Пригода в кукурудзі

Ви, звісно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Великі Зондські… Ну, так Ява – це не острів. Ява – це мій друг і напарник. Ява Рень. Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не шморгає носом.

Чого він Ява, питаєте?

Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.

У них узагалі вся сім'я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.

Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

– Опозогив! – вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п'ятами залопотів.

Та то лише раз таке було.

Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.

Видумляка – якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.

І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.

Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:– Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.

Я вирячився на нього – чи, бува, не захворів. А він…

– Кукурудза, – каже, – дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів – справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди – не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.

Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.

– Тю, – кажу, – на тебе! Таке говориш – як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу – кукурудзу вирощувати…

Подивився він на мене, скривився презирливо.

– Ти, – каже, – Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки – раз! – новий сорт кукурудзи. Вона – ах! – і про все на світі забула. Кукурудза – це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.

З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає – чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували – нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.

Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце – штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканахцілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.

Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.

– Ти розумієш, – переконував він мене, – це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.

– Нє, – кажу, – не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває… Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!

– Ну й маруда ж ти, Павлушо.

– А ти тріпло!

– А ти сонна муха.

– А ти… тьху на тебе!

– І на тебе тьху!

Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав – він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі.Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:

– Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.

Я аж рота роззявив.

– Бре, – кажу. – Де? Як?

– На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище – ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені – йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив – отакенну ґулю б набив… Пішов я крадькома на материну ділянку, – саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, – повиколупувавте, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав – для пам'яті, щоб не сплутати.

– Ну й що? – нетерпляче питаю. – Виріс твій сорт?

– Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?

– Давай, – кажу, – раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт – дідька лисого ти його тоді знайдеш.

Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:

– Ходімо.

– То, може, – кажу, – спершу пообідаєм, а тоді.

– Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.

Я бачу, що його така нетерплячка взяла, – погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу. На небі – ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.

Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.

– Довго ще? – питаю.

– Та нє. Ще трохи та й уже.

Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:

– Отут. Бачиш, табличка.

Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:

Кукурудза

Сорт Буковинський № 1

Ланка Надії Рень

Площа 8,5 га

– Вірно, – кажу, – це воно.

– Пішли, – каже Ява, – тепер углиб треба.

Звернули ми з шляху і – в кукурудзу. Ява попереду, я – за ним.І одразу – наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає – чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.

За деякий час питаю.

– Ну як? Скоро вже твій сорт?

– Скоро, скоро, – досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик – бач, уже де.

– Стривай, не спіши так, – гукаю, – а то я не бачу, куди йти.

У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.

Нарешті знову питаю:

– Ну як? Знайшов?

– Ні ще. Густо дуже, – і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.

– Слухай, – кажу, – ти ставай навка-рачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав – і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу – з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь – кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали – відсапуємось.

– Ну що? – питаю.

– Та, знаєш, – каже розгублено, – дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.

– Знаєш, – кажу, – давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.

Ява зразу повеселішав:

– Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.

Поклали ми портфелі й розповзлися – я в один бік, Ява в другий.

Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто – по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати – то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову – ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.

Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.

– Яво-о! – кричу.

– Агов, – здалеку обзивається.

– Давай, – кричу, – назад!

– Давай!

Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.

– Яво! – гукаю нарешті.

– Агов! – чується десь далеко праворуч.

– Яво! – роздратовано кричу я. – Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.

– Це ти, – гукає він, – це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.

– Та ну тебе! Повзи сюди.

– Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.

– Ну, – питаю, – знайшов? – Знайшов? Знайшов? – перекривляє він. – Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?

– Слухай, – кажу я, – може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.

– Носа твого я посадив.

– Ну, – кажу, – досить. Мені твоє сими-ренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

– Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.

– Це ти, – кажу, – ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.

– Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.

– Ну, гаразд, – кажу, – сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.

– Гаразд, – каже, – давай, коли ти такий слабак.

І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали – ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.

– Яво, – сказав я, – давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.

– Знаєш, давай, – зразу погодився Ява, – а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.

І Ява бадьоро рвонув уперед. Я – за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало дедалі важче.

– Яво, – сказав я, хекаючи, – щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

– Яво, – сказав я, хекаючи ще дужче, – де шлях?

Ява мовчав. – Яво! – крикнув я, майже задихаючись, – ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

– А куди? Ти знаєш, куди?

– Нє, – кажу я, ледве тримаючись на ногах, – це ти мене сюди завів. Ти й виводь.

Ява безсило опустився на землю.

– Я б вивів, – сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. – Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.

– Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!

– Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

– Що?! Що ти мелеш? Кукурудза – не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу… Чуєш?

– То виходь сам, раз не можна заблудитися.

– Що – сам? Що – сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу. – Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана… Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!

Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.

Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.

– Яво, – кажу, – а що, як вилізти і подивитися, куди йти.

– Що це тобі – дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

– Ну то що, – кажу. – Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

– Ну, то лізь.

– Ні, ти лізь. Ти легший – в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.

Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:

– Ну, давай спробуєм.

Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

– Ти більше на мене спирайся, а за кукуру-дзинутільки держись.

– Добре, добре, – сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову… Ой! – черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…

– Яво, – кричу, – швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищалоначе бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті – пісок, у вухах – пісок, очі запорошені.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:

– Яво, де ти? Ти живий?

– Жи… апчхи!., вий, – і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Я ви на голова.

– Ну що, – питаю, – бачив?

– Дулю, – каже, – я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасія, – подумав я, – космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й – нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»

– Яво! – підхопився я. – Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.

Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.

– Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!

В очах мигтіло і зеленіло.

Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві,– і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:– Яво, – кажу, – я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.

Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.