Україна стрімко летіла до найвизначніших подій у своїй середньовічній історії. Вже почали відлік останні місяці польської «золотої доби», а на обрії поставали буревії козацької звитяги. Королівська влада, магнати, сенатори і сеймові комісари поки що не могли чітко уявляти межі загрози, яка йшла для них з одвічно проблемних земель Речі Посполитої, але все ж відчували – біда ходить поряд. Звідусіль шляхами потяглися обози з порохом, оловом, зброєю та провіантом. Для кого? У полках реєстрового козацтва, нібито вірних короні, з'явилися непевні люди, які проводили зустрічі з козаками, ба, навіть зі старшиною! Та не у військових канцеляріях, під наглядом панів комісарів, не на майданах, а в темних гаях, очеретах, на пасіках. Чому? Про що мовлять бунтівні гультіпаки, якщо навіть у серці Речі Посполитої міщани Ґданська і Торуня постачають гармати і порох до них українським схизматикам, а хлопство спокійних воєводств польських покидає маєтки своїх панів і масово зникає в невідомому напрямку? Хто ж бунтує всіх цих людей, відділених одне від одного тисячами верст, мовою і віросповіданням?

Відповідь, як це часто-густо буває перед великою війною, надійшла від шпигів, котрих щедро було розсіяно в реєстровому війську, і як ще частіше трапляється, відповіді тій не було надано потрібної уваги. А все сходилося на непокірному чигиринському сотникові, який обіймав цю посаду після смерті свого батька в Цецорській битві, а до повстань десятирічної давнини навіть був призначений генеральним військовим писарем. У листах, що їх погано поки що розвинена контррозвідка майбутнього гетьмана України пропускала від шпигів до їхніх хазяїв у Варшаву, Краків, а також у ставку нового коронного гетьмана Миколая Потоцького в Кам'янці на Поділлі, значилось: готується бунт, який за своїми масштабами затьмарить усі виступи, що відбулися від часів Кшиштофа Косинського.

І написане в тих листах не перебільшувало небезпеки ні на йоту. Залишається лише дивуватися, чому не відреагував вчасно сенат, чому залізна Річ Посполита не задушила виступ свавільників ще до його початку, отримавши такі тривожні відомості. Утім, доля імперій, як і доля окремих людей, іноді вирішується сліпим випадком. Посвячені, до яких з літа 1646 року належав і Богун, відчувши, що доля турецького походу (призначеного відправною точкою виступу) висить на волосинці після вального сейму, який запідозрив короля у зраді та намірах знестися з козацтвом за спиною у шляхти, швидко змінили свої плани. Тепер малося на меті скористатися походом коронного хорунжого Олександра Конєцпольського на татарські улуси.

У жовтні 1647 року молодий пан Олександр мав намір переправитись через Дніпро в пониззі й вступити до татарських земель. Але маючи у складі свого реґіменту трохи менше трьох тисяч жовнірів, переважно з надвірних хоругв кількох магнатів, він вирішив скористатися допомогою реєстрового козацтва, тож дуже скоро старший реєстру Яцек Шемберг отримав наказ виступити в район Лебедина. Він мав закрити кордон у місцях можливого прориву татарських чамбулів. Недосвідчений Конєцпольський фактично розділив свої і без того досить невеликі сили, зробивши помилку, яка для нього цілком могла закінчитися крахом і загибеллю. Цим вирішив на свою користь скористатися Богдан Хмельницький. І як за помахом чарівної палички, в полках Шемберга виринули люди, які були в них і раніше, але нічим досі не притягували до себе уваги. Натомість тепер почали активну агітацію козаків повстати проти влади. Військо загуділо розтривоженим вуликом – козаків закликали вдарити на жовнірів Олександра, які й не думали очікувати загрози з цього боку. Вдарити і враз заявити про себе, викинувши гасло повстання на Україну, немов іскру в оберемок сухої соломи. Простий та дієвий план. Але він не спрацював. Зламалося щось у чітко відлагодженому механізмі. Зараз, позираючи на ті події крізь призму минулих століть, можна багато сказати про поспішливість і недостатню підготовку того кроку, який ледь не призвів до катастрофи. Але чи могло бути все гладким та шовковистим у таборі послідовників майбутнього повстання? Не могло! Тому що готував Хмельницький свій доленосний задум, справу всього життя, не серед рівного, засіяного м'якою конюшиною поля, а лише серед густих тернів, заростів таволги та непрохідних боліт непорозуміння, страху розділити участь Наливайка, Сулими, Павлюка і Остряниці, дій розрізнених отаманів та проповідників, які подекуди тягли ковдру кожен на себе, іноді зашкоджуючи загальній справі. Як би не було, задум розпочати повстання під час походу Олександра Конєцпольського потерпів цілковите фіаско – осінню 1647 року під Лебедином усі плани було сплутано нерішучістю деяких людей у стані повстанців і діями очаківської орди. Вона так жорстоко шарпала реґіменти Шемберга, що годі було й думати про виступ супроти власних союзників у цій битві. Крім того, чутки про повстання одразу ж дійшли до вух польських рейментарів. Так, як і дотепер часто-густо трапляється серед нас, серед дітей козацької нації, знайшовся пацюк, чиє ім'я повинно бути навіки проклято справжніми патріотами нації. Сталася зрада, і до Конєцпольського та Шемберга дійшли напрочуд точні дані про все задумане козаками.

І полетіли Україною посланці коронного гетьмана, несучи листи шляхті, залогам фортець, міським радцям та управителям фільварків. Миттю затягли гайки дисципліни командири великих та малих реґіментів, готуючись відвернути небезпеку нового повстання. Це й не дивно, десять літ – надто малий термін, аби забути ріки шляхетної крові, пущеної козаками Павлюка, Гуні й Остряниці. Чорними зміями лягли кайдани на руки Богдана Хмельницького. Конав від зловтішного реготу рудий підстароста чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися ковані залізом двері в'язниці. Тепер йому, Чаплинському, нічого не завадить господарювати на землі Богдана, як і жити з його дружиною.

Могло б так статися, що пропав би квіт українського лицарства, майбутній гетьман, названий освіченими сучасниками «князем і самодержцем України», загинув би серед вогких темних стін і ворожої зненависті. Але йому була писана в небесній канцелярії інша доля. Волею цієї самої долі наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Поміркований козацький старшина і представник католицької шляхти, як і більшість військової верхівки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як ніхто інший розуміючи його стан і біди, що їх несла йому польська влада. Крім того, він доводився кумом Хмельницькому. Ніхто не знає, які думки роїлися у світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його святий хрест, проте історія донесла його безпрецедентне рішення – усупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, вірні Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбійникам, таким, як сам Богдан-Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальні статки доки його не бунтують люди, подібні до Хмельницького.

Ті ж сотники, до яких приєдналися ще три сотні найближчих сподвижників, не гаючись спорядили вози і тихцем виїхали з Чигирина, розпустивши неправдиві слухи, що їдуть на Трахтемирів. Серед рипу возів і стукоту копит по мерзлій землі Чигиринщини Богдан вирушав на Січ. Вирушав дорогою історії, яка вела його і три сотні найближчих соратників майбутнього гетьмана повз Крилів на Запоріжжя. Стояв морозний грудень 1647 року.

Напівтемрява світлиці ховала в собі хатнє начиння, зброю, вивішену на перському килимі, кришталь, кераміку і срібло на полицях під стелею вздовж стін. Загадковий морок, здавалося, поглинув і всі звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутніми в кімнаті. Хоча ні, там, за прозорими блюдцями віконниць, серед холодного сяйва місячної ночі, чулися кроки, приглушені голоси, віддалений гавкіт сторожових собак. Нічна варта хутора не спала.

Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якій перині, що нею була встелена постіль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд із собою. Вона безмовно сиділа, схиливши голову на плече і охопивши коліна витонченими своїми руками. Її обличчя теж розтануло в мороці. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханої, але ясно відчував його.

– Ти не спиш? – долетів до нього нарешті тихий її голос.

– Ні.

– Я здогадалася.

Іван зітхнув.

– Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за північ, чому не спиш, Ганнусю?

– Я не хочу.

У темряві, розбиваючи нічну тишу, ритмічно та дзвінко озвався годинник, який висів у сусідній світлиці. Іван ще раз зітхнув і знайшов її руку.

– Третя година ночі. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихід полку в степ, звичне явище.

– Я знаю.

– Але чому ж ти так хвилюєшся?

– Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трішки посиджу і ляжу біля тебе. Так, це лише звичайний вихід у степ, я все розумію.

Іван піднявся і обійняв Ганну, міцно притиснувши до грудей. Деякий час так і сиділи, боячись поворухнутися.

– Усе буде добре, ти ж знаєш: я не надовго.

І цієї миті Ганна вперше не стрималася:

– Це війна, Іване, страшна війна! І ти завтра вранці вирушаєш на неї. Будемо ж чесними між собою. Я багато чого не розумію з того, що діється останнім часом навколо нас. Але я не настільки сліпа, щоб не зрозуміти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мій чоловік нізащо в житті не тримав би руку нечесної людини… І ось настала наша остання ніч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все відчуваю серцем. Я очікувала на цю мить. Боялася її. Проте розумію: найчастіше наше життя протікає не зовсім так, як нам було б бажаніше побудувати його. Але я вдячна Богові за той час, що ми з тобою були поряд, і буду молити його наблизити твоє повернення з походу.

Іван відчув, як його плече стало мокрим від її сліз.

– Не плач, ясочко, – якомога ласкавіше прошепотів він.

– Я не плачу. Уже не плачу.

Повільно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрії повний диск місяця, а край неба на сході почав повільно світліти, наливаючи олов'яними кольорами зграї важких хмар, які наближувались, поглинаючи собою мізерні крапочки зірок. Ганна зітхнула і м'яко вивільнилась з обіймів. Нечутним кроком підійшла до вікна. На тлі близького світанку Богун роздивився її прямий силует, важкі хвилі волосся і добре помітні вже ознаки обважнілого стану крізь легкі хвилі напівпрозорого шовку.

– Ось і закінчується ніч. Господи, як швидко, – шепотіла вона. – Пробач мені за те, що я відібрала її в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…

Іван не знав що відповісти. Найважче заспокоїти того, хто все розуміє. Найважче казати речі, які відомі наперед.

– Навпаки, Ганно, ти подарувала її мені, – він піднявся і наблизився до дружини. – Так, це твій дарунок. Я відчував тепло твого тіла, пахощі волосся, чув твій голос. Хіба це не справжнє щастя? Повір, таких ночей буде ще багато в нашому житті, нескінченна кількість, цілий океан. Однак цю ми запам'ятаємо назавжди.

– Так, любий, запам'ятаємо.

На подвір'ї знову почувся стукіт, кроки, бряжчання ланцюгів, приглушені голоси. Хутір прокидався задовго до сходу сонця – півтора десятка козаків під проводом хорунжого мали за кілька годин бути у Вороновиці, де, об'єднавшись з рештою Вороновицької сотні, вирушати до Брацлава, під полкові хоругви. Іван мовчки почав одягатися.

Тиша. Тиша у світлиці і буря у двох серцях, що линули одне до одного.

– Пора, – нарешті пролунав голос Богуна.

Ганна затамувала подих і перехрестила чоловіка.

– Бережи тебе, лицарю, Свята діва Марія, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися двері світлиці.

У Вороновицю прибули задовго до обідньої пори. Коли битий шлях, який робив навколо містечка широку петлю, відкриваючи очам подорожніх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свіжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрію. Невеличке сотенне містечко, яке визирало з тих самих заростів серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збір полку, наказ про який приніс напередодні на Богунів хутір захеканий, укритий пилом джура, став і для мешканців Вороновиці надзвичайною подією. Усе, що мало йти до війська, вирушало, щоб за день-два стати на вигоні перед Брацлавом, де зазвичай проводився збір Брацлавського полку реєстрового Запорізького війська. В очах селян, які подекуди траплялися назустріч валці верхівців під час виходу з містечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такі хвилини йому здавалася неймовірно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито тріпотіла у струменях ранішнього вітру над його головою. Придивившись, Іван зміг розрізнити подібне почуття й у очах сотника Охрімця, з яким їхав поряд. Невже й він соромиться виходу, події, яка завжди в минулі часи приносила лише піднесені емоції? Напевне. Недоречними виглядали блакитні сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодія, яка лилася з того боку, де виїздили сотенні музики. У вухах досі чувся повний зневаги голос літнього селянина, якого зустріли поблизу криниці, коли напували коней перед дорогою:

– А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – і він смачно вилаявся в пожовклі від тютюну вуса.

– Бачу, чоловіче, не до вподоби тобі наша поява, не дуже жалуєш ти козацтво, – примружився на нього Богун.

– Чому не жалую? – спересерця відповів селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловікові, тільки які ж ви козаки?

– Відомо які, – спокійно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своєї Вороновицької сотні не признаєш?

– Вороновицької сотні! – і селянин зі злістю засміявся. – І совісті в тебе стачає таке говорити! Чого витріщився?! Може, ще шаблею почастуєш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве діло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовніри ви, прихвосні лядські, а не козаки. Справжнє козацтво тепер навколо Хмеля гуртується. На Томаківці тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуєш?

Іван промовчав.

– А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачі діти, їдете до Барабаша та Караїмовича, щоб з ними спільно Шембергам та Потоцьким чоботи цілувати. А коли зацілуєте донесхочу, вони вашими руками крові Хмельницькому і з ним сущим пустять. От такі ви козаки, пане хорунжий!

У Брацлаві стало відомо, що полковник Крутій несподівано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цієї цілі Шембергом шляхтич з Теребовлі. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого місяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозі прийшли вісті, що до гетьмана в Богуславі приєднався Шемберг, маючи під своєю орудою Переяславський і Білоцерківський полки. Серед брацлавської старшини з'явилися досить достовірні чутки, що після з'єднання з рештою реєстровців Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Дніпром до Запоріжжя. Таку інформацію, крім іншого, доводили розповіді очевидців, які побували не так давно на Січі. Бурлило на Запоріжжі, страшні заграви прийдешніх битв поставали на обрії. Що ж діялося там, у серці козацьких земель?

Подолавши минулого грудня шлях від Чигирина до Микитиного Рогу, Богдан Хмельницький став табором на острові Томаківка, де одразу ж почав будувати укріплення, одночасно розвернувши роботу по залученню до своїх лав нових бійців. Сумнівні, з точки зору влади, люди з'явилися на Січі, не на жарт турбуючи рейментарів польської залоги, яка складалася з лояльних до влади черкаських реєстровиків і двох сотень драгунів. Довгі обози, долаючи снігові замети і зимову негоду Дикого Поля, потяглися десятками на Томаківку з волості. Сотнями почали з'являтися на Дніпровому острові «уходники», «бортники» та «лисичники», які мешкали по бурдюгах і зимівниках, що їх було розсіяно чималенькими територіями запорізьких паланок, численними балками та байраками козацького краю. Одночасно з тими приготуваннями вирушило посольство Хмельницького до ханської столиці Бахчисараю – бунтівний сотник добре розумів, що без допомоги з-за меж Запоріжжя він не зможе подолати коронного війська і прирече долю повстання на смертельну небезпеку ще на самому початку. Так, він, пересиливши себе, йшов на союз із бусурманами, яких бив не жалкуючи у великих та малих битвах протягом усього свого життя, захищаючи хрест святий від магометанської експансії Блискучої Порти. Йшов на нього тому, що тепер повсталим за волю свого народу як повітря потрібна швидка татарська кіннота, поєднавши яку з досвідченою запорізькою піхотою, можна було отримати армію, здатну протистояти досить сильному супротивнику…

У Богуславі було відомо майже все з того, що діялося на бунтівному острові, однак така поінформованість не могла заспокоїти коронного гетьмана, скоріше навпаки. З активного листування, що його вів пан Миколай у той період з Мартином Калиновським, який перебував у Вінниці, з Ієремією Вишневецьким, коронним канцлером Єжи Оссолінським і самим Володиславом IV, було помітно: Потоцький вбачає в таборі, розташованому на Томаківці, не просто кілька сотень озброєної «ребелії», зовсім ні! «Тож нехай ваших милостей не заведе в оману їхня мізерна кількість, бо це не що інше, як вершина айсберга. Вирубати слід упень ту гідру, позаяк бажають самостійно панувати в Україні, укладати договори з іноземними володарями, а також вчиняти на цих наших землях так, як заманеться лише їхній волі та бажанню…»

І Потоцький мав рацію – із Січі долітали все більш тривожні вісті. Тридцятого січня 1648 року Хмельницький атакував підрозділ черкаського полковника Станіслава Вадовського, який було розташовано в січовій фортеці, а також кілька комонних під'їздів, що їх чигиринський полковник Кричевський за волею гетьмана послав на допомогу черкасцям. У короткій сутичці, під час якої до козаків Хмельницького приєдналася значна частина реєстровців, а Вадовський утратив убитими тридцять жовнірів, третина з котрих були шляхтичами, Вадовський і Кричевський порахували за доцільне відійти ближче до Крилова, а Богдан-Зиновій Хмельницький в оточенні перших трофеїв і своїх найближчих прихильників ступив на широкий майдан Микитинорозької Січі.

Тут, у присутності кошового отамана Війська Запорізького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника і давнього товариша Хмельницького, перед старшиною і козаками виголосив промову, якою навік полонив серця суворих запорожців.

– Чи не бачите, панове-молодці, наруги єзуїтської над вірою святою? – говорив Хмельницький, і очі його палали вогнем ненависті до поневолювачів України, – над нашою благочестивою православною вірою і тими, хто святому вівтареві служить? Знущання вельможного сейму над стародавніми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнірства над населенням українських міст та містечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидівського племені? До вас, лицарство, несу душу свою і тіло, тому що повстав проти сього і тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожує!

Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козаків на загальну Раду «для діла великого». І полинула за цим гаслом до Січі багатотисячна хвиля лугарів, степовиків і гайдамак, які жили по берегах Дніпра, Бугу, Самари і Конки. Стали на майдані, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами підвищення, на якому розмістився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утікачеві і вигнанцю: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!» Палала заграва на сході, провіщаючи ранок 19 квітня 1648 року.

Тридцять тисяч козаків прийшли на майдан, велетенська, досі небачена сила. Навіть великий січовий майдан зробився раптом затісним, і коли це стало зрозумілим, Хмельницький вийшов за межі січової фортеці і тут, на широкому полі над Дніпром, його й було проголошено гетьманом Війська Запорізького Низового і Городового. З очеретів військової скарбниці винесли гетьманські клейноди, і військовий суддя Омелько Деривухо на чолі кількох курінних отаманів і значних товаришів наблизився до Хмельницького під гучні вітання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамиті ніс він «срібну з позолотою, особливо майстерно зроблену і чесним каменем прикрашену булаву, срібну печатку і каламар». Трохи позаду восьмеро козаків, натужившись, несли великі військові литаври, які виблискували новою міддю, і бунчук із золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька і козаків з литаврами, гордовито розкривши своє малинове полотнище променям ранішнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвості урочистої валки котилася запряжена четвіркою коней кантара, на якій розмістилися три середні польові гармати з достатнім запасом пороху та ядер. Клейноди було урочисто даровано Богдану Хмельницькому, після чого він з найближчими соратниками, серед яких був і Данило Нечай, січовою старшиною і значними запорожцями вирушив до церкви Святої Покрови, яка здіймала свої золоті маківки поряд з будинками січової старшини та військовою канцелярією, де вислухав літургію. По її закінченні знову загули гармати над Микитиним Рогом – п'ятдесят гарматних жерл вивергнули полум'я, славлячи Бога «вся благая строящему». До реву гармат приєдналися тисячі мушкетних пострілів, утворюючи такий гуркіт, який рознісся околишніми степами не менш ніж на тридцять верст. Ожила, ожила Січ того теплого квітневого дня! Минулися недобрі часи, коли польський командир наказував запорожцям, радість горіла в очах низових братчиків, передчуття нових битв – одвічної козацької роботи. Від часів Сагайдачного, напевне, не переживали запорожці такого небувалого емоційного піднесення. А ще в очах козаків, які тісним колом оточили підмостки, що на них знаходився Хмельницький, він читав таку гордість, таку віру у власні сили, що тепер упевнився цілковито і остаточно – почата ним справа не може вмерти під залізним ударом коронного війська. І цієї миті починається війна, яка просто зобов'язана винести хоробру козацьку націю на вершину власної багатовікової слави…

Сонце вже наближувалося до обрію, підводячи підсумок того доленосного для України дня, коли вкотре зарокотали гармати, і всім присутнім на майдані козакам, яких, здавалося, все побільшувало, було оголошено: на волость, для війни з ляхами вирушає вісім тисяч козаків. Решті ж наказується розходитися по уходах, зимівниках і бурдюгах, зберігаючи готовність виступити за першим же гаслом із Січі. Вслід за цим почалися традиційні для козацької фортеці гуляння. З діжками горілки, пива і меду, з музиками і мушкетними громами, з піснями і молодецькими танцями, як то діялося завжди, коли на Січі приймалися важливі рішення або починалася підготовка до походу. Вже у вечірніх сутінках до гетьмана Хмельницького прибув захеканий посланець, який доповів: у чотирьох верстах від Переволочної зупинився кошем перекопський мурза Тугай-бей, який за наказом хана і домовленістю з Богданом-Зіновієм прийшов до Микитиного Рогу з трьома тисячами кінноти на допомогу повсталим козакам. Довідавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж віддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возів з хлібом, м'ясом і вином, доводячи справою – військовий союз одвічних ворогів діє!

А вже ранком двадцять другого квітня потяглися крізь розчинену січову браму, слідуючи за гетьманом, який виїздив під хоругвою і бунчуком, слідом за новообраною старшиною українського війська, комонні та піші сотні, яким судилося стати осередком майбутньої переможної армії, сотень тисяч вояків, котрі поставлять на коліна пихату Річ Посполиту. І дарма, що тепер під орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Півторакожуха і Криси. Вони були повні відваги і готові кинутися у бій хоч би й з усім кварцяним військом. Повстання, яке згодом, розгорівшись, отримало назву Хмельниччини і статус визвольної війни, починалося.

Миколай Потоцький перебував у стані глибокої задуми, коли у двері неголосно постукали, напевне, тому відповів не одразу, лише коли стукіт повторився.

– Зайдіть, – коротко кинув нарешті.

Укриті різьбою і ковані мідною чеканкою двері розчинилися. На порозі стояв Стефан, двадцятишестирічний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволі замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима під білявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда і срібло кіраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогів.

– Бажаю тобі, ясновельможний пане, любий батьку, довгих років життя і яскравої лицарської слави на полях Марсових!

Потоцький у відповідь лише ліниво змахнув рукою:

– Сідай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.

Молодий шляхтич шанобливо схилив голову і сів на краєчок лави.

– Ось, – простягнув Потоцький синові сувій жовтуватого паперу зі зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.

Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:

– Але чи я можу, адже лист офіційний…

– Якщо я даю тобі його, ти, звичайно, можеш його читати. Це відповідь Хмельницького на мій лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький і Кричевський.

Стефан прийняв з рук батька лист і заходився уважно читати його, мимоволі рухаючи губами в такт написаному.

– Ти розумієш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закінчив читати.

– Не зовсім.

– Не зовсім… У тому-то й річ, не зовсім зрозуміло, що саме має на увазі сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як білий день: він усього лише виграє час! Так, саме виграє час! Він пише, що був і залишається вірним слугою Речі Посполитої і одночасно вимагає від коронного війська залишити запорізькі землі. Він пише, що втік сюди від помсти особистих ворогів, але одночасно заміряється на скасування ординацій і збільшення козацького реєстру. Збільшення до розмірів, які будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, він має нахабність вимагати скасувати з полковництва у реєстровому козацькому війську всіх призначених мною і покійним паном Конєцпольським полковників, взамін чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime![1] Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять років тому!.. Ще він вимагає видачі Чаплинського, Барабаша та Караїмовича, неймовірно!

– Але це принизливо! Він сміється з нас! – запально вигукнув Стефан.

– Вірно, мій любий сину. Але навіть не його сміх є найгіршим у цій справі. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова і прощення минулих гріхів. Тепер йому потрібно дещо більше, і саме в цьому криється для нас страшна загроза…

– Але, прошу пана, цю небезпеку я міг би розігнати по плавнях за допомогою одних лишень канчуків! – не стримавшись, зашипів Стефан.

Миколай сумно посміхнувся і кілька хвилин мовчав, щось обдумуючи.

– Якби все було так просто… – мовив він по хвилині роздумів, після того як підійшов до розчиненого вікна і з насолодою вдихнув свіже квітневе повітря, що його доносив лагідний, з пахощами зелені, вітерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвідомлюєш усієї глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крім назрілого хлопського бунту в Україні, ми стоїмо на крок від війни з Туреччиною. Війни, яка нам зараз зовсім не потрібна. Ти, напевне, не чув про документи, які Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша?

– Нічого визначеного, так, чутки…

– Чутки! Старий п'яничка припустився страшної помилки! Точніше буде сказати: однієї з цілої череди помилок, головною з яких була видача тих іродових документів Барабашеві коронним канцлером і мала печатка Речі Посполитої, що її домудрувався поставити там король Володислав.

– Що ж це за листи, батьку?

– Не багато й не мало, це привілеї, видані козацькому війську на підготовку великого морського походу на Туреччину… Похід, який спровокувала польська корона! Ти уявляєш, які наслідки можуть бути, якщо ті документи з'являться на столі в султана?!

– Пся крев!

– Саме так, мій любий. Хмельницький цілком може спровокувати веліце[2] грандіозний дипломатичний скандал, навіть війну. Якою, безперечно, не упустить скористатися у власних цілях. Але разом з тобою цієї загрози не розуміють, і це вкрай прикро, у Варшаві. Я вже неодноразово писав його величності і пану коронному канцлеру про необхідність найрішучіших заходів як тут, на Подніпрянщині, так і на Низу. І серед цих заходів повинна бути проведена потайна операція по знищенню тих вибухових паперів. Хоча мені доповідають про велику силу таємної служби того здрайці, я за допомогою декого в сеймі міг би забезпечити їх знищення. Проте бачу лише байдужість до речей, над якими можливо і потрібно замислитися. Крім того, я маю під своєю булавою лише шістнадцять тисяч жовнірів, майже половина з яких схизмати, і я дуже сумніваюся в їхній відданості. Це на тлі того, що донесення наших людей з різних куточків України не промовляють, кричать: триклята Русь ось-ось вибухне!

– Не хочу видатися неввічливим, батьку, але ти згущуєш фарби. На Томаківці присутні лише три тисячі погано озброєної ребелії. Я волів би іменувати їх скоріше ватагою розбійників, аніж яким-не-яким військом. До того ж козаки Барабаша і Караїмовича присягли на вірність короні. У нашій перемозі над Хмельницьким можна не сумніватися! І якщо батько зболить надати мені таку можливість, я з радістю доведу правильність своїх слів.

Миколай Потоцький зворушено подивився на сина й лагідно поклав йому на плече руку.

– Запальний юначе… – сумно вимовив він. – Що ж, забігаючи наперед, скажу тобі: ти отримаєш таку нагоду. Але, разом з тим, я мушу дещо остудити твою пристрасність. Тепер їх вже близько шести тисяч, вони досить добре озброєні й мають армату. Це далеко не повні відомості, позаяк багатьох з моїх людей, висланих для здобуття розвідувальної інформації, було перехоплено роз'їздами Тугай-бея. До речі – в його коші теж не менше шести тисяч вершників і, я боюсь, він виступить супроти нас спільно із Хмельницьким.

– Боягузливі кочівники і вирванці! – презирливо пхикнув Стефан. – Не маю сумніву: вони втечуть у свої степи, налякані одним лише виглядом закутих у броню шляхетних лицарів.

– Хотілося б мати хоча б долю твого оптимізму, юначе… Але, власне, ми з тобою підійшли до теми розмови, заради якої тебе покликано, Стефане. Ти очолиш авангард коронного війська у майбутній кампанії і ґвалтовно маєш виступити задля того, щоб винищити бунтівну гідру до тієї миті, коли на волості до їхніх лав приєднаються десятки тисяч невдоволеного владою хлопства.

Стефан рвучко підвівся з лави і, картинно поклавши руку на руків'я палаша, схилив голову в поклоні.

– Дякую за довіру, батьку! – гаряче вимовив він.

– Задум мій такий, – коронний гетьман, не звертаючи уваги на палкий прояв темпераменту Стефана, підійшов до столу і взявся обома руками за спинку дубового крісла, у якому раніше сидів. – Наше військо буде поділено на три реґіменти. Перший і головний залишиться тут, у Богуславі. Він складе основні сили і, перебуваючи під моїм приводом, буде очікувати на прибуття до нас шеститисячного загону князя Ієремії, а також надвірних хоругв панів Корецького, Заславського, Чорторийського і Сенявського. Маю надію, вони з'являться в нашому таборі протягом наступного тижня, від сили, двох тижнів. Другий і третій реґіменти поведеш ти, сину мій. Жалкую, що немає змоги відрядити з тобою твого старшого брата Петра. Його досвід міг би дещо врівноважити твою запальність… Але у всьому є свої позитивні сторони: колись він теж був молодим і недосвідченим юнаком. Але з часом зумів довести свою спроможність бути гідним старовинного роду Потоцьких. Тепер доля дарує таку нагоду тобі, Стефане!.. Отже, ти повинен стати на чолі семи козацьких полків і десяти коронних хоругв. Маєте вирушити вже назавтра – змію потрібно напрудшей придушити, доки вона ще не вислизнула із своєї нори. Тож Чигиринський, Канівський, Черкаський і Корсунський полки цієї миті очікують команди сісти на чайки з тим, щоб вирушити до Микитиного Рогу. Цієї ночі до них приєднається Брацлавський полк. Тими полками безпосередньо керуватимуть Барабаш та Караїмович. Вони обидва попереджені, що мають підтримувати зв'язок з тобою і виконувати усі твої команди. Ти ж на чолі хоругв коронного війська вирушиш суходолом напрямком на Кодак і далі, до Микитиного Рогу. Окрім драгунів, відряджаю з тобою пана Шемберга і ще два полки реєстрових – Переяславський і Білоцерківський. Таким маневром ми отримуємо нагоду обложити лотра Хмельницького із суші і води, що, маю надію, повинно принести свої плоди. Якщо ж він встигне залишити Запоріжжя, ти, Стефане, затримаєш ребелію до мого підходу. Знай: ти будь-що повинен це зробити. За будь-яку ціну!

Стефан підняв на старого гетьмана погляд вологих від хвилювання очей.

– Я зроблю все, батьку! Я виконаю твою волю!

Піддавшись раптовому пориву почуттів, коронний гетьман стиснув сина в обіймах на одну лиш коротку мить. Коли він випростав руки, очі його дивилися твердо та холодно.

– Зроби це, Стефане, і ти вкриєш себе невмирущою славою, а Річ Посполиту врятуєш від страшної загрози. Загрози, якої не знала досі наша минувшина!

Кілька хвилин по тому, як за Стефаном Потоцьким зачинилися двері, коронний гетьман мовчки стояв, заглиблений у власні думки, після чого вирушив у куток, туди, де на стіні висіла посвячена самим Папою ікона святого Миколи. Ставши на одне коліно, він звів перед обличчям зчеплені проміж собою долоні. Довго і старанно вимовляв хрипкі шиплячі латинські слова молитви «Domine nostre», після чого прошепотів, переходячи на польську мову:

– Урятуй цього юнака, святий Миколо, оборонець всякого подорожнього. Помилуй його так, як помилував трьох приречених на смерть від меча в темниці, і дай сили витримати все, що випаде на його долю. Дай йому міць та наснагу для боротьби з ворогом. Зроби влучною його зброю і твердим панцир, – і Потоцький тричі перехрестився за католицьким звичаєм.

Вода за низьким облавком човна тихо дзюркотіла, відкликаючись подекуди сплеском невдало покладеного на неї весла. Недалекий, порослий густими чагарниками берег, який уже яскраво зеленів на тлі жовтих острівців очерету, дзвенів від пташиного співу, загадково тріскотів сухими гілками, які ставали на перешкоді невидимій з річкового плеса звірині. Кілька разів протягом дня, що минув, Іван помічав на берегах багаття, невеличкі купи вершників та кілька човнів з невідомими рибалками. І хоча в кавалькаді реєстрового війська, яка складалася майже із сотні човнів, не звертали на них жодної уваги, всі, кого козаки зустрічали на своєму шляху, швидко і беззвучно розчинялися в берегових заростях. У Івана складалося враження, що про них у цих малолюдних місцях добре поінформовані і стережуться їх, немов вогню.

Раптом він відчув несильний поштовх у бік. Повернувши голову, побачив Михайла – наймолодшого з Нечаєвих кумів, котрих пан Данило, як і було домовлено раніше, прислав до Богуна перед тим як зникнути із свого хутора під Баром і опинитися в таборі Хмельницького на Томаківці. Тут же, на байдаку, перебували й вірні Нечаєві Филон та Петро, які отримали суворий наказ слідкувати, щоб з голови Івана не впало жодної волосини (і про що Богун, звісно, й гадки не мав). Дивно, але Іван досі не знав їхніх прізвищ, хоча від дня його весілля і вечора, проведеного в розмовах з осередком антипольського заколоту, йому часто доводилося спілкуватися з ними. Із самим Нечаєм, як той прохав, не бачилися жодного разу.

– Бачив, пане хорунжий? – тихо мовив Михайло.

– Ти про що? – не зрозумів Іван.

– Немов від зачумлених розбігаються.

– Нічого дивного, – знизав плечима Богун. – Чув щось нове?

– У нас на чайці все добре. Хіба лишень отой чортяка мене непокоїть, – Михайло ледь помітно хитнув головою в бік чайкового отамана, який стояв на носовому чердаку байдака і підозріло поглядав на Богуна і його співрозмовника.

– Розгон? – схилив голову Іван, зблиснувши очима. – Він про щось здогадується, здається мені, он бачиш, як позирає?

– То, може, ми його… На ножі й за облавку? – мотнув головою Михайло.

– Не треба! – Богун зробив заперечливий жест. – Зарано. Та й не розбійники ми. Такі питання вирішуються тільки на раді. Зберемо раду, тоді й вирішимо долю лядських прихвоснів. На решті човнів як?

– По різному. Коли минулого разу приставали, ми з Петром пройшлися берегом, щоправда, толком і не поговорили ні з ким. Але навіть з того, що чув, висновок сам надходить: на Хмельницького йти збройною рукою майже нікому не до вподоби. Люди гудуть. Чигиринці, канівці, черкасці, корсунці – усі. Щоправда до відкритого бунту справа дійде не скоро, але хтозна. Потрібно глядіти людей Хмельницького, я мислю, що серед нас не може не бути його посланців.

– Потрібно знати, кого глядіти. У разі помилки маємо ризик передчасно здійняти бучу, а це призведе до непотрібних наслідків.

– Мовлять: Филон Джеджалій людей гуртує.

– Звідкіля тобі відомо? Михайло знизав плечима:

– Кажу ж: ходив берегом, прислухався. Коло кабиць різне мовлять…

– Хто він?

– Кропив'янського полку обозний. А от як він тут опинився? Його полк не виступав у похід!

– Чорт! – Богун з досадою сплюнув за облавку. – Невчасно Данило зник, ох невчасно. Тепер я втратив усі зв'язки з ним і з Хмельницьким. Що діяти? Коли починати? Усе на свій розсуд. А який, у біса, розсуд, коли не знаєш нічого!

– Чому? – навіть образився Михайло. – Про настрої брацлавців нам добре відомо, а от решта…

– Так, саме решта, – Іван помітив на собі ще один підозрілий погляд Розгона. – Добре, Михаиле, іди на весла. Не будемо дражнити до пори. Стривай! – він притримав Михаила за плече. – Пристанемо на ночівлю, знайди мені того Джеджалія. Хто він…

– Кажу ж: кропив'янський обозний.

– Добре, от його і знайди.

– Зробимо! – бадьоро змахнув головою Михайло і попростував до своєї лави, минаючи веслярів і закріплені всюди, де тільки можливо було віднайти вільне місце, припаси їжі, питної води і зброї.

Богун запалив люльку і трохи повернув стерно, яким керував, спрямовуючи човен трохи далі від берега, на чисту воду, де вітрила інших човнів не спиняли подуву вітру і він дещо допомагав веслярам.

Широкою темно-блакитною стрічкою розлився Дніпро, вільно несучи свої води між далеких один від одного, вкритих сивою імлою берегів. Стрімкі, порослі густим лісом схили, які подекуди переходили в білясті стіни голих скель, височіли на добру сотню сажнів над головами приголомшених грандіозним видовищем козаків. Іноді ж навпаки – гористі береги стрімко збігали до низу, перетворюючись на порослі очеретами плавні та тихі затони для того лиш, аби за кілька миль знову здійнятися ще вище, вкритися блакитною ковдрою соснових борів або темно-сивими кам'янистими осипами й одинокими скелями. На тлі такої величавої картини байдаки з піднятими на щоглах білосніжними вітрилами дійсно походили на красунь-чайок. Легкі й прудкі, вони немов на одну лиш коротку мить торкнулися водяної поверхні, щоб скоро знову здійнятися на крило, заквилити і повернути груди назустріч вітру. Боротися з ним, одночасно насолоджуючись його свіжим подихом…

За кілька годин до заходу сонця Богуна відірвав від думок чайковий отаман.

– Пане хорунжий! Я волів би перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви такі люб'язні перейти до мене на чердак, – гукнув він з носового чердака, пильно поглядаючи на Івана.

– Одну хвилину, вашмость, мостивий пане! Лише передам стерно, зачекайте, якщо для вас це не надто важко, – в тон йому відповів Іван, у душі сміючись над такою багатослівною люб'язністю. – Агов, козаче, – гукнув він ближньому з веслярів. – Візьми стерно.

Скоро, притримуючись за канати вітрильної оснастки, Богун попрямував на ніс човна вузьким ходом, який було намощено над лавами для веслярів. За кілька секунд був біля Розгона.

– Слухаю вашу милість, – напустивши в голос показної серйозності, мовив Іван.

Розгон кинув швидкий нервовий погляд на передню лаву, на якій, спиною до них, сиділи козаки, і зробив кілька кроків у бік задертого догори носа чайки, вхопившись за канати, які підтримували щоглу. Іван подумки вилаявся і рушив за ним. «Невже клятий лемко про щось здогадується?» – майнула думка.

– Я мушу говорити з вами як зі старшиною і шляхтичем, пане хорунжий, – почав чайковий, притишивши голос.

– Готовий вас вислухати.

– Річ у тім, пане Богун, що мене вельми непокоїть настрій черні на нашому човні. Я думаю, ви не могли його не помітити.

– Але я не розумію, що ви маєте на увазі, – знизав плечима Іван.

– Я маю на увазі висловлювання деяких козаків на адресу генеральної старшини і його милості пана коронного гетьмана. То були надзвичайно різкі слова. Крім того, ці перешіптування, незрозумілі погляди… Ви помітили?

– Я не помітив нічого, окрім міцних козацьких жартів та звичайних розмов. Можливо, тому, що не надто прислухався.

– У тім і справа. Декотрі люди тут дозволяють собі відкрито симпатизувати Хмельницькому, а це вже, знаєте…

– Ви чули звичайні теревені.

Розгон уважно подивився в очі Івану.

– На вашому місці я б не був таким недалекоглядним. Подібні, як ви зболили висловитися, теревені замалим що не утримують у собі прямого заклику до бунту, а наш з вами святий обов'язок складається в тому, аби душити такі настрої в зародку.

Богун відчув, як у ньому зростає огида до цього сухорлявого підпанка, невідомо яким чином обраного на посаду вороновицького осавули. Хоча Богун нечасто зустрічався з ним раніше, проте трохи був знайомий і не сподівався від Розгона таких відверто пропольських висловлювань. За мить він усе ж опанував себе і з підкресленою офіційністю відповів:

– Я обіцяю вам у подальшому бути уважнішим до таких проявів неблагонадійності. Ви ж, у свою чергу, інформуйте мене про все, що знаєте. Маю надію, ми здатні поки що підтримувати дисципліну серед своїх підлеглих.

Розгон зітхнув з видимою полегкістю і кинув на веслярів за спиною Івана черговий підозрілий погляд.

– Радий нашою з вами спроможністю порозумітися. Коли пристанемо до берега на ночівлю, я проінформую про всі свої підозри пана генерального осавула, але поки що, вважаю, не варто акцентувати на собі увагу сіроми.

– Цілком з вами згоден.

Повернувшись до кормового стерна, Іван навмисне голосно напустився на козака, якого полишав за себе:

– Ти як, скурвий сину, стерно тримаєш?! Чи повилазило?! Не доставало ще передню чайку носом підштовхнути! Іди на весла і намагайся виконувати свої обов'язки краще! – а коли той кинув на нього ошелешений погляд, буркнув стиха собі під ніс: – Шепни хлопцям, щоб трималися напоготові. Він не повинен залишити байдак, коли ми пристанемо до берега.

Через дві години, коли сонце майже сховалося за береговими скелями на заході, отаманські чайки, які йшли на півмилі попереду човнів Брацлавського полку, круто взяли праворуч і попрямували до похмурого у перших сутінках затону, на одному з берегів якого височіла прямовисна скеля; другий, більш положистий, був укритий смарагдовим килимом густих степових трав і рідкими невисокими деревцями. Із сусідньої чайки, веслярі якої налягли і почали обганяти, весело прокричав чиїсь голос:

– Егей, братики! До берега тримай! Кам'яний Затон, тут матимемо перепочинок до ранку, годі мозолі на руках натирати!

Услід за іншими Богун повернув стерно, і човен, важко схилившись на лівий облавок, швидко пішов до берега – веслярі почули швидкий відпочинок і запрацювали з темпом не меншим, аніж під час морської баталії.

Уже поблизу самого берега Іван помітив, що Розгон ступив ногою на очеретяний кранець, що йшов поверх облавка вздовж усього човна, очікуючи миті, коли буде можна стрибнути на берег.

– Михаиле! – багатозначно вказав Богун козакові на чайкового отамана.

– Бачу, пане хорунжий, – козак повернувся до товаришів. – Петре, Филоне, ловіть мерщій!

Не встиг безталанний осавул зморгнути оком, як брацлавці, швидко перестрибуючи лави, наблизилися до нього і оточили з трьох сторін.

– Кудись намилилися, пане осавуле? – звернувся до нього Михайло.

– Що?! – отетеріло пискнув той, а коли відчув на своїх ліктях міцні козацькі долоні, щосили смикнувся і спробував добути пістоля. – Нечувано! Та як ти смієш, збойця?! Негайно прибери руки!

Тієї ж миті Петро, який стояв у чайкового за спиною, смикнув його за очкур, та так, що той незграбно буцнувся сідницями на вологі дошки чердака. Вільною рукою Петро взяв з рук Розгона пістолет і стромив його собі в кобур, нашитий на шаровари.

– Я візьму це поки що, вашмость, бо, не приведи Господи, ясний пан пораниться… Ось так. Шаблю теж, тут усі свої, навіщо вона вам до волейної потреби?[3]

Розгон розгубився настільки, що не міг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козаків, котрі його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тієї ж миті очі йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипіння голос:

– Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негідний шибенику, кров'ю заплатиш мені за таку наругу, навіки проклявши сей день і… – голос осавула раптово обірвався, після того як Михайло досить відчутно стусонув його під дих гострим носком сап'янового чобота.

– Полеміку залишимо на більш зручний час, virtus domine,[4] – констатував Богун. Він швидко озирнувся. За ті короткі хвилини, поки увагу козаків було привернуто до арешту отамана-невдахи, їхній човен один залишився на чистому плесі за півсотні сажнів від берега, решта війська вже висаджувалась. Голі, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережні хвилі й налягали на скинуті з чайок канати, витягуючи носи човнів на жовтаву смужку піщаного берега. Іван ще раз окинув оком козаків у чайці. Відкриті, чесні погляди, у багатьох читається піднесення після зухвалого арешту обридлого лядського підпанка, якого їм було нав'язано в сотенні осавули. Набрав у легені повітря.

– Молодці, я маю надію, усім зрозуміла суть того, що тут у нас відбувається? – звернувся він до козаків. – Якщо ні, пояснюю: пан лядський посіпака мав намір розповісти Барабашеві про заколот, який ви, сучі сини, вчинили на човні. Але позаякя особисто ще маю сумніви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайці. Тож зв'яжіть його міцніше та строміть у рот кляпа. І нехай полежить під лавою. Михаиле!

– Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навіть не згадував про панібратську манеру, якою зазвичай спілкувався з Богуном до виступу в похід. Тепер у його голосі чулися лише повага й чітка військова дисципліна.

– Залишитеся з Филоном у чайці. Очей із цього стерва не зводити. Решту, я вважаю, не потрібно попереджувати про мовчання?

– Розуміємо! – почулися веселі голоси.

– Ображаєш, ваш мость! Не діти…

– Нехай Богові дякує, стерво, що ми його до пекла не доправили.

Коли нарешті причалили до берега, сутінки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною імлою. Не очікуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув і за мить уже крокував мокрою від вечірньої роси тирсою. Після сміливого ув'язнення чайкового отамана плани доводилося міняти, а якщо бути відвертим, створювати на лету, адже залишившись без зв'язку з осередком повстання, після того як Богдан Хмельницький мало не потрапив під сокиру ката і був змушений минулої осені спішно вирушати на Запоріжжя, Богун мав діяти на власний страх і розсуд, а його вплив фактично звузився лиш на півсотню козаків, що їх мав під власною орудою. Він і гадки не мав про події на Низу, хоча вперто не вірив чуткам, котрі розпускали у війську шпиги Шемберга, а саме: заколотників на Томаківці жалюгідна жменька, їх деморалізовано і скоро спільними діями вірного короні реєстрового війська і хоругв драгунії буде розбито, а тих, хто залишиться в живих, піддано справедливому суду і страті. Тож він вирішив тепер не очікувати, доки Михайло знайде Джеджалія і домовиться з ним про зустріч, вирушивши на пошуки кропив'янського обозного особисто. Лише тепер Богун повною мірою осягнув, на яку небезпеку наразив своїх козаків, у разі якщо про їхній вчинок стане відомо. Тоді, безперечно, з огляду на особливу небезпечність їхніх дій під час військового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстріляють у кращому разі. Швидко, без зайвих роздумів та сентиментів. Тож, сказавши «А», цілком логічним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати діяти на просторі решти полків, які розташувалися великим табором на березі Кам'яного Затону. Але хто він такий, щоб діяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманці. Тепер він зовсім не був упевненим у собі так, як кілька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалій виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рівні, що й він сам? Урешті Іван вирішив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спільників, а потім вони разом щось надумають. Настрій у війську такий, що хвилюватися більше приводів було в Барабаша з Караїмовичем, аніж у тих, хто мав намір повстати проти їхньої влади.

Збираючи докупи розтривожені, немов вулик бджіл, думки, Богун нарешті зупинився поблизу від великого оберемка хмизу, що його роздмухували двоє козачат.

– Агов, вояки, – звернувся до молодиків, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоїть?

Але новачки не встигли дати будь-якої відповіді – за спиною в Івана почувся шерех, і за мить густий басовитий голос відповів:

– Бог його знає, чоловіче. Немає часу по полках та сотнях ділитися, он ніч уже. Як ішли чайками, так і на ночівлю стаємо. А тобі хіба що?

Іван повернув голову вбік і побачив середніх літ козака в потертому блакитному каптані і високій баранячій шапці з червоним шликом. Підійшовши до козачат, незнайомець із сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку ніс за спиною.

– Мені потрібен обозний Джеджалій.

– Хто? – козак чомусь наблизився і прискіпливо обдивився Богуна.

– Обозний Кропив'янського полку на ім'я Джеджалій.

– А ти хто такий будеш? – відповів невідомий запитанням на запитання. Іван відчув, як втрачає рівновагу.

– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаєш, де Джеджалія відшукати, – скажи, а не знаєш, навіщо випитуєш речі, які тебе не стосуються?

– А ти заспокойся, молодцю, – посміхнувся самими краєчками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повір, дарма б тобі мозок не пудрив.

– Богун я, вороновицький хорунжий.

– Це з Брацлавщини?

Іван мужньо зібрав докупи рештки самовладання:

– Це з Вінниччини.

Козак, здавалося, не помічав Іванового роздратування.

– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це він?

Іванові раптом стало смішно.

– Слухай, та звідкіля ти такий допитливий узявся?

– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкої руки пана Данила. Та тільки ось прізвище того пана я забув. Не підкажеш?

І тут Богуна осяяло. Неймовірно! Якщо він не помиляється, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустріч цього недовірливого козака. Він широко посміхнувся:

– Можливо, Нечай?

– Точно, Нечай! – козак посміхнувся у відповідь і простягнув Богунові руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нічого не відаємо про вітри, які віють у Вороновицькій сотні. Щоправда, тепер це вже не має великого значення, але… Ну то які вітри віють?

– Такі, як від Різдва на Томаківці.

– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходімо.

І більше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повів Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табір – зводилися намети та навіси, розгоралися багаття, над якими вже висіли велетенські мідні казани. На траві сиділи купами козаки, поставивши рушниці та ратища в піраміди.

За кілька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики під керівництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому камені, сиділи розмовляючи четверо козаків.

– Филоне, – покликав Іванів проводир. – Тут до тебе.

Один з тих що сиділи на камені, підняв голову, і Іван побачив звернене на себе чорновусе і смагляве обличчя з уважними карими очима, яке виказувало в собі вихідця з Молдови або Волощини. Джеджалій був одягнений у червоний каптан з відкинутими за спину рукавами, сині шаровари і жовті сап'янці. На голові мав видрову шапку, увінчану невеликим павичевим пером. З-за шовкового очкура визирали руків'я дорогих турецьких пістолів, при боці було почеплено цяцьковану золотом та самоцвітами шаблю.

Джеджалій кинув на Івана вивчаючий погляд і вказав рукою на вільне місце навпроти себе.

– Сідай, пане…

– Іван Богун. Сотенний хорунжий. Вороновицька сотня Брацлавського полку, – коротко відрекомендувався Іван.

– Вітаю, пане Іване. А я маю честь бути обозним Кропив'янського полку. Я слухаю тебе, пане Іване, які справи привели до мене мостивого пана?

На мить Іван замислився. Усе ж урешті вирішив нічого не приховувати. Ім'я Нечая, сказане козаком, який привів сюди Івана, стало немов гаслом, подаючи сигнал: «Ти серед своїх, Іване!». Напевне тому він коротко, але вичерпно розповів про змову на своїй чайці, про арешт Розгона, про його наміри донести на них Барабашеві. Не оминув і факт, що той самий Розгон лежить зв'язаним, мало не ковтаючи смердючу воду, яка просочувалася крізь смолені дошки їхнього човна.

– А цікавить мене, пане обозний, ваша думка щодо подальших наших спільних дій. Бачу-бо: козаки мої бинаймній[5] не мають бажання битися зі своїми побратимами, котрі свого часу пішли за Хмельницьким і тепер виступили нам назустріч. Але ми невпинно просуваємося до миті, коли доведеться підіймати нашу зброю проти них.

Джеджалій посміхнувся ледь помітною посмішкою:

– Іноді можна помітити, а також відчути самим серцем, що за людина сидить навпроти тебе, – повільно вимовив він, і в карих очах обозного загадково виблискували язики полум'я. – Це не завжди відбувається, але коли відчуваєш, воно ніколи не обмане тебе! Ти, пане хорунжий, мужній воїн і надійний товариш. Дасть Бог, і ми ще не раз зустрінемося, але тепер ти мусиш йти до своїх людей. Нехай вони готують куліш і відпочивають. До ранку не відбудеться ніяких подій, а нам з вами потрібно набратися сил. Коли ж на ранковій зорі твої козаки почують удари литавр, поспішайте на раду. На ній ти, мій добрий знайомий, отримаєш усі відповіді на свої запитання.

Назад Іван прямував у напрочуд доброму настрої. Упевненість Джеджалія розсіяла його власні тривоги і наповнила впевненістю: його і його козаків не зможуть кинути проти Нечая, Кривоноса, Топиги і Омелька Деривухо, які перебувають десь тут, зовсім поряд. Так само сидять біля вогнищ, варять вечерю і готують зброю до битви. До битви, у якій він, Іван Богун, повинен будь-що стати на їхньому боці.

На ранок, коли прохолодний туман у Кам'яному Затоні ще не встигли випалити промені сонця, над табором, який встиг прокинутися і гудів, немов бджолиний рій, почулося басовите рокотання литавр. Низькочастотні звуки, що їх видобували довбуші з мідних, обтягнутих міцними воловими шкурами тулумбасів, відбивалися від скель Кам'яного Затону, лякаючи численну звірину в чагарниках, здіймаючи на крило хмари птаства з очеретів і плавнів.

На чималому майдані, який впритул підходив до смужки берега з напіввитягнутими з води чайками, зібралися, мабуть, три чверті війська. Козаки поки що поводилися тихо, впівголоса перемовлялися, очікуючи, коли замовкнуть литаври і почнеться рада. Подекуди із тихого роптания вихоплювалися різкі викрики, які здіймалися над загальним шурхотом натовпу і щось переконливо доводили оточуючим. Богун, який на чолі чотирьох десятків козаків своєї чайки приєднався до натовпу, прислухався до тих голосів.

– Чи ми бусурмани?! – волав один з них. – Чи хреста святого зреклися?!

– Чому зреклися? – невдоволено відповідали йому.

– А тому, що лише нехрист може спільно з ворогами віри своєї здійняти супроти братів православних тричі прокляту руку!..

– Не підемо на Хмеля, браття! – лунало з іншого боку. – Станемо лишень з ним, плече до плеча, за наші права козацькі! Лядською кров'ю змиємо образи, що їх нам завдано за довгі роки поганої кормиги!

– В ім'я Отця, Сина і Духа Святого! – нависало густим басом, перекриваючи гомін попередніх промовців. – Іже архангели святі смертний бій ведуть із силами пекла, пристало й нам, живота не жалкуючи, стати під знамена Богдана-Зиновія і відстояти віру стару православну, храми Божі. Спопелити триклятих католиків і стерти із земного лику нечестиву унію!

Богун, а слідом за ним і решта козаків Вороновицької сотні, швидко проштовхалися крізь натовп і опинилися в кількох десятках кроків від дощаного помосту в середині майдану (при більш детальному огляді помосту, це виявився невеличкий, устелений поверх облавок неструганими дошками човник). Сходинками на нього слугували дві порохові діжі різних розмірів – більшу було сперто на човен, менша стояла впритул до неї. На імпровізованому помості, під великою, вишитою золотим гаптуванням у формі великого мальтійського хреста хоругвою, височіли над натовпом кілька дрібних козацьких старшин, серед яких Іван признав Джеджалія, того недовірливого козака, який познайомив його з кропив'янським обозним, і ще кілька віддалено знайомих облич. Ні один із присутніх на помості, окрім Джеджалія, не був у чині старшим від сотника. Навколо помосту було розташовано чотири великі полкові тулумбаси, в кожен з яких, напружуючи вузли сталевих м'язів під бронзою шкіри, били четверо здорованів-довбишів. Зодягнені були в самі лишень шаровари, чорні зміюки оселедців на їхніх головах злиплися від поту, очі виблискували, а руки продовжували ритмічно кидати на сиву лискучу поверхню волових шкір на тулумбасах важкі дубові довбешки, від чого над майданом немов гуркотів травневий грім. Гуркіт усе наростав, аж доки нарешті, підкорюючись помаху руки Джеджалія, довбиші забили швидко та дрібно і за хвилину завмерли, важко відсапуючись після своєї напруженої роботи. Филон Джеджалій оглянув шеститисячний натовп козаків і добре поставленим голосом досвідченого трибуна розпочав свою полум'яну промову:

– Побратими мої дорогі! Товариші, з якими доводилося не раз ділити казанок саламахи, жменю тютюну і пуд пилу на сотнях шляхів, що ними водила нас спільна доля козацька. Бурхливі хвилі моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степові суховії висушували наші серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стріл та кулі ландскнехтів рвали на частини наші тіла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили від Бога хліба легшого, аніж той, що Він дав нам, – козацький хліб. Коли потрібно було, ми долали багато такого, що під силу не кожному смертному. А чи знаєте, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалію?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонілий від емоцій, які його переповнювали, обозний на кількох козаків з тих, кому пощастило стояти в перших рядах.

– На те ми й є лицарі! – повним металу голосом рубонув той, кого іменували Запалій.

– Бо козацькою матір'ю були народжені! – підтримав товариша Недригайло.

– Ще й не таке подолаємо, – гудів велет Чорногора.

– Ваша правда, товариші мої любі! – струснув головою Джеджалій. – Усі ми козаки, лицарі і воїни, тож не нам глядіти іншого хліба. Але є ще щось, окрім лицарської звитяги, що веде нас у бій, допомагає долати труднощі і втому, а деколи й пекучий біль від ран. І то є впевненість: сприймаємо все задля світлої й справедливої цілі! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонів Батьківщини чимось, що не вкладається в рамки понять святого і справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегів, де в муках конають хрещені люди, то є справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину і Молдову… Завжди і всюди козацтво стояло за наші спільні інтереси, тобто інтереси української нації. Але були й інші походи. Не буду критися – за них мені теж не соромно подивитися в очі товаришам, синам своїм або навіть Цареві Небесному. І хоч у тих битвах здіймав я свій меч не супроти бусурманського племені, а супроти християн, не дивлячись на такі обставини, я завжди буду відносити їх до битв справедливих. Бо хоч і вважають ті люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не є вони нам братнім народом, а є лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собі нашій православній батьківщині загрозу незміренно більшу, аніж орди кримських Ґераїв, або навіть бюлюки турецького імператора! І це не голі слова! Чи пам'ятаєте наругу проклятого Богом Самуїла Лаща над невинними селянами Лисянки після повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вішав та на палі садив? Бунтівників? Зась! Селян-трударів, які своїм потом землю поливають, добуваючи хліба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогоріла від нашого сорому півсаженна крига! А шаблі та канчуки за кожне слово правди, що його за останні роки будь-який українець мав необережність вимовити у присутності польського пана?! Чи правду я мовлю?

У відповідь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомін. Так, вони добре пам'ятали і страшні віхи, посаджені польськими жовнірами по шляхах – палі і шибениці зі страченими після подій десятирічної давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снігу кригу Маслового Ставу, націлені їм у груди жерла гармат і повні зневаги посмішки бундючних гусарських товаришів, які здіймались, комонні, над ними, примусово зігнаними з коней, похмурими і простоволосими під крижаним подихом морозного вітру. Не стерли десять літ, які пройшли з тієї чорної днини, з пам'яті сліз. Сліз, що душили їх, вкритих бойовими рубцями воїнів, коли впала пораненим птахом на кригу військова хоругва. Та хоругва, яку із славою ніс з-під Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного. Лягла вона тоді під ноги вельможному польському панству, згідно з присудом польського короля-єзуїта і польського сейму…

– Чи не забули жидівських оренд на православні храми?! – продовжував линути голос Джеджалія над стривоженим натовпом, немов дзвін сполоху.

– Не забули, батьку! – почулися крики.

– Усе пам'ятаємо!

– І Кумейки, і Старицю, і Боровицю!!!

– Проклятої ординації не забулись-мо!

– Наруги…

Джеджалій здійняв руки над натовпом, прохаючи тиші.

– А якщо так, подумайте, браття, – продовжив він за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер наші старшини? Я нагадаю! А всі ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запоріжжя, щоб збройною рукою зупинити братів наших. Тих, котрі здійняли над Січчю гасло до повернення потоптаної ворогами слави дідів наших, батьків наших! Гасло до здобуття волі золотої та захисту православної віри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зі щеням Потоцького і його жовнірством обагрити руки кров'ю власних братів. Ідемо, немов шість тисяч проклятих Каїнів!

Цієї миті десь далеко за спинами в козаків засурмила сурма і вдарили кілька пострілів, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедців. «Напевне, борониться Барабаш та його посіпаки», – майнула в голові Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун відчув, що він належав до цієї миті до тих небагатьох у барабашевому війську, хто був погано поінформованим про події, які тепер розгорталися в нього перед очима. Про вірність такої думки кричуще говорили вчорашні натяки Джеджалія і сьогоднішній одностайний настрій козаків у всіх без винятку полках. Але тінь сорому за власну некомпетентність майнула і розтанула, тож Іван, піддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших:

– Геть Барабаша!!! Геть собаку Караїмовича!!!

Ще мить, і його голос потонув у вибуху криків і бахканні рушничних пострілів – білі фонтани порохового диму здійнялися над головами присутніх, а ще вище них злетіли вгору тисячі шапок. Джеджалій терпляче очікував, доки натовп не виплесне першої хвилі емоцій. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудіння, він зміг продовжити:

– Браття мої! Лише десять років пройшло від пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду і гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень років! Чому ж так швидко наші генеральні старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так ні! А ми їхнім милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна є найголовнішим органом командування Військом Запорізьким. Рада, а не накази псявіри Потоцького! А жаль, що немає їх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможні?! Та їх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутності їх милостей вирішувати власну долю!

Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристаній вишиванці, червоних шароварах і мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов дві гадюки, у лівому вусі велика золота серга, правиця стискувала пістолет. Кілька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалієм, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собі за отамана, однак Филон обома руками розсунув їх на два боки і палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на діжу біля помосту і повернувся до натовпу.

– До Хмеля!!! – страшним, зірваним у битвах голосом, що швидше походив на рипіння іржавого заліза, заревів він. – Смерть ляхам! Усі до батька Хмеля!

І натовп вкінець ошаленів. Сотні, тисячі голосів несамовито волали, гриміли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркоті десятикратно повторювалося оте панівне:

– До Хмеля!

Мить, і хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалій з побратимами, підхопила його і понесла крізь людське море. І здавалося, що це поміж штормових валів пливе швидка чайка, над облавками якої височіли кілька кремезних, немов точених на тлі світанкових променів сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як і решта козаків, шаленів від п'янкого напливу свідомості власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра і Филона. Йому здавалося, усе, що відбувалося до цієї миті, навік шугонуло в безодню. І безсила туга після поразки під Кумейками, німі сльози після вістей, отриманих зі Стариці, усе кануло у вічність. Тепер невідома, але надзвичайно сильна рука тримала долю України, виводила її боротьбу за свободу на новий, невідомий дотепер рівень. Здіймала знамено справжніх воїнів, які не підкорилися плину часу і залізному кулаку Речі Посполитої. Немов уразливий людський організм, те військо багато разів падало, ламалося і спливало кров'ю, але піднімалося знову, загоївши рани, зростивши поламані кістки, і могутня рука була знову спроможна стиснути пальці на руків'ї меча. Меча віри і правди, святої зброї боротьби за право носити назву стародавнього і мудрого народу українського…

Десь попереду гулко вдарила гармата, потім ще одна. Іван, опам'ятавшись немов від запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди і той зник у хмарці багряної куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укріплені на носі кожної чайки!» Він рвонув з піхов шаблю і кинувся до берега Дніпра, туди, де, вишикувавшись у рівні ряди, стояли байдаки.

– Вперед, козаки! Вони стріляють з гармат, поспішімо! – почув він власний крик і поринув у давно забуту ейфорію бойовища.

На березі, охопивши невеличкою підковою ділянку у два десятки сажнів, стояли вишикувані у два ряди жовніри особистої сторожі генеральних осавулів Барабаша і Караїмовича. Закуті в потемнілі від річкової вологи лати, округлі іспанські шоломи-моріони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, одні проти цілого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне коліно, зі зброєю напереваги, друга, підставивши під стволи аркебузів металеві сішки. З високих, задертих догори носів чайок, що їх було витягнуто на берег, націлились у атакуючих козаків кілька дрібних морських гарматок. У руках у гармашів, зодягнених, як і їх товариші по зброї, в лати і шоломи, тліли, окурюючись білими хмаринками, запалені ґноти. На одній з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан підстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками і щосили кричав щось, але його годі було почути – здавалося, що всі шість тисяч реєстровців, які кілька хвилин тому слухали Филона Джеджалія, єдиною лавою кинулися до ненависного їм генерального осавула. Мить, і грім залпу вибухнув Богунові прямо в обличчя. Щось обпекло бік, і ось він уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блідим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними від жаху очима. Гарячу кров на обличчі відчув одночасно з неприємним звучанням шабельного леза, яке буває зазвичай, коли криця перерубує кістки. Розвернувшись, рубонув жовніра, котрий тягнув, відкинувши аркебуза, з піхов шпагу. Краєм ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, різко відвернувся від нього, зробив два кроки і впав. Шолом із широкими відлогами відкотився від нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптаній зелені трави. Поряд, устигнувши здійснити усього один залп, снопами валилися інші жовніри. Осатанілі від вигляду крові козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, і продовжували рубати навіть тих, хто вже перестав подавати будь-які ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, і на одній з них важко здійнялися в повітря, на десятку ратищ кожне, тіла Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Помайорівши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжувані брудною лайкою та прокльонами. Так закінчили свої життя двоє нерішучих, а тому й пропольськи налаштованих лідерів реєстрового козацтва. Навіки залишили по собі пам'ять як про людей, що їх убили власні підлеглі, розгнівані зрадою, невдалою політикою і потуранням ворогам своєї батьківщини. Господня кара нависла й над багатьма подібними їм…

Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалія і ухвалила рухатися на з'єднання із Хмельницьким.

Богун сидів на одній з лав своєї чайки і терпляче очікував, доки Михайло обробить його рану і перев'яже її. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.

– Та тихіше, ідоле! Пече немов каленим залізом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.

– То нічого, – бадьоро відповів Михайло. – От якби на два пальці праворуч, тоді…

– Що тоді? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.

– Тоді б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очікував би поки я закінчу… Терпи, кому кажу!

– А я що по-твоєму роблю?!

– От і славно, пане хорунжий…

Михайло ретельно промив краї Іванової рани оковитою, в якій перед тим розчинив півзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю і щільно перев'язав довгим полотняним ременем.

– Ну, здається все. У сорочці народився, пане Іване! Ще б трохи, і… одне слово – натовкли б тобі груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, відкозакувався наш Богун!

Іван криво посміхнувся:

– Най спробують довбнею добити! – він обережно натяг каптан на поранений бік. – А що, багато братчиків у цій оказії полягло?

– Бог не без милості, козак не без удачі, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кількох поранено – чув про це, коли за твоїм дорученням до Джеджалія бігав. Пан отаман звелів усіх на крутому березі Дніпра поховати, нехай дивляться на веселу Дніпрову хвилю… А поряд німців, які їх і постріляли. І навіщо нам з отим стервом баритися?

– Вони не стерво, Михаиле.

– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стріляли, тобі он мало ребра не потрощили, братчиків побили. Якби на те моя воля, скинув би слідом за Барабашем!

Іван, скривившись від болю, що його завдав необережний рух, дістав з піхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчіркою.

– Ти на війні був? – запитав згодом у Михайла.

– Доси ні.

– Коли ти, Михаиле, хоч кілька разів заглянеш в обличчя смерті, коли відчуєш на собі її холодне дихання, ти або зламаєшся і зрозумієш, що класти власне життя на шальку терезів – це не твоє, або це затягне тебе і почне п'янити не гірше, ніж жбан оковитої. І ось саме тоді ти зрозумієш: воїн воїна повинен поважати, навіть коли вони знаходяться в націлених одна на одну батавах… Ті люди сміливо підняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було їх роботою. Вони знали, яка доля на них очікує, але ні один не відступив. Хіба такі люди не достойні слави і почестей?

Михайло помітно знітився після таких слів хорунжого і нічого не відповів. Богун ще кілька хвилин витирав з блискучого полірованого леза плями запеченої крові, після чого стромив шаблю назад у піхви. Погляд його несподівано впав на зішкулене під лавою тіло за кілька кроків від нього. Розгон! За останніми подіями Богун зовсім забув про свого безталанного осавула.

– Михаиле! – гукнув він.

– А хіба що?

– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.

Михайло швидко перескочив через кілька лав і схилився над Розгоном. Коли підвів голову, на обличчі його сяяла посмішка:

– Та він спить! Хропе, немов кабан у соломі!

– Підійми його, – і собі посміхнувся Іван.

Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.

– Підіймайтеся, вашмость! Годі спати, так і суд Божий проспите.

Розгон гарячково підхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо і нарешті спинив погляд на постаті Богуна.

– Негайно накажіть мене розв'язати! – нервово скрикнув він.

Богун знизав плечима.

– Розв'яжи, – кинув Михайлу.

Короткий замах ятагана, і мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сів на лаву, не в силі стояти на затерплих ногах.

– Що ще? – заглянув йому в очі Богун.

– Глузуєш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуєш. Відпусти мене негайно.

– А хто тебе, осавуле, тримає?

– Клянуся Богом, ти відповіси за все! Дарма посміхаєшся, лотре!

Раптом Івана осяяла здогадка.

– Слухай, Розгоне, ти що – ні пострілів не чув, ані литавр?

– Нехай це тебе не хвилює! Коли я доберуся до його милості пана Караїмовича, тоді ти почуєш, як на твоїй шиї рипить, затягуючись, зашморг!

– Здоровий сон, дай Бог кожному такий. Їй-бо, чоловіче, ти багато проспав, – помахав головою середніх літ козак, якого в сотні кликали Тетеркою. Він і ще кілька козаків Вороновицької сотні до цієї хвилини палили люльки і, не встряючи в розмову, сиділи на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловік. Як тепер лизатимеш панські чоботи, розуму не прикладу.

Розгон, здавалося, нічого не почув.

– Відпусти мене, банита клятий! – знову зашипів він.

– Ти вільний, – спокійно промовив Богун.

Усе ще недовірливо позираючи на оточуючих його козаків, Розгон переліз через облавок, сів на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, і незграбно скочив на вогкий прибережний пісок. За хвилину він швидко чимчикував берегом, відшукуючи очима отаманську чайку. З-під піл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худі і довгі, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боці неіснуючу шаблю. Здивовано він поглядав навкруги і бачив веселі, усміхнені обличчя, які ще зовсім недавно були похмурими і злими. Відшукував біло-червоний штандарт Барабаша і не бачив його. Серед наметів, що їх уже почали складати, видивлявся великий, з білої парусини, з двома ландскнехтами обабіч відлоги. Але не було ландскнехтів, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипіла в ньому на хамську сірому і бунтівного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумілих змін, від чого спиною, чомусь, пробігав холодок страху. Нарешті ноги вивели Розгона до кручі над Дніпром, де вже закінчувався імпровізований табір. Тут, на вкритому молодою зеленню схилі, кільканадцять голих до пояса козаків, вимахуючи лопатами і заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладені рівними рядами, лежали вкриті почорнілою кров'ю тіла порубаних жовнірів з охорони наказних отаманів. Уже без лат і шоломів, але при шпагах, у ботфортах, своїх коротких шароварах і оксамитових камзолах. Уражений несподіваною думкою, Розгон сів на землю і отетеріло поглядав, як козаки діловито зносили трупи в яму, потім засипали їх жовтуватою, з домішками глини, землею. Опам'ятався лише, коли, вишикувавшись у ряд перед свіжою могилою, козаки здійняли в небо мушкети. Один з них, очевидно, старшина, змахнув шаблею, і повітря розірвав залп, разом з яким у небо злетів розпачливий крик колишнього осавула Вороновицької сотні Брацлавського полку. Добру хвилину над вкритими імлою берегами Борисфену і темною водою Кам'яного Затону неслося оте хрипке, повне страху і розпачу «А-а-а!». Чайки одна за одною почали відчалювати від берега. Тепер у жодній з них не було місця для того, хто вважав себе дисциплінованим служником Речі Посполитої і захисником святої католицької церкви.

Грізне п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького ще позавчора залишило за спиною Крилов і тепер повільно, опоясавши себе багаточисельними під'їздами і дозорами, узгоджуючи свою швидкість руху зі швидкістю незграбних обозів, прямувало просторами Дикого Поля до Кодацького порога на Дніпрі, де під прикриттям мурів фортеці було вирішено з'єднатися з полками під проводом Барабаша з тим, щоб купно продовжувати похід до Томаківки і Микитиного Рогу, з води і суші блокувавши бунтівного Хмельницького.

Стугоніла земля під важким поступом закованих у залізо коней гусарії. По шість у ряд, поділені на хоругви в чотири-п'ять сотень вершників, виїздили гусарські товариші, виблискуючи у променях по-весінньому ласкавого сонця кованим золотою ниткою залізом панцирів, сегментованими крицевими наплічниками і шоломами-місюрками з високим верхом і кільчастими відлогами, які захищали шию. Закуті в залізо рукавиць руки велично підтримували прикрашені золотими або срібними бляхами вуздечки. Красені-коні гнули лебедині свої шиї та закусували вудила, хропли і били копитом землю під час зупинок, тоді, коли доводилося очікувати, доки підтягнуться обози з панським майном. За гусарськими хоругвами, як і перші, оповившись оксамитом та шовками штандартів, прапорів і значків, страусовим пухом султанів, залізною ходою прямували роти «чорних дияволів». Така назва, що перейшла до Польщі з батьківщини рейтарів – Німеччини вслід за ними самими, цілком і повністю характеризувала другу за значенням кінноту Речі Посполитої. Чорні лаковані лати, чорний оксамит камзолів і сап'ян чобіт. Вороні, з вогненними очима, коні й чорні округлі шоломи-бурґіньйоти на головах вершників. Серед цієї скупої і похмурої гами кольорів різнилися хіба що блискучі стволи бандолетів,[6] хижі леза сокир та золоті галуни на рондиках коней.

У Стефана, який їхав на чолі війська під великим гербовим штандартом роду Потоцьких, груди здавлювала хвиля захвату і гордощів за власний статус рейментаря усіх цих пишних хоругв і рот. У такі хвилини він на чолі чималої свити гнав коня чвалом вбік від напрямку руху похідних колон і завмирав, милуючись картиною могутньої величі власного війська. У вуха били бравурні ноти військового маршу, що їх старанно видували з міді труб та ріжків музики, серце наповнювалось відчуттям власної значущості, п'янким розумінням сили й непереможності. У пам'яті спливали давно прочитані рядки Овідія, Тацита й Светонія Транквіла. І ось уже не двадцятишестирічниф молодший син і надія коронного гетьмана на чолі війська, ні! Він Гай Юлій Цезар, який серед лісів Галлії веде свої непереможні легіони до стін Герговії, щоб покарати на горло бунтівного Верцингеторікса. Він Сципіон Африканський, якому волею долі призначено закінчити шлях варвара Ганнібала спекотними долинами Кампанії і схилами Альп. Він Септимій Вар, що за наказом божественного Октавіана Августа дарує світло цивілізації варварам холодної Германії… Утім, останній приклад невдалий – Септимій Вар утратив у хащах Тевтобурзького лісу три легіони і сам загинув, не змивши ганьби найдошкульнішої поразки війська за всю історію імперського Риму. Але така дрібниця не спроможна засмутити Стефана. І ось він, зажмуривши очі, бачить, як він сам, сидячи в сідлі бойового коня, на високому пагорбі швидким рухом вихоплює з піхов короткий меч-гладіус і спрямовує його блискуче лезо вперед, туди, де перед темною стіною соснового лісу чорним накипом збилися натовпи бородатих, одягнених у лахміття та звірині шкури варварів. І вслід за цим його рухом могутній ритмічний гуркіт охоплює все навколо – то зрушили з місця закуті в залізо лорік легіонери. Підкованими калігами ударили вогку землю, здійняли над головами ліси пілумів, вдарили ними до обтягнутих червоною шкірою скутумів[7] і стіною пішли до неминучої перемоги. У повітрі з моторошним шипінням загули боліди, що їх зметнули до небес велетенські катапульти, а в уяві Стефана чомусь каркаючий голос урочисто продекламував: «Senatus populus que Romano![8]»

І от уже Стефан, сміючись від ейфорії, яка охопила його після таких видінь, летить знову на чоло війська, вимагає вина, здіймає келих і п'є старе угорське разом з найближчими товаришами. Старий венгржин, у свою чергу, ще більше розпалює молодого Потоцького, і він відчуває себе по-справжньому щасливим. О, так! Це сам пан Єзус послав йому бунтівника Хмельницького. Недаремно перед від'їздом батько шепнув йому: «Іди, і нехай історія напише тобі славу!»

Переночувавши в урочищі Княжі Байраки, Стефан повів своє військо далі й у вівторок другого травня вийшов до річки Жовті Води. Нашвидку оглянувши місцевість, він без довгих роздумів віддав наказ переправлятися на її протилежний, лівий берег. І хоча нічого не віщувало небезпеки, першими на переправу пішли ті, кого менш за інших цінував пан рейментар – Переяславський та Білоцерківський полки реєстрового козацтва. Гусарію та рейтарів до часу було залишено у двох похідних колонах, проміж які повільно втягувався обоз і драгуни ар'єргарду.

Стефан розглядав у далекозору трубу як перші три сотні Переяславського полку, долаючи болотистий берег, заглибилися в неглибоку, але досить широку після весінньої повені річку, коли почув стукіт копит за спиною і нерішуче покашлювання людини, яка намагалася привернути до себе увагу. Ще деякий час він спостерігав за тим, як коні реєстровиків ідуть до грудей занурені у брудну воду, як метушливі козаки в синіх жупанах швидко розхоплюють на плечі мішки з возів, аби не дати їм попсуватися від води, як вони до пояса у воді переходять Жовті Води вслід за комонними, одразу скидаючи там у вози своє добро і похапцем викручуючи шаровари та поли жупанів.

Нарешті Потоцький відірвався від окуляра і поглянув на прибулих. Перед ним стояли переяславський полковник Адам Душинський і сеймовий комісар козацького війська Яцек Шемберг.

– Слово гонору, панове, сі блакитні мухи рухаються надто повільно, а нам ще вкрай потрібно встигнути переправити обоз шляхетного панства і військо. Пане Шемберг, не могли б ви, гм… підігнати їх, чи що?

Шемберг, сорокатрирічний шляхтич, який провів на королівській службі от уже чверть сторіччя, блиснув на Стефана поглядом сталевих, з червоними прожилками, очей з-під густих сивуватих брів і обурено заворушив схожими на жмут соломи вусами:

– Але ми, проше пана, мусимо розвантажувати вози, інакше значна частина припасу й провіанту буде зіпсована. У цьому і є основна затримка.

Потоцький зітхнув:

– То є кепсько, панове, дуже кепсько!

– Ми тут, ваша милість, саме з питання переправи, – зиркнувши з-під лоба промовив Душинський.

– Прошу?

– Особисто я дотримуюся думки про недоцільність переправи, – похмурий вираз обличчя Душинського виразно промовляв, що він цілком упевнений у сенсові своїх слів.

– Гм… Цікаво! А що саме наштовхнуло вас на таку думку? – звився Потоцький.

Полковник приречено зітхнув і ще раз прокашлявся.

– Головним чином те, – усе ж уперто продовжив він гнути своє, – що на протилежному боці немає навіть кількох миль рівної і вільної від рослинності місцини для облаштування табору, самі лишень озера та болітця.

– Але, прошу вибачення, який табір? – запротестував Потоцький. – Хіба ми тут для того, щоб подібно до кротів вкопуватись у землю? Ні, полковнику! Попереду ще кілька годин ясного сонячного дня, тож я маю на меті подолати близько десяти миль до того, як ми будемо змушені зупинитися на ночівлю. Пан Душинський, очевидно, бачив недобрий сон, або його налякала якась мара, коли він радить поводити себе, мов запорізька наволоч, закопуючись у землю без жодної на те необхідності.

Душинський густо почервонів і заграв жовнами, уп'явшись поглядом у саркастичну посмішку Потоцького, але промовчав. Йому на допомогу прийшов Шемберг:

– Пане Стефане, його милість має рацію. Недоцільно робити таких ризикованих маневрів, як переправа, знаходячись на ворожій території, якщо не проведено ґрунтовну розвідку на місцевості. А більш ворожої території, аніж тут, годі пошукати, ми наближаємося до самого серця Запоріжжя!

– Але пан забуває про Кодак, – скривив губи Стефан, – під час найменшого руху ребелії його комендант, поважний пан Гродзицький, зобов'язаний повідомити мене!

– І все ж таки я наполягаю на проведенні розвідки на тому боці Жовтих Вод, – уперто схилив голову Шемберг, якого Миколай Потоцький конфіденційно вповноважив опікати Стефана, оберігаючи його від юнацької запальності й необдуманих рішень.

Кілька хвилин Стефан мовчав. Його неприємно вразили сумніви підлеглих у доцільності його, командуючого, рішень. Але в душі він не міг не погодитись із Шембергом і Душинським – серед цих триклятих боліт можна втратити військо не менш швидко, аніж утратив його Септимій Вар у Тевтобурзькому лісі. Урешті Стефан вирішив змінити тон із саркастичного на підкреслено шанобливий:

– Вельмишановна шляхта має знати, що я ніколи не пропускав повз вуха добру пораду мудрих людей, тож і ваші зауваження вважаю якщо не слушними, то принаймні гідними уваги. Отже, пане Душинський, не відмовте в люб'язності взяти із собою необхідну кількість переяславців і здійснити розвідку на кілька миль углиб лівобережжя Жовтих Вод. На щастя, ваші козаки першими почали переправу, тож готові вирушити негайно, як тільки завантажать на вози свої дорогоцінні пожитки. Ми ж з панами Шембергом, Чарнецьким та Сапєгою, у свою чергу, помислимо, як нам забезпечити себе від несподіваного нападу.

– Слухаю, – коротко кинув Душинський і повернув коня. Потоцький деякий час супроводжував його поглядом, мимоволі замішувавшись неймовірно чіткою і вишуканою риссю полковникового коня.

– Гей, жовніре! – крикнув нарешті він крізь зуби до найближчого герольда з почту. Той шанобливо наблизився і схилив голову. – Відшукай панів Сапєгу і Чарнецького. Передай їм, що я волів би порадитись, нехай негайно їдуть сюди.

За годину, встигнувши переправити на лівий берег Переяславський та Білоцерківський полки, а також близько півтори тисячі драгунів, переправу вирішили припинити до повернення під'їзду Душинського, а ще через годину спітнілий і вкритий з ніг до голови бризками тванюки посланець, із стегна якого стирчала довжезна татарська стріла, з'явився перед Потоцьким і, мляво рухаючи потрісканими губами, повідомив, що загін його милості пана полковника на відстані половини милі від річки Саксагані наскочив на великий татарський чамбул і під час швидкої сутички був розбитий. Рештки роз'їзду з важко пораненим паном полковником, відбиваючи атаки татар, оборонною рукою прямують сюди, під прикриття основних сил. Лише закінчивши доповідь, посланець захитався в сідлі й неодмінно гепнувся б на землю, якби його не підхопили одразу кілька жовнірів. Пополотнілий Потоцький одним рухом зіскочив на землю і зігнувся над пораненим.

– Скільки маємо часу? Молю тебе, лицарю, не мовчи!

Але козак не відповів жодного слова. Його бліде восковою блідістю обличчя не виказувало майже ніяких ознак життя, а груди ледь-ледь здіймалися.

Десь за рікою, з боку, де чорнів укритий густим лісом півострів, утворений руслами Жовтих Вод і Інгульця, почулися далекі рушничні постріли.

– Ось вам і відповідь, пане старосто, – почув Потоцький над головою зловісний голос Шемберга. Стефан рвучко випростався і підніс до очей далекозору трубу.

За дві англійські милі, майже не розбірливі з такої відстані, летіли чвалом кількадесят вершників у синіх жупанах. За ними, зайнявши мало не половину обрію, мчали татари. Опустивши трубу нижче, Стефан похолов: драгуни та реєстрові козаки на протилежному березі розсідлували коней, розпалювали багаття та готувалися до обіду.

Мутна від недавньої повені річка Жовті Води являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своєму верхів'ї два русла – безпосередньо річку Жовту і ту, що протікала східніше та носила живописну назву Очеретяна Балка. Круті схили її берегів були укриті густими заростями шипшини і ялівцю, здалеку схожі на м'яку, світло-зелену перину. А нижче, майже на три чверті перетинаючи русло, перешіптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала свою назву. Проміж Жовтою Водою і Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здіймався півострів, що його бачив молодий Потоцький, коли розширеними від жаху очима спостерігав за кількатисячною татарською ордою, котра гнала залишки його нещасливого роз'їзду. Старий темний ліс, що вкривав гору, був продовженням знаменитого в землях вольностей запорожців Чорного лісу і мав назву «суперник Чорного». Він і зіграв зі Стефаном Потоцьким злий жарт – приховав під своїми крислатими дубами не тільки орду Перекопського мурзи Тугай-бея, але й заманив невідомо за чим до себе необачного Душинського. І навіть це було не найстрашнішим для польського полководця, хоча він до часу й не здогадувався про пасаж, прихований на півострові – саме там зупинилося все козацьке військо. Надто вже звабливим місцем для талановитого стратега, що ним безперечно був Хмельницький, видалася ця місцина над Жовтими Водами – досяжне лише з півночі, зате зі сходу, заходу і півдня воно являло собою самим Богом утворену фортецю. Крім того козацький гетьман відчував: Потоцький не може оминути Жовтих Вод, ідучи на з'єднання з полками, котрі йшли Дніпром. Тож тепер Тугай-бей отримав нарешті нагоду підтвердити справою свій військовий союз із Хмельницьким і зробив це не гаючись…

Бій за річкою кипів жорстокий. Старий служака Яцек Шемберг надто довгий час провів у коронному війську, щоб піддатися паніці від несподіваного ворожого нападу, тож діяв чітко, намагаючись урятувати те, що можливо було врятувати після помилки, вчиненої Потоцьким. Він, не гаючись жодної хвилини, рушив до жовнірів, які перебували на протилежному березі. Швидким чвалом минув береговий схил і кинувся конем у брудні хвилі Жовтої у супроводі одного лише хорунжого, котрий ніс гербовий штандарт пана сеймового комісара, гордовито здіймаючи його на довгому ратищі. Скоро там засурмили сурми, піднялися вгору значки, і почалася швидка підготовка до оборонного бою. Драгуни, виконуючи накази Шемберга, спішилися і, нагнавши коней у тил, поєднали зусилля з козаками Переяславського і Білоцерківського полків, щоб стягнути з небагаточисельних возів, які встигли переправитися, хоч який-небудь захист від ворожих вершників.

– Не боятися ворожих лав, сучі діти! – громоголосно повчав заклопотаних підлеглих Шемберг, виїжджаючи перед ними верхи, з оголеним мечем у руці. – Стояти твердо, піки вперед, більше крику. Татарський кінь має два страхи – остроги вершника і ваші списи. І ніхто не примусить мене думати, що острогів він боїться більше! Він припиняє чвал від одного вигляду блискучої криці, а коли вона смертельною стіною виникає перед його очима, він ладен краще повернути. Тож стояти, стояти, і Бог дарує нам перемогу!

І постала та сама смертельна стіна, про яку говорив Шемберг, перед купами татарських вершників. Потрібно віддати належне його військовому досвіду – на все було потрачено не більше п'яти хвилин. Ще через хвилину перші татарські бахмати вдарили копитами в загорожу з возів. Посипалися стріли, заторохкотіли постріли мушкетів та самопалів, кинули у стрій за возами свої олив'яні вітання. І хоча польські підрозділи почали нести втрати, вони були незрівнянно меншими, аніж жертви, яких було б не оминути, коли б, приносячи в жертву Марсу сотні й сотні козацьких та жовнірських життів татари вдарили б у спину полкам під час зворотної переправи. А шалений біг кінноти дійсно було спинено лісом списів, перед яким ворожі коні ставали дибки і налякано повертали назад, подекуди втрачаючи вершників.

Перша злива стріл, як і злагоджені залпи з польського ваґенбурґу, швидко вщухла – на тонкому периметрі, що складався всього лиш з одного ряду возів, закипів шалений шабельний бій. Татари плигали на вози прямо із сідел і накидались на поляків цілими сотнями, попередньо зробивши для себе проходи в строю пікінерів за допомогою арканів – велика перевага кримчаків була очевидною. Зі страшними криками кидалися татари із шаблями у руках через такі проходи на ворога, тоді як інші намагалися розірвати табір, відкочуючи важкі вози. Якщо це вдавалося, тягли свою здобич у тил, а нові вершники безстрашно кидалися у прорив, вимахуючи шаблями, боздуганами або й просто замашними киями. Короткими розміреними ударами, здійнявшись у стременах, рубали вони чубаті козацькі голови, або, накинувши на котрогось з поляків аркан, витягали нещасного з батави і тягли, поганяючи коней, укритим глиняними купинами берегом. Реєстровці трималися мужньо. Там, де стрій було не порушено, вони билися, немов леви, широкими замахами встромляючи списи у груди татарським коням, здіймали у височінь на ратищах косооких вершників; збивали татар із сідел влучними пострілами. Але чисельна перевага зробила своє – усе більше синіх жупанів вкривали стоптану траву перед живою стінкою каре, що в нього за допомогою надлюдських зусиль перешикував полки Шемберг. Усе настирливіше насідали татари. Немов степові сіроманці, відчували вони власну силу над жменькою польського воїнства, тож втрачали страх і найменшу розсудливість. Із гиком кидалися в гущавину ворога, рубалися запекло, люто і нещадно. Не пройшло й чверті години від початку битви, коли рейментарям польського війська за рікою стало як білий день зрозумілим: за умови ближнього бою, коли немає можливості використати мушкети, гаківниці і ті кілька фальконетів, які були в розпорядженні в Шемберга, війська на лівому березі приречені на поразку. Вводити ж у бій нові сили надто небезпечно – поляки не мали жодного уявлення про резерви ворога і цим самим дали б йому можливість диктувати на полі бою свої умови. Взамін у Потоцького не було жодного козиря.

Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладів була помітною зовсім невтішна картина – драгуни і реєстровці перемішались з атакуючими лавами татар на добрий десяток кроків углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто із жовнірів, відкинувши зламані ратища і порубані шаблі, боронився голоблями возів, камінням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долітав схожий на страшний стогін звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю і гніву, з якими змішувався тріск зброї і стукіт тисяч копит.

– На рани боскі! – у Потоцького перехопило горлянку, тож він мусів прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув він на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапєгу, ще кількох значних шляхтичів, що нетерпляче витанцьовували в сідлах, стискаючи правицями руків'я шабель. – Ми мусимо надати їм допомогу!

Сапєга раптом повним ненависті поглядом подивився на Стефана.

– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспішайте робити іншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.

– Але чому?!

– А ви не здогадуєтесь, пане рейментар?

Потоцький кинув на Сапєгу погляд звужених очей.

– Пан має на увазі, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячі війська?! Нечувано!

– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапєга. – Вам не здається, що вони саме того й очікують? Погляньте на ту гору проміж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позиція для атаки на нас під час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведінку і вже тримає козаків у батавах, очікуючи на нашу недалекоглядність.

– Але ми не можемо…

– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, він спроможний дати собі раду. Все, що від них потрібно, це впорядковано відступити на правий берег, під захист наших гармат.

Стефан, не знайшовши за потрібне відповідати, приклав до ока далекоглядну трубу і засопів. На протилежному боці нічого не змінилося – жорстокий бій вихоплював десятками зі строю як драгунів і козаків, так і татар. Попереду, як і раніше, гордовито майорів штандарт Шемберга, а від лісу на обрії поспішали все нові татарські чамбули. Потоцький прискіпливо роздивлявся їх, але з полегшенням зрозумів, що проміж них ніде не помітно червоних запорізьких каптанів. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.

– Але, проше, чому ж вони не відходять? – бубонів собі під ніс Стефан. – Пан Єзус освєнцоний, вони мають відійти!

– Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – ліниво кинув у відповідь Чарнецький. – Гаряча голова! Але він завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все.

Потоцький у черговий раз відірвав від очей трубу.

– Боюсь, пан має рацію! – він повернувся і махнув рукою до офіцерів, які, сидячи в сідлах позаду, очікували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маєр і Вільховський! – голосно покликав він.

Тієї ж миті до нього наблизились на гарячих конях троє молодецьких рейтарських ротмістрів.

– Панове, – швидко заговорив Потоцький, немов боявся, що його переб'ють, – негайно беріть свої роти і переправляйтесь на допомогу Шембергу.

Вільховський приклав до грудей руку і схилив голову в поштивому поклоні, німці обмежилися коротким нахилом голови. Через кілька хвилин тисяча чорних дияволів з наскоку подолала Жовту і вдарила у фланг ординцям. Стефан бачив їх, страшних у шаленому чвалі, бачив хмарки білого диму від пострілів рейтарських бандолетів, блискавки їхніх хижо загострених сокир… Але коли він за хвилину повернувся до них поглядом, лави чорних вершників були з трьох боків обкладені купами татар і, зберігаючи рівняння, відходили до річки.

– О матко боска! – майже схлипнув Стефан і здійняв вгору руку. – Поноровський, Сапранович, Гофман!

До рейментаря наблизилися ще троє ротмістрів.

– Заклинаю вас, Стефане, не робіть цього! – Сапєга підскочив впритул до Потоцького. – Ви ще будете мати вікторію, але не сьогодні, це нерозсудливо!

– Дякую за пораду, – холодно кинув крізь зуби Стефан і повернувся до рейтарів.

– Панове ротмістри…

– Vivat! – дружно гаркнули всі троє.

– Панове ротмістри, ви повинні нарешті зламати це абсурдне становище. Уперед, і нехай вам допоможе святий Франциск!

Ще три роти важкої кавалерії здійняли з річкового дна клуби жовтуватого намулу, і бій закипів з новою силою. Залізний кулак рейтарів обійшов каре Шемберга з лівого флангу і вдарив у фланг татарам, швидко заглиблюючись у натовпи іррегулярної ординської кінноти Тугай-бея паралельно фронту козаків Шемберга. Однак, вступивши в бій, вони зав'язли в ньому не менш швидко, ніж попередні три роти – рейтари розрядили пістолі й почали рукопашний бій. Стефан не вірив власним очам – полохливі татари сміливо приймали бій, не лякаючись майже двох тисяч важко озброєної кінноти і трьох тисяч відбірної піхоти! Звичайно, можна було пояснити їхню сміливість кількістю, яка вже сягала семи тисяч вершників за приблизними підрахунками, але… Молодий Потоцький не звик до такої поведінки степовиків, беручи до уваги свою недовгу військову кар'єру. Зазвичай ті діяли за рахунок швидкості й несподіванки, не встряючи в ломову битву. Тож тепер він був розгублений і, аби не виказати цього присутнім, продовжував діловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу.

Нарешті, після того як спливли вкрай напружені чверть часу після вступу в бій останніх трьох рот, на превелику радість Стефана, сурмач Шемберга голосно та чітко тричі заграв гасло до відступу. Каре, яке удари рейтарів усе ж змогли вивести із скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бік річки.

– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенів радісними нотками навіть більше, ніж цього вимагав його статус. І тієї ж миті сурмач чітко віддав належне гасло, здійнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срібло звуків, що губилися за річкою в гуркоті бойовища. І хоча гармаші і без того гасла давно стояли напоготові біля мортир із запаленими ґнотами, артилерія не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск і кинулися в бік, протилежний напрямку руху відступаючих полків Шемберга. За собою тягли кілька десятків возів з військового обозу Душинського і драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслідувати сміливці з рейтарських рот, але скоро і їх було покликано під знамена своїх ротмістрів. Бій припинився так само раптово, як і почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрічав пошарпані ворогом сотні переяславців і білоцерківців на правому березі.

– Слава захисникам отчизни і пана круля! – пафосно вигукував він. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарської честі!

У відповідь лунало мляве «слава» і «нєх жиє!», проте, якби Стефан пильніше придивився до людей у синіх жупанах, в їхніх похмурих поглядах він міг би побачити зловісні вогники – передвісники власного краху. Але Потоцький не схотів придивитися, не почув навіть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» і голосне шикання сотника, що послідувало за такими словами. Його погляд уже блукав поміж лав рейтарії, які обганяли піхоту на переправі з обох флангів, окочуючи реєстровців цілими струменями брудних бризок з-під кінських копит.

За десять кроків від рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький і Сапєга. Благодушно поглядали на жовнірів, які поверталися з несподіваного бою і салютували у відповідь на вітання шляхти.

– Що скажете? – невизначено запитав Сапєга, продовжуючи здіймати меч у військовому вітанні.

– Могло б бути гірше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у відповідь на крики жовнірів правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.

– Зажене він ще нас до чортів на роги! – буркнув Сапєга.

– Ви несправедливі до нього, ваша милість. Він, звичайно, не такий, як покійний пан Станіслав, поступається й власному батькові, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.

– Він багато в чому поступається, хіба лишень хворобливою самовпевненістю не обділений… От заради якої високої цілі ми втратили добрих чотири сотні війська?

– Якщо рахувати з пораненими, я мислю, можна сміливо подвоювати цю цифру.

– Тим більше!

Чарнецький повернувся до співрозмовника і посміхнувся посмішкою однодумця:

– Усе ж віддайте йому належне – усе, що він накоїв, зумів виправити. На превелике його і наше щастя, спільно з татарами не вчинили засідки й запорожці. Цілком ймовірно в такому разі було б залишитися без Переяславського і Білоцерківського полків.

– Але якщо він і надалі буде нехтувати нашими з вами порадами, це нам дорого обійдеться, слово гонору!

У цей час Стефан позирав на темну, порослу лісом гору на обрії. Вона немов прикувала до себе його погляд. Сивіючи у далині, вона приховувала в собі щось, від чого в серці Потоцького защеміло і примусило його душу затріпотіти від незрозумілого, але млосно-неприємного відчуття. Тієї хвилини Стефан не відчував себе консулом, котрий стоїть на чолі залізних легіонів. Він відчував лише одне почуття, у якому нізащо б не зізнався найближчій людині, ба навіть собі. Тим відчуттям був страх.

Відчаливши від Кам'яного Затону, чайки реєстрових полків, на чолі яких тепер стояв Филон Джеджалій, рушили вниз по Дніпру. На меті походу була Січ, від якої їх відділювали всього три денних переходи. Однак здолати той шлях полкам не довелося. Надвечір першого ж дня походу реєстрове військо наздогнала комонна депутація з Микитиного Рогу, примусивши Джеджалія зробити вимушену зупинку. Коли ж новообраний отаман пробіг очима лист, що подав йому, ступивши на чердак отаманської чайки, сивочубий запорізький посол, обличчя його враз прояснилось. У листі, підписаному Богданом-Зиновієм Хмельницьким, вказувалося: у разі, якщо Господь дарував можливість здійснити те, що було замислено, залишатись усім полкам у Кам'яному Затоні, очікуючи на підрозділи татар Тугай-бея. Перекопський мурза пообіцяв надати козакам коней і вози, а також супроводити їх до табору запорізького гетьмана. Події почали розкручуватися все швидше. Лист свідчив: Богдан вийшов з Микитиного Рогу, тобто нарешті здійняв давно очікуване гасло. Гасло, що його змовники не могли дочекатися протягом кількох останніх років. Джеджалій одразу ж віддав наказ не зупинятися на ночівлю і з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегів Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здіймалися дими від не зовсім згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Дніпром, наповнивши скелі гуркотом копит кількох тисяч коней, прибули татари, прислані Хмельницьким. Джеджалій вислухав погану українську мову ватажка татар, якогось Караїм-салтана, і дав у полки наказ розвантажувати чайки. Від татарина він дізнався, що від табору гетьмана їх відділяє якихось шістдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспішитися і якомога швидше поєднати сили, щоб спільно, тримаючи в серці надію на Бога, вдарити на ляхів…», одразу ж по обіді Джеджалій вирушив на чолі своїх полків до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматів жовтою, укритою пилом стрічкою Микитинського шляху. Не відставав від них і невеличкий обоз, складений із сотні возів і татарських гарб. Вояки Караїм-салтана трималися на постріл з луку позаду козацького ар'єргарду, не поспішаючи починати більш близькі стосунки зі своїми одвічними ворогами.

Іван Богун, сидячи в сідлі, їхав поряд із сотником Охрімцем і задумливо оглядав укриті буйною рослинністю околиці Микитинського шляху. Одноманітні взимку та влітку степові пейзажі немов переродилися цієї ясної травневої днини, співаючи весні гімни пробудження зеленими смарагдами свіжої тирси, червоними гранатами, жовтими бурштинами і блакитними сапфірами весняних квітів, переливистим співом. Грався з козацькими хоругвами і прапорцями на верхів'ях ратищ ласкавий, сповнений пахощів вітерець. Веселі переливи жайворонка у блакитній безодні неба немов акомпанували безмовній мелодії кольорів, доповнюючи феєричну симфонію дзвінким сріблом, надавали їй об'єму та реальності. Кудись вдалечінь летів табунець стрімких сайгаків, а дещо поодаль здіймалась на крило важка неповоротка дрохва. Серед трав попри саму стрічку шляху шурхотіли оливкові блискавки ящірок та вужів, деколи на мить показувала своє темне лискуче тіло гадюка. Іван милувався буянням степового життя. На повні легені вдихав терпке тепле повітря і не міг ним надихатися. З насолодою підставляв обличчя вітру, і перед його внутрішнім зором поставали картини з проведеної на Січі юності.

Ось вони з Нечаєм сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних раків, і слухають ліниві розсуди Макогона та швидке торохкотіння Зорі про родючість землі Запорізького краю. Ось стоять ошелешені серед січового майдану, а ось виходять у степ з косарями, ступаючи босими ногами в прохолоду ранкових рос. У вухах майже реально почулись постріли гармат, які скликали запорожців на раду, а з ними басовиті перекоти військових литавр. Соколець, сонячні береги Анатолії, Павлюк… Здається, все це було лише вчора, але скільки ж років минуло від тієї пори? Батьківський хутір, його смерть, Ганна… Миле серцю обличчя в розчинених воротах хутора, гордовито піднята голівка та безмежно великий сум у очах, які він так любив цілувати. Але і тепер Іван не відчував відстані, що постала перед ними, розділивши коханих. Вона буде чекати на нього, вона неодмінно буде чекати на нього… Яке ж воно коротке, життя! Оглядаючись назад, чомусь не відчуваєш років, які пропливли повз тебе швидкою течією. Усе концентрується, вміщуючись у короткі, але яскраві спогади. Саме вони наповнюють життя, надають сенс минулому. Саме вони примушують воскреснути тих, хто пішов, та роблять молодими і дужими немічних старців. І ще кохання!.. Я теж очікуватиму на зустріч із тобою, Ганно! Палко, неспокійно, рахуючи дні. Бо чим ми є без кохання? Я буду пригадувати тепло твого тіла і свіжий аромат твоєї шкіри. Мелодійну музику твого голосу і п'янкий смак схожих на грона доспілої калини вуст. Бо чим ми залишимося без спогадів? Лише пилинками, що їх нестримно гонить неспокійний степовий вітер.

І, немов угадавши настрій Богуна, козаки затягли пісню. Довгу, як степ і сумовиту, як доля. Суворі низькі голоси сповнювали простори співом, у якому чулась безмежність, не менша від безмежності Дикого Поля. Безмежність людських почуттів, пристрастей, суму й радості одночасно. Вони їхали назустріч долі, тож віддавшись цілком до її рук, співали про свою покірність Божій волі та готовність сприйняти все, що буде подаровано їм провидінням.

– Що засумував, Іване? – почув несподівано для себе поряд голос Охрімця.

– Це не сум, Тарасе, – похитав головою він.

– А що? Чи, може, пісня жалобить?! Гей, соколики! – вигукнув сотник гучним голосом. – А що затягли, мов на поминках! К бісу сум! Чи чуєш, бандуристе?!

– Чую, батьку! – долетів голос чубатого бандуриста.

– Про Сагайдака вшквар, про Дорошенка! Так ушквар, щоб чули бурлаки – славного ми племені-роду. Є нам про що згадати, кого славити. Ушквар, щоб не сумували молодці, а несли своє життя кирпатій з посмішкою та приказкою!

Мить – і залунало над рядами Вороновицької сотні, а скоро й поширилось над Брацлавським полком, над чигиринцями, черкасцями, корсунцями та канівцями:

– Добре, дітки, от тепер любо-дорого! – гримів Охрімець. А що, Богуне, розверни нашу славну хоругву, негоже її в чохлі нам тримати!

І от уже тріпоче над Івановою з червоним верхом і срібною китицею шапкою малинове полотнище. Важкими хвилями оксамиту полум'яніє, вловивши на собі подих свіжого степового вітру. А розкотисті козацькі голоси виводять, аж хмари куріпок виринають з молодої зелені обабіч шляху:

– Го-го-го! – шаленіє Охрімець. – А де ж ти, батьку, досі був?! Застоялись-мо, зачекалися! Діло буде, Богуне, справжня робота. Відчуваєш, хорунжий?! Тож слава Хмелю, слава!

Настрій сотника, немов полум'я сухому хмизу, передається Іванові. І десь у минулому, а радше у глибинах пам'яті зник коханий образ, залишивши відчуття волі й насолоди козацьким життям. Слава й воля або мед п'є, або кайдани тре! Цієї миті Іван немов побачив себе стороннім поглядом: верхи на гнідому бахматі, чия грива мало не торкається землі, з довгим держалом шитої золотом хоругви, сяюче щастям обличчя, вкрите тижневою щетиною, очі сміються, за плечима чорним опалом відсвічує сталь мушкетного ствола; на грудях, перекреслюючи блакитне сукно жупана, висить перев'язь з «дванадцятьма апостолами»,[9] нижче червоний шовк очкура і руків'я турецьких пістолів.

– Відчуваю, Тарасе! – кричить він до Охрімця, а в небо над ними злітають нові, одчайдушно веселі рядки:

І разом із цією одчайдушно-веселою піснею прийшло до Івана відчуття сили і непереможності початої ними справи. Десятки років усвідомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, і відчуєш його – гаряче, повне надій і сподівань…

На ранок четвертого травня становище військ Стефана Потоцького помітно погіршилося: Хмельницький вирішив полишити свій тимчасовий табір у лісі, тож, у супроводі гуркоту литавр і співу сурем, підвів свої полки впритул до польських, форсувавши Жовту і опинившись всього за дві з половиною версти від передових укріплень Потоцького, який напередодні дещо відступив від річки. Усе ж комунікацій з покинутим табором на горі козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи їх від ймовірних під'їздів противника. Надто вигідним у стратегічному плані майбутньої битви був плацдарм на вкритій лісом горі. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнірами під час земляних робіт по укріпленню табору, могло на власні очі бачити тих, кого ще кілька тижнів тому похвалялося розігнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панів було надто багато клопоту і важливих справ, щоб згадувати про ті оптимістичні обіцянки. Та й вкриті лісом балки й болотисті низини Жовтих Вод підходили для таких цілей незрівнянно менше, аніж обшиті дубом і драповані сукном бенкетні зали, де можна було бундючно підкрутити вуса і вдарити острогою до мармурових плит підлоги, оповідаючи тендітній панночці із сяючими від захоплення очима про своє молодецьке лицарське життя, безкінечну відвагу, зрівняну лише з відвагою Гектора та Ахіллеса.

З табору Хмельницького пильно наглядали за будівництвом польських укріплень. Не забували й про зміцнення власних позицій – перед виставленими у три ряди і засипаними землею возами запорожці копали рів, влаштовували шанці, артилерійські позиції. Сам Богдан-Зиновій стояв на підвищенні, поблизу обкладеної мішками з піском нотшлянги. Поклавши правицю на руків'я цяцькованої золотом турецької шаблі, уважно слідкував за тим, що діялось у польському стані, де схожі на мурах копирсалися піхотинці й козаки, жовтувато-сивими ланцюжками тяглися пасма свіжовикопаної землі. Це був міцної статури п'ятдесятитрирічний чоловік, дещо вищого за середній зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками і невеликим, як для його літ, черевцем. На засмаглому обличчі застиг задумливий вираз, карі, вкриті сіточкою зморшок навкруг них, очі дивилися з ледь помітною втомою. По-шляхетному високе чоло перерізали дві глибокі зморшки. Круто вигнуті смолисті брови, прямий ніс і довгі, з тонкими пасмами сивини, вуса, під якими розташувалися тонкі, міцно стиснені губи і вольове підборіддя. Весь образ гетьмана свідчив про його внутрішню силу і рішучість людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений із червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срібним шиттям, видрова шапка з пером на діамантовій застібці, широкі червоні шаровари і жовті сап'янові чоботи. Наряд доповнювали золоті остроги і вкриті золотом піхви шаблі, виділяючи його на тлі сірих свитин, білих вишиванок або, у кращому випадку, вигорілого червоного сукна каптанів, що в них були зодягнені більшість козаків, або темних кирей кількох старшин, які знаходились поруч. З них хіба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, міг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дріб'язкам жодної уваги. Він ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табір, потім повернувся до своїх старшин.

– Пройдемося, панове полковники, – звернувся він до них глибоким і чистим голосом, який однаково міг належати як талановитому співаку, так і доброму промовцю. – Наглянемо за будівництвом табору, а заодно й погомоніти б не завадило. Геть намети такої ясної днини!

І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббиті із середини неструганим деревом шанці, захищені масивними дерев'яними щитами позиції гармат та шмигівниць, діжі з водою, пірамідки ядер, хитро влаштовані в землі сховища для пороху. Полковники, відставши на крок, прослідували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укріплення, які проминали. Через кілька хвилин, нарешті, звернувся до Кривоноса:

– Я думаю, Максиме, мортири потрібно знести з валу, заглибивши їх кроків на п'ять углиб табору. Можеш навіть за возами поставити. Навіщо вони стирчать зверху, немов бані церковні? Посадиш на валу одного гармаша, нехай він вогонь коригує. Решта ж обслуги буде під захистом, вірно кажу?

– Вірне діло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривоніс.

– Та води б більше в шанці та ще по мішку сухарів на кожен десяток козацтва не завадить.

– Сьогодні ж виконаємо, – озвався кремезний Півторакожуха. – Та тільки марно це, батьку. Хіба ж ми тут облогу витримувати маємо?

Богдан кинув на Півторакожуха швидкий погляд.

– Ні, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарі постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати.

– Слухаю! – виструнчився Півторакожуха.

Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потім зупинився і почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозі Потоцького.

– Нечаю, тут, здається, твої соколи оборону триматимуть?

– Мої, батьку, – виступив наперед Нечай.

– Ну то поставиш звідси по сто кроків праворуч і ліворуч ще по ряду возів, та міцніше їх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якірців[10] насієш. Та не бійся передати куті меду!

– Не пожаліємо, ваша ясновельможність! – з посмішкою відповів Нечай.

– Ет! А він сміється! – і собі посміхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав він Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полі перед табором. – І ліворуч від нього ще один. Їх гусарія не подолає, злякається коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз поміж цих двох ярочків сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарії потрібно очікувати. Вози у Півторакожуха візьмеш, йому не потрібні.

– Чому не потрібні? – стріпнувся Півторакожуха.

– Облоги ж не буде. Полковник промовчав.

– Добре. Жартую. Даси десятка два.

– Стільки дам.

– А в тебе як із возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси.

– Два десятки дам.

– Вирішено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козаків по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустіше.

Нечай, Півторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож біля нього залишився лише Кривоніс.

– Як міркуєш, Максиме, подужаємо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту білими хмарками далечінь неба над польським табором.

– Мусимо! – коротко рубонув Кривоніс. – Від Джеджалія не було новин?

– Були.

– Хороші?

– Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очікую побачити Филона у своєму обозі.

– Тоді, напевне, подужаємо, – Кривоніс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося.

Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса.

– Твоя правда. Однак і на Січі боки відлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаєш.

– Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зітхнув Кривоніс.

– Від Потоцького теж біжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реєстровців Переяславського полку на чолі із сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславців та білоцерківців теж перебіжить. А з ними й дехто з драгунів. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли від татарського бранця взнали, що з Тугай-беєм п'ятнадцять тисяч вершників і незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стіна пополотнів!

– Чи правду мовлять?

– Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборі своїх вух не мав? Мої люди те ж саме мало не слово в слово доносять.

– І про сорок тисяч татар?

– І про них.

– Значна сила.

– Значна. І маємо використати її найбільш ефективно. Починати сальву потрібно не пізніше, аніж завтра – не можемо дати ляхам докупи зібратися. Від вірних людей із Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'єднав свої хоругви з військом Калиновського, після чого на чолі семи тисяч важкої кінноти форсував Тясмин і став, очікуючи надвірні війська магнатів, котрі мають приєднатися. Напередодні до них підійшов Заславський з тисячею ландскнехтів, і Сенявський – ще тисяча. Тож маємо дев'ять тисяч добре озброєних і вивчених ворогів. Якщо вони поєднаються зі Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беєві татари.

– Ну, об'єднатися ми їм не дозволимо. А от щодо Тугай-бея, не зрадить?

– Біс його, чорта голомозого, знає. Вірою своєю клянеться слова дотриматись. Крім того, у нього теж вибір невеликий, має прямий наказ Іслам-Ґерая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, і не з маленьких. Думаю, якщо Тугай-бей хотів би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало.

Кривоніс ще раз зітхнув.

– І все ж більшу надію на Джеджалія покладаю. Немає їх довго…

– Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький і покрокував геть.

Полки Джеджалія підійшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутінків того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полків, на які так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рівняння в лавах зовсім поряд від передових укріплень польського табору, дружно вдарили з мушкетів у повітря, після чого повільно втягайся в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музики. Стан польських рейментарів після такої події найточніше було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке й дотепер переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. О, тепер для Стефана вони не були «синіми мухами», від яких він роздратовано відводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатої гусарії і закованими у броню ротами «чорних дияволів». Тепер це були шість тисяч чудових піхотинців. Дисциплінованих, хоробрих і невибагливих вояків, бойові якості яких знали й поважали далеко за межами Речі Посполитої. І ці шість тисяч тільки що продефілювали перед очима свого безталанного командира і поповнили ворожі ряди, роблячи і без того безрадісне становище авангарду коронного війська зовсім критичним.

Одразу ж після того, як було передано коня у руки джурам-татарчатам, Іван розшукав Джеджалія, від якого довідався, що Хмельницький вирішив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле військо поряд з полками Кривоноса, Півторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи їх у числі іншого і арматою. Нашвидку віддавши відповідні розпорядження старшині, Джеджалій поспішив на доповідь до гетьмана. Богун вирішив діяти не гаючись.

– Пане полковнику, – підступив він до Джеджалія.

– Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той.

– Зі мною сорок козаків з Вороновиці, дозволь пристати з ними до полку Нечая.

Полковник замислився.

– Не час тепер з полку в полк бігати. Ти що, з Охрімцем не в ладах?

– Це не так. Охрімець про все знає і не утримує…

– Тоді в чому ж справа?

Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподівано прийшов сам Охрімець, який взявся невідомо-звідки:

– Я, Филоне, кращого хорунжого аніж пан Іван, навіть уявити собі не можу. Проте скільки ж йому піді мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем він мало не змалечку побратим. Відпусти козака.

– Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалій і пішов, ледь помітний у сутінках, туди, де, освітлений яскравим полум'ям вогнищ і смолоскипів, білів намет гетьмана.

– Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику.

– Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрімець простягнуту руку. Іван на мить відчув суху міцну долоню. – Знаю тебе не один рік і бачу, що ти спроможний на більше, ніж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'єрними сходами тоді, коли на кону доля Батьківщини. Але то нісенітниці. Якщо людина спроможна повести за собою, має світлу голову, хоробре серце і вмілу руку, вона повинна зростати. Так і тільки так вона буде спроможна приносити найбільшу користь Україні. Тепер саме вдалий час. Одне слово, щасти тобі, Богуне. Не маю сумнівів – під рукою пана Данила ти досягнеш того, чого вартий.

– Але я зовсім не те мав на увазі! – розгублено мовив Іван. – Не власні амбіції штовхають мене на такий крок.

– Тоді що? – посміхнувся Охрімець.

– Зі мною Данилові куми Михайло, Петро та Филон. Нарешті він перший розповів мені про нашу змову й про батька Хмельницького. Поряд з ним я бився під Кумейками, поряд сидів на гребках під час морського походу, міряв милі промерзлих буджацьких степів. От чому я хотів би до Нечая, і інших причин тут немає.

– Щасти тобі, Іване, – повторив ще раз Охрімець і почав розкурювати люльку.

Через чверть години Богун на чолі козаків, які обрали його своїм чайковим отаманом, простував до тієї частини запорізького табору, де було розвернуто довірений Нечаєві полк. Козаки, вишикувавшись в колону по двоє, мовчки слідували за своїм отаманом, несучи на плечах мушкети і ратища списів, при поясі кожен мав шаблю, за поясом пара пістолів. Позаду торохкотіли три запряжені лошаками татарських гарби, у які ще в Кам'яному Затоні перевантажили припас із покинутої чайки, не забувши навіть вітрило, скриню і кілька порожніх діж (сухорлявий Тетерка рішуче відмовився їх залишити, мотивуючи: «У поході знадобиться!»).

Намет полковника Нечая стояв серед десятка менших наметів та навісів, кроків за сто від укріплень передньої лінії. Біля парусинової відлоги, з-під якої вибивалися промені жовтуватого світла, стояли на варті два чубатих запорожця, у заломлених на потилицю шапках, в одягнутих поверх вишиваних сорочок кільчастих панцирах. Невеличке Богунове військо розсілося круг кількох багать поблизу, а Іван попрямував до намету. Вартові пильно оглянули його, але пропустили без слів.

Посеред досить великого шатра, завішаного перськими килимами, стояв похідний розсувний стіл, на котрому, серед купи паперів, кількох срібних кубків і полумисків, стояв великий бронзовий шандал, у якому яскраво горіли вісім воскових свічок. Ще два дещо менших канделябри, на три свічки кожний, світили, один на великій, кованій залізом скрині, яка, очевидно, правила за лаву і похідне ліжко одночасно, другий прямо на почорнілій воловій шкурі однієї з трьох мідних полкових литавр, звалених недбало в кутку. Нечай, із закинутим за вухо оселедцем, у розстебненому каптані і м'яких турецьких чарухах[11] замість чобіт, схилився над столом, читаючи якогось листа зі зламаною сургучевою печаткою.

– Тут нічого нового! – кинув він до козака, який стояв поряд. – Вони нам байки розповідають та дурня з нас клеять. Тож візьми, Федоре, із собою ще двох хлопчаків поміцніше. Та тягни те падло до вогню, та візьми заліза розжареного, полоскотати мостивих панів!

Козак вишкірився рідкозубим ротом на знак згоди і вийшов з шатра, тільки тоді Нечай помітив Івана. Якусь мить стояв, немов не вірячи власним очам, потім кинувся до побратима і вхопив того в обійми.

– Іване! Друже мій дорогий! Та чи тебе я бачу?! – він випростав руки і відкинув назад голову, роздивляючись Богуна. – А я вже всі очі видивився… Так і думав: з Филоном ти. Ну як ти? Розповідай!

– Як завжди добре. Прийшов ось до тебе, пане полковнику, до реєстру проситися.

– Отакої! Та чи ти не в реєстрі?!

– Ну, – Богун поліз в кишеню за люлькою і скоро витяг, намацавши її і срібну тютюнницю. – Я у ляхів у реєстрі. А ти свій мати повинен… Одне слово… Бери тютюн, пригощайся. Одне слово, тут зі мною чотири десятки соколів, які мріють воювати у твоєму полку. Після того, як панів Барабаша та Караїмовича до пекла доправили, ми ані генеральної, ані полкової старшини не маємо, окрім Джеджалія. У тебе, я знаю, багато людей з Бару, мої теж звідтіля або з Вороновиці. До кого ж нам йти, як не до земляків?

– І добре зробили, що прийшли, люди дуже потрібні! А в нас тут все поспіхом, все бігом… Чорт забирай, нічого не встигаю!.. Ось, познайомлю тебе з моїм полковим осавулом. Мирон Кривуля, – Нечай вказав на замотану з ніг до голови у плащ постать, котру Богун одразу й не помітив, – осавул знаходився у затінку.

– Радий познайомитися, – простягнув руку Богун.

– Здоровий будь, пане Іване, – потиснув простягнуту руку Кривуля. – Та ми вже знайомі!

Іван придивився до обличчя осавула пильніше. Перед ним стояв, посміхаючись самими лиш очима, той самий козак, якого він зустрів у Кам'яному Затоні і який провів його до Джеджалія. Тільки тепер на ньому була не проста селянська одежа, а дорогий кармазин, а замість в'язанки хмизу – цяцькована камінням і золотою чеканкою шабля.

– Радий знову зустрітися! – схилив голову Кривуля.

– Взаємно, – стримано відповів Іван.

– Ну що ж, ось і зустрілися, привіталися… Ти вже не гнівись, Іване, але одразу ж до справ тебе прикличу, кожна хвилина дорога, – втрутився до розмови Нечай.

– Цілком у розпорядженні пана, – церемонно відказав Богун.

– Тоді до справ! Є тут у мене одна задумка, спробуємо здійснити. Тож дуже навіть добре, що ти прийшов саме тепер. У мене кожен мушкет на рахунку, а тут… – Нечай схилився над столом, махнувши рукою Івану, щоб той приєднувався. – Ось тут ми змалювали схему лядського обозу. Зі слів наших пластунів та їхніх полонених.

Богун слідом за побратимом придивився до великого аркуша паперу, на якому досить вдало було помічено розташування ворожого обозу, а також яри, пагорби і складки місцевості на полі майбутнього бою.

– Так, – пояснював Нечай. – Відстань від них до нас трохи більше двох верст. Табір мають добре укріплений для кругової оборони. Він, власне, являє собою подовжене коло, з півдня на північ двісті тридцять сажнів, зі сходу на захід дещо більше – близько трьохсот. Тут, – Нечай тицьнув пальцем в мапу, – на півдні, у валу залишено ворота, ще одні, менші, за сотню кроків від перших з боку річки. Те ж бачимо з протилежної сторони. Перед основним окопом чотири ряди передових шанців у вигляді дуги, відкритим боком спрямованої до нас… артилерія, гаківниці, тощо. Отже, окопалися ляхи славно. Але ми тут покумекали і маємо бажання уночі навідатися до них у гості. Передня лінія шанців надто вже висунута вперед, тож добра сотня козаків з малою арматою могла б без великих перешкод укріпитися там і деякий час обстрілювати решту шанців і навіть основний окоп.

– Добра думка, – розглянувши мапу, погодився Богун. – Тільки гусарська хоругва виб'є звідтам цих сміливців після першого ж зробленого ними залпу.

– Виб'є! Як тільки сонце зійде, обов'язково виб'є, – погодився Нечай. – Але нічого там до обіду сидіти. Крові лядської пустимо, по шанцях пошуруємо, мо', здобич яка. А як будемо відходити, засиплемо їх к бісу! То ти як? – подивився Нечай на Івана.

– Що я? – не зрозумів Богун.

– Поведеш сотню? – очі Данила дивилися цілком серйозно, без будь-якого натяку на жарт.

– Я вже казав: у мене сорок козаків. Даси своїх на допомогу, поведу.

– От і славно! Пане осавуле, – звернувся Нечай до Кривулі. – Маємо сотника для новоприбулих. Закінчимо з нічною вилазкою – вводь чоловіка у справи.

– Слухаю, – кивнув головою осавул.

Ще з півгодини вони втрьох обговорювали деталі майбутньої операції, після чого Богун рішуче піднявся.

– Добре, – мовив він твердо. – Піду до козаків, почнемо готуватися негайно. Скільки у мене має бути людей окрім тих, що мав дотепер?

Нечай запитливо подивився на Кривулю.

– Ранком було сто сімдесят три чоловіка. Тепер, можливо, більше. Я бачив ще дві валки прибули, селяни, міщани…

– Військо не дуже, Іване, – узяв Івана за плече Данило. – Але ти мусиш разом зі своїми реєстровцями скласти ядро цієї сотні. Розумієш, тепер ще не так помітно, але дуже скоро з волості ринуть до нас тисячі й тисячі посполитих. Ти це мусиш знати, сам працював. Тож маємо першочерговою ціллю зробити їх не розрізненими ватагами бунтівного хлопства, а добре підготовленим, озброєним і дисциплінованим військом. Про це день і ніч твердить гетьман, і у цьому наша перемога. Тож ваш нічний вихід, окрім цілей, про які ми говорили, має на меті трохи обстріляти новачків, дати понюхати їм пороху. Зробиш?

– Зроблю.

– Ну, не барись, до півночі маєте вийти.

Відлога намету різко відлетіла вбік і Іван побачив козака, якого перед початком їхньої розмови Нечай відрядив на допит якихось невідомих бранців.

– Що там? – наблизився до нього Нечай.

– Нічого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова їх з листами відряджено. Що в листах – не відають, на словах нічого передавати не велено.

– Добре питали?

– Куди вже добріше…

– Ну то на шибеницю ясних панів! Мені й без них відомо, куди вони йшли і за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе.

Під стрічку ворожих шанців, майже не помітних у темряві, підповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрію. Чорне мов смола небо, щільно посилане алмазами зірок, надійно приховувало під своєю ковдрою двісті п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, які скрадаючись просувалися до передових укріплень ворожого табору. Більшість зі сміливців була озброєна косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарілими ґнотовими самопалами. За три десятки кроків від передової охорони, почувши з темряви крик пугача, всі завмерли.

До Богуна підповз Михайло Нечипоренко (ще напередодні Іван нарешті взнав прізвища кумів Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прізвище Филона було Міщук, а Петра кликали Зінченком).

– Наче тихо, – прошепотів Михайло. – Тобто нас не помітили. Але в шанцях хтось є. Голоси чути, брязкіт.

– Звісна річ, – витер Богун рукавом спітніле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.

І, відкинувшись на спину, Іван завмер в очікуванні.

Дзвінка тиша навколо, лише загавкає час від часу в польському таборі собака, за ним ще кілька, після чого знову все замовкає. Час пливе повільно. Нарешті Іван зрозумів, що він ось уже кілька десятків хвилин не чує з шанців жодного звуку. Пора. Він повільно оголив шаблю.

– Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотів Богун.

Михайло лише змахнув чубом, підніс до рота складені долоні і пронизливо завив по-вовчи. Тієї ж миті, як і було домовлено, всі Богунові пластуни піднялися в повний зріст і мерщій кинулися в шанці, звідки незабаром почулися приглушені крики, тріск дерева і дзвін криці.

Іван, першим із сотні, скочив у окопи і, роздивившись довкола очима, які вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двоє жовнірів, які навіть не встигли осягнути, що з ними відбувається, впали, обливаючись кров'ю, щоб ніколи вже не піднятися. Третій, який стояв трохи далі і встиг вихопити з-за пояса пістолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, він враз осів на землю і тонко заверещав. Ще один короткий замах, і крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на відстані кількох десятків кроків праворуч і ліворуч від нього швидкоплинний бій вже припинився, козаки займали нову позицію, викидаючи з шанців побитих жовнірів.

– Лягай! – на повний голос скомандував він. – Усім залягти!

За мить рух у шанцях завмер і дуже вчасно – ляхи нарешті зрозуміли, що відбулося в них під носом, і зчинили цілу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнірів, порізаних щойно, жваво відповіли, і темнота ночі освітилася сотнями сполохів від вогню вогнепальної зброї. Скоро до мушкетів і самопалів з козацького боку до обстрілу приєднались кілька мортирок. Не дивлячись на крихітні розміри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу і третю лінію шанців десятками дутих стрілен. Завдяки їм мушкетний вогонь поляків значно послабшав, після чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято і вже за півгодини переробили укріплення для бою в потрібному напрямку, з флангів виставили сторожу і почали вести підкопи під основний периметр табору Потоцького. Відчувши, що військове щастя цієї ночі посміхається йому, Богун замислив підвести під польський табір кілька мінних ходів, щоб, заклавши в них потужні порохові заряди, здійняти в повітря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум і був у цілому непоганим, але його здійснення натрапило на несподівану перешкоду – ходи швидко наповнювались підземними водами, тож Іван був змушений відкликати землекопів. З новою силою зосередились на рушничній дуелі.

Захоплений битвою, Богун не одразу помітив, як небо на сході почало сіріти, передвіщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрію з чужих невідомих країв. Несло тепло своїх променів запорізьким степам. Помітно посвітлішало. Тепер стрільці бачили цілі, тож почали перестрілюватися ще з більшим азартом. Ще через годину, коли небо на сході стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарешті, дав наказ відходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящірки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без паніки відійшли. Не забули зруйнувати і шанці. Уже в таборі Богун підрахував здобич. Її склали двадцять три мушкети, три десятки пістолів, п'ятдесят шабель і дві гаківниці. Віддавши наказ розподілити зброю між новоприбулими, Іван поспішив до Нечая. Застав того в наметі.

– А, Іване, добре, що ти вже є, зараз поснідаємо.

Богун стомлено опустився на похідне ліжко в кутку. Лише тепер він відчув страшну втому – швидкий сорокамильний марш і ніч без сну остаточно вимотали його, тепер натруджене тіло вимагало відпочинку. Нечай одразу ж помітив його стан.

– Ти потерпи ще трішечки. Після сніданку маю намір познайомити тебе з гетьманом. Він уже запитував, хто це уночі ляхам веремію крутив. А після вже відпочинеш. Сьогодні, щоправда, будемо воювати. Але, я мислю, деякий час зможемо обійтися й без тебе.

Після нехитрого сніданку, який складався з гречаної саламахи, цибулі й копченого сала, вирушили до Хмельницького. Дорогою Нечай переповідав останні новини:

– Цієї ночі перебігли ще триста козаків від Душинського і Бруханського,[12] з ними кількадесят драгунів Чарнецького. Так що мостиві пани скоро самі залишаться свій табір боронити. Уночі не надто гаряче було?

– Та ні, – знизав плечима Іван. – Вони на нас не очікували.

– Багатьох втратив?

– Шістьох. Усі з новачків. Одинадцять поранених, але майже всі на ногах, лише двоє важкі.

– Могло б бути й гірше.

– Навряд.

– Перебіжчики всі як один твердять, що Потоцький до Тугай-бея послів шле, домовитися хоче. Розуміє, собака, що без них, чортів нехрещених, ми слабкі доки. От і має на меті татар якщо не на свій бік перетягти, то хоч принаймні від нас відхилити.

– А Тугай-бей що?

– Досі про все гетьману розповідав, мовляв, я від вас таємниць не маю. Але хто в ньому до кінця може бути впевненим? Хмельницькому у вічній дружбі клянеться, та ти сам здогадуєшся, що то за дружба…Тут друга біда. Потрібно скоріше ляха ламати. З волості чутки докочуються, що коронні гетьмани мають от-от сюди вирушити. Якщо вони поєднаються, велика кров нас чекає. Тож сьогодні й почнемо ламати… Ну ось ми й прийшли. Зачекай.

Вони спинилися поблизу намету, розбитого в самому центрі табору. Від решти шатрів він відрізнявся хіба що більшими розмірами і кількістю різного роду козацької старшини, козаків та джур, які щохвилини заходили й виходили крізь підняту догори відлогу. Крім того, поблизу гетьманського намету розташувалися кілька гармат, з тих, які ще не встигли розташуватися на окопі, вози з порохом, селітрою та свинцем. Заклопотані козаки біля вогнища відливали кулі, трохи поодалік від вогню стояв ручний млинок для пороху.

– Я доповім і покличу тебе, – підморгнув Іванові Нечай.

– Давай, зачекаю, – Богун одразу ж поліз за люлькою.

Хвилини через три після того, як зник у наметі, Данило знову виринув на вулицю.

– Ходімо, очікує.

Іван мовчки пройшов за Нечаєм.

Першим, що кинулось в очі, була надзвичайно проста обстановка в гетьманському наметі. Умеблювання складалося лише з похідного ліжка, стола і кількох лав. Над ліжком невеличкий килимок. На ньому лук, сагайдак зі стрілами, палаш, два пістолі. На окремому ослінчику в кутку срібна гетьманська булава. Сам гетьман сидів на лаві, поклавши руки на стіл, і диктував писарю, який розташувався навпроти. Той ретельно записував усе надиктоване, час від часу обмокуючи гусяче перо до срібного каламаря з чорнилом. Хмельницький, не дивлячись на ранню годину, був у чоботях, зашпиленому на всі ґудзики каптані, на голові мав шапку. Кинувши на Богуна уважний погляд, вказав на вільну лаву.

– Зачекайте трохи, панове-молодці, – мовив чистим густим басом і повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далі: тож цим засвідчую свою безмежну відданість його королівській милості, повагу до ідеалів шляхетного лицарства. Але чи може серце моє не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вірним слугою вашої милості? Чи можу залишатися деінде, як не на Запоріжжі, у таборі озброєних однодумців, коли вороги мої взяли собі за ціль зжити мене зо світу, не цураючись ні підлої зради, ані безсоромної брехні чи збройної сили? Коли вони безсоромно начхали на королівські привілеї, сплюндрувавши дідизну мою, Суботів, а мене, всупереч волі пана короля, хотіли піддати смерті без суду, не дивлячись на шляхетне походження вірного слуги королівської милості? Але заприсягаюся всім, що є дорогим моєму серцю, всім, що є святим для мене, твердим словом лицаря і шляхтича: єдино маю на меті, віддавшись долею в руку Господню, мати захист від ворогів моїх, а також захистити тверде слово його милості від свавільства магнатів, які лютими гаспидами отруюють чисте тіло Речі Посполитої, її золоту волю і справедливі закони. Dolor[13] душі моєї примушує мене здіймати зброю лише тому, що patientia[14] вичерпано. Навіки вірний слуга його королівської милості, гетьман Війська його королівської милості Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборі на Жовтих Водах.

Ще деякий час у тиші, яка зацарювала в наметі, чулось рипіння пера по паперу. Нарешті писар зітхнув і підняв голову. Швидко перебіг очима написане, посипав тальком зі срібного ріжка і передав лист Хмельницькому. Гетьман швидко поставив внизу аркуша свій розмашистий підпис, звернув його в сувій, і притиснув до сургучу, завбачливо піднесеного писарем, свою гербову печатку.

– Можеш відсилати, – сказав Хмельницький писарю. Той схилив голову і тихцем вийшов з намету.

– Такі ось справи, панове, – звернувся нарешті Хмельницький до козаків. – Однією рукою мусимо шаблю тримати, другою листи про відданість королеві писати. Навіть якщо для пана Володислава вони ламаного гроша не варті, все одно мусимо. Адже головне для нашої справи – виграти час… Ну то що в тебе, пане Даниле?

– Іван Богун, батьку. Твій новий сотник, колишній сотенний хорунжий у полковника Крутія. З нами от уже другий рік, а нещодавно допомагав Джеджалію в Кам'яному Затоні.

Хмельницький піднявся з-за столу і зробив крок назустріч Івану, Богун піднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку.

– Чував про тебе, чоловіче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цієї ночі ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посміхнувся.

– Я, батьку, маю такий гріх, – посміхнувся у відповідь Богун.

– То не гріх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотів би з тобою, пане сотнику, кількома словами перемовитися.

– Слухаю, ваша ясновельможність, – Іван сів на лаву, виклавши піхви з шаблею на коліна.

– Дивно, що раніше Бог не дав нагоди з тобою зустрітися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповідав, а йому маю віру, як самому собі. Каже він, що маєш ти, Богуне, палке серце і готовий покласти життя за Україну?

– На мить не завагаюсь! – твердо відповів Богун.

– Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхів з часів Павлюка-Бута?

– Раніше, батьку, значно раніше.

– Дозволь же запитати в тебе: чому?

Богун звів на Хмельницького погляд палаючих очей:

– Коли до доброго господаря на подвір'я вдираються розбишаки, ламають двері, виводять зі стайні коня, а з хліва дійну корову, таких людей неможливо назвати сусідами, то є розбишаки! Коли з храму Божого знімають дзвони, а його віддають під корчму нечестивому жиду, це є не що інше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогін і плач здіймаються над нивами, котрі вже не належать хліборобу, ріками, де риба є власністю магната, лісами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вільно козаку коня попасти, тоді не може бути в серці нічого, окрім ненависті, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Україна, благає захисту. Ось і відповідь на твоє запитання!

– Добра відповідь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволі вони над нами познущалися! Доволі кров'ю козацькою майдани у Львові, Кракові та Варшаві поливали, головами зацного рицарства стіни своїх цитаделей увінчували. Слухай лишень! – і він, підхопившись, відшукав серед купи книг у кутку намету великий фоліант у темних пергаментних палітурках. Розкривши його за допомогою однієї з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесовані, і їм, переламавши щохвилинно руки і ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарівський, Бутрим, Запалій; обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на стовпи. Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті цвяхами до дошок, облитих смолою і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда роздерті сталевими кігтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані. Жони та діти страждальців оних, побачивши страту, наповнювали повітря галасом своїм і риданням, але скоро замовкли. Жонам сім, відрізавши груди, перерубали їх всіх до ноги, а сосцями їхніми били чоловіків, які ще живими перебували, по обличчях їх; дітей, що залишилися без матерів і повзали між їх трупів, пересмажили всіх на очах батьків їх на залізних решітках, під коїми підкидували вугілля і роздували шапками та мітлами…»[15]

Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стіл.

– Ось такі реєстри Ярема Вишневецький складає, аби потім почитати на дозвіллі. Усіх! Усіх їх знав, за столом, як от з вами, сидів! Вірно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я від себе додам: кровопивці і загарбники. Тож мусимо з вами сили і навіть життя не шкодувати, а погань цю з України викинути!

Кілька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосі його вже не було металу, який дзвенів щойно:

– Люди в тебе надійні, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власній шкірі відчули, якщо не побоялися до нас крізь Дике Поле, Кодак і лядські чати кинутися. Нікого не злякалися. Даси їм відчути, що добра голова над ними, у вогонь і воду за тобою підуть. Зі зброєю як?

– Рушниць немає майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрі з киями, з косами.

– Таке в нас поки що військо, – зітхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас військовий, китайку на онучі останній сіромаха отримає. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз і будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш. Від мене особисто, Богуне, отримаєш два десятки самопалів, усе, що тепер можу.

– Дякую, батьку.

– Ділом подякуєш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

На вулиці Івана наздогнав гетьманський джура.

– Його ясновельможність наказали… Куди рушниці?

– До мене в обоз тягніть, – відповів за Івана Нечай. – Ми собі розберемося.

Доки друзі крокували крізь табір, козаки вже закінчували сніданок, застібали жупани, брали зброю і йшли до окопу, очікуючи на своїх бойових місцях гасла до початку битви. Від табору Потоцького вітерець доносив спів сурем, крики команд, дзвін заліза.

Пишні польські хоругви почали вистроюватись перед шанцями, у яких вночі погосподарював Богун, коли сонце піднялося вже досить високо над обрієм і почало припікати зовсім по-літньому. Здавалось, навіть само денне світило було здивоване разючою картиною, що відкрилася йому на зазвичай безлюдних просторах степу. Весело позирало воно на полки, які готувалися до жорстокої борні.

Один за одним реґіменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга і Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою і низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтої. До них приєдналися залишки полків Душинського і Бруханського. Шляхта гарячіла коней, високо здіймаючи знамена та значки з родовими гербами. Її ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи віденських, нюрнберзьких майстрів, навіть зброярів далекого іспанського Толедо. Яскраво полум'яніли ті ряди багрянцем дорогих шат, різнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кінськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бій ідуть гонорові пани, а зібралися тут задля бучного параду. Але бачило світило непомітні з козацького окопу натовпи озброєної челяді польських панів, і тому воно, на відміну від необстріляних новобранців козацького війська, не вважало, що вся армія Стефана Потоцького виглядає, як перші його шеренги. Польські сурмачі ні на мить не замовкали, за їх допомогою полки, хоругви, роти і сотні виконували складні еволюції, демонструючи виправку і залізну дисципліну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лічені хвилини.

Дещо простіше виглядали війська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, які вишикувалися навпроти коронного війська, було значно менше блискучих панцирів, підбитих дорогим хутром багряних плащів, золотих галунів, срібних блях та медальйонів на конях, султанів на шоломах і місюрках вершників. Проте, якщо придивитися уважніше, під зовнішньою простотою козацьких нарядів ховалися вороновані кільчасті панцирі, потемнілі від часу і десятків бойовищ, але не менш надійні від того, лати і шоломи. Дужі козацькі руки верхівців з комонних сотень звично стискали вкриті змійками різнобарвних візерунків ратища довгих списів, руків'я кривих турецьких шабель і хижих бойових молотків-келепів. Піхотні батави наїжачилися мушкетними стволами, стрілами луків і куш.[16] Перед першою шеренгою піхотинців, з проміжками у десять кроків, вишикувалися заряджені шротом шмигівниці.

Хмельницький, у супроводі Кривоноса, Нечая, Джеджалія і Криси, їхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своєї армії і досвідченим оком помічав ті самі незначні деталі, які виказували приховану силу козацького воїнства. І жодного сумніву, жодного вагання не мав гетьман, ні на мить не здалося йому, що його військо слабкіше за армаду Потоцького. Ці люди не поступляться в хоробрості бундючному жовнірству, навіть лицарським традиціям шляхти. А що стосується військових хитрощів, витривалості та самопожертви, тут їм не може бути рівних. Вдивляючись уважним поглядом в суворі обличчя запорожців, реєстровиків і покозаченого поспільства, він не бачив в їхніх очах страху або вагань, була там лише безмірна відвага, любов до батьківщини і ненависть до тих, хто все життя пригноблював їх волелюбні буйні характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподіваючись стерти їх усіх з лона рідної землі.

– Скажи їм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очікують на нього. З ним вони згодні йти до перемоги або смерті!

– Так, – захриплим від хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смерті!

І розлігся над щільними козацькими рядами його зміцнілий враз голос. Поніс у серце кожному все те, що роками накипало в душі у гетьмана. Про що мріяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воєводств Великопольщі і сидячи біля багаття серед безкінечних просторів Дикого Поля. Що відчував і не міг висловити під час прийомів у королівському палаці або у вітальні коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без діла серед садів, нив та пасік рідного Суботова, і про що мріяв, коли зустрічав перших однодумців у занесених снігами куренях на Томаківці. Про рідну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своєї власної землі, якого вона завжди була спроможна обдарувати і обдаровувала щедро плодами його чесної праці. Про святу віру предків козацької нації, велику і могутню у своїй безмірній доброті, любові до ближнього та примиренні перед будь-якими випробуваннями, які посилає Всевишній. Про козацьку вольницю, що з давніх-давен захищає українську землю і православну віру, не жалкуючи крові і самого життя задля ідеалів, близьких серцю кожного українця. І жаданою вологою серед спекотної пустелі падали Богданові слова у свідомість справжніх патріотів, готових скласти непокірні голови радше, аніж скоритися гнобителям, стати невільниками на своїй рідній землі, забути віру предків, прийнявши з рук єзуїтів ненависний православному серцю римський обряд. Сліпучими самоцвітами сповнювали душі тих, хто вважав себе вільним козаком, ті слова. Запалювали праведний гнів до іноземців, які зазіхнули на свята святих кожного козака – обирання власної старшини вільними голосами при арматі, бути вільним подібно до степового вітру, незалежним від рішень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами.

Громом здійнялися крики вітання гетьману, над густими козацькими рядами злетіли в повітря тисячі шапок. А за мить вже полетіли в бій комонні сотні, твердим кроком пішли назустріч ворогу рівні батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивільнивши до небес нечувану хвилю праведного гніву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зім'яли блискучі гусарські ряди, використовуючи раптовість та свою чисельну перевагу, втягнули їх у запеклий шабельний бій, щоб за мить відринути і вдарити в іншому місці, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стріл…

До пізнього вечора тяглися запеклі бої на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилаті гусари на козацькі сотні, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники і ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щільно, що годі було й роздивитися якісь окремі деталі серед безумства битви. Польські гармаші не шкодували ні куль, ні пороху, ні картечі, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерійським вогнем. Іноді цілими десятками виривали з козацьких батав бійців, заливаючи яскравим багрянцем великі плями на смарагдовому килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило вперши лікті у стегна. Так не поворухнувшись просидів не менше чверті години. Не чув навіть, як зашурхотіла відлога шатра, коли один з гайдуків ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарешті підняв голову, в очах його, окрім втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинців, які виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмістра Чарнецького. Очікувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбранні, що його, очевидно, встиг вже поміняти після бою, переступив поріг за хвилину.

– Сідайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цілком конфіденційну розмову.

– Цілком до послуг вашої милості! – мотнув головою Чарнецький і сів на вказане місце.

Кілька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову і сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав своє відображення в дзеркалі. Нарешті зітхнув і поглянув на Чарнецького:

– Пане ротмістре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений і я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподівався на такий нещасливий вигин долі! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!

– Прошу помітити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам під час битви, – Чарнецький, на відміну від Стефана, був спокійним та врівноваженим. – Але смію вас завірити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборі, крім того ми, стонадцять кіп дзяблів, лицарі! Нам звично дивитися в очі смерті. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.

– То так, проше пана, – поспішив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумієте, я хочу бути зрозумілим… Щоб ви зрозуміли мене…

– Я розумію вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову і в очах його зблиснули насмішкуваті вогники, яких, утім, схвильований Стефан не міг помітити. – Ви сподівалися на… гм, на дещо інший перебіг подій. Вам наш похід здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути відвертими і визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степів, які завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати більше. Крім того, ми тепер у меншості, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17] не виявив бажання прислухатись до порад людей, які ніколи не порадять поганого. Co modo[18] наш регімент складався більшою мірою з вовків, яких, як відомо, скільки не годуй… Результат не примусив на себе довго очікувати. Крім того, я змушений засмутити вас ще більше. Не далі як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, проміж іншим, повідомляється про прихід на допомогу Хмельницькому сорокатисячної орди на чолі з самим ханом, Іслам-Ґераєм.

– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.

– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.

– Прошу?

– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному для нас світлі. Мовляв, згідно договору з Високою Портою, Річ Посполита заборонила козакам розбійницький похід на Чорне море. А ті лотри, у відповідь на дотримання нами угод, об'єдналися з татарами і загрожують Польщі громадянською війною. Тут ставка на те, що султан пам'ятає наші недавні домовини з Венецією та Папським престолом щодо війни з Туреччиною, точніше, їхні негативні наслідки. А оскільки руки падишаха зв'язані вічними негараздами в територіальних суперечках з Персією, він намагатиметься не псувати стосунків з Варшавою і натисне на Іслам-Ґерая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викрадені Хмельницьким у Барабаша королівські грамоти.

Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.

– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!

– Дякую.

– Але, пшепрашам, то не є комплімент!

– Що ж тоді?

– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!

– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.

Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.

– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зітханням вимовив він. – Власне, й про це я хотів… порадитися.

Чарнецький підбадьорливо махнув головою.

– Радий що ми з вами змогли порозумітися. Що ж, яких заходів ви плануєте вжити? Маю надію, ви розумієте – в ситуації, яка склалася, було б цілковитим безумством намагатися відійти на з'єднання із силами його ясновельможності коронного гетьмана?

– Так, я усвідомлюю.

– Тож…

– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беєм.

У виразі обличчя Чарнецького годі було й помітити лукавство чи будь-що, окрім праведного обурення.

– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважає себе шляхтичем, звик діяти супроти ординців своїм мечем, а не за допомогою політичних реверансів!

Потоцький пополотнів ще більше.

– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?

– О, ні! В жодному разі! Це являло б собою ще більше приниження. Крім того, з такої справи годі сподіватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрі бачать червоне навіть там, де його немає.

– Молю вас, пане Чарнецький, підкажіть вихід, і я ваш боржник довіку! – палко вигукнув Стефан.

Чарнецький обвів поглядом розкішні нутрощі шатра. Перські килими на стінах і на долівці, вишукані меблі у надмірній кількості, цілий оберемок шовкової білизни на постелі, золоті канделябри у вигляді маленьких амурів, які натягували тятиви своїх крихітних луків; розкішні пахощі парфумів та ароматичних свічок. Так, цей шмаркач їхав не на війну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У свої двадцять шість він отримав призначення командувати реґіментом коронного війська, тоді як сам Чарнецький, котрий присвятив королівській службі більше ніж двадцять років, всього лише ротмістр у його війську, гірше, поручник при особі ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потім і коронного гетьмана, то є велике щастя. Але не всі ж стусани на голову ротмістра Чарнецького! Так, він прекрасно розуміє: єдиний вихід для них зараз, – це можливість домовитись з татарами і за будь-яку ціну втримати їх від сприяння Хмельницькому. У такому разі вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кінноті й зламати хребта здрайцю. Правда, невідомо, що принесуть ті самі переговори. Тож нехай ініціатива непопулярних серед шляхетних кіл домовин з кочівниками, а якщо вони, ці самі домовини, вийдуть з-під контролю, то і цей факт, нехай все буде пов'язано з іменем Стефана Потоцького. Про що ротмістр його королівської милості Чарнецький і розповість при нагоді вельможному панству, доповнивши розповідь саме такими подробицями, на які заслуговує цей нездара, котрий уявив себе Гаєм Юлієм Цезарем.

– Вихід ви назвали самі, – нарешті озвався Чарнецький голосом, у якому бриніли нотки щирої дружби. – Звичайно, вихід не найкращий для хороброго лицаря, але… Ні, мовчіть, мовчіть! – замахав він руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся від образи. – Все розумію, все! Виключно pro bono publico.[19] Пан Єзус відвернув від нас своє обличчя, і то єдине пояснення усіх наших бід.

– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Моє серце і мої діяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуємо домовитися з Тугай-беєм?

– Вимушені! Ви вимушені на це злою насмішкою долі, бачить Бог!

– На Бога, пане ротмістре, допоможіть мені в цій справі, адже всім відомий ваш дипломатичний талант!

Чарнецький встав.

– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.

– О! Ви не уявляєте, наскільки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!

– Ну що ви. Мій гонор не дозволить мені наживати дивіденди на… гм, на такій справі. Хіба що якісь дрібниці. Так, аби дати пану привід не почувати себе боржником… Тепер про справу. Мені потрібні помічники. Краще зі всіх, ким ми маємо можливість розпорядитися, тут підійдуть, на мою думку, пани Войнилович і Бруханський. Крім того, знадобляться гроші, ну і, звичайно, обіцянки. Обіцянки про ще більші гроші. І для початку піднесемо в дар псявірі кілька негівських огирів і багату зброю. Татари цінують надзвичайно як перше, так і друге.

Потоцький розвів руками:

– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такої делікатної для нас справи.

– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собі піти, щоб зайнятися задуманим.

– Так! Не смію затримувати вас навіть на мить.

Коли відлога намету заховала за собою постать ротмістра Чарнецького, Стефан з полегшенням зітхнув. Як добре, що є на кого покластися у важку мить, що є люди, які зрозуміють і підтримають, коли він, Стефан, потребує того найбільше. Настрій помітно поліпшився, і Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стіл, а сам, очікуючи на вечерю, налив собі чималенький кубок угорського і звалився з ним у постіль.

Сотня Богуна, ще не повністю сформована і погано озброєна, опинилася під час битви на дільниці, яка витримала на собі чи не найважчі удари гусарії, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмірною хоробрістю, забувши про безсонну ніч і втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очі, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козаків і вчорашніх селян до бою. Поряд з ними пліч-о-пліч зустрічав лавину ворожої кінноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигівниці, щоб шквалом картечі допомогти необстріляним новачкам витримати нищівний удар гусарських списів. Його турецький панцир і гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в житті котрогось із шляхетного панства. О, тисячу разів був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинстві Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змії, разюча, немов блискавка, і несподівана, як удар долі, його шабля примушувала розширюватись від страху очі бувалих рубак з польського лицарства. Його пістолі не хибили, а могутній голос наповнював хоробрістю серця козаків. Разючій енергії Богуна дивувалися навіть Кривоніс та Хмельницький, від чиєї уваги не заховалася мужня поведінка нового сотника.

Навіть коли нічна темрява припинила кровопролиття, а в шатрі Потоцького саме відбувалася розмова польського рейментаря з ротмістром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотенні справи. Сидячи просто біля вогнища, він, підклавши під аркуш паперу шматок дошки, складав реєстр козаків своєї сотні. Один за одним підходили козаки до вогнища, називали свої прізвища, відповідали на кілька запитань і займали свої місця серед возів, вогнищ, навісів і виставлених у піраміди ратищ та мушкетів.

– Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван.

– Данилом кличуть, Пилипенко…

– Звідкіля родом?

– З Черкас.

– Козак?

– Ні, ваш мость, з поспільства.

– До нас що привело?

– Несила на пана й жида спину гнути. Так кляті сала за шкіру залили, що хоч головою до стіни…

– Не треба головою до стіни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал є?

– Та де там! Але бачить Бог, від мого кола сьогодні славно тріщали шляхетні кістки! – Пилипенко багатозначно зважив у руці чималенького грубо обтесаного кола.

Іван посміхнувся:

– А ти, чоловіче, силою, бачу, не обділений. Тут і кінські кістки затріщать!

– А таки тріщали, – шморгнув носом Пилипенко під гучний регіт оточуючих.

– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинішніх трофеях замашну бастарду. Якраз під твою руку. Михаиле!

– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.

– Тримай, козаче!

– Та селянин я…

– А я кажу – козак!

Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:

– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.

– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.

За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.

– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.

– Усіх нагодували.

– То добре. З припасами Нечай допоміг?

– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!

Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.

– Давай, що там у тебе…

Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.

Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.

– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.

– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.

– До себе не кликав?

– Кликав.

– А ти що ж?

– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.

– Справа твоя, але ж кум…

– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.

– З чого ти взяв? – здивувався Богун.

– Чому ж відсилаєш до Данила?

Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.

– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?

– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.

– У кому ж?

– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.

– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.

– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.

– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!

До вогнища підійшов озброєний мушкетом козак.

– Пане сотнику, до вас якийсь чоловік, – неголосно доповів він.

– Хто ще?

Козак знизав плечима:

– Не відаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, і крапка.

– Пустіть, – коротко наказав Іван.

За хвилину перед Богуном стояв літній чолов'яга в потертій свитині, сивих полотняних шароварах і баранячого хутра шапці. При боці шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У погляді його сумовитих очей Богуну привиділось щось знайоме.

– Чолом тобі, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж відчувалися знайомі нотки.

– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповідай, що привело тебе до мене такої пізньої пори?

Козак якусь мить розглядав Івана, потім полегшено зітхнув.

– Таки знайшов. Адже я ні імені твого не знав, ані прізвища. Не пам'ятаєш?

Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразні очі і довгасте підборіддя з тонкими вустами. Де ж він міг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вітерець, запобігливий служка в шинку, який після кількох чарок оковитої, піднесених Нечаєм, оповів свою сумну історію… Невже він?

– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.

– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподівався.

– Це було нескладно, чоловіче. Ну, оповідай, що до мене привело?

Коваль лише знизав плечима:

– Прийми в сотню.

Іван випустив кільце тютюнового диму і подивився в очі Ковалеві.

– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твій шинкар?

Коваль раптом спохмурнів.

– А що шинкар? Я свій борг віддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосі прибулого чувся такий біль і погано прихована злість, що Богуну на мить стало не по собі.

– Візьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмішку тобі пригадав. А Одарка твоя як, видужала?

– Немає Одарки. Віддала Богові душу. Від тієї пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кілька тижнів і прожила.

Коваль, вимовивши ті слова, якось одразу перемінився. На обличчі заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука підсвідомо стиснула руків'я шаблі.

– Велика колотнеча тоді зчинилася, коли ти, пане сотнику, дівку з палацу вивіз. День і ніч гетьманські пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конєцпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав із двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвір'я витяг… Жид тоді на мене пальцем і показав, мовляв з вами шептався, підбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потім з різким стуком вкинув її назад. – А далі… Далі мене в підземелля. Три тижні товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навіть якби знав, не сказав би! Така мене тоді злість взяла пекельна! Не від болю вив я, коли Олександрові посіпаки мені чобітьми ребра рахували, ні! Від того, вашмость, що не міг я йому, упиреві, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..

А за три тижні випустили. Не знаю, яка муха Конєцпольського вкусила, тільки звелів він мене відпустити, дав кожуха і десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка відібрала життя моїх дітей, кинула мені, немов кістку собаці, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити ті гроші й неодмінно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крізь натовп його пахолків. Здорові відгодовані гайдуки проти мене одного, у якому після гетьманської гостинності душа ледь-ледь тіла трималася…

А від Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я її і знайшов у комірчині на задньому дворі жидівської господи, де лежала відколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неї нікого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби раніше… Рани їй на руках поятрилися, лихоманка…

Деякий час Коваль мовчав. Потім перевів подих, мало не схлипнув, після чого продовжив:

– Коли поховав її біля Филона та Оленки, я витратив на панахиду та поминки кляті гроші, уночі розпоров Мойсаху черево косою і подався на Запоріжжя. Відтоді й переховувався по лугах та плавнях. А коли про Хмеля почув, зрозумів – це моя жадана нагода із собакою Конєцпольським порахуватись. А тебе знайшов, тому що навік у пам'яті твої слова закарбувалися, мовляв, настане час, і ми запитаємо в нього за всі наші кривди. Тож веди, сотнику, і ти побачиш – Іван Коваль не лише за жидівськими баняками дивитися ладен!

Коли Коваль нарешті замовк, Богун рвучко піднявся і простягнув йому руку. У відповідь відчув потиск міцної жилавої руки. Руки, яка звикла до важкої праці, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловіка.

– Я не виню нікого, окрім них… Нікого! – вимовив Коваль.

Далеко за північ ліг відпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навіть після безсонної ночі й неймовірно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван і дивився в чорне, засіяне діамантовим пилом Чумацького Шляху і вогниками зірок небо і пригадував ту мандрівку до Бару, про яку мимоволі нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скільки ж часу минуло відтоді? І несподівано, примушуючи Івана звести голову від м'якого лежака, на тлі зоряного неба постав світлий образ коханої. Важка русява коса, усміхнені лагідні очі, ямочки на свіжому рум'янці щічок. Кольору стиглої калини жадані вуста… Уявний портрет перед очима був таким чітким і повним життя, що у Івана защеміло серце.

– Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотів Іван неслухняними губами.

Серед цієї безкінечної ночі, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового шляху через поневолену поляками Україну, він до болю чітко відчув, як далеко він від неї, такої любої, такої жаданої. Каменем на серці раптом повисли сотні верст звивистих, порослих рідкою прибитою травою шляхів. Недовго, зовсім недовго продовжувалося їхнє вистраждане за стільки років щастя. А що ж там попереду? Як хочеться зазирнути за сиву пелену таємничого майбуття! Утім… не так це! Чи не щастям для того ж Коваля було незнання майбутнього кілька років тому? І від такої думки Богун мимоволі здригнувся. Помилуй нас, Отець Небесний… І губи гаряче зашепотіли молитву. Як же добре, що тепер ніч, що нічий сторонній погляд не може помітити його тривожний вираз обличчя, муку в сірих очах. Ні, не потрібно знати майбутнього! Нехай все пливе за своїм звичаєм А з Ганною він може поспілкуватися й в уяві, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаєш.

– Здрастуй, зіронько моя ясна, голубко моя, квіточко весіння, – тремтять в уяві власні слова.

А у вухах майже реально дзвенить піснею весняних струмків до болю знайомий голос:

– Лицарю мій, сокіл ясний! Як же стомилася я без тебе!

– І я теж, серденько. У гущавині лісу мені вважається твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечінь, у подиху степового вітру відчуваю пахощі твого волосся. З безодні зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмішка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обійняти тебе, пригорнувши до серця.

– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у своє серце нудьги й печалі. Посміхайся! Посміхайся так, як ти вмієш, коли лукаві вогники виграють у твоїх очах, коли ясне чоло твоє розгладжується, а міцні руки лагідно, немов пір'їна, лежать на моїх плечах. Так! Ми зустрінемось, козаче мій любий, нам ніщо не зможе завадити, саме тому посміхайся.

– Я не буду сумувати! Хіба ж можу носити в серці нудьгу та печаль, коли в мене є ти. Лише важко усвідомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого і важкого шляху крізь війну і кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцінна.

– А пам'ятаєш ту заметіль?

– Звичайно, пам'ятаю!

– Пам'ятаєш, як хотів сварити мене?

– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби коні збились з дороги, коли згадував палаючі, жадібні до крові від страшного голоду очі вовків у гущавині.

– Не хвилюйся за мене, мій любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберіг тебе від кулі гарячої, від шаблі гострої. Молю і день і ніч, щоб дав нам зустрітися, щоб не відбирав одне в одного, і вірю, що Він почує мою гарячу молитву. Настане щаслива година і ми будемо поряд, ти і я. І ніщо у світі не зможе нас розлучити!

– І я вірю, Ганно. Інакше і не буває, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаємо все наше життя від початку?

– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопі, серед палаючої золотої клітки, якою був для мене сераль Ахмеда-паші.

– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого міста, серед зойків і грому пострілів, серед дзвону оскаженілої криці. Адже справжнє почуття не може з'явитися на світ у тихій заводі. Ні, йому потрібне ревіння бурі, удари несамовитого вітру і нестійкість ґрунту під ногами. Лише сильний вітер здатен перетворити слабку іскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрасті. Саме тому Ми народилися тієї миті.

– І ти купив мене за кухоль горілки.

– Я був змушений, інакше б кров побратима навіки прокляла наш союз.

– Не виправдовуйся любий, я не дорікаю тобі, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.

– А після того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…

– Мені було страшно тоді, любий. Та чорна безодня…

– О, вибач, вибач мені, зіронько ясна!

– Я не могла загинути тоді. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвідомили того в буремному морі.

– І значно пізніше.

– Так, значно пізніше. У розкоші палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетів, прийомів і залицянь іменитих кавалерів, оглухнувши від дзвону золота і упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очікуючи, коли її пробудять від сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мій лицарю, насолоджувався піснею мечів, забуваючи, що Ми народилися.

– Жодного дня, миті одної не дозволив собі забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю України. Хіба я міг не почути їх сурму? Хіба міг у погоні за власним щастям покинути лави борців?

– А пам'ятаєш ту ніч, коли ми зустрілися на мурі дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як і зараз? Ти був наївним і щирим… А потім пообіцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоєю… Вічний борець, вічний мандрівник… Тоді я думала, що бачу тебе востаннє, адже на мене очікували заручини. А ще невдовзі моя половинка Нас прокинулась. Несподівано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою і усвідомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що наші стежки розійшлися навік.

– Загрубіле у боях серце козацьке не відчувало твого поклику, люба… Але у снах і наяву приходив до мене світлий твій образ. Приходив, обпікаючи неземною красою і лякаючи недосяжністю…

– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хіба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубілим? Ти лише стомився, мій лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…

І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своєю рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усміхнений образ на тлі загадкового Чумацького Шляху.

На світанку Хмельницький прийняв рішення атакувати польський табір силами запорізької і татарської кінноти, одночасно віддавши наказ полкам Нечая і Кривоноса шикуватися в каре для піхотного штурму. Січові гармаші, зачувши добру справу, почали завзято обстрілювати шанці Потоцького дутими стрільнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли білі стовпчики вибухів, за якими почувся ледве вловимий на відстані крик. В окулярах далекозорих труб заметушилися жовніри, впали перші поранені.

Богун на чолі сотні зайняв своє місце в строю, поряд з рештою піхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброєних довгими двосаженними списами козаків перших трьох шеренг, перед якими стояли дві даровані Данилом шмигівниці і десяток важких, засипаних землею возів, на котрих було влаштовано дощані щити для захисту від ворожих куль і картечі. Повернувши голову, Іван помітив Михайла. Новопризначений осавула щось діловито пояснював козакам, ті уважно слухали, кивали погоджуючись головами. Богун прислухався.

– Стояти, пани-молодці, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убік, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти і крокувати вперед. Уся увага на кінчику списа. Ваше життя на кінчику списа, а решта просто гамір і пил. Коли ти відчуєш, що тебе дістали, посміхайся! Ти вже у кращому світі!

Помітивши Богуна, Михайло підійшов до нього.

– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вірять тобі.

– Ні, пане сотнику, вони вірять тобі і Хмельницькому, тому ладні померти.

– Усі помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози із землею.

– Так, уночі… У деякі з возів ми колів наставили, здалеку зійдуть за шмигівниці. А за кожним возом по п'ять козаків з мушкетами, нехай підсипають ляхам перцю.

– Добре, Михаиле, добре. Тільки щоб дружно, єдиною лавою… Нам би до окопу дійти, а там уже на шаблі.

– Дійдемо, пане сотнику. Хлопці – вогонь, у діло просяться так, що не спиниш!

До Богуна підскочив на швидконогому конику полковницький джура.

– Пан полковник просять до себе…

– Зараз буду, – хитнув головою Богун.

Нечая Іван знайшов на пагорбі, який дещо здіймався над улоговиною річки Жовтої, на березі якої розташувалися супротивні табори, і який займало ліве крило козацького піхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого і бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приєдналися й кілька досить багато вбраних татар, котрі, судячи зі всього, прибули від Тугай-бея для координування дій своєї кінноти з рештою повстанського війська. Тієї самої миті, коли Богун, притримуючи шаблю, піднімався на пагорб, Тугай-бей, приклавши руку до своєї величезної чалми, поглядав на польський табір, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзі був зодягнений оксамитовий кунтуш, з-під якого блищала кольчуга, на ногах Тугай-бей мав широкі зелені шаровари і червоні сап'янові чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишністю срібних бляшок, золотого галуна і дорогої лакованої шкіри.

Нечай знаходився дещо поодаль від гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табір Потоцького в далекозору трубу.

– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Іванові руку. – Як там у тебе?

– Усе добре. До бою готові, – коротко відрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потім і Кривоносу.

– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривоніс на вози із землею та дерев'яними крилами.

– Та от, трохи батаву від куль та картечі прикриємо…

– Молодець! – посміхнувся Нечай. – Казав я тобі, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну ніби шмигівниці!

– А тут, Даниле, якраз і не моя заслуга. То осавул мій таку армату винайшов.

– Усе одно молодці, – похитав Нечай головою, – бідний думкою багатіє! А в мене новини для тебе, тому й викликав.

– Новини? – враз насторожився Іван. – Які ще новини?

– А чому ж так насторожився? – Данило загадково підморгнув. – Та хороші, хороші! Уночі чотириста шабель запорізького війська прибули пану гетьману на підмогу, все охочекомонні. А привів їх… Ну а ось і пан військовий суддя сам до нас завітав, – закінчив він, дивлячись на когось за спиною в Богуна.

Іван рвучко повернувся. Позаду, кроків за десять від нього, взявши руки в боки, сидів у сідлі доброго гнідого жеребця Омелько. Знівечене колись обличчя розтягнулось у посмішці, очі, вкриті сіточкою дрібних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю і підійшов до Івана.

– Ох і молодець! Ох і красень! Ну іди, іди, почоломкаємося! – він ухопив Богуна в обійми і тричі навхрест поцілував. – Ще вночі хотів тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най відпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курінному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очі.

– Та Бог із тобою, чому ж не радий? – щиро посміхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навіть не сподівався.

Омелько нарешті випустив з обіймів колишнього вихованця і по черзі потис руки Нечаю і Кривоносу.

– Як же я можу на лежанці боки відлежувати, коли тут такі справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхів добряче, за окоп і носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса.

– Підсипали учора куті, – недбало кинув той.

– Ну, а нині ще й брагою почастуємо, – Омелько поклав руку на руків'я шаблі.

Поблизу них проїхали кілька старшин на чолі з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.

– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потім потолкуємо, розповіси мені, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, і я маю бути там.

– Увечері, – хитнув головою Богун.

– Добро.

Іван повернувся і покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кілька кроків, почув голос Нечая:

– Іване, запишись!

Богун знизав плечима і приєднався до кола старшин, у центрі якого знаходились Хмельницький і Тугай-бей.

Хмельницький, на якому, як і на Тугай-беєві, був під запиленим каптаном панцир, усе ще впівголоса радився з мурзою. Тому очевидно імпонувала така увага з боку гетьмана та козацької старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення і спокою, а тонкі, пещені пальці повільно перебирали чотки, зроблені з великих рожевих перлин. Нарешті Хмельницький востаннє кивнув головою, погоджуючись у чомусь із мурзою, і звернувся до старшини:

– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити і всім бажаю славної перемоги над ворогом, – по колу пробігло схвальне гудіння, після якого голос гетьмана залунав буденно, по-діловому. – Довгі теревені розводити не будемо, ні до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинішній день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усі сили і хист потрібно прикласти до того, аби Потоцький вивів кавалерію за межі окопу. В іншому випадку ризикуємо розбити лоба до гарматних позицій ворога. Щеня, я маю на увазі Стефана, після вчорашніх невдач буде обережнішим, але, якщо віднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрібні для нас наслідки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…

За чверть години Богун, без шолома і шапки, підставляючи обличчя свіжому вітру, стояв перед лавами своєї сотні з оголеною шаблею в руках. Поряд, під розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч і ліворуч, на відстані в п'ятдесят кроків, зайняла свої місця старшина інших сотень. Прислухались. Нарешті десь у тилу піхотних полків низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повільні ритмічні удари, схожі в своїй урочистості на відголоски весняного грому, здійнялися над багатотисячним військом. Одразу ж до Богуна долетів голос Данила Нечая:

– Ну, з Богом, соколики, усі вперед!

І рипнули колеса важких возів, із дзвоном металу рушили батави, супроводжувані веселою грою бандур, співом сопілок та срібними дзвіночками бубнів. Козаки зневажливо поглядали на польський табір, міцні руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повільно, але невблаганно, немов вода весняної повені, підступало козацтво під польський окоп. А там, скільки не вдивлялися старшини, годі було й побачити жодний більш-менш вагомий рух. Високі вали наїжачилися хижо загостреними колами, ворота було щільно зачинено, у передових шанцях ні душі. Десь там, за міцними дубовими щитами артилерійських позицій, причаїлася смерть, посаджена у бронзові і чавунні циліндри гармат, звідти люто позирали очі тих, хто звик дивитися на українську націю, як на робуче бидло. І саме тому відважні сини цієї самої нації міцніше стискали в руках зброю і, наплювавши на небезпеку, крокували назустріч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тієї миті. Крім звичного вже бойового запалу, окрім стукоту в скронях і передчуття битви, він раптом відчув себе на чолі грізної сили. Настільки могутньої і відчайдушної, що вона, прокинувшись, зможе зрівняти із землею цілі міста, каменя на камені не залишивши від наймогутніших цитаделей, перекроїти мапи держав і вирішити долі цілих народів. І він, Іван Богун, був часткою тієї великої сили, ведучи за собою в бій її підрозділ. Гаряча хвиля пробігла жилами Богуна, і він, закинувши на плече блискуче шабельне лезо і високо здіймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Підставляв обличчя променям по-літньому пекучого сонця і впивався насолодою від власної сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, від чого слова пісні самі просилися на язик:

Почата Богуном пісня враз перекотилася козацькими рядами, перекинулась до інших сотень, полків, і, нарешті, загриміла кількома тисячами низьких чоловічих голосів:

З табору Стефана Потоцького розширеними від страху очима поглядали на широку хвилю козаків, яка невмолимо наближувалась, заповнюючи малахітовий килим трав строкатими кольорами одягу, блиском зброї і обладунків, дратувала їх багатоголосою піснею:

Дочекавшись закінчення пісні, в тилу козацького війська тривожно та швидко загуркотіли литаври, змінюючи свій повільний ритм на мілкий дріб. Нечай, а за ним і сотники та решта старшини, зупинилися. Богун високо здійняв руку.

– Добре, пани, браття! А тепер назад. Повільно, ляхам спину не показати! – щосили гукнув він, не повертаючи голови. Його погляд блукав по ворожому табору, де було добре помітно з цієї відстані тліючі ґноти на рогулях, що їх тримали в руках пушкарі, чорні жерла гармат і вишикувані за частоколом кавалерійські хоругви в повному обладунку; чув, як хропли коні під гусарами і як шелестіли від найменшого руху їх металеві крила.

У супроводі рокотання литавр полки задкували не менше ніж чверть години, доки не опинилися неподалік від власного табору. Нарешті дріб тулумбасів затих.

– Порівняти ряди! – бадьоро вигукнув Богун.

За хвилину тулумбаси забили так, як і на початку, – повільно і грізно. Їх урочисте «Бом! Бом! Бом!» надавало наступу багатотисячного козацького війська ще більш смертоносного вигляду. Цього разу, на відміну від першого наступу, йшли мовчки, без пісень і розмов. Затихли й музики. Натомість на поле перед возами і шмигівницями вискочили кілька десятків запорожців у самих лишень синіх шароварах та сап'янових чоботах. Виграючи могутніми м'язами під бронзовою від загару шкірою, вони з несамовитою швидкістю почали вимахувати важкими карабелами і палашами, виконували відчайдушні стрибки і трюки. З відстані здавалося, що широкі плечі завзятих січових рубак укрилися сяйвом – з такою швидкістю смертельно загострена криця літала зовсім поряд з оголеними, а тому беззахисними торсами бійців. Шаблі перекидалися з руки в руку, описували кола, вісімки, імітували разючі, швидкі, як вітер, удари. Потроху наблизилися до межі, від якої відступили минулого разу. Литаври продовжували гуркотіти. Знову близькі жерла гармат, сизуваті димки ґнотів і дзвінка тиша у ворожому таборі. Богун поглянув на Нечая, який виступав на десяток кроків попереду, на чолі полку, відрізняючись від решти війська лише полковницьким перначем у руці – такий самий розкуйовджений оселедець, розхристаний каптан, з-під якого виглядають волохаті груди, у правиці оголена шабля, у зубах люлька.

– Пора! – пролунав нарешті його голос.

Богун повернувся до батави і змахнув шаблею.

– Лучники! – коротко вигукнув він.

Тієї ж миті з рядів пікінерів виступили озброєні великими луками козаки. Лічені секунди знадобились їм для того, щоб вишикуватись в одну лінію, здійняти вгору луки і почати випускати в напрямку польського стану стрілу за стрілою, спрямовуючи їх високою дугою. Яка сила, яка грація була в їхніх скупих, вивірених рухах! Міцно впершись у землю широко розставленими ногами, вони легко натягали тятиви тугих луків, і з пронизливим свистом летіли гострі, оперені орлиним пером стріли. Там, в бірюзовій безодні неба, смертельні посланці повертали свої гострі як бритва рихви до землі і на шаленій швидкості мчали, відшукуючи серед натовпів озброєного люду, між косяками коней, табунами худоби і нашвидкуруч побудованого тимчасового житла свої цілі. І подекуди знаходили їх серед вишикуваної в бойові порядки кінноти, далеко за межами дії мушкетів та самопалів. За кілька хвилин, метнувши не менше тисячі стріл, лучники повернулися за бойові порядки піхоти. Одразу ж тулумбаси подали сигнал до відходу. Польські гармаші, як і раніше, мовчали, хоругви стояли без руху.

– Назад браття! – долетів до Івана голос Нечая, і він одразу ж продублював команду для своєї сотні. Повторився повільний, майже урочистий відхід…

Ще тричі розмірений гуркіт литавр спрямовував піхотні полки в наступ і наказував їм відходити, завдавши полякам більше психологічну, аніж якусь вагому шкоду. Запорожці, за своїм звичаєм, вигукували на адресу шляхти міцні просолені жарти, лучники посипали ворожий стан стрілами, а записні рубаки походжали, викликаючи на герць супротивників. Подекуди січові відчайдухи підбігали до ворожого табору зовсім близько, і тоді в поляків летіли натовчені порохом гранати з підпаленими ґнотами. Деякі з них дорого розплачувались за свою нахабність: Іван помітив, як трьох голих до пояса запорожців буквально перетворив на решета злагоджений залп трьох десятків ворожих мушкетерів, коли ті необережно наблизилися до вчиненої за окопом засідки. Ще двох зарубав, заставши зненацька і кинувшись до них конем, гарячий гусарин. Але насмішливі козацькі вітання, урешті-решт, зробили свою справу – під час чергового обстрілу з луків вдарили гармати.

– Лягай! – крикнув Богун, і сам мерщій кинувся під захист возів, коли від польського окопу гримнув артилерійський залп, і повітря з вереском розрізала розжарена картеч.

«Бах!» – дерев'яний щит на возі гулко застогнав, прийнявши на себе попадання досить великої кулі. Над головами козаків пролетіла сама смерть, зоравши поле позаду полків. У кількох місцях, щоправда, разючі снопи картечі зрізали-таки тих, хто загаявся і не встиг припасти до землі. Тиша. Польські гармаші почали завзято шурувати стволи гармат.

– Лучники! Братики! – несамовито заволав Богун, підхоплюючись.

За мить відчайдушні запорізькі влучки вже засипали стрілами артилерійські позиції ворога. Нищівні стріли одного за одним почали виривати із строю німецьких найманців, які, прикладаючи до стволів гармат нюрнберзькі квадранти, брали більш низький приціл, готуючись до другого залпу.

Богун прислухався. Від табору настирно і гулко наказували продовжити наступ тулумбаси. Так потрібно. Так повинно бути. Вперед і тільки вперед. Він зайняв своє місце на чолі сотні, готовий продовжити наступ. Наступ незахищеними грудьми на жерла ворожих гармат. Крок за кроком пішли сотні. Гостра небезпека, здається, запалила не тільки запорожців, а й новобранців-селян. Засвистіли-гаркнули шибайголови могутніми голосами, і голоси ці поглинув громовий залп ворожої армати. Богун шкірою відчув близькість смерті, але лише заграв жовнами і вище підняв шаблю. На якусь мить він утратив відчуття реальності і побачив себе перед стінами нещасного Синопа в тому пам'ятному і такому далекому в часі поході. Він уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свідомості настирливо вдерся дрібний гуркіт литавр.

– Назад! Назад! – здійняв він вгору обидві руки і почав відходити, пропікаючи очима ляхів на окопі. Цієї хвилини він відчув себе, неначе кінь, якому на повному чвалі затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не піддаючись раптовому пориву, він відступав.

І нарешті ворота окопу відчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здійнявши вгору різнобарвні прапорці на кінчиках ратищ, рядами по п'ять вершників почало виїздити з найближчих до козаків східних воріт. До тих, хто з'являвся зі східних, приєднувались дві колони, що їх випустили південні і північні брами ворожого табору. Товариші гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляції, утворюючи на полі навпроти фронту козацьких полків якусь подобу розпластаного в польоті орла, головою якого були блискучі гусари, кінчики крил утворювали більш просто оснащені драгуни, між якими чорніли чорні обладунки рейтарських рот.

– Клюнули-таки! На біса і всім чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетів до Івана голос хорунжого Тетерки.

– Добре! – діловито мовив він, зачувши несамовитий спів сурми, який був умовним сигналом до атаки козацької і татарської кінноти. – Ну от тепер і попрацюємо! – Іван повернувся обличчям до батави. – Ну що, пани-молодці, як вам лядська кутя?!

– Та повз рота, батьку! – почулися голоси.

– Сичати сичало, а до пуття… Одне слово – кутя!

– І галушки не налякали?! – вишкірився Богун.

– І чого їх боятися?!

– Поле он гарно затовкли, а нас і не зачепили. Напевно, добряче лядські гармаші допалися до мальвазії! – зареготали в батавах.

– Ну то зустрічайте самих ясновельможних! – Іван ясно почув за спиною, як застогнала земля під копитами коней ворожої кавалерії. – Шмигівниці до бою! Ратища в землю! Щоб жоден кінь далі ратища вашого списа не добіг! Та не бійтеся смерті, браття! – Богун криво посміхнувся. – Боятися потрібно було раніше! Слава!!!

– Слава!!! – дружно відповіли козацькі батави.

– Слава! Слава! – залунало у вишикуваних праворуч та ліворуч полках.

Богун широким кроком приєднався до передньої батави і лівою рукою вихопив з-за пояса пістолет. До гусар, які мчали з важкими списами напереваги, залишалося не більше двох сотень кроків.

– Ну, Боже, обороняй, – впівголоса вимовив поряд з Іваном літній селянин, який стискав у руках руків'я потемнілої від часу, але від того не менш небезпечної бастарди. Приглянувшись, Богун упізнав Данила Пилипенка, якого вписував у реєстр своєї нової сотні минулого вечора.

– Не бійся, вашмость, не підведемо! – підморгнув він Богуну і зважив у руках важкий меч. – Досить йому, сердезі, праведної крові пити, най скуштує католицької, бусурманської!

Іван швидко підморгнув козакові і повернувся до наступаючого ворога.

Залізна стіна. Сама кара Божа летіла на вогненних конях, спрямувавши списи прямо в обличчя. Що може їх втримати? Але ні! Є сила, є! Знаходячись серед козаків першої шеренги, добра половина з яких була приречена, Іван розумів – вони і є та страшна сила, об яку розіб'ється вороже військо, немов морська хвиля об прибережні скелі, з шипінням відкочуючись, перетворюючись на саму лише піну.

Але що це? Серед різких і частих пострілів шмигівниці, серед гуркоту копит ворожої кінноти чується багатоголосий клич. Лунає, перекриваючи завзяте польське «Vivat!», громоголосе козацьке «Слава!», якому вторить не менш багаточисельне татарське «Алла Іллях!». Мить – і в праве крило польського орла вдарили, вщент зім'явши його, козацькі комонні сотні, одночасно зліва вступила в бій татарська орда. Ще два загони, використовуючи чисельну перевагу, вдарили із засідки в тил польським порядкам. Закипів перед враженими очима Нечая та Кривоноса швидкий і смертоносний бій кавалерії. А серед несамовитого стогону землі, дзвону зброї та обладунків, криків поранених та іржання коней, до вух Богуна долинув настирливий дріб литавр. Так, на сьогоднішній день вони виконали те, що було на них покладено, і батько Хмель кличе їх до табору. Повільно, обличчям до ворога, який уже був зовсім поруч, хоча і втратив інтерес до майже беззахисної піхоти під ударами більш сильного супротивника, відходили козаки. Із захватом, з веселими посмішками, як то буває з приреченими на смерть, котрі раптом позбулися страшної загрози, спостерігаючи, як безнадійно б'ються ляхи з переважаючим їх противником. Як падають, одна за одною, біло-червоні хоругви, штандарти із зображенням білих орлів і католицьких хрестів. Як татари, з якими козаки звикли битися при нагоді і без такої, довершують почату ними справу, а запорожці відгонять у тил власних військ усе нові десятки добрих коней, які вже встигли втратити своїх шляхетних вершників. Не забували запорожці серед бойової лихоманки про свій «хліб козацький»…

– Ну, вітай, вітай, пане сотнику! Бач, халепа, не можу з давнім товаришем словом перекинутися після довгої нашої розлуки! – Омелько, все ще в залізній місюрці на голові і заляпаному кров'ю панцирі, зіскочив з коня і міцно потис Іванову руку. – Ох і зголоднів же я, доки ви там з ляхом у піддавця бавилися.

Іван з неприхованою радістю дивився на побратима. Як же приємно було зустріти його саме тепер, коли в силу своєї нової посади він мав бути взірцем для підлеглих козаків, стати їх порадою і добрим прикладом. Як добре, що поряд з'явився хтось, у кого цієї самої поради міг запитати він сам, довіритись у своїх думках, найближчих планах, згадати за чаркою оковитої ті дні, які було прожито поряд, долаючи бурі неспокійного козацького життя і залишатися просто Іваном, а не паном сотником. Омелько немов відгадав Богунові думки:

– А що, важкий він, хліб сотницький? – по-змовницьки підморгнув Деривухо. – Атож, тепер ти повинен дбати не лише про себе або овіяне славою, але все ж просте полотнище прапора. Тепер ти козакам батько, а вони твої діти. Мусиш сам не доїсти, не доспати, а козакові найкраще віддати. Щоб козаченько відпочив і ситий був. А як же?! А вони тебе, коли добрим батьком їм будеш, із самого пекла чорта винесуть, щоб той тобі чоботи дьогтем мастив.

Смерті в очі за тебе глянуть! Ну, нічого, нічого, звикнеш… То як, пригостиш вечерею? Тоді й потолкуємо.

– Пригощу, Омельку. Хлопці мені намет справили. Ну, не гетьманське шатро, звичайно, але стіл і дві лави знайдемо.

– Ось, за що я і кажу. Будь для козака добрим батьком, матимеш не те що гетьманське – султанське шатро!

Скоро й ступили до невеликого парусинового намету, котрий самотньо стояв серед возів, в'язанок хмизу і копиць сіна, які являли собою господарство нової Кальницької сотні Брацлавського полку. Неподалік палало кілька вогнищ. Кашовари готували вечерю.

Помітивши Богуна з гостем, від одного з вогнищ піднялася постать, швидко закрокувавши до Івана. Богун упізнав Коваля.

– Пане сотнику, куліш уже й готовий, зараз лишень казан знімемо з вогню. Ти відпочивай, усе зробимо, подамо.

– Дякую, Іване, – відповів Богун, не в змозі приховати у голосі втому. – Гостя ось маю дорогого. То ти там поглянь, що є…

– Розумію, батьку, все зробимо! – здійняв руки Коваль.

За кілька хвилин на столі, котрий займав майже весь простір намету, з'явився мідний казанок з гарячим духмяним кулішем, порізана пастрема, паляниця житнього хліба, цибуля і сало. До них приєднався кухоль оковитої і дві череп'яні чарки. Омелько скинув з голови місюрку, закинув за вухо оселедець і сів на одну з лав. Іван мовчки витяг з-за пояса пістолі і сів навпроти. Без зайвих церемоній налили і заходилися сьорбати куліш.

– Добрий куліш, – зауважив Омелько. – Бачу, даремно я тебе повчав. Коли козаки тобі такий куліш варять – добре, Іване, пануєш.

– То їм краще відомо, – знизав плечима Богун.

Після вечері, добувши з очкура люльку, Омелько, нарешті, повів мову про те, що чув на Січі, а саме про останні події на Україні. Він випускав цілі хмари сивого тютюнового диму і, примружившись, поглядав на тремтливий вогник каганця, котрий стояв на столі.

– Загомоніла Україна, – задумливо говорив до Івана. – Ох і довго довелося чекати нам… Але настав час нарешті. І той гомін луною відбився не лише у Варшаві та Бахчисараї. Москва, Стамбул, навіть Папський престол стурбовано дивляться на те, що ви, панове, тут заколотили. Австрійські цісарі, без перебільшення буде сказано, мають новини з України за найперше в новинах з-за кордону. На Січі і тепер московське посольство перебуває. У вічній дружбі бородані запевняють. Так, мовляв, і так, єдиновірці православні, таке й інше… Не вірю я їм, псам! З Річчю Посполитою Полянівський мир і домовини «Вічного ускончання» бояться порушити!..

Та не в них справа. Ой, як далеко нам, Іване, до перемоги! Але дійдемо! Як там у Кам'яному Затоні було?

– Та нічого, впоралися, – струснув непокірним оселедцем Богун.

– Велику ви справу з Филоном зробили. Якби Барабаш приєднався до Потоцького, непереливки тут нам було б, ох, непереливки!

– Тепер він до чортів водяних приєднався!

– Туди й дорога!

Помовчали.

– Тобі відомо про те, що ляхи пропонують переговори? – Омелько вистукав об підбори чобота люльку і зачерпнув дерев'яним ковшем з цебра, котре стояло на ослінчику біля столу, прохолодної джерельної води. Подивився на Богуна.

– Не чув, – знизав плечима той. Омелько неквапно напився і продовжив:

– Схаменулися. Та пізно, колька б їм животи позводила!.. Одне слово, Шемберг та Сапєга прислали до пана гетьмана послів. Пропонують, аби ми випустили їх із пазурів.

– Тобто як?!

– Ну, не просто так, звичайно. Обіцяють віддати армату, королівську хоругву, клейноди. А ще присягають вмовити Потоцького підписати універсал про скасування Ординацій і повернення умов, писаних на Куруковому озері. А ми, зі свого боку, надаємо їм можливість без перешкод відійти до Крилова. Як тобі?

– Але це неможливо! – підхопився з-за столу Іван.

– Чому? – з-під густих брів Омелько уважно стежив за Богуном.

– Тому, побратиме дорогий, що більшої дурості аніж вірити лядським обіцянкам, я не знаю, це по-перше. Не раз дурили. Он хоча б Боровицю згадай! Крім того, хто такий є Стефан Потоцький, щоб вирішувати справи такого рівня! Першими словами його після виходу з оточення буде щось на зразок: слово шляхтича не може бути витримане перед смердючим хлопством!

– Голова! – плеснув долонею до столу Омелько. – Знав, що одразу ж саму сіль відшукаєш. Твоя правда, такі універсали не його компетенції справа. А щодо армати, то нам уже гетьманська таємна служба доносить, що в ляхів пороху до неї немає, тож у разі відходу гармати лише затримають їх, а користі з неї зась. А нам та армата не зайва. Сам бачиш – туго з арматою. Добре пани коронні комісари порахували, та й ми не зовсім уже дурні. Армата й так у наших руках, а от пускати цей, хоч і пошарпаний реґімент на з'єднання зі старшим Потоцьким і Яремою Вишневецьким було б великим глупством. Але глупством не було б приспати пильність Стефана і його командирів. Тож за розпорядженням його ясновельможності пана гетьмана щойно полковники Кривоніс та Криса вирушили до польського табору, щоб вести ці самі переговори, доки ми тут дещо приготуємо ляхам на згубу.

– Що саме?

– Капкан! – гарячковито стукнув кулаком по столу Омелько. – Тут нам у черговий раз допоможе Тугай-бей. Чув про урочище Княжі Байраки?

– Здається, це в тилу у ляхів, – сказав Іван.

– Так, – хитнув головою Омелько. Є думка влаштувати там мішок силами татар і моїх молодців.

– Гм… добра думка! – почесав на підборідді кількаденну щетину Іван. – Якби тільки татари не підвели.

– Не підведуть, – змахнув рукою Омелько. – Тугай-бей угоди дотримується. Учора в нього були посли від Потоцького, вмовляли повернутися за Перекоп, за те пропонували досить значну суму. Чорт голомозий вдав, що його образила запропонована сума, заарештував Чарнецького, Войниловича і Бруханського і заявив, що жадає продовжити перемовини зі Стефаном особисто. Усе це, само собою, доповів його ясновельможності. Тож мати сумніви в його благонадійності поки не маємо приводу. Завтра все буде вирішено.

– Скоріше б… – зітхнув Іван.

Розмова затяглася мало не до півночі. Омелько, посмоктуючи люльку, оповідав, що діялося на Січі останні кілька років, згадував походи на татар, що їх було вчинено спільно з військами покійного Станіслава Конєцпольського проти нинішнього союзника козаків Тугай-бея, а також каганів Муртази та Умар-аги. Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани із запорізького лицарства, коли під час бою поблизу містечка Ахматова, на закованій кригою річечці Тикчі, запорізьким куреням було наказано шикуватися позаду обозів коронного війська. І хоч татар було наголову розбито і примушено тікати без спину до Синіх Вод, а там розсіявшись мчати до Дніпра, Очакова і навіть у буджацькі степи, але з болем, а не з гордістю здіймалися в душі справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про ті події. Згадував також про відчай, який охопив їх, щирих синів України, коли, полишивши свої морські походи до Анатолійських берегів, були змушені також майже втратити зв'язок з Україною. Як стиснули колись могутню Січ лещата, утворені з півночі Річчю Посполитою, а з півдня Високою Портою. А в самому її серці звів свої могутні мури оновлений Кодак. Навіть землю січового майдану потоптали чоботи жовнірів коронного війська, а в куренях, які будували руки вільного січового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надії поновити свою колишню вольницю і на повні груди вдихнути солоне повітря морських просторів, або вийти на волость, щоб здійняти меч на звільнення рідної землі, на тілі якої, немов мерзенні паразити, впивались її кров'ю іноземні феодали, жиди-орендатори і породження чужого українцям римського католицизму – унія…

Коли Омелько нарешті замовк і встав із-за столу, Іван теж піднявся, маючи на меті провести його.

– Ти лягай, відпочинь. Завтра новий бій, – поклав йому руку на плече Омелько.

– Нічого. Вийду на повітря, проведу. Заодно гляну, як там мої…

– Ну, як знаєш.

Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скільки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать і всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових і сонне хропіння коней, Омелько повернувся до Івана.

– Як твоя Ганна?

– Очікує на мене. Вона залишилася на хуторі.

– Напевне, плакала та причитала, коли від'їздив? Богун раптом пригадав повні сліз, але усміхнені очі.

– Вона… Знаєш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслід. Але тільки я знаю, що коїлося в неї на душі.

Омелько посміхнувся в темряві.

– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаєш її?

– Більше, аніж власне життя.

– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Іванові в очі. – Я часом заздрю тобі по-доброму. Знаєш ті корчми на кордоні?

Іван хитнув головою. Він розумів, що мав на увазі Омелько. Запорожці, свято дотримуючись традиції, котра забороняла присутність жінок у межах Січі, все ж залишалися переважно здоровими молодими чоловіками, тож не могли обходитись без жіночого товариства. Його вони знаходили на кордоні України і Дикого Поля, у корчмах, шинках і заїжджих дворах. То не було зазвичай великим та чистим коханням, але все ж вирішувало деякі проблеми, залишаючись дешевим замінником звичайних відносин між чоловіком та жінкою. Жінки легкої поведінки, які існували у всі часи і у всіх народів, задовольняли забаганки воїнів під час короткого перепочинку. Не всі мешканки тих напівдиких місць, звичайно, були повіями, але прикордонне життя, коли доводиться жити одним днем, не зазираючи у завтра, котре несло в собі важку боротьбу і смертельну небезпеку, не надто підходило для сентиментів і шляхетських манер. Під час буревію неможливо виростити квітучий сад, а суворий ґрунт пустелі в змозі дати життя лише бур'яну. Нам просто поталанило, Ганно, нам поталанило. Тож ми мусимо посміхатися нашому щастю, приймаючи його таким, яким воно дається в наші долоні. Швидким, немов води гірського потоку, складеним з яскравих, але коротких зустрічей, переділених довгими розлуками.

Він йшов через сплячий табір і мовчки оглядав тих, кого ще вчора бундючні польські нобілі презирливо кликали робучим бидлом, і хто сьогодні вдень уже сказав своє рішуче слово, примусивши важку кавалерію Речі Посполитої відступити, зазнавши важких утрат. Ту кавалерію, якій не було рівних на теренах цілої Європи. Тепер вони відпочивали після важкого бою. Спали на купах хмизу, возах, причеплених до рідких чахлих дерев парусинових гамаках, або й просто на землі, підклавши під голову кулак і вкрившись зоряним небом. Тепер вони не були схожі на грізне військо, скоріше на втомлених важкою працею в полі селян. Проте Богун знав: їх покликала Україна, отже, вони зможуть стати воїнами. Вони вже стали ними. І вони – лише початок кінця польського панування на теренах Батьківщини.

Стефан Потоцький перебував у такому дивному стані, коли вже не міг відчувати сорому або злості за програну битву. Він майже весь час мовчав, лише інколи відповідаючи на запитання підлеглих або віддаючи короткі розпорядження щодо порядку виведення військ з табору і шикування для маршу до кордонів України, туди, звідки ще так недавно йшов переповнений надій на перемогу, яскравих мрій, амбіційних планів. Стефан навіть не помічав повних презирства поглядів Чарнецького і Сапєги, котрі їхали поряд з ним. Йому було байдуже. Байдуже ще від пори, коли напередодні важкі вози, навантажені артилерією польського війська і залишками пороху та ядер, перетнули межі його окопу і повільно, немов під час траурної церемонії, покотилися вбік табору Богдана Хмельницького. Вони віддали армату. Віддали, аби врятувати рештки побитого війська. Але від цього факт приниження не робився менш значущим. І як це часто буває, розум рейментаря-невдахи захистився від страшної для нього реальності, побудувавши бар'єр байдужності і прострації.

Польські війська відступали вже кілька годин, вишикувавшись оборонною рукою, хоча й без належної пильності слідкуючи за обрієм – малочисельні дозори та під'їзди висилали ся скоріше для очищення совісті командирів – вони не відходили далі, ніж на дві-три сотні сажнів від похідних колон, а отже, не могли дати досить часу для прийняття бою табором у разі несподіваного нападу великих сил ворожої кінноти. Тут, очевидно, окрім стану Стефана Потоцького, відіграла свою роль віра в дотримання козаками мирного договору його помічників. І віра ця не була безпідставною – від ранку на обрії не виникало нікого, окрім невеличких запорізьких чат, котрі, безумовно, мали завдання супроводити поляків і доповісти їх місцезнаходження та дотримання договору ними самими. Зовсім не було видно татар, що деякою мірою турбувало Чарнецького. Але, зрештою, він перестав про це думати – сонце видряпалось на вершечок неба, а потім сповзло, показуючи третю годину опівдні, а жодних приводів для хвилювання не було. Залишалася ще небезпека нічного нападу, але тут Чарнецький лише посміхався в довгі густі вуса. Заховавшись за возами ваґенбурґу і окопавшись шанцями, навіть їхнє побите за кілька останніх днів військо, спроможне витримати атаки переважаючих сил неорганізованої татарської кінноти. Правда, без артилерії це складніше, але… Ні, вони, без сумніву, витримають. Крім того, Хмельницький – шляхтич, і він дав особисто йому, Стефану Чарнецькому, слово шляхтича, завіряючи в тому, що не буде робити спроб переслідувати роззброєне польське військо. Якби ще десь узяти віру, що той свого слова дотримається… Хіба тому ж таки Хмельницькому не присягав сейм захистити його спаплюжені права? Після цієї думки його настрій погіршився, і ротмістр почав усе чіткіше відчувати всю невпевненість їхнього положення. Ще через годину він усе ж не витримав.

Чарнецький підігнав коня і зрівнявся зі Стефаном.

– Я думаю, ми відійшли від Жовтих Вод не менше п'ятнадцяти верст, а досі тихо. Схоже, банита дотримується слова! Усе ж не вірю ні йому, ні татарам!

У відповідь Потоцький лише знизав плечима і продовжував дивитися перед собою поглядом, котрий нічого не виказував. Йому було байдуже.

– Згідно з моїми підрахунками, ми не більше ніж за годину маємо наблизитися до урочища Княжі Байраки. Пан рейментар знає, що то за місцина?

Потоцький продовжував мовчати.

– Мушу сказати, то не найкраще місце для пересування оборонною рукою, яр вузький і вкритий досить густим лісом, – Чарнецький говорив це скоріше для самого себе, – проте обійти не маємо кудою, праворуч болото, ліворуч ліс зовсім непролазний. Усе ж радив би вашій милості бути пильнішим під час переходу урочищем.

– Я буду пильнішим, – коротко відповів Стефан, і це пролунало, як: «відчепіться, заради всього святого!»

Чарнецький притримав коня і, залишившись позаду рейментаря, хорунжого і почту, приєднався до Сапєги і Шемберга, котрі їхали поруч, про щось безтурботно розмовляючи. Їх оточували кілька челядинців, раз по раз устигаючи подавати панам нові кубки з вином. Шемберг багатозначно поглянув на ротмістра і на свій кубок.

– Дякую, – відмовився Чарнецький. – Не до вина.

– Що я чую, мій друже? – округлив очі добре посоловілий Сапєга. – А як на мене, якраз до нього. Veritas vines![20] Крім того, ми вже нічого не змінимо в ситуації, яка склалася під час минулої битви. Тож чи не краще змити муки честолюбства добрим кубком чудового вина, щоб при нагоді помститися за поразку, до тієї хвилини не переймаючись нею. Тому я буду bibo,[21] що й вам раджу.

– Теж вихід з положення, – із сарказмом хмикнув Чарнецький, – але мушу помітити, наша поразка ще не закінчена з точки зору Тугай-бея.

– Про що ви? – беззлобно мовив Шемберг.

– Про те, що знаходиться у вас перед носом, панове, – скипів Чарнецький, – і чого ви вперто не бажаєте помічати! Адже за військову підтримку Хмельницький повинен розрахуватися з перекопським мурзою і його татарами. Але посада чигиринського сотника і статус банити не надто сприяли його збагаченню в таких розмірах, аби утримувати наймане військо. Чи не так?

– Звісно, – погодився Сапєга. – Хмельницький скоріше сам найметься за дрібну плату до надвірних військ кого-небудь з панства.

– Навряд чи! – зиркнув на нього Чарнецький. – Тож подумайте, якщо венгржин ще не зовсім гуде в ваших головах, чим реблізант розрахується із союзником? Може, гарматами? Нізащо! Задля цього він має надто багато амбіцій. Тоді може нашим обозом і шляхетними бранцями, за яких можливо отримати немалий викуп?

– Ну, знаєте… – загудів Шемберг, – це ще подивимося!

– А нічого дивитися. Краще перестаньте пиячити, панове, і займіться підготовкою війська до відбиття кавалерійської атаки. Наш Гай Цезар наклав у штани, тож мусимо перейматися всім ми, не розраховуючи на нього.

Не дивлячись на різкий тон ротмістра, ніхто з його опонентів не виказав невдоволення – за хвилину обидва були серед колон своїх реґіментів, готуючи жовнірів до бою, наскільки це було можливим за даних обставин.

Рівно за годину, як і передбачав Чарнецький, дорога пішла спочатку полого, а потім усе стрімкіше, опускаючись до вузького, не більше двохсот сажнів завширшки, урочища, стіни якого, круті і порослі кущами шипшини, були майже неприступними. Спочатку передовий дозор, а потім і хоругви почали спускатися в низину Княжих Байраків. Коні обережно ступали поритим струмками весняних вод і вкритим купинами глини схилом. Вози обозів важко йшли, підминаючи під себе низькі кущі ожини та верболозу. За чверть години майже половина неповороткої валки втяглася в урочище і продовжувала рух. І тут заграла тривожна сурма. Чарнецький, немов ужалений, підхопився в сідлі, напружено вглядаючись в обрій. У тилу відступаючого війська ясно проступала на тлі блакитного неба жовтувато-сива хмара пилу. Помилки бути не могло – їхніми слідами прямувало велике комонне військо.

– А ось і Тугай-бей власною персоною! – криво посміхнувся ротмістр. – Пся крев! Гіршого місця для оборони не міг би винайти і люцифер! Уперед, до лісу. Наш порятунок у лісі за урочищем! – заревів він щосили.

І почалося. Жовніри і обозна челядь щосили зацвьохкали батогами, підганяючи знесилених коней до рятівної стрічки лісу, яка темніла всього за версту від авангарду війська, там, де розширюючись, стіни урочища випускали шлях на рівний простір степу. Перелякані обозні ар'єргарду мало не налітали на передні вози, коли чули спів сурми, який раз по раз давав гасло тривоги. Скоро спів припинився, у гаслах відпала потреба – на відстані трьох сотень сажнів позаду наляканого війська Стефана Потоцького з'явилися перші сотні татарської кінноти. Поки ще добре не розбірливі з такої відстані, вони вкривали видноколо чорною мошвою, з кожною хвилиною збільшуючись у розмірах і в кількості. Через чверть години всім, навіть благодушному Сапєзі, стало зрозумілим: їх переслідують у такій кількості, яка не дає приводу для сумнівів – Тугай-бей вирішив знищити військо Потоцького і без серйозних на те причин не відмовиться від задуманого. Їхня відсутність до цієї миті вказувала лише на одне – саме у Княжих Байраках готувалася пастка. Чарнецький струснув головою. Потрібно було рятувати становище саме йому, адже на Потоцького покладатися не доводилося, Сапєга і Шемберг теж не мали стільки досвіду, як він, хоч і займали у війську дещо вищі від нього посади. Він рвонув з піхов важкий палаш і розвернув коня на зустріч переслідувачам.

– Піхотна фаланга, шикуйсь! Піки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах!

У відповідь на накази знову озвалися сурми, здійнялися знамена, і порядок у війську дещо почав відновлюватися. Вози знову було взято під охорону кавалерійськими хоругвами, ар'єргард відокремився від валки і перетворився на невеликий, але досить міцний заслон. I цієї миті з порослих чагарниками стін Княжих Байраків посипалися хмари татарських стріл, вихоплюючи з рядів розгубленого війська десятками все нові й нові жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бік заростей вдарили розрізнені постріли з рушниць, які не несли полякам ніякої користі – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених і гуркіт возів, котрі летіли, ризикуючи перекинутися і почавити піхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканої армії. А вишикуваний Чарнецьким ар'єргард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершників. Ті підскакували майже впритул, засипали поляків стрілами і дротиками, не спиняючи коней, і швидко відходили в тил. На їх місце одразу ж вискакували інші. Знову і знову. До тієї пори, доки рівні ворожі шеренги не буде знекровлено настільки, щоб ударити в них кінськими грудьми без занадто великої шкоди для себе. Не лякали ординців навіть злагоджені мушкетні залпи польського війська. З огляду на це Чарнецький вирішив потроху відводити фалангу, стримуючи ногаїв вогнем хоча б настільки, аби вони не влітали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовірному напруженні, але врешті ротмістру здалося, що задумане ним вдається – татари, здавалося, зменшили натиск і тепер трималися позаду них на відстані, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стріляння луками. До рятівного узлісся залишалося вже зовсім небагато. І тут позаду себе, звідти, де знаходився авангард війська, Чарнецький почув сильний тріск і загрозливий шум. Від несподіванки він мало не впустив повід.

– Поручник! – заволав ротмістр тієї ж миті.

– Тут, ваша милість!

– Негайно взнайте, що там діється!

За три хвилини поручник уже й повернувся.

– Біда, ваша милість! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мішок!

У відповідь на його слова зі стін урочища гулко і часто забили гармати…

Як тільки Стефан Чарнецький зрозумів, що заслон, утворений ним в ар'єргарді війська приречений на загибель від вогню картечі й татарських стріл, він повернув коня і почвалав усередину конаючої армії – лише там можливо було згрупувати найбільш боєздатні кавалерійські підрозділи і спробувати піти ними на прорив, рятуючи вже якщо не військо, то власне життя. Якоїсь миті він натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зі свого напівсонного стану і притримував коня, який ходив дзиґою, поспіхом віддавав якісь розпорядження. Здавалося, він не звертав жодної уваги на вибухи і сичання картечі зовсім поряд від себе.

– Уперед, лицарі! Покажемо боягузливим кочівникам, як уміє помирати польська шляхта! – почув ротмістр серед гуркоту різанини його напружений голос. Не заховався від погляду Чарнецького і божевільний блиск в очах у гетьманича, тремтіння його губ і нездоровий рум'янець на обличчі – шолома не було на Потоцькому і його довге волосся розміталося по наплічниках панцира. Ротмістр кинувся до Потоцького.

– Ваша ясновельможність, не час вдаватися до непотрібного геройства, одягніть шолом заради Єзуса і давайте наказ кінноті збиратися під ваші знамена! Ми зробимо спробу врятувати кінноту, а це вже немало!

– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим сміхом. – Невже ви сподіваєтесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивіться ж правді в очі!

Немов на підтвердження його слів, зовсім поряд від них вибухнула граната, розірвавши навпіл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох ніг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собі в повітрі червону хмару і виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кіннота закінчила знищення розбитої гарматним вогнем піхотної фаланги заслону, і кинулась углиб табору із шаблями наголо, сіючи смерть і доповнюючи картину повного безладу, в полоні якого опинилися рештки поляків.

– За мною! Хто вважає себе потомками сарматів і мріє покласти життя на полі Марса за Батьківщину, за мною!

– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не міг почути. На чолі крихітного загону у два десятки шабель він полетів у саму гущу татар, котрі вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою підкликав хорунжого і сурмача.

– Давайте гасло збиратися під мої знамена. Ми спробуємо прорвати оточення.

А бійня в таборі продовжувала набирати обертів. Похідні колони давно вже перетворилися на поодинокі групи людей, оточених і змушених битися подібно до диких звірів, обстоюючи свої життя і втрачаючи їх під ударами переважаючих сил ворога. Через півгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, і до татар приєдналися чотири сотні козаків з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бій не зважаючи на наказ гетьмана відпустити поляків з миром, як і було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели ті самі козаки Кривоноса, і Хмельницький, якби він хотів того, міг би не допустити до зради армату. Але він не зробив цього. Хто може судити за таке рішення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне військо, досі нездоланне ні для кого з європейських володарів, і воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи міг гетьман припустити, щоб його посилив нехай і побитий, але все ще повний сил авангард?

Стікаючі кров'ю жовніри кидалися з одного боку мішка, що в нього перетворились Княжі Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милості в Бога і ворогів, та ні Всевишній, ні охоплені бойовою лихоманкою татари не чули їхніх розпачливих зойків. Кров лилася рікою, змішуючись з вологою глиною і перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що їх накопали минулої ночі козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кінським і людським трупом, шматки розбитих возів і колоди зрубаних дерев перемішалися в якійсь чудернацькій картині хаосу так, що урочище Княжі Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останні промені сонця спустилися на купи мертвих тіл, калюжі крові й купи пошкодженого обозного майна, поламаної зброї та порубаних обладунків, упав під ударами ворожих шабель останній польський вояк, з хоробрістю приреченого відбиваючись від десятків ворогів. Майже всю верхівку польського війська було захоплено в татарський полон, а жовнірів та найманих ландскнехтів винищено. Лише крихітній купці з кількох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дійти до рятівного лісу, скориставшись вечірніми сутінками та тим, що татарам під час дільби награбованого було не до них. Польща, яка досі ще спокійно вкладалася спати і не передбачала нічого страшного в завтрашньому дні, вже пережила першу з цілої низки катастроф, викликаних повстанням народу України…

Коли ніч запалила вогники зірок на потемнілому небі, а вкритий ледь помітною імлою диск місяця навис над обрієм, освітлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радісний полковник Кривоніс.

– Вибач, батьку, що без попереджень…

– Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очікую, не лягаю, – у тоні гетьмана Кривоніс відчув щось таке, що його насторожило. Але він продовжив, не моргнувши оком:

– Тугай-бей порушив твій наказ, зробив засідку у Княжих Байраках і напав на ляхів.

– Як напав?!

– Файно, з трьох боків. Я б краще не придумав!

– Але ж я прохав його!

– Про це, ваша ясновельможність, сам його і розпитаєш. Армію Стефана Потоцького знищено, такі ось справи. Татари не випустили жодного.

Хмельницький трохи помовчав. Раптом йому на розум прийшла якась несподівана думка, від якої він стріпнувся і уважно подивився на Кривоноса:

– Татари?

– Вони, батьку.

– А що ж ти там робив? Може, минулої ночі засідку готував?

– Може, й готував, – Кривоніс витримав погляд гетьмана не знітившись.

– Армату для чого з табору брав?

– Перевірити, порахувати, випробувати.

– Випробував? – очі Хмельницького звузились.

– Атож, – Кривоніс сміливо відповів поглядом на погляд.

Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився і повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.

– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив він. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немає війська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз і назавжди: ще раз ти ослухаєшся мого наказу, будемо судити за законом та звичаєм. А потрібно стане, голову зітну, на старі заслуги і дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, моє слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повірить слову володаря, котрого сміють ослухатися його власні полковники? Ми ще не побудували нічого, аби руйнувати його заколотами. Маю надію, в майбутньому ми зрозуміємо один одного?

Кривоніс повільно опустив погляд і зітхнув.

– Пробач, Богдане, не втримався.

– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дівку за стегно впіймає. Ніколи до цієї розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобі сказав.

– Довіку…

– Добре, – Хмельницький одразу ж змінив тон і запитав майже легковажно: – Тепер, маю надію, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?

– Більше ніж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.

– Його щастя. А лядські рейментарі?

– Майже всі в полоні.

Хмельницький знову замислився.

– От що, я напишу мурзі листа. Нехай передасть мені Стефана Потоцького. Негоже синові коронного гетьмана в бусурманській неволі томитися.

Кривоніс відкашлявся. Щось в його вигляді насторожило Богдана.

– Доказуй.

– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як і сказати… При смерті гетьманич.

Хмельницький люто зиркнув на полковника і, не сказавши більше жодного слова, стрімким кроком вийшов із шатра.

Стефан Потоцький, блідий і змарнілий, лежав на попоні під навісом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклої крові. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з білого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.

– Ну як він? – запитав стиха, коли той наблизився.

– Не буде з нього, мабуть, нічого. Голову порубано, нога в трьох місцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить.

Раптом Потоцький підвів голову і уважно подивився на Хмельницького.

– Ти?! – збуджено прохрипів він. – Це ти, гетьмане Хмельницький?

– Я, – Хмельницький наблизився.

У мерехтливому світлі багаття і кількох смолоскипів обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмішкуватим. Він задихав частіше і гаряче зашепотів:

– Ми билися до останнього, і ти ніколи не зможеш сказати, що я був боягузом!

Та Хмельницький і не думав кепкувати. Смерть – не привід для кепкувань. Навіть смерть ворога.

– Я ніколи такого не скажу.

– Я рубав їх як гнилі кавуни, – шепотів Потоцький, – але вони лізли знову і знову. Що ж поробиш, коли з тобою лише жменька сміливців?

Хмельницький, піддавшись раптовому пориву, став на коліна поряд з пораненим і охопив його плечі рукою, намагаючись підтримати.

– Ти був хоробрим воїном і добрим рейментарем, пане Потоцький. Я мав за честь воювати з тобою!

Стефан спробував піднятися на лікоть, але впав і зайшовся кашлем, захлинаючись власною кров'ю. Чернець кинувся до нього і заходився витирати кров. У світлі багаття кров Потоцького здалася Богдану чорною, неначе смола. Стефан відіпхнув ченця і звівся, майже сів, усміхаючись посмішкою, яка скоріше була схожа на маску болю.

– Як Вар! Як нещасний Септимій Вар! – вимовив він і впав замертво на руки козацького гетьмана. З його прострілених легенів з харчанням вийшов передсмертний видих.

Три дні залишалися полки Богдана Хмельницького в таборі під Жовтими Водами, не поспішаючи полишати місце своєї першої перемоги і виступити назустріч коронним гетьманам і новим битвам. За цей час було до решти впорядковано нові полки і сотні, що влилися до війська повсталих уже після виходу того із Січі. На старшинські посади Хмельницьким було призначено досвідчених козаків з числа низового лицарства, а також реєстровиків, що їх привів Филон Джеджалій з Кам'яного Затону. Використовуючи перепочинок, Хмельницький вирішив також деякі дрібні непорозуміння, які виникли внаслідок наказу козацького гетьмана доправити до його ставки полонених панів Чарнецького, Шемберга і Сапєгу. Натомість татари отримали весь обоз польського війська, за винятком військових клейнодів, три тисячі коней і третину всієї захопленої зброї, відмовившись лише від гармат. Тугай-бей, як оповідали Хмельницькому, був не вельми задоволений таким перебігом справ, очевидно, жалкуючи про втрачене золото викупів за трьох сановитих бранців, яке, безумовно, мало піти в його кишеню. Усе ж по обіді другого дня після погрому ляхів в урочищі Княжі Байраки, тобто десятого травня, був підписаний поновлений договір між Богданом Хмельницьким і Тугай-беєм, у якому було затверджено й надалі продовжувати спільну боротьбу проти Польщі і Литви. Крім того, на обіді, який відбувся після підписання договору, перекопський мурза, захмелілий від нескінченних порцій старого угорського, розповів Хмельницькому, що в Бахчисараї мають бути надзвичайно задоволеними перемогою під Жовтими Водами, і, як наслідок монаршого задоволення хана Іслам-Герея, питання про відрядження на допомогу козакам п'ятдесятитисячної орди на чолі із самим ханом буде вирішено в найближчі дні після того, як стрімкі коні посланців донесуть до вух володаря Криму новину про жовтоводську перемогу. Отже, Богдан-паша не матиме більше приводу для хвилювань про дотримання татарами угод, підписаних при кінці зими в Бахчисараї.

Лише на четвертий день полки новоствореного українського війська полишили табір на горі над Жовтими Водами і розпочали рух на північний схід. Вони не поспішали тепер, їм не було потреби рухатися форсованими маршами, і військо покривало за денний перехід не більше п'ятнадцяти-двадцяти миль. Потоцький нікуди не подінеться. Він зустріне їх у Глухові або в Корсуні, і тоді їм знадобляться сили, заощаджені під час цього неквапного переходу. Тепер це були вже не ті вояки, які кидалися на гусар Стефана Потоцького з колами і косами, маючи один самопал на десяток козаків піхотної батави. Тепер вони значно краще озброїлися і, що було найголовнішим, нюхнули пороху війни, почавши перетворення із зацькованих панськими посіпаками хліборобів на досвідчених та безстрашних воїнів. Військо, як і раніше, складалося з чотирьох полків під командою Кривоноса, Нечая, Джеджалія та Криси, але що то були за полки! У кожному нараховувалось замість звичних сімнадцяти-дев'ятнадцяти сотень двадцять п'ять або й навіть тридцять. І сотні, котрі у звичайному козацькому реєстрі повинні нараховувати в середньому по триста-чотириста козаків, подекуди доходили за кількістю до восьми ста. А новим рекрутам, котрі сотнями вливалися до лав повсталих, не було видно кінця і краю. Жодне містечко, невеличке село або крихітний хутір, з тих, які доводилося минати, не залишилося осторонь, не відрядивши на допомогу Хмельницькому бодай кількох своїх мешканців. Так і йшли полки назустріч коронному війську. В ар'єргарді, під надійною охороною п'яти сотень комонних і трьох сотень піших пушкарів, кілька днів тому призначених з козаків різних полків Хмельницьким у армату, рухалися двадцять шість великих гармат та гарматок, поставлені на лафети і запряжені одним конем кожна, що неабияк посилювало їхню здатність до маневру на полі бою. Це була артилерія Хмельницького. Уперше в історії європейських війн реорганізована в окремий підрозділ і відокремлена від важких неповоротких возів. До Корсунської трагедії війська польського залишалися дні.

Іван узяв до рук один з мушкетів, що їх було добрячою купою навалено на столі посеред його шатра. Зброя була простуватою, без різьби, срібних бляшок та інших прикрас, проте досить сучасною і, безумовно, надійною. Ложе ствола, а також приклад було зроблено з дуба, ствол досить нежартівливого калібру виблискував добре змащеною і доглянутою крицею. Ударний крем'яний механізм виконано з бронзи, а пановка щільно зачинялася простим, але вкрай ефективним мідним замком. Богун зважив зброю в руці, після чого рвучко звів до плеча і, притиснувшись щокою до приклада, поглянув уздовж ствола. Звичайна зброя шеренгового мушкетера, без прицілу і мушки. Проста в обходженні і надзвичайно ефективна при застосуванні залпом у кількасот мушкетів.

– Добре, – він відклав мушкет і поглянув на зарослого рідкою рудуватою щетиною парубка в поношеному підряснику і чорному повстяному капелюсі, котрого натяг мало не на вуха. – Пиши, скільки й чого отримано, а потім підготуєш окремий реєстр, де й розпишеш: кому і яку зброю видано.

Рудий послушник, котрого Михайло Нечипоренко розшукав кілька днів тому серед натовпу новоприбулих селян з Поділля, доручивши йому обов'язки писаря, шморгнув носом, після чого кілька секунд сидів мовчки і лише тоді махнув головою на знак згоди. Іван уже звик до його повільного темпу життя, тож не дивувався, навіть коли той відповідав на запитання через чверть години, після того як воно було поставлено. І хоч він іноді не міг стримати усмішки від такої неспішної поведінки Гавриїла (як той сам себе назвав під час знайомства), замінювати його не поспішав – хлопчина досить вправно виписував літери, майже не роблячи помилок. Нарешті Гавриїл взявся за гусяче перо, мокнув його в каламар і почав зосереджено виводити щось на невеличкому аркуші паперу.

– Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лаві з кухлем квасу в руці. – Якби кожному козаку піхотної батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс і німецьких, і голландських мушкетерів.

Михайло замахав перед собою лівою рукою, виказуючи протест:

– Але я зробив все, що лише був у змозі зробити! Та мене й так вже декотрі розумники за моє дбання про інтереси нашої сотні хотіли на аркані до Нечая тягти! Я, мовляв, їх обділити надумав, усе найкраще до Богунової сотні! А я що?! Ми і під час бою задніх не пасли, он скільки здобичі на загальний дуван принесли!

– Чого ж не потягли? – звів очі Богун.

– Куди? – осавул у запалі забув про першу частину своєї полум'яної речі.

– До Нечая.

Михайло презирливо пхикнув.

– Це мене до власного кума?

– Ясно… Я тобі, осавуле, не дорікаю. Так, думки вголос.

Нечипоренко допив квас і, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.

– Зате ще ґнотових рушниць півсотні, гаківниці дві. Ну, шаблі, списи і пістолі я не рахую…

Іван мало не зареготав – Михайло хіба що не бив себе кулаком У груди.

– Ну, молодець, молодець, – сказав він примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали під Жовтими Водами, не зрівняти. Тепер можемо й до коронних гетьманів вирушати на брагу. Та й засиділися ми довго…

Немов у відповідь на його слова, до намету заскочив джура.

– Пане сотнику, до вас від його милості пана полковника джура, – кинув скоромовкою.

– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.

Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводі хлопчини, такого, як сам, – на вигляд років шістнадцяти, на голові по-молодецьки підголений оселедець, на плечах сукняний каптан з відкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаєм, низько вклонився і завмер, очікуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.

– Оповідай, – коротко кинув йому Богун.

– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмів торохкотіти ще скоріше, аніж перед ним джура сотницький, від чого, напевне, відчував неабиякі гордощі. Іван відчув, що сидінню в таборі надходить кінець.

– Ось воно, – подивився він на Нечипоренка. – Ось і відповідь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!

Нечай очікувань сотника не ошукав.

– Я щойно від гетьмана, Іване, ранком виступаємо. Гонець був від Богданового чоловіка у ставці Потоцького. Його мость ще кілька днів тому стояв табором південніше Чигирина усього за сотню верст від Жовтих Вод. Невідомо, які причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покійним нині Стефаном, він знявся і відійшов до Чигирина, щоб натомість поспішати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненість. Чати доповіли Потоцькому про стрілянину з гармат у Княжих Байраках, але він і пальцем не поворухнув. Просто повів військо через Боровицю на Черкаси. Скоріше за все старий пес вирішив утихомирити бунт на волості, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобі?

– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазі ляхів.

– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байраків доніс до Потоцького звістку про поразку під Жовтими Водами і смерть сина. Тож тепер він знає все. Настрій коронного гетьмана неможливо передати словами, і він готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливці. Він вирушає з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маємо йти тим самим напрямком. Військо в Потоцького і Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подій, який відбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовніри віддані рейментарям, тож радше помруть, аніж перейдуть на наш бік.

– Або накивають п'ятами, – із серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван.

– Або так, – Нечай посміхнувся краєчками вуст. – Але й ми тепер сильніші, аніж тиждень тому. Крім того, є у Хмеля задум один… Добре, тобі можу сказати: підманути ляхів гетьман має на меті. Детальніше зараз розповісти я не можу – таємна справа.

Через кілька хвилин почали збиратися інші сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповіді, коротко віталися з полковником і Богуном, після чого розсідалися по лавках, очікуючи, доки розпочнеться нарада. Нарешті зібралися всі. Данило коротко переповів їм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хіба що таємний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану.

– Усе, панове старшина. Виступаємо за годину до світанку, – закінчив доповідь Нечай, і коротку нараду було закінчено.

У передсвітанкових сутінках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижні табір між річками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межі свого окопу військо. Козаки виходили полками і сотнями, з обох боків прикриваючи вози обозів, закинувши на плечі довгі ратища списів або стволи мушкетів, хвацько виступали попереду них хорунжі, прапороносці і бандуристи. Комонні частини полків було зведено в кілька загонів, на плечі яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана і його польовий штаб, ар'єргарду, що йому було доручено охороняти тили від несподіваного нападу, і кілька десятків дрібних чат, по кількадесят козаків у кожній. Чати розбіглися степом навсібіч, слугуючи очима і вухами війська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозів, прикрита з тилу комонним ар'єргардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовій тирсі глибокі колії своїми велетенськими, кованими залізною шиною колесами. Триста піших і п'ятсот комонних козаків з полку Максима Кривоноса, котрі вважалися тепер особливим артилерійським підрозділом, супроводжували армату, забезпечуючи її рух і охорону – гетьман Хмельницький, як і будь-хто з полководців XV–XVIII століть, надавав арматі особливого значення у війську, тож беріг, як зіницю ока.

П'ять днів продовжувався похід безлюдними просторами Дикого Поля, під час яких не відбулося будь-яких подій, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок між запорізькими чатами і проводами коронного війська, висланими на розвідку та здобуття «язиків» у степ. Пану Потоцькому вельми не поталанило у справі здобуття того самого «язика», натомість козакам удалося полонити двох жовнірів з хоругви пана Лянцкронського і навіть шляхтича, яких Хмельницький, з огляду на відомі одному йому міркування, коротко допитавши без будь яких тортур, наказав відпустити, попередньо роззброївши і відібравши у них коней. У відповідь на пихату фразу шляхтича: «Ліпше убий мене, здрайцю, інакше обіцяю, як Бога кохам – я повернуся на брону ойчизни до пана гетьмана і не заспокоюся, доки не відряджу до диявола твою чорну душу!», – Хмельницький лише засміявся йому в очі і кинув за мить до того, як повернути коня і помчати геть:

– їхав би ти, пане, до Великопольщі, там твоя ойчизна. Тут лише твоя смерть!

І рухалися далі полки, щодня долаючи не менше двадцяти верст відстані до Корсуня і до нової битви. На обрії, трохи на південний схід від напрямку руху козацького війська, здіймалася хмара жовтавої куряви з-під копит коней татарської орди. Тугай-бей, як і раніше, вважав за доцільне триматися на відстані кількох верст від козаків, підкреслюючи тим самим своє відношення до тимчасових союзників і одвічних ворогів – лише виконання домовленостей без будь-якого зближення і вияву прихильності.

А Богун навіть під час спокійного переходу не втрачав жодної хвилини, яку міг використати для військового навчання. Засвоїв-бо ще з часів січової молодості – військо сильне не кількістю, а духом. І ніщо не ліпше для духу воїна так, як чітка військова дисципліна і впевненість у людині, що стоїть поруч. Тож із завзяттям містечкового возного[22] взявся він за посилення дисципліни серед козаків своєї сотні, тобто серед людей, які всього кілька тижнів тому були простими собі селянами, міщанами або й розбишаками з плавнів чи Чорного лісу. І хоча Богун не міг дозволити собі відбирати в козаків задля навчань короткий час відпочинку після багатомильних маршів спекотними просторами Подніпров'я, він знайшов інший вихід: помітивши, що новобранці пересуваються під час переходів безладними купками, Іван взявся за справу послідовно і наполегливо. Одразу ж після короткого привалу для обіду першого дня після виступу із Жовтих Вод він зібрав докупи всіх своїх курінних[23] і наказав після привалу вишикувати сотню оборонною рукою. І тут почалося. Новобранці, не розуміючи, чого від них потребують, збилися великими юрбами обабіч возів. Стояли без руху, лише тривожно позираючи на обрій. Та навколо було тихо і спокійно, зникли навіть сліди пересування загону Тугай-бея. Богуна від побаченого покоробило, і він ледь-ледь втримав себе в руках – дещо рятували картину козаки, які склали кістяк сотні ще в Кам'яному Затоні, а також деякі з тих, хто встиг нюхнути пороху під Жовтими Водами. Але більша частина новоприбулих не мала взагалі ніякого уявлення про військові шикування, не говорячи вже про складні перестроювання і еволюції у складі сотні або полку.

– Джуро! – покликав Іван крізь зуби, тамуючи невдоволення. Той одразу ж віднайшовся:

– Слухаю, пане сотнику!

– Лети до полковника, скажи: ми наздоженемо пізніше. А поки що мої козаки шикуватися вчитимуться!

Коли ар'єргард війська відійшов від місця колишнього привалу на три сотні сажнів, Іван на чолі сотницького почту почав об'їздити натовпи козаків.

– Що ж, панове гречкосії, пастухи, грубники, бондарі, винокури, різники, стельмахи і кожум'яки! Пора вже вас всіх на козаків перетворювати! – забринів над натовпом його голос. – Козаків! І цим все сказано: вояків вправних, мужніх і досвідчених. Поки що я тут таких людей не бачу. Так, багато хто з вас вистояв у минулій битві, за що кожному від мене, пана гетьмана і неньки України уклін низький. Але буду відвертим: не так ваша вправність, а більше талант військовий батька Богдана і милість долі допомогла нам. Тож кажу вам: бачу я перед собою лише юрбу бажаючих шаблями помахати, а не козаків. Та вас не те що гусарська хоругва, табун неосідланих татарських бахматів по полю розмете, так що оком кліпнути не вспієте!

Іван їхав поміж натовпу, прислухаючись до тиші, ще більш дзвінкої від того, що вона нависла над майже тисячним стовпищем.

– Не головне для піхотної сотні уміння фехтувати ладно, – чітко карбував слова Богун, – не головне вміти білці в око поцілити. Рівняння головне! Уміння зберегти ряди під час нищівного удару ворога, миттєво закрити пролом строю там, де дістала зла доля товаришів ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана і стояти. Стояти! Так стояти, ніби всі ви є одним цілим, глухою стіною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора і Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тільки в розумінні цього ваше життя під час бою і наша спільна перемога! – Іван перевів подих і повернув голову до Нечипоренка. – Давай, Михаиле, з курінними, наводьте лад. Доки не побачу вишикувану оборонною рукою сотню, з місця не зрушимо!..

Лише надвечір Іван Богун наздогнав Нечая, який їхав верхи на гнідому огирі, під полковою, дарованою січовим товариством хоругвою.

– Дозволь, пане полковнику, зайняти своє місце в строю, – весело вимовив він, притримавши розгаряченого чвалом Цигана.

– Давно мав би, – знизавши плечима, відповів Нечай. – Чому відстав?

Іван прикрив повіками очі.

– Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу.

– Як знаєш, – не став допитуватися Нечай. – Тільки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже військо степом розпорошувати, та ще без дозору…

– Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумітися.

– Що ти задумав? – звів на побратима очі Нечай.

– Нічого особливого. Я всього лиш хочу перетворити їх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рівні ряди козаків його сотні, – на козаків.

Нечай хмикнув.

– Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи.

– І все ж я готовий трохи допомогти їм.

– І не подумаю переконувати в протилежному.

Наступних два дні походу на Корсунь були для козаків сотні Івана Богуна найтяжчими з-поміж решти козацького війська. Тепер вони не покидали похідних колон і рухалися в складі війська, але що то був за рух!

– Пікінери у вісім рядів, ратища готуй! – лунав зірваний голос Нечипоренка, і колона розламувалась, бігцем перешиковуючись, займаючи раніше зазначені місця під спів сурми, яким дублювалися голосові команди осавула.

– Пікінери, приймай! – хрипів Нечипоренко за хвилину, і лави озброєних двосаженними ратищами козаків завмирали, спрямувавши рихви списів у груди невидимому супротивнику. Проміж них снували курінні, які різкими вигуками вирівнювали шикування там, де в цьому була необхідність, били по ратищах, що їх не туди спрямовували невмілі руки, підганяли тих, хто загаявся.

Та ось уже осавул брався за решту сотні, доки не задіяну в навчанні:

– Мушкетери! У три лави перед строєм! Пікінерам розімкнути стрій!

І одразу ж наїжачена списами фаланга пікінерів перетворювалась на кілька рівних за кількістю козаків каре, утворюючи проходи для переміщення з тилу озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів. Мушкетери бігцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, і шикувалися у три ряди на відстані п'яти сажнів від пікінерів.

– Готуйсь! – лунав знову голос осавула, і мушкети опускалися, відшукуючи ту саму ціль, що її хвилину тому гляділи хижі рихви списів їх товаришів.

– Перша лава умовно вогонь!

– Караколюй! – і перша шеренга швидко ховалася у проміжки строю і шикувалася позаду третьої.

– Друга лава, через одного, умовно вогонь!

– Караколюй!

Команди сипалися одна за одною, відтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бій з піхотою і перешиковувалися для відбиття кавалерійської атаки. Розмикали стрій для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для кругової оборони. Вони знову і знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися під знамено сотника, покликані гаслом сурми. Усього на кілька годин кожного дня давав спокій пан сотник своїм козакам, котрі мало не падали з ніг, і тоді вони мали нагоду зрозуміти – просто йти маршем через спекотний степ є зовсім не важкою справою, майже відпочинком. Але відпочивати довго їм не давали. Урешті-решт це було помічено і гетьманом. Хмельницький у супроводі Максима Кривоноса під'їхав до Нечая і махнув головою в бік Іванових підлеглих, котрі якраз були зайняті утворенням чергового складного шикування:

– А хлопчина має золоту голову.

– Батько в цьому сумнівався? – з посмішкою відповів Данило.

– Жодного дня. Нечай, ти не боїшся, що скоро він стане достойним полковничого пернача не менше, ніж достойний його ти сам?

– Не боюся, батьку, – відповів Нечай, одразу ж приховавши посмішку. – Я навіть скажу більше – радо поступлюся Богуну в разі, якщо він зможе зробити більше для спільної справи, аніж міг би зробити я сам.

– І підеш під його руку? – Хмельницький примружив очі.

– Радо.

Хмельницький раптом голосно розсміявся:

– Відповідь доброго побратима і славного полковника! Ні, ти не будеш під його рукою, це було б поганим рішенням. Але з хлопця будуть люди! Гарні амбіції в поєднанні з талантом полководця, – що може бути ліпшим?

Нечай промовчав. Ні, він не покривив душею, давши відповідь на запитання гетьмана, і він не ревнував Івана, як може ревнувати честолюбець честолюбця до уваги гетьмана. Він щиро радів за побратима, дещо навіть відчуваючи провину за те, що має під своєю орудою того, з ким колись був рівним, вільним гулякою, як і він. До війська коронних гетьманів, яке вже стало табором на фільварках під Корсунем, залишався один денний перехід.

Чотирнадцятого травня 1648 року військо Богдана Хмельницького наблизилось настільки до позицій коронного гетьмана війська Речі Посполитої Миколая Потоцького, що постало питання про бойовий контакт, який зазвичай відбувався за якийсь час до зближення основних сил і здійснювався силами кінноти. Крім демонстрації сили і рішучості, цим контактом досягались і розвідувальні цілі. Саме тому на світанку чотирнадцятого травня три сотні козаків полку Максима Кривоноса від'єдналися від військових порядків, і, пустивши коней у рись, зникли за обрієм. А ще через дві години вони зустрілися з передовим дозором коронного війська і не відвернули назад. З розвернутою хоругвою, зі схиленими назустріч ворогу ратищами, пригнувшись до полум'яніючих у струменях вітру кінських грив, з криками і посвистом кинулися вони на тисячний провід королівської драгунії, і, як це часто трапляється з відчайдушними сміливцями, завернули його і погнали назад, туди, де вже були помітні мури Корсунського замку. Пістолетними пострілами, а подекуди і рихвами списів вихоплювали хоробрі кривоносівці тих із жовнірів, кого коні не могли нести з потрібною швидкістю, і йшли все далі, забувши, здавалось, що летять на табір семитисячного війська. Широким слідом залишали у травах, котрі не встигли ще вигоріти під гарячими сонячними променями, розкинутих у смертельному сні драгунів, рубінові краплі на свіжій зелені трав. Відвернули лише за милю від ворожого табору.

А гніву Миколая Потоцького не було меж. Що може загасити пекельні муки батька, у котрого зла доля відібрала дитя, улюбленого сина, юнака, котрий робив лише перші кроки цим життям, готуючись прийняти з батькових рук найвищу військову владу великої держави, що нею, безумовно, була Річ Посполита? Що може бути достатньою карою для непокірних українців за таке убивство? І запалав Корсунь, відданий жовнірам коронним гетьманом in praedam,[24] щоб бути знищеним за гріхи козацької нації. Здійнялися в бездонне блакитне небо потворні чорні дими, впали у власних обійстях українці, котрі спробували боронити своє майно від вакханалії безглуздого знищення, потяглися за межі зруйнованого міста назустріч Хмельницькому ті, хто встиг вирватись з пазурів смерті і навіки закарбував у пам'яті обличчя рідних і близьких, вбитих поляками без будь-якої провини з їхнього боку. А перед палаючим Корсунем уже виростали шанці і окопи – польське військо готувалося зустріти ворога саме в цьому місці.

Посеред намету Богдана Хмельницького сидів чоловік, зодягнений у блакитний кунтуш і видрову шапку, увінчану пером павича. Судячи з довгих, підкручених догори вусів і виголених за польською модою скронь, перед гетьманом козацького війська знаходився польський жовнір, і жовнір не останній з-поміж своїх товаришів.

– Пробач, Самійле, що викликав тебе саме зараз, коли для тебе особливо небезпечно виявити будь-який зв'язок зі мною і моїм військом. Але повір: ніщо, окрім нагальної необхідності, не примусило б мене зважитися на такий крок.

– Я все розумію, пане гетьмане. Тому прибув не гаючись і готовий вислухати вас і виконати все, що в моїх силах.

– Добре. Насамперед розповіси мені про настрої серед рейментарів коронного війська після Жовтих Вод і сьогоднішньої атаки наших чат.

Жовнір добув з кишені люльку і запитливо подивився на Хмельницького:

– Дозволь, батьку, запалити люльку?

– Пали, – змахнув рукою гетьман.

Жовнір неквапно наклав череп'яну носогрійку і припалив від шандалу на столі.

– Настрій Потоцького, якщо передати одним словом, можливо виразити так – жовч! Він засліплений горем і жагою помсти. Я думаю, зараз він не може поводити себе адекватно ситуації і грає скоріше вам на руку, аніж собі. Складніше з Калиновським. Пан Мартин має холодну голову і здатен приймати потрібні рішення. Крім того, за ним стоїть шляхта, а не за коронним гетьманом. Звичайно, усі шоковані загибеллю авангарду і Стефана Потоцького, вони ні на йоту не сумнівалися, що гетьманич покінчить з вами раз і назавжди. Ніхто не розраховував на такі наслідки. Але все ж більша частина шляхти є, безумовно, лицарями, тож готові битися, не дивлячись на поразку під Жовтими Водами і вашу чисельну перевагу.

– До речі, – перебив жовніра Хмельницький, – про яку саме чисельну перевагу знають у таборі пана Миколая?

– Жодних цифр. Самі тільки натяки на перевагу в живій силі.

Хмельницький пройшовся наметом.

– А що ти, пане Зарудний, скажеш про двадцять тисяч козацької піхоти, двадцять тисяч татарської кінноти і двадцять шість гармат?

– Добре військо.

– Я хотів би, щоб про його кількість якнайскоріше дізналися в польському таборі. У тебе є для цього можливості?

– Думаю, знайдемо, – відповів жовнір. – Ці цифри є правда для нас чи тільки для поляків?

– Правда для всіх. Зроби це ще сьогодні. А як щодо польських сил?

– Вони не змінилися. П'ять тисяч кінноти, тисяча шістсот найманої піхоти при сорока гарматах. Але то лише лицарство і жовнєжи. Ще чотирнадцять тисяч обозної челяді, котрих поляки ніколи не відносили до війська.

– Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своїх панів.

– Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони налякані, хоча всіма силами намагаються того не виказати.

Хмельницький сів за стіл і вперся підборіддям у складені в кулаки долоні.

– Ми підійшли до того, задля чого тебе покликано, Самійле.

– Радо вислухаю вашу ясновельможність і обіцяю виконати все, що в моїх силах.

– Твоя місія дуже непроста, але для нас життєво важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш?

Зарудний деякий час мовчав.

– Спробую. Є деякі важелі.

Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом.

– Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай і ти: здійснивши це, ти зробиш справу, яка не під силу великому і добре озброєному реґіменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобі життя…

Жовнір посміхнувся:

– Наше життя – лише гра, як сказав один відомий англієць. Я готовий на це.

Хмельницький рвучко піднявся.

– Не смію затримувати пана жодної хвилини. Повідом мені про все, як тільки видасться можливість.

Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з ніг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводі Максима Кривоноса, самого Криси і кількох найзначніших старшин від'їздив у поле, взявши на південь від напрямку руху війська. Простодушні козаки не розуміли – хто ж ця людина, у почті в якої перебувають одразу два полковники козацького війська…

По обіді п'ятнадцятого травня, коли від корсунських позицій коронного війська козаків відділювали всього кілька миль, від похідних колон у черговий раз від'єдналися комонні частини полку Максима Кривоноса. На цей раз їх очолював сам полковник. Завдання, покладені на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож він не ризикнув перекласти їх на плечі підлеглих. Узявши на захід від Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрі у великій кількості росли над тридцятисаженним руслом Росі в районі Стеблева, і робити з них загату, яка б дозволила зменшити рівень ріки в районі польського табору і полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укріпили найменше, сподіваючись на природну перепону у вигляді багатоводного річкового потоку. Увесь день запорожці, зціпивши зуби і напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев і камінням русло ріки. І їхню працю було винагороджено більш ніж вагомим результатом – за кілька годин до сутінків Рось у районі табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не більше п'яти сажнів, викликавши цим самим тиху паніку серед жовнірів і ландскнехтів, котрим злі язики вже донесли: на них рухається сорокатисячна, добре озброєна арматою армія, армія, яка тиждень тому знесла із земної тверді п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького. Тим часом козаки Кривоноса, котрим, судячи по всьому, не посміхалося відпочити цього дня, пішли вгору по Дніпру, руйнуючи пороми і перевози, псуючи човни і човники, усе, на чому можливо було перевезти з одного берега Славутича на другий бодай кількох чоловік – Богдан Хмельницький уже був ознайомлений з фактом, що з Лівобережжя на допомогу Потоцькому поспішає князь Ярема Вишневецький, і в плани гетьмана зовсім не входив намір дати змогу об'єднатися цим двом ясновельможним панам.

Прохолодне свіже повітря заповнило околиці Корсуня в сутінках дня п'ятнадцятого травня, коли вітер змилувався над польським лицарством і завернув геть у степ дими пожеж, запалених ними самими у місті за дня, і вечір нарешті став схожим на звичайний мирний вечір, а не на початок апокаліпсису серед вогню, диму і завивання тих, хто втратив майно, дах над головою, або й рідних для себе людей. Десяток ландскнехтів, що їх було вишикувано навкруг шатра коронного гетьмана, нарешті змогли зітхнути з полегшенням. І хоч на плечі так само тиснули кіраси, голови пітніли під металевими шоломами, а ратища алебард були немов налитими свинцем, годину, яка залишилась до зміни варти, було відстояти значно легше, аніж три попередні. Виструнчившись, вони спостерігали, як до шатра коронного гетьмана заходили командири, що їх було викликано на термінову військову нараду.

Миколай Потоцький, змарнілий, із запалими глибоко очима і порізаним зморшками чолом, сидів у кріслі на чолі великого дубового столу і мовчки дивився на білу парусину шатра, яка легко коливалася під потягами вечірнього вітерцю. Поблизу нього зайняв своє місце Мартин Калиновський, трохи поодаль, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, скулився на лаві комендант кодацької фортеці пан Гродзіцький. Він шкірою відчував невдоволення, що його відчували гетьмани з приводу пасивної ролі фортеці, гарнізон якої з початку бойових дій не виявив бажання перешкодити планам бунтівників, тож тепер чітко розумів – увага до його особи в колі командування коронного війська не принесе йому нічого, окрім неприємностей. Один за одним до шатра зайшли Заславський, Синявський, Балабан, Бєгановський, Одривольський і Яскольський. Зачекали ще кілька хвилин, але більше нікого не було. Калиновський відкашлявся.

– Здається, всі, – зробив він підсумок і оглянув присутніх. – Я вважаю, що нараду можна вважати початою. То є необхідним і гаятися не можемо жодної хвилини. Починайте, пане Миколай, – повернувся він до Потоцького.

Коронний гетьман оглянув нутро шатра таким поглядом, ніби бачив його уперше.

– Шановне панство, – мовив він, і на присутніх зробив неабияке враження його надломлений за кілька останніх днів голос. – Вас покликано, щоб ми всі могли спільно обміркувати наші наступні дії і прийняти найбільш мудре рішення. А справи наші такі, що тут є над чим сушити мозок. Загроза, яка нависла над нашим військом, більш ніж вагома. Табором поширюються чутки про те, що до нас суне сорокатисячне військо. Військо, яке тиждень тому вщент розбило наш авангард. Авангард, до речі, вдвічі більший за ті сили, що їх ми тепер маємо під своєю орудою. Тож цілком природно постає питання: чи маємо ми право ризикувати нашим військом і вступати в бій за таких несприятливих для нас умов, чи маємо відійти на захід, зберігши сили і можливість завдати ворогу нищівного удару пізніше, за більш сприятливих обставин? Моя думка – ми повинні відступити.

– Але що я чую, ваша ясновельможність? – обурено вигукнув Калиновський. – Ви пропонуєте нам утікати, не прийнявши бою?

Потоцький утомлено зітхнув.

– Я благав би вас, пане польний гетьман, обирати слова, якими ви кидаєтесь так недбало. Річ зовсім не йде про втечу, лише про відхід війська на більш зручні позиції для майбутньої битви.

Але Калиновський і не думав вгавати:

– Але, проше пана, то і є втеча! Чим вам не подобаються ті позиції, що маємо тепер? Адже табір добре укріплено, у нас п'ять тисяч відбірної кінноти, а з дня на день із-за Дніпра має підійти князь Вишневецький, це ще шість тисяч жовнірів.

– Я передбачав вашу позицію в цьому питанні, тому й настояв на проведенні ради. Нехай панове шляхтичі висловлять кожний свою точку зору. Почнемо з вас, пане Домінік.

Домінік Заславський розвів руками:

– Від усієї душі хотів би вірити у найскоріший прихід пана Ієремії, але хто мені може сказати: чому він досі не в нашому таборі? А без нього захист наших позицій від ворога, який переважає нас у кілька разів, стає справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький.

Калиновський звів очі догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремі Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала пані Грізельда Констанція Замойська, ставши його дружиною, а не пані Заславською. Він ніколи не впускав можливість кинути шпильку на адресу князя, і ця нарада не стала винятком. Навіть якщо взяти до уваги те, що на ній вирішувалась доля коронного війська.

– Вишневецький буде тут, як тільки зможе переправитися через Дніпро! – запально відповів Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всі перевози на багато миль вниз і вгору по Дніпру. Тепер князь змушений йти на північ вздовж річки в пошуках засобів для переправи.

– Що сталося, те сталося, – зітхнув Потоцький. – Ми не можемо очікувати безкінечно довго, а переправу князь, цілком ймовірно, знайде лише на Чернігівщині. Давайте послухаємо думку пана Сенявського.

Сенявський, огрядний шляхтич, піднявся з-за столу і витер хусточкою спітніле чоло.

– Якщо правдою є чутки про те, що у Хмельницького і Тугай-бея сорок тисяч війська, я волів би відійти. Зайве геройство нам тепер ні до чого, адже ми вже бачили, до чого це привело реґімент пана Стефана… – сенатор замовк, зустрівшись поглядом з Миколаєм Потоцьким, але за хвилину виправився, – що для мене не менш скорботно, аніж для вас, пане Миколай.

– Тобто ви підтримуєте моє рішення? – пропустив повз вуха його останні слова Потоцький.

– Саме так!

– Можете сісти… Хто наступний?

Один за одним на користь рішення про відступ висловилися Бєгановський, Одривольський і Яскольський.

Калиновський тамував злість, схоже, він залишиться якщо й не один, то в меншості, і схиблений після смерті сина Потоцький виведе військо з табору і кинеться навтьоки, наразивши його на безмірно більшу небезпеку, аніж та, яка б чигала на них під час облоги.

– Панове, будьте виваженими у своїх рішеннях! – голосно закликав він. – Наш табір складено із шести рядів возів, добре обкопано насипом і ровом. У нас досить питної води, провізії і аппараментів.[25] Для чого виводити військо у поле перед лицем грізного ворога?

– Якщо пану не відомо, є багато прийомів, за допомогою яких військо захищається під час переходу, – криво посміхнувся Потоцький.

– Розумію ваш сарказм, але не розумію багато чого іншого. Наприклад: чому коронний гетьман Речі Посполитої дбає про втечу з поля бою, а не про захист інтересів ойчизни! – крізь зуби кинув Калиновський.

– Саме про них я і дбаю, якщо ви не помітили. Але пояснювати це вам – означало б втрачати дорогоцінний час. Отже, хто ще має бажання висловитись?

Піднявся Чорторийський.

– Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися підкріплень тут, під Корсунем, аніж йти невідомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузів. Натомість, коли підійде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козаків із двох боків.

– Ви забуваєте, пане Чорторийський, що навіть спільно з Вишневецький ми будемо програвати в кількості війська більш ніж у два рази.

– Але якого війська! – бундючно кинув Чорторийський.

– Усе ж це великий ризик, – долетіло з натовпу молодших командирів, яким не знайшлося місця за столом, і вони змушені були стояти за спинами в сановитих товаришів.

– Мусимо відійти щоб зібрати більше військо!

– Час для посполитого рушення настав ще після Жовтих Вод!

Протягом чверті години свою думку висловили ще кілька учасників наради і всі вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вірне підтримати його точку зору. Ставало очевидним рішення наради: відійти на захід від Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським військом. Та Мартин Калиновський не здавався:

– Панове! Шановна шляхто! Згадайте ж про ваш гонор, якщо тактичні міркування не спроможні схилити вас до прийняття єдино вірного рішення, яким, безперечно, є оборона Корсуня. Хіба лицарські традиції дозволяють нам, потомкам найшляхетнішого польського лицарства, думати про відступ перед ордами варварів і ваших учорашніх хлопів? Чи не палючим соромом будете пройняті ви всі, коли малжонки ваші, малолітні діти і старі батьки запитають: чому не захистили їх тут, чому, немов боягузливі вівці, кинулися самі під захист мурів польських міст, допустивши до них запорожців і татар?

– Ви забуваєтесь, пане Калиновський! – заверещав коронний гетьман. – Я, слово гонору, не дозволю таких висловлювань у моїй присутності! Ви не серед натовпу міщан, проше пана, ви виголошуєте промову в колі командирів коронного війська, несправедливо звинувативши їх у боягузтві!

Калиновський підхопився на ноги.

– Я проголошую боягузами лише тих, хто хоче показати спину натовпу смердючих хлопів, маючи за обов'язок їхньою кров'ю змити плевели бунту з доброго зерна слухняних підданих корони. Тих, хто висловлюється тут за відступ!

– Проше?!

– Так, пане Потоцький, я не помилився.

Потоцький кілька хвилин мовчав, не наважився порушити тишу й ніхто інший. Нарешті пан Миколай перевів подих і мовив тоном, який не терпів протиріч:

– Питання гонору ми з вами вирішимо пізніше за допомогою шляхетського суду. Натомість тепер кажу вам: ви лише польний гетьман. Але навіть з огляду на це я не маю наміру використовувати своє службове становище – рішення, котре ми приймемо цього вечора, буде спільним і добре обдуманим. І якщо коронне військо завтра й покине Корсунь, це буде не рішенням Миколая Потоцького, це буде бажанням загальної більшості присутньої тут вельможної шляхти. Річ Посполита – парламентська республіка. Подобається це вам чи не подобається. Тож прошу бути більш стриманим у висловлюваннях, пане Мартине.

Калиновський посміхнувся крижаною посмішкою.

– Республіка? Чудово! Але навіть Римська республіка під час життєво важливих війн обирала собі диктатора. Пана Потоцького щось утримує від прийняття на себе такої ролі?

– Так.

– Що саме?

– Турбота, яка іменується pro bono publico.

– Панове! Благаю вас, припиніть сперечатися, ми маємо вибрати рішення, а не почати розкол у власному таборі! – втрутився у перепалку гетьманів Домінік Заславський.

Мартин Калиновський рвучко повернувся і поглянув на Заславського. Той відповів йому сміливим поглядом. Чималеньке надвірне військо у складі коронного і власне положення дозволяли йому не відводити очей перед поглядом коронного польного гетьмана.

– Добже! – випалив Калиновський. – Бардзо добже! Але нєх пан не мовить, що я не попереджував. – Він заграв жовнами і сів за стіл.

Потоцький перевів подих.

– Отже, якщо пан Калиновський дозволяє мені продовжити, я хотів би вислухати думку решти ясновельможного панства…

Через півгодини стало зрозумілим – майже всі з присутніх обрали для себе за корисніше полишити позиції і відступити. Калиновський лише мовчав і скрипів зубами.

– Я не маю можливості запобігти відступу, – нарешті приречено мовив він. – Але подумайте хоч би над тим, як вчинити так, щоб забезпечити найбільш безпечне просування ворожою територією.

Немов у відповідь на слова пана Мартина, наперед виступив один з молодших командирів драгунської хоругви пана Одривольського.

– Якщо ясні пани дозволять, я міг би запропонувати шлях, найбільш безпечний для війська, – повним пристрасті голосом вимовив він.

– Прошу пана відрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький.

– Поручник його королівської милості Самійло Зарудний.

– Русин? – Потоцький звузив очі. Поручник витримав його вивчаючий погляд.

– Так, ваша ясновельможність, мій батько русин. Але я більше десяти років на королівській службі, і ніхто не може сказати, що я коли-небудь дав привід підозрювати мене у прихильності до бунтівників і нещирості до тих, кому віддав на службу свій чесний меч і свою руку.

– О, це так, – захитав головою Одривольський. – Поручник ненавидить бунтівників, і слово його твердіше за крицю!

– Що ж пан Зарудний може запропонувати нам? – запитав Потоцький.

– Я пропоную рухатись Богуславським шляхом у напрямку урочища Горохова Діброва. Мій батько мав три хутори в цих місцях, тож мені вони добре знайомі. Можу вас запевнити, панове: цей шлях найбезпечніший з-понад усіх. Крім того, я знаю його краще за будь-кого з козаків Хмельницького, тож напевне зможу порадити, як захиститися від можливого нападу.

– Ми й самі добре знаємо, як захищатися від такого нападу, – відпарирував Калиновський. – Річ іде про те, щоб зробити його неможливим.

– Саме це я і пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось підштовхне на думку, що ми рухаємось через Горохову Діброву.

– Звідки така впевненість? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима:

– Мова тут не може йти про впевненість. Але, ваша ясновельможність, шлях на Богу слав найбільш віддалений від козацького війська. Крім того, пускатися в Горохову Діброву без доброго провідника було б для них не менш небезпечним аніж для нас.

– А звідки в пана впевненість, що у Хмельницького немає саме такого доброго провідника? – скривив губи Бєгановський.

Зарудний зітхнув.

– Повторюю, панове: мова не йде про впевненість, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу із становища, яке склалося. Горохова Діброва і є таким виходом.

– Це в разі, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборі, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кінчиками пальців по дошках столу, мовив Калиновський.

Поручник пополотнів. Різким рухом повернувся він до польного гетьмана і вхопився за руків'я палаша.

– Я хотів би, – напружено забринів його голос, – щоб пан Калиновський цієї ж миті вибачився переді мною, або я залишаю за собою право викликати його на поєдинок, користуючись усіма шляхетними правами, які мені належать! Я не подарую такої наруги будь-кому, включаючи й вас, пане Калиновський!

Мартин Калиновський одяг на шляхетне обличчя маску презирства і вже готовий був кинути щось образливе на адресу молодого православного шляхтича, як звик це робити завжди. І невідомо, чим би все закінчилось, якби не втрутився Потоцький.

– Припиніть, панове! – підвищив він голос. – Вам, пане Калиновський, давно пора б навчитися не кидати в обличчя лицарям таких обвинувачень, якщо у вас немає вагомих доказів вашої правоти. Отже, вони є у вас?

– Поки що жодних. Але всяке припущення повинно обговорюватись, коли мова йде про долю коронного війська.

– А ви, пане поручнику, – продовжив Потоцький, – не переймайтеся пустими словами. Тепер не час для поєдинків за власну честь, тепер час рятувати честь польського лицарства.

– Тільки це одне й керує моїми вчинками! – палко промовив Зарудний. – Клянуся своїм чесним іменем: ніколи не зраджу я інтересів своєї батьківщини! Так, я готовий провести військо там, де нас не знайде жодна чата Хмельницького. Якщо ж шановне панство не довіряє мені… – поручник швидким рухом зняв з пояса піхви з палашем і з гуркотом кинув їх на стіл перед Мартином Калиновським. – Ось моя відповідь, мостивий пане. Можете в такому випадку стяти мою голову моїм власним мечем!

На кілька хвилин затяглася мовчанка.

– Добре, пане Самійло, – порушив її нарешті Потоцький. – Чи не могли б ви детальніше розповісти про вашу задумку щодо Богуславського шляху…

Ніч над зяючими кострищами, у які перетворився сплюндрований коронним військом Корсунь, запанувала безмовно, урочисто, немов вкриваючи погребальним саваном ще вчора багатолюдне місто. Обставлений возами табір польського війська спав, не переймаючись подіями наступного дня. Жовнір не повинен думати про майбутнє, адже він спочатку повинен пережити те, що несе день сьогоднішній. Мирними пірамідками стоять мушкети, на вичищених до блиску стволах вже збираються крапельки роси, невиразно біліють намети, похропують коні, пережовуючи спросоння сіно з возів. Неголосно перегукуються на окопі вартові, дзвенять їх обладунки серед тиші і покою. Та не спить у своєму наметі на краю табору поручник Самійло Зарудний, ще раз і ще прокручуючи в пам'яті події минулої наради в гетьманів. Чи вірно він зробив все? Чи не занадто багато дозволив собі, встрявши до розмови коронних гетьманів, князів і найвідоміших представників польської шляхти? Так, вірно. Лише за допомогою відчайдушного зухвальства можливо було привернути їхню увагу. Лиш сміливими словами можна було примусити повірити собі. Він не підведе Хмельницького, він виконає все, на нього покладене. Табір гуде чутками про сорок тисяч козацько-татарського війська, шляхта налякана, і ніхто з них навіть не здогадується, що це все його рук справа. Його і тієї мережі, яку він з такими зусиллями будував останніх п'ять років, з тих пір, як був спрямований таємною службою майбутнього козацького гетьмана до коронного війська. А завтра вони все ж вийдуть і підуть на Горохову Діброву. Підуть на чолі з ним. І в Калиновського до сідла буде приторочено палаш, яким той має власноруч скарати зрадника в разі, якщо той виявиться зрадником. У темряві заклопотані зморшки під очима поручника розгладжуються, і він посміхається холодною посмішкою. Ні, пане Калиновський, мене ніхто не зможе звинуватити у зраді своєї батьківщини, навіть коли фортуна не посміхнеться, і над моєю головою здійметься мій власний палаш.

Повільно стікають хвилини. Місяць давно вже заховав своє повне обличчя за обрієм. Що ж, напевне, пора. Він уявив, як за єдиним посланим ним словом скачуть на швидких конях козацькі загони, як зникають у темряві, сотнями гублячись у темній улоговині Горохової Діброви, як рубають дерева на засіки і копають рови, аби перешкодити руху польського війська.

Поручник тихим кроком вийшов з намету і покликав, звертаючись до темряви:

– Трохиме!

– Слухаю, пане поручнику, – озвалась темна постать біля пригаслого багаття.

– Час, Трохиме.

От і все. Посланець не перепитував, він знав, що означають ці слова Зарудного. Він мовчки скочив на коня і зник у темряві, деякий час супроводжуваний глухим стуком копит. Його не спинять, він джура пана Одривольського. Через чверть години він прибуде до умовленого місця, де його з нетерпінням очікують люди Хмельницького. Що ж, навіть якщо Калиновський завтра занесе над ним гостру крицю, Самійло Зарудний не вважатиме, що зробив недостатньо багато задля звільнення своєї батьківщини від лядської кормиги. Він радо прийме смерть, а ті, хто залишаться після нього, нехай зроблять решту.

Ранок уже догоряв на чистому від хмар небі, коли польське військо розпочало рух у напрямку Богуслава, вишикувавшись оборонною рукою і оточивши себе рухомим табором з возів. За їх рухом уважно спостерігали вислані Хмельницьким чати, раз по разу відсилаючи посланців до гетьмана з інформацією про зміни в ситуації. Сам Богдан-Зиновій, сидячи в сідлі, вислуховував прибулих і віддавав короткі розпорядження джурам. Відіславши чергового джуру до полковника Криси, він запитливо подивився на Нечая, котрий знаходився поруч, як завжди, гарно зодягнутий і уважний:

– Як думаєш, Даниле, вони зроблять все, про що ми їх прохали?

– Майже впевнений, – рішуче відповів Нечай. – Зарудний завжди відповідав за свої слова, маю надію, що й нічний посланець від нього не є винятком.

– Так, Зарудний завжди говорив лише правду. А в Максима Кривоноса вже є досвід по вчиненню таких засідок, яку він зараз готує в Гороховій Діброві.

Нечай знав про невдоволення гетьмана від Кривоносового вчинку у Княжих Байраках, тож він ніяк не прокоментував слів Хмельницького.

– Славно, Нечаю, славно! – раптом вигукнув Хмельницький і вдарив коня батогом. Жеребець шугонув вперед. – Дій, як домовлено, і дай Бог нам усім перемогу!

Яскравий сонячний диск у блакитному небі над степом. Вітер, що посилився і розчісував море ковили, серед якого, сотня за сотнею, почало рух козацьке військо. Гуркіт обладунків, торохкотіння коліс обозів і музики, яким додають ритму гучні військові литаври. А зі сходу, наближуючись до полків Хмельницького, нарешті показали себе орди Тугай-бея. Темними лавами вкрили вони виднокрай, здійняли пил з пересохлого з часу останнього дощу Богуславського шляху. Немов зграя вовків за косяком знесилених оленів, пішли за реґіментами Потоцького козацько-татарські загони. Міцно сіли на хвіст і гнали, гнали, щоб уже не відпустити поляків без пролиття великої крові.

Бій почався близько одинадцятої години дня, коли ар'єргард коронного війська був несподівано для гетьманів атакований двома тисячами запорожців під командуванням військового судді Війська Запорізького Низового Омелька Деривухо, супроводжуваного шаленим обстрілом з луків, що його провадили татари Тугай-бея, обхопивши тили польської армії з флангів. Ногаї і кримці, використовуючи швидкість своїх коней і той факт, що поляки не могли пришвидшити рух громіздкого ваґенбурґу, наскакували купами з різних сторін, випускали високою дугою хмари стріл і відходили, щоб за кілька хвилин повернутися, вже в іншому місці випробовуючи міць ворожої оборони. Ландскнехти, яких було розташовано за валкою з возів, швидко шикувалися, гриміли залпами з мушкетів і гаківниць, які майже не знаходили собі цілей – татарські луки перевершували їх за далекобійністю, тож летючі загони брудних вузькооких вершників відбувалися лише одиничними втратами і відповідали на кожен із залпів зловісним сміхом і посвистом. Дещо протверезила їх армата. Одна за одною з возів ревонули вісім гармат, і чавунні посланці, супроводжувані моторошним виттям, пройшли татарськими лавами, залишаючи по собі розірвані на частини тіла людей та коней, калюжі крові і крики розпачу. Татари дещо відійшли від ар'єргарду і спробували пошукати військового щастя з інших сторін рухомого табору, менш захищених артилерією.

Омелько Деривухо нахилив до землі ратище і повернувся до своїх запорожців.

– Файно пани татар нагнали, а нехай нас спробують! Нумо браття на списи! Швидко, разом! Та не бійтеся мідних баб, їх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на задні вози!

І тієї ж миті полетіли січові відчайдухи до возів ар'єргарду, спрямувавши ратища в бік поляків, пригнувшись до кінських грив, щоб зменшити вірогідність влучення ворожої кулі. Вдарили кінською груддю в задні вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якій було доручені задні вози, і ось уже не шість, а тільки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, біжать налякані коні степом, перекидаються і ламаються вози, які повинні були надійно захистити ар'єргард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямовані в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч виміряні під час хаотичного руху конаючого ар'єргарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожців, і тільки один-другий із хоробрих січовиків упав, скошений гарячою картеччю.

– Добре, дітки, дбаєте! – задоволено гукав Омелько. – Ще пригощай! Не бійся куті меду передати!

Зібравши всі свої сили в єдиний кулак, він було кинувся вдруге до ваґенбурґу, маючи намір розірвати табір з возів, але на цей раз був зустрінутий шаленим вогнем – одразу три рейтарські роти вишикувались всередині ваґенбурґу і відкрили такий божевільний вогонь зі своїх довгих чорних пістолетів, що здалося – зайнялися вогнем польські позиції. Стиглими грушами посипались на землю запорожці, встигнувши все ж таки вихопити з ворожого обозу кілька десятків возів.

– Назад, хлопці, назад! – кричав Омелько, останнім відбігаючи конем від ворожого табору.

Кинулися назад запорожці, і вчасно – всі вісім гармат ар'єргарду вдарили в них картеччю, скориставшись зупинкою табору під час шикування рейтарів. Засичала скажена картеч, та не судилося їй цього разу напитися гарячої крові – не донесли вони до запорожців своїх смертельних вітань. З середини польський обоз, продовжуючи свій повільний монотонний рух, швидко посилювався возами на заміну тих, що побили і відібрали запорожці.

Омелько віддав наказ допомогти пораненим і почав перешиковувати сотні для подальшого переслідування.

– Добре, ляшки-панки, ой добре, – роздував він ніздрі, роздивляючись табір, який потроху віддалявся. – Пиво було, буде ще й брага!.. Уперед, пани-молодці! – повернувся він до запорожців, які праворуч і ліворуч від нього гарячили коней. – Та тільки тепер до возів не добігайте. Триматися всім на дві сотні кроків від ваґенбурґу, скоро Горохова Діброва!

Татарські чамбули, щільно охопивши поляків з флангів, продовжували лінивий обстріл з луків, не насмілюючись підходити ближче…

Богдан Хмельницький спостерігав за продовгастою потворною плямою польського табору, яка, відбиваючись від схожих з відстані на комашню нападників, укривалась хмарками білого порохового диму і повільно повзла степом до обрію. Туди, де за чотири версти від передньої лінії возів, починалася глибока, поросла лісом і густими чагарниками улоговина Горохової Діброви. На мить йому здалося, що це не велике військо йде, добре помітне йому з вершечка могили, на якому розташувався він на чолі почту з полковників, а всього лише череда худоби в супроводі пастухів і їх собак, котрі накидалися на неї зусібіч, намагаючись утримати її вкупі. Гетьман навіть посміхнувся в довгі вуса, розвеселившись подібним думкам. Але усмішка недовго бриніла на вустах Хмельницького. Ні, не череда це, а військо. Деморалізоване, підштовхнуте на програшний з точки зору тактики крок, але все ще озброєне, вивчене і сильне військо. І йому треба зробити дуже багато для того, щоб перемогти його. Перемогти залізне коронне військо, котре досі не вдавалося перемогти жодному з козацьких ватажків, котрі наважилися підняти зброю на здобуття волі для своєї батьківщини. Хмельницький перевів подих. Повернувши голову, помітив кількох джур, котрі прибули, як і було наказано, з доповіддю новин за останні чверть години.

– Доповідайте, – махнув він рукою до джур. – Ти перший, – палець гетьмана вказав на одного з посланців, котрий, він знав це, прибув з Горохової Діброви від Кривоноса.

– Пан полковник велів передати, ваша ясновельможність, – з поклоном вимовив джура, – засідку влаштовано надійно, далі неї ляхи не підуть. Ми готові прийняти бій.

– У цьому я не сумніваюся. Передай Кривоносу: нехай гірше вогню бережеться лядських розвідників! Щоб Потоцький не те що про Кривоносових шість тисяч, про жодного козака в балці не дізнався! Якщо вони звернуть, багато роботи собі добавимо!

– Добре, батьку! Немов миші сидітимемо!

– Усе, вирушай! Більше послів від вас, доки веремія не почнеться, мені не потрібно, бережіться.

Джура вперіщив коня малахаєм і швидко помчав схилом могили.

– Як почуває себе мій хоробрий побратим, славетний воїн і захисник Аллаха Тугай-бей? – звернувся гетьман до стрункого смуглявого батира у блискучому кільчастому панцирі і гостроверхому шоломі, з якого звішувалась, захищаючи шию воїна, залізна кільчаста відлога.

Батир, приклавши руку до грудей, ледь схилив голову, не відводячи погляду уважних очей від Хмельницького, і відповів:

– Мій володар вітає тебе, повелителю урусів. Він прохає передати, що виконав усе, про що було домовлено. Його воїни зранку напали на табір Потоцького і весь час переходу не давали йому спокою, допікаючи обстрілом і наскоками. Мій володар прохає дати знати йому, якщо гетьман Хмельницький змінить свої задуми, а поки що він виконуватиме всі покладені на нього завдання.

– Передай своєму володарю, хоробрий воїне, що я повідомлю його про будь-які зміни. Я задоволений його діями і прохаю продовжувати утримувати поляків у напруженні і надалі.

– Слухаю тебе, козацький гетьмане, і обіцяю передати все мурзі якнайскоріше.

І батир помчав схилом могили так само швидко, як хвилину тому мчав посланець Кривоноса.

– Пан полковник доповідає вашій ясновельможності, що готовий напасти на ляхів за першим же гаслом вашої ясновельможності, – доповідав джура Нечая.

– Пан військовий суддя супроводжує лядський ар'єргард, тримаючи його в постійному напруженні, – кричав збуджений битвою та швидким чвалом запорожець, присланий Омельком.

Доки все за сценарієм, що його написав Хмельницький, і Потоцький прямує прямісінько до розставленої для нього пастки. Та не може дозволити собі благодушного настрою гетьман. Не час ще. Поляки досі ще сильні. Вони справно відбивають атаки і спокійно відходять.

– Скажи Омелькові, запорожцю, щоб посилив натиск. Аби в панів-ляхів земля під ногами горіла! Нехай не жалкує сил – тепер багато в чому на нього покладено завдання довести Потоцького до байраку!

Помчав і запорізький посланець, поспішаючи донести своєму отаману наказ гетьмана. Доповів і полковник Криса, надіславши джуру – він слідує на відстані трьохсот сажнів від возів лівого флангу, готовий за наказом гетьмана будь-якої миті кинути в бій своїх козаків.

Близько півдня, у час, коли сонце, вкоротивши тіні від хоругви та бунчука, завмерло в зеніті, передові польські частини підійшли до порослої лісом улоговини і, відстрілюючись від татарських чамбулів і козаків Омелька Деривуха, прискорили рух своїх колон, сподіваючись, що зарості густого підліску зашкодять атакам комонних нападників. Хмельницький ударив коня острогами і почав з'їздити з могили, де простояв увесь час від початку переслідування ворожого табору. Тепер його місце було там, серед чагарників Горохової Діброви, поряд з козаками. За ним кинулися бунчужний і хорунжий, військовий осавул, джури і сурмачі.

Табір Потоцького, збільшуючи швидкість пересування, входив до Горохової Діброви. Тепер татари не могли допікати полякам із флангів – ліворуч від ваґенбурґу, всього за півсотні сажнів від крайніх возів, лежало болото, блакитними калюжками, зеленими купинами і розсипами жовтих болотяних квітів сягаючи скільки бачило око. Праворуч, теж зробивши неможливими комонні атаки, здіймалися високі, порослі невисокою травою кручі, на яких подекуди вітри та дощі зірвали тонкий шар наносних порід, оголивши пориті струмочками весняних вод скальні стіни із жовтуватого піщаника, над якими височіли сторічні стовбури ясенів, грабів, лип і кленчуків. Табір просувався вузьким коридором, не маючи тепер простору для маневру і все прискорюючи рух, підштовхуваний ударами оскаженілих запорожців, які, немов від неспроможності зупинити ворога, немилосердно тріпали його ар'єргард, наражаючись на щільний рушничний вогонь і постріли гармат.

Мартин Калиновський тримався поряд з коронним гетьманом зовсім не тому, що йому було приємним товариство Миколая Потоцького. Навпаки, його дратували руді з просіддю пасма волосся гетьмана, які він не зволив навіть розчесати, міцно стиснуті вуста на вкритому зморшками і червоними прожилками обличчі пана Миколая, його каркаючий голос, яким віддавав розпорядження щодо руху війська. Калиновський знаходився поряд тому, що тут було його місце як коронного польного гетьмана, тож скоріше терпів присутність Потоцького, аніж був задоволений становищем речей. Напевне, тому, коли пан Миколай зітхнувши поскаржився на біль у попереку і зволив пересісти з сідла в ридван, Калиновський щиро зрадів такому перебігу подій і навіть згодився з ним у тому, що немає потреби томити далеко не молоде тіло коронного гетьмана в сідлі, коли табір рухається без перешкод і будь-яких надзвичайних подій, якщо не вважати такими подіями наскоки боягузливих кочівників. Сам Калиновський не вважав татарські атаки несуттєвими, а те, що удари проводилися лише з боків і тилу, вперто підштовхувало польного гетьмана до думки, що попереду готується більш «теплий» прийом з боку Хмельницького. Проте, чим йому допоможе Потоцький? Людина, котра зовсім втратила можливість хоч як-небудь впливати на стан речей і доручала людям, подібним до Зарудного, втягувати себе в авантюри, нехтуючи порадами таких як він, Мартин Калиновський. Так, нехай його ясновельможність щільніше замотає хвору спину в боброву кирею, вип'є гарячого вина з приправами і не вистромляє з ридвана пельку, від вигляду котрої в Калиновського настрій псується остаточно.

Позаду гетьманського почту різко посилився мушкетний вогонь, і за хвилину перед Калиновським уже стояв поручник, присланий Домініком Заславським, котрому був доручений ар'єргард.

– Що у вас там діється? – стурбовано запитав його Калиновський.

– Запорожці посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скажені пси, незважаючи на вогонь нашої зброї. Пан Заславський прохає підкріплень.

– Добре, поручнику. Підкріплення будуть. Щось ще?

– Так, ваша милість. Він волів би, аби ви трохи прискорили рух табору.

Калиновський пхикнув:

– А більше нічого пан Домінік не волів би?! Ми йдемо з такою швидкістю, яка дозволяє нам утримувати рівняння в колонах і не перетворитися на військо, яке біжить. Передайте пану Заславському, нехай він не вдається до паніки і продовжує стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил із флангів.

За мить підскочив на баскому огирі гусарський хорунжий із затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому від позолоти шоломі, з оголеним палашем у руці.

– Татари відступили від флангів, пане гетьмане, – сказав він, стримуючи коня.

– Я очікував цього, – стримано відповів Калиновський. – Шикуйте гусарію для відбиття можливого нападу ворога на ар'єргард.

– Слухаю, ваша милість! – хорунжий зник так само раптово, як і з'явився.

У поле зору пана Мартина потрапив Самійло Зарудний, який їхав поряд, демонстративно відмовившись від будь-якої зброї (крім палаша та пістолетів, простяг гетьманським охоронцям навіть короткий, турецької роботи ятаган).

– Що ви скажете, пане Зарудний? – крізь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокої.

– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачі. Він бачить, як з його рук випливає добра здобич, але нічим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що він десятками посилає своїх лотрів на жерла гармат нашого ар'єргарду.

– Маю надію, це тимчасове явище.

– Не сумнівайтеся. Після виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборі. А через день вони, без сумніву, повернуть назад. Мури Богуслава, загін князя Ієремії і шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рішення.

– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмішкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив відчутний наголос на словах «з вами», – потрібно ще пережити цей час і дочекатися сакрального «через день».

– На все Божа воля, – посміхнувся у відповідь Зарудний.

Немов у відповідь на слова Калиновського, від передових підрозділів польського війська вдарили гармати. Їх було багато, більше десятка. Артилерія стріляла біглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард війська – звідти почулись крики, стогін та виття поранених.

– На Бога, що це! – піднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дізнайтеся, що відбувається. – Його голос майже потонув у гуркоті кількох наступних вибухів гарматних куль.

Один з герольдів, піднявши древко із зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетів наперед війська, аби виконати наказ гетьмана. Але він ще не встиг віддалитись бодай на півсотні кроків, коли був накритий вибухом розривної гранати і полетів з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.

– Пане гетьмане, ар'єргард атаковано великими силами! – підскочив до гетьмана поручник Домініка Заславського, з яким він нещодавно говорив, даючи пораду припинити паніку. Схоже, порада не допомогла.

– Що саме ви маєте на увазі під словами «великими силами»?

– Не менше п'яти тисяч. Два піхотні полки, окрім запорізької кавалерії.

– О, свєнта Діво! – пополотнів Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати і доповісти становище в напрямку руху війська! – накинувся він на почет.

Та в таких вивідинах потреба швидко відпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очікував побачити живим. Але він був живий і тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пішим і без гербового штандарту.

– Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються і стрягнуть у баговинні, нас обстрілюють з гармат і атакують кілька тисяч піхотинців ворога!

– Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув він до почту. – Ми повинні дати лад війську і вишикувати його для бою в оточенні! Не гаймо жодної хвилини!

Зненацька його погляд впав на Зарудного.

– Взяти його! – зашипів він до ландскнехтів. – Я повернусь за ним, а доки бережіть іуду пильніше за зіницю ока!

Самійла одразу ж стягли з коня і кинули на землю, в'яжучи по руках і ногах. Але Калиновський не мав часу слідкувати за арештом козака. Він повинен бути там, де тепер найгарячіше. З правого флангу, з пагорбів і скель, котрі нависали над низиною Горохової Діброви, починався обстріл польського табору з татарських луків, уносячи свою лепту в безлад і паніку переляканих польських вояків…

Три години конало коронне військо в Гороховій Діброві, з чотирьох боків стиснуте переважаючими силами козаків і татар Тугай-бея. Відчайдушно билися, втративши надію на порятунок, німецькі ландскнехти, французькі кондотьєри, голландські мушкетери і польські жовніри. Грудьми зустрічали козацькі сотні і падали їм під ноги, побиті і поламані, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельної круговерті прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керовані найманцями-офіцерами, для котрих навіть така різанина була багато разів баченою, звичною картиною. Запекло працювали піками, розсіюючи козацьку кінноту, рубали шаблями нападників, яких кожен мав на себе по троє-четверо. Загнано кидалися табором драгунські й гусарські хоругви і рейтарські роти, не маючи простору для завчених маневрів, з надією вирватись з тісноти і колотнечі на чисте поле, вишикуватись і вдарити на ворога, як вчили їх – ударом списів на високій швидкості, божевільним натиском шабель або зливою куль з бандолетів. Але не знаходила простору кавалерія Мартина Калиновського. Лише козацькі піки, гарячу картеч, яка летіла в обличчя, і татарські стріли, котрі страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса і Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобитків углиб майданчика в лан[26] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возів і табірного майна, трупами загиблих і конаючими пораненими, котрих нікому було підбирати і надавати їм допомогу. Гарматні постріли перетворювались на глухе гудіння у вухах оглухлих від гуркоту бою поляків…

Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозі втримувати в собі лють до козаків, які різали його армію, наче баранів на бійні, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвів цілком боєздатне військо до такої страшної катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради і пішло на поводу в коронного гетьмана, він кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив і вражав за трьох, не звертаючи уваги на стріли, котрі сипалися зовсім поряд, стукались об панцир і закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списів і постріли гармат. Жовніри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, інколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарешті, коли Мартин Калиновський зрозумів, що битву програно, і все, що він зможе зробити – це згуртувати біля себе всіх, хто доки ще в змозі утримувати зброю і піти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям.

– Геть до диявола! – заревів він до драгуна, котрий виявив занадто турботи про свого гетьмана і мало не підтримував його в сідлі. – Я хочу бачити проклятого схизмата! Лише це одне, а потім хоч пекельні ворота!.. Сурмачі! Давайте гасло жовнірам збиратися під мої знамена! Я поведу їх до прориву або смерті, але перше вимотаю нутрощі з триклятого іуди!

І він, повернувши коня, поїхав крізь дим, купи тіл і натовпи людей, котрі зійшлися в борні. Поїхав, аби вчинити праведний суд над людиною, котра раптово стала йому ближчою за будь-кого з рідних або друзів, притягуючи його пекельною жагою помсти і страшним полум'ям ненависті так, як не може притягнути найпалкіше кохання.

Перекинуті, поламані вози. Срібний посуд і дорогі кармазини з обозів шляхетних панів, котрі тепер були втоптані у грязюку і залиті кров'ю. Жовніри, ні, просто налякані люди, що кидаються розірваним табором у пошуках порятунку і не знаходять його. Татари, які вже панують у возах, відганяють у поле захоплених у поляків коней.

– Помсти! Помсти! – чує свій зірваний голос Калиновський і летить все далі.

Але де ж він залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти від караючого меча? Невже затулиш свої очі і не побачиш несправедливості, яка діється, не помстишся йому за смерть стількох славетних лицарів польської землі?

Не втік Самійло Зарудний. Не зміг, а може, й не схотів утікати. Він стояв на тому ж місці, де залишив його польний гетьман, у оточенні жовнірів, котрі чатували його зі зброєю в руках, готові відбити всі спроби звільнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, із заломленими за спину руками, простоволосий, у розірваному каптані. Він дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, і очі поручника сміялися. Калиновський зіскочив з коня і підійшов впритул до полоненого.

– Для чого? Навіщо, триклятий іудо?! – хрипів він, не в змозі примусити себе заспокоїтися, припинити дрижання в голосі й тілі. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своїх триклятих срібняків! Скажи ж: навіщо? Невже думав, що від мене можна втекти?!

– Навіть не сподівався, гоноровий гетьмане! Хіба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хіба може сподіватися піти той, кого наказав стерегти, як зіницю ока, великий гетьман?