* * *

Друзі та шанувальники вважали Скоропадського хороброю, привітною, симпатичною людиною – справжнім джентльменом. О. Скоропис-Йолтуховський у листі до Є. Чикаленка пише про гетьмана, що він «…абсолютно моральна та розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна та порядна… надзвичайно симпатична, одверта та щира людина, з державним розумом». А от Є. Чикаленко не поділяв цієї характеристики і стверджував, що гетьман був «…і нерозумним, і нерозвиненим політично, і нещирим, а тільки сміливим і рисковитим… він просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержаться на висоті; він не зумів навіть із честю скінчити своєї кар'єри “українського гетьмана”». Більшість сучасників свідчили: Скоропадський був «не підготовлений до керівництва державою», «…оточений підлабузниками й часто незначними людьми, він, що звик до цієї атмосфери, не зауважував її виняткової недоречності в пережитий тяжкий момент». «М'який до безхарактерності, доброзичливий до легкодумства», – так характеризували гетьмана люди, котрі близько його знали. Троцький називав Скоропадського українським Бонапартом, Денікін – другим Мазепою. Оцінювати Скоропадського можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий.

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 р. у Вісбадені у Німеччині й помер у Німеччині 28 квітня 1945 р. Саме Німеччина стала для Павла Петровича фатальною країною, завдячуючи якій він став гетьманом. Він мешкав у Німеччині в дитинстві – до п'яти років та вже в зрілому віці – з сорока семи років до своєї смерті, ще майже 25 років. Першою мовою, якою почав розмовляти Павло, була німецька… У дитинстві літні місяці Павлик проводив в українській садибі свого діда – у Тростянці, що належав дворянському роду Скоропадських. Майбутній гетьман П. Скоропадський успадкував близько 8 тис. десятин землі в Україні, нерухомість на 1,5 млн золотих рублів. Родина Скоропадських, одна із найзаможніших в імперії, чудово пристосувалася до колоніального становища України, вважаючи своє походження російським, але з малоросійською родзинкою. Скоропадські були переконані, що малороси – етнографічна частина великоруського народу, і Малоросію вони не уявляли окремо від Росії. Пізніше П. Скоропадський висвітлить ставлення старосвітських полтавських землевласників до України: «Україна розумілась як славне минуле, але зовсім не пов'язувалася з її сучасним станом, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов'язаних із відновленням України, не було. Вся моя родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому якось підкреслювалося, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді казали, високого походження… Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше причиняються, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії…» Він зазначав, що мав «…дуже неясне уявлення про свою Батьківщину і людей, що її населяють…» Але своєму аристократичному родоводу майбутній гетьман відводив особливу роль. Він намагався уявити себе нащадком шляхетних фамілій… Члени роду Скоропадських одружувались із представниками найвизначніших українських родів, список яких охоплює 22 знаменитих прізвища, частина з яких мала у своїх родоводах гетьманів та українських аристократів: Апостоли, Полуботки, Розумовські, Гамалїї, Кочубеї, Лизогуби, Милорадовичі… Петро Іванович Скоропадський – батько майбутнього гетьмана – був професійним військовим, брав участь у Кавказьких кампаніях. Але 1865 p., дослужившись до полковника, він вийшов у відставку і присвятив себе діяльності у земстві. Його дружина Марія Андріївна Миклашевська віддала все своє життя родині та дітям: Михайлові, Павлові, Єлизаветі.

Важка доля переслідувала родину Скоропадських. Петро Іванович іще з Кавказьких кампаній привіз невиліковну хворобу, приховуючи її, він одружився, народились діти. Серед його дітей тільки старший син Михайло був хворий на уроджений сифіліс. По смерті Петра Івановича родина Скоропадських оселилась у будинку графів Олсуф'євих у центрі Москви. Марія Андріївна через світські зв'язки дістала дозвіл імператора Олександра III на зарахування свого сина Павла до Пажеського корпусу в Петербурзі. 1893 р. Скоропадський закінчив Пажеський корпус, ставши корнетом, його було направлено служити до лейб-гвардії кавалергардського полку, командиром ескадрону. У травні 1896 р. Павло Скоропадський брав участь у святкуваннях з нагоди коронації імператора Миколи II у Москві. Паралельно з участю в імператорських урочистостях Скоропадський улаштував таємні заручини з Олександрою Дурново, але їхнє весілля відбулося тільки через два роки. За перші три роки родинного життя у Скоропадських народилося троє діточок: Марія, Єлизавета, Петро.

1901 р. до Павла Скоропадського перейшли всі родинні землі, палаци та будинки Скоропадських, що становило великий капітал. До величезного майна Скоропадських шлюб Павла Петровича з Олександрою Дурново додав три маєтності у В'ятській, Костромській та Нижегородській губерніях із землями та лісами, що мали вартість до 400 тис. рублів золотом.

Коли у січні 1904 р. почалася Російсько-японська війна, Скоропадський написав рапорт з проханням про відправлення на Маньчжурський фронт. Він взяв участь у Російсько-японській війні, воював у чині осавула Забайкальської козацької дивізії, ад'ютантом командувача російського Східного військового загону графа А. Келлера, ад'ютантом головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала М. Ліневича. Як командир сотні козацького полку Скоропадський брав участь у запеклих боях, а як ад'ютант – відповідав за розробку операцій на Корейському театрі воєнних дій.

Восени 1905 р. Павло повернувся з фронту до столиці вже ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і орденів Святого Володимира IV ступеня, Святого Станіслава II ступеня, Святої Анни IV та III ступенів. З грудня 1905 р. Скоропадський служить флігель-ад'ютантом у палаці Царського Села, ставши командиром лейб-ескадрону кавалергардів. Він чергує при особі імператора, бере участь в офіційних прийомах та обідах, спілкується з вінценосною родиною, заводить дружбу з великим князем Дмитром Павловичем. У грудні 1906 р. Скоропадський отримав погони полковника, у 33 роки ставши одним з наймолодших полковників. Він обласканий милостями та чинами, службова характеристика його бездоганна.

У червні 1910 р. полковник Скоропадський одержав свій перший полк – 20-й Фінляндський драгунський – і переїхав до Фінляндії, де знаходився полк. У квітні 1911 р. Павло став командиром лейб-гвардії кінного полку, що ніс службу з охорони імператорської родини, він дістав придворний чин флігель-ад'ютанта імператора, а з квітня 1912 р. стає генерал-майором почту його імператорської величності. Скоропадський забуває про Україну й ототожнює свою особу з аристократією, що робить свою кар'єру при дворі Романових. Барон Врангель писав про нього: «Середнього зросту, пропорційно складений, блондин із правильними рисами обличчя, завжди ретельно, з точним дотриманням форми одягнений… Начальники були завжди ним дуже задоволені й охоче висували його на кращі посади, але багато хто з товаришів його не любили. Йому ставилися в провину сухість і замкнутість. Згодом на ролі начальника він виявив ті ж основні риси свого характеру: велику сумлінність, працездатність і наполегливість у досягненні наміченої мети. Порив, розмах, рішучість – ці якості були йому чужі». У 1918 р. В. Зеньківський додасть: «Гетьман був високою, стрункою людиною, із рвучкими рухами, із частою усмішкою на обличчі. Обличчя розумом не дихало, хоча на ньому не раз можна було побачити «розумні» вирази. Усмішка здавалася часом таємницею, насмішкою над чимось, над становищем, над усім – ніби він грав роль і сам над собою іронізував».

Скоропадський тим часом стає ще й масоном, причому вже у 1914 р. доходить до 4-го ступеня «таємного майстра» масонства. Він «засвітився» у київській масонській ложі Святого Андрія Первозваного і як член капітулу «Нарцис» містичного ордену мартиністів-розенкрейцерів. Українські історики замовчують політичні переконання й особливості кар'єрного злету генерала Скоропадського, вказуючи, що політикою він почав займатися тільки з осені 1917 р. Але це не зовсім вірно. У сорок три роки Скоропадський уже був сформованою людиною з ліберальним колом спілкування.

У Першу світову війну генерал Скоропадський – командир лейб-гвардії кінного полку. Особливо відзначився Скоропадський у серпневих боях 1914 р. у Східній Пруссії. У бою під Краушеном Скоропадський тимчасово командував 1-ю бригадою кінної гвардії, що брала участь у наступі на Кенігсберг. За відчайдушну атаку під Краушеном Скоропадського було нагороджено орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Тимчасово Павлові Петровичу довелося покомандувати кінною дивізією. Начальником штабу дивізії Скоропадський призначає П. Вранґеля. Згодом Павло Петрович повернувся до командування кінною бригадою, а потім знову командує лейб-гвардії кірасирською дивізією. Незабаром Павло Петрович став командувачем бригади 1-ї Кінної гвардійської дивізії, до якої входили кавалергарди та кінногвардійці. У 1915– 1916рр. Скоропадський тимчасово командував 5-ю гвардійською кавалерійською дивізією, гвардійським корпусом 5-ї армії. З літа 1916 року Скоропадський уже генерал-лейтенант. Гвардійський кінний корпус, у якому воював Скоропадський, було переведено до Південно-Західного фронту й перебазовано на Волинь.

Новий 1917 рік починався для Скоропадського успішно – він був тимчасово призначений командувачем 34-го армійського корпусу, що базувався у Подільській губернії, перебуваючи у резерві. У листах до дружини він виявляв свою «фронду» – співчував убивцям Распутіна, критично висловлювався щодо військових та державних талантів імператора. Павло Скоропадський був шанувальником великого князя Миколи Миколайовича Романова, якого він хотів бачити на престолі. Після Лютневої революції Микола Миколайович був призначений главкомом, хоча тільки на дев'ять днів (2—11 березня 1917 р.).

Події 23—28 лютого 1917 р. привели до перемоги революції, уся велика імперія опинилась у руках учорашніх опозиціонерів. У листі до дружини, вже після революції, Скоропадський напише: «…у таку важку хвилину не можу без розчулення згадати новий наш уряд, так розумно він діє, і коли государ звільнив мене від присяги, я йому, новому уряду, прихильний усією душею, що енергійно проводжу у довірених мені частинах. Всі ці добродії: Родзянко, Львов, Гучков, Керенський і компанія – розсудливі люди, і ми, і вся Росія мусимо дякувати долі, що влада захоплена ними, і дай Боже нашій багатостраждальній Батьківщині, щоб вони втрималися при владі…» Скоропадський – революційний генерал – умовляв і переконував солдатів підтримувати Тимчасовий уряд і таврував «похмуре минуле».

Майбутній гетьман писав дружині, що дуже хоче взяти «… жваву участь у суспільному житті». Скоропадський мріяв про політичну кар'єру, і в цьому ж листі дружині він відкриває свої потаємні сподівання: «Данилкові [сину гетьмана. – В. С.] потрібно вчитися по-малоросійськи, я теж купив собі книжку і збираюся, можливо, зробитись українцем, але мушу сказати по щирості, не дуже переконаним». Фраза «зробитись українцем» і намагання вивчити українську мову свідчать як про зміни у національній самоідентифікації генерала, так і про наміри взяти активну участь в українському політичному житті. В березні 1917-го Скоропадський тільки думає стати «українцем», все ж вважаючи себе людиною російської культури та ліберальних переконань. У спогадах він зазначить, що в березні 1917-го «…вперше довідався з «Киевской мысли» про українську демонстрацію… подумав у той час, що це робота ворогів з метою посіяти розбрат у нашому тилу». Скоропадський передчуває, що революція не зупиниться на півзаходах, що настане «чорний переділ» і погром садиб, що незабаром із мільйонера він може перетворитися на жебрака, обтяженого великою родиною. У квітні 1917-го Скоропадського переконували у тому, що генерал «…мусив би взяти участь в українському русі, що… міг би бути видатним українським діячем, гетьманом». 5 травня у Києві відкрився Перший Всеукраїнський військовий з'їзд, що виступив за автономію України та переформування армії за національно-територіальним принципом. З'їзд створив Український Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, що взявся за організацію українського війська. Незабаром Симон Петлюра став головою Генерального комітету. Військовий міністр Тимчасового уряду О. Керенський, прибувши до Києва 20 травня, заявив, що перегрупування військ за національним принципом у сучасних умовах війни є неможливим. Скоропадський вважав, що українізація зруйнує армію і підштовхне до розпаду Росії. 10 червня Центральна Рада прийняла свій Перший Універсал, що проголошував автономію України. В Україні виникає свій автономний уряд – Генеральний Секретаріат, на чолі із письменником В. Винниченком, С. Петлюру було обрано генеральним секретарем (міністром) військових справ. Чиновники Тимчасового уряду розглядали діяльність Генерального комітету як «самозванство», що тягне на кримінальну відповідальність, «комітетчикам» погрожували арештами. Лунали заклики «зброєю покарати зрадників і австрійських шпигунів». Загальноросійське військове командування відмовлялося від контактів з Генеральним комітетом, незважаючи на те, що процес самочинної та стихійної українізації вже почався.

У червні 1917-го Тимчасовий уряд вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті, маючи на меті повернути Галичину під владу Росії та розгромити австро-угорську армію. Наступ було почато 18 червня, але вже через три дні стало зрозуміло, що він провалився. 34-й корпус Скоропадського був призначений для наступу. Однак частина корпусу відмовлялася брати участь у боях і постійно мітингувала. Генерал Скоропадський разом з комісаром 7-ї армії Борисом Савинковим виступав перед вояками, переконуючи їх узяти участь у наступі. Юрби солдатів проводжали агітаторів гиком і свистом. Після невдач червневого наступу 34-й корпус було відведено у резерв.

Провал наступу російських військ призвів до загальноросійської кризи, зробив Тимчасовий уряд більш реалістичним, змусив його шукати підтримки своєї політики у Києві. Керенський дав згоду комплектувати окремі тилові частини переважно з українців, а Генеральний комітет дістав деякий вплив при формуванні резервних частин шляхом добровільного набору. Серед генералітету тоді утвердилася думка про те, що українізація деяких частин приведе до зростання їхньої боєздатності та дисципліни, що вона допоможе відтягнути солдатів-українців від більшовицької пропаганди.

Український комісар Південно-Західного фронту запропонував Скоропадському почати українізувати корпус. Але Скоропадський тоді ще вагався, зізнаючись, що він не співчуває українському соціалістичному руху і побоюється, «…як би українізація остаточно не зруйнувала корпусу». У Києві Скоропадський зустрівся з генеральним секретарем із військових справ С. Петлюрою: «З Петлюрою я дуже мало розмовляв, він зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською політикою… Був привітний, тоді ще розмовляв зі мною по-російськи, а не українською». Командувач Київського військового округу генерал Оберучев пропонував Скоропадському відмовитися від українізації корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на українізацію окремих частин – тимчасове явище. У своєму листі до генерал-квартирмейстера М. Раттеля Скоропадський напише, що коли українізація його корпусу – це «…влиття поповнення тільки з українців, то я думаю, із цього, крім руйнації корпусу, нічого не буде… що стосується мене, то я особисто, маючи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації годжуся, але я ні в які авантюри пускатися не збираюся… мене можуть обвинуватити у політичній авантюрі, що мені зовсім не личить». Під час драматичних подій бунту українського полку ім. Полуботка у Києві Скоропадський перебував у штабі Київського військового округу і розмірковував, виступити проти бунтівників… чи на їхню підтримку.

19 липня Верховним головнокомандувачем російської армії стає генерал Лавр Корнілов. Він поставив свій підпис під наказом про українізацію 10 дивізій і про створення окремих 1-го та 2-го українських корпусів. Скоропадський, за його визнанням, «…бажав служити під командою Корнілова».

Можна припустити, що Скоропадський поділяв політичні погляди майбутнього заколотника, вважаючи, що Тимчасовий уряд є приреченим. При зустрічі Корнілов казав Скоропадському: «Я од вас вимагаю українізації вашого корпусу». Офіцерів і солдатів, росіян за походженням, було запропоновано передати до 41-го корпусу, Скоропадський передав до цього корпусу ще й євреїв та українців – членів «лівих» солдатських комітетів.

У 20-х числах липня 1917 р. німці прорвали фронт, і цей прорив призвів до Тернопільського відходу Південно-Західного фронту. Корпус Скоропадського був виведений із резерву і кинутий у бій, але частина полків 34-го корпусу відмовилася виходити на позиції, що призвело до відступу корпусу. Скоропадський дістав наказ одірватися від ворога та нічним маршем пересунутися до Збруча, корпус відійшов у тил на 150 км.

4 серпня Тимчасовий уряд видає «Тимчасову інструкцію», за якою український Генеральний Секретаріат підпадав під безпосереднє керівництво Тимчасового уряду. «Інструкція» ліквідувала військове секретарство України. Генерал Денікін (командувач Південно-Західного фронту) наказав припинити відносини з Генеральним Секретаріатом та загальмувати українізацію. Денікін згадував: «Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому стримати різкий хід українізації та, зокрема, відновити права командного складу або відпустити його з корпусу. Майбутній гетьман заявив, що про його діяльність склалася мінлива думка, імовірно, за історичним минулим роду Скоропадських; що він істинно російська людина, гвардійський офіцер і зовсім далекий од самостійності, якій сам не співчуває… Але слідом за цим Скоропадський поїхав до Ставки, звідки моєму штабу наказано було… сприяти якнайшвидшій українізації 34-го корпусу». Скоропадський дістав наказ перебазувати свій корпус на фронт. Павло Петрович вирішив податися до штабу головнокомандувача з метою змінити цей наказ на час переформування корпусу.

Наприкінці серпня 1917 р. Росію потряс «заколот генералів», який очолив головком Л. Корнілов. Скоропадський подався до Корнілова, до Могильова, по допомогу у справах корпусу. Цілком можливо, що Скоропадський вирушив до Могильова, щоб приєднатися до заколотників. Про «праві» переконання Скоропадського свідчить той факт, що генерал погодився з пропозицією «правого» та ворожого до українства Всеросійського союзу земельних власників про внесення своєї кандидатури у виборчий список цієї політичної організації на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Скоропадський, скоріш за все, грав подвійну гру: генерала – прихильника Центральної Ради та прихованого лідера «правих». Але Скоропадському вже не судилося поспілкуватися з Корніловим, наступного дня Павла Петровича було заарештовано і відправлено до Гомеля. Гомельський комітет охорони революції вислав Скоропадського під конвоєм до Києва – на допит до Генерального Секретаріату, але там він був звільнений. Від нового командувача Південно-Західного фронту генерала М. Володченка Скоропадський дістав наказ прискорити українізацію корпусу. Підтримка Центральною Радою позиції Тимчасового уряду під час заколоту Корнілова змінила ставлення Петрограда до «українського питання». Керенський та Верховний головнокомандувач Духонін підписали наказ про українізацію, про визнання українських військових організацій, в українізовані частини направлялися українські комісари.

На початку жовтня Павло Петрович зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського несоціалістичного табору, він збирався не тільки робити військову кар'єру, а й реалізовувати себе в українській політиці. Він почав своє навчання з української мови, оскільки майбутній гетьман тоді ще не знав мови свого народу. Скоропадський мріяв про гетьманство з перших днів революції. Він бачив, що його статус командувача українізованого корпусу надає йому ознаки не тільки військового, але й політичного лідера, а ексклюзивне походження від гетьмана надає історичної легітимації. Навіть в очах соціалістів його стали розглядати як одну з символічних постатей України. Йому ще не вистачало революційної харизми, але він уже набирав ознак загальноукраїнського лідера.

У жовтні 1917-го Скоропадський приїхав до Києва, до Генерального Секретаріату та Українського Генерального військового комітету. В цей приїзд він репрезентував себе як лідера українізації армії, за яким стоїть 20 тис. багнетів. Полковник В. Кедровський згадував: «Це був перший випадок, коли генерал, який мав таку високу посаду в армії, запропонував свої послуги українській владі». Перебуваючи у Києві, Скоропадський одержав телеграму, в якій ішлося про те, що 6 жовтня на Першому Всеукраїнському з'їзді Вільного козацтва у Чигирині його було одноголосно обрано генеральним отаманом Вільного козацтва. Вільне козацтво – добровільні військово-міліцейські збройні формування, створені по селах і в містах Центральної України навесні 1917 р. на засадах самоорганізації, виборності командирів, незалежності від державних інститутів. Делегати з'їзду затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні», згідно з якою вільним козаком міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за перерозподіл землі, за федерацію. Завданнями козацтва вважалися: правоохоронна діяльність, боротьба з дезертирством і з контрреволюційними силами. Козаки вимагали від Центральної Ради проголошення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти, виведення російських військ із українських губерній. Громади Вільного козацтва формували кінні та піші загони, волость формувала курінь, повіт – полк, губернія – кіш. Цю структуру очолювала Генеральна рада.

Від Генерального військового комітету на з'їзд прибув Іван Полтавець-Остряниця, який був «агентом» Скоропадського (служив полковником в його корпусі). Полтавець створив у сусідньому містечку Звенигородка своєрідне лобі гетьмана Скоропадського до якого залучив лідера Звенигородських козаків С Гризла та голову з'їзду А. Шевченка. Отаман Я. Водяний згадував, що Полтавець, агітуючи за Скоропадського, робив із нього «…щирого демократа і народника, заявивши, що генерал Скоропадський іще в перших днях революції зрікся своїх маєтків на Чернігівщині на користь селян». Наказним, або генеральним, отаманом став генерал Скоропадський, першим генеральним осавулом – І. Полтавець-Остряниця, другим генеральним осавулом – С. Гризло, генеральним писарем – В. Кочубей (ад'ютант Скоропадського). Скоропадський та Кочубей не тільки не були присутні на з'їзді, а й взагалі не мали ніякого відношення до руху вільних козаків. Причина того, що Скоропадський та Кочубей так і не з'явилися на з'їзді козаків, була зовсім банальною – ні Скоропадський, ні його ад'ютант тоді ще не вміли розмовляти українською і комплексували з цього приводу. Делегати-козаки самі впали в оману, позаяк мріяли про авторитетного репрезентанта ідеї відродження українського козацтва. Цікаво, що інших кандидатів на отамана ніхто не виставляв, адже козаки вперше з'їхались з усієї України і ще не мали загальноукраїнських лідерів. Скоропадський зберіг своє отаманство як «запасний аеродром» та важливий політичний козир. Він вже почав змагання за булаву гетьмана України – на з'їзді Вільного козацтва Полтавець пропонував делегатам обрати гетьмана України, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського.

Рішення козацького з'їзду роздратували лідерів Центральної Ради, та особливо занепокоїли Винниченка, який, вказуючи на небезпечність козацького автономного утворення, зробив заяву про те, що козаки наважилися формувати «державу у державі». Генеральний Секретаріат так і не визнав повноваження Генеральної ради Вільного козацтва і затвердив свій «Статут Вільного козацтва України», який ставив козацькі загони у підпорядкування урядовим установам. Скоропадський згадував: «…у Генеральному Секретаріаті це моє обрання зробило надзвичайно неприємне враження». Лідери Центральної Ради з недовірою ставилися до Вільного козацтва, вважаючи його або анархістською забавою, або «буржуазним утворенням».

24 жовтня 1917-го у Петрограді почалося збройне повстання більшовиків, подібне до нього повстання почали київські більшовики, але 29—30 жовтня війська штабу округу розгромили повстання у Києві, після чого штаб округу вирішив передати владу в Києві Центральній Раді. 30 жовтня Центральна Рада проголошує автономію України, а наступного дня українські військові сили взяли під охорону стратегічні об'єкти Києва. Вся повнота влади в Українській Народній Республіці – УНР (8 губерній і Північна Таврія) переходила до Центральної Ради як вищої законодавчої влади та до Генерального Секретаріату як вищої виконавчої влади. 7 листопада Центральна Рада проголошує Третій Універсал, у якому закріплювалося створення УНР у складі поки ще не існуючої федеративної республіки Росія. Ленінський уряд офіційно не визнав владу Центральної Ради й протестував проти приєднання до України Харківської та Катеринославської губерній.

Солдати-українці не бажали воювати, і знову загнати їх до окопів було вже неможливо. Повний розвал армії був справою не надто далекого часу, тому Петлюра намагався формувати надійні частини на основі 1-го українського корпусу Скоропадського. Соціалістів із Центральної Ради особливо непокоїв «бонапартизм» генерала, що міг становити реальну загрозу для республіки.

Наприкінці листопада поповзли чутки про те, що на Київ насуваються ешелони із солдатами, вірними ленінській Раді Народних Комісарів (РНК), з метою розгромити Раду. Скоропадський – командувач Першого українського корпусу – дізнався, що окремі частини сусіднього 2-го гвардійського корпусу повністю розклалися й почали грабувати місцеве населення. Збільшовичені солдати палили садиби місцевих панів та багатих селян, грабували державні склади та установи. Петлюра наказав українським частинам розібрати залізничну колію, блокувати вузлові станції, ввести суворі правила в'їзду до Києва, негайно роззброювати підозрілі військові частини. Генерал Скоропадський, призначений командувачем усіх військ УНР на Правобережжі, прикрив Київ від наступу збільшовиченого корпусу. Його війська роззброїли і розігнали деморалізовані солдатські маси, що пробивалися до міста.

Скоропадський розігнав Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту, більшовицький комітет 11-ї армії. 2-й гвардійський корпус 7-ї армії (16 тис. багнетів) вийшов з підпорядкування своїм офіцерам і мав намір виступити на Київ. На позиції Скоропадського повели наступ збільшовичені частини Волинського полку. Поблизу Вінниці їх зустрів дивізіон Скоропадського. Частини волинців майже без боротьби були роззброєні, завантажені до ешелонів і відіслані до Росії. Скоропадський провів роззброєння збільшовичених частин і в тилу Українського фронту. Скоропадському було доручено оборону Правобережної України, і під його команду перейшли всі військові частини (22 тис. бійців, з яких до 1-го корпусу належало 16 тис. бійців).

4 грудня Центральна Рада одержала від ленінського уряду ультиматум, в якому під загрозою війни РНК вимагав: припинити дезорганізацію фронту, пропуск ешелонів з козаками на Дон та роззброювання більшовицьких частин, зобов'язатися «сприяти революційним військам». 5 грудня ленінський РНК ухвалив рішення – «вважати Раду у стані війни з нами». До Харкова почали просочуватися червоні загони з Росії. Визнання ленінським РНК нового уряду Радянської України – Народного Секретаріату, що виник 13 грудня 1917 p., підштовхнуло Радянську Росію до війни з київським урядом. 7 грудня більшовикам вдалося загітувати вояків 2-го гвардійського корпусу на похід проти Центральної Ради. Однак повсталі солдати змогли дійти тільки до околиць Вінниці, де розташовувалися війська Скоропадського. 14 грудня між більшовицькими, українськими та козацькими підрозділами почалися мирні переговори, під час яких українські частини оточили в Браїлові два батальйони та дві батареї 2-го корпусу й роззброїли їх. Це викликало шок у стані солдатів-більшовиків, і незабаром повсталі фронтові частини були знову відтиснуті до Жмеринки силами двох полків УНР. У тил 2-му червоному гвардійському корпусу вдарили полки УНР. Деморалізовані війська більшовиків змушені були відступити і тимчасово відмовитися від рішучих дій.

З середини листопода 1917-го П. Скоропадський та його група (І. Полтавець-Остряниця, О. Сахно-Устимович, В. Кочубей) стали більш активно займатися справами Вільного козацтва. На ст. Козятин Скоропадський відвідав з'їзд вільних козаків Бердичівського повіту. Свій штаб Скоропадський перевів до Білої Церкви, де перебувала Генеральна рада Вільного козацтва. На гроші Скоропадського почав видаватися тижневик Козацької ради «Вільний козак».

Рада Вільного козацтва перебувала в перманентному конфлікті з Центральною Радою. Скоропадський відкрито висловлював своє невдоволення соціалістичним керівництвом Української республіки та його «революційними реформами». Він уже готував переворот – на 10 грудня планувався похід вільних козаків і 1-го українського корпусу на Київ для скинення «лівого» уряду. Але в останню мить Скоропадський відмовився від проведення перевороту. Звістка про вторгнення більшовиків в Україну відвернула змовників від реалізації походу Скоропадського на Київ. Зіграла свою роль і нечисленність вільних козаків, що виявили бажання перейти під булаву Скоропадського. Міфом виявилися твердження козацьких ватажків про багатотисячні козачі підрозділи (100 тис. вільних козаків), якими по всій Україні керувала Генеральна рада. Скоропадський зізнався: «Деякі мої помічники, особливо Полтавець, страшенно блефували, намагаючись показати, ніби вони керують величезною і сильною організацією».

18 грудня Скоропадський виїхав на внутрішній фронт для керівництва роззброєнням збільшовичених частин.

Скоропадський довідався, що Петлюру було відправлено у відставку з поста військового секретаря та виведено зі складу Генерального Секретаріату, що місце його посів Микола Порш, якого багато хто вважав «майже більшовиком». Головною турботою Порша на посаді військового міністра стала несвоєчасна організація нової армії УНР на добровільній платній основі. Прем'єр Винниченко виступав за перехід армії на міліційну систему, за створення нової армії за зразком швейцарської міліції.