів… По тілу розливалось тепло, промерзлі на снігу ноги починали відходити, – Максим ворушив пальцями, відчував шалений біль у суглобах, і від того було приємно – біль у ногах відволікав увагу від усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її все покинути й зосередитись на собі… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цілу вічність. Максим ніби втопився в блаженному забутті. Нарешті зринув із того забуття. Помалу зосередив увагу на папірці – половинка листа з зошита! Оглянув його з обох боків, наморщив брови і, зітхнувши, повернув лице до начальника:

– Що ж писати?

– А… – махнув той рукою. – Пишіть що-небудь.

Максим розгонисто написав, до кого адресується, потім дату, потім своє ім'я й призвіще, рік народження, соціяльний стан батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки в таборах Сєвлагу… Тут папірець скінчився, і Максим так на півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влізло й те, що написав. Хотів на закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.

– Вже, – промовив із полегшенням.

– Добре, – промовив начальник і не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.

Максим поклав ручку і, склавши руки на столі, відпочивав – сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотів було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:

– Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа на Голготі?..

– Здасться, – буркнув начальник спецвідділу. Потім додав, не розплющуючи очей: – В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія.) Бо начальник ОСО армії має свої поняття, а начальник спецвідділу дивізії має, брат, свої…

«Та не може бути!!» – хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув – далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стану груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:

– Ну, що ж… Пішли!..

А на дворі начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотав, либонь, ні до кого:

– От бардак на цьому світі діється… Все з глузду з'їхало к чортовій матері!..

Це він промовив у мряку, невидимий, так що й невідомо, чи то саме він промовив, а замість «к чортовій» ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав уже сердито й ніби аж із заздрістю:

– Вам то що!..

Коли вони ввійшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахівницею, спершись однією ногою на стілець, і жував мундштук від цигарки, як кінь вудило, а його партнер пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Він, мабуть, так і не поворухнувся за весь час відсутності Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.

Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів при столі.

– Добре… – сказав Кутузов і, не дивлячись, кинув папірця на стіл. А тоді звівся й підійшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був уже п’яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, – може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.

– Ну, от… – сказав нарешті Кутузов. – Ми маємо дуже мало часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрі в корень!» – сказав хто? Козьма Прутков… Отож! Так коротко й прямо – в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не підходите. Взагалі не підходите. По калібру. Еге ж, по калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там… Ось у цьому і все дєло. Ви занадто… ну, як так сказати, – норовистий… Ні, гордий. А через те перед вами стоїть дилема… Підкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм… А дилема така: або – або. Або вмерти, або зігнутися – і то понижче, понижче… Що ви вибираєте?

– Перше, – буркнув Максим з нудьгою.

– Гм. – Кутузов поторсав чуба й вилаявся. – Йолоп! – І зашипів: – Ні, брат, ні!.. Ти перше зламаєшся, як… як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тоді… Тоді вже…

– Побачимо… – відповів Максим так само, як і перше, з нудьгою, й зітхнув. Дивився задумливо на свої босі пальці, ворушив ними. А тоді перевів погляд на вихрясту копицю волосся біля столу. «Десь я цю копицю вже бачив».

– Побачимо… – протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тоді враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невідомому напрямку:

– Взяти!..

Вартові підскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.

– К общему числу? – не запитав, а гаркнув котрийсь весело.

– К общему числу, – відповів Кутузов байдуже й пішов до столу. Справу закінчено, можна далі грати в шахи.

Максима повернули поштовхами зброї до дверей і повели.

На самому порозі Максим раптом обернувся. Інстинктивно, підсвідомо, відчувши на своїй потилиці чийсь погляд і оте «І на в'язах мулько голові». Він обернувся швидко і… став як укопаний.

Від столу на нього дивився з-під копиці волосся, крізь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очі.

– А-а… – протяг Максим машинально. – Ви?!. Гм… Це ви, значить, були й за чічероне…

Павза. Це тривало мить – ця павза й усі ці надзвичайні розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; він хотів подивитися лише вслід, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потім глибоко зітхнув і промовив:

– Отже… Ви довели послідовність, професоре!..

І посміхнувся, обертаючись у темряву.

Там, де він щойно стояв, залишилися самі закриті двері, що сльозили патьоками, напотілі від холоду й теплої вогкості. На них іще якусь мить дивився крізь дим люльки вихрястий Соломон – пророк і громовержець, доктор філософії і т. д. і т. п. Дивився розгублено. Він був тут, явно рятуючись від «общего числа». І на підтвердження цього зітхнув глибоко й тремтливо…

«Цікаво, що то за формула „общее число“ і скільки в ньому має бути нулів?» – думав Максим, знову плентаючись у темряві під наставленою зброєю. А хтось зухвалий і глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслідуючи Соломона, – на зло, знущаючись із себе самого й з усіх.

«Багато… Дуже багато нулів має те число! І до нього належу і я, і ти, і сам той пришелепуватий Кутузов, і решта… Це ж те число отих піщинок із твого, Соломоне, самуму – опановних гоном до руїни й смерти і вертаних у прірву… Проте Кутузов має, мабуть, ще якесь окреме, своє „общее число“, свій власний рахунок, і в ньому теж багато нулів… Авжеж…»

Але думка працювала мляво й тільки для того, щоб відірватися від наставленої десь у темряві зброї, зовсім не намагаючись по-справжньому заглянути під ту загадкову формулу «общее число». Було зрозуміло й було байдуже – це число зі спільним знаменником, ім'я якому (знаменникові) – сира земля… Нерви затялися й цілковито не реагували ні на теперішнє, ні на майбутнє… Але скільки ще їм затинатися?! Які ще іспити їм призначено?! І де та межа?!.

Максим навіть не помітив, як опинився у великій, вогкій, продимленій хаті, повній солдатів, що лежали покотом на соломі попід стінами й скрізь навколо. Тільки й було вільного місця, що маленька латочка посередині, на якій стояв шевський стілець. А на покуті стояв стіл – голий, заяложений, заляпаний краплями воску зі свічок і чорнилом, і над ним – гола, полупана й почорніла стіна. Навіть не було ніякого «вождя». Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим і закуреним склом, що його надбитий край був доточений папером. Тяжкий сопух, складений із багатьох смородів – прілих онуч, поту, людських випарів, гасу, чаду, розпареної глини й безлічі іншіх запахів, забивав дух і туманив голову…

Максима привели в цю діру і так покинули. Конвой пішов геть, а Максим лишився стояти посеред простягнених солдатських ніг. Він стояв і чекав на появу того, в чиї руки оце передано його голову. Але поки що ніхто не з'являвся, ніхто не заявляв ніяких претензій на нього та його голову, ніхто взагалі не звертав на нього жодної уваги. Так ніби його забули. Проте Максим знав, що вийти звідси він не зможе, що той, кому належить тепер його голова, пильнує за ним уважно та що біля цього вертепу стоять десь чуйні патрулі й невидима брама повз них відмикається лише таємним паролем. Всередині ж… Солдати лежали собі й одні хропли, аж луна йшла, а інші точили теревені, пересипаючи невибагливі, масні, солдатські сюжети терпким, ядерним матюком. Серед усіх інших запахів дуже чітко й гостро відрізнявся запах спирту.

Максим постояв деякий час, а потім ступнув до центру й сів на шевський стілець. А вже сидячи, почав пильніше розглядатися. Насамперед він зауважив, що це, без сумніву, не звичайні солдати, а відібрані, оті знамениті війська ВЧК – ОГПУ – НКВД, гвардійці спецчастин, про яких так багато він чув. Це він виснував із багатства їх озброєння та спорядження. Було багато, й виключно автоматичної, зброї, багато ременів тощо. Це все лежало купами біля господарів. Кожен із них був споряджений, як командир. Та власне, це й не були вже солдати, а саме гвардійці. Чудним для Максима було бачити погони, яких він ще взагалі не бачив на своєму віку, лише чув, що колись, під час революції, їх відривали солдати (може, батьки ось цих) разом із шкірою з офіцерських «панських» рамен. Погони ті були, власне, ганчірочками з комбінацією зірочок та смужок. Найбільше ж було видно з мови, що це було за військо…

Мимоволі Максим почав дослухатися до розмов, – йому хотілося вичути, вловити тут душу людини. Найперше, що вражало, – це те, що над усіма розмовами тут тяжіла печать трагізму, печать смертельної нудьги. А потім, уже за цією трагічною печаттю, вражав знову ж таки… сопух.

По короткому часі Максим одвернувся, – його власна душа зіщулилась… Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повітрі, віяв від тих розмов. Якщо це була бравада, так добре знана Максимові з давніших спостережень ще в концтаборах, то яких же потворних розмірів вона досягла! І вже в ній пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був і раніше, але війна довела його до найвищого ступня конденсації, зробила неподільно пануючим, оточила густішими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мішанина соромітництва, матюкні, цинічної бравади вбивць, сексуальної словесної лихоманки й високої температури алкоголю.

І найсумнішим було те, що все це були на вигляд здорові, нормальні, ще й гарні селянські хлопці. Вражало саме протиріччя між враженням зоровим і враженням слуховим. Ні, це лише бравада, страшенно гіперболізована бравада! Доведена до потрясаючого абсурду. «Спосіб самозахисту перед божевіллям», як висловився колись один професор-психіятр про це саме явище в концтаборах.

Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нічого не чути, навіть забути, де він. Заглибився в себе. Почав дрімати, сидячи. Потім якось ненароком повернувся до столу і – аж кинувся від здивування…

Біля столу сиділа… Ната! Гарна, молодесенька дівчинка Ната!.. Як же ж це він не помітив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сиділа, знітившись і завмерши, – тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, і, втягши голову в хутряний ковнір свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. І… плакала.

Так, це Ната, що її колись Максим носив на руках, донька його старшого віком друга Д., засланого й замученого десь у Рибінську… Максим трохи не скрикнув. Але втримався. «Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото їхала машиною! Це ж вона там, ще в місті, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником… Що ж вона пише?..» А дівчина дивилась на Максима не моргаючи, і тільки перо тремтіло в її руці, занесене над білим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрідка оком десь набік, але вона йому – Максимові – щось кричала своїми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення…

І Максим зрозумів усе. Ті очі дивилися так, що не можна було не зрозуміти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут і яке тяжке завдання їй поставлено.

«Невже ж це Соломон притяг її? Невже ж це він „змобілізував“ її, „рекомендував“ на таку тяжку роботу?! Так… Це ж вона має тут „свідчити“ на нього… Писати… Господи!»

А дівчина кліпнула віями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дівчина злякалась і квапилася зітерти ту сльозу, витерти папір насухо, знищити слід на папері. А тоді нишком глянула туди і сюди – чи ніхто не дивиться, чи ніхто не бачив?.. Ні, ніхто не бачив. (У хаті стояв гомін і клубочився махорковий дим.) І знову очима на Максима…

– Не потерпай так, Нато!.. – зітхнув Максим ледве чутно. – І пиши, дитино, все, що в голову збреде… Все те не має ніякого значення…

– А ви… ви не гніватиметесь?.. – прошепотіла бідолашна дівчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зітхнула: – Звеліли…

– Дурненька, – посміхнувся Максим. Помовчав. А тоді додав: – Там погоду роблять люди поважніші… А твій дитячий лепет… – і махнув рукою. – Пиши, Нато… Мені вже нічого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам'ятай про батька, дочко…

Дівчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плічка їй ходили ходором, «писала» …

– Ти що ж девочку обижаєш, га?! – звівся нараз із долівки високий білявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, – п'яний як чіп. Був у сибіряцьких «чосанках», з якимись медалями на грудях, стрункий і хвацький.

– Га?!. Вона должна работать, а ти… А стой!.. – придивився пильно, потім вернувся на своє місце, взяв пас із револьвером і портупеєю й підійшов знову до Максима, пристібаючи той пас із портупеєю і ніяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарешті пристебнув. Потім витяг тяжкого пістоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав ців'ям…

– Ти що ж девочку зобижаєш, га?!.

Засунув пістоля назад у кобуру.

– От ми зараз побачимо, хто ти…

Підійшов до столу, заліз за нього з покутя, п'яним рухом відібрав у дівчини ручку й папір:

– Давай сюди… що ти там ще мазюкаєш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмієш… Ось я!.. Ну от… – і наставився на Максима викоченими очима, похитуючись і ледве повертаючи язиком.

Максим дивився на хлопчину, і він йому рішуче почав подобатися. В жестах і словах цього п'яного в дим хлопця була іскра доброго, не передбаченого ані законом, ані начальством, ані ним самим, гумору й сенсу.

– Ну-с… Ти мені от зараз говори всю правду, а я буду писати… Пойняв?

– Пойняв. – Максимові початок припав до серця.

– То-то… Призвіще, ім'я й по батькові…

Максим відповів із найсерйознішим виглядом. І пішли запитання й відповіді. Запитання найдивовижніші й відповіді на них найсерйозніші. Так щиро Максим у своєму житті не відповідав іще жодному слідчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, він оце взагалі вперше на такі запитання відповідав, бо раніше, як правило, він завжди слідчих ігнорував.

У числі інших запитань були й на зразок таких:

– У Бога віруєш?

– Вірую…

– Гм… А в Сталіна віруєш?.. Віруй, брат, інакше плохо будеть…

Так ішло «слідство». Товариші «слідчого», лежачи, глибокодумно подавали репліки, робили зауваги. Та «слідчий» не брав їх у рахубу. Він провів «слідство» по-своєму й нарешті приступив до другої половини справи.

– От. А тепер я зроблю тобі приговор і рррозтріляю, як собаку… Пойняв?

– Пойняв, брат.

Обірвав усе вістун, що нагло вскочив і гукнув, засапавшись:

– Сємьонов!.. До майора! Миттю!

«Слідчий» устав, провів рукою по чуприні, віддав ручку дівчині.

– На, кінчай ти… Діло, брат, важне! Його треба розстріляти… – і виліз із-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебі намагався витрясти нашвидку хміль із неї і, так трясучи, вийшов із хати, ледве втрапивши в двері.

Дівчина сиділа, читала «протокол» і сміялась у ковнір. Сміялась чи то від дивовижного змісту того протоколу, а чи тому, що «слідчий» списав геть увесь аркуш, а більше паперу в неї не було.

По якомусь часі хвацький «слідчий» Сємьонов повернувся назад і вже був начебто зовсім тверезий, лише поблідлий трохи й дуже стурбований. Він зняв пас із револьвером, почепленим не на той бік, і поправив, перечепив на своє місце, підперезався як слід, обсмикався. Потім вийняв револьвера, перевірив і взяв його в праву руку. А тоді звернувся до Максима тихо, трохи розгублено:

– Ну, от… Так що ходім, брат…

Ніхто не подав на цей раз ніякої репліки.

Максим з Семьоновим вийшли в ніч.

– Стій! – скомандував Семьонов за порогом. – Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно… Пішли…

По якомусь часі:

– Слиш? Ти ж не тікай… Бо тоді, замість тебе, мене розстріляють, а це, брат, буде ошибка… Стой!

Максим став. Він бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, діставши серйозне завдання до виконання, хміль від свідомости серйозности того завдання трохи був вилетів, але потім той упертий хміль вернувся знову. І тепер ішла боротьба між тим хмелем і дисципліною випробуваного гвардійця.

– Слиш? Попереджаю: крок уліво, крок управо – і амба! На місці. Пойняв? А тепер пішли!..

Пішли. Топталися довго в темряві. Максимові вже приходила думка в голову, чи не взяти б у цього Семьонова пістоля й чи не махнути б… Але куди? Розумів, що чи з пістолем, чи без він довше не бігав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима від здійснення такого наміру, а якийсь глибокий-глибокий відрух, якийсь тваринний інстинкт, що не велів йому шарпатись… Такий самісінько інстинкт колись, як він випав був із вагону між рейки на ходу поїзда й лежав під страшним залізним гуркотом, велів йому не шарпатись, а затамувати жах і лежати спокійно, хоч би й кров його застигла кригою, а розум губився перед обличчям смерти. А тепер… Тепер, власне, йому тим більше не треба було поспішати ані в петлю, ані під кулю, коли й те, й друге було для нього однак забезпечене.

Топталися в темряві. Максим ішов попереду й раптом відчув, що він загубив свого конвоїра.

– Ей! Слиш? – почувся з темряви переляканий голос Семьонова. – Де ти?!

– Ось.

– Де «ось»?

– Ось…

– Фу, ти, чорт!.. – нарешті намацав Семьонов Максима. – Де ж ти шляєшся? – і роззлостився. – Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу… Та не хапайся за револьвер!..

Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, і так плентався за ним. Невідомо було, хто кого веде.

– Стій!

Стали. Поміркувавши трохи, Семьонов зорієнтувався. Пішли далі. Так іще деякий час топталися в темряві. Нарешті Семьонов гримнув уже іншим голосом, як візник кричить «тпррру!», приїхавши:

– Стій!!.

Зупинились біля якоїсь стіни. Стояли в темряві, тримаючись одне за одного.

– Не бойся, – промовив Семьонов, відсапавшись. – Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! – додав він, зітхнувши: – Я тебе по блату чикнув би льохко і… В інших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?..

– Є.

– Тягни.

Максим потяг до себе за клямку – двері відчинилися просто в хату.

– Катісь! – пробурмотів Семьонов і закрив за Максимом двері.

«Ага!.. Оце й є те общее число!»

Хата, освітлена лойовою свічкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцільним звалищем долі, на полу й на печі і… хропли. Біля дверей стояв столик, на столику горіла та лойова свічка, а за столиком куняв вояк із забинтованою головою.

Максим як увійшов, так і зупинився біля дверей та й стояв, спершись на одвірок.

Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тіл хлипало спросоння й маячило.

«Так… Оце й є те „общее число“».

– Петрович!.. – почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упізнав його й озвався так сумно, сердечно:

– Лягайте там, де стоїте… Лягайте…

– Хто ви?

– Я? Староста… цього обчества. І взагалі…

– А-а…

Максим упізнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, – Веселе.

Яка іронія!..