Я роздягаюсь і входжу за нею. На столі стоять скляночки й коробочки з порошками. Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував їй на іменини. Соня прибирає все це хутко обома руками й несе в спальню. Від коротких рукавів її руки здаються тонкими дитячими.

Вернувшись, вона сідає біля столу й, не дивлячись на мене, говорить:

– Що скажеш?

Рушник вона скинула. На чолі, червонім від води, злиплось волосся. Під очима жовтяво-сині западини.

– Голова болить, Соню? Може, іншим разом? Ти вибач мені, я не…

– Ти хотів про щось говорити? Я слухаю!..

Знов це почування вини в мене! Я сам помічаю, що вигляд у мене не мій: боязкий, ніяковий.

– Так от, бачиш, Соню… Я тільки що мав неприємну сцену з Дмитром…

І я розповідаю їй про зустріч у клубі. Соня слухає, дивлячись кудись під шафу і кривиться. І невідомо, чи від болю голови кривиться, чи від оповідання.

– Ти не можеш сказати мені, через що він такий? – питаюсь я.

Соня притуляє по два пальці до висків, заплющує очі й жорстко говорить:

– Він ревнує мене до тебе.

Я мовчу, потім тихо, з усиллям питаюсь знов:

– А… більш нічого?… Андрійко тут не…

Я зупиняюсь і чекаю. Соня спускає руки, розплющує очі й дивиться просто мені в лице. Який вимучений, тужний, зацькований погляд! Я каюсь, що запитав.

– Не знаю!.. – шепоче вона й одводить очі.

– Ви балакали про це?

– Ні!

– Він підозріває?

– Не знаю!.. Він б’є мене…

Я швидко для чогось підводжусь і зараз же сідаю знов.

Ми довго мовчимо. Нагорі пересувають стільцями, човгають по підлозі ногами, мабуть, вечеряють.

– Соню! Скажи мені!.. Чуєш? Скажи мені щиру правду! Забудь усе, що було, скажи оттак, з глибини душі: чий Андрійко? Ради Бога, Соню, зрозумій!

Я встаю й підходжу до неї. Соня нижче схиляє голову, мовчить і, нарешті, каже шепотом:

– Я сама не знаю!

– Соню! Я благаю тебе… Соню! Ти подумай, я ж…

– Не знаю!! – раптом з люттю випростовується вона й дивиться на мене широкими від злості очима. – Чуєш? Не знаю!

Вона встає, прудко переходить до кушетки й падає головою в зелену, вишивану подушку.

Я закурюю й жадно затягуюсь. Так, я це, власне, й думав раз у раз. Це гірш усього. Тепер ясно. Це гірш усього…

Я довго ходжу по хаті, безладно думаючи про різні речі, а три слова «це гірш усього», як у попсованім апараті, весь час самі собою вистрибують та й вистрибують.

– Так, це гірш усього! – голосно кажу я, щоб одчепитись од них і зупиняюсь. І тільки в цю хвилину я розумію, як слід, усе значіння Соніної правди.

– Що тепер робити? – тихо кажу я не то до себе, не то до Соні.

Вона лежить непорушно, обхопивши голими, худими руками зелену подушку, одвернувши лице до стіни, і рівно, як утоплена, витягши ноги в чорних зі стрілками панчохах.

– Що робити, Соню? – безпорадно повторяю я.

Соня нарешті ворушиться, підводиться й чепурить волосся.

– Нічого не робити!.. – каже вона байдуже, розбито.

– Але треба ж якось…

Соня заплющує очі й сидить так. Їй, десь, ломить голову.

Я підходжу, сідаю поруч і деякий час мовчу.

– Прости мене, Соню!..

Я не кажу, за що простити. Соня розплющує очі й я бачу, що вони повні сліз, які одна по одній помалу викочуються і стікають по щоках. Вона не витирає їх. Її губи витягаються, немов вона хоче щось піймати ними й дрібно-дрібно трусяться. На підборідді збираються бугрики й теж здригуються. І я бачу, що вона розуміє, що я прохаю прощення за те, що не можу сказати їй «ходім зі мною», що не можу так, як їй треба, пожаліти й утішити її.

– Прости мене, бідна!..

Соня вибухає плачем, обхоплює мою шию руками і пригортається головою до моїх грудей. Я обіймаю її обережно за худенькі, теплі плечі.

Довго ми так сидимо, непорушно слухаючи себе, одне одного. Соня потрохи стихає й визволяється. Шукає хустку й іде за нею в сусідню кімнату. А я закурюю й довго тримаю запалений сірник у пальцях, аж поки не стає боляче.

Коли Соня вертається, я кажу їй, дивлячись собі під ноги:

– От що, Соню… Треба признати, що Андрійко – Дмитрів.

Я не бачу Соніного лиця, але почуваю, що вона дивиться на мене здивовано.

– Так, Соню! Андрійко – його! Це треба раз на все признати й покінчити! Ти ж подумай! Людина вісім літ любить сина, зрісся з ним, і раптом… син – не його, чужий! Та вже через це одно… А потім, коли є сумнів, то всяке право по його боці. Ти прости, Соню, що я раджу, але ти повинна переконати його, що він Андрійків батько. Тонко, непомітно, але дати йому непохитне переконання…

– Мені невимовно тяжко жити з ним! – жалібно говорить вона; губи знов витягуються.

– Ну що ж, Соню?… Я розумію. Але, як же інакше? Розійтись?

Мені до болю ніяково й соромно, але тепер я вже ніяк не можу сказати їй: іди до мене. А вона ж цього жде, за це, мабуть, і Андрійка віддала б.

Соня зідхає широко, набравши повні груди повітря і зразу видихнувши його й немов покінчивши з чимсь, вся стріпується й каже рішуче:

– Ну, що ж! Все одно! Так я й сама думала… Ти виїжджаєш?

– Так! Себто, власне кажучи, ще не рішив. Але тепер поїду десь на місяць.

– З новою… знайомою?

– Не знаю… Ні! Не думаю…

– Ти любиш її?

– О ні! – ці слова живо й з таким ляком вириваються у мене, що я сам дивуюсь. Соня теж дивується, але, видко, зразу повірила і їй це приємно.

– Але як же?!. Ти ж сам казав Дмитрові, що…

– Так, але тут… Власне, це просто… ну, якби тобі сказати? Вона дуже самотня, безпорадна якась і… ну, жагуча, чи що. Розумієш? Про любов ми навіть не балакали…

Я не брешу, але мені дуже хочеться переконати Соню, що нічого серйозного нема і через те здається, що я брешу. Але Соня вірить, чи удає, що вірить.

– Соню! – раптом несміло кажу я. – Можна мені подивитись на Андрійка?

Я боюсь, що вона тепер одмовить, і беру її за руку. Але Соня визволяється, встає й одривисто кидає:

– Звичайно, можна!

І зараз же йде в коридор. Звідти веде мене до дітей. Там горить під блакитним, крихітним абажурчиком нічна маленька лампочка. В сумерках манячать два ліжка. Одно зовсім маленьке. На ньому спить Василько. Соня навшпиньках підходить до більшого ліжка й зупиняється, як фершалиця біля хворого, до якого привела лікаря. Я теж навшпиньках, боячись що-небудь зачепити, йду за нею.

В тиші чути дихання дітей не в такт, як двоє годинників в одній хаті. Андрійко лежить розкинувшись, і одно коліно оголилось. Я звикаю до пітьми й бачу вже кругле, пукате чоло, гостре підборіддя, губи, стиснені поважно і строго. Мені все ж таки хочеться бачити виразніше. Я пошепки прохаю Соню дозволити засвітити сірника. Вона мовчки хитає головою. Коли сірник розгорається, я освітлюю Андрійка так, що все його личко здається мені дуже подібним до Дмитрового, навіть ніс не качиний, а круглий, припухлий на кінчику. І від цього одразу все тільце цього хлопчика, до якого я підходив з таким хвилюванням, стає чужим, далеким, байдужим. Правда, так і раніше раз у раз бувало, коли я уявляв собі, що він не мій. Але сірник миготить, я підіймаю трохи руку, й у вічі мені кидається довга ніздря і витягнений, плескуватий кінчик носика. В мені щось здригується. Сірник гасне. Я нахиляюсь до тільця, що пашить теплом, цілую в щоку і швидко виходжу в коридор. Соня заспокоює Андрійка – я розбудив його – і йде за мною.

Прощаючись з Сонею, я обнімаю її й міцно цілую. Вона судорожно пригортається до мене, хапливо, жадібно, мовчки цілує моє лице, плечі, руки і, зразу одірвавшись, виходить поспішно. Я сам одчиняю двері й обережно виходжу на сходи.

Другого дня я кажу Клавдії Петрівні про свою постанову їхати з нею в Крим. Вона червоніє, широко розплющує очі від радості й під столом міцно потискує мені ногу. Костя теж у захваті: він розбігається, стукається простягненими руками об стіну, біжить у другий бік, теж гупається, потім падає додолу і, висолопивши язик, показує його то мені, то матері.

– Костя, годі, покинь кривитися! Костю, даю слово, покину тебе тут, не поїдеш з нами!

Костя схоплюється з підлоги, регоче й бігає по хаті. Але Клавдія Петрівна щось міркує собі, і її радість зникає потроху. Виявляється – вона не може їхати на мій кошт, а власних грошей у неї не вистачить на дорогу.

– Ну, що за дурниці! – кажу я з досадою. – Залишіть ви це! Хочете, щоб я більше не приходив до вас?

Справа залагоджується. Отже, через два тижні ми маємо виїхати. Клавдія починає в голос вираховувати гарячково, скільки часу їй треба, щоби пошити Кості костюмчики, скільки на прачку, кравчиню і т. д. Костя горнеться до мене і, здається, щиро почуває вдячність. Цього вечора він слухняний, лагідний, ніжний з матір’ю до такої міри, що зворушує Клавдію Петрівну і зворушується сам. Вона через щось починає плакати, гаряче цілує Костю й довго потім сидить у нього за ширмою, шепочучись. Далі Костя неголосно й несміло кличе мене:

– Якове Васильовичу!

Коли я приходжу за ширму й стаю біля ліжка, він раптом схоплюється на коліна, хапає мою руку й кладе її на плече Клавдії Петрівни. Сам ніяково хіхікає, лащиться до матері, потім падає головою в подушку й удає, що пустує. Мені чи то жаль стає чогось, чи соромно. Я усміхаюсь і гладжу по голові Клавдію. А вона зворушена, змішана, палаючи всім лицем, пригортається до мене й зараз же нахиляється до Кості.

Я виходжу з-за ширми, не перестаючи усміхатись, але вже не ніяково, а теж ніби зворушено. І через щось мені згадується тут же, як Клавдія Петрівна на другий, чи на третій день по нашім зближенню, оттак само, вся зашарівшись, соромлячись і роблячи над собою страшенні зусилля, незрозуміло, заплутано запропонувала мені перекласти на неї турботу про те, щоб у нас не було дітей. І як їй до болю важко й соромно було пояснити мені, через що вона так хотіла. І як жагуче, вдячно, навіть з якоюсь розхристаністю почала цілувати мене, коли я нарешті згодився. Дійсно, вона «пила чашу до дна», як пояснила.

Клавдія виходить з-за ширми, і ми обмірковуємо подорож. Їй, видно, часто хочеться пригорнутись до мене, але вона ніколи перша не робить цього, – раз у раз почуває несмілість, наче боїться, що я одіпхну, що мені буде неприємно. Від цього мені мимохіть стає жаль її й досадно за її приниженість. І я ще більше задоволений, що вона поїде в Крим, що вилізе зі своєї шкаралупи, розімнеться й посмілішає.

Всі ці дні після побачення з Сонею, я дивно спокійний і тихий весь. Так буває, як покладеш на хворий зуб щось втихомирююче біль. А радість Клавдії Петрівни та Кості, їхня вдячність і ніжність дають мені якусь смутну, гірку сатисфакцію.

Про Андрійка я силкуюсь не думати, а як все ж таки думається, то я спішу згадати Сосницького; і тоді така сама гіркувата сатисфакція, як і від радості Клавдії, зм’ягшує мою душу, я тут же додаю собі, що мине півроку, рік і я звикну до думки, що Андрійко чужий, і все улаштується.

А проте думати й бувати на самоті з собою доводиться мені дуже мало. Перед од’їздом я полагоджую справи, вештаюсь цілий день по канцеляріях, приймаю в себе клієнтів, а ввечері або сиджу з Клавдією, або маю наради з Панасом Павловичем. Наради ці і смішать мене, і злостять, і без потреби наводять на думку те, що хочеться забути швидше.

Все питання в Панаса Павловича в тому, що йому треба постановити що-небудь оконечно, бо далі він уже не в силі так жити. Це не життя, а безпотрібне, безладне витрачання часу і дратування. З боку Варвари ніяких заходів щось непомітно, одже – треба рішати йому самому.

Але ж уся біда якраз у тому, що рішити він не може нічого. Відмовитись цілком від дітей, як ми це оповістили Варварі Федорівні? Сказати собі раз на все, що він не має ні Діми, ні Галі, що ніколи не житиме з ними? Це неможливо! Нехай собі всякі філософи глузують, називають це «скотячою силою», нехай собі з виглядом вищості потискують плечима, а він, Панас Павлович, не може відмовитись від цієї «скотячої сили», він вважає її найбільшою, найсвятішою, найнеобхіднішою і т. д. життєвою силою! Так, це його переконання!..

Добре! Але як же все-таки зробити так, щоби дати цій найсвятішій і найбільшій силі задоволення? Вернутись до Варвари?

Тут Панас Павлович починає кліпати очима, як від порошинки, підгортає догори борідку і зідхає. Коли є Шура, він безпорадно і питаюче дивиться на неї, і мені вчувається, що він от-от скаже: «Ти, як думаєш, Шуро? Га?»

Я стою все ж таки на тому, що треба викрасти Діму. Панас Павлович вже не лякається, як раніше. А коли нема Шури, то навіть з цікавістю перепитує:

– Так ви все-таки гадаєте, що викрасти? Га?

І задумливо звертає кінчик борідки до вуст. Але при Шурі скупчено мовчить і скоса, з-під пенсне, зиркає на свою витривалу, зворушливо-гарну подругу, що кутається в хустину. Вона не каже нічого, але від її мовчання віє такою непохитною впертістю, що Панас Павлович глибоко зідхає, жваво й винувато заводить розмову про щось інше, а я мимохіть злощусь і лаю її ідіоткою.

Але от раз увечері приходить до мене Панас Павлович. Довго сидить, іронічно філософує й перешкоджає мені. Я вже збираюсь сказати йому, що я дуже занятий, коли раптом він підводиться, скидає пенсне й починає ретельно витирати скла, короткозоро приглядаючись до них. На лиці в нього такий вираз, що я мимохіть чекаю, що буде далі. Жовта шапчина волосся блищить гладенько; сам він підстрижений, чистий, з молочно-білим чолом і ніжним рум’янцем, як у панночок на обкладинках від мила.

Він обома руками примощує пенсне і, злегка задравши голову догори, говорить:

– Так от, Якове Васильовичу, «по зрелом размышлении, будучи в здравом уме и твердой памяти», заявляю, що маю бажання викрасти власного сина, Дмитра Кривулю.

І вичікуюче придивляється до ефекту своїх слів. А на лиці той самий вираз напруженості, розгубленості, змішаних з добрим настроєм.

Я встаю й міцно потискую йому руку.

– Ухваляюте?

– Навіть захоплений!

– І помагати згоджуєтесь?

– З приємністю!

– Веnе! Іншого виходу немає! Ступаємо, значиться, на путь нечестивих.

І він рішуче, трохи смішно, обшарпує донизу камізолю.

– А як Олександра Михайлівна?

Панас Павлович кривиться, зібравши губи до носа так, наче понюхав чогось міцного.

– Доведеться воювати! Вона не знає про мою постанову. Доведеться воювати!

І заклопотано дивиться на мене.

– Одна надія, що примириться з фактом і всю відповідальність складе на мене. Одна надія! Ну, та з нею вже якось улаштуємо. А от, любий мій, як з Варварою бути? З Варварою?

– А що таке?

– Та ж вона розлютиться.

– Хай собі лютиться! На здоров’ячко!

– Е, коли б тільки була справа з її здоров’ям! А то ж і з моїм! Вона ж зараз почне гасати по всьому місті, шукати нас. В університет побіжить, у гімназію, на ректора накинеться, при всіх мені вчинить істерику. Їй що? Такий скандал зробить, падлюка, що згориш від сорому…

– Та це, звичайно, той…

– А, скажемо, зустріне мене на вулиці з Дімою й кинеться однімати. Що їй зробиш? Не битися ж з нею? І одніме! Оттак вихопить з рук, сяде на звожчика й поїде собі. От яка, розумієте, штука! Ех, заздрю, їй-богу заздрю тим людям, що вміють, де треба, по часті фізичної аргументації. Загилить би їй попереду разів зо два оттак по «наружній фізіономії», от би вона вже опасувалась потім.

– Та ви ж уже так аргументували!

– Коли?! – дивуєтеся Панас Павлович.

– Як коли? Та тоді ж, як вона вдарила Олександру Михайлівну.

– Кий чорт! Тільки замірився! Я брехав, що вдарив її, тільки для внутрішньої сатисфакції. Не вмію я бити. Нема в мене досить простодушності. Іноді страшенно хочеться загилить так, щоб аж юшкою умилась, а дійде до діла – схибну. Нема прямоти!

– Виїдьте куди-небудь!

– Та куди виїдеш?! – раптом кричить він так, неначе я вже надокучив йому з цією порадою. – Хіба не знайде? Ні, треба вміти бити, от що! Вона хапає Діму, а ти одшпурнув її й покликав городовика. Вона в крик, а ти ще дужче, вона з сльозами до юрби, а ти собі. Отце я розумію! Не треба боятись популярності! А то, чи пискнула вона, чи ні, а ти вже щулишся й озираєшся, чи не чули люди. Хай собі чують!

– Розуміється!

– Оттоді вона й той… і побачить, що зброї в неї більше немає. Власною її зброєю треба й бити її. Ти ляпаса, а от тобі аж два, от тобі, на, маєш!

І Панас Павлович навіть махає в повітрі рукою так, ніби дає ляпаси. Я сміюсь мимохіть з його одважності оттут, у мене в кабінеті.

– Ну, оттак і смаліть! Чого там! От давайте оце зараз і зробимо напад! Ви маєте де сховати Діму?

– Чекайте, який напад?

Перехід від завзяття й войовничості до страху такий щирий і по-дитячому одвертий, що я не можу не сміятись. Щоб він не образився, я обнімаю його за плечі й кажу:

– Та справжній напад, Панасе Павловичу, самий справжній. От давайте візьмемо автомобіль, підкотимо, вбіжимо! «А подавай сюди мого сина!» Та по «наружній фізіономії» її, ось тобі завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дімою. Ну?

Панас Павлович злегка одсувається й, зідхаючи, говорить:

– Та вам, голубе, легко сміятись.

– Та хто сміється?! От маєш! Та хоч у цей момент я готов їхати з вами. Навіщо одкладати? Хочете?

Панас Павлович, задравши голову, мовчки, вражено і з тривогою дивиться на мене.

– Я не жартую. Робить – так робить! Чого ж дурно час гаяти? Знаєте що? Ось давайте зараз подзвонимо їй! Коли нема дома, їдьмо! Тепер дев’ята година, Діма вже в постелі. Ввійдемо, одягнемо й гайда! Ну? Дзвонити?

Панас Павлович стоїть, немов заціпенівши від думки, що це, справді, може статися. Але на мій рух до телефону він кидається злякано до мене й хапає за руку.

– Та що ви, що ви?… – шепоче він, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у ній сидить сама Варвара. – Отто яке! Так з вами, бозна що вийде. Хіба ж можна так?

– Та чому не можна? Ну, чому?

– Це чорт-батька-зна, що вийде. Раптом зірвались і – маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один момент…

Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за найменший захист, але я без жалю вигоню його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої аргументи і в якійсь знемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.

– Добре! – вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. – Я згоджуюсь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.

– Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так або так. Треба покінчити!

Панас Павлович знов скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив гімнастику Міллера, якою займається щоранку.

– Ну, от що!.. – він починає і блідне. – От що! Коли вона дома, ми не їдемо.

– Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?

– Дзвоніть!.. – не дивлячись на мене, каже він тмяним слабким голосом.

– Ні, відповідайте: так!

– Та добре!.. Ну, звичайно…

– Чудово!

Я йду до телефону, а Панас Павлович з виглядом людини, яка чекає постанови консиліуму лікарів, почає ходити біля мене.

Коли якась жінка каже в ухо мені «слухаю», я міняю свій голос і питаю:

– Варвара Федорівна дома?

Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.

– Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?

– Скажіть, добрий знайомий!

На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанні.

– А як сказать? – добивається голос.

– Так і скажіть. А давно пішла?

– Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.

– В театр? Ага, дякую!

І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.

– А як же… А мені здавалось, що вона дома, – бурмотить він.

– Пішла в театр! – серйозно кажу я й діловито озираюсь. – Ну, значить, можна їхати.

Набираю цигарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибираємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті й змерзло потирає руки.

– Ну, та що ж, їдьмо! – каже він, силкуючись усміхнутись.

– Так, їдьмо! – відповідаю заклопотано й поважно.

В автомобілі Панас Павлович сидить, забившись у куточок, і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під’їжджаємо до його колишньої квартири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку й говорить благаючи, судорожно:

– Слухайте, Якове Васильовичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували. Ми не маємо ніякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.

– Панасе Павловичу! – кажу я з притиском. – Постановили в и, а не я. Отже, ви маєте змогу й перерішити. Я тільки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас ніякої пресії. Це тільки ваше особисте діло. Рішайте самі!

В цей момент автомобіль зупиняється. Панас Павлович навіщось тривожно визирає, метушиться, впускає пенсне й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо через яке надхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене:

– Ходім!

І весь час, що ми йдемо по сходах, він має рішучий, гордовитий вигляд. Я не встигаю ступати за ним. Але біля дверей, на яких ще висить мідна табличка з його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одступаючись, так довго, що я нарешті питаюся:

– Ви подзвонили?

– Ах так! Я й забув.

І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же однімає її й шепоче до мене:

– А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?

– Не забувайте, що в и – хазяїн цієї квартири і батько цієї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…

Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, одчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть з розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту сукенку.

– О господи! – вражено, з переляком каже вона.

Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.

– Таточку! – раптом нещиро скрикує вона й кидається до нього, але старається не стати до мене спиною.

Панас Павлович машинально цілує її й питає:

– А мама дома?

– Ні, вона пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!

– Шкода, шкода!.. – розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.

– Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.

– Але чому? – здивованим, салонним тоном говорить Галя. – Тато так давно не були у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!

Їй усього тринадцять-чотирнадцять років, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка. Поява батька хвилює її тільки на хвилину. Її замішання проходить, і вона починає жвавенько щебетати. А ми стоїмо й, неначе слухаючи її, думаємо, як бути. Я вже знав, що ми підемо собі, не зробивши нічого: при Галі він не одважиться.

– Ах, та зайдіть же хоч у вітальню! – раптом перебиває себе Галя й пурхаючим жестом повертається спиною до дверей. Їй подобається грати ролю господині. Довгасте, вузьке обличчя та холодні, з нещирим сміхом, очі нагадують мені Варвару Федорівну.

– Ні, дитино, ми не ввійдемо… – стомлено говорить Панас Павлович.

– Ну, які погані! – вона робить ображену гримаску. – А з твого боку, тату, так навіть негарно. Я розумію: звичайно, можуть бути всякі родинні непорозуміння, але так закинути своїх дітей, як ти це робиш, це, вибач мені, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навіть кілька хвилин побути з нами. Але знаєш що? – раптом робить вона великі очі. – Маму можна викликати. Я пошлю Катю в театр, це п’ять хвилин звідси. Вона пішла на оперетку. Сьогодні іде «Орфей у пеклі». Кондратський пропонував взяти й мене з собою, але мама сказала, що мені ще не можна дивитись на цю п’єсу. Хочеш, таточку? – я пошлю Катюшу. Вона знайде маму, вони сидять у партері в четвертім ряді, я сама читала білети.

– Ах, так вона пішла на оперетку! – усміхається Панас Павлович. – І з Кондратським?

– Ну, таточку, будь ласка, не вигадуй ніяких паскудств! І не суди по собі!

– Так!.. Ну, так от що! Катю можна потім послати, а я хочу подивитись на Діму. Ти побуть тут з Яковом Васильовичем, а я піду до Діми.

І Панас Павлович уважно, строго й мовчки зиркає на мене. Він видається мені трохи блідим, але цілком спокійним.

– Добре, таточку! Тільки ви, Якове Васильовичу, посидьте тут трошки без мене, я мушу зробити коло себе порядок…

І Галя задом виходить з вітальні, роблячи милу й соромливу усмішку.

Я стараюсь уявити собі, як Панас Павлович входить у спальню, як будить Діму. Діма з просоня не розуміє нічого, усміхається сонно, думаючи, що йому сниться тато. Панас Павлович хвилюється, хоче одягти Діму але від хвилювання все плутає, а Діма регоче й поправляє його.

Галя вертається. Сукня застібнута, косичка заплетена. Вона сідає проти мене й починає розважати, безупинно оповідаючи щось про якихсь там «подруг-дівчат», про класних дам, про прочитані книжки. Вона висловлюється, як доросла, з правильним уживанням чужоземних слів, очевидячки, милуючись сама собою.

Довгенько сидимо так. Я вже починаю думати, що Панас Павлович змінив свою постанову. Але от чуються кроки і дзвінкий голосок Діми.

– Боже мій! – сплескує руками Галя. – Тато підняв Діму. Мама буде сердитись!

У вітальню входить Панас Павлович, тримаючи Діму за ручку. Діма весь сяє і кричить до Галі:

– А ми з татом на автомобілі поїдемо кататись!

– Тату! – з жахом питає Галя. – Це правда?

– Так! Я хочу трошки покатать його… – говорить Панас Павлович. Він зовсім спокійний, навіть занадто спокійний.

– Тату! Я не пущу Діму. Мама казала, щоб…

– Іди спати, Галю, й не кажи дурниць! Але Галя кидається до дверей у передпокій і рішуче затуляє їх собою.

– Я не пущу! Можеш бити мене, я не пущу. Ти хочеш украсти Діму. Мама казала, що ти хочеш це зробити.

Діма лякається, зачувши, що його хочуть украсти, але не плаче.

– Галю, іди спати! Я кажу тобі! – говорить Панас Павлович; і я бачу, як усе його лице заливає червоним.

– Не піду! Ти не маєш права! Це гидко, це паскудство, це мерзота! Пусти Діму!

Лице Галі кривиться від плачу і злості. Панас Павлович іде просто на неї, бере її за руку й тягне вбік. Галя хапається руками за двері, кричить голосно й одбивається ногами. Тоді Панас Павлович покидає Діму, обіймає обома руками Галю й сильно одриває її від дверей. Я ніколи не бачив такої люті в цього м’якого чоловіка. Діма в страху пригортається до мене. Я беру його на руки й несу в сіни. Галя злякано замовкає й, одкинена вбік, стоїть і дивиться широкими очима на Панаса Павловича, який тихо каже їй:

– Битиму! Отут битиму, паскудна ти дівчино!

І коли ми одягаємо Діму й виходимо, вона так само стоїть у вітальні, притуливши міцно руки до грудей і широко дивлячись на нас.

Костю, не лізь до вікна!.. Костю, не чіпляйся до Якова Васильовича!.. Костю, даю тобі слово, що одішлю тебе назад!..

А сама вся сяє, світиться тихим захватом, раюванням, незнаним спокоєм. Особливо їх обох хвилює й тішить те, що ми їдемо в окремому купе, що ми маємо в цьому поїзді свою хатинку, маленьку, затишну і цілком-цілком окрему. Клавдії це до душі, вона почуває себе вільно, легко, а то б усе щулилась і боялась людей. Вона всіх боїться: швейцарів, кондукторів, пасажирів, носильщиків. Швейцарам і носильщикам вона дає зі страху стільки на чай, що ті тільки дивляться на неї й не дякують від здивовання. А її те тільки турбує, чи не дала вона замало. Досить якому нахабі сказати: «Е, пані, трохи ніби мало!», як вона зараз же страшенно соромиться, бере за гаманець дає стільки, скільки попадеться в руку.

Зате в купе нам не страшно нічого, ми самі собі пани. Я показую Кості танок лісів і ланів. Дерева, побравшись за руки, врочисто й поважно танцюють перед нашими вікнами. Коли поїзд зупиняється, зупиняються й вони. Коли йде швидше, то й вони поспішають. Костя горнеться до мене, дивиться мені в очі вогкими, вдячними, сумирними оченятами. Клаві душно, й ми на кожній станції беремо по кілька пляшок різних напитків. І це тішить їх незмірно. Вони їдуть, як важні пани. Ніколи вони не мали такої розкоші.

А вночі я кажу собі казку й тихо засипляю під гуркіт коліс. Костя щось говорить у сні, і я, не перериваючи казки, думаю про Андрійка.

Море, фески, смугляві обличчя, чудернацькі слова, пекуче, ясне сонце, непорушні, чорні, немов із грубого картону вирізані, кипариси, – скільки радощів для них! Я почуваю себе щедрим, благодушним богом. Коли ввечері Клавдія стає переді мною на коліна й цілує мою руку, я навіть не протестую, розуміючи її побожний настрій. Я сам стояв би на колінах перед тим, хто дав би мені стільки простодушньої, чистої, дитячої радості.

Вранці ми спимо довго й безжурно. Потім ми лежимо на піску, жмуримо очі, бовтаємось у воді. Довкола нас усі люди також лежать, жмуряться й бовтаються. Небо жмуриться вдень теж сонно, стаючи сірим, ніби вкриваючись, як і ми, потом. Сплять кипариси. Навіть море дихає сонно, ритмічно здіймаючи і спускаючи мережево берегових хвиль. Через це не віриться, що десь є галасливі, грюкаючі міста, трамваї, суди, тюрми; ввесь світ уявляється сонним, з прижмуреними очима, в сонці й безжурності.

Їх троє: Ваня, Крошка й Віра. Ваня найстарший, йому років чотири; а тим, мабуть, по три. Вони всі сидять під моїм вікном на землі. У Вані в руках дзвіночок без язичка. Вони по черзі б’ють по ньому трісочкою і сміються задоволено, слухаючи приємні згуки. У Крошки в руці бублик. Вані він дуже смакує, але Крошка не хоче поділитись. Тоді Ваня, як найстарший, одсилає її додому.

– Іди собі, іди!.. Ну, так дай бублика!

Крошка вибирає менше зло й дає бублика, але дає більшу половину.